Олег Скрипка - шлях до успіху

admin
  21 548   1    
Олег Скрипка - шлях до успіху
Олег Скрипка - шлях до успіху

ОЛЕГ СКРИПКА: «В Парижі ми були дуже популярні: відсутність справжніх мужчин — доволі гостра проблема для Європи!»

Одного разу, коли я писав диплом, до мене в гуртожиток політехнічного інституту зайшли двоє хлопців - Саша Піпа і Юра Здоренко. Перший вчився в нашому інституті, а другий тільки що повернувся з армії. «Ми вже грали в рок-групі і тепер хочемо створити свою», - повідомили вони. Ми швидко знайшли спільну мову, обмінялися начерками пісень і вже через тиждень почали репетирувати у Юри в будинку. Грали на трьох гітарах, іноді я брав і свій баян.

Так і народився ваш відомий гурт?

- Так. Поступово склався репертуар, половину пісень з якого придумав Юра, половину - я (туди ж, до речі, ввійшла і популярна нині «Галю, приходь!»). Але частіше Юра створював музичну канву, а я доводив пісню до кінцевого результату. Такий симбіоз був дуже вдалим, і незабаром ми розширили склад групи, назвавши її «Воплі Відоплясова». Назву придумав наш басист-інтелектуал Саша Піпа, натхненний повістю  Достоєвського «Село Степапчіково та його мешканці». І якщо врахувати, що всі народжені тоді рок-групи іменували себе виключно по-західному, то наші «Воплі» звучали цілком по-слов'янськи, вигідно відрізняючись від колег.

 

Скрипка з мамою
Мама виховувала мене за новітніми правилами педагогіки, вчила їсти ножем і виделкою, тримати рівно спину і запам'ятовувати масу віршів і пісень

Відрізнялися ми і нарядами. Рокерські  косухи,  кільця у вухах, англійські тексти здавалися нам банальщиною. Ми вирішили співати українською і виходити на сцену  в оригінальних костюмах, для чого довелося неабияк попорпатися в батьківських скринях.

Цілий рік ми старанно репетирували і навіть записали альбом. Народ оцінив ці пісні - і касети пішли з рук в руки. А наш перший виступ перед публікою відбувся в клубі радгоспу «Совки» на Борщагівці. Сталося це так. Уявіть: невелика сцена, в залі - покритий скатертиною стіл з графином, а навколо нього - атестаційна комісія з чотирьох чоловік, включаючи директора клубу. Здавалося б, що може бути простіше? Але я так довго мріяв про цей день і так довго до нього йшов, що впав у короткочасну амнезію. Чітко пам'ятаю: ось ми виходимо на сцену ... а от з неї сходами. Все, що було між цим, геть-чисто випало з голови. Мабуть, викид адреналіну був таким потужним, що свідомість відключилася. Цей стан супроводжував мене ще цілий рік, хоча на той час у нас вже були натовпи фанатів.

У той день, відігравши комісії свої пісні, ми отримали добро. Потім вступили в київський рок-клуб і прийняли участь у великому  рок-параді, де посіли перше місце. А після параду в нашу гримерку натовпом повалили менеджери, пропонуючи співпрацю. Так почалося моє бурхливе життя рок-музиканта і співака.

- Але ж ви отримали інженерну освіту! За фахом не працювали?

- Працював! І навіть трохи не потрапив за розподілом на Північ, у Сєвєроморськ - закрите  містечко, в якому живуть військові моряки. Щоб не допустити цього, довелося проявити невластиву мені вправність. З'ясувавши, що в Києві є наукове об'єднання «Квант», де трудяться випускники нашого інституту, я відправився у відділ кадрів. «Здрастуйте! Хочу у вас працювати, мене дуже цікавить профіль вашого НДІ ». «А звідки ви знаєте наш профіль? Ми ж закрите підприємство! »- примружився заввідділом. Проте, дізнавшись, що я відмінник, велів написати заяву. А незабаром у деканат прийшла заявка - і мене направили на роботу в «Квант».

Таким чином я вбив одразу трьох зайців: залишився в Києві, став інженером з окладом у 100 карбованців, та ще й одержав кімнату в гуртожитку в п'яти хвилинах від роботи.

У той час «Квант» займався розробкою супутникових систем для військово-морського флоту СРСР. Я з ентузіазмом занурився в роботу і почав щось винаходити. Але незабаром помітив, що «старики», які пропрацювали на одному місці по двадцять років, не висовуються, а мирно вирішують кросворди. Зробивши свою роботу за пару днів, я тижнями чекав узгодження з іншими відділами. І щоб не нудьгувати, став писати тексти. За три роки написав купу пісень! Проте на «Кванті» про моє  паралельне життія ніхто і не підозрював.

А воно було бурхливим! Одного разу я йшов по Червоноармійській і ніби «почув» у голові: «Та-та-та-танці». Коли ми виконали «Танці» на концерті, зал заревів - і ми зрозуміли: ось він, хіт! А через рік режисер молодіжних програм УТ-1 Олена Пригова запропонувала зняти на цю пісню кліп для Москви. Ми вирішили створити такий собі мікс радянського Робокопа і хулігана-Вовка з «Ну, постривай!». Вбралися в "дурнуваті" піджачки, картаті сорочки, берети. Я вдягнув куценькі і штани, куплені у відділі «Робочий одяг», червоні шкарпетки, кеди - і постав у всій красі. А народ вирішив, що ми і в житті повні безумці. Багатьом здавалося, що я ходжу по вулиці в спортивних штанях, з баяном і дурним голосом кричу. Коли ж подібний образ підхопили і стали активно експлуатувати «Ляпис Трубецкой», «Ленінград» або та ж Сердючка, ми від нього, навпаки, відійшли.

