Через несприятливі політичні та мілітарні обставини, Зохідно-Українська Народна Республіка наприктиці складалася заледве з Галичини, і то не цілої, бо під кінець 1918 року західні повіти були зайняті поляками.

11 листопада 1918р. формально закінчилась Перша світова війна, але для України це був початок нового поділу її земель між сусідами. Цього ж дня Румунія захопила Буковину і встановила кордон на сході Галичини вздовж річки Черемош, далі на північ до Дністра та по Дністру аж до Чорного моря. Так само не вдалося закріпити українську владу на Закарпатті, яке все ще перебувало під владою Угорщини. Територія ЗУНР зменшилась до 45 тисяч кв.км. із приблизно 4 мільйонним населенням, у якому українці становили більше 75%, решту – поляки, жиди та німці.(2)

Після відступу українського війська зі Львова, політичне керівництво ЗУНР, не беручи до уваги об’єктивних можливостей і не шукаючи інших віріантів воєнного і політичного успіху, бачило єдиний шлях до перемоги тільки у відвоюванні Львова. Це вважали найважливішим фактором впливу на держави Антанти. Тому Національна Рада і Державний Секретаріат вимагали негайних дій від Начальної Команди.(3)

В той же час вже 22 листопада 1918р. маршал Юзеф Пілсудський категорично настояв: бойові дії у Галичині продовжити до повної її окупації. Але у генерала Розвадовського вистачило сил лише взяти галицьку столицю, та утримувати опорні пункти на залізничному шляху з Перемишля – Мостиська, Судову Вишню, Городок. Правда у першій половині листопада, скориставшись складною ситуацією в краї, відсутністю регулярної армії, полякам вдалося захопити Ярослав та західні повіти Перемишль, Чесанів, Добромиль. Спроби просунутись далі на схід були зупинені загонами галицьких добровольців.(4) Проте, основною позицією, основним напрямком військових дій Державний Секретаріат і Президент ЗУНР, вважали дії спрямовані на відвоювання Львова. Цій ідеї було підпорядковано все : і вибір комендантів, і планування операцій. Для цього з цих груп добровольців які творили польсько-український фронт, потрібно було створити регулярну армію. Одже впродовж листопада 1918р.—січня 1919р. армія пережила процес спановлення. Підрозділи УСС, які після відступу зі Львова опинились на схід від міста, об’єдналися у групи “Схід” і “Старе Село”, створивши тим самим основу підльвівського фронту. Штаб групи “Схід” дислокувався у с.Куровичі. Очолював команду підполковник М.Тарнавський. Сокальська, угнівська, белзька, равська, яворівська та янівська “партизанські” групи об’эдналися у військове з’єднання “Північ”, встановивши український контроль над територією північніше Львова – Янова – Яворова, західніше Рави-Руської – Белза – Сокаля і до Волині. Спочатку осідком команди “Північ” був Сокаль, потім – Кам’янка-Струмилова. Від грудня 1918р. командував групою підполковник В.Курманович. Південні групи – хирівська, рудківська, щирецька, крукеницька, наварійська та інші становили основу з’єднання “Південь”, що захищало українську територію південніше залізничної колії Львів – Городок – Судова Вишня – Перемишль та східніше лінії від Перемишля до Нижанкович – Хирова – Сянок на південь. Осередком був Самбір. Загальне командування очолював полковник Г.Коссак.

Підготовка до загального наступу на Львів почалася у другій декаді грудня. Дату операції слід розглядати як першу сплановану і проведену бойову операцію Начальної Команди Армії. До виконання наступу були залучені найбільш організаційно сформовані бойові групи “Старе Село”, “Щирець”, “Схід”. При цьому безпосередній наступ мали здійснити групи “Старе Село” і “Щирець”. Перша планувала наступ з півдня, друга – з південного заходу, маючи на меті оволодіти головним залізничним двірцем. Група “Схід” мала завдання відволікти на себе певну частину польських військ на півночі і сході. Початок операції було призначено на 27 грудня.

