ВИРОБИ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ ВИШИВКИ

На зламі XIX—XX століть улюбленими стають хрестик, квіткові узори червоного та чорного кольорів, які поступово витісняють характерні місцеві засоби шитва і вишукані сполучення кольорів.

У процесі історичного та культурного розвитку на Україні у кожній місцевості утворились характерні орнаментальні мотиви і композиції, найбільш улюблена і поширена колірна гама, специфічні техніки виконання. Дбайливо передавалися вони з покоління в покоління, майстри відшліфовували кращі досягнення своїх попередників, розвиваючи і вдосконалюючи їх. Вишивкою займались повсюди. Кожний район, навіть кожне село відзначалися своєрідністю мотивів. У розповсюджених орнаментальних мотивах, їх назвах вражає образна спостережливість, тонке поетичне почуття. Це «барвінок», «хмелик», «курячий брід», «гарбузове листя», «зозулька» та ін. Ось чому вишивка — це не тільки художнє оформлення речей, а й своєрідне світобачення, відтворене специфічними художніми засобами.

В українській вишивці органічно співіснують рослинний і геометричний орнаменти. Геометричні мотиви, такі як ромб, розетки, хрестоподібні фігури, стали основою східнослов'янського узору.

Найпоширенішим є мотив ромба, який набуває різноманітних окреслень. Ускладнюється не тільки внутрішній простір, а й зовнішній контур. Ромб — один з найпопулярніших мотивів вишивки і ткацтва Волині, Поділля, Гуцульщини. У вишивці у відповідності із застосованою технікою він дає різноманітний художній ефект.

 Українська вишивка на сучасному одязі

З інших орнаментальних мотивів геометричного плану в орнаментиці української вишивки виділяються зіркоподібні і хрестовидні. Зіркоподібний мотив — це розетка, що складається з восьми витягнутих паралелограмів, з'єднаних попарно. Між парами існує невеличкий ромбоподібний просвіт. Цей мотив характерний для орнаментики Полтавщини, Київщини, Чернігівщини. На Волині та Поліссі пари паралелограмів з'єднані разом. Розетка у вишивці Середнього Подніпров'я має назву «зірка» і найчастіше зустрічається в комбінації з мотивом «ключі». Дві зірки, розташовані поруч, на Полтавщині звуться «вітряки».

Академік Б. О. Рибаков, досліджуючи семантику геометричного орнаменту, виявив його міфологічну основу, тісний зв'язок з язичеськими віруваннями слов'ян, довів, що джерела його сягають палеоліту.

Значення солярних знаків у вигляді чотирьох-, шести- і восьмипелюстко-вої розетки в колі, їх поширення в різьбленні російських хат, прялок, гуцульських та полтавських скринь і особливо порохівниць дають йому підставу вважати, що це графічні символи сонця. Шестипроменевий знак — «громовий знак», або ж «колесо Юпітера»,— сягає первісного уявлення про язичеське небесне божество Род.

На Україні архаїчні форми орнаментації зустрічаються в подільських рушниках, у вишивці Чернігівщини, Полтавщини. Це зображення фантастичних диво-птахів, грифонів, сиринів, жіночої фігури з розширеним донизу трикутним одягом, піднятими догори руками, головою, увінчаною обабіч зображеннями птахів.

У XIX ст. підвищення інтересу до рослинної орнаментації сприяє витісненню стародавніх композицій, новому їх переосмисленню.

Художня довершеність і різноманітність вишивки залежать не тільки від створення досконалої орнаментальної композиції, тонкого відчуття кольору, а й значною мірою від вибору технік виконання. Це різноманітні шви, які виконуються по заздалегідь нанесеному малюнку на полотні, а також шви рахункові, що виконуються по рахунку ниток полотна — основи і піткання. Вони зумовлюють лінії узору. До рахункових технік можна віднести і ажурні техніки, художній ефект яких побудований на наскрізних прозорих композиціях.

Характерною особливістю народної вишивки є величезна різноманітність технік, поєднання їх до 10—15 одночасно. Назви багатьох з них походять насамперед від засобів виконання — «вирізування», «виколювання», або ж від того, який предмет вишивається: рушники — «рушниковий шов», перемітки — «переміточний шов», від назви місцевості — «старокиївський шов», «городоцький шов». Назви багатьох технік походять від того, як виглядає даний шов, що він нагадує: «курячий брід», «солов'їні вічка», «гречечка», «зірочка», «овсяночка».

Кожна місцевість має і свої улюблені техніки, їх традиційне колірне вирішення. Так, класичною технікою Поділля є низь чорного або червоно-чорного кольорів, які лягають густими, насиченими лініями геометричного орнаменту. Для Київщини типове набірування, для Волині — занизування, для Полтавщини — лиштва. Крім технік, поширених тільки у певному регіоні, існують такі, що зустрічаються повсюди. У кожній місцевості вони виступають у різній колірній гамі, що й створює їх різноманітність. Так, на Полтавщині вирізування і виколювання завжди білого кольору; на Київщині — червоного, іноді чорного; на Поділлі — багатоколірне: червоне, чорне, біле, жовте.

