Якось в чужому лісі. Продовження
admin
блог автора
інші дописи автора
- А коли? - нетерпляче згукнула Люська.
- Та… Зовсім небагато часу має минути. Здається, тиждень.
- Ой, завтра якраз тиждень, - тільки й мовила стиха Люська.
А вранці, прокинувшись, вона кинулась у першу чергу до свого дзеркальця і на радощах скрикнула. Замість манюсіньких свинячих очок у неї були її, Люсьчині, великі очі, замість щік-пампушок - її колишній ротик, і навіть вушка були її - довгі й пухнасті.
О, як зраділа Люська! Вона знов застрибала на одній ніжці, замахала лапками, закричала «Ура!», тричі оббігла довкола хати, тоді швиденько метнулася за хвіртку й сплела собі маленький, ну зовсім маленький віночок; а наостанок ще й заспівала свою улюблену пісню.
Тоді збігала до криниці, набрала води, кинулась у хату, сягнула на піч по чавунець і… Щось блискуче й маленьке впало з печі на долівку.
- О, та це ж дзеркальце! - вигукнула Люська. - Мабуть, Бурмосик приготував його мені в подарунок і поки що заховав.
І вона вже хотіла покласти дзеркальце назад, але не втрималась і заглянула в нього.
Із дзеркальця на сторопілу Люську глянули манюсінькі свинячі очка, під ними висіли щоки-пампушки, замість рота… Та що там казати, ви ж самі знаєте, як усе виглядає в кривому дзеркалі.
Бідна Люська обмацала всю себе, відтак вхопила своє дзеркальце…
І тоді зрозуміла, що вона зовсім не мінялась, а завжди була тим самим маленьким, симпатичним зайчам.
«Виходить, вони насміялися з мене, - подумала Люська. - З мене, з найврод… Ні, просто зі своєї подружки…»
Понуро сиділо дівча.
Зашуміла ліщинонька.
Зашуміла ліщинонька.
Заплакала дівчинонька,
- наче з самого серця полилися тужливі слова, і великі сльози покотилися з Люсьчиних очей на долівку.
Раптом за вікном щось зашурхотіло, і чийсь улесливий голос запитав:
- Хто це співає таку гарну пісню?
Зайча замовкло. Далі втерло сльози й здивовано зиркнуло на вікно. Але там нікого не було.
Минула якась хвилька, і той самий голос запитав іще улесливіше і ніжніше:
- Хто це такий гарний співає так добре таку чудову пісню?
Люська зиркнула у своє дзеркальце і, ледь усміхнувшись, пискнула:
- Це я! 
- Та хто ж, хто? - чулося знадвору, і тоді Люська, забувши про всяку обережність, підбігла до вікна, визирнула й повторила, любенько посміхаючись:
- Це я!
Тієї ж миті могутнє лаписько вхопило ії за вушка, висмикнуло з вікна, наче моркву з грядки, і вкинуло в мішок.
І вже звідти Люська почула голосний регіт:
- Ще не так заплачеш, моя пташечко. Ти ще не знаєш, що такс плакати, моя гарнюнька.
Вовк перекинув мішок через плече й побіг у ліс. Куди й навіщо - про це Люська могла тільки здогадуватись, але уява її не малювала нічого приємного.
На приятелеві кроки Толябун підхопився з дивана й кинувся до дверей.
- Ну як?
- Приніс, - вишкірився у посмішці Вовк. - Піддурив! Ось маєш, - провів лапою по мішку.
Зайча злегка ворухнулося.
- Скількох?
- Що значить скількох? Одне! Зайчисько! Визирнуло з вікна, а я його за вуха - і готово.
- А в хаті ще хтось був?
- Я й не знаю. Може, був, а може, й ні. Хто ж його відає? Через стіни, хе-хе, не видно.
- «Не видно!» Бовдур! - аж засичав Толябун. - То треба було у вікно зазирнути або ж почекати трохи, чи не кинуться її шукати…
- Ага, у вікно зазирнути! Щоб знову лампою гужнули. Красненько дякую. Сам іди і зазирай. І взагалі, що це за слова в тебе: «Бовдур»! Я стараюсь, поки ти тут вилежуєшся, страждаю за трьох, а він ще обзивається. Ніякої культури! Сам бовдур! - витріщився на Толябуна Вовк.
- Та гаразд уже, гаразд, - буркнув лев. - Ну як ти не здогадався! Якщо в хаті нікого не було, то заліз би туди сам і почекав їх. Вони ж нічого не підозрюють. Тільки в двері, а ти їх по тім’ячку. І вся розмова.
- Так-то воно так, але ж у них вікна забиті, ти ж знаєш!
- Що тобі ту дошку одірвати чи вибити! Сокиру взяв би із собою.
- Ага, а вони мене знову гасом.
- Та то ж якби вони були, дурню! Тобто, це… хороший хлопче. О! Та ми зараз і спитаємо, хто вдома був! - зрадів Вовк, глянувши на мішок.
