Український портал » Історія України » 20 століття » Історія українського націоналізму

Історія українського націоналізму

admin
  7 858   0    
Історія українського націоналізму
Історія українського націоналізму

Націоналіст - це людина, яка вважає, що лише за активного включення в суспільне та політичне життя держави - можна збудувати своє майбутнє.

Так хто ж вони такі націоналісти і звідки взагалі взявся в Україні націоналізм?

1. Поняття націоналізму

2. Створення ОУН.

3. ОУН в роки 2-гої Світової

4. Націоналісти за кордоном

5. Націоналісти в незалежній Україні

6. Відеолекції з історії націоналізму в Україні

 

1. Поняття націоналізму та умови його розвитку на українських землях

В історії України було багато визначних постатей, завдяки яким ідея національного самозбереження не згасала з моменту перетворення варягами слов'янських племен на рабів Яхве.

На теренах нашої держави націоналізм приречений кармою виборювати право на розбудову власної держави, через  організацію повноцінного життя народу, тобто прагнення перетворитись на націю.

Як не дивно але український націоналізм, саме через зовнішні впливи став реальністю, перетворився на духовну, ідеологічну і політичну силу.


Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично- конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм.

Лише через 500 років після повної втрати держави в синів та доньок української нації відбулося духовне пробудження від перших спроб утворення нової літературної мови («Енеїда» І. Котляревського, 1798) та боротьби нащадків козацької старшини за збереження автономних прав України в Російській імперії.

Активізація національного руху привела до утворення Кирило- Мефодіївського Братства (1846—1847), провідні діячі якого — Т. Шевченко (1814—1861), П. Куліш (1819—1897), М. Костамаров (1817—1885) — відіграли вирішальну роль у формуванні ідеології модерного українського націоналізму. В Австрійській імперії українське національне відродження було пов'язане у першу чергу з діяльністю «Руської Трійці» (1830-і рр.), Головної Руської Ради та інших українських організацій під час революції 1848.

Вперше термін «націоналізм» з’являється в українській публіцистиці приблизно у 80 – 90-ті роки XIX ст.

У 1890 році було утворено першу українську партію в Галичині — Русько-українську радикальну партію (РУРП). Варто особливо відзначити, що в ії лавах вперше було сформульовано й політично аргументовано постулат самостійності України (з ним виступили Ю. Бачинський та В. Будзиновський).

 

А ти задумувався чому націоналізм зародившись на сході України не зміг там утвердитись?

А відповідь дуже проста - тому, що москалі, а потім і комуняки просто знищували усіх інакомислячих!

 

В 1868 р. Сворена «Просвіта»  народовцями громадянської організації .

З розвитком політичних течій в Галичині створюється кілька політичних партій, серед яких, зокрема, Українська національно-демократична партія, Русько-українських християнський союз, Українська соціал-демократична партія, Руська народна партія.

У 1891 р. на Лівобережній Україні  створено Братство Тарасівців (назване на честь Кобзаря). Його створили київські та харківські студенти І. Липа, М. Байздренко, М. Базькевич та В. Боровик, а також письменники Б. Грінченко, М. вороний, публіцист М. Міхновський. Метою Тарасівців було створення самостійної соборної Української держави. Але всього через рік братство було розгромлене поліцією.

У 1897 р. у Харкові заходами Д. Антоновича, Л. Мацієвича та М. Русова виникла студентська група, на основі якої у 1900 р. була створена Революційна українська партія (РУП).

Микола Міхновський
Микола Міхновський.
 Перший український націоналіст!

У 1900 р. один з колишніх «Тарасівців», харківський адвокат Микола Міхновський видав у Львові брошуру під промовистою назвою «Самостійна Україна». Ця книжка вперше на східно-українських землях проголошувала ідеал «єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказькі».

Однак на відміну від Галичини, де всі українські партії перейшли на самостійницькі позиції, постулат політичної самостійності України не прийнявся на східноукраїнському грунті. РУП, яка спочатку прийняла брошуру Міхновського за свою програму, згодом відмовилася від неї і перейшла на автономістсько-федералістські позиції в питанні самовизначення України.

 

Націоналізм  зародився на Східній Україні!!!!!

 

Міхновський вийшов з РУП і в 1902 р. утворив Українську народну партію, яка взяла за основу постулат політичної самостійності, але вона не знайшла багато прихильників.

