А вже через 7 днів, 29 січня 1918 року чужинецька орда хлинула на Україну. Основні українські військові сили залишилися в Києві, бо робітники, обдурені більшовиками, хотіли повалити Центральний уряд, законний уряд Української держави. І вони, 
600 юнаків, із Українського студентського Січового Куреня та І Української Юнацької (юнкерської) школи імені Богдана Хмельницького та студенти високих шкіл, гімназисти і учні інших шкіл – пішли… Пішли, коли вдарив останній час, коли Україну більше захищати не було нікому…
Не будемо вдаватися в історичні екскурси і задаватися питанням: Хто винен і чому? Історія знає, хто і чому…(пророки пацифізму М.Грушевський, В.Винниченко). Але від того не тьмяніє подвиг горстки юнаків проти великої навали більшовиків… Пішли і полягли… Чи ж вони не знали, що йдуть на смерть? Чи ж вони не хотіли жити й бачити, як молода держава буде рости і цвісти?.. А вони таки пішли… вони всі принесли на жертву Батьківщині свою молодість, радість, щастя, невтишиме горе рідних і молоді свої життя… Воістину виконали заповіт Сократа: «Яка б не була для тебе жорстока Батьківщина, яких би жертв вона не вимагала від тебе, мусить вона бути для тебе дорожча за батьків, миліша за дітей».
Юні герої були саме так виховані, виховані українськими матерями. Вони, київські матері, виряджали січневого дня своїх синів на станцію Крути. Без сліз і стогону поблагословили своїх хлоп’ят на смерть і подвиг. Це вже потім будуть голосіння і сльози… Потім, коли після тимчасового вигнання більшовицьких окупантів з Києва виїдуть матері на станцію Крути, щоб розшукати до невпізнання понівечені тіла своїх дітей… Що ж так розлютило п’яних балтійських матросів і петербурзьких кримінальників? Галичанин Сашко Пипський, один 
з 27 полонених героїв, приготованих до розстрілу, до пущення «в расход», сильним голосом почав: «Ще не вмерла…». Її підхоплюють товариші, й пісня могутніє й котиться, як крилата звіста кращого Завтра… Голосні постріли заглушили спів. Скошеним квітом падають без зітхань останні герої на ту землю, якій клялись в останню хвилину добути свободу, віддати душу й тіло.
Фото з відтворення битви під Крутами
І в тій хвилині на Північ, до Москви, лине телеграфічне повідомлення: «Дорога на Київ вільна! Приказ виконано! Україну втопимо в морі крові! Ждемо на дальші прикази!». 19 березня на Аскольдовій могилі ховали їх, як писав П.Тичина, «30 мучнів українців, славних, молодих…»
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! –
…………………….
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! –
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Ховали велично… Так постала друга, крім Тарасової, свята могила над Дніпром, яка мала промовляти: «Подорожній, розкажи землякам, що ми вмерли, вірно сповнивши закон…».
Але… Не так сталося як гадалося…«Горе народові, що забуває своїх героїв». 1936 року, в рік наростання обертів сталінської терористичної машини, була зруйнована Аскольдова могила. Навіть мертвих – боялася комуністична влада юних борців за незалежність України: могилу по-бандитському «закатали під асфальт», а пам'ять покрила болотом брехні й наклепів. Але пам'ять про Героїв Крут не завмирала. Про них пам’ятали у Львові: їх відзначали як українське всестудентське свято (1932 р.).
