1. Назва території і народу
Назва території, на якій живе український народ, змінялася на
протязі століть, подібно як і в інших країнах світу. Змінялася в різні часи і
назва нашого народу відповідно до політичного становища України й українського
народу та проявів української свідомости і чужинних впливів. Ці назви в різні
часи набирали іншого значення, ширшого або вужчого, загальнотериторіяльного і
загальнонаціонального або, навпаки, провінціяльного чи племінного. Ці назви були
частково місцевого походження, частково приходили в уживання з боку сусідів або
завойовників і відповідно до цього були власними, прийнятими назвами, або
накинутими, примусовими. Деякі з них були штучним продуктом і вживалися тільки
чужинцями, деякі мали навіть тільки глузливе значення.
Основними назвами української території й українського народу були
назви Русь і Україна. Назва Русь була спершу прив’язана до землі й
племени полян коло Києва у відрізненні від інших земель і племен, але з
поширенням Київської держави поширилася й на всю українську територію, навіть
майже на всю Східню Европу й прикріпилася передусім до української території й
українського народу; зокрема на деяких крайніх західніх українських територіях
вона до останніх часів зберігалася в первісному значенні Русь = Україна, русин =
українець.
Назва Русь на означення України вживається не тільки в
литовсько-руських літописах
XIV—XVI ст., але й за козацьких часів, коли назва Україна вже широко прийнялася.
Б. Хмельницький хотів визволити ввесь »руський народ по Вислу«, в
гадяцькому договорі гетьмана
І. Виговського 1658 р. Україну названо »Великим Князівством Руським«. В
інструкції гетьмана П.
Дорошенка (1670) згадується теж »руський православний український народ«. І
чужинці, як, напр., Павло з Алеппо (1654), називають Україну Руссю, а українців
русинами або русами, відрізняючи їх усюди від москвинів, яких аж до початків
XVIII ст. знали тільки під назвою москвичів, москвинів або москалів, а їхній
край під назвою Московія.
В західноукраїнських землях в Австро-Угорщині назва Русь і русин
втрималася майже до кінця XIX ст. на означення української території й
українського народу (Studium Ruthenum у Львові, Руська Трійця, З’їзд руських
учених 1848 р. й ін.).
В XIV ст. за почином царгородського патріярха для галицької
митрополії, а за тим і на означення Галицько-Володимирської держави приймається
назва Мала Русь (у відрізненні від земель київської митрополії, яку звали
Великою Руссю — термін, що його перебрали для своєї держави московські великі
князі).
За козацьких часів назву Мала Русь перейняли київські письменники
й канцеляристи і на означення східньоукраїнських земель у формі Малоросія або
Малоросійська Україна, несвідомо підготовляючи тим московському урядові ґрунт
для введення в XVII—XVIII ст. урядової назви Малоросія на означення гетьманської
України. Назви малорос, малоруський дістають від того часу »об’єдинительний«
характер і набирають, особливо в XIX ст., згірдливого сенсу.
В російській мові вживалися із середини XIX ст. штучні терміни
Южная Русь, южнорос, що тепер теж мають значення, аналогічне до Малоросія —
малорос.
За аналогією з назвою Малоросія з середини XVIII ст. починають
вживати штучної назви Новоросія на означення території Південної України. Цей
термін виник у наслідок того, що на землях Південної України утворена була в
1764 р. Новоросійська губернія; після знищення Запорізької Січі вся Південна
Україна дістала назву Новоросійський Край. Ця назва спричинилася до того, що в
XIX ст. поширилося хибне уявлення, ніби »Новоросія« не є Україна, і вона стала
випадати з поля зору істориків, які вивчали минуле Лівобережної і Правобережної
України. Відбилося це уявлення і на вимогах російського тимчасового уряду під
час переговорів із Центральною Радою влітку 1917 року. Останнім часом назва
Південна, або Степова, Україна цілком заступила штучну назву Новоросія.
Одначе і первісна назва Русь, русин й усі інші назви поступилися
місцем теж старому термінові Україна, українці, що від кінця XIX ст. виключно
вживається і українцями, і чужинцями на означення нашої території й нашого
народу.
З назвою Русь, Україна, Малоросія тощо зв’язана широка література
різними мовами, зокрема українською, російською, польською і німецькою. Питання
про цю термінологію творить вихідний пункт у всій схемі української історії й
тому докладно розглядалося в творах наших видатних учених, зокрема »Історії
України-Руси« М. Грушевського та його спеціяльних працях. Огляд усього питання
подають праці Л. Цегельського, Д. Дорошенка, М. Андрусяка й В. Січинського, які
зазначаємо в літературі цього відділу.