Вишивку як вид орнаментального мистецтва необхідно розглядати в комплексі оформлення інтер'єру, свята, народного костюма.

Протягом історичного і культурного розвитку на Україні виробились і відшліфувались найбільш доцільні і досконалі з точки зору економічних, практичних і естетичних вимог форми одягу, його крій, різноманітні методи і засоби декоративного оформлення.

Традиційно-побутовий костюм конденсує в собі мистецтво узорного ткацтва, крою, різноманітного оздоблення. У комплексі художньо-виражальних засобів вишивка займає провідне місце. Нею прикрашали одяг з домотканого льняного і конопляного полотна, грубововняного сукна, овчини. Це були сорочки, керсетки, спідниці, фартухи, пояси, головні убори: очіпки, перемітки, хустки. Особливо яскраво і декоративно прикрашався верхній одяг — свити, сердаки, кожухи, кептарі. Це вишивка кольоровими нитками, бісером, аплікація зі шкіри та сукна, оздоблення рельєфними і крученими шнурами, металевими прикрасами, китицями тощо.

Характер вишивки, вибір тих або інших орнаментальних мотивів, колірного вирішення залежали від призначення одягу, соціальних умов. Вишивка розташовувалася у місцях, зумовлених загальною композицією виробу, його кроєм, підкреслюючи і виявляючи його архітектоніку. Особлива увага приділялась вишивці сорочки. На будень вишивали просто, скромно, на свято — складніше й багатше, найпишніше — весільні і дівочі сорочки. Композиція сорочки — це цільна, чітко продумана, логічна конструктивно-декоративна система взаємозв'язку площин вишивки, з'єднувальних ажурних швів і вільних частин білого тла виробу, які підкреслюють декоративність вишивки. Нею орнаментували оглядові частини сорочки — рукава, поділ, пазуху, комір тощо. Тому композиція вишивки в загальній схемі сорочки будується на чергуванні горизонтальних і вертикальних ліній, що надає їй ритмічної різноманітності.

Велике художнє значення мали лінії крою, що їх майстрині не намагались приховати, а навпаки, виявляли за допомогою ажурних швів. Принцип поєднання ажурних швів типовий для всіх районів України, однак колористичне і технічне вирішення різне в кожній місцевості.

На Полтавщині переважає білий колір, на Чернігівщині мережки вишивались широкими стрічками «шеляжка» білого і червоного кольорів, на Поділлі ажурні з'єднувальні шви «шабак» виконуються в чотири кольори: чорним, червоним, білим, синім, у західних областях «павучки» вишиваються в більш насиченій гамі — червоним, білим, чорним кольорами по жовтій основі.

У народному мистецтві існувало багато секретів фарбування ниток природними барвниками — корою дерев, корінням, листям, квітами, плодами.

Виходячи з локальних відмінностей української вишивки, які позначились у колориті, техніках виконання, типових орнаментальних мотивах і композиціях, умовно здійснено етнографічне районування території. Це Середнє Подніпров'я, Полісся, Поділля, Південь, Карпати і Прикарпаття.

До Середнього Подніпров'я належать райони, розташовані по середній течії Дніпра, за сучасним адміністративним поділом сюди входять Київська, Полтавська, Чернігівська, Житомирська, Сумська, Черкаська, Харківська, Кіровоградська та Луганська області '.

Середнє Подніпров'я — центр давньоруської народності, центр формування української нації. Саме тут ішло формування літературної мови, сконцентрувались і найбільш яскраво виявились основні риси культури та побуту українського народу.

Провідне місце на Середньому Подніпров'ї займають полтавські вишивки. Вони відзначаються ніжною гамою, побудованою на вишуканому поєднанні м'яких пастельних кольорів. Використовуються усі відтінки голубого, вохристого, ледь зеленуватого, сірого.

До кінця XIX ст. улюбленою залишалась вишивка білим по білому («біллю»). Вона створює малюнок високого рельєфу з світлотіньовим моделюванням. Залежно від напрямку світла узор по-різному то відбиває, то поглинає світло, створюючи багату його гру. Вишивка білим по білому — своєрідний художній прийом, вона асоціювалась в народі з красою морозних узорів:

По білому білим шила, Інеєм рубила Сорочечку чумаченьку, Що вірно любила.

Вишивка «біллю» поширена в інших районах України: в Клембівці на Поділлі, в Прикарпатті, на Чернігівщині, Слобожанщині. Це наслідок широких культурних зв'язків різних місцевостей України, їх взаємовпливів.

