Інтерв'ю, Митці
Розмова з Іриною ПУСТИННІКОВОЮ (БЛЕКОЮ)

Довідка: Народилася і живе у Кам’янці-Подільському. Філолог за освітою. З дитинства обожнювала подорожі і мистецтво, пізніше захоплення рідним краєм з хоббі переросло в професію. Автор найстарішого краєзнавчого сайту ua-нету «Замки і храми України» (http://castles.com.ua/). Статті для журналів «Мир туризма», «Карпати», «Фокус», «Панорама», «Світ Карпат», «Большая прогулка», місцевої та всеукраїнської преси. Учасник кількох фотовиставок в Україні та однієї в Бразилії :). 

– Щойно підведені підсумки конкурсу «Відлуння віків» на визначення трьох кращих українських сайтів, присвячених історичним пам’яткам. За його результатами, Ваш ресурс «Замки та храми України» (www.castles.com.ua)  зайняв перше місце, причому, досить упевнено, з великим відривом від інших номінантів. Ви відчуваєте задоволення?

– Безумовно. А хто б не відчував?

 
 

– «Замки» – один з найавторитетніших ресурсів українського історико-краєзнавчого інтернету. Як довго Ви над ним працюєте?

– Працюю я над ним щодня – коли є час і бажання. Тож поповнюється він практично постійно.

– А коли це все взагалі почалося?

– Почалося у 2000 році, щойно в Кам’янці з’явився інтернет. Українського WEB-краєзнавства ще майже не існувало, тому я пішла на форум «Інтернетрі» і лишила таке оголошення: «була в 70-ти українських замках, розкажу, що, де, як». На нього відгукнувся хмельницький дизайнер Валерій Напиткін, який веде сайт «Українська Геральдика». Він мені і запропонував: якщо ти так багато де була і бачила, то чому б тобі сайт про це не зробити?

До того часу я над таким не замислювалася, але ідея була підкинута і поселилася в голові. Напиткін обіцяв допомогти, бо я абсолютно не знала, як робляться сайти, не володіла HTML-кою зовсім. Я почала писати тексти і підбирати фотографії, але сайту не було ще довго. Справа застопорилася і, врешті-решт, до мене дійшло, що не варто чекати, поки якийсь дизайнер зверне на мої проблеми увагу. Адже в інтернеті є купа безкоштовних платформ, на яких можна починати працювати самій.

Таким чином, я починала на narod.ru, де можна, навіть зовсім не володіючи ніяким програмерством, закидувати свої фотографії і тексти на вже готові шаблони сторінок і так от потрошечки клепати сайт. Тож перші чотири роки свого існування ресурс знаходився на оцій безкоштовній «народівській» платформі, був повільним, був досить таки непрофесійно зробленим. А далі все вдосконалювалося і вдосконалюється досі.

– Ви зараз говорите про технічний бік справи. Однак, Ваша робота цікава, насамперед, змістовно. І досить оригінальна: Ви прагнете системно розповідати про історичні пам’ятки, але через призму особистих вражень та емоцій. Там де Вам, скажімо, нецікаво, Ви чесно про це пишете…

– Дійсно, так. Це ж індивідуальна сторінка і взагалі, коли зважити на загальносвітові тенденції не лише в написанні сайтів, а й у створенні путівників, то подорожі «через когось», через чиєсь індивідуальне бачення саме на «топі» в цей момент. Від стандартного культурно-просвітницького «охання» і «ахання» жанр рухається в напрямку такої от індивідуалізації сприйняття. Зокрема, й історичних пам’яток.

– З Вами не можна не погодитися. Але ж водночас існує безліч віртуальних фотоальбомів, де людей не дуже й цікавить те, що вони бачать, крім себе.

– Воно, може, для них і цікаво, але потребує часу.

– Але ж Вам якось вдається через власні емоції і враження знайомити людей з історією. Отже, не лише в часі справа.

– На самому початку сайт задумувався виключно для мене самої. Це було таке собі звалище фактів – з книжок, газетних вирізок, якихось переписаних власноруч текстів. Все це лежало по всій хаті і вимагало якоїсь систематизації. Пізніше це зібрання почало обростати якимись моїми особистими переживаннями. Від історії все пішло до «суб’єктівчіка». І таким і залишилося.

– Думаю, саме це поєднання й було належно оцінене учасниками голосування. Хоча на конкурс і були різні нарікання, але такий відрив «Замків» від інших номінантів є промовистим.

– Все ж мій сайт знають чимало людей. Він один з найстаріших в українському краєзнавчому інтернеті. На момент старту нічого подібного у нас ще не було, жодного подібного проекту. Тому це визнання більше від терміну функціонування, напевно.

– А Ви гостро переносите конкуренцію?

– Дуже гостро. Страшезно гостро.

– Сьогодні Ваш відрив очевидний, а робота справляє професійне враження, хоч і є за статусом аматорською. Але от з’явиться ресурс, який Ви самі визнаєте гідним конкурентом, який «наступатиме Вам на п’яти»…

 – Таких конкурентів вже є багато.

– Мене цікавить не ставлення до якогось конкретного ресурсу, а сприйняття конкуренції взагалі.

– Ставлення дуже просте. Як казав один філософ, єдина річ, в якій людина досягла повної довершеності, це пошук самовиправдання. Якщо з’явиться такий ресурс, про який я зрозумію, що він набагато «крутіший» за мій, я просто знайду собі якесь виправдання.
От, скажімо, отой сайт робить ціла команда, а я свій роблю лише сама… або ще щось…Звичайно, буду якось себе втішати, бо інакше цю конкуренцію важко переносити.

– Останнім часом у наповненні «Замків» з’явилися дуже цікаві, на мій погляд, тенденції. Колись Ви позиціонували себе, як людину «правобережноцентричну». Нині ж набирає обертів Ваша «експансія» на Лівий берег. Це свідомий поворот?

– Мені зараз набагато більше хочеться відвідувати Схід України, ніж Захід. Хоча на Заході ще повно невідвіданих місць, але Схід для мене набагато привабливіший, бо я його зовсім не знаю. І хочу знати набагато більше! Для мене Полтавщина, наприклад, стала абсолютним шоком. Коли я приїхала туди у 2006 році, була просто вражена мальовничістю цієї землі. І оце зневажливе ставлення до Сходу – «та там нема шо дивитися» – просто розлетілося «в пух і прах».

Якби ще трохи простіше було туди добиратися – все ж це далекувато за кілометражем... Але бажання пізнавати Схід зараз є надзвичайно сильне. Я сподіваюся, що так і зроблю.

Інтерв'ю взяте 21 лютого 2008 року. (джерело)