Одні з перших спроб утворення націоналістичних організації зустрічаємо у студентських середовищах Галичини й еміграції: Група української націоналістичної молоді (Прага), Союз української націоналістичної молоді (Львів). Націоналістичне забарвлення мала в Галичині Партія Національної Роботи та її орган «Заграва» (1923-1924). Її членами були Д. Донцов, Д. Паліїв, В. Кузьмович. Але ця організація скоро розпалась, а більшість її членів перейшла до відновленої націонал-демократії (УНДО).

У 1926 році виходить праця Дмитра Донцова «Націоналізм»

2. Створення Організації українських націоналістів (ОУН).

У 1929 р. була організована Організація Українських Націоналістів (ОУН), яку очолив Є. Коновалець. Відтоді ОУН становила стержень національного руху охопивши велике коло однодумців і прихильників, а національний політичний рух виріс в динамічну політичну силу.

На конгресі представників націоналістичних організацій, що відбувся у Відні з 27січня по 3 лютого 1929 р., у результаті об'єднання Української військової організації (УВО) й націоналістичних студентських організацій було створено Організацію українських націоналістів (керівник- Євген Коновалець). ОУН була підпільною організацією, яка мала жорстко централізовану структуру. Організація не відмовлялась від участі в політичних, економічних, культурно-освітніх об'єднаннях.

Членами ОУН були переважно студенти та молодь. Немає достовірних даних про чисельність організації, але за найвищими оцінками, вона сягала 20тис. осіб (1939 р.). Властивий організації дух самовідданості, що доходив до фанатичної самопосвяті національній справі, виявився надзвичайно привабливим для молодих людей. Можна сказати, що ідеологія ОУН сформувала політичний світогляд цілого покоління західних українців.

 Політична доктрина ОУН була сформульована в її програмних документах 1929 p., а в остаточному вигляді у програмі, прийнятій її Великим збором в 1939 р.

Дмитро Донцов

  
Дмитро Донцов

Згідно з первісними заявами, головною метою ОУН була розбудова незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Ця мета мала досягатися через національну революцію та встановлення диктатури, яка би витіснила окупаційну владу та запровадила уряд, що репрезентував би всі регіони та соціальні групи України. Економіка держави планувалася як поєднання приватної, націоналізованої та кооперативної форм власності. ОУН відкидала будь-який партійний чи класовий поділ і представляла себе як домінуючу силу українського суспільного життя як на українських територіях, так і за кордоном.

Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала легальні українські партії Східної Галичини як колабораціоністські. Звинувачуючи соціалістичний та ліберальний табори у поразці Української революції 1917- 1920 рр., ОУН наголошувала на важливості формування сильної політичної еліти, національної солідарності та опори на «свої власні сили». Багатьох членів ОУН приваблював фашистський режим Б. Муссоліні, що нібито врятував Італію від анархії.

ОУН сприйняла насильство як політичне знаряддя проти зовнішніх і внутрішніх ворогів. Основна частина діяльності організації була спрямована проти польського режиму. Під керівництвом Крайової Екзекутиви на західноукраїнських землях (КЕ ЗУЗ, заснована у лютому 1929 р.) ОУН здійснила в Східній Галичині й на Волині сотні акцій саботажу, включно із підпалами маєтків польських землевласників, бойкотів державних шкіл та польської тютюнової й горілчаної монополії, десятки експропріаційних нападів на урядові установи з метою здобуття капіталів для своєї діяльності, а також близько 60 вбивств.

Терористичними акціями ОУН спровокувала поляків на репресії проти мирного населення (так звана «пацифікація» 1930 р.). У 1934 р. польська поліція заарештувала декшькох провідних діячів ОУН, у т.ч. Степана Бандеру і протримала їх в ув'язненні до початку Другої світової війни. Сталінський режим був стурбований наростанням активності ОУН і організував вбивство лідера організації Є. Коновальця в Роттердамі у 1938 р.

Євген Коновалець  
Євген Коновалець

Смерть Є. Коновальця призвела спочатку до кризи, а згодом до розколу ОУН. Вона викрила фундаментальні розбіжності між членами ОУН у Західній Україні та членами Проводу українських націоналістів (ПУН), які жили за кордоном. Краєві кадри ОУН, прагнули до керівництва і відстоювали авторитарні ідеї та методи. Сильний вплив на них справляли ідеї Д. Донцова, який пропагував культ сили.

