Інтерв'ю, Лікарі
Яків Цуглевич

Яків ЦУГЛЕВИЧ – завідувач хірургічного відділення центральної районної лікарні Кам’янця-Подільського.

Народився 7 квітня 1959 р. в с.Антонівка, Чемеровецького району. Щоправда, у паспорті чомусь записали 6 квітня. Через це у різних джерелах вказано різні дати народження. Та ця помилка має й свої переваги: можна святкувати аж два дні поспіль! Хоча переважно родина ЦУГЛЕВИЧІВ вітає іменинника 7-го числа.

Медицина у житті Якова ЦУГЛЕВИЧА посідає неоднозначне місце. Він присвятив їй своє життя, а вона його врятувала.

Втім головний лікар ЦРЛ - людина різностороння, у його житті є місце багатьом захопленням. Разом із сім'єю подорожує країнами, хоча найбільше любить відпочивати на рідному Дністрі. Займається екстремальними видами спорту, а найбільша гордість лікаря - швидкохідний катер, який він доглядає так, як інші чоловіки автомобілі. Після важкого трудового дня любить зайнятися сільським господарством, а в його будинку постійно живуть кішки та собаки, бо господар досить поблажливо ставиться до тварин.

У сім'ї Якова ЦУГЛЕВИЧА теж повна гармонія: дружина - медик (завідувач жіночої консультації міської лікарні), тож як ніхто розуміє чоловіка, діти виросли розумними та слухняними. Чи не це - найкращий подарунок до 50-ліття?

...Закінчивши Івано-Франківський державний медичний інститут, Яків Миколайович проходив інтернатуру в хірургічному відділенні Кам'янець-Подільської міської лікарні, яким на той час завідував Микола МАКАРОВ.

- На той час у відділенні працювали сильні хірурги - Микола СЛАБІНСЬКИЙ, Во­лодимир ПЕТРУК, Петро РАЦІБОРСЬКИЙ, Петро ЛЕМЕШКО, Анатолій СЬОМКО, тож фахова школа була гарною, - говорить Яків Миколайович. - Тоді ж я провів свою першу операцію, яку досі добре пам'ятаю: видалення апендикса в молодої дівчини. Микола МАКАРОВ довіряв нам, молодим огірургам, тому ледве не в перші дні інтернатури дозволяв оперувати.

1983 р. Яків ЦУГЛЕВИЧ перейшов працювати у Кам'янець-Подільську центральну районну лікарню, де, за його словами, була вже інша школа, але теж представлена видатними спеціалістами: завідувачем відділення Олександром ФІШЕМ, Анатолієм ГАВРИЛОВИМ, Іваном ПАВЛЕНКОМ.

- Довгий час у райлікарні я працював ургентним хірургом під керівництвом Миколи БІЛЕГИ (на жаль, нині вже покійного), якого вважаю своїм учителем, тому що він значною мірою навчив мене майстерності, прищепив любов до хірургії, а ще навчив правильно будувати стосунки і в колективі, і загалом з людьми.

2002 р. Якова Миколайовича призначили завідувачем хірургічного відділення ЦРЛ. І він одразу почав впроваджувати новітні технології, одним з перших побував у Москві на курсах із лапароскопічної хірургії. Хірургічне відділення ЦРЛ одним з перших в області почало виконувати лапароскопічні операції. А в серпні 2004 р. Яків ЦУГЛЕВИЧ став головним лікарем ЦРЛ.

- Якове Миколайовичу, на мою думку, гарним хірургом може бути лише людина із залізними нервами та холодним розумом. Чому Ви обрали для сабе такий складний і відповідальний фах?

- Серед моїх близьких родичів взагалі медиків не було. Лише дід працював ве­теринарним фельдшером. Чому хірургія?.. У мого батька був близький друг Анатолій ГОРІШНИЙ, який працював у хірургічному відділенні Смотрицької номерної лікарні (до речі, я ходив у це село до школи, щодня долаючи по 5 кіломет­рів). Мені неодноразово доводилося бувати в операційній, Анатолій Васильович мені дещо показував. Тоді, мабуть, і зародилася думка стати хірургом. І я не шкодую про це. Тому що робота хірурга, хоча й важка і відповідальна, але ти можеш допомогти людині протягом годин, діб і швидко бачиш результат своєї праці.