Особливістю полтавської вишивки є співіснування рослинного, рослинно-геометричного та геометричного орнаментів. Поширені «барвінок»,

«хмелик», «морока», «курячий брід», «зозулька». Особливо улюблені — «гілки» та «ламане дерево».

В основу геометричного орнаменту покладено найпростіші фігури: скісний та прямий хрест, квадрат, ромб, трикутник, зірчасті мотиви. їх комбінації в різних сполученнях створюють величезну кількість композиційних побудов. Відмінною рисою геометричних орнаментів є віртуозність і юве-лірність внутрішньої розробки мотивів у поєднанні з чіткою лінією, що об'єднує всю композицію, створюючи вивірений спокійно-розмірений ритм. Усі композиції геометричного орнаменту мають безперервний ритм. Це ланцюг, в якому одні елементи є одночасно частинами інших.

Різноманітність мотивів досягається насамперед за рахунок застосування величезного арсеналу технік.

 Вишиванки та традиційне вбрання Слобожанщини

Поєднання лиштви, ажурних мережок, наскрізних технік вирізування, виколювання і особливо таких ювелірних технік, як «солов'їні вічка», «довбанка», збагачують виразні засоби орнаментальних композицій? надають їм схожості з мініатюрою. Вишивки Полтавщини розраховані на довгий уважний розгляд зблизька. Тільки тоді розкривається все багатство і краса узорів, ювелірність їх виконання.

Вишивки Київщини виділяються дрібно розчленованими орнаментальними мотивами. Улюбленими є грона винограду, гілочки з ягідками, квітами. Найпоширеніші «зірочки». Вони найчастіше червоного кольору з графічним окресленням малюнка чорним. Це надає орнаменту рис стриманості, чіткості і виняткової виразності. Для вишивок Київщини типове контрастне зіставлення білого поля сорочки зі звучним мажорним акордом червоного і червоно-чорного рисунка. На рукавах жіночих сорочок, нижче горизонтальної лінії полика по всьому полю рукава розміщені в шаховому порядку окремі орнаментальні мотиви (іноді вони відокремлені лініями ажурних мережок, частіше червоного кольору) або ж суцільна орнаментальна сітка, на перехрестях і в центрі якої спалахують, мов вогники, червоні зірочки. Широко застосовуються в жіночих і чоловічих сорочках ажурні мережки і змережування окремих частин «черв'ячком» чорного і червоного кольорів. Поряд з технікою косою гладдю, хрестиком на Київщині поширене набірування. Ним часто прикрашають чоловічі сорочки. Щільність прокладених без просвітів білого тла стібків, різна забарвленість простих геометричних фігур у м'якій або насиченій колірній гамі створюють величезну різноманітність композиційних вирішень цієї техніки.

Багата традиціями вишивки древня чернігівська земля. Основний рисунок орнаменту виконується білим зі скупим вкрапленням цяточками червоного і чорного, якими користуються тут дуже обережно. Чоловічі сорочки вишиваються неширокими смугами геометричного орнаменту, рукава жіночих блуз — композиціями суцільного чіткого, графічного характеру. Нижче полика розміщуються вертикальні лінії рослинно-геометричних гілок так званої чернігівської «берізки» або окремих елементів, найчастіше у вигляді видовжених ромбів — «човників» — одного з найбільш улюблених мотивів.

Для вишивок Черкащини характерний рослинний орнамент, який складається з грон винограду, ягід, невеличких квіточок. Тут, як і скрізь на Україні, полюбляють сполучення червоного з чорним; збереглася традиція вишивки сорочок білим по білому.

Виняткова вишуканість відзначає вишивки Чигиринського району, особливо села Суботів. Тут улюбленим є житній колір, що переливається усіма відтінками золота завдяки дрібно покладеним стібкам верхоплута, хрестика. Він поєднується з темно-вишневим, іноді підсилюється додаванням чорного.

Крім сорочок, з великим хистом і любов'ю вишивали на всій території Середнього Подніпров'я кожухи. На Слобожанщині в Богодухівському районі кожухи відзначалися багатством і своєрідністю вишивки, в якій переважали червоні та оранжеві кольори. Матеріалом для вишивки служив кольоровий гарус — вовняні нитки. Техніка вишивки полягала в тому, що на білому тлі кожуха вуглиною малювали контури майбутньої орнаментальної композиції, а потім вишивали гладдю «в пройму». Вишивкою оздоблювали комір, поли і спину кожуха.

Орнаментика вишивки кожухів складається з рослинних мотивів, нитки використовувалися вовняні й шовкові червоного, зеленого, рідше бузкового кольорів.

Орнаментика кожухів мала символічний зміст. Про це свідчить переважання червоного кольору, символіка якого пов'язана з весільним обрядом, та елементи візерунків «сосонка», «зорі», «яблучко». На спині вишивали зображення стилізованої підкови, як символ гостинності, як «оберіг» від «злого ока». Узор «яблучко» (кружечки, поділені на чотири частини), в яких нитки одного кольору чергуються з нитками іншого,— символ любові.