Розкол ОУН. Другий Великий конгрес ОУН, що відбувся у Римі 27 серпня 1939 р., вибрав головою організації А. Мельника і надав йому титул «вождя», проголосивши відповідальним лише «перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням». Ця міра несподівано призвела до протилежного наслідку: Степан Бандера, який був звільнений з ув'язнення після краху Польщі у 1939 р., разом зі своїми послідовниками, організував у листопаді 1940 р. Революційний провід і проголосив себе спадкоємцем Є. Коновальця.

3. ОУН в роки 2-гої світової

У квітні 1941 p. фракція C. Бандери провела свій власний Другий Надзвичайний конгрес у Кракові, який проголосив Римський конгрес незаконним, обрав С. Бандеру головою ОУН. Більшість крайових членів визнали повноваження С. Бандери, і невдовзі розлам став незворотним. Дві новостворені фракції, за іменами своїх лідерів, стали відомі як ОУН(Б)-«бандерівці» та ОУН(М)-«мельниківці». Впродовж війни ОУН(Б) прийняла назву Революційна ОУН (Р).

Обидві фракції сподівалися використати неминучий конфлікт між Німеччиною та СРСР для встановлення незалежної Української держави. Кожна фракція намагалась досягти союзу з націонал-соціалістичною Німеччиною. Передача А. Гітлером Карпатської України угорцям у 1939 р. викликала певну кризу у відносинах з Німеччиною. За згодою німецького режиму ОУН(Б) сформувала батальйони «Нахтігаль» і «Роланд», які повинні були скласти ядро майбутньої української армії. Пізніше з українських націоналістів була сформована дивізія СС «Галичина».

Слідом за німецьким вторгненням на територію СРСР ОУН(Б) проголосила 30 червня 1941 p. у Львові Акт створення Української держави і сформувала Українське Державне Правління на чолі з Я. Стецьком. ОУН(Б) очікувала, що нацисти змиряться з цим. Спроба проголошення держави викликала незадоволення А, Гітлера, і С. Бандера та кілька його спільників були заарештовані та ув'язнені гестапо. Керування організацією здійснював М. Лебедь, який у травні 1943 р. передав повноваження Роману Шухевичу.

Обидві фракції, посилали похідні групи в Наддніпрянську Україну. Їхня чисельність становила близько 2000 чол. (в основному членів ОУН(Б)). Група ОУН(М), яка досягнула у вересні 1941 р. Києва, випускала газету «Українське Слово» та сформувала Українську Національну Раду (на чолі з М. Величківським), яка складалася переважно зі східних українців. її членів було заарештовано у грудні 1941 p., і більше 40 з них, разом з О. Телігою та їхнім лідером О. Ольжичем, були знищені.

А. Мельника тримали під домашнім арештом у Берліні до січня 1944 p., коли разом з іншими заарештованими головними діячами ОУН(М) його відправили у концентраційний табір Заксенгаузен.

Перші партизанські загони українських націоналістів, які виникли на Поліссі та Волині, не були пов'язані з ОУН. Їхнім організатором виступив близький до петлюрівського уряду УНР Т. Бульба-Боровець, який влітку 1941 р. сформував нерегулярну військову частину під назвою «Поліська Січ» для звільнення регіону від залишків Червоної армії, що відступала. Наприкінці 1941 р. німці спробували розпустити цю частину, але Т. Бульба-Боровець відвів своїх бійців до лісів Полісся і Волині.

У 1942 р. члени ОУН(Б) и ОУН(М) створили свої невеликі підрозділи на Волині. Того ж року ОУН(Б) вирішила сформувати велику регулярну українську армію. До цієї партизанської армії явочним порядком було включено збройні формування Т. Бульби-Боровця і ОУН(М). Остаточно утворена 14 жовтня 1942 р. ця армія дістала назву Українська повстанська армія (УПА).

УПА користувалася широкою підтримкою західноукраїнського населення і за своїм складом була переважно селянською. Вона налічувала десятки тисяч бійців (різні автори називають різні цифри - від 30-40 тис. до 80-100 тис). УПА діяла переважно на Волині, Поліссі та Східній Галичині. Водночас ОУН(Б) робили активні спроби з допомогою так званих «похідних груп», що складалися з досвідчених організаторів і пропагандистів, поширити свій вплив на східні та південні області, розгорнути мережу оунівського підпілля у Києві, Сумах, Житомирі, Полтаві та інших містах. Частково це їм вдалося, але в цих регіонах оунівський рух не став масовим.