Урочисті академії створювали українці діаспори. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) у Вінніпезі разом зі студентами богословського факультету Колегії Св. Андрея щорічно відзначали цю сумну, але й водночас величну дату!
 |
| Меморіал пам'яті героїв Крут |
Уроки Крут – повинні бути усвідомлені сучасною владою й усім громадянством:
1) Держава повинна дбати про свою безпеку і про належний рівень своєї армії;
2) Лише національні моральні підвалини повинні бути в Українських Збройних силах;
3) Уроки Крут повинні бути пріоритетними у вихованні сучасної молоді, зомбованої трилерами та маскультурою;
4) Урок відповідальності політиків за свої гасла. І досі не можуть з’ясувати, хто віддав наказ виступати юнакам. «Крути. Народини нового Українця». Так назвав свою брошуру Євген Маланюк (1941 р.). Новий українець, громадянин Незалежної України, - це передусім великий патріот, свідомий громадянин, який сповідує ті ідеали, за які вмирали юні герої Крут – свободу, волю, рідну землю…
 |
| Братська могила воїнів, що загинули під Крутами |
Наш земляк Микола Луків написав у вірші «Крути»:
Ще юнаки, ще майже діти,
А навкруги і смерть, і кров.
«На порох стерти, перебити!» -
Іде на Київ Муравйов.
Полків його не зупинити,
Та рано тішаться кати:
Коли стають до зброї діти,
Народ цей – не перемогти!
 |
|
РIДКIСНИЙ АРХIВНИЙ ЗНIМОК. ВПЕРШЕ ОПУБЛIКОВАНИЙ У КНИЖЦI «УКРАЇНА. ВIХИ IСТОРIЇ». ПОХОРОН СТУДЕНТІВ-ОБОРОНЦІВ СТАНЦІЇ КРУТИ. 7 БЕРЕЗНЯ (ЗА СТ. СТ.) 1918 р., КИЇВ |
І нехай сучасні вчені-історики розмірковують про міфи і правду Крутянської битви, ніхто не поставить під сумнів високий героїзм і патріотичну самопожертву юних борців за ідею, відданих захисників національної справи.
«Ой ви, Крути, засніжені Крути,
Наше горе і праведний клич,
Нам ніколи про вас не забути…»
Ні, вони не полягли, вони – безсмертні…!
Та й крізь асфальт зорять сьогодні їхні мертві очі на маєво синьо-жовтих прапорів незалежної України над Києвом! Тих прапорів, за які вони віддали свої життя!
Та й крізь асфальт чують вони знову золотий гомін волі й розкрилене «Ще не вмерла Україна!». Поки житиме хоч одна українська сім’я (вірю і впевнена), батько промовлятиме:
«Молися, сину, за Вкраїну.
Його замучили колись…».
Так буде, так є, так повинно бути!
Слава Україні!
Ролик кампанії «Пам'ятай про Крути!»
Відео про бій під крутами
Про хід бою:
Не наважуючись зустріти ворога у Бахмачі, де перебувало до 2 тис. по-більшовицькому налаштованих робітників, Аверкій Гончаренко наказав відступити до залізничної станції Крути і зайняти оборону. Туди вони дісталися вже 28 січня 1918 р. Позиції, розташовані за кілька сотень метрів від самої станції, були непогано підготовлені для бою. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду — насип залізничної колії, на лівому — студентська сотня в складі вже наявного там загону почала риття окопів і спорудження земляних укріплень. Командувач загону в Бахмачі Аверкій Гончаренко мав у своєму розпорядженні 4 сотні бійців, переважно студентів та юнкерів. Студентський курінь був поділений на чотири чоти (взводи) по 28-30 чол. Три з них зайняли позиції в окопах, четверта, що складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти, перебувала у резерві. Урочисте перепоховання студентів у Києві 19 березня 1918 Наступного ранку 29 січня 1918 р., близько 9 години ранку розпочався наступ. Загін матросів Ремньова потрапив під обстріл захисників Крутів. З тилу їх підтримував ще й бронепоїзд і гармата, які здійснювали виїзди у тил наступаючого ворога та вели їх обстріл. На залізничній платформі також була гармата сотника Лещенка, якою також стримували наступ більшовиків.