З.Кузеля
НАЙСТАРІШІ НАЗВИ
Найдавніший докладний опис української території та її людности
подав грецький історик Геродот (484—425 до Хр.), що називає українську землю
Скитією, а її людність скитами. Відгомін назви Скитія зустрічаємо в нашому
найдавнішому літописі
»Повісті
временних літ«, у згадці про те, що греки називали Великою Скитією землю
українського племени уличів (угличів), які сиділи спершу над долішнім Дніпром, а
згодом були витиснені кочовиками на долішній Бог і Дністер.
Від IV ст. до Хр. Україну називали Сарматією, а її людність
народом сарматським від назви іранського племени сарматів, що прийшло на Україну
після скитів. Князем Сарматії назвав себе Юрій Хмельницький як васаль турецького
султана в 1678—81 рр.
В II й III ст. по Хр. для України прийнялася назва Роксолянія від
пізнішого поселення іранського племени роксолянів. Цієї назви залюбки
вживали в козацькі часи для підкреслення окремішности й автохтонности
українського народу або для відрізнений Руси-України від Руси-Московії. Так,
напр., про В. Хмельницького й І. Виговського згадується в переговорах із
шведським послом Веллінґом як про гетьманів »totius Ukrainae Antiquae vel
Roxolaniae«. Один із перших панегіриків на честь гетьмана І. Мазепи називається
»Muza Roxolanska« Івана Орновського (1688 р.). На деяких мапах Україна названа
Роксоляніею (напр., у С. Мінстера в Базелі 1552 р, — Ruthenia quae et Podoiła
olim vero Roxolania, в Ортеліюса 1590 p. й. ін.). Наталію Лісовську з-під
Рогатина, жінку турецького султана Солімана, називали Роксоляною.
У половині VI ст. по Хр. ґотський історик Йордан згадує на
українській території антів, і ця назва зберігається ще в VII ст.
Арабські й візантійські джерела VIII-X ст. вживали для місцевої
людности України назви cловіни.
У більшості географічних італійських карт XIV—XVI ст. українське
Наддніпров’я означається як Cumania або Commania побіч назв Sarmatia, Ruthenia i
Russia, напр., карта Marino Sanuto 1320, Paolo Torlani 1565 та ін.
В.Січинський
НАЗВА «РУСЬ»
Назву Русь літопис застосовує до варягів (»Ідоша за море к
варягом, к Руси, сице бо звахуть ти варяги Русь, яко се друзії зовуться свеє (=
шведи), друзії же урмани (= нормани), аньгляне, інії і ґоте«), зв’язуючи з
появою цієї Руси заснування держави в Східній Европі. Далі назва Русь
зустрічається в літописі спершу в значенні території полян — трикутника
Київщини, утвореного Дніпром, Ірпенем і Россю, а згодом поширюється на всі землі
Київської держави. Слово Русь — збірного значення (як знать, чернь, челядь);
поодинокий представник Руси позначався назвою русин (у
»Слові о полку Ігоревім«
ужито — єдиний подібний випадок — також слова русич). Терміни руський,
русин збереглися в ужитку до нашого сторіччя в Буковині й Закарпатті. Засвоїла
їх також як назву українців і білорусів польська мова; в польській
адміністративній термінології Галичина звалася руське воєвідство (XV—XVIII ст.).
Термін Мала Русь з’являється як назва Галичини в протилежність
цілості Київської держави в XIV ст. (вперше 1335). З XIV ст. московський князь
також починає титулувати себе князем Руси (1353 — князь всея Русии). Щоб
розрізнити дві »Русі« — московську і українську, константинопільський патріярх
застосовує до першої назву Велика Росія (гр. Μεγάλη Ρωσία), до
другої — Мала Росія (гр. Μικρά Ρωσία). З таким значенням ці
терміни трапляються зрідка в церковних діячів XIV—XVII ст. Здобувши за
Переяславським договором протекторат над т. зв. Гетьманщиною, московський цар
Олексій Михайлович використовує стару церковно-адміністративну термінологію і
приймає для себе титул
»царя
Великої і Малої і т. д. Росії« (1654. Росія замість Русь — за
грецьким зразком). З кінця XVIII ст. офіційна російська назва »Мала Росія«
поширюється і на новоприлучені до Росії правобережні українські землі, чимраз
виразніше забарвлюючися образливо для українців. В наш час ця назва в формі
Малоросія і похідні від неї малорос, малорус тощо зустрічаються
тільки як тенденційні в російській об’єдинительній літературі.