Крім того, вишивали керсетки, а також спідниці, фартухи, пояси. Найпоширенішими кольорами були білий, зелений і червоний. Рослинний орнамент у керсетках розміщувався асиметрично, частіше на верхній полі і по низу виробу. Найтиповішою є одноколірна композиція рослинного орнаменту, що називається на Полтавщині «левадкою». Інколи вишивку розміщували на спині та по лінії талії. Одночасно широко використовували аплікацію, вистрочування швами, що вносило додатковий декоративний ефект.

Кожний вид одягу мав притаманну лише йому орнаментику та технічні засоби виконання. На Київщині, Полтавщині, Слобожанщині побутували вишиті очіпки. Вони оздоблювалися вовняними нитками помаранчевого, малинового кольорів. Великі рельєфні стібки утворювали лаконічні і виразні малюнки.

Важливу роль у жіночому і чоловічому костюмах відігравали пояси — узорноткані і вишиті. Вони були широкі, з тонкої вовняної пряжі червоного, зеленого, фіолетового кольорів, і обидва кінці вишивалися великими галузками з квітами та листям. їх особливістю було те, що вишивався лише контур малюнка тамбурним швом білого кольору або з поступовим переходом одного кольору в інший.

Полісся охоплює територію сучасних Волинської, Рівненської, Житомирської та північні райони Київської, Чернігівської і Сумської областей. Тут значно довше, ніж в інших районах України, збереглися в побуті, народному мистецтві, віруваннях архаїчні елементи, що несли відгомін прадавніх традицій.

Вишивки Рівненської та Волинської областей в основному нескладні за своїми орнаментами, які утворюються з ритмічного повторення поодиноких або вписаних одне в одне різноманітної конфігурації ромбів, восьмикутних зірок, ламаних ліній тощо. Характерною прикметою поліських вишивок є спокійно-розмірений ритм одного лаконічного за абрисами мотиву. Виразність малюнка досягається застосуванням техніки занизування, що утворює на полотні виразні чіткі лінії. Поліські вишивки — дуже стримані, прості і графічно виразні. Вражає вміння майстринь володіти масштабним і колірним ритмом, що створює різноманітні за своїм емоційним ладом композиції. Вони вкривають суцільно, як килимовий узор, усе поле рукавів жіночих сорочок та груди чоловічих.

У Рівненській та Волинській областях поширеним було також шиття білим, що поєднувалося з ажурними техніками вирізування та мережками. Застосовували мотиви «терен», «виноград», «шашечки», «ключики».

У Київському і Чернігівському Поліссі поряд з геометричними популярні рослинно-геометричні мотиви в червоно-синій гамі. Улюбленими тут є «рожі», «берізки», «хміль», «барвінок», а також «гусячі лапки», «сливки», «старчики» та ін. В їх трактуванні завжди присутній елемент реалізму, але високо розвинуте декоративне чуття майстринь наділяє їх необхідною часткою умовності і стилізації.

Поряд із занизуванням застосовувались вирізування, лиштва, ажурні розшивки. Це типовий для Чернігівщини елемент ажурного поєднання двох частин сорочки за допомогою наскрізної мережки, так званої чернігівської розшивки.

На грані XIX—XX ст. відбувається кардинальна зміна художньо-образного вирішення народної вишивки. Пояснюється це поширенням техніки хрестика. Він відомий в Європі з кінця XVIII ст., а в Росії та на Україні — з початку XIX ст. Цією технікою вишивали в містах та панських маєтках різноманітні предмети інтер'єрного призначення: панно, прикраси на меблі, скатерки, серветки та ін. Здебільшого це були натюрморти, пишні квіткові букети з об'ємно-живописним трактуванням форм, багатою гамою колірних відтінків.

У народному вишиванні ця техніка викликана появою нових рослинних натуралістичних мотивів у червоно-чорній гамі. Цей процес пов'язаний з розвитком капіталістичних відносин, які змінили патріархальні устої села, підірвали давні традиції та уявлення про красу і доцільність, вироблені в народному мистецтві протягом століть. Техніка хрестика поступово витісняє давні засоби шитва, сталу колористичну гаму вишивок. Майстрині надають перевагу натуралістичним мотивам троянд, гвоздик, лілей, жоржин, хмелю, винограду, що поширюються через друковані взірці, дешеві альбоми з малюнками для вишивок у псевдонародному стилі. Але поступово вишивальниці навчилися домагатись цілісності, ритмічного співвідношення білого тла і яскравої насиченої вишивки. Трансформація художньо-виразних засобів нових мотивів ішла від натуралістичності, деталізації до все більшого узагальнення, площинно-декоративного вирішення. Вміння майстринь творчо, індивідуально підходити до трактування узору привело до того, що навіть однакові мотиви кожного разу мали іншу інтерпретацію й осмислення. Мотиви, збагачені творчою фантазією вишивальниць, були далекі від першоджерела і в кожній місцевості мали своє трактування. Так, на Київському Поліссі поширеними стають мотиви крупних форм, у яких кольори лягають суцільними площинами з переважанням червоного. Весь рукав густо, як килим, заповнюється улюбленими мотивами — «калина», «копита», «паничі», «кропива». У Богуславському, Миронівському, Ржищівському районах розробка мотивів більш розріджена, чорний колір лише підкреслює і відтіняє переходи однієї форми в іншу. Орнаментальні мотиви «дощ», «перчики», «гвоздики», «берізка» складають чіткий ритм і строгу симетрію в загальній композиційній схемі.

