Князь Олег
admin
блог автора
інші дописи автора
На київських горах стояв великий замок. Чудовий замок. Усі вікна у ньому були з кришталю, всі двері з золота, всі стіни і долівки в дорогих килимах, а жив у тому замку князь — багатий і розумний. Звали його Олег. Він княжив над київським народом мудро і справедливо, і всі його дуже любили. Не давав своєму народові кривди зробити: як тільки які сусіди починали ворушитись, зараз збирав дружину славних київських лицарів і вирушав у похід.
А мав князь Олег, як і кожний тодішній лицар, вірного собі коня. Олегів кінь був його найкращий приятель. Прегарний на вигляд — чорний, аж вилискував, і любив його князь Олег дуже.
Ось раз пішов князь Олег із дружинниками в похід на деревлян. їдуть степами, перепливають ріки, переїздять ліси, аж побачили криницю і задумали лицарі коней напоїти. Позбігалися люди — поміж ними й дівчат багато, та всі хотіли чимось сподобатись славним лицарям.
Одна чорнявка напоїла коня княжому воєводі, друга білявка піднесла відро з водою коневі іншого старшини, а сам князь стоїть збоку і придивляється, та чекає своєї черги. Аж дивиться: стоїть дівчина коси розпущені, очі горять, уста, як вишні, а личко біле-білісіньке. Але сумна така, дивиться прямо на князя, а з очей її страшна розпука пробивається. Раптом зірвалась, підбігла до князя і:
— 0, володарю! Ти.., ти вмреш від свого коня! — сказала.
— А звідки ти це знаєш, красуне, що я володар? Убрання ж моє, як у кожного дружинника.
— Я знаю. Я серцем чую...
— А звідки ти знаєш, що мій кінь принесе мені смерть?
— Я знаю. Я серцем чую... Ой, чую!
— Недобра це ворожба! Невже ти не могла знайти мені кращої на
— Я знаю... Я знаю... Але ти вмреш від нього...
Напоїли лицарі коней, відпочили та й поїхали далі. Князь сумний був; очі дівчини, що горіли вогнем, ввижались йому весь час, а страшний голос дзвенів у вухах: «Ти вмреш від свого коня...»
Але коли прийшло до битви, князь Олег забув про все і, як завжди, перший кинувся на ворога. І знову — перемога, і знову славні дружинники вертались гордо додому.
А як переїжджали через село, де перше коней поїли, князь завернув до тієї самої криниці. На камені сиділа та сама дівчина з розпущеними косами — бліда, тільки очі ще більше горіли.
- Здорова, ворожко! Ну, я ще живу, і кінь мій живе...
— І ще довго жити будеш, і країну твою квітучою і ще багатшою зробиш, але помреш ти від свого коня: а причина твоєї смерти розповзеться по всій країні, і те, що добрі володарі збудують, вона руйнувати буде! Лицарі! Убийте її! Убийте її!
Впала дівчина зомліла, і ще біліша стала. Нахилився над нею князь; нежива...
— Ох, яка вона гарна! — сказали всі, — і що вона таке говорила? Кого вбити?
— Доля покаже, — сказав князь Олег, і всі зажурені поїхали додому.
І правив князь Олег довгі роки, але коня свого вже більше не брав у
походи. Збудував для нього стайню і призначив службу, щоб ним піклувалася.
Тридцять три роки керував князь Олег київською державою, і тридцять три роки будував, навчав та прибільшував її. Але завжди пам'ятав про свого улюбленого коня, все відвідував його і турбувався, щоб йому нічого не бракувало. Аж одного разу, коли князь повернувся з походу, слуги сказали йому, що його кінь згинув.
— Згинув мій приятель. Але ворожба дівчини так і не сповнилась. Я ж живу! Де він лежить? Ведіть мене до нього!
І повели слуги князя, а з коня вже тільки білі кістки залишилися. І торкнув князь ногою кінського черепа, а звідти вилізла гадюка і вкусила князя в ногу.
Занесли князя до терему, поклали на ложе, вистелене шкірами, і почали рятувати.
— Це вже так буде, діти, — сказав князь. — Дівчина серцем відчула. Вона сказала, що причина моєї смерті вийде з коня. Оце та гадюка. Дівчина сказала: «Вона розповзеться по всій країні і те, що добрі люди збудують, вона руйнувати буде».
І раптом усі в кімнаті замовкли, і князь замовк. І всім здалося, що чують голос дівчини: «Убийте її, убийте гадюку, щоб народу не нищила!» І кинулись лицарі до кінського черепа, але по гадюці вже й сліду нестало.
Повернулись до князя, а він тільки прошепотів:
— Найдіть гадюку, бо лихо вам буде! — і помер.
І до сьогодні страшна гадюка в'ється між народом, і ніхто не може її вбити... Чи сили мало у київських лицарів, чи не бачать добре, де вона?.. А голос дівчини дзвенить:
— Убийте її, убийте! Вона між вами, вона ось тут!
І. Лаврівська