Походження назви Русь не з’ясоване, хоч і було об’єктом численних
досліджень протягом понад двох сторіч. Серед багатьох висловлених поглядів є
такі, що, безперечно, не витримують наукової критики. Сюди належать теорії про
фінське походження назви і почасти племени (Татіщев 1739 і ін.), хозарське
(Еверс 1814 і ін.), фрізьке (Голльман 1816), угорське (Юргевич 1867), литовське
(Костомаров 1860), полабське (Забєлін 1876), жидівське (Барац 1910), арабське
(Рудановський 1911), тюркське (Фріцлер 1923), кельтське (Шелухин 1929). Більше
імовірности мають теорії про варязько-скандінавське походження назви Русь і про
автохтонне слов’янське.
Теорія варязького походження назви Русь, висунена на поч. XVIII
ст. Баєром, а далі особливо посунена працями Міллера (1749), Куніка (1844) і
Томсена (1877), спирається, крім наведеного вище свідчення літопису про те, що
Русь — не слов’яни, а варяги, на такі головні факти: належність Руси до варягів,
а не слов’ян засвідчують чужі джерела IX—X ст. — західньоевропейські, грецькі і
арабські; Костянтин Порфірородний у своєму трактаті „ΙΙερί ’εθνω̃ν" 949
подає назви дніпровських порогів окремо »руською« і окремо »слов’янською« мовою,
і »руські« назви найлегше можуть бути пояснені з північно-германських мов; імена
перших князів у Східній Европі — північно-германського походження; фіни і тепер
звуть шведів Ruotsi. Правда, не засвідчене жадне шведське плем’я з подібною
назвою, але припускається, що фіни вивели її від шведського слова *roþs-menn
(мореплавці) — ст. шв. *roþer (стерно). Цьому відповідає те, що частина
середньо-шведського узбережжя має назву Rodhsin — місце, звідки відпливали
варяги.
Найголовніші заперечення проти варязько-скандінавської теорії
походження назви (і племени) Русь полягають у тому, що ця теорія не вмотивовує,
чому для держави, заснованої шведами, прийнято не шведську назву, а фінську;
важливо також, що грецькі джерела знають »Русь« під назвою Ρω̃ς уже в
VIII ст., коли варяги ще не опанували водного шляху з Балтійського до Чорного
моря. Це останнє заперечення відводиться теорією про кілька хвиль варязької
колонізації, що першою з них була ґотська. Цю ґотську підбудову
варязько-скандінавської теорії розбудовує Кунік (1875), а далі Шахматов (з
1904), Тіяндер (1915); її підпирають також міркування Р. Смаль-Стоцького про те,
що ґотські завойовники з русим волоссям могли дістати в народі збірну назву Русь
у протилежність до назви соціяльно-підлеглих автохтонів чepнь, з тим, що
пізніше назва Русь була перенесена на варягів (фактично приклад т. зв. народної
етимології, відомої вже в X ст. Ліютпрандові). Буділович навіть виводив назву
Русь з ґотського слова *hroþs (слава) (1890), що одначе хибно.
Прихильники автохтонности назви Русь (особливо Максимович 1837,
Ламанський 1859, Ґедеонов 1862, а далі В. Антонович, Міщенко, Партицький,
Багалій, М. Грушевський, Падалка, Пархоменко) спираються переважно на подібність
назви Русь з річковими назвами на Україні (Рось, також Русна — ці аналогії знає
вже Густинський літопис); літописне ототожнення Руси з варягами спростовується
тим, що варяг — не племінна назва, а назва мореплавця-грабіжника всякого
походження, отже й слов’янського (від varang (меч); слово, засвідчене тільки в
одному старому словнику полабської мови — Ґедеонов). При цьому одні прихильники
автохтонности змушені припускати, що давніше частина слов’ян виселилася до
Скандінавії, а потім звідти повернулася (Ламанський); інші — визнавали
тотожність із слов’янами — Руссю всіх або багатьох народів, що жили на території
України — роксолянів, сарматів, гунів, а особливо — скитів (Іловайський, Марр,
Ґреков і ін. з різними відтінками й підходами). Етимологічно теорію
автохтонности назви і племєни Русь підтримав О. Потебня, виводячи назву Русь у
зв’язку з річковими назвами типу Рось з індоєвропейського кореня *ars „текти",
що одначе не дуже ймовірно.
Ю. Шерех
НАЗВА «УКРАЇНА»
Назва Україна, — єдина тепер назва території, заселеної
українським народом, — слов’янського походження й означала первісно
»пограниччя«, »окраїну«, »пограничну країну« (індоєвропейський корінь
найімовірніший *(s)krei- »відокремлювати, різати«).
