20 століття

"Історія України 20 століття"

Вхід
Закрити
Привіт Сірома
Вхід для козаків:
Зареєструватись
Звичайна реєстрація Зареєструватись за допомогою мереж:

2016р.
26-03-2010
admin
5600
0

Правителі ХХ-го століття


  • Не нравится
  • +1
  • Нравится
Правителі ХХ-го століття

Правителі ХХ-го століття

Київські князі Галицько-Волинські князі Гетьмани України Правителі ХХ-го століття

ПРАВИТЕЛІ ХХ-го СТОЛІТТЯ

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ

(I.1918 - IV.1918)

Видатний українcький історик і громадський діяч Михайло Грушевський був обраний президентом Української Центральної Ради, що постала в березні 1917 року. 19 квітня в Києві відкрився Український національний конгрес. На нього зібралося 900 делегатів з усієї України, від усіх українських громад колишньої імперії, а також від різних економічних, освітніх, військових та інших організацій. Конгрес обрав 150 представників до Центральної Ради та затвердив М. Грушевського на посаді президента.

22 січня Центральна Рада видала свій Четвертий Універсал, в якому було проголошено незалежність Української Народної Республікі. Проте, ще в грудні 1917 року почалася інтервенція російсько-більшовицьких військ в Україну. Недалекоглядна політика Центральної Ради щодо власного війська (300-тисячна армія, що складалася з українізованих частин російської армії, була демобілізована Центральною Радою) й відтак на час більшовицької інтервенції її військо налічувало всього 15 тис. вояків, що складалися з селянського ополчення «вільних козаків», січових стрільців, колишніх військовополонених галичан, кількох невеликих загонів із фронту та декількох сотень київських гімназистів, що пішли на фронт прямо від шкільної лави.

Вже на початку лютого 1918 року більшовики вдерлися до Києва й запровадили режим жорстокого терору. Але 9 лютого 1918 р., лише за кілька годин до того як надійшла звістка про відступ Центральної Ради з Києва перед військами Муравйова, її представники у Бресті підписали угоду з Центральними державами, її сутність зводилася до того, що німці зобов'язалися надати Центральній Раді військову допомогу за поставки нею великої кількості продуктів для цих держав.

Через кілька днів після підписання угоди в Брест-Литовську німці з австрійцями розділили Україну на сфери впливу і ввели на її територію свою могутню армію, що налічувала понад 450 тис. чоловік. За якихось три тижні більшовики були змушені тікати. Але це ще не значило, що повернення Центральної Ради з німецькими військами 2 березня всі палко вітали.

Події різко змінили настрої великої частини населення України. Перше — непереможний рух большевиків, які майже не зустрічали спротиву— і 5.000 трупів у Києві, які відзначили їхню перемогу... Друге — політика Центральної Ради. Поворот, під охороною німецьких багнетів, викликав у масі населення вороже або у всякому разі байдуже ставлення до Центральної Ради: люди втратили довір'я до уряду. Шкодила й декларація Центральної Ради — запевнення, що курс її політики, який дав у наслідку большевицьку окупацію, а після неї — німецьку, залишиться незмінним. Декларація була проголошена саме тоді, коли населення сподівалося зміни.

Одночасно з утратою популярности Центральної Ради поширювався рух проти неї. 29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський Конгрес. На цей Конгрес прибуло 6.432 уповноважених представники від 8-ми українських губерній. Всього на з'їзді було коло 8.000 учасників, переважно селян. У промовах вони рішуче висловлювали незадоволення політикою Центральної Ради, соціалістичними експериментами і вимагали поновлення приватної власности на землю та утворення міцної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосно обрали на гетьмана Павла Скоропадського.

Протягом 29 квітня прихильники гетьманського перевороту опанували всі державні установи без боротьби. Тільки Січові Стрільці, які охороняли Центральну Раду, пробували були боронити її, при чому забито трьох гетьманських старшин.