ГУЦУЛЬСЬКИЙ КУРІНЬ УГА

У цей час лінія фронту проходила довкола Львова через Брюховичі – Збойська – Кривчиці – Майорівку – Пирогівку поза Козельниками – Сокільниками і Скниловом. Враховуючи важливе стратегічне значення здобуття Львова, частини, що наступали, були посилені новими бойовими силами. Зокрема, групі “Старе Село” були підпорядковані І-й Станіславський курінь, І-й Бережанський курінь, І-й Коломийський курінь та І-й курінь із бригади УСС. Групу посилено 10-ма батареями, що мали 10 звичайних гаубиць і одну далекобійну. Групу “Щирець” посилили Козятинською окремою піхотною бригадою у складі 1200 стрільців. Загальна чисельність бойових сил, які були залучені до даної операції, налічували 4000 стрільців і 16 батарей.

Зосередження такої кількості бойових підрозділів, на думку Начальної Команди, повинно було би забезпечити успіх. Проте велика кількість іноземців які обіймали керівні пости у Галицькій Армії, стала причиною витоку інформації, яка відразу ставала доступною ворогові.

Тому отримавши необхідні їй дані, польська група полковника Сопотницького після певних приготувань у складі 2400 жовнірів, 24 скоростріли, 150 кіннотників і 10 гармат – 24 грудня прибула в Городок. Випереджуючим ударом 25 грудня ця група здобула Любінь Великий, 26 грудня – Ставчани, 27 грудня – Оброшино та Рудно і 28 грудня увійшла на допомогу польським військам у Львові.

Своєю акцією вона вивела з бойового ладу групу “Щирець” і значно посилила військову обороноздатність Львова. Проте Начальна Команда ГА не змінила свого плану і 27 грудня наступ на Львів почали групи “Схід” і “Старе Село”. Станіславський курінь здобув Сихів, курінь УСС здобув Зубру. 28 грудня частини ГА групи “Старе Село” зайняли Міські Пасіки, Сокільники, Бондарівку, а курінь УСС -- Козельники і Персенківку. В цей же день УСС підійшли до Кульпаркова. Група “Схід” стала під Личаковом і захопила бровар Грунда. І хоч група “Щирець” у ті дні відбила Любінь Великий, але Ставчан і Оброшино здобути не вдалося. Обходячи їх, група захопила Скнилів, але підтримати далі наступ на Львів не змогла. Станом на 29 грудня лінія фронту довкола Львова була така : Брюховичі, Рясна-Руська, Малехів, бровар Грунда, Пасіки Міські, Персенківка, Кульпарків, Скнилів, Зимна Вода.

Загальна лінія фронту в переддень нового 1919р.простяглася від Тімни до Хирова, від Перемишля кругом Львова далі на Яворів, Любачі і до Крилова на Холмщині. Це означало, що за листопад і грудень 1918р. польські війська заволоділи 10-ма з 59-ти повітів, в яких на початку листопада була проголошена ЗУНР.(6)

Уряд ЗУНР не дав собі за виграну і далі наполягав на повторному наступі на Львів. Що і був призначений на 11 січня. Проте як і попередньо поляки розвідали і провели випереджуючу акцію. 6 і 7 січня група генерала Ромера, що дислокувалась у Раві-Руській, прорвала лінію оборони, яку довкола міста займала група “Північ” і 8 січня зайняла Жовкву. Через Куликів, який здобули 9 січня, ця група прорвалась до Львова, чим знову підкріпила його залогу. А випадом зі Львова, поляки зайняли Рясну-Руську, Домажир, Козичі, Мшану і Судову Вишню. Проте 10 січня група “Янів” примусила поляків повернутись до Львова.

Третій випад поляки здійснили 7 і 8 січня на півночі, на Угнів і Сокаль. Але і тут їх зупинили українські частини.

Ці випади поляків зірвали запланований на 11 січня наступ ГА, а 12 січня поляки почали наступ самі. Захопивши Скнилів, вони 13-го січня захопили Бондарівку і Козельники. Група “Старе Село” під командою О.Микитки відбила Козельники і Персенківку.(7) Ці та інші позиційні бої і були головною причиною зриву наступу УГА на Львів. На той час бойова лінія українсько-польського фронту довколо Львова стала на таких позиціях:

Басівка, Сокільники, ліс Освіча, Козельники, північніше Сихова, Пасіки Міські, Чортківська Скеля, Лисиничі, Сороки, Ляшки Муровані, Малехів, Лиса Гора, Брюховичі, Рясна Руська, Козичі і Карачинів. В умовах холодної і сніжної зими, бої новколо Львова та приколійної перемиської смуги дещо затихли. Обидві сторони намагались максимально використати це затишшя у власних інтересах.