- А як ви потрапили до Франції?

- У вісімдесят восьмому ми виступали на фестивалі «Рок-СиРок» в Олімпійському селі. У той рік у Москві зібралися кращі рок-колективи СРСР - «Кіно», «Брати Гадюкіни», «АукцЫон», «Аліса», «ДДТ» ... Москвичі відкрили для себе феномен - український рок - й оцінили його. На тому фестивалі були присутні представники французької фірми «Янус» - сімейна пара Наталі і Жюель Мині. Вони і запросили нас до Парижа. Ми підписали контракт і через рік вирушили в тур по Франції і Швейцарії.

Батьки Олега Скрипки
Мої батьки родом з невеликих сіл: мама - з-під Курська, а батько - з хутірця під Полтавою. Його батьківщину я вважаю ідеальним для життя місцем: найчистіше повітря, зелень, ставок, а біля хати - старий вишневий сад і тополинна алея, яку він посадив сам

- І як прийняла вас західна публіка?

 

- Французи обожнюють баян, абстрактне мистецтво, епатаж. А ми виглядали абстрактно і епатажно. Я, наприклад, фарбувався в радикальні кольори: синій, баклажановий, червоний і навіть зелений. І все ж для них ми були прибульцями з Альфи Центавра - про Україну тоді ніхто нічого не чув. Але  у нас з'явилися фанати, які купували наші касети, заучували українські слова, не розуміючи їхнього змісту, і їздили за нами з міста в місто. Ми взяли участь у найпрестижнішому національному фестивалі мистецтв в Бурже, газета Lе Моnd присвятила нам розворот.

У рок-тусовці нас теж оцінили, однак і тут не обійшлося без курйозів. Ми виступали в стилі сімдесятих: піджачки, кльош, сорочки з великими гострими комірами, яскраві кольори. У Союзі постмодерн був на піку, так одягалися групи «Аукцыон», «Авіа», «Звуки Му». Проте французи не зрозуміли нашого естетського виклику суспільству. Одного разу після концерту до нас підійшли прихильники: «Хлопці, ви граєте класно, але одягаєтеся так старомодно! Давайте-но ми вам підкинемо «варенок»? »А через десять років сімдесяті увійшли в моду - і нам стало ясно, що колись ми обігнали самих французів!

Цілих сім років ми, як човники, рухалися туди-сюди - виступали то у Франції, то в Україні. Спочатку я був в шоці. У нас - черги за докторської за лікарською ковбасою, а в них - повний достаток.

Олег Скрипка з баяном 

Мене побачила власниця театрального агентства. Її театр мав їхати  з гастролями в Америку, а один з акторів несподівано пішов. І оскільки я ідеально підходив за типажем, мені запропонували роль полковника газових військ у виставі «Ляльки» скандального автора Селіна

 

 Одного разу в супермаркеті я побачив величезний вибір шоколаду і купив кілограмову плитку. Їду в автобусі, зачаровано розглядаю вогні вечірнього Парижа і гризу свій шоколад. А ввечері ми прийшли на тусовку. Всі п'ють, веселяться, а я відмовляюся - від величезної кількості кофеїну у мене настав «деліріум»: я раптом почав активно базікати  французькою, розповідати анекдоти. Народ дивився здивованно  - вони ж бо  не знали, що у мене справжнє  шоколадне сп'яніння.

У Союзі я заробляв непогано, але нічого не можна було за ці гроші купити. А в Парижі мало що міг собі дозволити. Життя була дорогим  і складним, одна лише оплата квартири,  яку я знімав,  з'їдала більше половини бюджету. І хоч платили нам добре, однак до кінця місяця на рахунку все одно залишалося зеро. Доводилося працювати, як кінь. Ось тут-то я і зрозумів, що капіталізм насправді вичавлює всі соки з людей. Ми давали по два-три концерти на тиждень, але щоб їх організувати, мені доводилося проводити по чотири ділові зустрічі на день. Це стомлювало не стільки фізично, скільки психологічно. Виснажливий біг, коли треба постійно перебувати в тонусі і мчати по колу. Адже вдома ми жили в куди більш комфортному ритмі!

Зате завдяки Наталі і Жюелю ми здружилися зі всією  творчою тусовкою: рокерами, театралами, танцівниками, кінематографістами. Але особливо -з веселими та близькими нам за менталітетом хлопцями з групи Les VRP. Ми робили спільні тури по Франції та Україні, записували музику, знімалися в кліпах.

Французька богема спілкується дуже тісно - вони ходять один до одного в гості, влаштовують спільні проекти. Піддаючись спонтанним потокам буття, я теж брав участь у найрізноманітніших проектах. Лідеру популярної в Європі групи Ману Чао допомагав в організації фестивалю, а зі знаменитим французьким хореографом Філіпом Декуфле працював у виставах «Декадекс» і «Механічна шкатулка» і як музикант, і як танцюрист. До речі, в «шкатулки» вперше прозвучала композиція «Горіла сосна», а в «Декадексі» - «Весна». І співали їх українською мовою ... французькі танцюристи. Москва і Київ, куди ми з цими постановками приїжджали на гастролі, бурхливо аплодували.

