Історія міст та містечок України

"Історія міст та містечок України, що мали славне минуле"

Вхід
Закрити
Привіт Сірома
Вхід для козаків:
Зареєструватись
Звичайна реєстрація Зареєструватись за допомогою мереж:

2016р.
08-07-2010
admin
9031
8

Село Зарічанка


  • Не нравится
  • +13
  • Нравится
СИВА ДАВНИНА ТА ЇЇ ТАЄМНИЦІ

Розділи:

Історія  Церкви 20ст.

Література Фото Зарічанки

Карти Зарічанки Про автора

Фотоальбом села


" data-top1="150" data-top2="20" data-margin="0" data-path="/templates/SICH-2016/js/" data-image="http://kampot.org.ua/imag/ukraine/mista/zarichanka/img1B.jpg">
Село Зарічанка

СИВА ДАВНИНА ТА ЇЇ ТАЄМНИЦІ


Розділи:

Історія  Церкви 20ст.

Література Фото Зарічанки

Карти Зарічанки Про автора

Фотоальбом села


В 1956 році при будівництві цегельного заводу у покладах глини були знайдені великі кістки. Спеціалісти з Хмельницького індифікували їх, як кістки мамонта, що зараз знаходяться в музеї міста Хмельницького. Також на території села були знайдені найпростіші кам'яні знаряддя праці давніх людей (гостроконечники, рубила, скребачки). Знаряддя праці давніх людей дають підтвердження існування поселень кам'яного віку на території Зарічанки, що входила в ареал проживання давніх людей .Понад 150 тисяч років тому настало велике похолодання. Велика частина Європи вкрилась товстим шаром льоду. Під час найбільшого свого просування льодовик сягнув приблизно таких сучасних міст: Львів, Ковель, Житомир, Кременчук, Миргород, Суми. В цей час жили досконаліші за архантропів давні люди (палеоантропи), що відомі, як неандертальці

Близько 100 тисяч років тому, або дещо пізніше, виникає, родовий лад, який був першою в історії завершеною системою суспільних відносин.

Підставу сказати нам, що на території села були давні поселення дає нам праця Гульдмана, який повідомляє нам наступні факти. На південь від села Вишнівчик в версті по дорозі в містечко Лянцкорунь в саженях десяти від цієї дороги, поблизу кордонів полів села Чорна, на землі власника Е.М.Жуковського находиться курган діаметром біля восьми сажень і висотою один сажень. На вершині помітно провал. Курган цей відноситься до глибокої древності, маючи на увазі, що Купинська волость, в районі якої знаходиться село Вишнівчик, особливо відоме нам багаточисленими курганами, випадкові розкопки доказали їх приналежність до кам'яного віку .

Розглядаючи карту розселення трипільської культури, можна впевнено стверджувати про її присутність на території села. Адже у двох сусідніх селах Почапенці та Жердя знаходились поселення трипільської культури .

Територія Кам'янечини належала до однієї з найдавніших областей, розселення трипільських племен. Учені допускають, що місцеві племена становили особливу групу трипільців. Проте ще не нагромаджено достатньо матеріалів, щоб виділити цю групу в окрему, так звану Жванецьку культуру. Впевнено можна сказати про Черняхівську культуру (II—Vст.). Можливість існування поселень цієї культури підтверджує карта "Розселення черняхівської культури" складена Винокуром І. С. та Телягіним Д. Я.

Зарічанка центр села

Центр сучасної Зарічанки

 

В 1362 році відбувається Синоводська битва і Поділля попадає під владу Литви. Князь Ольгерд віддає Поділля трьом синам свого брата Коріата. На початку 60-х років ХІYст. утворюється Подільське князівство, та формується уділ Коріатовичів в Кам'янець-Подільському.

Литовці захопивши Поділля залишили незмінним устрій, але відтворили князівство, а на місцях понаставляли воєвод. З відбудовою замків почали створюватись повіти. Особливо активно у цей час починає розвиватися торгівля, центром якої стає Кам'янець-Подільський. У XV столітті Поділля було розділене на східну і західну частину, остання ділилася на 9 повітів, включаючи і Кам'янецький повіт. Повіт на той час складався з приватних і державних земель. У 1434 році було утворене Подільське воєводство і панування поляків тут продовжилось майже 350 років до об'єднання Поділля з Росією .

 

В 1493 році з'явилась перша письмова згадка про село, а саме це був тариф де Зарічанка називалася Ходиківцями і складалася з трьох димів . Документів які б засвідчили про власника, населення Ходиківців ми не віднайшли, лише починаючи з ХVІ ст. можна дослідити щільніше історію села.

В ХVІст. Ходиківці належали Карабчовським. В 1530-1542 році по податковим спискам тут був лише один лань, але вже в 1565 їхня кількість збільшується до шести, що говорить нам про інтенсивне заселення Ходиківців.

В тих же податкових списках згадується у період з 1569 по 1583 роки два селища Ходиківці. Також говорилося, що одно з них, Вищі Ходиківці, в 1569 році було новозасноване, а друге Нищі Ходиківці згадується в 1569 році. Проте точно встановити яке з них називалося Вищі, а яке Нищі Ходиківці автор не зміг. Але він повідомляє, що в його час (1901р.) існує село Ходиківці на Дністрі в Борщовському повіті в Галіції, яке до 1772 року знаходилося на території Подільського воєводства. Тому Сицинський робить висновок, що одно із сіл, яке згадується в 1569 році знаходиться географічно вище, отож територія сучасної Зарічанки і є вище ні ж друге поселення на Дністрі, а з цього випливає, що Ходиківці які згадуються у 1569 році були попередниками містечка Лянцкорунь) .

 

 

РОЗДІЛ 1. ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТОК ЛЯНЦКОРУНІ

У XVII ст., а саме у другій половині, Ходиківці на Жванці перейшли шляхом приданого до Лянцкорунських, які у першій половині цього століття вже володіли рядом сіл і містечок на Поділлі, в тому числі і Жванцем, де вони побудували свій замок . Нові власники переіменували Ходиківці в Лянцкорунь. Така назва села проіснувала до 1946 року (указом Президії Верховної Ради УРСР від 7 березня 1946 року село Лянцкорунь переіменовано в село Зарічанка). Але ми зустрілиі ще одну назву містечка, воно згадується як  Яскорунь, містечко Камянецького уїзду при річці Жванчик, що першочергово називалось селом Ходиківці .

Підтвердженням того, що саме у другій половині XVII століття, а не раніше є той факт, що Г. Л. Боплан проводячи свої дослідження на Поділлі у 1630-1648рр., під час служби в Україні у польських військах, згадує село як Кодікуфце. Індифікувати Кодікуфце з Ходиківцями можна по фонетичних та орфографічних відміностях, які були зумовлені тим, що матеріал оброблений іноземцем і переданий на карті латинським шрифтом .

