Тихомель княже місто України-Русі

Ізяслав Мстиславович

У давньоруських літописах Тихомль (Тихомель) вперше згадується у 1152 році, як місто, що належало до Волинського, а з 1199 року - до Галицько-Волинського князівства. У середині XII століття місто Тихомль та вся Погорина (територія по річці Горинь) були об'єктом суперечок між Києвом, Володимиром та Галичем. Провідну роль у цих подіях відігравав Великий князь Київський Ізяслав (Пантелеймон) Мстиславич, син Володимира Мономаха. Завдяки його зусиллям Волинь перетворюється на вотчину Ізяславичів. Але якщо їх права на Володимир і Луцьк особливого заперечення не викликали, то за окраїнні землі точилася вперта боротьба.

В'їздна брама

Так, скориставшись із поразки Ізяслава під Києвом, Володимир Володимирович Галицький захоплює у 1150 році волості південної Волині, у т. ч. Погорину. Втім, остання недовго протрималась у чужих руках. Ізяслав, який у черговий раз пересів з Волинського столу на Київський, бажаючи повернути втрачене, вступив у союз з угорським королем Гейзою II та переміг галичан у битві на річці Сян 1152 року. Умови перемир'я, укладеного у Перемишлі, були досить м'якими для Володимира, однак угода ним не була виконана, бо: "... прийшовши Ізяслав до города Володимира, послав посадників своїх у городи, у Бужськ, у Шумськ, у Тихомль, у Вигошев, у Гнійницю. Та не дав їх Володимир". Проте, наприкінці 1152 року Володимир Галицький помирає. Його наступник Ярослав Володимирович визнає залежність від київського князя, але волостей, захоплених батьком, не віддає. Тому Ізяслав зібрав своє військо біля Тихомеля і, як пише літописець, "биять сеча зла, і бишася от полудня до вечера", У цій битві Ізяслав переміг Ярослава Галицького і повернув захоплені міста Погорини.

Давньоруське місто

В 1157 році вся Погорина мала незалежних державців, й поступово виділяється у окрему волость. Тихомль стає центром окремого уділу, про що свідчать записи XIII століття.

Близько 1212 року місто Тихомель увійшло до складу Володимирського князівства, де князював Олександр Бельзський, якому віддав це князівство король польський Лешко Білий, захопивши місто Володимир. Це сталося незабаром після смерті Галицько-Волинського князя Романа Мстиславовича. Щоб заволодіти Галичиною, королі Польщі та Угорщини вислали дітей Романа, спадкоємців Галицького князівства, Данила і Василька разом із матір'ю на Волинь і дали їм волості Тихомль і Перемишель. Це було в 1214 році: "Й княжили вони обидва з матір'ю своєю у ньому (Тихомлі), на Володимир поглядаючи".

Історично-культурний комплекс "Аріанська каплиця". с. Тихомель, Білогірського р-н, Хмельницької обл.

У Тихомлі сім'я Романа Галицького деякий час жила спокійно, хоч сумувала за своєю спадкоємною столицею Володимиром. Польща й Угорщина притісняли галичан - давньоруську народність Галичини, почалися гоніння на православну церкву, виганялися єпископи й священики. Все це відізвалося у серцях руських князів. На стогін і плач галичан відгукнувся Новгородський князь Мстислав Мстиславич Удатний. В 1218 році він прибув у Київ, зібрав раду князів і звернув їх увагу на страждаючу Галичину і обіцяв, що спробує допомогти Галичанам. Взнавши про це, король і королева галицькі втекли в Угорщину. Мстислав без війська прибув у Галич і був тепло зустрінутий галичанами. Сюди ж прибув юний Данило Романович. Мстислав прийняв його, як друга, і віддав за нього свою дочку. Він оголосив себе князем Галицьким, а Данилові запропонував повернутися на Волинь і управляти разом із братом Васильком Володимирською землею. За князювання Данила Романовича Тихомль був добре укріпленим містом з розвинутими торгівлею й ремеслом. Правда, в наступні роки місто не раз завойовувалось й спустошувалось в ході міжусобних воєн та ще довго лилася кров за Галицьке й Волинське князівства.