Я приятелював з багатьма зірками. Одна з них, перуанська співачка Іма Сумак, на жаль, нині покійна, якось  влаштувала у замку під Парижем прийом, куди запросила обране суспільство, в тому числі перших помічників Франсуа Міттерана, - і ми з нею виконали дуетом «Підмосковні вечори».

Довелося мені бути присутнім і на Днях Франкофонії. Це пафосне торжество проводиться в Луврі: президент країни виголошує промову, виносяться прапори франкомовних країн ... Але в метушні вийшло так, що прапор Франції дістався мені - і я ніс його під звуки маршу, як справжній француз.

Однак добру половину заробітку мені приносив театр. Двічі я брав участь у найбільшому театральному подію Європи - знаменитому Авіньйонський фестивалі. Це яскраве видовище триває цілий місяць, і я б радив всім українцям відвідати його. Вперше мене туди запросила режисер Мірей Віті. На цьому фестивалі вона представляла спектакль, в якому грала головну роль, а мені довірила зображати персонажів, що приходять в її життя. А ось у другий раз я вже працював арт-директором лаунж-кафе. Влаштовував для учасників фестивалю вишукану атмосферу: придумував мистецькі програми, грав на баяні, гітарі і навіть працював діджеєм.

 

Наше бурне життя рок-музикантів починалось в... гуртожитку політехнічного

Одного разу мене побачила власниця театрального агентства, ім'я якої я вже призабув. Її театр  мав гастролювати  по Америці, а один з акторів несподівано звільнився. І оскільки я ідеально підходив за типажем, мені запропонували роль полковника газових військ у виставі «Ляльки» скандального автора Селіна.

- Але ж для такої роботи потрібен бездоганний французьку?

- З мовою в мене сталася кумедна еволюція! Спочатку я спілкувався  кострубато англійською, а потім зрозумів: французи вважають за краще говорити на своїй мові - і купив самовчитель. Завдяки хорошій пам'яті та музичному слуху за місяць вивчив французьку так, що, коли в черговий раз приїхав у Париж і жваво заговорив, всі просто оторопіли.

- Звідки у вас такі здібності до мов - прищепили батьки?

- Мої батьки родом з невеликих сіл: мама - з-під Курська, а батько - з хутірця під Полтавою. Його батьківщину я вважаю ідеальним для життя місцем: найчистіше повітря, зелень, ставок, а біля хати - старий вишневий сад і тополинна алея, яку він сам посадив.

Однак і маму, і тата манили вогні великих міст. Закінчивши школу, батько відправився до Києва, вступив до медінституту і отримав рідкісну спеціальність лікаря-радіолога, фахівця з променевої хвороби. Переддипломну практику тато проходив у шахтарському містечку Брянка під Донецьком. Там він і зустрів маму, яка, приїхавши з Росії, працювала вихователем дитячого садка. Вони закохалися один в одного, одружилися, а коли батько отримав диплом, поїхали за розподілом до таджицького місто Ходжент.

Робота батька вважалася шкідливою для здоров'я. Обстежуючи робітників, добували на рудниках уран, він і сам отримував радіоактивні дози. Тим не менше я з'явився на світ здоровою дитиною. Якщо, звичайно, не вважати спадкового плоскостопості, від якого мама вилікувала мене спеціальними вправами. Вона виховувала мене за новітніми правилами педагогіки, вчилаяк їсти  ножем і виделкою, тримати рівно спину і запам'ятовувати масу віршів і пісень. У дитячому саду я виступав на всіх святах.

 

Східна цивилізація відобразилась у моїй творчості- я тонко відчуваю східних людей: японців, індусів

Батьки тримали мене в строгості. У мої домашні обов'язки входило вибивання килимів, миття підлоги, протирання кришталю. А по неділях, поки тато з мамою відсипалися, я тихенько вставав і біг з бідончиком  за молоком.

В Ходженті наша сім'я прожила сім років, і ці роки не пройшли для мене дарма. Таджикистан - це особливий спосіб життя і мислення. Іслам, багатоженство, жінки в паранджах, розкішні східні базари, де продавалися гранати, виноград, пудові кавуни та дині духмяні ...

Все моє дитинство оточувала суцільна екзотика. Судіть самі: улюбленій забавою місцевої дітвори була гра зі ... скорпіонами. Наловивши смертельно небезпечних комах, ми відривали їм хвости з отруйними жалами, саджали в паперові кораблики і пускали в плавання навколо фонтану. Скорпіони,  колінні баранячі кісточки, служили валютою. На них можна було виміняти іграшку, танк, цукерку.

Змій в окрузі теж було повно. Найнебезпечнішими вважалися гюрза і гадюка, від їх укусу людина гинув на місці. Проте старші хлопчаки ловили їх за допомогою палиці, притискали до каменя, щоб видавити з зуба отруту, а потім ми гралися зі зміями. Коли ця гра набридала, ми били пляшки і ходили по осколках босоніж, наче дервіші. Не повірите, але ми навчилися розслабляти стопи так, що порізів зовсім не було. Правда, одного разу я розхвалився, не підготувався як слід і порізався в кров. Цю «забаву» ми перейняли у таджиків. Хоча вони, як і їхні діти, трималися відособлено. Навіть в дитячому саду таджицькі хлопці не вступали з нами в ігри і ледь говорили по-російськи.

