Контакти: kampot2009@gmail.com

  Головна сторінка    Цікаве про карти    Історія карт

Історія карт

В одному зі стародавніх китайських словників є пояснення обраних мастей й кількості карт. Чотири масті - символізують чотири пори року, 52 карти в колоді - кількість тижнів у році. Символічне тлумачення значення карт частково збереглося. Кількості тижнів у році відповідає кількість карт у колоді - 52; пори року - це чотири масті; зважаючи на те, що кожна пора року має по 13 тижнів, то і кожна масть теж має по 13 карт. Наступні обчислення небагато складніші. Кожна карта має позначення очок, або індекси, 1-10, карти валет, дама й король також мають відповідну кількість очок, 11-13. Таким чином, якщо скласти всі ці очки, то в результаті вийде 91 - це кількість днів у кожній порі року. Якщо ж знайти суму очок чотирьох пір року (чотири рази по 91), то виходить 364 - кількість днів у році без одного дня.

Види стандартної колоди велика, середня і мала:

 Історія виникнення карт

Перші гральні карти з'явилися в Східній Азії. У Кореї та Китаї карти згадувалися вже в 12-му столітті. Один з найдавніших словників Чінг цзе Тунга датував походження першої китайської колоди 1120 роком. Існують також і більш ранні згадування гри, в якій використовувалися довгасті листи — вони відносяться до періоду правління в IX ст. Династії Тан (618–917 рр.) До появи паперових карт китайці та японці використовували плоскі довгасті таблички зі слонової кістки або дерева. Поширюючись у різних культурах колоди приймали різні форми і вид. В Індії грали круглими картами, які називалися Ганджіфа. У середньовічній Японії за часів сьогунату була поширена карткова гра Ута-Гарут, в якості колоди в якій використовувалися раковини мідій, що зображували сцени побуту, пори року і сцени віршів.

Про появу карт в Європі є кілька версій. За однією з них поява гри в карти відноситься до XV ст. і збігається з появою циган Європі. За іншою — загальна популярність карт, за свідченням єзуїта Менестрье, приписується XIV сторіччю, коли один маловідомий живописець по імені Жікомін Грінгонер винайшов карти для розваг божевільного короля Франції Карла VI (1368–1422 рр.), що увійшов в історію під ім'ям Карла Божевільного. Карти нібито були єдиним засобом, який заспокоювало хворого між нападами божевілля. А під час царювання Карла VII (1422–1461) вони були вдосконалені в і тоді ж отримали свою теперішню назву. Тим не менше це все-таки гіпотеза, яка не підтверджується іншими даними, і деякі літописці відносять походження карт до XIII століття. Це припущення має історичне підгрунтя, так як під час царювання Людовика Святого в 1254 році був виданий указ, який забороняв під страхом покарання батогом карткову гру у Франції. Італійський манускрипт 1299 також говорить про заборону гри в карти. У 1260 році в Німеччині заснований особливий цех фабрикантів і торговців гральних карт. Орден Калатрава (Calatrava) в 1331 р. заборонив гру в карти в Іспанії, і ця заборона була повторено в 1387 році Хуаном I, королем Кастилії. Про існування карт в Кастилії при королі Альфонсо XI говорить його указ в 1332 році, забороняє карткові ігри. Є ще версія, що гральні карти були занесені в Європу сарацинами — арабами. На її користь говорить документальна звістка про карти, що відноситься до 1379. У хроніці італійського міста під вказаною датою значиться: «… введена в Вітербо гра в карти, яка відбувається з країни Сарацинів і звана ними наїб». Однак на тих картах навряд чи малювалися людські фігури, як тепер, позаяк іслам забороняє правовірним робити зображення людей. Можливо, батьківщиною карт з малюнком сучасного типу є Італія. Їх найдавніший екземпляр, гравірований на міді, відноситься до 1485 р. Також є думка про більш ранньому проникненні карт в Європі завдяки хрестовим походам на мусульманський Схід в 1096–1270 рр.

