Жив колись дроворуб з дружиною, і було в них семеро дітей. Усі семеро — хлопчики: три пари близнюків і ще один, наймолодший. І який же він був маленький! Народився зовсім крихітним. Не більше за мізинчик. І ріс погано. Так і прозвали його: Хлопчик-мізинчик.
Але ж який він був дотепний та розумний!
Жили вони дуже бідно, дроворубу важко було прогодувати таку велику сім'ю. Якось ввечері дроворуб присів з дружиною до вогнища і сказав:
Як же нам бути? Сама бачиш, мені дітей не прогодувати. Давай краще заведемо їх у ліс та там і залишимо.
У дроворуба серце стискалося від горя, та він заходився заспокоювати дружину. Довелося їй погодитися. А Хлопчик- мізинчик усе чув. Він так і не заснув тієї ночі — усе думав, що ж тепер робити. І придумав.
На березі струмка він набрав у кишені багато біленьких камінців і повернувся додому, а вранці дорогою до лісу він виймав з кишені камінці і кидав їх позаду себе.
Йшли довго і прийшли в глухі лісові хащі. Дроворуб заходився рубати дрова, а брати збирали хмиз. Хлопчики працювали із завзяттям. Тоді дроворуб з дружиною почали потихеньку відходити від них і, нарешті, зовсім зникли.
Трохи згодом діти помітили, що залишилися самі, і почали кричати й плакати від жаху. Не злякався лише Хлопчик-мізинчик.
Я знаю, як нам повернутися,— сказав він.
І він вивів їх з лісу тією ж дорогою, якою йшли вони туди: білі камінці вказували йому шлях.
Та відразу увійти в дім хлопчики побоялися. Вони припали до дверей, щоб послухати, про що розмовляють батько з матір'ю.
А трапилось так, що багатий сусід віддав їм борг — десять золотих монет,— це були гроші за давню роботу, бідняк уже й не думав, що одержить їх.
Дроворуб відразу послав дружину до м'ясника. Вона накупила м'яса і зварила його. І вони, такі голодні, нарешті могли наїстися досхочу, та кусок не ліз їм у горло.
Де тепер наші діти? — сказала дружина дроворуба.— Що з ними? Самісінькі в дрімучому лісі. Може, їх уже й вовки з'їли? І навіщо я тебе послухала!
У дроворуба у самого було гірко на душі, та Він мовчав.
Де ви, де ви, бідні мої дітки? — повторювала дружина, її плач переходив у ридання.
Хлопчики не витримали і закричали усі разом:
Ми тут! Ми тут!
Мати побачила своїх дітей, почала обіймати й цілувати їх.
Хлопчики швиденько всілися за стіл і так накинулися на їжу, що любо було дивитися. А після вечері усі семеро, перебиваючи один одного, почали розповідати, як їм страшно було у лісі, і як Хлопчик-мізинчик привів їх додому.
Усі були щасливі: і діти, і батьки.
Та щастя було недовге. Незабаром гроші скінчилися, і дроворуб з дружиною вирішили знову завести дітей у ліс.
Хлопчик-мізинчик знову підслухав розмову і хотів вчинити як минулого разу, та двері в будинку були міцно зачинені.
Хлопчик-мізинчик не знав, що й придумати. Коли мати дала усім синам на сніданок по окрайцю хліба, він не став їсти свою частинку. Він сховав його у кишеню, щоб по дорозі кидати замість камінців хлібні крихти.
Тепер батьки завели дітей ще далі від домівки, у самісіньку глушину темного, дрімучого лісу, а самі таємно втекли.
Хлопчик-мізинчик вважав, що легко знайде дорогу назад за хлібними крихтами, та їх усі підібрали пташки.
Тут братики зовсім перелякалися і, ридма ридаючи, йшли, куди очі світять. Настала ніч, дітям стало ще страшніше. А тут ще полив, як із відра, дощ і промочив дітей аж до кісток.
Хлопчик-мізинчик знайшов найвище дерево і видрався на верхівку. Він хотів подивитися, чи не видно десь дороги чи якогось житла і, роздивившись на всі боки, Хлопчик-мізинчик помітив у далечині мерехтіння вогнику. Він спритно спустився з дерева і повів братів туди, звідки виднівся вогник.
На галявині вони побачили будинок, з вікна якого й світився вогник.
Діти постукали. І ось вийшла жінка, подивилась на них, побачила, які вони милі хлопчики, і заплакала.
— Ой, бідні-бідні дітки! — сказала вона. — Тут живе Людоїд, він їсть маленьких дітей!
Та дружина Людоїда подумала, що їй вдасться сховати дітей від чоловіка. І вона впустила їх погрітися біля вогнища.
Незабаром почувся важкий стукіт у двері — це повернувся додому Людоїд. Жінка похапцем заховала дітей під ліжком і пішла відчиняти чоловікові двері.