Зате коли дозрівала  бавовна, на збір врожаю виходили і стариі і молоді. Пам'ятаю, мені, п'ятирічному, пов'язували фартух - і я кидав туди бавовняні коробочки. Вата в них була м'якою, пухнастою, а от коробочки - гострими, як бритва, вони різали руки в кров. Перевозили бавовну на фурах із високими бортами. Коли дув вітер, вата розліталася і повисала на деревах, дахах, проводах - здавалося, все місто вбралося в новорічні декорації.

Ми жили на околиці, звідки починалася пустеля, а за нею виднівся Памір. У квітні гори покривалися маками, тюльпанами і ставали червоними, як килими. Люди рвали квіти і дарували один одному.

У горах збирали і дику цибулю. Маринована, вона була неймовірно смачною і добре поєднувалася з пловом. До речі, плов - справжній, бурштиновий, розсипчастий - моя мама готувала не гірше таджичок. А я навчився у неї і до цих пір пригощаю друзів. Обожнюю баранину, для мене смак і аромат цього м'яса ні з чим не зрівняти!

Залишаючись вдома один, я включав телевізор і дивився танець живота. Він виконувався під складно збиті мелодії та ритми. Так що я ріс не під «Калинку-малинку», «Ти ж мене підманула» або Рахманінова, а під національну музику Середнього Сходу. Ввібрана з дитинства східна цивілізація відбилася і на моїй творчості, і на сприйнятті світу - я тонко відчуваю східних людей: японців, індусів.

Одного разу батько взяв мене з собою на роботу. Дорога йшла через гори, і наш уазик повільно пробирався по звивистих стежках. І раптом колеса стали буксувати. Водій тиснув на гальма, але машина продовжувала ковзати в бік обриву. «Стрибаємо!» - крикнув тато і разом зі мною вискочив з кабіни. А ось водій не встиг. На щастя, машина нависла колесами над прірвою і зупинилася. Зате коли ми піднялися наверх, я побачив, як десь далеко внизу пропливають хмари. Видовище було захоплююче!

Олег Скрипка та Єлизавета Дружиніна 

Олег Скрипка та Єлизавета Дружиніна

Час від часу Таджикистан здригався від землетрусів. Як тільки вікна починали вібрувати, дітей з дитсадків і шкіл відводили подалі від будівель. Мені й досі стає не по собі, коли я чую, як земля тремтить від минаючі повз поїзда метро. На довершення до всього спека і вологість нестерпні: влітку в тіні доходило до сорока п'яти градусів. Батьки погано переносили такий клімат - і в кінці кінців ми залишили східний «рай».

- І куди ж ваше сімейство вирушило на цей раз?

- Мої батьки-екстремали вирішили піти на Крайню Північ - тобто з вогню та в полум'я! Ми оселилися в самому центрі Кольського півострова - місті Кіровську Мурманської області. Так що друга половина мого дитинства пов'язана зі снігом, який лежить до червня, полярним літом довжиною в півтора місяці, собачими упряжками, олениною ...

Я освоїв всі види зимових ігор: санки, хокей, ковзани, бігові і гірські лижі. Прямо під нашими вікнами перебувала гірськолижна база.

Приходячи зі школи, я брав лижі і їхав кататися, а потім у дворі з хлопчиськами будував підземні міста і фортеці зі сніжних брил.

Там все було яскравим, незвичайним. Але найглибше в мою пам'ять врізалися два епізоди. Якось, повертаючись увечері додому, я завмер з переляку і священному тремтінні і - над моєю головою висіло і переливалося всіма кольорами веселки північне сяйво! Щоб описати це фантастичне видовище, не вистачить слів. Скажу тільки, що всі ці ЗD, 4D   або А-Max не йдуть з ним ні в яке порівняння. Дивлячись на нього, відчуваєш себе пігмеєм і віриш в інопланетян.

Ми жили в тому місці, де тундра переходить у тайгу і карликові берізки по-сусідству  з могутніми соснами. Як тільки в сопках дозрівали гриби і ягоди, всім класом йшли на збір врожаю. Одного разу, відірвавшись від хлопців, я почув шум і зайшов за пагорб. Побачене мене вразило. Глухо риком на задні лапи піднімався ведмідь. Його двометрове тіло, волохаті лапи і голова здавалися велетенськими. Справжній господар тайги! І все ж я не побіг в паніці, а стояв і зачаровано дивився на звіра. А той раптом знову став на всі лапи і втік в ліс.

- А як ви навчалися в школі?

Скрипка козак 

Я умів гарно рухатись, співати та танцювати, грав на баяні та гітарі. І все ж собі я не подобався, навіть мої русі коси не подобались - хотілось бути брюнетом.

А як ви вчнавчались вшколі?

- О, я застав таку архаїку, як пір'яна ручка і чорнильниця-непроливайка! Насправді чорнило проливалися. Та так, що фіолетовими були руки, волосся, сорочка і навіть сусід по парті, в якого цією ручкою можна було стріляти.

Навчався я на одні п'ятірки, причому без натуги. Особливо легко давалися точні науки, мова та література. Я постійно вигравав як шкільні змагання, так і обласні олімпіади. Вчителі мене любили. І це незважаючи на те, що вів я себе огидно. Виконавши за п'ять хвилин завдання, починав від нудьги крутитися, базікати і плюватися рисом. Правила поведінки для мене не існували.