В УГА це був час реорганізації армії. На січень 1919 року Галицька Армія складалась із 12 піших, 1-ї гірської та 1-ї кінної бригад. Повний склад такої армії з 14-ти бригад повинен був мати 150 тис. Старшин та вояків, у тому числі біля 103 тис.старшин і вояків у бойових формаціях. Вона повинна була мати 50 генералів, 125 професійних старшин генерального штабу і 6.250 старшин, у тому числі у бойових формаціях – 4.160 старшин. Під час реорганізації, армія виросла у потужну військову формацію кількістю 50-60 тис.стрільців і 60 гармат. Вона складалась з трьох корпусів. Першим командував Осип Микитка, другим – полковник Мирон Тарнавський, третім – Антін Кравс. Шефом штабу призначено Віктора Курмановича.(8)

Таким чином, в результаті реоргінізації бойовий склад армії набрав такої схеми:

Перший галицький корпус :

5-та Сокальська бригада – 3 курені ;

6-та Равська -- 3 курені ;

9-та Угнівська -- 2 курені ;

10-та Янівська -- 3 курені.

Всього – 11 куренів.

Другий галицький корпус :

1-ша бригада УСС -- 3 курені ;

2-га Коломийська -- 3 курені ;

3-тя Бережанська -- 5 куренів ;

4-та Золочівська -- 4 курені.

Всього – 15 куренів.

Третій галицький корпус :

7-ма Львівська бригада -- 6 куренів ;

8-ма Самбірська -- 4 курені (+6 приданих груп)

11-та Стрийська -- 4 курені ;

1-ша Гірська -- 4 курені .

Всього – 24 куренів.

Крім стрілецьких корпусів і бригад, упорядковано структури родів збройних сил і спецпідрозділів армії.(9)

12 лютого 1919р. у Ходорові – новій військовій столиці – Є.Петрушевич провів чергову нараду керівників ЗУНР і військових. Новий начальник штабу полковник Курманович, доповів про становище в армії. Він відзначив, що після закінчення реорганізації вона нараховує 60 тис. вояків, але її технічні засоби та озброєння гостро потребує удосконалення. Генерал Омелянович-Павленко роз-глянув становище на фронтах і визначив план подальших дій. На початок лютого ініціатива поволі стала переходити на бік Галицької Армії. Частково це було пов’язано з новим вибухом польсько-чеського конфлікту.(10)

Полковник Кравс пропонував головний удар здійснити на Перемишль з виходом на Сян і не витрачати сил на штурм Львова з його 15-ти тисячним гарнізоном, а залишити місто в тилу. Але президент Є.Петрушевич, котрий був присутній на тому обговоренні, наполягав на взяті Львова. На його думку, це сприятливо вплинуло б на Празьку мирну конференцію, що мала розпочатися 18-го лютого.(11) Генерал Омелянович-Павленко запропонував головний удар завдати вздовж залізничної лінії на ділянці Судова-Вишня – Городок, блокувати Львів і опанувати його із заходу. Інші корпуси мали активними діями не дозволити противнику перекидати частини проти ІІІ-го корпусу. Безпосередньо в наступі на Судову-Вишню планувалась участь лише 2-тисячної групи з лівого крила І-го корпусу полковника О.Микитки. Після повного оточення передбачалося загальним штурмом визволити Львів.(12) Цей план і було затверджено до дії.