- Але ж яка відповідальність!

- Так, адже ти відповідаєш не лише за здоров'я, але й за життя пацієнта. По­трібно мати достатні знання та досвід, вміти швидко приймати рішення, і вони мають бути правильними.

- Тобто і гарна інтуїція хірургу не завадить?

- Інтуїція приходить з роками, як і досвід. На перших порах виручають лише знання. Поки ти молодий хірург - ти самовпевнений, тобГкортить більше оперувати, а з часом, коли стаєш досвідченим, то, перш ніж відправити людину в операційну, десять разів подумаєш, порадишся з колегами, щоб прийняти правильне рішення.

- На жаль, трапляється, що люди помирають на операційному столі. Як вдається пережити таке?

- Важко пережити. Кожна смерть проходить, без перебільшення, через серце лікаря. У мене бували випадки, коли в організмі пацієнта вже починалися незворотні процеси, чи він отримав травми, не сумісні із життям. Тут від лікаря вже нічого не залежить, але я не міг вийти з операційної, щоб повідомити рідним про смерть пацієнта. Потім ще декілька днів ходив пригніченим.

Але буває й навпаки: пацієнт потрапляє на операційним стіл із термінальною стадією перитоніту чи сильною кровотечею після аварії, і ти буквально вириваєш його з лап смерті. Після таких операцій декілька днів літаєш, мов на крилах, а пацієнтів назавжди запам'ятовуєш, особливо дітей.

- Дітей, мабуть, важче оперувати?

- Я б не сказав, що важче. Певна складність полягає у тому, що лікар повинен знайти правильний підхід до дитини, щоб вона йому довірилася. Дітей оперувати приємніше, тому що їхні очі не брешуть. А після операції маленькі пацієнти одужують набагато швидше за дорослих.

- Пацієнти, яким врятували життя, не забувають Вас?

- Є такі, що пам'ятають, навіть вітають із днем народження, приходять і на Пасху, і на Різдво. Вони вже стали моїми друзями. Я також дуже радий, що вони здорові. Так само і я пам'ятаю, хто мене оперував, телефоную цим лікарям, вітаю зі святами.

- Ви теж якось були на межі смерті. І тоді, крім лікарів, Вам врятував життя рідний брат, доставивши Вас чартерним рейсом до Москви...

- Брат Василь доклав максимальних зусиль для мого порятунку. Він дійсно дуже швидко доставив мене у Московський військовий госпіталь, де за моє життя боролися лікарі. Я відчував і моральну, і матеріальну підтримку брата.

- У Москві, крім Василя, мешкає ще багато Ваших родичів. Колись, здається, Ви навіть планували переїхати до російської столиці?

- Так, у Москві дійсно маю багато рідні. Були гарні пропозиції і щодо роботи. Але я двічі проходив у Москві курси підвищення кваліфікації, жив там тривалий час і зрозумів, що мені не подобається московська тіснява від надмірної кількості машин і людей, не підходить такий ша­лений ритм життя. У Кам'янці я почуваюся затишніше, а кам'янчани, на мою думку, добріші та простіші за москвичів. Та й у моєму віці кудись переїжджати, починати нове життя досить складно.

- Я знаю, що Ви часто з родиною відвідуєте святі місця, буваєте в Єрусалимі. Ви повірили у Бога після того, як лікарі врятували Вам життя, чи ця подія лише зміцнила Вашу віру?

- У мене бабуся була віруючою людиною, брала у церкву із собою. Та все-таки до віри у Бога я прийшов у свідомому віці. А після успішної операції моя віра лише зміцніла. Поки я хворів, мама молилася, тож, гадаю, я видужав з Бо­жою допомогою.

Ми із сім'єю часто буваємо в Ізраїлі, і під час відпочинку три-чотири рази їзди­мо до святих місць: у Вифлеем, на річку Іордан. На рік набираємося благодатної енергії.

- Якове Миколайовичу, а якби Ви не стали лікарем, то ким би були?

- Напевне, зайнявся би бізнесом. Я відчуваю у собі такі здібності.

- Ви можете їх чудово реалізувати, адже на посаді головного лікаря виконуєте обов'язки і менеджера, і економіста, і організатора...