 

Хлопці в нашому шахтарському місті ділилися на дві категорії. В одну входили ті, хто встиг відсидіти в колоніях і зійтися з кримінальним світом. Розцяцьковані татуюваннями, вони ходили в школу з ножами і вважали себе реальними авторитетами. Другу категорію становила золота молодь. Маючи високопоставлених батьків, вони модно одягалися і приїздили на заняття на власних жигулях. Мені не подобалися ні ті ні інші, і я довго тримався осібно. Благо в музичній школі, де я займався з другого класу, було своє коло. Ми грали рок-н-рол, співали, влаштовували нехитрі бенкети. Але в дев'ятому класі все змінилося. Однокласники подорослішали, у нас виникли театральні гуртки, сформувалася рок-гурт, ми почали разом ходити в походи.

- А як у вас складалися стосунки з дівчатками, Олег?

- Я був дуже емоційним і сором'язливим, тому спілкуватися з дівчатками мені було складно. Тих, хто мене приваблював, оточували інші хлопчики, а я ніколи не любив конкуренції. До цих пір, побачивши претендентів на що-небудь, віддаю перевагу відійти в сторону, а не влаштовувати змагання. Крім того, мені страшенно не подобалася вульгарна манера залицяння моїх конкурентів - вони могли затиснути однокласницю в кутку і почати грубо до неї чіплятися. І найжахливіше, що деяким дівчатам це подобалось.

Пізніше з'ясувалося, що в однієї дуже милої дівчинки викликав симпатію саме я. Вона писала мені вірші, записки, дарувала різні дрібниці й виявляла свої почуття настільки відкрито, що я не вірив у їхню щирість. А може, просто боявся. У той час я вже вмів добре рухатися, співати, танцювати, грав на баяні та гітарі. І все ж здавався собі недостатньо гарним, цікавим, спортивним. Навіть мої русяве волосся мені не подобалися - хотілося бути брюнетом. І лише пізніше, пофарбувавши волосся в чорний колір, я нарешті зрозумів: а природні блондини-то - рідкість! Але для цього мені знадобилися роки. А тоді, з тугою дивлячись у дзеркало і не знаходячи ні найменшого подібності зі своїми кумирами на кшталт Марчелло Мастроянні, я журився: «Ну чому я не схожий на батька!» Фігурою, особою, рухами тато нагадував Алена Делона. У нього були чорні волосся, брови, вусики. А я пішов у маму!

- Коли ви визначилися з вибором професії?

- Читаючи наукову фантастику, я мріяв стати ученим і зробити видатне винахід. У результаті в дев'ятому класі вступив в заочну школу Московського фізико-технічного інституту і з відзнакою її закінчив. Викладачі запевнили, що це чи не повна гарантія зарахування до престижного вузу СРСР - і після випускного я поїхав вступати в МФТІ. Незважаючи на величезний конкурс, мені вдалося отримати прохідний бал. Проте таких, як я, виявилося занадто багато, і мені призначили додаткову співбесіду, на якому мене без особливих зусиль «зрізали». Не пройшовши за конкурсом, я розлютився, але не засмутився. У мене був «план Б» - київський політехнічний.

Приїхавши туди, я з'ясував, що самим престижним вважається радіотехнічний факультет, спеціальність «радіотехнік». Не роздумуючи я здав документи саме туди. Високий бал атестата дозволяв здавати всього два іспити. За перший я отримав п'ятірку. Виявилося, таких абітурієнтів було всього двоє - я і Владислав Троїцький, нині мій друг і художній керівник київського театру «Дах». І двієчники з четвертого курсу, з якими мене поселили в гуртожитку, в один голос запевнили: «Ну все, Олег, ти - студент! Біжи за портвейном! »Як слухняний-ний дитина, я побіг, але провина мені не дали. Тоді хлопці збігали самі - і ми так «наотмечалісь», що на ранок моя голова, не привчена до алкоголю, гула як дзвін. Другий іспит ледве витягнув на четвірку.

- Вчилися з захопленням?

- У навчальний процес я кинувся завзято. Але незабаром нонйл: те, чого мене вчать, не має нічого спільного з романами Жуля Верна. Я то сприймав науку як творчий пошук і натхнення, а мене напихали голими формулами й мікросхемами транзисторів. Мій допитливий розум не отримував їжі, я розчарувався і став хапати три способи, що для мене було фактом протиприродним. Правда, потім знайшов вихід: перед сесією вивчав праці викладачів, опановував їх термінологією, основними постулатами і на іспиті все це вправно використав. Викладачі танули і ставили відмінно. А я зі спокійною совістю йшов займатися самодіяльністю - розвивати рок-групу, відвідувати студію і студентський театр.

 

"ВВ" на зйомках кліпа "Ладо"

 Спочатку ми самі оплачували свої поїздки і містам та виступали практично безкоштовно. А потім пішло все як по маслу: Випустили альбом, записаний ще в Парижі, і він став одразу популярним, зробили кліп на пісню"Весна" - і вона стала суперхітом

Вперше відірвавшись від батьківського крила, я швидко став самостійним. Стипендія на РТФе була на десятку вище, ніж на інших факультетах, а групі з моєю спеціальністю видавали більше на двадцятку. Мені ж за відмінне навчання платили підвищену стипендію. Таким чином, на місяць я отримував 65 рублів. А оскільки не пив, не курив і був досить ощадливий, цих грошей вистачало з головою. У день народження я міг запросити своїх близьких друзів в ресторан і замовити ікру, вірменський коньяк і наші улюблені кримські десертні вина - «Мускат білий Червоного каменя», «Чорний доктор». За свої кровні я купував модні джинси, літав відпочивати до Криму, Пітер, на побивку до батьків у Мурманськ.