Чи реальний був цей план до виконання ? Проглянемо на співвідношення сил. На напрямку головного удару противник мав два угрупування в Городку і Судовій-Вишні і слабкі гарнізони в населених пунктах, які прилягали до залізниці, та підрозділи на лінії фронту. Городоцька група полковника Серди мала 142 старшини, 2236 вояків, 40 скорострілів і 16 гармат, група генерала Зєлінського у Судовій-Вишні – близько 4 тис. вояків і 24 гармати. На городоцькому напрямку наступали частини 7-ї Львівської бригади отамана А.Бізанца – близько 2100 стрільців(5 куренів). На Вовчухівському головному напрямку діяла група отамана К.Гофмана з 8-ї Самбірської бригади (1100 багнетів і 15 гармат). Напередодні операції її посилено 1-м куренем УСС поручника О.Івановича та іншими підрозділами і доведено до 2,5 тис. а в ході наступу до 3 тис.(13) Операція, що увійшла в історію польсько-української війни під найменуванням Вовчухівської, почалася 17-го лютого. Розгорталась вона тяжко. З’ясувалося, що польський розвідці знов вдалося дістати інформацію про план галичан і головне, вивідати напрям головного удару. Тому генерал Розвадовський встиг посилити свої війська у Судовій-Вишні та Городку. Запеклі бої розгорілись на всіх ділянках фронту.

Українська артилерія 16-го лютого обстріляла польські позиції на ділянці Судова-Вишня – Гопродок та Львів. Особливо впертий опір зустріли курені 7-ї Львівської бригади отамана Бізанца під Любенем Великим. На лівому фланзі курінь Осипа Станімира спільно з частиною “Групи Гофмана” вдалося просунутися в перед і зайняти Вовчухи, Бар. Курені отамана Карла Гофмана наступаючи на Судову-Вишню зайняли Довгомостиську, Дмитровичі, Стоян-ці.(14) Яворівська група з першого корпусу проривом з півночі зруйнувала залізничну колію біля с.Заріччя, західніше Судової-Вишні. Янівська група захопила с.Гартфельд. Частини другого корпусу полковника М.Тарнавського зайняли Збойська, дійшли до станції Лисиничі, оточили Богданівку західніше Львова.(15) Галицькі артилерійські батареї з Винників, Дублян, Лисинич безперервно обстрілювали ворожі позиції. З виходом 18 лютого українського війська на залізницю, перервався залізничний і телефонний зв’язок між Львовов і Перемишлем. Частини Львівського гарнізону і польське населення міста охопила паніка. Польське командування кинуло на оборону Львова сильну групу генерала Вацлава Івашкевича. Ця група налічувала 474 офіцери, 4515 старшин і солдатів. Крім того, в район боїв прибула також група полковника Генріха Мінкевича – 155 офіцерів та 5276 старшин і рядових. Отримавши значне підкріплення наприкінці дня 19 лютого поляки почали контрнаступ. Ударом з Городка в здовж залізничної колії на захід після запеклого бою вони відбили Вовчухи і Бар. Того ж таки дня поляки контратакували з Судової Вишні і зайняли Довгомостиську. Наступного дня, намагаючись розвинути успіх, вони завдали удару з Вовчухів на Долиняни і Добряни. Але бригади О.Станімира і О.Івановича зупинили і відкинули ворога. 21-23 лютого частини Третього корпусу відбили атаки поляків і закріпились на лінії Довгомостисько—Милятин—Бар, Вовчухи-Долиняни, Стаділки—Угерці.(16)

Дії українського війська серйозно стривожили не тільки польське командування, львівську залогу, а й антантівське керівництво, яке з самого початку українсько-польського конфлікту стало на польську сторону.

Вже 19 лютого штаб УГА отримав телеграму Вищої Ради, що вимагала припинити вогонь у районі залізниці та пропустити до Львова антантівську місію на чолі з французьким генералом Барталемі. Начальна команда відмовилась це зробити. Але за наказоим президента Є.Петрушевича місію пропустили, а під її покровом – 14 тис. карабінів з амуніцією.(17)

Варто зазначити, що Місія Антанти вмішалася в польсько-українську війну аж тоді, коли стратегічне положення польської армії під Львовом значно погіршилося, їй грозило повне оточення у Львові і в результаті втрата міста. Місія Антанти прибула до Варшави вже в половині січня 1919р., але за перший місяць свого перебування в Польщі вона нічого не зробила для того, щоб припинити війну в Галичині і почала активно діяти щойно тоді, коли український генеральний наступ загрожував упадку Львова. Місія виклала домагання про припинення боїв, при чому зазначувала, що відкинення цього домагання розглядатиметься, як акт ворожого чину проти Антанти.(18)