Центральна Рада була розпущена. Голова її, професор М. Грушевський, оселився у віллі «Виноградний Сад» коло Києва, як приватна особа.

ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ

(IV.1918 - XII.1918)

Гетьман Української Держави від 29.4.1918 року до 14.12.1918 року, нащадок Василя Скоропадського, брата гетьмана Івана Скоропадського, вчився в Петербурзі, брав участь в російсько-японській війні, генерал-майор царської армії.

Після березневої революції 1917 року у порозумінні з Генеральним Секретаріятом Української Центральної Ради генерал Павло Скоропадський українізував 34 корпус, який був перейменований на 1-ший український корпус. Ця дисциплінована одиниця мала 30.000 вояків.

Генерал Павло Скоропадський користувався популярністю серед військовиків на з'їзді Українського Вільного Козацтва 18.10.1917 року і був обраний його почесним військовим отаманом.

Державний переворот і проголошення Скоропадського гетьманом Української Держави відбулося 29.4.1918 року на хліборобському конґресі, скликаному Союзом землевласників України. Був створений П. Скоропадським Гетьманський Уряд під головуваннням Ф. Лизогуба. Не зважаючи на дуже несприятливі обставини, уряд Скоропадського мав чималі досягненння в зовнішній та внутрішній політиці, провадив нормальні дипломатичні зносини з рядом Центральних Держав, здобув визнанння й домігся підписання перемир'я з Совецькою Росією 12.6.1918 року. Було упорядковано фінанси, налагоджено адміністрацію, засновано державні університети в Києві й Кам'янці-Подільському, розбудовано шкільництво, утворено Українську Академію Наук в Києві, Український Національний Музей, Українську Національну бібліотеку, Державний Національний Театр.

Намагання П. Скоропадського злагіднити опір опозиції запевненням незалежності Української Держави не увінчалися успіхом, всі неполадки привели П. Скоропадського до федерації з майбутньою Росією. Це прискорило антигетьманське повстання, яке закінчилося перемогою Директорії Української Народної Республікі.

Павло Скоропадський зрікся влади і виїхав до Швайцарії, потім - до Німеччини. Перебуває на еміґрації у Ванзее, біля Берліну. На еміґрації Павло Скоропадський очолює Гетьманський рух в співпраці з В. Липинським і Д. Дорошенком та іншими. Під кінець Другої світової війни П. Скоропадський був важко поранений під час бомбардування Пляттінґу, Баварія. Помер і був похований у селі Меттен, пізніше домовину було перевезено до Вісбадену.


СИМОН ПЕТЛЮРА

(1918-1920)

