Княгиня Ольга
admin
блог автора
інші дописи автора
У Києві свято велике — князь Ігор княгиню привіз. Весь народ вийшов зустрічати.
— Вітай нам, ясна княгине!
Князь Ігор весь в лицарській зброї, на коні, а поруч нього, на другому, прекрасна, як весняний ранок, дівчина. Очі горіли вогнями, брови зігнуті в лук, сиділа на коні, наче справжній лицар.
Нараз кінь Ольги неспокійний став — почав танцювати на місці, ставати дуба, наче чимось сполошився. Всі перелякались: княгиня впаде з коня, це злий знак. Всі мов завмерли — дружинники кинулись на поміч.
— Облиште, я сама! — сказала і своєю ніжною рукою стягнула міцно поводи. Кінь ще раз закрутився і став на місці як вритий.
— Це лицар-дівчина. Слава нашій відважній княгині! - загомоніли люди.
І жила Ольга з Ігорем в княжому теремі, а з ними старий дворецький Мирослав. Він приглядався до молодої княгині та все шепотів: «Зовсім до матері подібна».
І народився у княгині Ольги син, Святославом його назвали. Раділи кияни, радів князь Ігор, раділа Ольга і старий дворецький.
Князь Ігор у похід пішов. Як вертався, сурми вже здалеку грали. Сповіщали киянам, що князь зо дружиною з походу іде.
— Вернулись! Є! раділа Ольга. — Вітай, моя радість, вітай моє сонце, — казала.
І другий раз пішов Ігор у похід. І знову ждала княгиня, поки сурми заграють.
Заграли, дружина вернулась, а з нею і князь Ігор.
Вітай нам, переможний князю! — казала.
— Вітай і не йди вже більше нікуди. Добра всякого у нашій країні повно, навіщо тобі чуже, — просила княгиня Ольга.
— Ще тільки раз один піду, моя княгине. Ще тільки впоратись мушу з неслухняними деревлянами, — сказав князь Ігор.
І знову готовились до походу і знову пішли. Княгиня Ольга довго виглядала-чекала, слухала, коли сурми переможно заграють. Нема... не видно... не чути...
Аж тут одного дня затупотіли кінські копита, і два вершники до терему княгині стрілою помчались.
— Ясна княгине! Князь твій Ігор не живе! Деревляни підступом схопили його! Згинув він страшною смертю!
— Кажіть, як це було! — сказала гордо княгиня, а сльози, що затремтіли були в неї на віях, десь геть заховались.
— Це було під Іскоростенем: деревляни нагнули два високі дерева, привязали до них князя і пустили. Дерева випрямились і розірвали князя надвоє.
Княгиня нічого не відповіла: тільки брови затиснулись в лук, а в очах загорілись іскри, а намисто, що в неї на шиї було, якось дивно задзвеніло.
Пішла до кімнати князя Ігора, довго там сиділа — а коли відкрились двері, Ольга стояла на порозі з мечем у руці» Пішла до кімнати сина і повісила меч над ліжком дитини.
У Святослава оченята загорілись, на виду пожвавішав, а ручки так самі до меча і потяглись.
— Так гарно блищить! Дай мені його, мамо! Це мій, правда?
— Твій, сину! І ним ти смерть батька помстити мусиш! - Готуйтесь в похід! — наказала княгиня своїм воєводам.
— Я поведу!
І пішла по світу вістка: київська княгиня в похід іде! Такого ще не було, щоб жінка похід вела!
І зачули деревляни і перехитрити княгиню захотіли. Послів послали до княгині.
Княгине велика! Наш князь Мал тебе побачив і відразу тебе покохав і до тебе старостів своїх шле - Будь нашою княгинею, Ольго!
Княгиня хвилинку подумала і сказала:
— Ідіть у свої човни. Завтра ж честь вам віддам.
А на другий день казала покликати Ольга деревлян до себе, а вони й кажуть:
— Не поїдемо ми кіньми, пішки теж не підемо! Понесіть ви нас у човнах.
І понесли слуги княгині деревлянських послів у човнах і в яму вкинули та живих закопали.
І вирушила княгиня в похід на деревлян. Зібрала всю дружину, взяла маленького Святослава і меч Ігоря.
— Під Іскоростень! — сказала. — На могилу князя!
І рушили. Ольга на коні, як справжній лицар, чорний плащ спадав з рамен(плечі), на волоссі княжа шапка, а під нею гарне, але дуже суворе обличчя, в очах дивні вогні. Певною рукою держала поводи коня. Того самого, на якому ще дівчиною в'їхала була в Київ. Побіч неї їхав маленький Святослав під опікою воєводи. Він держав в ручках великий меч і не хотів його нікому віддати: «Це ж мій, мама сказала, що він мій».
Приїхали. Княгиня казала приготовити багато меду, вин і всякого добра і запросити деревлян.
Багато їх прийшло. Мед, вино пили і веселились, наче не на тризну, а на бенкет прийшли. Пили, пили і веселились, аж і поснули, де сиділи.
І тоді наказала княгиня всіх їх повбивати.
— Це за князя Ігоря! — прошепотіла.
І пішли походом по усій деревлянській землі. Страшний був це похід. Як починала першу битву, взяла княгиня Святослава за ручку.
— Кинь, Святославе, мечем.
Хлопчик зібрав усі сили, щоб кинути меч. Недалеко він упав, але зарився вістрям в землю.
— Славно! Славно! — закричали дружинники.— Сміло вперед! Перемога наша!
І пішли вперед, і перемагали. Скорилась великій княгині уся деревлянська земля, тільки город Іскоростень, під яким вбито князя Ігоря і де княгиня справляла криваву тризну не хотів скоритися. Тоді Ольга післала туда послів:
— Не багато я від вас жадаю: по три голуби й по три горобці від кожної хати!
Сміялись деревляни з Ольги. Це жоден переможець такої данини не хотів. Одразу видно, що жінка — не воїн. І послали Ользі по три голуби й по три горобці від хати. А княгиня наказала прив'язати до кожної пташки тліючу ганчірку і пустити. Полетіли вони з вогнем у свої гнізда і весь город запалили.
Страшним вогнем горів Іскоростень, город, що зладив таку страшну смерть Ігореві.
Стояла княгиня на горбі, недалеко від города, завинута у свій чорний плащ, і дивилась, як вогняні язики все вище і вище зносились, чула страшні крики і стогін, і нагло щось защеміло в душі княгині.
— Досить! Досить! Помстою не воскресити мені Ігоря!
Але вогонь ще дужче й дужче розгорявся. А потім потухати став. Лишились тільки два високі полум'яні язики. Один простий, як вогняний стовп, а другий впоперек вітер розвіяв.
— Хрест. Це хрест! — прошепотіла Ольга.
Дивилась Ольга довго на нього і не бачила, як дружина додому вже збиралася — не бачила й не чула нічого — дивилась тільки в полум'яний хрест, якого вже теж не було.
І. Лаврівська