Корона Данила Романовича

Багато претензій було на ці князівства з боку Угорщини й Польщі. В 1227 році король Угорський Андрій завоював місто Тихомль ("...пішов король до Тихомля і взяв Тихомль") і послав військо для захоплення Галича. Данило Романович тривалий час боровся з угорцями за незалежність Галичини і, нарешті, після смерті угорського короля Андрія, Данило остаточно утвердився князювати в Галичині, а Володимирське князівство надав своєму братові Васильку.

У 1233 році Данило Романович запрошує чергового Київського князя Ізяслава та половців на чолі з ханом Котяном на допомогу у боротьбі з угорцями. Проте, незважаючи на клятву та "хресне цілування", "Ізяслав, однак, учинив обман і звелів пустошити землю Данилову, і вони взяли Тихомль і вернулися".

Це була остання згадка про княже місто Тихомль у давньоруських літописах. Ймовірно, надалі воно внаслідок удільних війн, а згодом нашестя татар до початку XIV століття тимчасово занепадає й перетворюється на звичайне село.

В середині XIV століття село Тихомель, як і вся Волинь, увійшло до складу Литовського князівства. В XV столітті Тихомель та Тихомельське городище стали власністю великих волинських землевласників Сенют. Проте, в 1535 році Грицько і Роман Сенюти продали городище князю Янушу, єпископу Віленському. Новий власник Тихомельського городища князь Януш був позашлюбним сином польського короля Сигізмунда І та Катерини Телніч, родом із Сілезії.

Городище

Від неї Сигізмунд І мав двоє дітей: сина Януша, який народився у Сілезії 1498 року й дочку Беату. Януш близько 1520 року був призначений єпископом віленським, а в 1536 році єпископом познанським.

Придбавши у 1535 році Тихомельське городище з метою збудувати там місто, Януш змінив його назву на Янушполь. Проте, передчасна його смерть у 1538 році не дозволила йому це зробити. Янушпіль із навколишніми землями перейшов до власності сестри Яна, княгині Беаті Костелецькій, яка, переїхавши туди на помешкання, розбудувала містечко. Назва Янушполь згодом змінилась на Янпіль, а пізніше на Ямпіль.

Отже, у середині XVI столітті, поруч з городищем княжого міста Тихомля з'явилось містечко Ямпіль (власність княгині Беати) та продовжувало існувати село Тихомель (власність Сенют).

Аріанська вежа

XVІ столітті Західну Європу охопив реформаційний рух. Послідовники Лютера, Кальвіна, Социна та інших реформаторів-протестантів з 'являються і на теренах України. Волинь і, зокрема, землі теперішньої Хмельницької області стають місцем розповсюдження найрадикальнішої реформаторської течі аріанства.

Антитринітарії аріани социніани

Залишки Аріанської вежі

В XVІ на початку XVII століття Річ Посполита, до складу якої входила значна частина України, знаходилася в найтісніших культурних стосунках з Західною Європою, а тому всі релігійні рухи, що поставали там, звичайно, доходили й до неї. Як зазначав І. Огієнко, в Речі Посполитій "панувала справжня повна релігійна толерантність, і тут знаходили собі захист не лише політичні емігранти, але й різні вигнанці релігійні. У той час серед усіх держав Європи Річ Посполита була найбільше терпимою до інших вірувань, чому до неї з різних земель збиралися всякі релігійні реформатори, де вони знаходили собі не тільки вірний захист, але й вільно поширювати тут свою науку та реформаційні ідеї".