28 лютого місія Антанти вручила українській і польській делегації проєкти перемир’я, звернувши увагу при тому на зростаючу силу поляків, включно з армією ген. Галлера і гнів Антанти, який впаде на українців у разі відмови. Договір перемир’я встановлював військову демаркаційну мінію яка стала відома як “лінія Барталемі”. Можливо, що якби вона проходила була, більш-менш вздовж існуючого польсько-українського фронту, українська сторона була б її прийняла. Але вона значно відходила від цієї лінії, віддаючи добру половину української територі їз нафтовим басейном в руки поляків.(19) Така вимога була неприйнятною, з тих причин, що нафта – була єдина сировина на яку українці змоглиб поміняти потрібну їм зброю, амуніцію та медикаменти. Друге – договір з Польщею і уступлення частини території викликало б зневіру народу до уряду, що в кінцевому результаті привело б і до втрати державності. Українці програли, але програли перед фізичною силою, народ зробив висновки, це показала подальша боротьба, що набрала більш масових та зорганізованих виглядів. УВО-ОУН мала шанс привести український народ до державності, проте знову міжнародні чинники були не на їхню користь.. А тоді, у лютому 1919 українці вибрали те що повинні були вибрати: ”Хай нас розсудить залізо і кров”. І це був девіз героїв.

Упродовж 2-6 березня велись позиційні бої і здійснювалась передислокація сил. Правда цю передислокацію, використавши перемир’я в повній мірі, більш активно провели поляки.

6 березня 1919р. у штабі Третього галицького корпусу в селі Гошали полковник Г.Косак відбув останню військову нараду, в якій взяли участь всі командири бригад, груп і куренів, задіяних в операції, зокрема підполковник А.Кравс, отамани О.Букшований, А.Бізанс, К. Гофман, К.Шлюсер, сотники З.Носковський, О.Станімир, А.Ліськевич та ін. Начальник штабу зачитав наказ, за яким було створено три групи : “Голодок”(два курені, командир – О.Станімир), “Вовчухи”(три курені, командир – О.Букшований), “Судова Вишня”(п’ять куренів, А.Ліськевич) і резерв – курінь Г.Голинського. Командування операцією покладено на підполковника В.Кравса. План передбачував : окремий загін Г.Голинського прориває польську оборону в районі Вовчухи—Родатичі; одразу ж у пррив вступає група “Вовчухи” і зєднавшись з Янівською групою першого корпусу завдає удару на Городок із заходу і півночі; група “Городок” наступає на місто з півдня; група “Судова Вишня” прикриває лівий фланг війська у готовності відбити можливий контр наступ супротивника. Початок операції призначено на п’яту ранку 8 березня.(20) Для дезинформації ворога почався масовий обстріл Львова. За повідомленням самих поляків гармати УГА обстрілювали залізницю у Львові, казарми на околиці Замку, Личаків, Снопків, Міські Пасіки. Обстрілу піддались також польські позиції під Львовом у Кривчицях, Скнилові, Персенківці, Кульпаркові, стежі українців підійшли під Зимну Воду, Врочів, Бартатів. 5 березня у Львові висаджено у провітря великі склади зброї.(21)

Отаман Шухевич згадував, що тоді його розвідники принесли вісті про страшну паніку у Львові. Перший порив – використати сприятливу мить для атаки міста. Звернувся до командира корпусу. Але Тарнавський заборонив йому та іншим командирам ризикувати. І даремно. Пізніше польські військові історики зауважили, що у березні галичани двічі могли повернути свою столицю: у ніч на шосте і в час апогею Вовчухівської операції.(22)

Але з головним наступом поляки знову випередили українців. Дізнавшись про плани командування УГА, поляки 7 березня після досить сильної артилерійської підготовки перейшли у наступ. Група В.Фари завдала удару з району Черлян у напрямі Угерець на фронті групи “Городок”. Група Ю.Бекера пішла в наступ на Долиняни та Бар, та зайняла їх. Як не парадоксально це звучить, але цей випад поляків вийшов на руку українцям. Зупинивши передові частини, вони почали їх громити. Після жорстокого бою оволоділи не тільки втраченими позиціями а й заняли Вовчухи, Родатичі, Бар і Довгомостиска. 8 березня бригада УСС здобула Братковичі. Тяжкі бої вела група “Городок”, між Городком і Черлянами, а група Ліськевича між Родатичами і Судовою Вишнею. Яворівська бригада першого корпусу зайняла Бортатин і Годиню, група “Крукеничі” активно діяла в районі Медики. Повністю було зруйновано залізничну колію від Городка до Княжого Мосту.