Мені дуже подобалося наш гуртожиток на вулиці Металістів: чистота, душ, дерев'яні ліжка, новенькі плити на кухні. Не влаштовувало тільки тотальне пияцтво. Але незабаром і тут знайшовся вихід - серед різношерстої гуртожитській люду утворилася «комуна» однодумців-естетів. Ми захоплювалися музикою, театром, гастрономією. Створивши загальний бюджет, готували смачні страви, по черзі чергували в своєму крилі, влаштовували звані вечері з повною сервіровкою і безалкогольні дні народження з тортами.

Олег Скрипка на концерті у Вінниці

Олег Скрипка на концерті у Вінниці

А потім ми відкрили в гуртожитку дискотеку, де не тільки танцювали, але й проводили тематичні вечори. Але оскільки на нашому факультеті були одні хлопці, дівчат нам дуже не вистачало.

А прохідний режим в гуртожитку був таким суворим, що навіть власну маму можна було провести, лише заповнивши купу паперів. В іншому випадку грізна вахтерка грудьми закривала «амбразуру». Тоді ми почали писати в профком заяви про проведення дискотек, а в деканати факультетів, де навчалися одні панночки, слали офіційні запрошення.

- А романи у вас траплялися?

- На жаль, я залишався сором'язливим, і далі розмов і танців справа не йшла. А може, я просто був невиправним романтиком, які шукали свій ідеал. Але як би там не було, перший у житті «ЛЯМУР-тужур» у мене трапився тільки у Франції. До того часу я вже встиг створити з хлопцями «ВВ», закінчити інститут і мені виповнилося 22 року.

- У Парижі ви прожили цілих сім років. За цей час українські шанувальники вас не забули?

- А ми не давали їм цього зробити - приїжджали з гастролями хоча б раз на півроку: виступали на «Таврійських іграх», на всіх значущих заходах у Москві. На початку дев'яностих в Україні був важкий час, але оскільки у Франції ми заробили шалені на ті часи гроші - цілих десять тисяч доларів, - то могли триматися на плаву.

Спочатку ми самі оплачували свої поїздки по містах і селах і виступали практично безкоштовно. А потім все пішло як по маслу: випустили альбом, записаний ще в Парижі, - і він відразу став популярним, зняли кліп на пісню «Весна» - і вона миттєво стала суперхітом. Для цього кліпу хлопці вирядилися в усі французьке, а я надів шапочку з бомбоном від паризького кутюр'є, спортивках-кльош сімдесятих років з чотирма смугами, гольф, нафарбував очі і нігті, та ще й купив зелений баян. Це був постмодерн, гра з символами. Однак наші задумки мало хто зрозумів. В основному народ бачив у нас жлобів. До мене могли підійти і, поплескавши по плечу, запропонувати: «забухав, Олежка?»

На відміну від французького шоу-бізнесу, налагодженого, як хороший годинник, у рідній батьківщині мені постійно доводилося боротися за більш-менш пристойний побут для групи. Однак за всім не встежиш. Якось під час туру по Україні нам довелося виступати на сцені, де дошки «гуляли», і моя нога потрапила в капкан. Перемагаючи біль, я разом з усіма рушив на Ікарусі у наступне місто. Нога вже розпухла так, що я не міг ступити. Але був вихідний, лікарні в містечку закриті, і ми поїхали в третє місто, дали третій концерт, і я знову бігав у ейфорії по сцені. І тільки пізно ввечері до травмопунктів з'ясувалося, що в мене перелом стопи. Мені наклали гіпс - і я виступав з ним і в Москві, і в Пітері, і в Одесі. Говорили, що ті концерти були прекрасні. І в цьому немає нічого дивного, сцена - як наркотик, дає стільки адреналіну!

- До речі, про наркотики. Вони вважаються традиційними супутниками рок-музикантів. Як з цим йшла у вашій групі?

- Мені здається, кліше «секс-драгс-рок-н-рол» рокерам приклеїли, щоб зганьбити рок, хоча насправді це музика свободи, світла і добра. Пам'ятаєте, як у Радянському Союзі поносили «Бітлз»? І тільки через роки з'ясувалося, що музика «усіх цих бітлаков» по мелодійності порівнянна з Моцартом і Бетховеном. Так що ні наркотики, ні рясні литі жертви, ні інші пороки людства ні до мене, ні до моєї групі ніякого відношення не мають. Я і без штучних збудників можу увійти на сцені в іншу реальність, та ще й глядачів із собою прихопити. Один знайомий інтелектуал з Академмістечка мені якось зізнався: «Коли я дивлюся ваш концерт, в моєму мозку відкриваються нові знання». І я зрозумів, що не дарма займаюся своєю справою і трепетно ставлюся до сцени. Для мене гарний концерт - це масова медитація, велика умовність, що йде корінням в стародавні ритуали.

Наші задумки мало хто зрозумів. До мене могли підійти і, поплескавши по плечу, запропонувати: «забухав, Олежка?»

- А чого почалося ваше знайомство з кіно?