Що знаємо про Симона Петлюру? Неначе все, а разом з тим нічого. Життя його - як великодня казка. Прийшов із безвістя народних буднів, веселкою на обрію з'явився, загинув та - не вмер...
Симон Петлюра жив і працював у нас перед очима. Не було в його житті романтики ні загадковості, не було таємниць ні обрахованости. Усі - приятелі й вороги, товариші й противники його - бачили й знали, за що змагався він, яку мету перед собою мав, за що загинув.
Життя Симона Петлюри розподіляється на дві - нерівні кількістю літ i нерівнозначні змістом - частини. Перша з них - до початків 1917 року, що означив собою бурхливий потік революційної доби на Сході Європи взагалі, на нашій батьківщині зокрема; друга частина датується роками 1917-1926.
Народився Симон Петлюра у Полтаві, в козацькій родині, що перейшла з села до міста, де батько його мав дрібний візницький промисел. Генеалогія тої родини нам невідома, не знаємо нічого про предків Симона Петлюри з боку батька ні з боку матері. І хто знає, чи будемо колись щось про те знати, бо ж за період більшовицької надвлади на Україні метрики та інші документи значною мірою знищено.
Так само мало знаємо про дитячі роки Симона Петлюри. Первісну освіту свою він дістав у полтавській бурсі, продовжуючи її в духовній семінарії того ж таки міста. Це не є випадок для тодішніх часів і тодішніх обставин, що дитина з світської родини діставала освіту в школі духовній. То була доля багатьох дітей бідного стану, що їх батьки дбали про їх майбутню долю та неспроможні були витрачати більшого гроша. Світська школа - гімназія та за нею університет - була до певної міри привілейованою та вимагала великих коштів, а духовна була дешевою і приступною для всіх станів, бо на неї не поширювався відомий старорежимний циркуляр міністерства освіти про "кухарчиних дітей", перед якими мали бути фактично замкнені двері російських гімназій.
Лихом поминати духовної школи не слід. Був у неї хоч би той уже плюс, що майже всі її учні походили із станів сільського населення, - чи то з самого селянства чи з близьких до нього верств. Тому серед бурсаків та семінаристів в Україні ніколи не вигасало українське національне почуття, бо навіть перебуваючи в російській школі, не одривалися вони од українського оточення та од української стихії.
По Полтаві знаходимо Симона Петлюру у Львові. Вигнаний із семінарії, як казали тоді "з вовчим білетом", себто без права вступити до іншої російської школи, опинився він за кордоном. Це було явище нормальне для тодішньої політизованої молоді. Але характерним для юнака Симона Петлюри було те, що подався він не до Берліна, Парижа чи Швейцарії, де скупчувалися тоді всі, кому з тої чи іншої причини тісно було жити в колишній Російській імперії. Вибрав він провінціяльний для Європи Львів тому, що там було вогнище українського руху, що у львівському університеті можна було слухати лекції українських професорів, що викладали українською мовою. У Львові ж Симон Петлюра, по-перше, означив себе політично, бо вступив до складу Революційної української партії (РУП), що року 1900 була заснована тодішньою молоддю на Великій Україні, але штаб свій розташувала на території українського населення в межах колишньої Австрії за допомогою старшої, а особливо молодшої галицької та буковинської інтелігенції.
Після Львова застаємо Симона Петлюру на Кубані за учительською, потім статистично-архівною працею. Там, на широких прикавказьких степах, перехована ще була старовинна козацька традиція, що проминула вже давно для України. Молодий Симон Петлюра з запалом взявся до вивчення козацької історії та місцевого життя. З Кубані повертається Симон Петлюра до Києва. З'являється він там уже сформованою людиною, визначеною політично й індивідуально. Було то за часів першої російської революції, коли перед українцями відкрилося певне поле національної праці. І Симон Петлюра бере до рук найсильнішу як на ті часи зброю - перо. Він - секретар Чикаленкової "Ради", потім редактор соціял-демократичного органу "Слово". На той час РУП уже перестала існувати; члени її пристали до різних українських партій, а ядро РУП прийняло назву української соціял-демократичної партії. До складу цієї групи належав і Симон Петлюра.
Погром української політичної спільноти викинув Симона Петлюру за межі України; року 1907 знаходимо його в Петербурзі. Ради хліба насущного служить він у приватному транспортовому товаристві, а свої політичні інтенції задовольняє працею в партії та в різного роду українських гуртках, таких численних і чинних на той час в колишній російській столиці. У Петербурзі Симон Петлюра не зажився. Авторові цих рядків гірко скаржився він, що йому душно в цьому болоті без сонця, світла і тепла. Він переїздить до Москви, знову ж таки на приватну службу - бухгалтером у більшому підприємстві. За тих часів одружився він із панною Ольгою з Більських; у Москві народилася йому й єдина дитина його - донька Леся.
Москва тоді - часи третьої державної думи - була осередком національного руху народів колишньої Російської імперії. І - річ єдина й неповторна в історії російської політичної думки - чинну участь у ньому брали видатні московські політики. Рух той зосереджено було в багатьох таємних і легальних товариствах; варто згадати такі, як "Союз автономістів", "Товариство слов'янської культури" з українським відділом, український "Кобзар" і т. ін.
Скромний бухгалтер не загубився серед національної еліти, що скупчилася на той час у Москві. Як представник української колонії, він посідає серед неї одне з чільних місць; його слова бралися до уваги, з ним радилися в усіх справах. Особливо зросла роль Симона Петлюри в означених колах тоді, коли він разом з Ол. Саліковським став редактором журналу "Украинская Жизнь", - органу, друкованого російською мовою і заснованого українцями для інформації російського громадянства. Це був той темний час, коли роздавлена була російською владою українська преса, і коли вияв української політичної думки міг бути зроблений, так би мовити, лише в перекладі російською. Тому значення "Укр. Жизни" було на ті часи надзвичайно важливим; біля того органу скупчилася була українська інтелігенція, до нього прислухалися уважно представники усіх національностей колишньої "тюрми народів", не виключаючи й росіян.