Між 9 і 11 березням всі частини УГА були кинуті на здобутя Городка. УСС і Янівська група здобули Гартфельд, Галичани, Речичани. Група “Городок” зайняла передмістя Голодка, Поріччя Любінське і Черляни.(23)

Поляки розуміли своє катастрофічне становище і кидались як риба в сіті, намагаючись його виправити. Щоб віднягнути українські сили з під Судової Вишні і Городка, польська команда наказала ген.Ромерові вдарити на Жовкву. Це було виконано 9 березня, однак польська атака на частини 6-ої Равської бригади не досягла успіху, ворог був відкинений. Тому ген.Ромер оголосив, що рятування Львова не має успіху, він порадив ген.Розвадовському залишити Львів і пробиватись до Перемишля. Останній відповів, що скоріше загине ніж покине місто.(24)

Польська Начальна Команда, бачачи загрозу розгрому своїх частин у Львові і Городку, почала терміново стягати війська з цілої Польщі. З чеського фронту було перекинено групу ген. Александровича (3.000 багнетів). Українське командування вповні не оцінило ситуацію. Воно продовжувало кидати частини на штурм добре укріпленого Городка і через нього на Львів. Це губило час і знекровлювало військо. В той час отаман Кравс запропонував сміливий і несподіваний (та як далі показав час – єдино правильний) план. Замість прямого атакування Львова повернути всі частини на Судову Вишню і об’єднавшись із групами “Хирів” та “Крукеничі” у складі п’яти з половиною куренів піхоти і 6 батарей завдати полякам на цьому напрямку остаточного удару відкрити собі шлях на Перемишль. А польську частини в Городку і Львові опинилися б у повному мішку. Проте цей план відмовився виконувати комендант ІІІ корпусу Г.Косак, а начальна команда не настоювала. Вона тяжіла до попереднього плану – наступ на Львів через сильно укріплений Городок. Амбіції і в той раз переважили здоровий глузд. Польська Начальна Команда побачивши що в українців головний напрям наступу повернений не на Судову Вишню а на Городок, наказала групі Александровича почати тиск на групу "“Крукеничі”. Група Александровича почала наступ з Судової Вишні. Вона 16 березня здобула Кути, Діброву і Довгомостиська. Це звичайно ж послабило натиск УГА на Городок. Хоч зосередження великих сил у Судовій Вишні розвідники сотника Ліськевича виявили вчасно і негайно повідомили командування корпусу: Полковник Кравс зрозумівши всю небезпеку що загрожувала його 8-й Самбірській бригаді і взагалі всьому фронту, звернувся до командира корпусу з пропозицією припинити бої зо Городок і перекинути всі можливі сили йому на допомогу. Проте його пропозиція знову була зігнорована. Це спричинило до відставки Кравса зі своїх постів. Як результат – цей відтинок фронту був значно послаблений як фізично так і морально. Це засвідчили подальші події коли саме частини ІІІ корпусу почали самовільний відступ відкриваючи тили інших корпусів, що спричинило до зогального відступу УГА. Скориставшись прорахунками керівництва ГА поляки перейшли в наступ по всьому фронту. 17 березня полковник Г.Косак з дозволу Начальної Команди нарешті припинив безплідні атаки Городка і почав перекидати курені під Судову Вишню, але це вже було надто пізно. Поляки отримавши підсилення, (групу Д.Котаржевського з Познані – 5 куренів піхоти та 4 гарматні батареї), почали тиснути УГА , в якої не було резерву. Поляки захопили Яворів пізніше Янів та Магерів.(25)

Начальна Команда змушена була робити певні зміни. Новим комендантом ІІІ-го корпусу призначено генерала Кравса, але це вже не вплинуло на ситуацію, на всьому відтинку від Городка – Любіня до словацького кордону поляки почали масовий наступ, а зупинити їх не було чим. Призначення нового начальника Генеральної булави ІІ корпусу австрійця Альфреда Шаманека, що був знавцем теорії, усі його рішення були позначені фаховим, військовим знанням, також не направили справи, час був згаяний. 26 і 27 березня українські частини залишили Краківець, 28 березня поляки зайняли Брюховичі і Бірки.