Назва України й українців належить генетично (тобто щодо свого
виникнення) до того самого типу географічно-етнічних назв, що, напр., назва
балтійського племени ґаліндів (= »пограничників«, пор. литовське galas —
кінець, край, межа) чи германських маркоманнів ( = »люди з пограниччя«,
пор. нім. Mark — кордон, прикордоння). В такому значенні ця назва засвідчена
посередньо в чужій іранській формі з VI-VII ст. по Хр. назвою анти
(»пограничне плем’я, краяни«), що з історичних, географічних,
ономастично-філологічних і інших міркувань тотожна з назвою українців —
останнім, крайнім плем’ям тогочасної слов’янщини на південному Сході від сторони
іранців. Від відповідного слоза загального значення назва ця відрізняєтся
наголосом на наростку (Україна). Накореневий наголос, нерідкий ще в першій
половині XIX ст. (напр., у Шевченка зустрічаються обидва наголоси), тепер у
власній назві вийшов з ужитку.
В названих значеннях зустрічаємо назву Україна в найстаріших
літописах і інших джерелах XII—XIII ст. Так під р. 1187
Київський літопис за
Іпатіївським списком, оповідаючи про смерть переяславського князя Володимира
Глібовича під час походу на половців, говорить, що »плакашеся по немь вси
переяславци«, бо він був князем »всякими добродЂтельми наполнен —
о нем же Украина много постона« (журилася). Це перший запис у нашому літописі,
де вжито назву Україна. Під р. 1189 в тому самому літописі в оповіданні про кн.
Ростислава Берладника згадується, що він приїхав »ко Украйні Галичькой« (на
означення подністрянського Пониззя). В
літописі Галицько-Волинському
під 1213 р. є запис: »Данилу же возвратившуся к домови, и Ђха c
братом й прия Берестий, и Угровеск і Верещин, Столпе, Комов и всю Украину«,
себто всю забужанську Україну. В тому ж літописі під 1268 р. знаходимо вислів
»украйняни«, під 1280 — »на ВкраинЂ«, під 1282 — »на ВкрайницЂ«.
В усіх випадках словом Україна означувано переважно пограничні землі супроти
державного центру в Києві.
І в кінці XV ст. й на початку XVI ст. широко вживали слова Україна
на означення пограниччя, а мешканців тих »україн« (як, напр., подільської,
волинської чи брацлавської) називали »україніянами« або »українниками«.
З XVI ст. назва Україна вживається тільки в значенні »країни або
держави, заселеної українцями«, В дальшому значенні взагалі як »країна« (= гр.
κώρα і латинському regio), »далекий край«, в народних піснях теж як
»вільна земля«.
З розвитком Козаччини назва Україна поволі втрачає значення
пограниччя й стає географічною назвою, спершу для Центральних Українських Земель
(півд. частин Київщини й Брацлавщини), а в часи воєн Б. Хмельницького і для
Західньоукраїнських Земель і всієї української території, зокрема ж (як і в
XVIII ст.) для земель Козацької держави по обох боках Дніпра. Так у листі
турецького султана Солімана до короля польського Жигмонта Авґуста, датованому 3
листопада 1564 р., іде мова про Кам’янець Подільський як замок, що лежить на
Україні. В універсалі 1580 р. король Стефан Баторій звертається »к Україні
Руській, Київській, Волинській, Подільській і Брацлавській«; Жигмонт III. в
листі до українських козаків з 1618 р. писав, що »погани спустошили вже майже
всі області України«. Офіційні записки польського сойму з 1585 р. вживають назви
»Ukraina Podolska«. В меморіялі, поданім до польського уряду, київський
католицький єпископ Йозеф Верещинський вживає назви Україна, як уживають цієї
назви в своїх щоденниках С. Бельський (1609 р.), Ш. Окольський (»Козаки вже
розподілили Україну поміж провідниками« ... — 1638 р.) та ін.
Державні українські діячі XVII ст. часто вживають цієї назви в
офіційних документах. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний в листі до короля
польського з 15 лютого 1622 р. пише про »Україну, власну, предковічну, вітчизну
нашу«, згадуючи »городи українські«, »народ український«. Запорожці в листі з 3
січня 1654 р. підписуються: »Зо всім військом і Україною отчизною нашою«.
Виговський (в 1657 р.) домагався від шведів »права цілої старовинної України або
Руси, де бувала грецька віра і де є ще мова, аж до Висли«. В інструкції гетьмана
П. Дорошенка (1670 р.) для послів Запорізького війська читаємо: . . . »всі
духовнії і свіцькіе руского Православного Українського Народу стани з гетманом і
войском запорозким волною елекціею оберут Пастирем«. Гетьмани І. Мазепа, П.