УПА проголосила боротьбу на два фронти - проти німецьких окупантів і радянських партизан і за відновлення самостійної Української держави. Характерною її рисою була державотворча діяльність. У районах, які нею контролювалися, функціонувало українське управління. Були проголошені та впроваджені необхідні населенню закони про місцеве самоврядування: розпорядження в земельній справі, де йшлося про наділення безземельних і малоземельних селян землею, утворено грошову систему, дирекцію лісів тощо. Армія набула рис національної: мала свою структуру, військові звання, відзнаки, нагороди.

У 1943 р. ОУН(Б) захопила контроль в УПА. Прагнучи розширити свою соціальну базу, ОУН(Б) на третьому Надзвичайному Великому Зборі 21- 25 серпня 1943 р. засудила «фашистську націонал-соціалістичну програму та її політичну концепцію», так само як і «російський комуно-більшовизм», і запропонувала систему вільних народів у власних самостійних державах як єдиного ладу, який дасть справедливу розв'язку національного і соціального питання в цілому світі. Нова соціальна програма ОУН в основному не відрізнялася від попередніх, але вона наголошувала на потребі участі робітників в управлінні, змішаній економіці, праві вибору фаху й місця праці та вільних торгівельних спілках. ОУН(Б) стверджувала, що вона бореться за свободу слова та думки. Попередня національна політика, яка зводилась до гасла «Україна для українців», була знята з порядку денного.

Керівна структура ОУН(Б) також змінилася: одноосібне керування було замінене колективним. Було обрано Бюро проводу з трьох осіб (Р. Шухевич, 3. Матла та Д. Маївський). У липні 1944 р. було сформовано всеукраїнський представницький орган - Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). Більшість її членів були бандерівцями, а Головний Секретаріат очолив Р. Шухевич. ОУН(М) проводила подібну політику та заснувала Всеукраїнську Національну Раду у Львові навесні 1944 р.

 

Останній бій підпілля з радянським військами відбувся у Підгаєцькому районі Тернопільської області 14 квітня 1960 року - в лісі біля хутора Лози, розташованого між селами Шумляни та Божиковим.

Читати більше про цей бій

 

У 1944-1945 pp. УПА поступово згортала боротьбу проти Німеччини та її союзників.. У ці роки головну увагу УПА було зосереджено на боротьбі проти відновлення радянської влади на західноукраїнських землях.

У 1946-1950 pp. збройні формування УПА вели партизанську боротьбу проти органів радянської влади на західноукраїнських землях, здійснювали рейди на територію Польщі, Чехословаччини, Австрії, Румунії з метою виведення своїх основних сил з-під удару радянських каральних органів і з метою здійснення широкої пропаганди в цих країнах. У перші повоєнні роки радянська влада проводила систематичні операції по знищенню та витісненню за межі УРСР бойових загонів УПА.

У першій половині 1950-х pp. бойові дії за виживання вели розрізненні загони, в цей період збройна боротьба УПА фактично затухала.

Протягом повоєнного періоду всі три ОУН здійснювали активну діяльність в основних країнах поселення української еміграції. Найчисельнішою була бандерівська Організація українських націоналістів (офіційна назва - Закордонні частини (ЗЧ) ОУН), яку після вбивства в 1959 р. Степана Бандери очолював Степан Ленкавський, а з 1968 р. - Ярослав Стецько.

4. Націоналісти за кордоном

 

Перебуваючи за кордоном, націоналістичний рух не уникнув процесів подальшого розділення на окремі осередки та угруповання, будучи представленим наприкінці 1980-х рр. трьома основними напрямами - ОУН бандерівців (або ж революційна), ОУН мельниківців та ОУН "за кордоном" (або ж "двійкарі" - від двох головних опозиціонерів Степана Бандери - Зенона Матли та Лева Ребета).

Стосунки між зазначеними течіями складалися традиційно непросто і нерідко конфронтаційно. Бандерівці звинувачували мельниківців у колабораціонізмі, мельниківці бандерівців - у братовбивствах, а разом вони критикували "двійкарів" і таврували їх як самозванців, опортуністів, ревізіоністів тощо.

