Довбушеві скарби
admin
блог автора
інші дописи автора
А.В. ВОЛОЩАК
Віршована казка про Довбушеві скарби.
Художник: Софія Караффа-Корбут
Над струмком,
Над беріжками
Кучерявими садками
Огорнулося село.
Заметіллю яблунь в квітні,
В липні — сонцем і блакиттю,
В жовтні — золотом цвіло.
Груші, яблуні та клени
Гаєм розлились зеленим.
В тім гаю — хатки низькі.
Під гіллям дерев високих
Простяглись уздовж потоків
Сірі вулички вузькі.
Край села усім відома
Кузня.
В ній — неначе вдома -
Кожен наймит і ратай.
То до неї й з сіл сусідніх
Протоптали люди бідні
Не один широкий плай.
Як зберуться в кузні люди -
Яць-коваль розправить груди,
Кине молота із рук,
Згасить ярий жар у горні,
З лоба піт рукою згорне.
В кузні стихне перестук.
Повідає він громаді,
Що завжди послухать радий
Давню повість полонин.
І, вслухаючись в ту мову,
Не пропустить ані слова
Ковалів маленький син.
Все Івасеві цікаве,
Цікавіше, як забави
З дітваками на дворі.
А найбільше очі сяють,
Як про Довбуша співають
Разом батько й дід Андрій.
Як опришки — гір соколи
Несли з верховин на доли
Волю в спалахах заграв;
Як добро з комор розбитих
Глитаїв — панів неситих -
Довбуш бідним роздавав;
Як, немов шалений вітер,
Дуків змушував тремтіти
Довбуша нещадний гнів;
Як свій скарб далеко в горах
В зачарованих коморах
Заховав він від панів.
Там і золото, й каміння,
Що аж бризкає промінням,
Сліпить очі,
Мутить ум.
Є там книга на карнизі,
І сова сидить на книзі,
Мов мудрець, в полоні дум.
Дід Андрій спитав хлопчину:
- Хочеш скарб шукати, сину?
- Хочу! Нині ж!
- Е! Зажди!
Підрости, пізнай науку,
Загартуй у праці руки,
А тоді вже — в гори йди.
Лиш настав погожий ранок, -
З’їв — не з’їв Івась сніданок,
Скибку хліба в торбу взяв.
Нишком вислизнув із хати,
І в розбуджені Карпати
Стежкою попрямував.
Вже минув лісок і другий,
Знов село…
Круті яруги…
В ручаях дзюрчить вода.
Сонце, начебто жар-птиця,
Розкида на ліс косиці,
В звори, в хащі загляда.
Йвась в дорозі притомився…
Під сосною зупинився,
Сів спочити лиш на мить.
І не зчувся, як не стало
Неба, й сонце заховалось.
Тільки ліс шумить, шумить…
І ураз до нього з лісу,
Крізь гілля густу завісу,
Вийшов Довбуш з топірцем:
- Встань-но, — мовив, -
Годі спати!
Чуєш?
Кличуть нас Карпати! …-
Взяв хлопчину, мов пірце,
І поніс його.
Крок ступить -
Через гору переступить,
Через річку,
Через яр.
А кругом щось дзвонить, грає,
Небо іскорками сяє,
Місяць — човником з-за хмар.
Як добравсь до Чорногори,
Мовив: «Тут мої комори,
Легінів моїх житло».
І могутніми руками
Відкида зелений камінь, -
Аж у зворах загуло.
Камінь — мов гранітні двері…
Увійшов у глиб печери
Поруч з Довбушем Івась.
Бачить золото у скрині,
А от книга блідо-синім
Ніжним сяйвом зайнялась.
Світлячки — мов іскри, в шпарах.
Ніби відьма в окулярах,
Заховалась в кут сова.
Величезними очима,
Наче каганцями, блима
Кругла сива голова.
Он мечі, ковадло, молот,
Плуг, коса ,серпа півколо.
- Що сподобалось — бери! -
Мовить Довбуш.
Його слово
Повторив хтось знов і знову,
Мов луна, внутрі гори.
- Бачиш?
Скарбів тут багато…
Та найкраще — книгу взяти.
Скаже книга та тобі,
Як у дні ясні, в негоду
Долю рідному народу
Здобували в боротьбі.
Цілу ніч журилась ненька:
«Доленько ж моя гіренька!
Де ж Івасик-вітрогон?
Ні в саду, ані в стодолі,
Ні в селі нема, ні в полі…»
Годі й думати про сон!
Йде у ліс матуся вранці,
Глип — на затишній полянці
Спить Івасик на траві.
Усміхається спросоння,
Під щоку поклав долоню.
Чуб, мов жар, на голові.
- Сину!
Він з трави схопився.
І здалось: тут був, не снився,
Довбуш, книгу простягав.
Йвась немов забув про матір:
«Де ж опришка відшукати?