Герб Задора
Герб першого Лянцкорунського Пржеслава ЗАДОРА

Існує дві версії походження родоводу Лянцкорунських. За першою їхній родовід починається на Україні. Предки Лянцкорунських внаслідок першого поділу Польщі у 1772 році потрапили під польську владу, незабаром вони окатоличились, стали шляхтичами і ярісними противниками національних проявів. Інша версія, яка найбільш вирогідна і якої ми притримуємось говорить, що їхня родина походить від першого Лянцкорунського Пржеслава герба ЗАДОРА,  який був одним із братів польського короля Казимира, що помер в 1370 році . Друга версія має ряд суттєвих доказів, на відміну від першої.

Так ми з'ясували, що в 1506 році Прецслав Лянцкоронський був гетьманом великородного сенаторського дому. Саме титул, на нашу думку, великородного сенаторського дому говорить про шляхетське походження. Також ми з'ясували, що він був зятем Князя Острозького і свояка Короля Олександра . Лянцкоронські на початку XVI століття разом з іншими українськими старостами, а саме з Остахієм Диковичим, Михайлом і Дмитром Вишнивецьким та князем Констянтином Острожзьким спираючись на козацькі загони, намагаються перейти до наступальних дій проти татар . В цей же період згадується і Иосиф Лянцкорунський, що займав посаду подільського скарбника з 1615 по 1649 рік Лянцкоронський займав пост Кам'янецького каштеляна.

 А у 1649 році він стає руським воєводою. В 1653 році Лянцкоронський згадується як польський (руський) воєвода, що був виданий хану під Жванцем. А також як вихідець з родини українсько-литовських магнатів. Під час визвольної війни українського народу Лянцкорунські беруть активну участь у придушені виступів українців . У 1672 році Веспасіан Лянцкоронський займав пост кам'янецького єпископа. Він відіграв одну із негативних ролей для поляків, так як був ініціатором здачі міста Кам'янця-Подільського туркам в кінці серпня 1672 року .

Існують згадки про село часів визвольної війни українського народу ХУІІст. Під проводом Богдана Хмельницького. Так з Історії України-Руси Грушевського ми дізнаємось про слідуючі події. Влітку 1651 на території Лянцкоруні деякими особами розносився універсал Хмельницького. В якому говорилось:

"Богдан Хмельницький — відомо чиню всім підданим Корони Польської, що я за щастям і благословеннєм від Господа Бога нам даним підбивши під міць і владу нашу панства тої ж Корони Польської, обіцюю увільнити вас усіх від тягарів і роботизни. Будите на самих тільки чиншах і в усяких вільностях, так як шляхта була. Тільки абисьте віру нам дотримали, як руські піддані наші! Панів своїх абисьте покидали, проти них поставали і до нас в купах як найбільших збирались".

Все це викликало чималий рух між місцевим селянством — і немало хлопців в старостві Лянцкорунськім: почали бунтуватись, відмовлятись підданства. Для подавлення повстання і для заспокоєння шляхти було послано Зебжидовского і Лянцкоронского з тамошніми шляхтичами і з королівськими листами. Король оповіщав відомості, які були отримані від краківського біскупа, і містили такі дані:

"Що деякий Костка - Неперський, що побунтував проти короля і вітчини не малу частину хлопства в староствах Чорштинськім і Новотарськім, розпускає універсал Хмельницького, писані руською мовою, і через підставні особи підбиває до непослуху і повстання проти своїх панів, а для заохоти тамошнього хлопства до сеї сваволі обіцяє всякі вільності, свободу і богату здобич в домах шляхетських" .

 

Лист одержаний в Лянцкоруні з обозу (з датою 6 листопада 1652 р.) говорить:

 

"П.Маховський здав прилюдну реляцію з своєї сулавської комісії, але краще був би стримався, бо тільки відважно (голословно?) задав фальш усім, хто говорить, що нібито він за приватним королівським наказом випустив козаків. Не подякувано йому ні трохи, тільки сказано, щоб з тою реляцією готов був стати на соймі, як би того була потреба. Так і лишиться під бичиком кождого".

Мова йде про козаків, що сходились до Богдана Хмельницького. Говорячи про ХVП ст. слід сказати і про те, що євреї які були майже повністю знищені під час визвольної війни, починають засиляти українські землі лише після 1667 року, коли була підписана Андрусівська угода .

При пануванні поляків на території Подільського краю містечко належало до Подільського воєводства, Кам’'янецького повіту і єпархії, яким управляли єпископи львівські, галицькі і кам’янецькі.

містечка у 18-19 століттях

Так виглядали містечка у 18-19 століттях

Якщо б ми в'їхали в містечко в кінці XVIII століття з східної його частини, то побачили на першому підвищені розкинуті будинки селян, на середньому підвищені, за річкою Жванчик групуються єврейські будівлі, поблизу яких знаходиться площа, на якій стояла церква в ім'я Вознесіння Господнього. Через дорогу від цієї площі є церковна садиба, на якій стоїть вітхий будиночок, в якому розміщувалась власність теперішнього настоятеля Лянцкорунського прихода Іоана Левицького. За струмком Летавкою на третьому схилі збудовані селянські хати хутора, що називався Заболотівкою. При виїзді з цього хутора на підвищені добре видно кам’яну "Рождествено-Богородичною" церкву. Поблизу церкви розміщується земля церкви, приблизно півтора десятини, на якій росте "хліб" нинішнього наставника Лянцкорунського приходу. За огорожею церкви на схилі видно напівзруйновані будівлі церковних служителів. На південь від церкви можна побачити півтора верстову стрічку з селянських хат приселка, що називається Драганівкою .

Жителі містечка Лянцкоруння між 1715 - 1732 роками по всій вірогідності в більшості сповідували у цей час ще православну віру. Про це свідчить той факт, що Петрь Урановичь– настоятель Вознесенської церкви прийняв посвячення в Валахії від єпископа Радовецького, а потім був переведений до Лянцкоруні для запровадження католицизму .

Візити Лянцкорунських церков з 1748 року по 1791 рік дають нам інформацію про власників містечка.

Так у 1732 році воно разом з передмістям належало Адальберту Лянцкорунському Каштеляну Гостинському. В 1759 році він іменувався спадкоємцем і вотчиним власником– Франциськ Лянцкорунській капітан Равенській. В 1765 році населення села налічувалось 609 осіб чоловічої статі. Візити, що відбулися в 1791 році, згадують про двох спадкоємців і вотчиних власників, а саме: про церкву "Вознесіння Господнє", що знаходилась в містечку. Згадується, що вона належить помістю Іоакима Ланцкорунскаго старосты Нурскаго. Інша церква "Рождества Пресвятыя Богородицы", що була в передмісті - Заболотівці належала підполковнику царських військ Іакову Ланцкорунскому .

У 1770 році в Лянцкоруні з невідомих причин прокотилася хвиля мору(голоду).

Про його наслідки свідчить те, що у 1775 році кількість проживаючих євреїв в містечку зменшилась до 254 осіб хоча в 1765 році їх проживало – 609 осіб обох статей , і до 1811 року Лянцкорунських євреїв майже не збільшилось, що підтверджує перепис єврейського населення, і яке становило: 33 цехових, 164 міщани, 104 ремісники лише чоловічої статі .