Причини легкого поширення реформаційних рухів у Речі Посполитої були різними, й чи не найголовнішою можна вважати упадок католицької церкви, який у Польщі досяг тоді відчутних розмірів. Католицьке духовенство (особливо вище) мало цікавилося своїми пастирськими обов'язками, а більше намагалося отримати побільше земель, прибутків та привілеїв. Купівля церковних посад стала звичайним явищем того часу. Юридичні права духовенства були також надзвичайно широкими, що дуже часто призводило до різних непорозумінь і відкритої боротьби з польськими магнатами. Отож, католицьке духовенство втратило свій авторитет й було неспроможне протистояти розповсюдженню та впливу різних протестантських громад на теренах Речі Посполитої. Як підкреслював М. Грушевський, в середині XVI століття "католицька церква в Польсько-Литовській державі перебувала в найгіршому стані... З іншого боку, реформаційний рух у ті роки все більше захоплює особливо вищі верстви польсько-литовської суспільності. Все що було інтелігентніше, живіше, поступливіше кидає підупале католицтво й кидається в шумний потік протестантського руху."

Бона Сфорца

Крім вищезазначеної загальної причини поширення реформації у Польщі були й інші, що також сприяли розповсюдженню "нововірства". В 1518 році до Польщі прибула дочка міланського герцога Бона Сфорца (1493-1557), що стала дружиною короля Сигізмунда І. В оточенні Бони приїхало чимало італійських реформаторів, які під захистом королеви відкрито проповідували свою науку. Син Сигізмунда І від Бони Сфорци Сигізмунд II Август (1520-1572) виріс в атмосфері критичного відношення до католицтва, виховувався в оточенні нововірців, які покладали на нього великі надії. И дійсно, коли в 1548 році королем став Сигізмунд Август, то в Польщі запанувала повна релігійна толерантність, яка ще більше затвердилась після створення 1569 року Речі Посполитої.

Серед основних реформаторських течій, які в XVI столітті поширилися в Речі Посполитої можна передусім назвати лютеранство, кальвінізм та антитринітарство (социніанство). Для нас особливо цікава остання течія протестантизму, бо саме вона надзвичайно розповсюдилася на українських землях на Волині, Поліссі, Побужжі, Галичині, Київщині.

талер 1564р.

Антитринітарії постали серед кальвіністів як найрадикальніша течія, що виступала проти основних догматів християнства, заперечували єдину сутність божественної Трійці (звідси й назва антитринітарії), не визнавали догмату про першогріх, святих таїнств, виступали на захист віротерпимості, велику увагу приділяли освіті, переносили головний акцент зі справ віри на моральні та інтелектуальні якості людини. Ідеї антитринітарства проповідували й розвивали італійці Лелій Социн (1525-1562) та його племінник Фауст Социн (1539-1604). За свої вчення Лелій змушений був утікати від переслідування інквізиції та переховуватися в різних державах Європи. У 1551 році він вперше прибув до Польщі, де знайшов підтримку в італійки, королеви Бони та її оточення, що надало можливість його вченню вільно поширюватися серед шляхти. Організація громад антитринітаріїв нагадувала вже знайому шляхті кальвіністську: пастори зобов'язані були лише проповідувати слово Боже, а внутрішніми справами громад відали старійшини, обрані цими громадами. Згодом, у 1562-1565 роках антитринітарії виділилися з кальвіністської церкви як так звана Ecclesia Minor (Молодша Церква), а прибічники її назвали себе "польськими братами". Опоненти дали їм зневажливе іменування "аріани" за іменем ранньохристиянського священика Арія. Проте, "польські брати" не відхрещувалися від такої назви, бо в дійсності вони багато чого взяли від того вчення.

Особливого розповсюдження аріанство набуло після переїзду в 1579 році до Речі Посполитої Фауста Социна, який влившись у спільноту "польських братів", надав аріанству теологічної завершеності. Він за короткий час примирив різні аріанські партії та у 1585 році об'єднав їх організаційно. Відтоді й аж до 1638 року, коли уряд почав гоніння на аріан, тривала квітуча доба цієї течії, яка від імені Социна отримала ще одну назву социніанство. Наприклад, в Україні XVІ-XVЇЇ століттях серед понад 120 реформаційних громад більшість були социніанські, а прихильниками аріанства були найбільш маєтні та впливові представники української шляхти Чапличі, Гойські, Немиричі, Гулевичі, Холоневські, Сенюти та інші.