Довго ще стояв, мовчав.
…Йшов із матір’ю поволі
Через ліс і через поле.
Все чекав чогось. Дарма!
Ані скарбів,
Ані скелі,
Ні таємної оселі,
Й Довбуша ніде нема.
Заскрипіли важко двері.
В сінях тьмяно, як в печері…
У світлицю вбіг Івась.
Зирк на стіл…А тут…Не сон це?
Книга Довбуша, мов сонце,
Ніжним сяйвом зайнялась.
Раптом в хлопчика уяві
Вирізьбилися яскраво
Довбуш,
Скелі, гори, ліс.
- Звідкіля ця книга, мамо?
Це ж вона…Вона…Та сама…
Хто її до нас приніс?
- Що?! Ти бачив вже цю книжку?
Ой! Скоріш лягай у ліжко!
Щось говориш, наче в сні…
Цю ж купила тільки вчора:
Йти тобі до школи скоро.
Хочеш вчитися чи ні?
- Хочу, мамо! Навіть нині!
І в обкладиночці синій
Книжку хлопчик розгорта.
В ній — малюнки:
звірі, квіти…гори,ліс,
дорослі, діти…
Ніби та… Та ні, не та!…
Почорніли ниви голі.
Лиш бадилля ген на полі
Ще жовтіє де-не-де.
Йвась поклав буквар в торбину
І, всміхнувшись горам синім,
В Ясеницю — в школу йде.
Боязко…А все ж цікаво
Сісти за учнівську лаву
В тім будинку на горбі.
Задививсь Івась на нього..
Щось важкими стали ноги.
Радо б геть додому біг.
Та лункий дзвінок із школи,
Наче жайворонок в полі,
В класи всіх дітей зове.
Де й подівся страх незнаний!
І Івась ступив на ганок,
Радий взнати все нове.
Ось вже він сидить у класі.
За столом у чорній рясі
Став гладкий безвусий піп.
На стіні — Христос розп’ятий.
На столі (нащо — не знати) -
Із берези різок сніп.
Якось дивно, неприємно…
В класі наче стало темно
Від різок, попа, Христа…
- Ну, найперше в нас молитва, -
Очі вчителя, як бритва,
В усміх скривлені уста.
Так і почалась наука,
Не наука, просто мука:
Скаже учень щось не те -
Піп-учитель в тій хвилині
«Пише» хлопцеві по спині
Різкою письмо святе.
Отаке «навчання» в школі -
Гірш татарської неволі,
Повне страху,повне сліз.
Та впродовж шкільного року
Дехто, хоч і кволим кроком,
В букварі до «ять» доліз.
А Івась? Як в нього справи?
Цей жорстокий і лукавий
Піп приборкав і його?
Чи гнучке гілля берези
Думать вивчило «тверезо», -
Не відстоювать свого?
Запитайте педагога,
Дасть оцінку дуже строгу
(Там — чи правда, чи брехня):
- О, він вчиться дуже добре!
Тільки страх який хоробрий
Ледарів оборонять!
А хоробрий він недаром.
Бо чужу сприймав він кару
Від попівської руки,
Як удар по власнім тілі.
Очі хлопчика горіли,
І стискались кулаки.
Скоса піп-учитель гляне:
- Що шепочеш там, Іване?
- Гріх дітей вам катувать!
Іншим разом інше скаже,
Врешті, піп з берези каші
Дасть йому покуштувать.
Як зненацька різка свисне -
Йвась лиш зуби міцно стисне
(«Таж людину бити гріх!»).
І пощади не благає:
В серці хлопця виростає
Гнів до кривдників усіх.
Пролунав останній дзвоник…
Всі розбіглись — не догониш, -
Їх мов вимели вітри.
Опустіла зразу школа.
Тихо, мертво доокола, -
Ні попа, ні дітвори.
Ясениця — недалеко.
Звідси, мов на крилах, легко
В Нагуєвичі летіть.
…Вбіг Івась у рідну хату,
Мовби сповнив її святом,
Шумом буйних верховіть.
- Тиждень погуляв, небоже,
А тепер ти нам поможеш, -
Мовив батько, -
Тут ось бич.
Треба вигнати корову
На леваду чи в діброву.
Ти ж, Іванку, не панич!
А в ліску чи на леваді
Пастухи Івану раді -
Є завжди у нього щось:
Чи сопілка, чи герлига,
Чи нова цікава книга,
Нудьгувать не довелось.
Він читав у хаті, в полі.
В дощ — на сіні у стодолі…
Тільки ж не зустрів ніде
Книги, що вві сні побачив,
Та чуттям своїм гарячим
Вірив, що її знайде.
Знов Івась і діти в школі.
Та уроки йдуть поволі,
І на них нудьгує він.
Бо що вчать тут — все вже знає,
І думками геть літає
Ген, хмаринам навздогін.