 


 

У другій XVIII століття загострюються відносини між євреями, скоріш за все через конкуренцію на ринку. Один із документів доніс нам відомості про сутички євреїв між собою. Так у них стверджується, що в другій половині XVIII століття в містечку конфліктували дві секції: євреїв талмудистів і євреїв франкістів. Вони намагалися будь-якими засобами нашкодити одна одній. Таке протистояння призвело до того, що у 1775 році під час таємних зборів франкістів на ярмарку деякому прихильнику талмудистів стало відомо про це зібрання. Він негайно повідомив своїм однодумців, а ті донесли про збори владі і вимагали від неї арешту франкістів та їхнього лідера Франка. На жаль ми не змогли знайти документи, які б нам розповіли як розгортались події далі.


 

У 1780 році Лянцкорунь належала Франсису Лянцкорунському, який єдиновласно володів усіма землями в містечку. У його володіннях проживало приблизно 700 чоловік, а на його території розміщувались 252 будинки .

У 1793 Східне Поділля віддійшло від Польщі до України в складі Російської імперії. За адміністративною реформою 1796-1804 рр. була утворена Подільська губернія з 12 повітами: Кам'янець-Подільський, Ушицький, Проскурівський, Летичівський, Літинський, Віницький. Могилів-Подільський, Брацлавський, Гайсинський, Ольгопільський, Балтський, Ямпільський27.

З візиту 1791 року можна взнати про кількість населення та його соціальний склад. На той час населення рахувалось по приналежності до церкви. На час візиту при вознесенській церкві було 93 будинки, в яких проживало 349 християн та 144 особи інших віросповідань обох статей (іншими віросповіданнями були католицизм та іудеаізм).

При церкві "Рождества Пресвятыя Богородицы" було 359 християн, з них 68 були хазяїнами, інших віросповідань -133. Всього разом при двох церквах було 917 християн. За 1797 рік ми віднайшли дані про те що населення містечка складає 1367 душ обох статей : 165 євреїв, 22-шляхтичів, 877-підданих .

Саме містечко поширилось по обидва береги річки Жванчик. Невідомий автор повідомляє про дві церкви та одну школу. Також у Лянцкоруні працює винокурня, паперова фабрика (що за розповідями старожилів знаходилась на місці сучасної школи), яка розташовувалась в кам'яному приміщені і складалась з 4 кімнат. Неподалік від фабрики знаходилась пивоварня, що виробляла від 10 до 100 бочок пива в місяць, а на пивоварні працювало 20 чоловік. Іде мова і про ставки в Лянцкоруні і Драганвці, а в останньому за словами автора "плавала" давня невідома риба. В Драганвці на річці Жванчик на той час розміщувався старий дерев'яний млин .

В 1798 році на Поділлі поширюється чума, яка у травні з'являється в Лянцкоруні, Черче. Шаргороді та інших селах, де вона протрималась до листопада .

У другій половині XVIII століття Лянцкорунські змогли виклопотати право на проведення ЯРМАРКУ в містечку, що привело до його швидкого розвитку. Зокрема торгівлі, а також поселенню все нових сімей євреїв. Поступово завдяки євреям ( нам не відомо скільки ж проживало населення але відомо, що у 1808 році кількість будинків у Лянцкоруні дорівнювала-300) , що безперечно становили більшість. Містечко стає торгівельним центром, в окрузі і навіть створює конкуренцію Кам’янецьким торгівцям. Про конкуренцію свідчить лист кам'янецьких міщан до канцлера Замойського, в якому вони скаржаться, що установи і ярмарок в містечку Лянцкорунь наносять шкоду торгівлі міста Кам’янця .

На 1811 рік Лянцкорунь стає привабливим місцем поселення для єврейського населення. Як відомо євреї проживали общинами, які захищали інтереси кожного її члена.

 


 

(Єврейську общину очолював суспільний рабин. Ним могла стати лише та людина, яка отримала світську освіту, і могла бути лише в загальних рисах ознайомлена з талмудичною наукою. Проте суспільний рабин не здійснював помітного впливу на общине життя. Реальним лідером общини був "духовний рабин", який формально був помічником суспільного рабина. Головним органом виконавчої і законодавчої влади був кагал, що включав в себе до 20 і більше членів, яких щорічно переобирали. Існував також раввінський суд, який в основному розглядав приватні справи).

На початку XX століття вже був сформований Лянцкорунський равінат з такими волостями: Должецкая, Гавриловецкая, Рьіхтецкая, Орьтинская, Бережанская, Лянцкорунская, Ольховецкая, а також містечко Лянцкорунь, Купинь, Фрамполь, Балинь і Шатава. Прицьому всі ці равинати були казені .


 

У 1813 році Лянцкорунський за рішенням суду змушений був віддати свою землю в містечкові за борги, так як сума боргів була настільки великою, що суд жодного разу за чотири роки розгляду справи не виніс схвального вироку на користь Лянцкорунського. Вся його земля була роздана на посесію єврею Берковичу .

Невідомо яким чином, але від Берковича земля перейшла до Витвицького, а його син продав помістя Росцишевським. Вони, в свою чергу, містечко продали Жумотинським, а Драганівку Івану Гусскому. Гусский розділив свою землю між сином та дочкою. Частина ж передмістя - Заболотівка, що складалася з 46 моргів землі і садиби з будинком і садом навколо нього куплена священиком з села Гукова - Дверницьким .

У 1818 році в Лянцкоруні було три великих землевласника. Найбільш заможнім був пан Витвицький, який володів 287 селянами обох статей. Другим по заможності був пан Мартин Глинка, який володів 60 селянами обох статей. Третьою була Анна Гутшенрейтер, якій належало 11 селян обох статей.

В Драганівці на 1820 рік була більша чисельність землевласників ніж в Лянцкоруні. Так тут були такі відомі пани: Бечинський, який володів 11 селянами, Дружбацький - 45, Коцьєвській - 113, Васильковскій - 22, Вихмань - 12, Витвицький -11 селянами .

 

За свідченням архівних документів життя селян було дуже важким, вони змушені були сплачувати непосильні податки. Так у 1819 році, селяни змушені були відробляти на пана щонедільнно визначену кількість днів (про точну кількість днів відомостей не має), лише відомо, що літом селяни мають працювати по 12 днів на пана, 12 днів вони зобов’язані відробити на відремонтуванні гребель та плотин. Селяни сплачували такі податки:

  •  десяту частину від меду,
  • також змушені віддавати десяту вівцю від приплоду,
  •  дві—три курки, яйці,
  •  також випрягти два три мотка ниток,
  • лише грошима платили подорожчину .

Також нам відомо про, що Витвицький в кінці XVIII століття продає свою землю, що знаходилась в селі Драганівка і 287 селян, що були за нею закріплені панам Жумотинським, що стають найбагатішими у містечку . Проте ми знайшли і інші дані, а саме, що Витвицький продає свою землю не в кінці XVIII століття, а у 1854 році, але уже разом із помістям поміщиці Рощишевській . Так як імена Витвицьких не згадувались в документах то можна зробити логічне припущення, що в кінці XVIII століття землю, що знаходилась на території села Драганівка продає син Витвицького (що скоріше за все перейшла йому у спадок), а у 1854 році землю в містечку продав його батько, який швидше за все виїжджає з містечка (так як згадки про нього в пізніших документах не має).