Орлик, козацькі літописи XVIII ст. широко користуються назвами Україна,
український. Зокрема в літописі
Самійла Величка († 1728 р.) знаходимо також назви: Україна обох сторін
Дніпра, обої України, Україна сегобічна, Україна тогобічна, Козацька Україна,
Козако-руська Україна Малоросійська, а також відомий вираз: »Зо всею Україною і
Войском Запорожским«. Користаються цією назвою і літературні твори, як драма »Милость Божія« (1728 р.)
і ін.
Це вживання назви Україна цілком відповідало поширенню її в
народі, доказом чого є численні пісні, присвячені подіям XVI—XVIII ст. (напр.,
пісня про Байду, пісня про татарські наїзди, про Морозенка та ін.).
Назва Україна відтоді широко приймається всупереч тенденційній
термінології, запроваджуваній російським і польським урядами, і навіть всупереч
прямим заборонам (XIX ст. в Росії).
Проголошенням Української Народної Республіки (20. XI. 1917 р. і
22. І. 1918 р.), Західньо-Української Народної Республіки (1. XI. 1918 р.) назва
Україна і український остаточно стверджуються як у внутрішньому, так і
чужинецькому вжитку. З цим мусіла рахуватися і окупаційна влада, прийнявши ці
терміни офіційно і називаючи підсовєтську Україну — Українська Радянська
Соціалістична Республіка (УРСР). Офіційним приняттям назви Карпатська Україна
(III. 1939 р.) покладений був край ваганням щодо назви і цієї частини
Української Землі.
Я. Рудницький
В. Січинський
НАЗВА «УКРАЇНА» В ЧУЖИХ МОВАХ
Назва Україна засвідчена насамперед на українському ґрунті
(починаючи з XII ст.), згодом у найближчих сусідів: поляків та москвинів (з XVI
ст.). У XVII ст. постає штучне політично-тенденційне пояснення України як
периферії Польщі (Ґрондський), що знайшло свою аналогію у російському
популярному поясненні: периферії Росії, хоч, починаючи з XVI ст., і назва
(Україна) і апелятив (ґатункове ім’я: україна) мають уже значення не межової
землі, а землі, країни взагалі.
В Західній Европі назва України в своїй слов’янській формі починає
поширюватися з 40-их рр. XVII ст. Бачимо це з тодішніх географічних мап, окремих
книжок про Україну та згадок про неї в західньоевропейській публіцистиці
(головно з приводу козацько-польських воєн). Найбільше спричинився до
популяризації назви України в Европі французький інженер Ґільйом Ле-Вассер де
Боплян, що в 1649 р. видав свій відомий
"Опис України" й три мапи
(1648, 1650 і 1660). »Опис« був перекладений згодом на латинську, англійську,
німецьку, польську й російську мови, і так назва України популяризувалася в
географічно-історичній літературі.
Після Бопляна назви Україна вживають автори італійських,
німецьких, французьких, англійських і ін. мап. Немало заважила на популяризації
назви Україна в Европі »Історія Карла XII« Вольтера й нарешті діяльність першої
української політичної (т. зв. мазепинської) еміґрації в Европі в XVIII ст.
На мапах і в книжкових виданнях про Україну її назва не завжди
була (філологічно) однакова. Латинською мовою писалося Ucrainа або
Ukraina, але побіч цієї форми вживали і Ucrainia чи Ukrainia,
чи теж Ucranіа побіч Ukrania; ця остання форма залишилася й досі в
деяких мовах (еспанська, португальська, фламандська); в інших націоналізовано
закінчення відповідно до мовних звичок, пор. французьке L’Ucraine (у
вимові звичайно: »Люкрен«), в англійській Ukraine (побіч не рідкого
Ucraine - у вимові »Юкрейне«), в німецькій подвійна форма: старіша
Ukraina, побіч новішої націоналізованої Ukraine, вживається аж до
найновіших часів. Вагання в наголосі: Ukraine побіч
нормалізованого: Ukraine — пояснюється недостатнім відзначенням
самостійности звука і, що в німецькій вимові зливається з попереднім а
в двозвук (внесені з української сторони форми Ukrajine чи Ukraine не втрималися
в німецькому правописному вжитку). Після першої світової війни всі додаткові
словники й ортоепічні підручники подають правильний наголос на і (напр., великий
Duden: Ukraine).
Я.Рудницький
|