- Правильно! - Лев кинувся у куток, розв’язав мішок і витрусив на підлогу принишклу Люську.
- 3-д-здра-аст, - підвелась вона на ноги. - 3-з-здр-а-аст, То-лику…
- Здрастуй, серденько, - засміявся Толябун. - Ну от і здибались. Приємно, що ти мене не забула. Як живеш?
- Д-д-о-об-р… - прошепотіла Люська і схлипнула.
- Ти вважаєш, що добре? Ти чув? - звернувся до Вовка. - А язика ще не розучилася показувати? - знов глянув на Люську, але та тільки схлипнула ще дужче. - Не розучилася? - повторив Толябун.
- Ні! - раптом вигукнула Люська і, замруживши од страху очі, висолопила язика.
- Ах!.. Ах!.. Ах ти ж!.. - аж заціпило Толябунові. - Та я… Та я тебе!.. - Він кинувся був до зайчати, але його перепинив Вовків голос.
- Та стривай! Це ти завжди встигнеш! Треба спочатку вивідати в неї дещо… - І він багатозначно клацнув пальцями.
- І то правда, - схаменувся Толябун і гарикнув:
- Ти була одна в хаті?
- Ні, - одповіла Люська. Вона ж бо чула всю розмову.
- А з ким?
- Із Буциком та Бурмосиком, - вирішило обдурити зарізяк зайча. - До них саме прийшов у гості дядько Кабан і приніс їм нову рушницю, - вигадувала вона. - І вони всі сиділи у сусідній кімнаті, і дядько Кабан показував їм, як із тієї рушниці стріляти.
- Рушниця, - посмішка на Вовковій морді згасла. - Погане діло. Пам’ятаю, раз зустрів я дівчинку, чи то Червоний Очіпок…
- Та облиш ти свої спогади дурні, - урвав його лев. - Знайшов, що згадувати. Ти краще скажи, що то за дядько Кабан.
- Із ним краще не зв’язуватись. Місцевий дзюдоїст. Як ухопить за барки, як кине через стегно…
- І звела ж мене доля з боягузом, - зітхнув лев. - Чого ти трусишся? Ну і який же він, цей дядько Кабан? - блимнув на Люську. 
- Здоровенний! - Люська зрозуміла, що вона на правильній путі. - Отакий на зріст. Отакенна шия. А плечі - у двері не влазить.
- Ну і як же він усе-таки до вас уліз? - уже не так бадьоро спитав Толябун.
- А боком. Та й то ми його всі втягували - аж хата тріщала. Коли ступає - дошки на підлозі вгинаються. А ручиська - як ваші три!
- Ну-ну, - замислено озвався лев.
- А рушницю приніс із трьома цівками, - розписувала далі Люська. - Одна стріляє шротом, друга - кулями, а третя - чергами. Як автомат. О! Вони оце побачать, шо мене немає, одразу кинуться сюди, і я вже не знаю, що тоді буде.
Люська зовсім розходилася, побачивши, як стривожились її вороги.
Запала мовчанка.
- Ну, я пішов, - першим звівся на ноги Вовк, ухопив відро й попрямував до дверей.
- Ти куди? - підвів голову лев.
- Город поллю.
- Город? Так уже ж смеркає.
- Ну то й що? Треба городець полити.
- А Болотяник? Чи ти вже його не боїшся?
- Не боюся, - відрубав Вовк. - Піду.
- А може… Ага, - здогадався лев, - то ти, може, втекти здумав? - І вхопив Вовка за лапу. - Я тобі дам город! Боягуз! Дезертир! А хто справу до кінця доведе, хто у вирішальний напад піде? - Люська нашорошила вуха. - Втікаєш?
- Ну й тікаю, - зізнався Вовк. - Не хочу, щоб у мене з трьох цівок… І в Болотяника не хочу перевдягатись. І з Кабаном зустрічатися.
- Цить, - гримнув лев. - Ще невідомо, чи це все правда, чи дівчисько не збрехало.
- Все чиста правда, - подала голос Люська.
- А в тебе не питають. Так от що: я зараз гайну до їхньої хати і гляну - вигадки то чи ні. А ти побудь із дівчиськом - от тільки зв’яжу її. - Лев підійшов до зайчати з мотузом. - О! Отак! А коли покінчимо з тими, то всіма трьома й поласуємо. А то що з неї одної - і од землі не видно. А ти дивись, - звернувся до Люськи, - якщо збрехала…
- Як же я один залишуся… - подав голос Вовк. - А якщо вони сюди нагрянуть…
- Ну то біжи ти, - одказав лев, - а я посиджу.
- Е ні, я краще тут побуду, - одмахнувся Вовк.
- Отож, - кинув Толябун і вибіг із хати.