Але, перед тим, як розповісти про українських аріан, згадаємо про давньоримських їх попередників.

Давні Аріани

аріанська вежа

Аріанство як течія в ранньому християнстві виникло в IV столітті в Римській імперії й дістало назву від імені священика Арія (256-336) з Александрії. За його вченням, Син Божий (Христос) є творінням Бога-Отця, отже, він нижчий від Бога. Він людина з божественною здатністю, Людина-Божество. Цим самим Арій заперечував єдину сутність божественної Трійці один з основополягаючих догматів християнства. Прихильники ідей Арія знайшлися як серед народу, так й серед деяких єпископів. Незважаючи на це, в 325 році Вселенський собор у Нікеї засудив аріанство як єресь. Проте, після довготривалої полеміки між "нікейцями" та аріанами, та за підтримки останніх імператором Костянтином, вже у 336 році аріанство було визнане офіційною релігією Римської імперії. Воно швидко поширюється також й серед підвладних Риму народів.

Прихильники триєдності взяли гору у 381 році, коли аріанство було засуджене на Константинопольському соборі як єресь, й державною релігією стало ортодоксальне християнство. Аріанство за декілька років викоренили в Римській імперії, проте, воно ще тривалий час було розповсюджено серед германських племен вестготів, франків, бургундців, остготів та інших. Але, протягом У-УІ століть ці племена під впливом Риму все-таки переходять до католицизму. Останніми зберігали аріанське вчення лангобарди до вторгнення на їхню територію (Верхня Італія) в 662 році короля франків.

Склепіння вежі в Італії

До наших днів збереглося доволі мало пам'яток давніх аріан. Серед найвидатніших Аріанська вежа-каплиця в італійському місті Равенна. Зовні схожа на звичайну оборонну муровану вежу, вона вражає своїм внутрішнім оздобленням. Інтер'єри насичені мозаїчними зображеннями, які вважаються одними з найкращих зразків ранньохристиянського мистецтва.

Відзначимо, що вежа-каплиця в Равенні послугувала прототипом для молитовних будинків аріан-социніан XVІ-XVІІ століття. Вони перейняли традицію давніх аріан влаштовувати свої каплиці у спорудах, схожих на вежі, з сферичними куполами на завершенні. Декілька таких веж-каплиць збереглося у Польщі, ще одна в Україні місті Белз на Львівщині. Але, найбільша, найдовершиніша, у селі Тихомель на Хмельниччині. Саме ця вежа була культовим центром одного з найпотужніших аріанських осередків в Україні.

Квітуча доба аріанства на Волині

Відроджене та розвинуте у XVI столітті аріанство знайшло чимало прихильників в Речі Посполитої, закріпившись переважно серед представників української шляхти. Цікаво, що найбільше розповсюдилися социніанські громади на Волині, де їх міцно підтримували такі українські роди, як Чапличі, Гойські, Сенюти, Холоневські, Чеховичі, Любенецькі, й багато інших. Трохи пізніше поширилося социніанство на Поділля та на Київщину.

Герб Волині

Що, цікаво, православні та аріани мирно уживалися один з одним. Навіть деякі оборонці православ'я, наприклад князь Костянтин Острозький, досить лагідно ставились до аріан і підтримували з ними найтісніші зв'язки. Так, є згадки про існування аріанських громад у деяких містах К.Острозького: Острозі (громада згадується 1617-1618 рр.), Острополі, Старокостянтинові (тут існувала велика социніанська громада, яка в 1617 році мала 100 членів). Відомо також, що К.Острозький ставив за приклад рівень організації у социніанських громадах просвітницької діяльності та друкарської справи.

