Кукурідло - казкиПрозові байки українського радянського письменника - гумориста про хвальків, ледарів, брехунців, про кумедні ситуації, в які вони потрапляють. Діють у байках звірі, пташки, ростини, та маленькі читачі дуже легко впізнають у їхній поведінні своїх ровесників.

ЗМІСТ
Бобер і Лис
Ведмідь чхнув
Цяцькований Лев
Тінь
Лисова поміч
Як Черепаха черепицю робила
Млин і млинці
Лис, який не їв м'яса
Кукурідло
Горобець у шпаківні
Жаліслива Качка
Буряк та Будяк
Будильники-годильники
Однаково Галушка
Град на Виноград
Вовчий кожух


БОБЕР І ЛИС
Лис блаженно хропів у норі, коли спалахнула лісова пожежа. Втягнув носом дим, вискочив,— а довкіл горить, тріщить, гогоче. Рятуйся, хто може!.. Задихаючись від чаду, з обсмаленими вухами добіг якось до берега річки та й заметушився. Річка що широка, що глибока, а плавець він нікудишній, ще й лапи геть попік: і до середини чи догребе, пустить бульки.
Аж раптом недалечко Бобер із води виткнувся, на пожежу лупа.

лис і бобер


— Бобрику-братику,— заволав розпачливо Лис,— перевези на той бік, бо тут з мене шкварка буде!..
_ Еге,— відказує Бобер,— нема дурних. Тобі тільки підстав шию, так зубами і вчепишся. Боброві коміри тепер у моді...
— Та на дідька мені той комір, свою б кожушину винести... Зглянься, Бобрусю, не дай сконати лютою смертю!
Взяло Бобра за душу, пожалів песиголовця.
— Ну,— каже,— гаразд, тримайся міцніше, попливемо.
І попливли. Бобер гребе щодуху, а Лис рятівника облапив і думкою багатіє: «Воно б таки непогано до мого рудого кожушка брунатне хутерко з іскрою. От хай перевезе, тоді оббілую й зроблю коміра. Зроблю... зроблю... зроблю...» Сам незчувся, як зубами вп'явся в Боброву шию.
Бобер, таке відчувши, хвостом тільки мельк — і пірнув; горопаха Лис лапами побовтав, побовтав — і пустив бульки. А недалечко було вже до берега.

 

ВЕДМІДЬ ЧХНУВ
У лісі почалася епідемія грипу.
— Кха, кха, кха! — бухикав у норі Борсук.
— Хр-рю-с-с, хр-рю-с-с! — чмихав у лопух Дикий Кабан.
— Пить, пить, пить! — жалісно попискувала Білочка, прикута до дупла високою температурою.

ведмідь


Одне слово, було клопоту лісовим лікарям Єнотові й Дятлу: кого настоями чебрецю та ромашки напоять, мохом укутають, кому чаю малинового заварять. Та діло своє вони знали добре, старались на совість — і незабаром перестав кашляти Борсук, одужав Дикий Кабан, знову весело застрибала по гілках Білочка...
Тут би й квит, аж раптом ну стрекотати зловісниця Сорока:
— Рано радієте, грип уже й найдужчих боре! Я оце на власні вуха чула, як чхнув Ведмідь.
Сполошилися лікарі геть: чим же, думають, самого Ведмедя порятуємо? Звичайні лісові засоби — то для інших, йому треба чогось особливого, такого, що хтозна-де й добудеш. Хіба тільки в справжній аптеці, де завжди є найновітніші ліки.
Негайно відрядили прудконогого Зайця.
— Паняй,— кажуть,— бо кожна хвилина дорога.
І ось вони, нарешті, чудодійні препарати, самі назви чого варті: ведмедол, михайломіцин, сульфадіведмедин... Тепер життя хворого врятовано.
Але все було дарма.
— Геть! — заревів Ведмідь,— Я здоровий, як ведмідь. До чого тут грип? Я просто чхнув...

 

ЦЯЦЬКОВАНИЙ ЛЕВ
Усе було б гаразд, якби Левові не сказали, що він — цар звірів.
«Гм,— зміркував Лев,— коли я цар, то й вигляд у мене має бути царський. Треба якнайпишніше прикрасити свою стару шкуру...»