Загалом на 1818 рік у містечку проживало 358 селян та 380 євреїв .

19 лютого 1861 року цар Олександр II підписав Маніфест про скасування кріпосного права в Російській Імперії, а також затвердив ряд положень та додаткових правил про проведення реформ. Селяни отримали право викупляти землю у власність.

У 1845році в містечку діяли винокурня (прибуток1200карб) і пивоварня (100карб.)

 


 

З отриманям певних прав селянин Леонов Н., родина Музиків та ще кілька сімей подали скаргу губернаторові на поміщика Витвицького. З'ясовуючи причину цієї скарги ми взнаємо, що Іван Михайлович Витвицький в 1837 році продав поміщику Кам'янецького повіту Олександру Бюлецькому три сімейства кріпаків. Кріпаки були продані без землі, а Бюлецький брав на себе обов'язок перевести їх в своє село Залінче, але він, в силу невідомих обставин, їх не перевів, а селяни залишились проживати в Лянцкоруні. Тому Витвицький в 1862 році вважаючи законними свої землі, на яких проживали вище згадані селяни, забрав їх разом із будинками собі. Розглядаючи цю справу губернатор видав наказ про добровільний перехід селян до поміщика Бюловецького, який має виділити для них, до моменту повного з'ясуваня обставин, помешкання або приписати їх до державних селян .


 

Лянцкорунські селяни, активно проявляли ініціативу, і скористалися своїми правами приблизно в 1862 році, або на початку 1863 року утворили селянське товариство. 19 квітня 1867 року члени товариства вибрали на селянських зборах шість благонадійних селян-власників (Іван Козяревич, Гаврило Поверга, Андрій Біньковський, Данило Вегерук, Олексій Гладун, Семен Пекарчук) для роз'яснення Мировому з'їзду про наміри селян відстоювати свої прва на землі товариства. Справа в тому, що два заможніх селянина Степан Полюляк і Федор Ластовецький подали скаргу в сенат, що ніби товариство присвоїло собі 18 десятин і 1213 сажень їхньої землі. На той час товариство володіло 187-ми десятинами і 1795 саженями землі, а спорні 18 десятин були розподілені на присадибні ділянки, що знаходились в тимчасовому володінні селян, але по закону належали товариству. Тому сенат постановив скаргу Полюляка і Ластовецького відхилити .

У 1862 році розпочинається опис поміщицької землі для розподілу між селянами. Одним із перших поміщиків чия земля підпала під опис був пан Іван Михайлов Тусков. Його земля була оцінена у 231 руб. 94 коп. за одну десятину, а всього у поміщика було 14 десятин 2352 сажені землі . Селяни, що були у цього поміщика на період переділу землі мали такі права:

  •  вони не мали права користуватися землею до моменту її викупу;
  •  вони повинні були утримувати в порядку своє подвір’я та забори, а також і ділянки біля них;
  •  заборонялось викидати сміття та гній на вулицю; рити канави, добувати глину і каміння без дозволу поміщика; заборонялось також виганяти худопу на панські поля;
  • горілку дозволялось купляти лише у свого поміщика:
  •  заборонялось мочити в ставку коноплі, ловити рибу, поїти худобу; також селянам наказувалось вести звичайний сівооборот і залишати певну частину під паром .

Після опису помістя поміщика Тускова на основі ст. 150 місцевого положення розподілу Подільської губернії на місцевості почався розподіл земель Лянцкоруні, а саме земель поміщика Владислава Людвикова, сина Звиногородського. В його помісті на той час проживало 5 дворових селян, які були наділені землею, та 24 кріпаки. Ці селяни були поділені на певні категорії. Так було виділено 5 огородників, що не отримують наділ піхотної землі, 7 піших дворів, тяглих не було, хоча в документі під час опису помістя ми зустріли виправлення, де зазначалось, що тяглих дворів 5, проте в підсумковому звіті вказано про їх відсутність , що може свідчити про те, що був наданий хабар землевпоряднику, аби платити менше податків.

Загалом помістя цього поміщика займало площу в 32 десятини 642 сажені і налічувало 12 селянських хат (Кріпаки Людвикова стали вільними 30 червня 1863 року). Земля поміщика була оцінена в 668 рублів за десятину тому на кожного селянина випало по 3 десятини 1200 сажень піхотної землі, за користування якою з кожного було стягнуто за установчою грамотою по 99 копійок сріблом .

За виконанням розпоряджень, за копіями грамот, визначення границь землі і її план, повернення копій в Губернську Присутність для зберігання мав слідкувати і доповідати в разі їх порушень волосний старшина. На даний час волосним старшиною був Гладун Олексій а сільським старостою Полюляк Федор .

 

В 1866 році Лянцкорунське селянське товариство складалося з 24-х членів, що володіло 19-ми дворами і намагалося розширити своє землеволодіння. Про це свідчить викупна суда ( 29 вересня 1867 року), яка передбачала уплату 895 рублів за 33 десятини і 253 сажені землі. Дана земля належала поміщику Звиногородському, якому товариство мало сплачувати по 44 рублі в рік до повної виплати вартості землі, а також протягом 49 років вносити в місцеве казначейство по 53 рублі 70 копійок щорічно з вересня 1863 року. Селяни отримали також право на користування водопоєм Звиногородського та запрудити воду в Летавці для водопою .

11 вересня 1866 року селяни товариства зібрались на сільський схід і вибрали з свого контингенту 8 чоловік: Антона Жолобницького, Григорія Миргорода, Івана Козяревича і Івана Тодонєва, які були уповноважені правом “ходательствувать перед начальство”, щоб будинок разом з городом, біля нього, займаний сьогодні Лянцкорунським етапом був переданий назад селянському товариству. Селяни вимагали повернення через те, що саме вони і за свої кошти будували цей будинок . Справа полягала в тому, що цей будинок у них викупила Рощишевська. а в замін запропонувала інший будинок, проте в цьому будинку проживав селянин, що колись був кріпаком у Рощишевської, а товариство не хотіло виганяти селянина з будинку.

Лише через вісім років після опису помістя поміщика Туского почалося наділення селян землею, що свідчило про небажання Туского віддавати свою землю. Але все ж таки він змушений був підписати установчу грамоту селян Драганівки поміщика Туского від 1870 року. За цією грамотою на його землі проживало 419 селян, причому на волю не було відпущено жодного. Державних селян у нього не було. Огородників, що не отримають піхотну землю було 14, дворів без коней 118, тяглих 12, всього у поміщика було 144 двори. Для прикладу, щоб уявити собі середнє селянське подвір’я.

 


 

Ми наведимо приклад тяглого господарства Янко Петровича Адамчука: в якого воно складало 50 сажень і було оцінено в 15,66рублів .