- Ну й поморочилися з тобою, поки спіймали, - розговорився Вовк. - І чого, власне, я на тебе напався? Що ти мені поганого зробила? Із левом щось там не поділили, - а мені яке до того діло? Я до тебе завжди ставився добре. В душі. Так що ти, може, теє… Якщо ті з ружжом прибіжать - заступишся за мене? Я навіть одну лапку можу тобі розв’язать. О, - нагнувся над Люською, - отак зручно тобі?
- Заступлюся, - мовила Люська. - Я й сама дивуюся, що у вас спільного з тим Толябуном? Ви такий розумний, інтелігентний Вовк - і подружилися з цим грубим невігласом.
- Отож, отож, - запишався Вовчисько, вмощуючись на дивані. - Нічого в мене з ним спільного нема. Це ти правильно підмітила. Сів на мою шию, ще й поганяє, живодер. Це він мені наказав тебе впіймати. Хіба ж я сам до такого додумався б? Погрожував мені. А я тебе й пальцем не зачеплю. І навіть відпущу. Точно, відпущу. Біжи собі до своїх друзяток. Ну, а скажи все-таки правду, збрехала ти про Кабана й рушницю чи ні? Скажи, не бійся, я ж Вовк добрий.
Люська зрозуміла: Вовк і не думає відпускати її, тільки правду хоче випитати. Але що задумали ці двоє?
- А якщо я признаюсь, ви розкажете мені про Болотяника?
- А ти звідки знаєш? - вибалушив очі Вовк.
- Із вашої розмови з Толябуном.
- Гаразд, розкажу, коли так, - погодився сіроманець. - То ти…
- Я все збрехала, - твердо мовила Люська, глянувши йому у вічі.
- Невже? - зрадів Вовк.
- Так.
- І нема Кабана?
- Ні. Він уже місяць на змаганнях.
- І рушниці нема?
- І рушниці.
- О, як добре, - усміхнувся Вовк, потираючи лапою об лапу. - Значить, ніхто в мене не стрілятиме. Я дуже добрий Вовк, - глянув він на Люську, - але кровожерливий. Для мене нема нічого кращого, як з’їсти козлика, свинку чи хоча б зайченя. Тож відпустити тебе я ніяк не можу, бо хочу їсти. Сьогодні вночі, значить, тобто вже завтра на світанні, коли сон найміцніший, ми з левом перевдягнемося в Болотяників і нападемо на вас. - Люська здригнулась. - Ну тобі боятися нема чого - ти ж бо тут, - заспокоїв її Вовк. - Ми хочемо зробити з вас святковий обід, бо в лева саме завтра день народження. Але що з тобою зробить Толябун, коли зараз прибіжить?! Ти ж його обдурила, а він цього не любить.
Вовк витягнув із кишені жменю насіння й заходився лузати його, спльовуючи лушпиння просто на підлогу.
Люська замислилася. Що робити? Як попередити друзів? Звідси до хатки Буцика таки далеченько. А навпростець повз болото - страшно Болотяника. У лісі вже темно… Хоча яка різниця - темно в лісі чи світло, якщо вона все одно не може вирватися звідси. Люська трохи випростала затерпле тіло, і тут щось гостре вп’ялося їй у бік. Зайча вільною лапкою намацано в кишені своє дзеркальце. Дзеркальце! Адже краєм його можна перетерти мотуз! Але як? Он Вовчисько час від часу лупає на неї з дивана ледачим оком. Видно, не судилося їй уже побачити матусю. А які матуся пече коржики! А як готує солодку моркву! А які співає колискові, коли Люська хворіє.
Од тих пісень самі собою злипаються очі…
А якщо спробувати?.. 
Люська, злегка прокашлявшись собі під носик, упівголоса завела:
Котику маленький,
Котику сіренький.
Не ходи по хаті,
Не буди дитяти.
- Давай-лавай, - підохотив її Вовк, - співати не заборонено. Я навіть люблю, коли співають. У мене дуже ніжна душа. І добра…
Дитя буде спати,
Котик колисати,
- тамуючи дрож у голосі, якомога лагідніше виводило зайча.
А-а-а-а-а-а-а.
Скінчивши, Люська одразу ж завела «Ой ну, люлі, люлі», а потім «Ой на кота-воркота» і вже десь на середині пісні помітила, що Вовкова лапа звісилася з дивана й насіння з розчепіреної жмені посипалося на підлогу. Тоді Люська гукнула: «Дядю Вовче!» Той не відповідав. Хутенько вийнявши дзеркальце, Люська взялася до діла, але тупі краї не брали грубий мотуз. Тоді зайча мить подумало і з силою натиснуло дзеркальцем об підлогу. Хруснувши, воно розпалося на дві половини. Люська легко розрізала пута гострим краєм скла. І за півхвилини була вільною. Прокравшись навшпиньках у куток, де стояла сокира, вона на всяк випадок вхопила її й так само навшпиньках вийшла за двері. Нічне повітря обхопило Люську прохолодною свіжістю, і зайченя кинулось у темінь. Одбігши трохи, закинуло сокиру в гущавину - «Тепер не знайдуть», - а за мить почуло страшний рев: «У-т-е-к-л-а!!»