5. Націоналісти в незалежній Україні

 

В 1991 році в Україну починають повертатись націоналісти.

 
Ярослава Стецько

Найбільш активною в організаційно-політичному плані на українських теренах виявилася третя гілка Організації українських націоналістів - бандерівська (революційна). Вже в липні 1991 р., через рік після появи Декларації про державний суверенітет України, коли невідворотність кардинальних змін в житті України та всього Радянського Союзу стала очевидною, на еміграції відбувся знаковий VIII Надзвичайний Великий Збір ОУН, участь в якому вперше взяли делегати з України.

На Великому Зборі було обрано нове керівництво організації, яку очолила Слава Стецько, а також прийнято низку постанов щодо поточної ситуації в Україні та окреслено коло першочергових завдань щодо розбудови майбутньої незалежної держави.

Прагнучи брати якомога ширшу і активнішу участь у розбудові української незалежної держави, ОУН (б) пішла на легалізацію власного становища в Україні шляхом створення політичної партії, яка мала б включитися у боротьбу за представництво у законодавчій та виконавчій владі.

Причому симптоматичним виглядає те, що легалізувалися бандерівці не під власним іменем, а створили нову організацію - Конгрес Українських Націоналістів (КУН). На думку Г. Касьянова, це пояснювалося тим, що ОУН (б) прагнула зберегти "революційну незайманість", тоді як гасло КУН дозволяло адаптуватися в ідеологічному сенсі, не поступаючись, вже-таки, антикварними принципами.

 Отже, 18 жовтня 1992 р. на Установчому з'їзді в столиці України було проголошено створення політичної партії - Конгрес Українських Націоналістів, на чолі якої було обрано голову ОУН (б) С. Стецько. Вже 26 січня 1993 р. новостворену партію було офіційно зареєстровано Міністерством юстиції.

В основу програми КУН були покладені тези VІІІ-го Надзвичайного Великого Збору ОУН 1991 р., причому навіть текстуально даний документ багато в чому повторював програмні засади бандерівської ОУН.

Остаточно ідейно-політична платформа КУН була сформульована під час роботи Першого Всеукраїнського Збору Конгресу Українських Націоналістів, що відбувся у Києві 2-4 липня 1993 р.

У вступі до Програми КУН зазначалося, що "український націоналістичний рух активно включається в політичну боротьбу з метою утвердження проголошеної Української Держави та виповнення її українським національним змістом на всіх відтинках життя.

За ініціативою Проводу ОУН покликається до життя Конгрес Українських Націоналістів - широкий фронт націоналістів, симпатиків ідей українського націоналізму, щирих патріотів та ідейно споріднених політичних партій і суспільно-громадських організацій".

Іншими словами, завдяки діяльності КУН бандерівці прагнули не лише зайняти певну нішу в політичному житті молодої незалежної країни, але й виступити через новостворену організацію своєрідною об'єднавчою платформою для всіх націоналістично спрямованих сил. Цей намір чітко відображений і серед головних завдань політичної партії, зафіксованих Статутом Конгресу Українських Націоналістів: на другому місці після утвердження і розбудови Української Самостійної Соборної Держави тут поставлено "об'єднання зусиль націоналістів для ширення і координування націоналістичного руху".

Мельниківська газета "Українське Слово", що раніше видавалася у Парижі, 1992 р. перенесла свою діяльність до Львова (редактор Йосип Лось), а у 1993 р. - до Києва (редактор Мирослав Вербовий). Крім того, 1992 р. у Києві було започатковано видання журналу "Розбудова Держави".

 

 

Так, влітку 1993 р. критики С. Стецько з бандерівського середовища на знак протесту проти створення КУН заснували іншу політичну організацію під назвою ОУН в Україні (ОУНвУ), яку очолили М. Сливка та Іван Кандиба. Вона була зареєстрована в якості політичної партії Міністерством юстиції України під тією ж назвою 17 листопада 1993 р., а офіційним рупором ОУНвУ стала газета "Нескорена Нація" (редактор - О. Салюк).

Втім, помітної ролі в суспільно-політичному житті України ця нечисленна організація не відігравала і не відіграє, не спромігшись навіть жодного разу під час виборів потрапити до парламенту.