Втрачаючи вбитих і поранених, більшовики вперто просувалися вперед. Їхня гарматна батарея, що до часу стріляла не досить вдало, зосередила вогонь на українських позиціях. Бій тривав більше 5 годин, українці відбили кілька атак, під час яких зазнали значних втрат. Приблизно у цей час на допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова (зокрема, 1-й Петроградський загін), а з боку Чернігівської колії підійшов ворожий бронепоїзд і почав обстріл оборонців з тилу. Тим часом, за свідченням очевидців у студентів та юнкерів почали кінчатися набої і скінчилися снаряди для гармати. Наступаючі загони більшовиків почали обходити позиції обороняючих з лівого флангу — настала небезпека оточення і юнкери зі студентами почали відхід в напрямку Києва. Більшості вдалося відступити на потязі, який їх чекав. Коло станції Бобрик знаходився більший загін під керуванням Симона Петлюри, але, отримавши звістку про повстання на заводі Арсенал, Петлюра рушив на Київ, оскільки, на його думку, найбільша небезпека була саме там.
Юнкери відступали під прикриттям насипу, а у студентів спереду і позаду була відкрита місцевість. Командир студентської сотні сотник Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а вже потім відступати. Атака виявилася невдалою, адже юнакам протистояли професійні вояки. Сотня понесла втрати, загинув і сам Омельченко. Допомога резерву не дала більшовикам оточити та знищити студентів. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону. Росіяни, або не хотіли, або, швидше за все, не могли наздогнати основні сили і продовжувати наступ на Київ того ж дня — залізницю заздалегідь розібрали ще в Крутах. Коли близько 17 години зібралися усі українські підрозділи, виявилося, що не вистачає однієї чоти студентів, що стояла найближче до станції: у сум'ятті бою в полон потрапив розвідувальний взвод (близько 30 чоловік). Відступаючи у сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Один із більшовицьких командирів Єгор Попов втратив рівновагу, коли дізнався, що втрати склали не менше 300 чоловік. Щоби якось їх компенсувати, він наказав ліквідувати полонених. За свідченнями очевидців, над 27-ма студентами спочатку знущалися, а потім розстріляли. Учень 7-го класу Григорій Пипський зі Старосамбірщини перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна», і решта студентів підтримали спів.
Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих.
Існує багато версій, чому сталися трагічні події під Крутами. У загибелі студентів звинувачували керівництво українських збройних сил, яке кинуло їх напризволяще перед загрозою сильного і небезпечного ворога. Останні розвідки доводять, що командування армії УНР розуміло стратегічну важливість оборони бахмацького напряму. Туди передбачалося відправити частину Гайдамацього кошу Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою, але ці плани зазнали краху через січневі події у Києві.
Ще тільки вчора упали тюрми,
Ще тільки вчора родилась воля.
Нині на сполох сурмлять вже сурми:
— Орда йде дика з чужого поля! —
Ще тільки вчора — прапорів море,
Подібно грали дзвони в Софії,
— А нині, нині — горе нам, горе!..
— Знов Боголюбський йде з Московії.
Знову з півночі градові тучі
Впадуть на наші ниви народні;
Сумує Київ, руїни ждучи:
— Спасуть хіба нас чуда Господні! —
Крамоли, чвари в краю цілому,
По лютих війнах люд у знемозі;
Гей, скиглить чайка в степу німому,
Що гніздо звила ось при дорозі.
Зібралось триста юних, сміливих:
— Браття! Не купим волі сльозами!
Не треба смутків, ні сліз журливих;
Ходім, як Ігор, у бій з мечами! —
Аж у Чернігів котяться громи;
Гей, гримлять стріли мрачної днини,
Пада понісся, квіт України,
Та хто вбив тіло, духа не зломить!
Бились сполудня, бились до ночі,
Аж тоді втихли у пітьмі бої,
Як закрив воїн останній очі,
Як упав убитий побіля зброї.
Всі ви спочили в темній могилі,
Та нас в неволю не завернути,
Бо і в нас були Термопіли,
Бо впало триста, ген там, де Крути!
Читати про битву під Крутами у Вікіпедії Офіційний сайт битви під Крутами
Євгенія Сохацька, голова Кам’янець-Подільської міської організації КУН, депутат міської ради, кандидат філологічних наук. Доповнено Козаком Русланом