То повернувся з розвідки Толябун.
У темряві, якої Люська боялася більше за все на світі, кожен кущ ввижався їй левом, кожен лужок - Страшним болотом, а пень - Болотяником. Гілки хапали її за плечі, корчі підставляли ніжки, та й заблукати, зрештою, теж було дуже просто. Куди вона біжить, Люська не могла сказати з певністю. І вже коли на обрії засірів світанок, натрапила на Суничну галявину. На неї війнуло запахом стиглих суниць…
Звідси дорога вже була знайома, і Люська побігла чимдуж, пам’ятаючи слова лева «на світанні». Ще трохи, ще - і зайча мало не зіткнулося зі своїми друзями.
- Люсю! Люсько! - закричали вони й кинулись обіймати та цілувати її. - Де ж ти ходила?
- Пробач, пробач, Люсюню, - лопотів Бурмосик, шморгаючи носом. - Це все я… Я хотів пожартувати…
- Вибач йому, я нічого не знав, - мимрив Буцик.
- А я й не сердилася зовсім, - розчулено відповіла Люська. - А ви, бідолашні, мабуть, цілу ніч не спали?
- То пусте! Дрібниці! - кричали в один голос Буцик із Бурмосиком.
- Люсь, я забув тобі сказати найголовніше, - мовив Буцик. - Післязавтра ми йдемо шукати твою маму.
- Як добре, - зраділа Люська, але враз наморщила лобика.- Стривайте: адже зараз на нас мають напасти Толябун із Вовком.
Друзі кинулися стежкою до хати й зачинили двері.
- Як же ми будемо боронитися? В нас немає ніякої зброї, - стривожився Бурмосик.
- Я знаю, з чого ми зробимо зброю: з Буцикових рогів, - мовила Люська.
- Тобто як це з моїх рогів? - обурився Буцик. - Зріжете їх, чи що?
- Та ні! Ми прив’яжемо до твоїх ріжок гуму й матимемо рогатку. Варто буде лише повернути голову й подивитись на лева чи Вовка, як ті опиняться на прицілі.
- Якось воно несподівано, - почухав потилицю Буцик. Гуми не знайшли, тож прив’язали Бурмосиків пружинний еспандер, з яким він робив ранкову зарядку.
І тут знадвору почулося: «Болотяник! Болотяник вибрався із трясовини! Здавайтесь усі!» - і дикий Толябунів рев. За мить у двері загупало, аж хата задвигтіла.
- Двері вони не виламають, - заспокоїла Люська.
- А ми їх самі відчинимо, - сказав Буцик. - Тільки чим би це… мене зарядити?
- А ось, - зняла Люська з печі горнятко. - Думаю, підійде.
- Підійде, - одказав Бурмосик і натягнув еспандер. Люська взялася за ручку дверей, і тільки-но знову загупали, рвучко розчинила їх.
Із свистом прорізавши повітря, горнятко вгатило Вовкові в груди. Щось булькнуло в горлі у звіра, і він повалився з ганку на лева. Але Толябун вчасно відскочив, Вовцюга хряснувся потилицею об землю й завмер.
- Вбили! Друга вбили! Бандити! - заревів лев і кинувся через тин, полишивши вбитого напризволяще.
Та він помилився: друг залишився живий. Відпочивши на землі хвилин зо три, Вовк прочуняв і пошкандибав до тину.
- Ну як ти? - підскочив до нього левисько.
- Ох-хо-хо! Живий! Ледве! А ти теж! Замість того, щоб помогти, п’ятами накивав. Друг називається! 
- Та хто ж його знав, що вони вигадають таку гемонську зброю, - виправдувався лев. - Треба помститися їм. Треба щось інше придумати.
- Ти вже думай сам! А з мене досить! Ситий по горло. І все мені дістається, - запхинькав Вовк. - І від мисливців, і від поросят, а тепер іще від оцих, - показав на будиночок.
- О! Розпатякався! Чого ти рюмсаєш? Ми, хлопці, герої чи не герої! Та ми таке можемо! Гори звернемо. - Лев ходив попід тином, і раптом просто з неба впала йому під ноги якась каменюка. Він зиркнув угору й побачив, що кинув її дядько Кажан, але, підсліпуватий, не влучив.
- Киш мені звідси, курка общипана! - крикнув лев. Він ухопив грудку й пожбурив її вгору. Кажан зойкнув - грудка попача йому в крило - й полетів геть.
- О! Бачив? - радів лев. - Отак треба!
- А він зараз усіх звірів скличе, - заскиглив Вовк. - Тікаймо звідси, поки не пізно.
- Нізащо, - бадьорився лев. - Або я, або вони. - І тут погляд його впав на стіжки. - Придумав! - зрадів Толябун. - У тебе сірники є?
- Є, - відповів Вовк. - Дома.