1994 рік став випробувальним для націоналістів, які взяли участь парламентських виборах. Але часті розколи націоналістичного табору не додавали позитивних емоцій потенційним виборцям. У підсумку все це обернулося незначною кількістю завойованих мандатів для націоналістичного табору. У Верховній Раді України II скликання націоналістів представляли: семеро депутатів від КУНу, двоє УКРПістів та троє від УНА-УНСО.

На виборах 1998 року (Верховна Рада України III скликання) націоналістичний табір був представлений трьома конкуруючими виборчими суб’єктами: КУН спільно з УРП і УКРП створили блок «Національний Фронт», СНПУ та ДСУ створили блок «Менше слів» і окремо йшла партія УНА-УНСО. Найбільш потужним і реальним для об'єднання націоналістичного табору в Україні з метою участі у парламентських виборах вбачався Український національний фронт у складі КУН, УКРП, УРП, який підтримали ОУН (мельниківці) та ОУНвУ. Хоча націоналістична карта й розігрувалася на виборах 1998 року, але результати були не втішні. Народний Рух України проводячи кампанію не стільки проти ідеологічних опонентів, скільки проти “Національного фронту”, переміг, отримавши 51 депутатський мандат. Все це поховало надію націоналістів на повернення у велику політику. Таким чином, у Верховній Раді України III скликання націоналісти були представлені чотирма КУНівцями та одним членом СНПУ Олегом Тягнибоком.

Та в цілому ситуація в країні середини 1990-х рр. засвідчила відсутність помітної підтримки націоналістичних ідей та політичних сил з боку населення, що викликало певне розчарування серед бандерівців, хоч і не зменшило прагнення брати якомога активнішу участь в політичному житті України.

Але  14 лютого 2004 р. націоналісти зрозуміли, що український народ перетворений на рабів і потрібно починати з виховання та відродження національної ідеї, тому було утворено Всеукраїнське об'єднання «Свобода, символіку «Ідею Нації» замінює спрощене зображення жесту «Тризуб-Воля» у формі кисті з трьома випростаними догори пальцями.

ВО «Свобода» підтримала «Помаранчеву революцію», було оприлюднено звернення до громадян, лідер об'єднання О.Тягнибок неодноразово виступав з трибуни Помаранчевого майдану. Проте пізніше свободівці неодноразово наголошували про зраду «помаранчевими» лідерами «ідеалів Майдану», зокрема, на думку О.Тягнибока «За гучними корупційними звинуваченнями та викривальними заявами приховувались внутрішні інтриги помаранчевого табору в боротьбі за владу. Ніхто не думав про українців… про їх щоденні потреби, про майбутнє їхніх дітей».

З того часу пішов тяжкий шлях вкладання в дуки українців, що лише вони самі можуть змінити своє життя. Почались вуличні акції протесту, марші та мітинги.

Акції Свободи в 2000-х роках

Акції Свободи в 2000-х роках - це уже багатотисячні марші!

На початку 2010  року лідер партії, Олег Тягнибок, балотувався на пост Президента України. Він отримав підтримку 352 282 виборців (1,43%).

Широкого розголосу набули події у Львові під час відзначення Дня Перемоги 9 травня 2011. Представники ВО «Свобода» були учасниками численних сутичок з представниками лівих організацій. У результаті постраждало щонайменше 14 осіб, а помічник депутата Львівської міської ради від «Свободи» Олег Ковпак отримав вогнепальне поранення.

На парламентських виборах 2012 року Всеукраїнське об'єднання «Свобода» отримало 10,44% голосів виборців, що стало однією з найбільших несподіванок цих виборів. Традиційно найбільшу підтримку політична сила мала на Галичині: Львівщина — 38,02% (1-е місце в області), Івано-Франківщина — 33,79% (2-е місце), Тернопільщина — 31,22% (2-е місце).

У 2013 році у Верховній Раді вперше починають дотримуватись процедури голосування, через блокування націоналістами діяльності законодавчого органу.

Далі все попереду….    Слава Україні!

 

Символи українських націоналістичних партій.

Заступник голови Київської міської організації ВО "Свобода" з питань політичної освіти Андрій Іллєнко читає лекцію з історії українського націоналізму. 1 квітня 2010 р.

Лекція №1.

Лекція №2.

Лекція №3.

Лекція №4.

Лекція №5.

Лекція №6.

Лекція №7.

Лекція №8.

Лекція №9.



Залишити свій коментар:

  Особистий кабінет

  • Український портал
  • Тільки українською
  • Слідкуй за новинками
kampot.org.ua