Між селянами потрібно було розподілити 582 десятини 1184 сажені поміщицької землі, яка була оцінена в 68 рублів за десятину. Внаслідок було утворено 118 паших дворів, які були наділені однаковою кількістю пахотної землі в 3 десятини 1200 сажень, що в загалому займали 413 десятин. За цей наділ селяни змушені були сплачувати оброк по 9,24 рублів сріблом, а за кожну додаткову десятину ще по 2,64рублі. Також селяни повині були відробити на поміщика за літній період 42 дні, а за зимовий 28 днів. Також 33 особи, 6 огородників і 5 дворів перебували на господарських посадак при маєтку Туского .

До 1893 року кількість селян в товаристві збільшилась до 667 осіб, які володіли 2319-ми дворами, які були не тільки в містечку але і в інших селах. В 1895 році товариство зуміло отримати кредит для купівлі землі в селі Кочубіїв . І на 1895 рік в руках товариства зосередилось 200 дес. землі .


 

У 80-х роках XIX ст. містечко належало селянину Івану Олександровичу Базюку який мав російське походження. В його володіннях проживало 712 чоловіків і 733 жінок- селян християн, а також і євреї: 649 чоловіків і 666 жінок з них селянами були 61 чоловік і 66 жінок. На чиншевому праві знаходилось 208 дворів, два двори сплачували податки по контракту, а один двір звільнений від податків. Селяни користувалися загальними пасовищами та не відбували натуральних повиностей .

У 1889 році, стався конфлікт який для нас невідомо як закінчився. До нас лише дійшов документ який засвідчував той факт, що селяни без дозволу випасали на землі Івана Возненка, яка була засіяна конюшиною, свою худобу .

 

В 1893 році Лянцкорунь являло собою містечко Кам'янецького уїзду, Лянцкорунської волості. Тут ми б хотіли з'ясувати про устрій волості на той час. Найвищим органом у волості було - Волосне управління, що було органом селянського самоврядування яке складалося з волосного сходу, волосного правління (до його складу входили волосний старшина і волосний писар) та волосного суду. На сході обирали волосного старшину, затверджували вироки сільських сходів. Власне у самому містечку селяни були під юрисдикцією селянської адміністрації. Міщани до складу яких входили ремісники, торгівці, домовласники - становили міщанське товариство, керівництво якої здійснювалось міщанською управою, яку у свою чергу очолював староста і його помічник . На 1895 рік Волосним старшиною був Олійник Гавріль Кондратьєв, волосним писарем на даний час був звичайний селянин Шептицький Григор Вікторович .

Схема бані в селі Лянцкорунь

Населення містечка на то час складалося з 455 дворів з 2356 жителями обох статей. За іншими даними в містечку проживало трохи більше двух тисяч осіб . Гульдман нам також повідомляє, що воно знаходиться в 26 верстах від уїздного міста. Місце знаходження волосного управління в містечку Лянцкорунь. Найближча поштова станція (куди адресується кореспонденція) - містечко Лянцкорунь, найближча земська станція - село Бережанка (10 верств), найближча залізниця - дорожня станція - "Проскурів" (83 версти). Містечко Лянцкорунь знаходиться в другому стані, в девятому урядничому відділені, в п'ятому відділені судово-мирового відділення, в другому відділені мирового посередника, і в третьому відділені судового Слідчого . В кінці 80-х років XIX століття містечко уже було досить розвинутим у "промисловому" відношенні, завдяки єврейські підприємливості.

З 2356-ти жителів 48,2 відсотки були євреями. Така кількість осіб цієї нації, що з покон віків займалась лихварством та ремісничим виробництвом змусила в прямому значені цього слова економічно піднестися містечко. Євреям належав пивоварний завод, водяний млин, аптека, що була єдиною в окрузі, станова квартира, ремісничі лавки .

На 1895 рік лянскорунська земля була розподілена між кількома власниками. Перша частина належала Івану Олексійовичу Базюку у володіні якого знаходилось 668 десятин землі з них 20 присадибної, 646 пахотної і 2 непригодної десятини землі. Базюк сам вів господарство і був його представником. Друга частина належала вдові св'ященика Єлене Василивне Дверницкой, яка володіла 26-ми десятинами землі. З них 3 присадибних і 23,2 пахотних. Господарство вела теж сама.

 

 

 

Драганівка була розподілена між трьома власниками. Першим власником виступав Бальтазар Холомевський, у володінні якого знаходилось 118 десятин землі з них 5 присадибних. 111 пахотних, 2 поганих. Це володіння знаходилось в оренді у дворянина Іосифа Вікентєвича Лопатинського, який і являється його представником. Друга частина належить дворянину Євгенію Олександровичу Монастирському і священику Антонію Іоанновичу Монастирському. Всієї землі у їхньому володіні 249 десятин з яких 11 присадибних, 233 орних, 5,2 поганих. Господарство ведуть самі. Третя частина належить селянському товариству-200 десятин .

На кінець ХІХст. багато селян по всій Украйні страждали від не знання законів, та багато селян стали жертвами безграмотності. Подільський Генерал Губернатор у 1894 році видав наказ Мировим Посередникам. В ньому йшла мова про те, що до Генерал - Губернатора поступає багато скарг селян, які не торгуючись з тим хто пропонує купити землю, збирають гроші і дають задаток під якийсь папірець, а то і взагалі без розписки. А коли заводиться судова справа то кмітливий адвокат, затягує її для того щоб побільше стягнути грошей з селянина, аж поки він не розориться .

Так з 1890 по 1899 рік у волосному суді тягнулася судова справа між двома лянцкорунськими родинами за наділ землі. Справа була передана в губернію по справам Присутність визначає: об'явити селянину містечка Лянцкоруня Камянецького уїзду, Радіону Парику під розписку, що громадська тяжба адвоката, в особі опікуна його Онуфра Надраба, з родичом його Петром, Давидом, Анною, Мойсеєм, Ільєю, Катериною і Домініком Парика про одну третю частину їхнього польового наділу, остаточно була вирішена волосним судом ще 8 грудня 1889 року. Як затвердив З'їзд Мирових Посередників вищезгаданий вердикт вступив в закону силу, то виходячи з цього і за відсутністю законних підстав було вирішено, що зі сторони Губернської Присутності не може послідувати ні яких розпоряджень до зміни цієї справи .

Ще одним прикладом безграмотності, став випадок в Лянцкоруні коли селянин перед своєю смертю не залишив документів на свою землю. Внаслідок відсутності спадщини виник спір між Біньковскою Марією та Іваном Біньковським. Перша являлась дружиною померлому, в якої брат Іван Б. забрав собі землю, і зробив її своєю власністю. Суд, що відбувся 3 грудня 1897 року виніс вердикт розділити землю в такій пропорції: одна четверта дісталась брату, а інша частина дружині .

Продовжуючи дослідження національного складу ми віднайшли такі дані за 1901 рік: православних на цей час в містечку проживало чоловіків - 1146, жінок - 1393; католиків чоловіків - 84, жінок - 88; євреїв чоловіків - 649, жінок - 658 .