Вишивка на Поділлі.

Поділля займає територію між Південним Бугом і Дністром; його умовно поділяють на Західне, Східне Поділля і Подністров'я. Подільська вишивка — одна з найбільш складних і красивих на Україні.

У вишивці Східного Поділля переважають геометричні мотиви складних сполучень, мініатюрна розробка їх справляє враження дорогоцінної мозаїки.

На Вінниччині своєю бездоганністю і витонченістю відзначаються вишивки сіл Клембівка і Городківка. Тут здавна займалися вишивкою як промислом не тільки жінки, а й чоловіки. Вироби потрапляли на ярмарки Києва, Петербурга, Парижа, вирушали в далеку подорож по світу.

У 1892 році в газеті «Буковина» Михайло Коцюбинський в статті «Вироби селянок Поділля на виставці в Чікаго» з жалем писав про тяжкі умови праці талановитих вишивальниць села Клембівка. Розуміючи величезне значення мистецтва вишивки, він закликав, що «давно вже пора звернути увагу на народний промисел і всякими заходами підняти його».

До нас дійшло небагато імен народних майстрів, і серед них ім'я Юстини Ременюк, яка зберегла високе мистецтво вишивки низзю, успадкувавши його від своєї матері — колишньої кріпачки, що заробляла шитвом на життя.

Класичною технікою Поділля є низь чорного і червоного кольорів, які лягають густими насиченими лініями. Ця техніка виконується з вивороту, а на лиці, як на негативі, має протилежний вигляд щодо розміщення кольорів.

Різні засоби виконання низі зумовили її назви: «паршива низь», «сліпа», «дрібненька», «цвіткова» та ін. Дуже вдало майстрині користуються графічною лінією для підкреслення основних мас орнаменту: червоний колір обводиться чорним, чорний — червоним. Для усунення одноманітності узорів застосовують ритмічне чергування чорного і червоного кольорів у шаховому порядку.

Чорний колір вишивки був домінуючим, іноді до нього додавали темно-вишневий або ж у червоно-чорну гаму включали жовтий чи зелений. Особливо вміло вишивальниці використовували біле тло полотна, що стає повноправним елементом орнаменту.

Широко використовують майстри різноколірні мережки чорного, білого, синього кольорів, а також шви поверхневого шиття: штапівку, стебнівку, які, мов павутиння, з'єднують в єдине ціле композиції орнаментів і вносять додатковий художній ефект.

Дуже люблять на Поділлі, особливо у Клембівці, житній колір у поєднанні з чорним, що в жіночих і чоловічих сорочках виглядає дуже ефектно. Широко застосовували у Клембівці також гаптування на «бомбаку» — тонкому, полотні золотими і срібними нитками — «широм».

Вишивка білим по білому у Клембівці, на відміну від вишивки на Полтавщині, відзначається компактністю ювелірно розроблених мотивів, застосуванням філігранних технік («солов'їні вічка», «зерновий вивід», «довбанка»). Особливо цікава техніка «солов'їні вічка». Це поєднання чотирьох невеличких квадратиків з кругленькою дірочкою посередині. Ця техніка потребує великої майстерності в розробці деталей. Сорочки, вишиті білим або жовтим, були весільні і тому оздоблювались особливо ретельно і виразно. Своєрідні сорочки Західного Поділля. Вони відзначаються темним колоритом. Це чорний з малою домішкою темно-червоного або жовтого. Вишивка має складну композицію і розміщується на комірі, чохлах. Особливістю сорочок Західного Поділля є наявність двох вертикальних ліній на грудях — «погрудки», трьох на спині, а також пишно оздобленого рукава. Це широка горизонтальна смуга полика з трьох частин і розшивка рукава у вигляді трьох вертикальних смуг рослинно-геометричного орнаменту або ж косих смуг, здебільшого геометричного малюнка.

Вишивки Тернопільської області відзначаються густим, темним, аж до чорного, колоритом. Виконані вовною, густі, без пробілів, орнаменти суцільно вкривають рукави жіночих сорочок, гаптовані поверхневим швом. З початку XX ст. вишивка набула яскравіших кольорів, поширились хре-стикова техніка, квіткові орнаменти.