Отож, взаємовідносини православних з аріанами були доволі добрими: протестанти сперичалися лише з католиками, не займаючи православних, й навіть підтримували останніх у деяких питаннях. Але якихось глибших відносин між православ'ям і "нововірством" так й не склалося, може тому, що социніанство було розповсюджено здебільше серед шляхти, й мало охопило простий народ.

Фрагмент карти Волині

Те, що аріанством захопилися найбільш маєтні та впливові представники української шляхти не випадково. Нове вчення давало їм можливість відчути хоча б духовну окремість та незалежність від польського уряду та католицької церкви. Це особливо стало актуальним після проголошення 1596 року унії. Українська шляхта опинилась у складному стані залишатися православними й бути під постійним тиском уряду та католицької церкви, або прийняти унію (чи католицтво) й урівнятися в правах із польською шляхтою. Нащадки давніх православних родів не могли ось так, одразу, відректися від віри пращурів. Тому українські магнати й приймали аріанське вчення, до якого, як було вище зазначено, прихильно ставилася православна церква. Це був певною мірою компромісний шлях виходу з дилеми православ'я чи католицтво.

До того ж аріанство підтримувало національну ідею, що відповідало підсвідомим бажанням нащадків княжих українських родів. Волинська шляхта, захоплюючись аріанством, як правило влаштовувала у своїх маєтках не лише молитовні будинки для "нововірців", а й організовувала школи, друкарні тощо. Головними центрами социніанства на Волині стали містечка: Киселин Володимирського повіту (власність Чапличів), Гоща Острозького повіту (власність Гойських), й передусім Ляхівці Острозького повіту (власність Сенют).

Аріанська мекка - Ляхівці

Один з найвизначніших осередків аріанства на початку XVII століття сформувався у величезних володіннях Сенют (а це майже 100 сіл та 15 містечок) з центром у Ляхівцях (нині смт. Білогір'я Хмельницької області).

Сенюти давній волинський православний рід, близький до двору князів Острозьких. Герб на тарчі в червонім полі половина костельної хоругви білого кольору, у її верXV підвісний хрест, на челмі три страусових пера був наданий руськими князями рицареві на ім'я Сен за якісь визначні військові заслуги. Його потомки називали себе Сенютами або Сенютичами, та вперше з'являються в джерелах 1458 року в оточенні князя Івана Острозького як його бояри.

Навчання учнів

Першим відомим Сенютичем був Єсько, який у 1503-1519 роках обіймав посаду володимирського городничого та одружився з дочкою Дашка Калениковича Ганною й одержав доступ до ляховецьких маєтків тестя. Спадкоємцем ляховецьких маєтків і села Тихомель став син Єська Григорій. Він був служебником князя Іллі Острозького. Спочатку Григорій іменується Сенютичем, потім Сенютою. У нього було два сини Федір і Матвій. Матвія вбили піддані ЗО травня 1563 року і вся спадщина дісталася Федору, який на той час обіймав посаду Кременецького войського.

Будучи ще православним, Федір Сенюта у другій половині XVI століття надав у своїх володіннях, зокрема в Ляхівцях, притулок протестантам. Сталося це після того, як Федір одружився на Катерині Фірлеєвій з Дубравиці, батько якої був завзятим кальвіністом. Отже, не дивно, що діти від цього браку сини Павло-Криштоф, Петро, Авраам та донька Катерина стали прихильниками протестантських ідей. Саме вони, згодом, об'єднавшись шлюбними зв'язками з найбагатшими на той час великопанськими родинами Волині та Київщини Немиричами та Чапличами у родинний клан, стали найвпливовішими представниками радикальної протестантської течії аріанства або социніанства.