- Ну то мерщій по сірники! Зараз ми їх викуримо.
- Легко сказати, - швидше, - занив Вовк. - У мене й досі в грудях коле.
- У всіх коле, - відказав суворо лев. - Побіг би я, так ти ж усе попсуєш!
- Ну, гаразд, - погодився Вовцюга й покушпелив додому.
- Щось вони задумали, - звернувся до товаришів Буцик. - Один кудись побіг, а другий зостався. Що в нас є з набоїв?
- Двоє горняток, - відповіла Люська, - два чавунці - великий і малий, - три виделки…
- Чотири поліняки, - докинув Бурмосик.
- Немало… Якщо влучно стріляти…
- Погляньте! - крикнув Бурмосик.
Усі кинулись до вікна. Перескочивши через тин, лев ухопив стіжка й поніс його до хати.
Випущене з рогатки горнятко бухнуло просто в стіжок.
- Га-га-га! - зареготав лев. - Стріляйте, стріляйте, хоч десять років.
- Дай-но поліно, - гукнув Буцик. 
Поліно мелькнуло в повітрі, ате не влучило і зникло десь у кущах.
Лев тим часом кинув сіно під хату, метнувся назад і вхопив другий стіжок.
Тарілка вдарилась об стіжок, і знов почувся голосний Толябунів сміх.
- Ану, спробуймо виделкою, - підказало зайча.
По тому, як завищав і застрибав на одній нозі Толябун, друзі здогадатися: виделка влучила в ціль.
Накульгуючи, лев усе-таки пожбурив свій вантаж під хату і чкурнув за тин. Там витяг із лапи виделку й став чекати Вовка.
Незабаром прихекав і той з коробкою сірників.
- Тепер слухай, - мовив лев. - Он бачиш - під стіною два стіжки. Сухісінькі, як порох. Досить кинути сірника - і вся хата піде з димом. Наші друзі, звісно, не чекатимуть, поки згорять разом із нею, і вискочать. Отут ми їх і в мішок. Просто і геніально! Ну, гайда!
- Що гайда? - затремтів Вовк. - Ризикувати своїм здоров’ям, а може, й життям? Я не хочу! Мене й так мало не вбили.
- Лізь, боягуз нещасний.
- Не полізу, - затявся Вовк.
- А свіжину щодня їсти хочеш? А панувати в лісі теж хочеш?
- Не хочу!
- Вже забув усі наші плани, зрадив?
- Не забув, але здоров’я дорожче.
- Тут порядок наведемо, до мене гайнемо, в Африку, як на курорт. Там здоров’я, знаєш, як прибуває. Щохвилини!
- Гаразд, - повагавшись, відповів Вовк. - І звела ж мене лиха година з тобою.
- Давно б так, - мовив лев. - Диви! Бери стіжок і під його прикриттям підповзеш до хати. Там підпалиш разом із моїми двома. А я не забарюся з торбою.
Вовк припав до землі. 
Вдарилась перед ним і розбилася на друзки тарілка, пролетіла над головою виделка. Ховаючись за стіжок, звір помалу просувавсь уперед.
- Все! - мовив Буцик. - Стріляти більше нічим. За кілька метрів од хати Вовк підпалив сіно.
- Він і нас зараз спалить! - вигукнула Люська.
Але раптовий подув вітру підхопив полум’я й кинув його просто на Вовка. Завивши від болю, той кинувся навтьоки.
- Ну й нездара! - вилаяв його лев. - Доручай тобі що-небудь. Давай сюди сірники!
Хутенько перетнувши двір, він поклав ще один стіжок поруч із першими двома й черкнув сірником.
- Все! - заплющила очі Люська.
- Тікаймо! - гукнув Бурмосик.
Та нараз якась тінь майнула по дворищу, і згори просто левові на голову гепнувся великий мішок. Ще мить - і такий самий мішок накрив Вовка.
Друзі задерли мордочки. Здавалося, просто на них спускалася здоровенна повітряна куля.
- Ой! - скрикнула Люська. - А якщо це ще один лев із Африки?
Але то був не лев.
Куля спустилася донизу, і з кошика вийшов якийсь дивний чоловічок - гладенький, у капелюсі з широкими крисами і коротеньких штанцях, весь обвішаний біноклями, компасами, годинниками й планшетами. А за ним, за ним Люська побачила таке, од чого серденько її забилося-затріпотіло в грудях, і крикнувши: «Мамо!» - зайча кинулося з хати.
Розділ VII
Як же сталося, що природолюб Буртіус - а це був він, - замість того, щоб їсти спечені його матусею пундики з повидлом, опинився у лісі, далеко від рідної домівки?