І лише коли я повернувся до Києва, друзі повідомили, що в Парижі мене розшукували. Але мобільних телефонів ще не було - і щасливий шанс був упущений.

Олег Скрипка пише листа 

- Зніматися в кіно я дуже хотів ще у Франції. Агентство з підбору акторів регулярно запрошувало мене на кастинги.

Про що не відбулися ролях кшталт дрібного російського мафіозі я не шкодую, а от про короткометражці, куди мене відібрали на роль молодого поляка, закоханого в зрілу даму, зітхаю донині, адже моєю партнеркою в цьому фільмі могла стати сама Катрін Деньов!

Зате коли в Києві мені запропонували головну роль у новорічному мюзиклі «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», я був тут як тут і з задоволенням зіграв коваля Вакулу. Мою кохану, Галю, грала Ані Лорак. В одній сцені ми повинні були цілуватися - і продюсер Ані, Юрій Фальоса, нервово походжав навколо, поки ми робили дублі.

У цьому мюзиклі грала ще одна поп-зірка - Лоліта. Для себе я відзначив її величезний акторський потенціал, чисто жіноча чарівність і повна відсутність зірковості. Іноді зйомки проходили ночами і тривали по чотири години, стільки ж займала підготовка. І одного разу Лоліта, статут, прилаштувалася серед декорацій, сховалася рядниною і мирно заснула. Завдяки їй, а також Ані Лорак, після цього мюзиклу я змінив на краще сторо-ну своє ставлення до поп-зіркам. Виявляється, і серед них трапляються дуже милі люди. Ну а те, що мені вдалося попрацювати з такими «брилами», як Віктор Степанов і Лідія Шукшина, - рідкісна удача! У обох були маленькі ролі, але у великих акторів можна багато чому навчитися навіть в епізоді.

Згадався один кумедний момент: серед реквізиту був справжній молочне порося. Він так апетитно виглядав! А я вмирав від голоду і, з'ясувавши в оператора, який план він буде знімати, відрізав протилежний хрюшкін бочок - і ми з колегами-акторами непогано підкріпилися.

- А ще ви брали участь у проекті «Танці з зірками - 2» на телеканалі «1 +1» і навіть зайняли престижне друге місце. Важко далося?

- Зважитися було непросто. Танцювати я люблю і роблю це досить непогано. Але для мене телебачення, шоу-бізнес, естрада, конкуренція - чужий світ. У підсумку я хоч і отримав новий досвід, але пожалів про свою участь. Чути, що кого-то «викинули» з проекту, було психологічно важко. Та й фізично «Танці» просто виснажували. А мені не подобається робити те, що важко дається. У житті все має бути легко і красиво!

Олег Скрипка про телевізор 

Я не сприймаю будь-який варіант маніпулювання, а телевізор - наймогутніший маніпулятор. Вже не знаю, в чому там секрет, але він затягує як вир.

За вдачею я романтик, а всі романтики схильні до максималізму. Я теж максималіст. Добре це чи погано, сказати складно. З одного боку, завжди ставиш собі високу планку і добиваєшся вагомих результатів, а з іншого - тобі важко співпрацювати з тими, хто не дотягує до твоїх стандартів. Через це про мене кажуть: «У Скрипки такий склочних характер, що з ним неможливо працювати!» А ви працюйте добре - і тоді подивимося!

- Чула, ви не дивіться телевізор?

- Причому дуже давно. Я не сприймаю будь-який варіант маніпулювання, а телевізор - наймогутніший маніпулятор. Вже не знаю, в чому там секрет, але він затягує як вир. Ти п'ялися в екран, навіть якщо там повна нісенітниця. Усвідомивши, що це забирає час, енергію, емоції, я став навмисно відмовлятися від телевізора. Зараз варто мені зайти до приміщення, де працює «ящик», - він відразу починає мене дратувати. Як натура чутлива, після телевізора я навіть відчуваю себе погано.

- Кажуть, ви стверджували, що якби стали міністром культури, то заборонили би естраду ...

- Звичайно ж, це був жарт. Я б ніколи не погодився стати культури міністром.  Але якщо говорити серйозно, то в нашому суспільстві є маса речей, не сумісних з культурою. Мас-медіа нав'язують стандарти: в моді така-то одяг, машини, музика, фільми, пісні ... Віра в бренди замінила релігію.

З колишньою дружиною ми не підтримуємо стосунків. Знаю тільки, що вона працює менеджером

Знаєте, яке питання мені завжди ставлять журналісти: «В наряди яких кутюр'є ви сьогодні одягнені?» Та добре хоч, я пам'ятаю, яка у мене марка машини! Перейматися, «від кого» мої шкарпетки, по-моєму, повна маячня. Моя голова зайнята куди більш важливою інформацією, і черпаю я її з самих різних джерел. Читаю наукову, релігійну, історичну, культурологічну, філософську літературу. А ось белетристика останнім часом стала нецікава. Читати Пелевіна або Коельо після Юнга і Кастанеди просто смішно.

- Усі знають, що ви не любите говорити про особисте. І все ж хотілося б дізнатися про вашу першу дружину-француженку.

