Все частіше українські дизайнери починають звертатись в своїх роботах до національних традицій оформлення одягу, особливо жіночого, на сукнях, дорогих і звичайних, з'являється українська вишивка, і навіть на чоловічих краватках та трусах з'являються візерунки наших предків.

Українські мільйонери, бізнесмени та політики уже мають своїх улюблених дизайнерів які створюються для них індивідуальний одяг з вишивкою.

Вишивка в сучасному одязі - 21 століття.
Фото одягу та речей з українською вишивкою.
Вишиванки з Кам'янця-Подільського:

Національних рис одяг починає набирати саме у період розвитку феодально-кріпосницьких відносин. Він різнився у різних соціальних верств матеріалом, кольоровою гаммою, кроєм та прикрасами.

Прості ткачі і кравці, вишивальниці та ювеліри, володіючи тонким смаком і великим художнім обдаруванням і керуючись високими мистецькими традиціями свого народу, створювали і вигадливо-пишний ансамбль панського одягу, і скромний, але красивий одяг селян та міщан. Завдяки цьому одяг набув своєрідності і художньої цінності.

Українська вишиванка - це свого роду сімейний оберіг для чоловіка та жінки. маючи вдома таку красу, ми отримуємо енергію наших предків, пишаємось минулим та гордо дивимось у майбутнє.

Спробуємо розглянути цікаві особливості українського одягу. Традиційний чоловічий костюм українців має схожість з іншими східнослов'янськими - російським та білоруським. Основу чоловічого одягу становлять сорочка, шита з конопляного або лляного полотна і вовняні або суконні штани. Сорочка, що надягається на тіло, часто служить і верхнім одягом. Відмінною особливістю української чоловічої сорочки є розріз спереду (пазушка), прикрашений вишивкою.

  Українська вишивка Елементи українського одягу

   Як скроїти сорочку? Старі фото українського одягу

   Український жіночий одяг

На Полтавщині була поширена додільна сорочка з рукавами уставкового типу. Верх її станка, виготовленого з трьох полотнищ й пришитими до нього уставками, навколо шиї збирали в густі збори, які обшивали вузенькою смужкою полотна лиштвою. До уставки широке полотнище рукава пришивали, попередньо зібравши його верхній край дрібненькими, фігурно викладеними зборками пухликами, які формували своєрідним способом стягування двома рядами ниток.

Вишивку на жіночих сорочках  вишиванках розміщували на уставках, підопліччі, манжетах (чохлах) і подолі, а чоловічих — на комірі чи біля нього, внизу рукавів і навколо пазухи. Композиційно орнамент на рукавах жіночих сорочок розташовувався як суцільно — по всьому полю рукава вертикальними смугами, так і в шаховому порядку окремими орнаментальними мотивами.

Комплекс вбрання українців Степу був створений переселенцями з різних регіонів України.

Вбрання українців Степу формувалося у взаємодії з культурними традиціями інших народів (росіян, болгар, греків, німців та інш.), які селилися поруч з українцями на правах державних колоністів.

Неоднорідні за своєю етнічною приналежністю переселенці — вихідці з різних місць України — приносили з собою різноманітні культурні традиції. Під впливом прогресуючих ринкових відносин на селі та бурхливого розвитку фабрично-заводських центрів на землях Південної України відбувалися зміни у побуті переселенців.

З усіх видів традиційної матеріальної культури степових українців (система харчування, житло, сакральна архітектура тощо) найсуттєвіших змін зазнало вбрання. З одного боку, воно втратило значну кількість регіональних ознак, притаманних населенню тих земель, вихідцями з яких були переселенці, а з іншого — збагатилось як новітніми міськими елементами, так і запозиченнями в іноетнічних сусідів. Але цей процес відбувався по-різному в різних регіонах українського Степу.

А на початку XX ст. під впливом міської культури у побут входять сорочки на кокетці з великим викотом горловини та рукавами, пришитими до кокетки. Своєрідність вишивки слобожанських вишиваних сорочок полягала у поліхромній орнаментиці, виконаній півхрестиком і дрібним хрестиком та півхрестиком, іноді грубою ниткою, що надавало їм рельєфності. Характерним було шиття білими нитками, настилування (лиштва), вирізування. Переважали геометричні й рослинно-геометризовані узори.

