Був в одному селі піп, і був він заможній, мав багацько сінокосу і чистої землі.
Як прийшла косовиця, то піп послав косарів косить у понеділок, накосили косарі сіна, і лежало те сіно до п’ятниці.
В п’ятницю піп перевернув на другий бік, а в суботу хотів згромадити, та щось йому перебило, то й не громадив. В суботу ввечері править піп вечерню і каже людям:
— Люди добрі, взавтра ви рано вставайте і йдіть на служеніє, бо треба рано правити утреню... Як одправлю, піду сіно громадити.
В неділю рано піп зібрався правити службу. Саме взяв Євангеліє в руки, як почув — щось тарабанить. Стоїть і слухає, забув і про утреню. Та ось заходить паламар. Піп питає:
— Що це тарабанить?
— Той каже:
— Дощ іде.
Піп аж засвистав:
— Ф’ю-ф’ю-ф’ю... пропало сіно!
Та й каже людям:
— Глядіть, люди на мене, що я буду робити, то й ви швиденько те робіть...
Почав піп правити, взяв кадильницю і став махати. А з кадильниці як
випадає жаринка, та й попала в халяву попові. Виймав-виймав її піп, але не вийняв. Бере далі лягає, задирає догори йогу і витрушує жаринку. А люди бачать, що піп ліг і трусить ногою, давай і собі падати й трусити ногами. Потім приходить люди додому і розказують:
— Ото коли б ви бачили, що сьогодні було в церкві! Ще ніколи так не правилось...
— Що ж там було? — питають.
— Було святе подриганіє. Падали всі на підлогу, тріпали ногами, свистали й казали: «Пропало наше сіно...»
Дивувалися старі люди:
— А й справді, ще так ніколи не правилось у церкві.