Десь на п’ятий день науки
Кинув піп: «Бери у руки
Торбу. Геть іди від нас».
Смика жартом за чуприну:
«Вирушай ти, хлопський сину,
Вчитися у третій клас».
Не було у третім класі
Вже попа у чорній рясі,
Інший вчитель стрівся тут -
З окулярами на носі,
З ластовинням, наче просо.
Замість «добре» каже «гут».
«Дер, ді, дас, іх бін, іх габе»…
Букви хитрі криволапі
Із таблиці хтось чита.
Бачить хлопець книгу нову, -
З неї вчать німецьку мову, -
Тільки книга й ця — не та.
Пролітає кожна днина,
Начебто одна хвилина,
Повна невідкладних справ:
І повчитися, й погратись,
І з товаришем зайнятись,
Щоби двійок не дістав.
Знову рік шкільний скінчився.
Хто з Іваном пильно вчився,
Тих екзамен не злякав.
По екзамені — гей, доле! -
Річка, ліс, як море, поле.
Даль, мандрівками п’янка.
Знов Івась наш — вільна птиця:
То з дружками на суницях,
То з худобою в ліску,
А частенько в кузню тата
Прибіжить — дядькам читати
Вголос книжечку яку.
І сьогодні він так само
По забавах з хлопчаками
В кузню ввечері забіг.
Батько простягнув книжину:
- Почитай-но людям, сину,
Стань сюди ось, на поріг.
Підійшов Івась до світла.
І йому, мов день розквітлий,
Колір книги в очі впав.
Схвилювався враз хлопчина:
Нагадала книжка синя
Ту, що Довбуш подавав.
Він не чув, що говорили,
Ворухнутись був не в силі,
Зміг би — з книгою б утік.
І забув би все на світі,
Новим змістом строгих літер
Заворожений навік:
- Так!
Це книга з Чорногори! -
Наче хтось йому говорить.
Звільна книгу розгорта.
І схвильовано, врочисто
Кобзаря вірші вогнисті
В кузні батьківській чита.
Сливи, сливи,мов намисто,
У садках між зелен-листом,
І, мов золото, грушки.
Круглі яблука рум’яні
У садках за парканами…
Йдуть до школи пастушки.
Як у сні, промчало літо.
Малювали щічки дітям
Свіжість хвиль і сонця жар.
Та Івану бистру річку,
Сонця ласку, шум смерічки
Заступить зумів «Кобзар».
Йде Івась. «Кобзар» в торбині.
(Не лишив його у скрині).
А кругом — прекрасний світ:
Поле, ліс, і ген на небі,
Мов різьба, карпатський гребінь -
Все мов йшло за ним услід.
Ні! Не йшло!
В душі тремтіло,
Пахло, мріяло, дзвеніло -
Рвалось в простір з тісноти.
Все оте врізьбити в слово
Намагався знов і знову,
Та не міг ще слів знайти.
То обдряпана хатина,
То мале дитя під тином,
То ріпник блідий мов смерть -
Мов ті привиди, в уяві.
Й гаснуть всі слова яскраві,
І тіка натхнення геть.
Все ж він чув,
він знав, він бачив,
Що його чуття гарячі,
Мов у кузні горна жар,
Дожидають тільки миті.
Щоб у слово перелити
Із душі палкий пожар.
Ось він в полі…
Наче море -
Панський лан.
А поруч — горе! -
Клаптики бідняцьких нив.
Стислось серце — защеміло.
І уперше що несміло
На папір біль серця сплив.
Ось рядочок…другий…третій…
І він знає: вже до смерті
Не спинить тих дум прибій!
Дум, що в’яжуться у пісню.
Пісні тій у грудях тісно
І від болю, і від мрій.
Пісні він не дасть спочити…
Весь свій вік він буде битись
З тьмою, з кривдою, зі злом,
За добро людей, за щастя
Проти тюрм, попів, зловластя.
Він, немов той бурелом,
Розбиватиме окови,
Щоб життя прийшло в світ нове,
Повне радості, краси…
З книг знання і міць здобуде,
І за правду битись буде
Весь свій вік ковальський син.
Редактор М. Дорошенко Художній редактор І. Плесканко Технічний редактор С Недовіз Коректор /. Микита
Здано до складання 20. IV. 1976 р. Підписано до друку 12. X. 1976 р. Формат 60 X 90і 8. Папер. арк. 1. Друк. арк. 2. Вид. арк. 2,33. Зам. 1193. Тираж 200 000. Папір офсетний № 1. Ціна 20 коп. Видавництво «Каменяр», Львів, Підвальна, 3. Львівська книжкова фабрика «Атлас» республіканського виробничого об'єднання ♦ Поліграфкнига» Держкомвидаву УРСР. Львів, Зелена, 20.
У2 70803—058
В68 ВМ214(04)-77 6°~77
"КАМЕНЯР". 1976.