- Особливо це актуально тепер, у часи економічної скрути, нестачі коштів. Ме­дицина вже років 15 недоотримує грошей, тож доводиться викручуватися, ділити те, що є, шукати, де можна найдешевше закупити ліки, харчування для хворих.

- Чи стали люди менше звертатися до лікарні з настанням економічної кризи?

- Я б не сказав, що тепер люди менше звертаються до лікарень. На сьогодні у нас всі стаціонари заповнені на 100 відсотків. А щодо кризи... Села вона торкнулася вже давно. Можна сказати, що сільські люди постійно живуть у кризі. Вони більш терплячі, до свого здоров'я

ставляться не так відповідально, як міські жителі, до лікаря звертаються лише тоді, коли їх уже добре притисне.

- З майбутньою дружиною Дзвениславою Любомирівною Ви познайомилися ще в інституті. Чим вона так припала Вам до душі?

- Ми п'ять років сиділи за однією партою в інституті, тож мали час добре вивчити одне одного. Все почалося з дружби. Дзвенислава була круглою відмін­ицею, серйозною, відповідальною, а ще дуже скромною. Цим, певно, й причарувала мене.

- А Ви чим її взяли, як гадаєте?

- Я був сильним, великим. Під час навчання два роки поспіль їздив із буді­вельними загонами до Тюменської області, тож добре підкачав м’язи. Дзвенислава, мабуть, почувалася поряд зі мною в безпеці.

- Тепер займаєтесь спортом?

- так, дуже люблю водний спорт закоханий у Дністер, маю катер, скутер, водні лижі. Взимку катаюся на гірських лижах.

- Як вважаєте, таке явище, як чоловіча дружба, справді існує?

- Гадаю, існує. У мене є друзі, з якими ми разом уже більше половини життя: бізнесмен Сергій ДУБОВИК, лікар Аркадій ФЛАКСЕМБЕРГ. Ми допомагаємо один одному, часто зустрічаємося, відпочиваємо разом, ходимо в сауну, їздимо на Дністер, випиваємо чарку, їмо шматок сала... І серед лікарів у мене багато друзів, але не буду усіх перераховувати.

- Ваша дружина нещодавно в інтерв'ю зазначила, що Ви - лідер у сім'ї...

- У нас, у принципі, демократичні стосунки у сім'ї, але діти слухаються, а дружина з повагою... робить, що хоче (сміється). Сказати, що вся сім'я на мені тримається? Напевно, так.

- Не складно двом медикам вживатися в одному домі?

- Коли я працював ургентним хірургом, а дружина в гінекології оперуючим ліка­рем, було дуже важке. Інколи ми зустрі­чалися раз на три доби. А у нас діти малі були, їм треба було приділяти багато уваги, тож хтось мав чимось пожертвувати. Дзвіна тоді перейшла на роботу в жіночу консультацію. Тепер діти підросли, тому встигаємо вже все.

- Діти не наважилися обрати професію лікаря?

- Донька Оксана працює в райдержадміністрації, а син Микола закінчує Київський національний університет за спеціальністю «Міжнародна економіка». Діти бачили, яка у нас складна робота, тому не захотіли вчитися на лікарів.

- Якове Миколайовичу, у Вас у дворі гарна теплиця. Що вирощуєте?

- Помідори, огірки, цибулю, петрушку. Все раннє, нічим не кроплене. Ми дуже прискіпливо ставимося до їжі, практично нічого не купуємо в супермаркетах. Треба менше вживати продуктів із консервантами, барвниками, особливо дітям. Необхідно відновлювати сільське господарство.

- Знаєте, який подарунок приготувала Вам на свято дружина?

- Ні, ми любимо робити один одному сюрпризи. Вона завжди дарує мені якісь приємні речі. А я їй - парфумерію, на якій шикарно знаюся. Без перебільшення можу сказати, що у мене, мабуть, найкраща у місті колекція чоловічої парфумерії.

- Який подарунок для Вас був би найдорожчим на ювілей?

- Головне, щоб усі були здорові, в сім'ї був спокій. А матеріально я забезпечу себе сам.

Наталя МАРКОВСЬКА, спецкор «ПОДОЛЯНИНА» 09.04.2009