У своїх містечках та селах Сенюти заснували чимало аріанських громад, найбільші з яких діяли у Ляхівцях, Тихомелі, Радогощі, Хорошеві та ін. Те, що Ляховецький социніанський осередок був одним із найвизначніших в Україні, засвідчують як дослідники минулого, так й факти його діяльності. Надзвичайно велику увагу Сенюти-аріани приділяли просвітницькій, освітянській та науковій діяльності. Так, у самих Ляхівцях у першій половині XVII століття існувала социніанська школа, в різні часи мешкали та проповідували найкращі аріанські пастори та вчені-богослови. Або, наприклад, чого вартий лише той факт, що у селі Хорошеві ще в 1581 році вчений-социніанін Валентин Негалевський здійснив один із перших перекладів Євангелія на українську розмовну мову. Така подія в ті роки була надзвичайною та постає в один ряд за важливістю з виданням відомої Острозької біблії (здійсненою, до речі, того ж року), отож варта на окрему розповідь.

Новий заповіт із Хорошева

1581 році відбулася непересічна подія в Хорошеві (нині село у Білогірському районі), що належало Сенютам, социніанин Валентин Негалевський зробив переклад Нового Заповіту на розмовну українську мову. Про самого перекладача інформації обмаль. Відомо лише те, що він був українським шляхтичем, отримав гарну освіту, володів латиною та грецькою мовою, був знайомий з теологією та мав тісні стосунки з інтелектуальною елітою того часу.

Острог

За переконанням дослідників, зробити переклад В. Негалевського спонукала поява Острозької Біблії. Справа в тому, що Хорошів знаходиться поблизу Острога (менше 40 км), й, без сумніву, В.Негалевський бував в Острозі та знав, що острозькі книгарі готували до друку повний корпус біблійних книг на старослов'янській мові. Відомо, що ще не відредагований примірник Острозької Біблії з'явився влітку 1580 року. Цілком ймовірно, що В.Негалевський був ознайомлений з ним, й прийшов до висновку, що мова цієї книги не зовсім зрозуміла навіть для освічених людей. Це могло підштовхнути його до перекладу Нового Заповіту на розмовну українську мову.

Як би там не було, але Валентин Негалевский завершив самостійно цю непросту працю. Фактично це було перше в Україні Євангеліє, розраховане не лише на священнослужителів, але і на пересічних людей. Під час роботи В. Негалевський користувався польським перекладом Нового Заповіту, який був виданий 1577 року у Ракуві социніанином Мартином Чеховичем. Проте, оформлення праці В. Негалевського явно різниться від польського варіанту тим, що його переклад був розрахований на українського читача, ким би він не був аріанин чи православний.

Фрагмент карти Боплана

В передмові "до ласкавого чительника" Валентин Негалевський писав, що зробив цей переклад "... за намовою і напомінанієм многих учоних богобойних, а слово Божее милуючих людей, которі письма полского читаті не уміють, а язика славенского читаючи, письмом руським викладу з слов його нерозумеють ", додавши наприкінці, що віддає "працю на розсудок інших, ученіших од мене людей".

Отже, з передмови можна зробити висновок, що в ті роки в Україні та, зокрема, на Волині, було чимало грамотних людей, які користувались "письмом руським", тобто тодішньою українською мовою. Вони не вміли читати польською, погано розуміли старослов'янську, й саме на таких був розрахований цей переклад. Передмова також свідчить, що В.Негалевський отримав підтримку "многих учоних богобойних" людей добре освічених. Серед них, без сумніву були власники Хорошева Сенюти, які й створили перекладачу всі умови для праці.

Без сумнівів, переклад Валентина Негалевського цікава пам'ятка писемності, якою може пишатися наша нація. Вона свідчить про те, що вже у XVI столітті у нас було Святе Писання на рідній українській мові.

Сенюти-Аріани

Як вже зазначалось, аріанське вчення на Ляховецьких землях міцно почало закріплюватися наприкінці XVI століття за дітей Федора Сенюти.

Ляхівці. Домініканський монастир. 19ст.