Дослідник Поділля А.Крилов надає нам інформацію про 1905 рік. Він дослідив і записав такі відомості про містечко. Містечко Лянцкорунь належить двом заможнім селянам- І.А.Базюку та Є.В.Дверницькій. На той час кількість дворів порівняно з 1893 роком зросла з 455 до 512, проте порівнюючи кількість жителів з 1893 роком ми бачимо, що населення збільшилось лише на 571 особу, що говорить про низьку народжуваність або про масовий виїзд населення з містечка, або ж хтось із вище згаданих дослідників навів недостовірні дані.

Крилов згадує і про село Драганівка, яке належить Монастирським. Село складалось з 274 дворів та 1242 осіб обох статей і було розташоване в другому стані, 9-го урядничого участку, 2-го участку мирового посередника, 5-го участку судово-мирового округу і 3-го участку судового слідчого. Також вказується на те, що тут знаходиться міністерське однокласне училище і станова квартира. .

В кінці дев’ятнадцятого століття містечко Лянцкорунь знаходиться в другому стані дев'ятого урядничого участка, п'ятого судо-мирового округу, третього участка судового слідчого, тут знаходиться земська станція, а найближча залізнична станція- "Ларга". В містечку також знаходилась одна православна церква, п'ять єврейських молитвиних шкіл, міністерське однокласове сільське училище, церковно-приходська школа, почтово-телеграфне відділення, канцелярія мирового посередника, волосне управління, фельдшерський дільничий пункт. Але в Лянцкоруні було розвинуте не тільки адміністративне упорядкування, але і економіка, розвитку якій безперечно сприяли базари по четвергам та ярмарок на Вознесіння Господнє. Тому тут процвітав вальцовий водяний млин, пивоварний завод, аптека з складом та 15 заїжджих домів, а також був створений сільський банк .

На 1905 рік в містечку, з моменту наділу селян землею, приріст населення зріс більш ніж у два рази, а землі зверхнадільної селянами прикуплено дуже мало. Внаслідок тіснота і малоземелля проявляється в катострофічних розмірах. Поділ надільних ділянок досягнув своїх крайніх можливостей і йти дальше вже не може. Розмір землі на одну особу ледве досягає пів десятини замість колишніх 1,5-2 десятин. Внаслідок утворився прошарок безземельних селян, що не тільки позбавлені землі, але й не мають місце для побудови житла і вони змушені проживати в своїх родичів. Ці люди не бажаючи працювати в промислах, єдиним засобом для існування вважають сільськогосподарські роботи в поміщицьких економіях.

Внаслідок таких обставин було перевищено пропозицію робочих рук над попитом і в результаті заробітня платня зменшилась до мінімуму, не даючи можливості до існування. Ціна за один робочий день впала до 15 копійок- чоловікам, 10 копійок- жінкам, 5 копійок- підліткам. В той же час корм для худоби і дрова значно подорожчали.

За цих умов євреї звільнили мільйони своїх капіталів з під горілки та вложили всі ці гроші в оренду поміщицької землі. Починаючи з 1882 року селяни попадають в економічне рабство єврейського капіталу, рабство, що було гірше за кріпацтво. А після заборони Міністерства Внутрішніх Справ виселяти з сіл євреїв і з 1896 року, широко поширилась єврейська оренда в обхід закону. Внаслідок біля 90% поміщицьких економій опинилось у фактичному завідуванні євреїв .

Повертаючись до характеристики сільського господарства, ще раз зауважимо, що питання землі проходило для селян червоною стрічкою на протязі тривалого часу, починаючи з часу скасування кріпацтва. Поряд з вище описаними подіями, антисамодержавні настрої поширювались ще завдяки деяким особам. Так ми дізнаємося, що причиною заворушень селян, стала поява в селі різних "проходимців", які поширювали прокламації і зачитували газетні листки, скоріш за все це були есери, які користувалися на той час найбільшою популярністю серед селянства. Ці люди побували під виглядом точильників, продавців картин. В наслідок такої діяльності загострились ненормальні економічні і аграрні відносини між поміщиками-євреями та селянами, спричиненні високими єврейськими орендами.

 

Ще більшого піднесення зазнає аграрний рух з початком російської революції 1905 -1907 років. Поділля надзвичайно страждало від аграрного перенаселення. У 1900 році земельний наділ на одну особу чоловічої статі становив у губернії близько 1,5 десятини. Цей показник був чи не одним із найнижчих у тодішній Російській імперії. Початок Російської революції мав досить бурхливий відгомін в Подільській губернії. Аграрний рух захопив ряд повітів в тому числі і Кам'янець-Подільській повіт. Подільський губернатор доповів міністру внутрішніх справ, що в Кам'янецькому, Ушицькому і Проскурівському повіті страйкували селяни 110 сіл .

Революція закінчилась жорстокою реакцією і численими репресіями. Проте в сільському господарстві починають відбуватись досить прогресивні і важливі зміни, що отримали назву Столипінська аграрна реформа, її завданням було збільшити прошарок заможного селянства, а ще точніше селян-власників, господарства яких повинні були стати основою капіталізації економіки на селі. З цією метою почалося руйнування общинних порядків і запровадження приватного землеволодіння в усіх селах. З цим завданням на Поділлі справитись було досить легко, бо тут на відміну від Росії, общинне землеволодіння немало давніх традицій.

Столипінська аграрна реформа спричинила одночасно до двох протилежних, але взаємо пов'язаних явищ.

З одного боку заможні селяни почали переселятись на хутори, а з іншого боку безземельним та бідним надавалась змога пересилитись у Сибір, як у кінці XIX століття.

Пороте навіть жорстока реакція з боку влади не могла стримати селян від виступів проти поміщиків та багатих селян. Так і в Лянцкоруні в 1906 році за організацію заворушень, що були направлені проти поміщицького землеволодіння, були заарештовані Д. Довгань, К. Скакун, Г. Ластавчук, С.Полюляк, Я. Олійник, М. Тиньковський .

На кінець 1906 року містечко залишалось волосним центром для 15 поселень, з числом дворів- 3885.

В 1911 році в селі нараховувалося 324 двори з населенням 1037 чоловіків та 1043 жінки з них 692 чоловік і 696 жінок робочого віку. Містечко на той час розпоряджалося 710 десятинами надільної землі та 7 десятинами купленої землі. В господарствах селян та поміщиків було 462 коней, а також 840 голів великої рогатої худоби. Жителі Лянцкоруні займалися такими промислами: бондарством, паломництвом, слюсарством, сапожництвом, шорництвом і ковальництвом. Також нам на сьогодні відомо який дохід приносив кожний промисел у бюджет містечка. І так дохід складав такі суми: бондарі сплачували податки на суму 3750 рублів, плотники - 16ОООруб., слюсарі - 900 руб., сапожники - 3500 руб., столярі - 600 руб., шорники - 250 руб.. Кількість людей, що займалися промислами було усього 394. Також Лянцкорунці ходили на промисли в Бессарабську губернію де наймалися сільськогосподарськими працівниками. Деякі виїжджали в Америку і Канаду та Аргентину на фабричне промислові заробітки.