лев

Подбати про царське вбрання він доручив двом Мавпам. Ті у лев'ячу гриву понастромляли пір'я з хвоста павича, на шию почепили намисто із зубів акули, а шкуру густо посипали пилком, струшеним з крилець десяти тисяч барвистих метеликів. Лев блищав і мінився на сонці всіма кольорами райдуги.
— Це чудово, ваша величність! — заверещала одна Мавпа.
— Це незрівнянно! — підхопила друга й у захваті аж очі під лоба пустила.
Тоді й інші звірі теж стали вдавати, що їм подобається царське вбрання, бо добре знали силу лев'ячих м'язів і гостроту пазурів. А тим часом кожен думав: «От як Мавпи можуть зробити з Лева опудало!»

 

ТІНЬ
Багато років стояв понад шляхом велетень Дуб. Вік його Тіні був менший, бо в дні, коли над Дубом клубочилися хмари, вона пропадала. Та тільки-но минала негода й знову виглядало сонце, Тінь поверталася, щоб зайняти своє місце — часом більше, ніж сам Дуб.

лис

А чому б і не так! Адже в спеку саме в Тінь ховались подорожні від палючих променів, тоді як Дуб тільки схвально шелестів листям. Кому іншому він міг ще здатися могутнім, але Тінь добре знала, що всередині дідуган уже почав трухля-віти.
Отож, правду кажучи, вона не здивувалась, коли прийшли дроворуби й зловісно заскреготіла пилка. Трохи шкода було старого,— все-таки довго працювали разом,— однак що тут удієш. Не спало ж нікому на думку спиляти її, Тінь, бо вона ще потрібна, ще служитиме, ще...
На жаль, ви не дізнаєтеся, про що міркувала Тінь далі: Дуб упав — і вона зникла, тепер уже назавжди.

 

ЛИСОВА ПОМІЧ
Притюпав Лис до сусіда Борсука та й каже:
— Добряча в мене нора, гріх скаржитись. Суха, тепла, із запасним виходом. Одна лиш морока: блошви в підстілці страх скільки розплодилося, й кусюча, клята, не дає спокою. Оце зараз скупався і думаю собі: треба ту трухлявину викинути, свіженького понаносити... Чи не допоможеш, сусіде?
— З охотою,— відказує Борсук,— але підсоби сперш мені. Єю ніч, ти, певно ж, чув, дощисько вшкварив. Десь вода знайшла проточину, й стеля в норі геть обвалилась. Сам, доля милувала, живий, тільки трохи пом'яло, але тепер знай вигрібай, бо ніде голову прихилити. Важко, та коли навпереміну, діло піде веселіш!
— Воно звісно,— почухав лапою за вухом Лис,— але ж маю зібрати підстилку. Помагай біг, сусіде, а я вже пішов...

 

ЯК ЧЕРЕПАХА ЧЕРЕПИЦЮ РОБИЛА
Дощове видалося літо, й дашки над хатинами лісових мешканців,— у кого домівка під соломою, в кого під очеретом,— почали протікати. Відтак ухвалила вся мокра громада: час уже замінити ті нетривкі матеріали черепицею: вона ж бо й для ока любіша і, головне, на довгий вік.
Сказано — зроблено. Вибрали місце в яру на глиниську, гуртом піч змурували, а порядкувати роботою призначили Черепаху. Трохи вайлувата, зате хто ще може похвалитися такою покрівлею, як її панцир!

черепаха

Але минув тиждень, минув другий — нема черепиці.
— Чому продукції не даєш? — питають Черепаху.
— Та ви,— відказує,— роздивіться, яка тут глина... Хіба з цієї глини щось путнє вийде?
Роздивились, лапами пом'яли: мо' й справді не та? Миттю
став до діла вправний копач Борсук, видобув з глибини іншої, кращої. Працюй, Черепахо!
А черепиці знову нема й нема.
— У чім,— питають,— ще заковика? Якої треба допомоги?
— Формувати,— бідкається,— важко, сили робочої бракує.
Сам Ведмідь, незважаючи на своє ведмеже становище, зголосивсь у підсобники, від рання до смеркання ліпив глиняні плескачі. Потім з'ясувалося, що піч кепсько випалює,— й роздмухувати вогонь приставили Вепра.
Та черепиці однаково не було.
І аж тоді простакуватий Заєць висловив думку, яка потай бентежила всіх:
— Братця! А вона ж, Черепаха, коли ми мокнемо, голову під панцир — і хай хоч каміння з неба падає. Навіщо їй черепиця?..