Ввійшовши до кімнати, Людоїд відразу наказав подавати вечерю. Дружина поставила йому на стіл цілого, навіть недосмажено- го, барана і величенький кухоль з вином. Людоїд жадібно накинувся на їжу.
Раптом він став принюхуватись, а потім промовив:
Чую дух людського м'яса.
Це, напевно, пахне телям, з якого я тільки-но зняла шкуру,— відповіла йому дружина.
Ні, це пахне свіжим людським м'ясом! — закричав Людоїд.— Мене не обдуриш!
Він вискочив з-за столу і кинувся прямо до ліжка.
Ага, ти хотіла мене обдурити! — закричав він. — За таке треба тебе саму з'їсти живцем!
І він почав витягувати з-під ліжка одного за одним переляканих хлопчиків.
Бідні діти впали перед Людоїдом на коліна і почали благати помилувати їх.
Але це був злий і жорстокий Людоїд. Він і не слухав їх. Ось він схопив одного хлопчика за ногу і хотів з ним розправитися.
— Чого ти так поспішаєш? — сказала йому дружина. — Вже пізно. Завтра встигнеш. До того ж ти і так чимало попоїв.
— Гаразд, — погодився Людоїд.— Почекаю до завтра. Ти нагодуй хлопчиків якнайкраще, щоб вони не схудли, та поклади їх спати.
Добра жінка зраділа і швидко приготувала хлопчикам вечерю. Та вони були такі перелякані, що не хотіли й їсти.
А Людоїд знову усівся за стіл. Задоволений, що завтра у нього буде ласа їжа, він випив величезний кухоль вина і пішов спати.
У Людоїда було сім дочок. Вони вже давно спали у кімнаті нагорі — усі разом на одному величенькому ліжку. У цій же кімнаті стояло й друге таке ж велике ліжко. На нього дружина Людоїда і повкладала хлопчиків.
Хлопчику-мізинчику не спалося. Він помітив золоті віночки на голівках дочок Людоїда. Тихенько він підвівся, зняв з себе і братиків ковпачки. Потім обережно зняв з дівчаток віночки, а надів їм ковпачки, а собі і братикам — віночки.
Опівночі Людоїд прокинувся і вирішив перенести хлопчиків у льох. Раптом надумають втекти!
Просуваючись у темряві, він намацав на головах доньок ковпачки.
Швиденько позапихав у великий мішок своїх дочок, зав'язав його і відніс у льох. І задоволений пішов досипати.
Хлопчик-мізинчик почув хропіння Людоїда, він розбудив братиків і наказав швиденько вдягатися.
Хлопчики спросоння не відразу зрозуміли вимогу брата, але тут же швиденько вдяглися і пішли слідом за Хлопчиком-мізинчиком.
Навшпиньках вибралися вони з дому в сад, перелізли через паркан і побігли з усіх сил.
Так бігли вони усю ніч, самі не відаючи куди. Здавалося, що сили ось-ось покинуть їх. Але страх перед Людоїдом та його звірині повадки підганяли їх, і вони бігли не зупиняючись.
А Людоїд вранці прокинувся і попрямував до льоху. Розв'язав мішок — аж там його рідні дочки!
Він так і остовпів.
Людоїд на власні очі переконався, що перед ним його діти. Адже в темряві він міг розправитися зі своїми доньками, які безтурботно спали і не чекали такого віроломства від свого батька.
А потім Людоїд голосно закричав, затупотів ногами зі злості і розпачу. Зрозумів, що його обдурили.
— Ну, чекайте ж! — кричав він. — Ви ще пожалкуєте, погані хлопчиська! Гей, жінко! Давай мені чоботи- скороходи!
Людоїд кинувся наздоганяти утікачів.
Він довго нишпорив по лісу, та, нарешті, натрапив на слід хлопчиків. А діти були вже недалеко від рідної домівки.
Людоїд крокував через узвишшя, перескакував через річки і рівчаки.
Братики ще здалеку побачили Людоїда. Хлопчик-мізинчик знайшов невелику печеру у скелі, і вони там сховалися.
А Людоїд притомився від тривалого переслідування — у чобо- тах-скороходах бігати не так вже й легко! Ось і вирішив перепочити, і зовсім випадково усівся саме під тією скелею, де сховались хлопчики.
Через хвилину Людоїд заснув і так страшенно захропів, що братиків з переляку трусила лихоманка. Один лише Хлопчик- мізинчик не розгубився. Він наказав братикам щодуху бігти додому, а сам тихесенько стягнув з Людоїда чоботи-скороходи.
Хлопчик-мізинчик взувся — і вони прийшлися йому до ноги.
Одні розповідають, що разом з чоботами-скороходами хлопчик забрав у Людоїда і товстий гаманець із золотими монетами. Інші запевняють, що король прийняв його на службу гінцем. І Хлопчик-мізинчик заробив немало на королівській службі.
Невдовзі Хлопчик-мізинчик повернувся до своїх рідних і не з пустими кишенями.
Відтоді дроворуб з дружиною і дітьми жили добре, не знали ні злиднів, ні горя.