Для надання сорочкам особливо святкового вигляду суцільні маси орнаменту, що вкривають усе тло рукава, розцвічували срібними і золотними нитками. Легкості й ажурності сорочкам надає змережування окремих частин «павучками».

На Поділлі поширеним жіночим убором була перемітка — один з найдавніших засобів пов'язування голови заміжньої жінки. У різних районах склалася своя традиція щодо пов'язування переміток, але кінці її завжди залишались вільними, і на них добре читався малюнок вишивки золотними і срібними нитками.

Багато і щедро вишивали на Буковині. Тут вишивка займала провідне місце в художньо-декоративному оздобленні народного костюма. Яскраво і різноманітно прикрашались рукави святкових сорочок у техніці низь, настил, хрестик, мережка. Вишивали різнокольоровими вовняними, бавовняними нитками, використовуючи шовк, золотну і срібну нитки, металеві пластинки — «лелітки». Композиція сорочок на рукаві має переважно триділь-ну побудову — полик, зморшка і нижня частина. У Заставнівському районі Чернівецької області полики були суцільні, без пробілів білого тла. Основу їх орнаментації складають дрібні геометричні мотиви у поєднанні з геометризованими рослинними формами яскравих малинових, голубих, жовтих, зелених тонів. Зморшка, що здійснює перехід від насиченої за кольором і орнаментом смуги полика до композиції нижньої частини рукава, виконується завжди одним кольором: жовтим, світло-зеленим, іноді чорним. Орнаментація складається з поєднання різноманітних за формою ромбів. Нижня частина рукава оздоблюється вертикальними смугами, з яких центральний «стовп» має форму рослинної гілки зі стилізованим листям та квітками.

Поширеним є також принцип ритмічного чергування навкісних смуг, що складаються з дрібних геометричних мотивів. На відміну від композицій у Заставнівському районі, у Кіцманському композиція поликів утворюється з крупних орнаментальних мотивів рослинного характеру у вигляді букетів троянд, рож, іноді у вишивці зустрічаються мотиви птахів. Нижня частина рукава контрастує до насиченого полика дрібними, вузенькими косими чи вертикальними смугами у вигляді гілочок або ж мотивів птахів з деталізованою розробкою елементів.

У Кельменецькому районі вишивка сорочок дуже стримана як за кольором, так і за орнаментацією. Нижня частина рукава залишається білою, низ мережиться і збирається у зборки — «пшеничку». Поширеними мотивами є різноманітні ягідки, квіти, букети з перевагою чорного кольору.

Покуття — Снятинський, Городенківський, Коломийський і частина Тлумацького району Івано-Франківської області — виділяється в окремий, чітко визначений своїми художньо-образними ознаками етнографічний регіон. Проте він має аналогії з Поділлям і Буковиною. Найхарактернішими сорочками тут є «чорнєнки», які носили заміжні жінки, і «червонєнки», що вдягали дівчата. Вони здебільшого орнаментовані геометричними мотивами, їх розміщували скісними, ламаними вертикальними смугами або ж розташовували в шаховому порядку, суцільно вкриваючи усе поле рукава. Нижче «плічка» і «зморшки» ішли горизонтальні смуги орнаменту в три-чотири ряди.

Варіанти червоного кольору в різних селах Покуття мали свої відмінності. У Стецеві вони мали помаранчевий відтінок, у Воронівцях і Раківцях (Городенківський район) — темно-вишневий. Улюблений узор — композиція з чотирикутників, уся площина яких зашивалась нитками в різному напрямку. В селі Видинові «чорнєнки» вишивали дрібними чорними купоч-ками, розкиданими в шаховому порядку по всьому полю рукава, що створювало високий рельєф узору. До того ж на Покутті чоловічі портяниці і жіночі сорочки «рісшій», тобто збирали в дрібні складочки. Це також створювало додатковий художній ефект глибини поверхні полотна сорочки.

Особливістю народної вишивки Покуття є наявність у селах Русові, Ми-кулинцях, Залуччі, Видинові Снятинського району вишивок білим по білому. Це переважно узори геометричного орнаменту — восьмипроменева розетка, ламана лінія, ромби, виконані вирізуванням, коленням. Чоловічі і жіночі сорочки мали на подолі і рукавах широкі смуги мережок «цирок». Біла нитка, завдяки застосуванню різноманітних наскрізних технік виконання, створювала світлотіньову гру кольору — від блискучо-білого до тем-но-сіоого. З'єднувальні шви змережували «кривульками» вишневого кольору, і це чудово поєднувалося з вишивкою білим по білому. З'єднувальні гтзи перетворювалися на широкі орнаментальні смуги, які, крім утилітарної функції, несли й художньо-декоративне навантаження. Особливістю сня-тинської вишивки є наявність в орнаментах поряд з рослинними мотивами зображень птахів, вазонних квітів з двома птахами, птахів у вигляді грифонів. Подібні зразки поширені в селах Белелуї, Видинові, Джурові. Поряд з вишивкою білим по білому у Снятинському і Тлумацькому районах, зустрічаємо геометричні узори жіночих сорочок, виконані суцільно чорним кольором, які носили виключно літні жінки.