Під час Московського періоду життя Симона Петлюри остаточно зміцнів його український націоналізм, людяний та універсальний; там створив він свою концепцію становища України, як політичної одиниці, не тільки в межах багатонаціонального Сходу Європи, а й у площині загальноєвропейських взаємовідносин. Виявом цього був відомий український маніфест, написаний Симоном Петлюрою на початку війни, видрукуваний в "Укр. Ж." і в одбитках поширений в Росії та Україні.
У тому маніфесті Україні відведено місце в складі західно-європейських народів, по боці держав, що представляли собою столітні традиції європейського політичного демократизму.
Друга частина життя Симона Петлюри на погляд начебто ні в чому не подібна до першої. Упродовж якихось двох літ звичайна людина стає главою держави; скромний працівник пера перетворюється на головного отамана української республіканської армії. Коли б з якоїсь нещасливої нагоди сталося так, що Симон Петлюра загинув до 1917 року, оплакали б його родина та кілька товаришів; року 1926 заплакала за ним ціла Україна. Зміна незрівнянна, що припадає на долю улюбленим історією людям.
Але та зміна сталася не тому, що змінився Симон Петлюра. Усі, що знали його, усі мемуаристи одностайно стверджують, що протягом цілого свого життя залишався він тією самою людиною. І характеризували його завжди - та сама простота і скромність, відсутність пози, та сама жертовність і непохитність. Лише все індивідуальне, вся персоналія наче без сліду зникла - потопилася в революційній, державно-національній чинності його. Змінився не Симон Петлюра - змінилися точки прикладання його сили, бо прокинувся од сну столітнього український народ, бо вибухнула велика українська революція. Чин і гасла, що за ними стояли доти окремі люди, гуртки та партії, одійшли од них і стали виявом народної стихії української.
Кожна велика революція, відповідно до нових умов, у тій чи іншій формі відтворює історичну традицію народу, серед якого вона вибухнула. Це - соціологічний закон, виправданий наочно за роки 1917-1930. Так, Польща відтворила принципи колишніх конфедерацій, Чехословаччина - лінію Гуса та Жижки, Росія - віковічне самовладство. Україна - демократичну козацьку традицію XVII-го століття. Але народи не тільки відтворюють свою традицію, вони ще й персоніфікують її в тих людях, що мають в собі силу і волю витримати тягар тієї персоніфікації. Кожний народ за наших часів висунув таких людей, і були то - Пілсудський, Масарик; у Росії - Ленін, в Україні - Симон Петлюра.
Чому саме Симон Петлюра, а не хтось інший з тих видатних і талановитих людей, що могли бути і були його конкурентами, бо застала їх українська революція уже з набутою популярністю з готовим начебто народним авторитетом? Коли почалась українська революція, всі національно-творчі елементи з запалом кинулися до праці з народом і серед народу. З головою поринув до тої праці і Симон Петлюра. Бачимо його скрізь: на мітингах, з'їздах і в комітетах; на партійних засіданнях, у земстві і на парламентській трибуні Центральної Ради. Але незабаром виявилося, що вся сила творчої енергії його зосереджується не на цій чисто політичній стороні революційного процесу, де й без нього було досить визначних людей. Його увага поволі сконцентрувалася на відтвореннi тієї частини нашої державної традиції, яка завжди була, є і буде найтруднішою, найнеобхіднішою, а одночасно й найяскравішою в комплексі революційних завдань.
Симонові Петлюрі належить честь організації української республіканської армії, - відтворення занедбаної традиції збройної боротьби за батьківщину. На такій праці народні маси найлегше й найкраще розпізнають та оцінюють відповідних людей. Бо потрібні для неї - жертовна ідейність, непохитна воля, вміння наказувати і та глибока інтуїція, що дозволяє за одну мить розібратися в найтяжчих обставинах, - якості великою мірою властиві лише природженим революційним вождям.
Українське революційне вояцтво майже всім зобов'язане Симонові Петлюрі; одночасно Симон Петлюра так само майже всім зобов'язаний українському козакові. Військові з'їзди дали йому військове міністерство; повстання року 1918 зробило його першою особою в армії; боротьба з російською навалою поставила його на чолі держави, - ім'я його козаками занесене було до найглухішого кутка українського, до найтемнішої хати.
Типова кар'єра гетьмана XVII століття, перенесеного до складних обставин нашого часу. І коли Симон Петлюра не дістав од сучасників того імени, то це, мабуть, тому, що було в нашій історії дві лінії гетьманської традиції. Одна - вславлена іменами Богдана Хмельницького, Дорошенка та Мазепи, друга - припечатана Брюховецьким та Іваном Скоропадським. Першу з них персоніфікував за часів революції Симон Петлюра.
Перипетії визвольної боротьби примусили Симона Петлюру залишити межі батьківщини і виїхати за кордон. З ним виїхав уряд і значна частина республіканської армії. З кінця року 1920 зачиняється еміграційний період його чинности, продовжений до дня трагічної загибелі. Означається він перебуванням у Тарнові, Варшаві, Будапешті, Відні, у Швейцарії і, нарешті, в Парижі. Історія безперечно, підкреслить той факт, що й за час еміграції не перейшов Симон Петлюра меж відтвореної української традиції, бо мав він і свого в тому попередника - славного Орлика, гетьмана еміграційного...
Поза межами цього короткого нарису залишаємо і третю частину життя Симона Петлюри, що зачалася після двох його земних частин - 25 травня 1926 року. Бо ж сила його особи, його образу, пам'ять про славного лицаря землі української живе творчим чинником.