Розпрощавшись із африканськими звірятками, яких він урятував від Толябуна, Буртіус збагнув: хоч би куди занесло лева на повітряній кулі, він усюди буде однаково небезпечний для людей і звірів. Зрозумівши це, мандрівник засів за обчислення. Він визначив напрям вітру і виміряв його швидкість. Підрахував, скільки кілометрів пролетіла б куля порожня і куля з Толябуном. А обчисливши все те, він обвів на карті кружечком район, де, за його підрахунками, мав приземлитися лев, і, поглянувши на компас, рушив у дорогу.
Він дуже поспішав. Він їхав на верблюді, на віслюкові й коні, машиною, поїздом і пароплавом, літаком, вертольотом і велосипедом і зрештою натрапив на свою кулю. Від неї вели кудись у степ ледь видимі сліди Люсьчиних лапок і Толябунових лапищ, а поруч сиділа згорьована Люсьчина мама.
Наповнивши кулю летючим газом, що був у балоні в кошику, Буртіус разом із Люсьчиною мамою вирушили на пошуки. Два дні літали вони над лісами і на третій день надибали наших друзів саме в скрутну для них хвилину.
- Познайомся, мамо, - сміялася Люська, - це мої нові товариші. Тільки завдяки їм я врятувалась у цьому Зовсім Чужому лісі. Проте ні, адже з такими чудовими друзями ліс уже зовсім не чужий для мене.
Прив’язані до дерева, стояли в місячному сяйві Вовк і лев.
Наступного дня друзі прокинулись іще вдосвіта. Та хоч як рано вийшли, великий природолюб уже порався коло своєї кулі, а поруч висів на гілці дядько Кажан.
- Доброго ранку, шановний Буртіусе! Доброго ранку, дядьку Кажан! І ви з нами?
- І я, і я, діточки. Хоч подивлюсь, як воно літає без крил. Може, й комарця якогось уполюю заодно.
З’явилась на ґанку й Люсьчина мама.
- Ти поїдеш із нами, мамусю? - спитало дівча.
- Ні, люба, їдьте вже самі. А я тим часом приготую щось смачненьке вам на обід. Ось, візьміть із собою дещо на дорогу.
І вона простягнула Люсьці кошик із харчами.
- Прошу, - мовив природолюб. - У мене все готове. Він одкрутив кран балона, і летючий газ із свистом почав наповнювати кулю. Та здригнулась і трохи піднеслась над землею.
- Ой! - скрикнула Люська. - Здається, полетіли. Може, досить надувати, бо ще лусне?
Але Буртіус тільки всміхнувся.
Все вище й вище здіймалася куля над ранковим лісом.
- Як страшно, - притиснувся Бурмосик до Буртіуса. - А й справді, вона не лусне? Було б прикро упасти з такої висоти.
- А хоч і лусне, - втішив дядько Кажан, - можна ж буде стрибнути з неї й полетіти самому.
- Так то вам можна, а ми ж літати не вміємо, - сполошилася Люська.
- Не бійтесь, не бійтесь, - заспокоїв усіх Буртіус.
- А я взагалі нічого не боюсь, - хоробро мовило зайча.
- А Толябуна? - спитав Буцик.
- А Вовка? - додав Бурмосик.
- А темряви? - кинув цапок.
- А Болотяника? - поцікавився Кажан.
- Я маю на увазі - тепер уже нічого не боюся, -відповіла Люська. - Ой, дивіться, як усе-таки гарно навкруги.
Довкола і справді було гарно. У білих променях сонця мчала куля. Внизу на моріжках поблискувала роса, і видно було далеко-далеко.
- Ой, диви, наша хатка! - радо скрикнув Бурмосик.
- А он дерево дядька Кажана, - вказав Буцик.
- Дивіться, то ж наша Сунична галява, - раділа Люська.
- А просто під нами… - гордо почав дядько Кажан, але друзі так і не довідалися, що знаходилося просто під ними, бо Кажан заплющив очі й захропів.
Та от іще трохи, і вони пізнали Страшне болото. Над ним клубочився, підіймався й опадав густий туман. Усі принишкли.
- Бідний Болотяник, - зітхнула раптом Люська. - Йому там, мабуть, зовсім холодно.
- Який це Болотяник? - поцікавився природолюб. - Я вже вдруге чую це ім’я.
Друзі коротко розповіли йому про найстрашнішого у світі Болотяника.
- Ми мусимо спуститись і все розвідати, - рішуче сказав учений.
- Яка благородна людина! - прошепотів Буцик. - Чого тільки не зробить заради науки!
- А я думаю, все це вигадки, - озвався Бурмосик.
- І я, - докинула Люська, але на всяк випадок полізла під лавку.
- От зараз ми й пересвідчимось у всьому, - мовив природолюб Буртіус і сіпнув за спеціальний мотузок. Летючий газ почав виходити з кулі.
- Я так і знав, - промимрив Бурмосик. - Зараз ми впадемо в болото.
Але, трохи спустившись, куля полетіла далі. Даремно вдивлялися всі в довколишній туман: ніхто нічого не бачив.
- Я ж казав, що то все вигадки, - похвалився Бурмосик.