Прикарпаття і Карпати. До цього етнографічного регіону належить північне Прикарпаття (Львівщина і частково Тернопільщина), гірські райони Карпат (Івано-Франківська, частково Львівська обл.) та Закарпаття.

Вишивки Львівської області складають окрему групу. Для вишивок Сокальщини характерні легкі узори рукавів жіночих сорочок, які справляють враження тонкого мережива. Вони виконуються переважно чорним кольором поверхневим шиттям — хрестиком, стебнівкою. З часом у виробах цього району Поширюються густі, без пробілів геометричні візерунки, колірна гама насичується жовтим, червоним, синім.

Для Городоцького району типові орнаменти, утворені з багатопроменевої розетки та її фрагментів. Вишивають червоним з додаванням синього, рідше чорного так званим «городоцьким швом». Рослинний орнамент складається переважно з мотивів квіток, галузок і виконаний у техніці хрестика і позаголкового шва.

Відрізняється від інших яворівська вишивка. Тут упродовж історії склалися свої методи гаптування, що набули широкої популярності. Кожному виду одягу відповідала визначена техніка, колорит, орнаментальні мотиви.

Майстри додержувалися своїх художніх прийомів у різних видах одягу: кабатах, камізелях, запасках, кожухах, сорочках, хустках, бавницях.

У XIX ст. у цій місцевості запаски, кабати, сорочки шили з сірого домотканого полотна і рясно вишивали воскованими льняними білими і сірими нитками, а з кінця XIX ст.— чорними і червоними. Узори складалися з дрібних мотивів — «кривульок», «пупочок» у техніці стебнівка, хрестик. Еволюція художньо-образного вирішення яворівської вишивки йшла в напрямку заміни найпростіших дрібноузорних геометричних орнаментів на складні квіткові композиції в яскравій, насиченій гамі кольорів.

На початку XX ст. одяг почали шити з синьої або чорної фабричної тканини, що значно вплинуло на розвиток вишивки. Майстрині сміливо користувалися жовтими, синіми, зеленими, червоними нитками, створюючи декоративно виразні рельєфні узори рослинних орнаментів. Яскраво оздоб-лювали яворівські хустки, прикрашені композиціями, що мали назви «вазон», «гільце», «китець».

Як цікаве художнє явище виділяється вишивка бавниць — своєрідного головного жіночого убору. Він складається з невеличкої льняної смуги, суцільно вкритої смугастим малюнком з дрібних геометричних мотивів. Домінуючими кольорами виступає червоний з додаванням вузеньких смуг зе-леного та синього.

Високим художньо-технічним рівнем виконання вирізняються вишивки багатонаціонального Закарпаття. Вони демонструють як широту етнокультурних взаємовпливів, так і збереження традицій сивої давнини. Цей регіон відзначається різноманітністю технік виконання і колірної гами, застосу-ванням бісеру, стеклярусу, металевих леліток. Рукави жіночих сорочок оздоблені густо, без пробілів, кучерявим стібком, заволікуванням, а також прозорим шитвом. Особливо цікаві сорочки з брижами. Це густо зібрані складки з вишитими поверх них узорами на чохлах, навколо шиї.

Особливу групу утворюють вироби Гуцульщини. Гуцульщина — історико-етнографічний край, що охоплює гірські райони Івано-Франківської і Чернівецької областей та Рахівський район Закарпаття.

Кожний район, навіть кожне село має своє художнє обличчя, улюблену колірну гаму. З того, як вишито сорочку, кептар, легко можна дізнатися, з якого села їх власниця. Так, у с. Яворові були «сливові», «черешневі», «соснові», «в очка» мотиви, а найулюбленішими узорами косівських майстрів залишалися «скриньковий» у вигляді ромбів або зигзагів, утворений прямокутниками — «скриньками», або ж малюнок «головкатий». Колорит яворівських вишивок червоний, який підсилено жовтим, зеленим та чорним. Поступово гама змінюється у бік багатобарвності, в ній переважають го-лубі, зелені, сині кольори, а у брустурівських — зелені, чорні. Вовняні, високого рельєфу вишивки поступаються місцем тонким бавовняним, що викликає кардинально новий підхід до художньо-образних вирішень, більш тонку, філігранну розробку орнаментальних мотивів. У верховинській вишивці в Цей період домінує чорний колір, орнаменти утворюються від різноманітної комбінації ромбів і трикутників. Відмінність вишивки цього мистецького осередку полягає у детальнішій розробці середини елементів. Кожна форма орнаменту подрібнюється на маленькі квадратики, що, як перлини, заповнюють весь внутрішній простір. Улюбленими мотивами є «очкатий», «качуровий», «звіздчатий», «скриньковий».