Землі між Дністром та Південним Бугом з XIV ст. називають Поділлям. На час приєднання цієї території до Київської держави (X ст.) її заселяли уличі. V XII ст. її західна частина увійшла до Галицької землі, східна — до Київської. Після монгольської навали земля була під Золотою Ордою, а у 1360-х рр. була відвойована Литовсько-Руською державою. Було утворено удільне Подільське князівство, споруджено низку фортець, серед яких Кам'янець, що згодом і гав головним містом краю. Боротьба між Польщею та Литвою за Поділля завершилася його розділом на польське Західне (з центром у Кам'янці) та литовське Східне (з центром у Брацлаві). Після Люблінської унії (1569 р.) Брацлавське воєводство перейшло до Польського королівства. Під час Визвольної війни Брацлавщина стає козацькою територією. Серед українських земель Поділля найбільше постраждало від Руїни, у 1672 р. його окупували турки. 1699 р. край повернувся під польську владу, яка у 1793 р. змінюється російською. У складі Російської імперії утворено Подільську губернію з центром у Кам'янці.

Етнографічний регіон Опілля запозичив свою назву у географічного краю, який неширокою смугою простягається вздовж передгір'я Карпат. Сама назва означає місцевість, вільну від лісу. За історико-географічним районуванням Опілля відноситься до Галичини. За сучасним адміністративно-територіальним поділом Опілля охоплює південну частину Старосамбірського, Самбірського, Дрогобицького, Стрийського та Жидачівського районів та крайню північ Сколівського району Львівської області, північну частину Долинького та Рожнятівського, Калуський, Галицький, Рогатинський райони Івано-Франківської області, Бережанський, Зборівський, Козівський, Підгаєцький та Монастириський райони Тернопільської області. Опільський регіон на півночі межує з Галичиною, на південному сході — з Західним Поділлям, на південному заході — з Бойківщиною. Межею регіону на заході є державний кордон з Польщею. Опільський комплекс вбрання" виявляє ознаки переходового типу між галицьким на півночі, бойківським на півдні та лемківським на заході. Сорочки вишиванки опільських жінок були переважно уставковими, з "крискою" (невеликим стоячим комірцем) або невеликим виложистим коміром, які здебільшого оздоблювали вишивкою.

Розповімо про жіночий безрукавний плечовий одяг на теплу пору року поверх сорочок. У різних районах краю його по-різному називали: камізоля, камізелька, камазоля, лайбик, лейбик, лайбік, бунда, гунча.

Шили його із домотканого конопляного, бавовняного полотна, сукна, фабричної тканини (шовк, атлас, сатин, ситець, шерсть) та шкіряних кушнірських виробів. Вишивкою оздоблювали передні поли, спинку, кишені різними техніками шиття - хрест, низинка, гладь, а із 30-х років XXст -вишивкою із бісеру. Наприклад, на Хустщині мені повідали: "У селі в давнину шили гладьом і казали "заповнюємо передню полу, спинку". Вишивка була голубим, синім, черленим кольорами. А коли почали вшивати (вишивати) хрестиком вишиванки, то вшивали різними кольорами".

Галицький комплекс найбільш яскраво виявляється в трьох локальних варіантах — північно-західному (Яворівщина на кордоні з Волинню та Польщею), центральному (Городоччина і Миколаївщина, які межують з Опіллям) та східному (Золочівщина на пограниччі з Західним Поділлям). Уставкові яворівські жіночі сорочки вишиванки виділялися яскравою поліхромною вишивкою рослинної орнаментики, якою оздоблювали уставки, манжети та відкладний комір. Декоративне оздоблення яворівських сорочок формували виконаними червоною заполоччю пишними квітково-рослинними мотивами, які доповнювали делікатним вкрапленням вишитих синіми, чорними та жовтими нитками маленьких листочків та контрастно виділених серцевин квітів або лише їх контурних підводок. У вишивці яворівських сорочок поєднувалась гладь і стебелева техніки. Цей принцип поєднання двох технік при виконанні вишивки отримав назву "яворівка", або "бавничкова вишивка".