- Що ж, так і бути ... Приїхавши до Парижа, ми не встигли навіть толком оцінити шарм француженок, про який стільки чули на батьківщині, - вони нас дуже швидко на собі одружили. Першим «потрапив» наш басист Сашко Піпа, а слідом за ним і я. Сталося це так. Ми познайомилися з цікавими хлопцями, і ті запросили нас до себе додому. Серед гостей була студентка Лорі. Ми розмовляли, жартували, пили вино, а на наступний день Шурик був вже практично одружений. Лорі запросила його до батьків, і через тиждень вони розписалися.

Потім на чергової творчої тусовці знайомі музиканти познайомили мене з Марі Ребо. З усієї компанії вона була єдиною, хто розмовляв англійською, і, коли я розповідав про Україну, «працювала» у мене перекладачем. Ми потоваришували і, відчувши спорідненість душ, дуже швидко зблизились.

На відміну від наших дівчат, у Марі були яскрава індивідуальність і повна відсутність будь-яких кліше. У ті роки багато моїх землячки вважали, що головне - вдало вийти заміж, причому краще - за військового. А про живописі, літературі, музиці мова не йшла. З Марі ж все було інакше. Вона закінчила найвідомішу театральну школу Франції - театр Мнушкіної, працювала в театральній трупі, співала і живо цікавилася культурним життям.

Минаючи традиційний для радянських молодих людей цукерково-букетний період, ми з Марі вже через тиждень зняли квартиру і почали жити разом. Незабаром вона стала адміністратором нашої групи, а через три роки ми одружилися. Пізніше я зрозумів, чому в Парижі ми були нарозхват: відсутність справжніх чоловіків - досить гостра проблема для Європи.

- Чому ж тоді ви розлучилися?

- Якщо вірити психологам, у подружньому житті є особливо важкі періоди: три і сім років. Ми з Марі прожили сім - і не змогли переступити складний кордон. Думаю, основний виною тому стала моя професійна діяльність. Маючи величезну кількість зв'язків і високий творчий потенціал, з часом я прийшов до висновку, що не зможу повноцінно реалізуватися у Франції. Для цього мені довелося б перейти на французький шансон. Адже незважаючи на гадану популярність, українські пісні у Франції були не більше ніж екзотикою. Справжню кар'єру я міг зробити лише вдома, у Києві або в Москві. І мені стало ясно: треба терміново щось робити!

Скрипка з мотоциклом 

Я б ніколи не погодився стати міністром культури! Але я дуже хочу жити в Україні - красивій розвинутій європейській країні

Але якщо я зміг поміняти країну, мова і весь спосіб життя, то Марі не була готова до цього, хоча і відчайдушно намагалася адаптуватися на батьківщині чоловіка. Кілька разів побував у Києві, вона прийшла до висновку, що наша дійсність назавжди залишиться для неї дивною, страшною і чужою. У підсумку, коли постало питання - сім'я чи кар'єра, я, як і більшість чоловіків, вибрав кар'єру. В один прекрасний день взяв і виїхав до України. До речі, розірвання шлюбу у Франції - процедура довга і дорога. Отримати офіційне розлучення мені вдалося тільки через півроку. Зараз з колишньою дружиною ми не підтримуємо стосунків. Знаю тільки, що Марі працює менеджером музичного кабаре, власницею якого є відома співачка Белль дю Беррі.

- Відомо, що після розлучення ви довгий час залишалися неодруженим. Боялися нового невдалого досвіду або шукали свій ідеал?

- Швидше, друге. Хотілося нарешті знайти ту, яка втілила б моє уявлення про ідеальну супутниці. Для мене було дуже важливо, щоб ми слухали одну музику, дивилися одне кіно, читали одні книги, щоб у нас був спільний коло знайомих і спільні погляди на світ.

Колись у Юнга я прочитав, що кожен юнак шукає дівчину, схожу на його матір. Дійсно, моя мама прекрасна господиня. І багато пізніше я помітив: якщо дівчина підтримує в будинку ідеальну чистоту і, навіть приходячи до мене в гості, намагається навести порядок, значить, вона обов'язково мені сподобається. Одружившись вдруге, я зрозумів: дружина-господиня - це круто!

- Скажіть, у ваших дітей є здібності до музики?

- Мені б дуже хотілося, щоб сини стали музикантами, але час покаже. А поки вони ходять до школи раннього розвитку, учать мови, займаються плаванням. Вдома у них купа іграшок, хоча я і не впевнений, що це добре. Щоправда, батько я зовсім не суворий, ще жодного разу їх не карав.

До одруження я жив у прекрасній квартирі на Подолі, з моїх вікон відкривався вид на Андріївську церкву. Але коли з'явилася родина, почав мріяти про великому будинку. Причому не за міською межею, а в самому місті. І коли я знайшов це місце, був щасливий - тут тобі й природа, і все, до чого може прагнути цивілізована людина. У дворі повно зелені, стоїть мангал, гойдалки для дітей. А навколо - тиша, яку порушують лише птахи, півні і собаки. І гості, які приїжджають до нас дуже часто, причому з різних країн світу.

Я дуже хочу, щоб моя сім'я залишалася в Україні - красивою розвиненій європейській країні. І для того, щоб вона дійсно стала такою, роблю все, що в моїх силах. Упевнений, скоро всі ми станемо жити краще!

 

Розмовляла Ніна Мальчик. "Караван історій". червень. 2010

Читай більше анекдотів на сайті з анекдотами українською: 👉 перейти 👈

Залишити свій коментар:

  Особистий кабінет

  • Український портал
  • Тільки українською
  • Слідкуй за новинками
kampot.org.ua