Лянцкоруні була широко розвинута і "банківська справа". Підтвердженням цього є місцеве кредитне товариство, що мало суму обороту в 17568 рублів та 24 копійки на рік .

Поряд із добре розвинутою фінансовою справою в містечку влада "турбувалась" і про здоров'я лянцкорунських жителів, тому у 1912 році повітова земська управа відкрила в Лянцкоруні лікарню, яка була розрахована на 10 ліжок і яку обслуговував один лікар, один фельдшер та одна акушерка. Даний, мало чисельний, персонал змушений був обслуговувати 21 село де проживало близько 35 тисяч осіб .

В перше десятиліття ХХст. стало вигідним займатися розведенням бджіл, тому з кожним роком ставало все більше господарств, що спеціалізувались по бджільництву. Закономірним явищем було створення у 1909 році Подільської організації бджолярів. До 1 квітня 1913 року в організації було 157 членів, із них 86 християн, 23 священика, 7 народних вчителів. Організація постійно отримувала кредити, що надавало їй змогу надавати пасічникам приналежний реманент і знайомитись з основами роботи. В Лянцкорунській волості бджільництвом займались 152 пасічника, які володіли 1102 рамочними вуликами та 1389 дуплянками .

На прикладі селянина Івана Онуфрійовича Помирського, що проживав в селі Драганівка і який у 1912р. вирішив зайнятись своєю справою ми покажемо. Наскільки було вигідно займатись бджільництвом і які прибутки воно приносило.

Помирський хазяйнував на 5 дес. Землі сім'єю, яка нараховувала 8 чоловік, з яких п'ятеро дорослих працівників і троє дітей до семи років. За угіддям земля поділялась: город- 1/3 дес., будівлі- 1/6, рілля-4,5 дес.

Організувати раціональну сівозміну господарю заважала черезполосна форма володіння землею. Він був змушений вести рільництво згідно з вимогами і постановами селянської громади.

З 4,5 дес. ріллі 0,25 дес. залишались під толоку, а інша земля відводилась під посіви: жито і пшениця-2дес., кукурудза-0,5, картопля-0,5, ячмінь і мішанка-0,25 дес.

Сівба проводилась вручну, що зумовлювало витрати підвищеної кількості насіння. Так, на одну десятину посіву озимого жита йшло 12 пудів, озимої пшениці- 1 1, мішанки- 1 1, кукурудзи-2. картоплі-60 пудів.

Знаряддя праці були досить простими: дерев'яний плуг типу Сакка вартістю 12 руб.; дві дерев'яні із залізними зубцями борони -3 руб.; екстапатор -Зруб.; соломорізка-29 руб.; віз- 24 руб.

Форми володіння землею і примітивні знаряддя праці зумовлювали низьку культуру землеробства, а отже, і низькі врожаї. Урожай зернових 1912 року був такий: 80 пудів з десятини. озима пшениця-65, мішанка-72, кукурудза - 60 пудів. Картоплі було отримано 500 пудів з

Невеликі розміри господарства та обмеженість кормів давало змогу мати лише двоє коней вартістю близько 130 руб. і дві корови ціною 120 руб. Худоба використовувалась виключно для потреб господарства, і лише молочні продукти, які отримували з настанням пісних днів і весняного отелення, надходили на ринок. Удійність корів після отелення складала в день 15-18 фунтів, а через 3 місяці – близько 12 фунтів.

Для власних потреб у господарстві утримувалось близько ЗО курей, що давали за рік близько 2000 яєць.

Господар побудував дерев'яний дім із солом'яним дахом та господарські будівлі загальною вартістю близько 600 руб.

На городі, який складав 500 кв. саженів, вирощували буряки, моркву, кукурудзу, мак, цибулю. часник, огірки, помідори тощо.

Доходи отримували невеликі, а саме 354 руб. за 1912 р., у т.ч. від рільництва -204 руб.. овочівництва-30, садівництва- 100, птахівництва-20.

Невеликі доходи господарства ( близько 350 руб. на рік), з яких чистий дохід складав лише 80-100 руб., зумовлювали шукати прибуткову галузь. Нею стало бджільництво. За декілька років у господарстві створили пасіку із 112 вуликів одно сімейних і 10 двосімейних систем Левицького. Загальна вартість пасіки оцінювалась господарем у 1250 руб. (10 двосімейних вуликів по 20 руб., "центробіжка" -8 руб. вафельниця -19, інші знаряддя -3 руб.).

1912 р. було отримано 96 пудів меду з розрахунку 5 руб. 50 коп. за пуд, всього на суму 528 руб. Оцінюючи роботу на пасіці у 100 руб., отримуємо чистий прибуток 428 руб., що складає 34% на затрачений капітал, або 38 руб. з одного вулика .

Досить значні прибутки від бджільництва дали змогу господарю покращити інвентар, купити відруб (10 десятин), вибитися із злиднів.

В 1912 році повітова земська управа відкрила в Лянцкорунні лікарню, яка мала 10 ліжок, лікаря, фельдшера та акушерку. Три медпрацівники обслуговували 21 селоде проживало близько 35 тис. чоловік .

31 грудня 1915 року в Лянцкоруні розпочались чергові вибори дворових депутатів і посад Міщанського управління терміном на 3 роки. Я б хотів освітлити процес виборів, щоб можна було порівняти сучасні і минулі "перегони". І так, вибори відбувались у певній послідовності:

1. Вибори дворових депутатів мають бути закінчені до 15 січня.

2. Вибори мають відбуватись на всі посади, а саме Міщанського старости і його помічника, членів управи, сборного старости і також його помічника.

3. У випадку якщо вибори не відбудуться у вказаний термін то слід призначити нові терміни виборів.

4. Виборчі результати посадових осіб міщанського управління, мають бути представлені в Губернське правління, через підлеглих Начальників поліції не пізніше 15 січня.

Начальник поліції мав такі права:

  • При проведені виборів надавати Міщанському управлінню і Міщанському старості допомогу, а саме направляти на кожні сходини чиновника поліції.
  • Одночасно з виборчою кампанією губернатору мали подаватися усі точні дані.

В результаті проведених виборів в Лянцкоруні Міщанським старостою став Зельман Мейлихович Штельман, помічником до нього Мендель Ідельович Мельман, помічником Міщанського старости став Зусь Абрамович Бермань, а Сборним старостою Янкель Хаскелевич Зімерман . Як ми бачимо всі керівні посади займали лише євреї, ця традиція зберіглася ще з ХІХст., так для прикладу на виборах 1884 року Міщанським старостою було обрано єврея Іося Аранова, а його помічником Киселя Шмуль-Беприкевича Дзекцера . Така ситуація не є дивним адже євреї на селі становили освічений прошарок населення.