Місцевою своєрідністю відзначаються вишивки гірського села Космач. На відміну від гуцульських вишивок інших осередків, у яких орнамент суцільно вкриває поверхню рукава, тут основну увагу в жіночих сорочках зосереджено на вишивці уставки, що горизонтальною смугою виділяється на білому тлі рукава. Вона вишивається окремо і потім за допомогою вузенької стрічки узору «обшиття» прикріплюється до виробу. Від різниці широкого рукава і більш вузької уставки утворюються «призбирки», які народні майстрині перетворили на елемент оформлення, що звуться «сосонка», «кривулька». Характерною прикметою космацьких уставок є те, що виконуються вони дрібним хрестиком, стібками. Космацька вишивка виділяється своїм жовтогарячим колоритом, що утворюється завдяки гармонійному поєднанню ясних тонів жовтого, оранжевого, темно-червоного кольорів з незначним додаванням зеленого та чорного.

Геометричні орнаменти утворюються з міцно з'єднаних між собою дрібних форм. В основі кожного з них лежить зображення провідного мотиву, який і визначає його назву: «дубовий лист», «сосонкові», «черешневі», «баранкові», «качурові», «павункові», а також такі мотиви, як микуличинський, рожнівський та ін. Найулюбленішим є орнамент «лекічі», що справляє враження руху завдяки динамічній побудові різноманітних трикутників, зірок та квадратиків.

Щедро, барвисто, з великим художнім смаком прикрашають на Гуцульщині верхній одяг: кептарі, сердаки, кожухи. Вони також різноманітні за кроєм і оздобленням. Космацький кептар щедро прикрашений квадратами коричневого сап'яну, густо вибитими металевими прикрасами — кепселями, жаб'ївський — вишитий барвистими вовняними шнурками з перевагою зеленого, верховинський — по низу оздоблений широкою смужкою з барвистих кручених ниток.

Гаму кольорів доповнюють темно-коричневі сап'янові аплікації та вишивка зеленими нитками. Святково декорують кептарі в с. Розтоки, суцільно вкриваючи їх аплікаціями на мотиви «рачки», «кучері», «зубці». Викликають інтерес оздоблені вишивкою місцеві сердаки з чорного, вишневого, ясно-червоного сукна. Вишивка не тільки зміцнювала лінії швів, але й була яскравою декоративною прикрасою. Шви обшивали довкола вовняними нитками червоного, жовтого кольорів, підкреслюючи простоту і лаконічність крою, вишивали «кучері», «звізди», «зубчики», нашивали яскраві вовняні ґудзики, китиці.

Наприкінці XIX сторіччя внаслідок проникнення на село капіталістичних відносин, посилення класового розшарування безземельне і малоземельне селянство починає все більше займатись художніми промислами, що було для нього додатковим заробітком. Утруднення зі збутом готової про-дукції сільських кустарів на ринках, конкуренція фабричних товарів призводять до зубожіння та економічної залежності майстрів від торговців-скупників. Певну роль у збереженні народного мистецтва, захисті сільських кустарів від експлуатації скупників зіграла прогресивна творча інтелі-генція.

Видатні представники української літератури Т. Шевченко, І. Франко, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка виступали послідовними захисниками народного мистецтва, підкреслюючи його історичну самобутність, велике значення в розвитку культури. Інтерес прогресивної інтелігенції до народної творчості, зокрема до вишивки, розвиток культурно-освітньої діяльності серед українського населення сприяли і поклали початок музейній справі. В цей же час було опубліковано цілу низку альбомів із зразками української народної вишивки. Вони Популяризували справжні шедеври мистецтва, протидіючи впливу низькопробних орнаментів, які поширювались під назвою «малоросійська продукція».

Фактично початок вивченню української вишивки було покладено виданою у 1876 році О. Косач (О. Пчілкою) — матір'ю геніальної Лесі Українки — роботою «Український народний орнамент».

Організовується кілька приватних та земських художніх артілей, шкіл-майстерень, які залучають талановитих народних майстрів, роботи яких потрапляють на всеросійські і міжнародні виставки.

У пореволюційні роки на Україні було організовано художні вишивальні промисли. Найвідоміші серед них були у селах Клембівка на Поділлі, Оленівка, Кагарлик, Сунки, Сміла на Київщині, Дігтярі, Решетилівка, Опішня, Скопці на Полтавщині. їх очолювали художники-професіонали. Так, у с. Вербівці з 1915 року працювала О. Екстер, в Сунках — М. Прахов, у Скопцях — Є. Прибильська та ін.

Ніна  Сірома 

_{№:1 28 серпня 2011 00:14}

Сучасна вишивка www.ipatiy.com білим по білому.

^{0   відповісти цитувати скарга}