- І я, - докинула Люська, вилазячи з-під лавки.
І в цей час десь зовсім поруч почулося:
- Агов! Сюди! Сюди! 
Крик линув із самої середини болота.
- Знаєте, мені вже набридло кататися, - першою подала голос Люська. - Давайте повернемося додому.
Та дослідник-аматор, здавалося, не чув її - мовчки дививсь уперед.
- Дерева! - остеріг Буцик. Дослідник крутнув кран балона. Куля підстрибнула, і раптом внизу, за деревами, які, здавалося, росли просто з води, всі побачили невеличкий острівець. Якась постать у білому підстрибувала на ньому, вимахувала руками і шось кричала.
- Мамо! - сказала Люська.
Буртіус смикнув спеціальний мотузок - куля почала спускатись. Він підніс до ока підзорну трубу, якусь мить вдивлявся в постать, а потім заплющив очі і впав на самісіньке дно кошика
- Болотяник! - вигукнув Бурмосик. - Летімо назад! Навіть найхоробріший у світі дослідник знепритомнів од страху!
- Хочу додому, - хлипала Люська. - Я не хочу туди. Але вже було пізно. Куля швидко спускалася. Друзі затамували подих.
Раз, і другий, і третій кошик легко вдарився об землю і завмер, а до нього біг, і кричав, і сміявся чоловік у білому, сивий і в окулярах - дуже схожий на аматора Буртіуса.
- Раді вас бачити, шановний досліднику Буртіус-старший, - привітався Буцик і перший вистрибнув із кошика.
Розділ VIII
Так, це був дуже великий дослідник і природолюб Буртіус-старший, а іншими словами, аматорів татусь.
- Шановний, яким побитом? - оточили його друзі.
- Хвилинку, заждіть хвилинку, - схилився той над великим дослідником і природолюбом Буртіусом-молодшим, а іншими словами, над своїм синочком, намацуючи його пульс.
- Все гаразд, - мовив по хвильці. - Просто це невеличкий «ударіс радістіус», тобто удар од радості. Зараз він прийде до тями. 
За чотири хвилини і сімнадцять секунд Буртіус-молодший розплющив очі.
- Тату! - прошепотів він. - Це ти? Я так довго тебе шукав.
- Я, я, синочку. Аж не віриться, що знову бачу тебе. Іще вісім хвилин вони обнімались, а тоді Буртіус-старший мовив:
- А тепер прошу до мене в гості.
Прокинувсь і дядько Кажан, немало здивувавшись, що Буртіусів двоє, і всі гуртом попрямувати до хижки.
Обабіч стежки, якою вони йшли, рясніла городина, колосилося жито. На вербі росли груші.
У невеличкій мазанці скрізь на стінах були розвішані компаси, годинники, барометри й хронометри - майже такі, як і на Буртіусові-молодшому.
- Ну, татусю, розказуй швидше все-все, що з тобою трапилося. - нетерпеливився Буртіус-молодший.
- Що ж, розповідь буде недовгою, - почав той. - Три роки тому я повертався з Полінезії й пролітав саме над Бердичевом, коли потрапив у циклон. Вмить стаю темно, як уночі, і дуже холодно, страшний вітер підхопив мою кулю, і вона, наче тріска в океанських хвилях, помчала, не знати куди. З мене навіть зірвало черевика, і я вхопився щосили за поручні, щоб не вилетіти слідом за ним. Кругом вило, свистіло й шипіло. Крім того, пищало й хурчало. А ще й вищало. Вдарив грім. Я зовсім розгубився. Буря не вщухала, а я не міг навіть поглянути на компас чи годинник - боявся, що не вдержусь і випаду з кошика. Як довго мене носило - не знаю. Зрештою просто під собою я побачив дерева. Ще секунда - і куля моя напоролася на гілки,вдарилась об землю, і тут же вибухнув балон із летючим газом. На моє щастя, я вилетів із кошика за мить до того.
Опритомнів, коли вже світало. Злива вщухла, але довкола стояв туман, як довідався я потім - вічний туман. Я кидався у всіх напрямках і гукав на допомогу, аж поки не зрозумів, що знаходжусь на острівці, оточеному болотом.
Чекати допомоги було даремно. Я мав чималий запас консервів, під пташиними гніздами я знаходив усяке насіння і тут же садив його - ви бачили мій город. На вербу прищепив знайдену гілочку груші. Одіж моя геть зносилася, і я пошив собі комбінезон із білої оболонки кулі. Збудував хижку. Коли дуже підростала борода - рубав її сокирою. Так минуло три роки. За цей час я написав книгу, яка, певно, зробить переворот у всіх науках, і тільки одне не давало мені спокою ні вдень, ні вночі - думка про тебе, мій сину, і твою матусю. І от, нарешті, ми зустрілися.
- Так, - укотре вже діставав носовик Буртіус-син.
- То летимо мерщій додому! - вигукнув Буртіус-тато. І всі заквапились, дивуючись із його розповіді.