Тоді Державний Секретаріат і НКГА звернулись до поляків із пропозицією про перемир’я. Як умови миру поляки поставили умову відходу українських військ на лінію Бартелемі. За посередництвом також звернулись до Найвищої ради в Парижі. Проте говорячи про готовність до мирних переговорів у той же час продовжували наступ, і продовжували навіть тоді коли прибула делегація мирної конференції. На цьому Вовчухівська операція була завершена. Цілі своєї вона не досягла. На це були як суб’єктивні так і об’єктивні причини. По перше міжнародна думка була не на користь України, як Західної так і Великої, тому обидві України опинились практично у повній політичній ізоляції, окрім же того, міжнародні організації тиснули на Україну вимагаючи від неї рішень, які дуже часто суперечили її інтересам, відомий випадок коли міжнародні санкції були накладені на вантаж медикаментів закуплених Петлюрівською армією, і це в той час коли знеможена тифом армія протистояла червоній Росії, що привело до вимирання українців. І по друге – Начальна команда ГА була підпорядкована уряду та президенту, що приводило до абсолютно не вмотивованих втручань останніх у дії армії. Мирні переговори (комісія Барталемі) були абсолютно не потрібні і вибили армію з наступального пориву, як одночасно і деморалізували населення. Як то: наступаєм і раптово – переговори з територіальними відступами. Для прикладу як оцінював політичну ситуацію повітовий комісар Самбірщини, письменник Андрій Чайківський у своїх спогадах : ” Нас прийняв шеф штабу Мишковський. Ми предложили йому наші пекучі потреби : насамперед – військові, а опісля ми цивільні. … Я говорив за прохарчування армії на фронті. Повіт виснажений війною, не стає хліба для населення, а тут приходиться ще і фронт годувати. Ворог… забере нам економічну підставу існування, коли забере бориславську нафту …

-- Ну, та й що з того ?

-- Я гадаю, що зле, бо без нафти ми нічого не вдіємо…

-- Забере, а ми відберемо знов.

-- А він, уступаючи, або її забере собі, або знищить а нам не лишить.

-- Не журіться … Не знищили її москалі та й німці, не знищать її і поляки.

-- Але населення зневіриться і справа на тому потерпить.

Пане полковнику, -- кажу—я взагалі не розумію, чого

Нам кривавитися під Львовом, замість взяти Перемишль

І тоді Львів сам здасться без кровопролиття.

-- Я тої самої думеи, що й ви, але я того плану не робив

Лиш ваше командування.

Значить, що головне командування, хоч бачило, що план був недоцільний, не хоче його злінити на ліпший, хоч повіт, такий багатий, на тому потерпить, хоч нафту втратиться і не буде чим найконечніх потреб заспокоїти. Тут щось не теє …”(26)

І оте :”щось не теє…” виглядало на кожному кроці. Спочатку м’яке поводження до населення Львова яке підняло заколот проти держави вже 1 листопада, запізніла підмога з Чернівців і невдале її використання, поспішна здача Львова, а опісля спроба будь якою ціною його відібрати не враховуючи всіх реальних обставин. А також кількаразові зупинки наступу і безпотрібне вступлення в переговори і це все через те що цивільна влада керувала військовою, те що амбіції дуже часто брали верх над здоровим глуздом.