Для створення повної картини виборчої кампанії 1915 року ми вирішили навести приклад клятвеної обіцянки старости:

"Я — нищезгадуваний, обіцяю і клянусь Гоподом Богом, з чистим серцем, а не по іншому прихованому в мені смислі, а по помислу переконань, що приводять мене до присяги, в тому, що хочу і повинен його Імператорській високості своєму справжньому Всемилоственому Великому Государю Імператору Миколаю Олександровичу Самодержцю Всеросійському і його Імператорській Величності Государю Цесаревичу Великому князю Олександру Михайловичу вірно служити і усьому повинуватись, не шкодячи живота свого, до останньої каплі крові... , суддя мені Господь Бог і нехай духовно і тілесна мені допомагає,. Амінь. "

На 1916 рік до до Лянцкорунського сільсько-господарського товариства входить 330 дворів. Старостою організації був Іван Олексійович Метрик. На цей час в Лянцкорунському товариству почали складати конкуренцію найбільші товариства Лянцкорунської волості, де перше місце за кількістю дворів складали: Летавське – 489, Кочубіївське - 465 і Бердянське -412 .

З початком Першої світової війни територія Поділля стала ареною воєнних дій. 18 липня 1914 року австро-угорські війська захопили Кам'янець. Сім рот ополченців, що знаходились у місті, покинули його без бою. Австрійський комендант наклав контрибуцію в розмірі 200 тис. крб. Але наступ 8-ї російської армії примусив австрійців відступити за Збруч .

Після закінчення воєнних дій на території Поділля, а також і в Лянцкоруні відновлюється звичайне економічне життя. Розростається і міцніше стає на ноги стає селянське товариство, яке на 1916 рік володіло будинком волосного правління, квартирою волосного писаря, трьома сараями, погребом, деревяною будівлею, аптекою, школою та маленьким магазинчиком .

В період розгортання революції на Поділлі лянцкорунські селяни теж брали участь у самовільному захоплені поміщицьких земель. Про це свідчить той факт, що 26 червня 1917 року на зборах в Лянцкоруні селяни вирішили не підкорятись урядовим особам і владі на місцях. Селяни самовільно почали захоплювати землю в поміщиків .

У лютому 1917 року в Росії повалено самодержавство, влада перейшла до Тимчасового уряду. У березні в Києві була сформована Центральна Рада на чолі М.С.Грушевським. Але ні та. ні друга влада не мали особливої сили на Поділлі. Поблизу проходила лінія фронту, край був наводнений військами.

Подільський губернський комісар Степура повідомляв Київ: "Вся губернія вкрита загонами розбишак солдатів та селян...". У серпні 1917 року єпископ Подільський і Брацлавський-Митрофан скаржився на масове захоплення церковної землі.

У жовтні 1917 року і Петрограді була повалена влада Тимчасового уряду. Наприкінці січня 1918 року за допомогою військових частин 7-ї армії Південно-Західного фронту владу Рад було встановлено в усіх населених пунктах Кам'янецького повіту.

Влітку 1917 року Кам'янецький виконавчий комітет повідомляє Подільський губернський виконавчий комітет про самовільні дії громадян населених пунктів Кам'янецького повіту, які не стихають, а з кожним днем приймають стихійний характер .

Після 1917 року настають тяжкі роки для лянцкорунських жителів. Адже їхнє життя було цілком пов'язано з приватною власністю на землю та засоби виробництва. Невід'ємною частиною кожного жителя став місцевий базар. Половина населення яку складали євреї була пов'язана із власним виробництвом, спекуляцією та лихварством. Із приходом комуністів потрібно було забувати про своє минуле , "затягувати пояси" та без роздумування виконувати накази партії.

 

 

Отже ми простежили поступовий процес перетворення села у містечко, а містечка у волосний центр.

 


Розділи: Історія  Церкви 20ст. Література

Фото Зарічанки  Карти Зарічанки Про автора


Продовження:

Назад Вперед
Коментарі:
Людмила


Сірома
Молодець, Руслан! Робиш гарну справу. Я з задоволенням прочитала історію вашого села, а спричинило зацікавлення той факт, що я родом с селища Царичанка Дніпропетровської області.Різняться назви однією літерою. Наше селище козацьке, засноване 1604 р.Але щось нема в ньому таких гарних патріотів села , як ти.
22-07-2010
0
0

admin


Гетьман
Дякую, давно збирався написати на теренах інтернету a_smex6

--------------------
22-07-2010
1134
168

Руслан


Сірома
Ти зробив велику справу! я народився в Зарічанці, і більшої половини з того , про що ти написав, не знав! треба щоб ми не забували своє коріння, і мали чим пишатись!
02-02-2011
0
0

Мельник Сергій


Сірома
Цікава, але не дуже впорядкована інформаціяУ мене є фото церковного хору за 1942 р. - на ньому священник Черкавський з с. Гаврилівців + диякон і староста

08-11-2011
0
0

admin


Гетьман
a_smex2 Сергіє - дякую за фото, виставив в розділ - Фото Зарічанки.
b_plakat4 Впорядкую обов'язково! Як буде вільний час і натхнення.

--------------------
08-11-2011
1134
168

Нечай


Джура
Тая завтра їду в зарічани smailuk14 smailuk1
27-06-2012
0
8

ilona


Сірома
моє кохане село!!!!!!!!

обожнюю його))))))))))
21-01-2013
0
0

Сергій Мельник


Сірома
з'явилися фотографії

http://foto-history.livejournal.com/5555167.html
http://myshtetl.org/khmelnitskaja/lyanckorun.html
22-09-2016
0
0

Ім'я:*
E-Mail:
Коментар:
Схожі новини:
освідчення в коханні
Чат для козаків:
  • Полужирний
  • Похилий
  • Підкреслений
  • Закреслений
  • |
  • Смайли
  • Силка
  • Зображення
  • Вставка відео
  • Цвет текста
  • Цитата

    Останні повідомлення на форумі

    ФорумТемаАвторВідповіло
    Історія України » Україна Кам’янець-Подільський - місто петля! admin 0 (2067)
    Україна » Спорт в Україні Вихід Усика під пісню Скрябіна admin 0 (3143)
    Україна » Вибори та політика Скандал. Офшори української еліти! admin 0 (6875)
    Україна » Українська культура Мовна мапа України admin 0 (6106)
    Україна » Вибори та політика Українці на яких насрали наші політики! admin 0 (6144)

    Карта України 1950 рр.

    Один з можливих ескізів нижнього вестибюля станції "Вокзальна", намальований на початку 1950-х років.

    Карта України 1950 рр.

    Війна на сході України. Фото.4 червня 2016 року один з кращих вітчизняних фотографів Дмитро Юрійович Муравський, офіцер департаменту преси Міноборони, відзначав свій день народження оригінальним чином - працював в селищі Широкино під Маріуполем, яке знаходиться на самій передовій. Селище утримують вояки батальйону морської піхоти.

    Війна на сході України. Фото.
    Українське радіо Телеканали онлайн Українські інформери Стартова сторінка Анекдоти Тости та привітання мапи України Український гороскоп Антисуржик Український інтернет магазин Джерела з історії України Історія УПА