- Ех, навіть трохи сумно залишати свою хатку, свій город напризволяще, - зітхнув Буртіус-тато. - Багато сил було вкладено в них. Три довгих роки мого життя проминуло тут. А тепер хатинка розвалиться, зруйнується, зогниє на цьому болоті. Город заросте бур’янами…
- Шкода! - погодився Буртіус-син. - Проте, - додав він, - гадаю, ми знайдемо, кого поселити на твоєму острові.
- Невже хтось погодиться тут жити? - спитав Бурмосик.
- А їх ніхто й не питатиме. Вони на це не заслуговують.
- Невже Толябуна й Вовка? - заплескала в долоні Люська.
- Авжеж. Для них це краще, ніж сидіти в клітці, і зла вони тут нікому не зможуть заподіяти.
- Як добре придумано! - вигукнула Люська. - І можна буде нічого не боятися! Хоча, - додала вона, - я і так уже нічого не боюсь.
- А якщо вони виправляться і назавжди забудуть лихі наміри, то коли-небудь я переправлю їх назад, а Толябуна, можливо, навіть до Африки. Адже тепер я прилітатиму сюди в гості, до своїх нових друзів, - сказав Буртіус-син.
Немало зраділи лісові жителі, коли дізналися, хто жив на острові серед болота! Не стало Болотяника, і можна бавитися коло Страшного болота, рвати квіти, і ніхто нікого в те болото не заманить. 
Ще вчора жаліли звірятка природолюба Буртіуса, бажали йому якнайшвидше знайти свого татуся, а сьогодні цей татусь любенько розмовляє з усіма бажаючими (небажаючих просто немає) і радіє разом із звірятками.
Всюди видно було веселі мордочки, лунали сміх і співи.
Буртіус-тато витягнув на двір стіл, виліз на нього й прочитав кілька дуже цікавих лекцій: «Давно, знаєте, - казав він, - не виступав перед слухачами».
Усі слухали його, пороззявлявши роти, забувши навіть про обід, і якби Буртіус-тато під вечір не захрип, то, може, сиділи б голодні й досі.
Буртіус-син бродив по лісу в оточенні нових друзів і намагався щось відкрити. Але, - чи це тому, що був надто стомлений, чи од багатьох переживань, - ніяких викриттів він того разу не зробив. А шкода!
Люсьчина мама готувата страшенно смачні страви всім охочим (а їх виявилося немало) і не мала коли навіть глянути вгору.
Буцик креслив будову кулі з надією, що, закінчивши п’ятий клас, зможе зробити таку саму й податись у мандри.
В усьому лісі не раділи лише двоє - Вовк і Толябун. Їх переправили на острівець і там розв’язали. Вовкові дали змогу захопити зі своєї хати все, що він забажав. Проте його це не дуже тішило, він рюмсав і погрожував, що при першій же нагоді помститься, але кому - не казав.
Толябун скреготав зубами й скавулів од люті та образи.
Наближався час прощання. На Буцикове подвір’я зійшлося повно охочих: допомогти відважним мандрівникам і подивитись, як вони полетять. Проте виявилося, що допомога не потрібна, - усі приготування закінчилися. Тож лишилося тільки дивитись.
Врешті з Буцикової хатки вийшли обидва Буртіуси, Люсьчина мама, Буцик, Бурмосик і Люська в новій сукенці. Вона крутилася на всі боки й хотіла, щоб дивились не тільки на мандрівників, а й на неї.
Батько й син залізли в кошик.
- Спасибі вам, дорогі друзі, за все, - мовив Буртіус-син. - От і настав кінець нашому гостюванню. Але ми ще прилетимо до вас, неодмінно прилетимо, бо друзів не годиться забувати.
Буртіус-тато теж роззявив рота, бо хотів щось сказати й собі, але згадав, що захрип, тож хутенько закрив рота і замахав на прощання обома руками.
Буртіус-син крутнув кран балона з летючим газом. Велика повітряна куля під вітально-прощальні вигуки зробила коло над галявою, прорізала сірий присмерк і зникла за верхівками дерев.
І тільки тут, простеживши за нею поглядами, всі помітили, що в листя вже вплелася жовтизна і вечір настає швидше, ніж раніше. Літо закінчувалось… Раптовий тихий смуток огорнув усіх. Друзі стояли й махали лапками, і Люсьці здалося, шо водночас із відважним мандрівником-природолюбом Буртіусом та його татом вони прощаються з останніми погожими днями.
А може, то вони вітали близький вересень і перші дні нового навчального року?.. Дихнуло прохолодою, і дерева зашелестіли, задзвеніли, мов притишені шкільні дзвоники. «Дзінь-дзінь, дзінь-дзінь», - бриніло довкруж. То промені згасаючого сонця били у дзвони золотих копичок, у стовбури дерев, і тихе відлуння тих ніжних звуків чулося далеко-далеко, по всьому лісі.