Це субєктивні причини, а були і обєктивні. На боротьбу з маленькою Галичиною Стала ціла польська держава. Наведемо слова, сказані маршалом Юзефом Пілсудським на виступі у Львові 7 серпня 1923р. Маршал так оцінював сили, які зуміли здобути Львів для Польщі у листопадові дні 1918 року: “Оборонці Львова складалися з трьох нерівних частин. Перша – то ваші діти, діти Львова; друга, численніша частина – то ваші родичі із Західної Галичини, найчисленніша частина – то змобілізовані полов`яки (члени Польської Організації Військової – В.Д.) з Королівства Польського.Так виглядає дійсна історія.” І ще:“Тисячі труб єрихонських руйнували не мури ворога, бо там з тих єрихонських труб хіба що “кінь сміявся”, лиш мою душу, Начального Вождя, який мав чотири п’ятих своїх сил не деінде, як під Львовом.”(27) Галицькі українці ж були самі. Адже Велика Україна не могла надати їм належної допомоги, її саму топтали орди загарбників зі сходу. Хоча заради правди треба сказати що шанс вдержати свою державу галичани мали досить великий. На підтвердження вище сказаного наведемо слова Льонгина Цегельського -- міністра внутрішніх а пізніше зовнішніх справ ЗУНР. “Наприкінці січня 1919р.за ухвалою альянтів, до Галичини прибула антантська місія під проводом генерала Барталемі щоб посприяти укладенню миру між Польщею та Західною Україною, а тоді повернути військові сили обох держав проти большевиків ... Як тимчасову “демаркаційну лінію” між Польщею та Західною Україною місія Барталемі пропонувала тодішню бойову лінію, з тим, що остаточні кордони будуть визначені Версальською конференцізю при співучасті українських представників. Однак, Українська національна рада у Станіславові відкинула цю пропозицію двома третинами голосів.” Виходить для цих двох третин депутатів невідома була приказка “краще синиця в жмені, ніж журавель в небі”, вони погнались за тим журавлем. І його не впіймали і синицю випустили. (А мали ж шанс озброєні альянтами і східну Україну визволити.) Далі Цегельський пише:” На скільки неоправданим було це, стало зрозуміло уже в грудні 1919р. коли Мирова конференція визнала, що східною межею Польщі буде т.зв. лінія Керзона, яка залишала Львів і Дрогобич (а так самоВолодимир Волинський, Сокаль, Раву-Руську, Чесанів, Мостиська, Самбір, Старий Самбір, Турку і т.д. за Західною Україною ... на міжнародному рівні визнавалось, що Східна Галичина це не Польща ... Згодом Польща заявила що лінію Керзона приймає і зрікається претензій до Східної Галичини, а держить її для альянтів тільки в тимчасовій мілітарній окупації, для оборони перед большевиками.”(28) Це все і було головною причиною програної Вовчухівської офензиви.

	Список використаних джерел: Василь Боярич “Бої за місто Лева.(кривавий шлях)Спогад.” “Літопис Червоної Калини”.1992 І.ст.2-3. Василь Верига “Визвольні змагання в Україні. 1914-1923р.” Т.1.СТ.457. С.А.Макарчук “Українська Республіка Галичан” ст.112 М.Р.Литвин, К.Є.Науменко. “Історія ЗУНР”.ст.151. С.Макарчук.Праця вказана.ст.110. Володимир Гордієнко “Листопад.Сходження на Голгофу. (Історія УГА)”. “Літопис червоної калини”.ч.3.1991р.ст.2-3. Там же Ст.3. Василь Верига. Праця вказана. Ст.456. Микола Литвин “Українсько-польська війна.1918-1919рр.” Ст.159. М.Литвин, К.Науменко. Праця вказана. Ст.161. С.Макарчук. Праця вказана. Ст.121. М.Литвин, К.Науменко. Праця вказана. Ст.163. Микола Литвин. Праця вказана. Ст.328-330. М.Литвин, К.Науменко. Праця вказана. Ст.163-164. С.Макарчук. Праця вказана. Ст.122. Микола Литвин. Праця вказана. Ст.331-332. С.Макарчук. Праця вказана. Ст.122. Лев Шанковський. “Українська Галицька Армія”.ст.122. Там же.Ст.123. Микола Литвин. Праця вказана. Ст.333. С.Макарчук. Праця вказана. Ст.127. С.Шухевич. “Спомини з УГА”.ст.146-147. Володимир Гордієнко. Праця вказана.ст.4. Лев Шанковський.Праця вказана.ст.123-130. Микола Литвин. Праця вказана. Ст.338. Андрій Чайківський. “Чорні рядки комісара ЗУНР.” (ч..”Дзвін” №6. 1990р.ст.65.) Богдан Якимович “Українсько-польські стосунки у міжвоєнному періоді.” Ямгорів. Інформаційно-публіцистичний альманах. Городенка, 1991 р.  Л.Цегельський “Від легенди до правди.”/Львів. Видавничий відділ “Свічадо”. 2003/)
		Володимир Демчук		12.07.2012р.
		Про операцію у Вікіпедії
[an error occurred while processing this directive]