 

Київські князі Галицько-Волинські князі Гетьмани України Правителі ХХ-го століття

Мітки до сторінки: правителі, президент

Ім'я:*
E-Mail:
Коментар:
Схожі новини:
освідчення в коханні
Чат для козаків:
  • Полужирний
  • Похилий
  • Підкреслений
  • Закреслений
  • |
  • Смайли
  • Силка
  • Зображення
  • Вставка відео
  • Цвет текста
  • Цитата

    Останні повідомлення на форумі

    ФорумТемаАвторВідповіло
    Історія України » Україна Кам’янець-Подільський - місто петля! admin 0 (1955)
    Україна » Спорт в Україні Вихід Усика під пісню Скрябіна admin 0 (3057)
    Україна » Вибори та політика Скандал. Офшори української еліти! admin 0 (6785)
    Україна » Українська культура Мовна мапа України admin 0 (6015)
    Україна » Вибори та політика Українці на яких насрали наші політики! admin 0 (6056)

    Війна на сході України. Фото.4 червня 2016 року один з кращих вітчизняних фотографів Дмитро Юрійович Муравський, офіцер департаменту преси Міноборони, відзначав свій день народження оригінальним чином - працював в селищі Широкино під Маріуполем, яке знаходиться на самій передовій. Селище утримують вояки батальйону морської піхоти.

    Війна на сході України. Фото.
    Українське радіо Телеканали онлайн Українські інформери Стартова сторінка Анекдоти Тости та привітання мапи України Український гороскоп Антисуржик Український інтернет магазин Джерела з історії України Історія УПА