Королів, дам і валетів у Європі стали зображувати як легендарних героїв стародавності. Короля чирви, наприклад, стали зображувати у вигляді короля франків Карла Великого, а короля пік - у вигляді давньоєврейського царя Давида, королем бубен став Юлій Цезар, а королем треф - Олександр Македонський. Те ж стосувалося дам і валетів. Для того, щоб шулери не змогли зробити на звороті карт якісь умовні позначки, на початку XVІІ століття при Генріху ІІ Валуа стали на зворотну сторону карт наносити краплений дрібний пунктирний малюнок.

Польські автори Зиґмунд Ґлоґер, Казімеж Тарґош, Маріан Шульц стверджують, що карти (karty do gry) у Польщі знали вже в XV столітті.

Гральні карти в Україні з'явились вже в XVI ст. Відомо, що карти XVII ст. були не схожі на сучасні. Козаки грали картами німецького типу, що виготовлялись в Ауґсбурзі. В колоді цих карт були зовсім інші емблеми й назви мастей, в них не було дам, були два валети в одній масті (українською нижник та вишник нім. Unter, Ober, пізніше дама з французького варіанту карт звалася вишником).

Назви українських мастей є похідними від німецьких: напиклад чирва — це Rot (червоне); дзвінка (бубна) — від Schellen (бубонці, дзвіночки); жир (трефа) — від Eicheln, Eckern (жолуді, букові горішки), а вина (піка), бо на карті цієї масті малювали зелений листок (листя), найчастіше плюща чи винограду (Weinbaum). У XIX столітті французький варіант колоди карт витіснив німецький тип, проте видозмінені німецькі терміни українські картярі вживають і сьогодні. Відома тільки одна козацька гра в карти - чупрундир, суперників в якій смикали за чуба стільки разів скільки очок на картах залишилось.

Карти були і надзвичайно популярними перед і після переділу Польщі пристрасть середніх і вищих (а пізніше всіх) суспільних верств Галичини. Син Марії Терезії, австрійських цісар Йосиф ІІ, занепокоєний таємними повідомленнями з Галичини (Браніцкі програв у Львові 10 тис. дукатів, Любомирський там же загріб 40 тис. і под., і под.) кілька разів безрезультатно забороняв азартні ігри в карти. Цісар Франц Йосиф І (хоч по Галичині ширилися різні плітки) грав тільки у дитинстві і тільки «чорного Петруся». Попри наростаючу у країнах монархії небезпеку наслідків азарту (картярські борги треба було сплатити упродовж 24 год., альтернативою, особливо для офіцерів, було самогубство), монархія не видавала з цього приводу жодних указів. Наприкінці вісімдесятих років ХІХ ст. цісарська немилість впала на Романа Потоцького, який у «Жокей-Клубі» регулярно вигравав великі суми (переважно вони походили з цісарської скарбниці) у молодих представників австрійської аристократії. Викликавши до себе президента «Жокей-Клубу», великого камергера графа Фердинанда Тройтмансфорфа, цісар висловив йому усну догану, попросивши передати її також Р.Потоцькому, і той був змушений шукати нових джерел доходів.

Карти («картинки») для гри привозилися до Галичини переважно з віденської фабрики «П’ятник». У 1910 р. у Львові засновано фабрику з виготовлення карт «Ніл». Найчастіше грали ігри: мар’яш, лабет, сто очок, кербель (популярні насамперед серед сержантів, судових чиновників та молодих службовців), зехцик, тисяча (передмістя, залізничники), преферанс, віст і (безпосередньо перед І Світовою війною) бридж (вище товариство), свинка, чорний Петрусь, дурень (діти). Ширилися чутки, які часто підтверджувалися фактами, що цісар Франц Йосиф І з особистої скарбниці не раз платив картярські борги дітей своїх багаторічних службовців чи офіцерів (Йосиф Рот «Марш Радецкого»). Картярів-шулерів популярно називали «фальшшпілерами». Для більшої міцности карти змочували у нафті. Неповні колоди віддавали дітям для будування картяних будиночків.