 

МЛИН І МЛИНЦІ
Хоч Млин прослужив громаді вже багато років, він і досі справно молов борошно. Напечуть, бувало, з того борошна рум'яних пухких млинців, їдять та й підхвалюють:

— От млинці так млинці! Смачні вдалися...
А про Млин ніхто й словом не згадував.
Але літа взяли, зрештою, своє: щось старому сталося. І тоді всі заговорили:
— Ви чули, цей нікудишній Млин таки поламався! Тепер нема з чого навіть млинців спекти...

 

ЛИС, ЯКИЙ НЕ ЇВ М'ЯСА
Поширилася серед звірів чутка, нібито рудий Лис — хапуга й шкуродер — відмовився від м'ясної їжі, перейшов цілком на рослинну. Здивувалися звірі, вухам своїм не повірили й відрядили до Лиса ревізорів.
Прибули ревізори на місце, бачать: біля лисячої нори на грядках морква росте, петрушка кучерявиться, ще всяка городина зеленіє. А сам господар, гладкий нівроку, проти сонця розлігся, вигрівається.

лис


- Невже,- питають,- правда, що ти більше м яса не споживаєш?
-Авжеж, правда!-відповідає Лис і лапою черево гладить.
— Ну й як тобі на рослинних харчах?
_ Та воно б усе гаразд, тільки от кляті зайці внадилися до мого городу. Морквички їм захотілося! Скількох уже застукав у шкоді, а вони все не переводяться...

 

КУКУРІДЛО
Заслухався Півень-кукурідло: ну й ловко ж, доладно й милозвучно кує Зозуля... «Дай-но,-думає,-втну і я такого, мені це просто». Скочив на тин, дзьоба роззявив та як галасне:
— Ку-ку-рі-ку!

півень


«Ет - розсердився сам на себе,-клята звичка! Спробую ще раз, аби тільки вчасно спинитися». Повітря, скільки треба,
вхопив,' лапами в тин уперся. Нумо, спочатку!
- Ку-ку...- й мимоволі, хоч як уже стримувався, додав: -рі-ку!
Звідтоді все порива й порива. Півня заспівати на зозулячии лад, а воно все «кукуріку» та «кукуріку». Хто б же йому, сердезі, розтлумачив: коли ти кукурідло, то не намагайся кувати.


ГОРОБЕЦЬ У ШПАКІВНІ
Ладнали шпаківню для Шпака, а оселився Горобець. Розко шує зухвало з Горобчихою, горобенят вивели. Живуть. Ну, коли вже так сталося,— живіть здорові.
Але Горобцеві того мало.

горобці


— Живу в шпаківні,—хвалиться всім,—отож і величайте
мене надалі Шпаком.
— Горобчику, любчику,— умовляють його інші птахи,— схаменися! Ти ж проти Шпака дрібняк, і масть не та, й заспівати,
як він, не втнеш...
— Пусте. Шпаківню маю —значить, Шпак,— затявся на
своєму Горобець.
Вуха всім процвенькав, але дарма, бо серед птахів заведено твердо: живи ти хоч у шпаківні, хоч в орлиному гнізді, а Горобець є—Горобцем і називатимуть.


ЖАЛІСЛИВА КАЧКА
— Слухай, жінко,— сказав Качур Качці,— наші каченята давно вже в колодочки вбилися, а ти їх досі на воду не пускаєш, літати борониш. Негоже це.
— Що ти, що ти? — засичала на те Качка.— Ще, не дай боже, втопиться яке чи шуліка візьме. Колись ми самі страху-біди натерпілися, хай же тепер хоч вони в рідному очереті порозкошують. Встигнуть ще, налітаються-наплаваються... А ти, замість ото балакати, розстарався б чогось смачненького.
Зітхнув Качур та й подався знову діткам поживу добувати.
Восени, коли качва з усієї округи зібралася у вирій, вони були гладкі й випещені — не те, що інші. Але далекої дороги не' витримало жодне. Бо в них була надто жаліслива матуся.

 

БУРЯК ТА БУДЯК
— І за що тому Бурякові від людей шана, не розумію? — дивувався Будяк.

будяк


Воно, як глянути збоку, й справді дивно: Будяк розбудя- чився крислатий та пишний, малиновий його цвіт за версту видно; а Буряк виткнув при самій землі жмут гички — ото й усе.
Але ж дивитися треба в корінь.

 

БУДИЛЬНИКИ-ГОДИЛЬНИКИ
У годинниковій майстерні зустрілися два Будильники.
— День добрий, друже! Чого тут опинився? — спитав один.
— Став жертвою людської невдячності! — сумно озвався другий.

- Накрутять ото мене звечора, самі сплять солодко, а я цілісіньку ніч насторожі, все потерпаю, щоб не проспали. Ну й задзвоню для певності на півгодини раніше. А вони, замість спасибі сказати, ще й лаються: мовляв, сякий-такий, несправний та нікудишній. Тепер, бач, дослужився: в ремонт запроторили...

— То так, то так, друже,— скрушно підтвердив перший.— І я від своїх хазяїв кращого не діждав. А як же за них турбувався, скільки разів сам себе стримував! Бувало, вже б і збудити пора, а я думаю: наморилися ж, хай ще трохи посплять. Так і протягну десь із півгодини. І що ж? Повскакують, мов очманілі, всі мої гвинтики клянуть, ніби й не знають, для кого старався. Хотів догодити, аж чую: лагодити його треба, відсталий він...
Будильники годинникар, звичайно, довів до пуття: тепер вони дзвонять тільки тоді, коли слід. Та в якій майстерні полагодити інших занадто старанних годильників?

 

ОДНАКОВО ГАЛУШКА
Ускочила спритненька Галушка до каструлі, де кипіли Вареники. «Зварять,— гадає собі,— вкупі, мо, й мене за Вареника матимуть».
Дарма. їй би, сердезі, трохи начинки... А так вари хоч скільки, не буде з Галушки Вареника.

 

ГРАД НА ВИНОГРАД
Наливними гронами серед різьбленого листя пишався Виноград, вигойдував свій рясноплід у золотому промінні сонця. Коли раптом заступила небо лиховісна чорна хмара, згубою крижаною вдарив з неї Град. «Капець Винограду, сікачем посічу на січку!» — сичав люто, й падала долі збита ягода, облітав зітнутий зелен лист.

град


Геть обчухраний, позбавлений своєї краси та слави Виноград не зрадів навіть сонцю, що скоро знову запанувало у високості. Здавалось, усе втрачено, задля чого ще йому жити? І він би, напевне, всох, якби не почув тихого шепоту з підґрунтя: «Дивак, у тебе ж лишилося найголовніше. Нема-бо в світі такого Граду, що побив би коріння».

 

ВОВЧИЙ КОЖУХ
Пізно вночі на темній лісовій стежці, де не горіли світляки й не було вартових сичів, Вовка перестріли троє невідомих.
— Ану, скидай кожуха! — сказав один.
— Скидай, бо гірше буде! — додав другий.

вовчий кожух


Третій погрозливо мовчав.
Виходу не було. Щоб зберегти життя, Вовк роздягнувся і до ранку тремтів у лігві від холоду й страху.
А наступного дня на базарі троє Зайців продавали вовчого кожуха. Недорого правили...

___
Лук'яненко О. П.
Кукурідло та інші: Байки. Для мол. шк. в. /Худож. А. П. Василенко.— К.: Веселка, 1985.— 24 с., іл.



File engine/modules/linkenso.php not found.
File engine/modules/linkenso.php not found.

Коментарі:

Залишити свій коментар:
оновити, якщо не видно коду
Останні картинки
Дивитись всі картинки
КартинкиКартинки із найкращих казок Картинки із найкращих казок
КартинкиМалюнки Костя Лавро Малюнки Костя Лавро
КартинкиМалюнки - розмальовки з історії України в казках Малюнки - розмальовки з історії України в казках
КартинкиМалюнки з казки Скринька з секретом Малюнки з казки Скринька з секретом
КартинкиМалюнки до казок Валерії Соколової Малюнки до казок Валерії Соколової
КартинкиКартинки з казок на антирелігійну тему Картинки з казок на антирелігійну тему