Старший син Федора Павло-Криштоф Сенюта виріс прихильником протестантизму, поступово схиляючись під впливом дружини, доньки київського підкоморія Стефана Немирича, відомого в Україні і социніанина, до аріанства. Але, на початку XVII століття Павло несподівано прийняв католицтво. Він рішуче вигнав протестантів із Ляховець, запросив до містечка монахів-домініканців та у 1612 році на ознаку міцності свого рішення, почав будувати величний костьол і кляштор при ньому. Аби закріпити свої нові переконання, Павло відправився у паломництво до Риму, й незабаром повернувся звідти... завзятим социніаніном. Що сталося під час цієї подорожі, можна лише здогадуватися. Ймовірно, Павло все-таки піддався впливу своєї дружини та сестри, що супроводжували його під час паломництва. Обидві жінки були палкими прихильниками аріанства, особливо сестра Катерина, яка була одружена на Мартинові Чапличі знаного на Волині социніанина.

Домініканський монастир фото 2007р.

Після цієї події, Павло-Криштоф перетворив Ляхівці на один із визначних центрів аріанства. Тут відкривається социніанська школа, сюди з'їжджаються найкращі просвітителі та пастори вчення аріанського, зокрема, відомий викладач та письменник Ян Стоїнський, вчений та літератор Петро Моршковський та інші.

Так само, сповідував аріанське вчення брат Павла, Петро Сенюта, що володів на Волині містечком Каменем та селом Радогощєю, а в Польщі Кобиліним та Зданами. Є відомості, що в Радогощі (нині с. Велика Радогощ Ізяславського району) була значна аріанська громада, існував молитовний будинок-вежа, руїни якої ще височили наприкінці XIX століття.

Авраам Сенюта, власник Тихомеля, теж був завзятим социніанином. Саме на землях Тихомля була збудована відома 'Аріанська вежа" в якій слід вбачати не лише молитовний будинок, а культовий центр Сенют-аріан.

То все лежать сенюти

Тим часом, в останні роки XVI століття дещо почав погіршуватися стан социніанських громад в Польщі. Не було вже короля Сигізмунда II Августа (помер 1572 року) покровителя реформаторів, піднялась проти аріанства та інших протестантських течій католицька церква. Все це стало причиною, що у першій чверті XVII століття, на Волинь потягнулися польські аріани-просвітники та пастори.

Тиск католицької реакції на аріан у Польщі згодом відгукнувся й на аріанах Волині. Так, у социніанських громадах Сенют з'явились серйозні опоненти монахи Ляховецького домініканського кляштору, наступ яких відображають тогочасні судові справи, які домініканське духовенство періодично порушувало проти Павла-Криштофа та Петра Сенюти. Протистояти аріанам наступу католицькій церкві було все важче й важче. Не було у социніан й надійної підтримки серед міщан та селян, тому що аріанська ідея не заторкнула широких мас, так і залишившись релігією елітною та шляхетною. Можливо, тому, потрапивши від 1638 року під жорстокий тиск і гоніння з боку католицької церкви, а з 1648 року у вирій визвольної війни Богдана Хмельницького, аріанство приходить у повний занепад. До того ж, нове покоління волинської шляхти звертає свої погляди до католицької церкви. Що стосується долі аріанських громад, то вони, як правило, зникають одразу після смерті їхніх покровителів. Так сталося і в Ляхівцях після смерті Павла Сенюти 1639 року.

Скороминущість

До кінця XVII століття аріани остаточно зникають з українських земель. Останні їхні представники розвіялися по світу частина згубилася в Угорщині і Трансильванії, частина десь у Голландії та Прусії.

Але в народі ще довгі роки жила пам'ять про Сенют-аріан. Люди, вказуючи на кургани, що розкидані на Ляховецьких землях, неодмінно казали: "То все лежать Сенюти". Дійсно, в аріан був обряд ховати померлих на відкритій місцевості, переважно на горбі, у неглибоких могилах, насипаючи над нею земляний курган. Кожному небіжчику в руки вкладали металеву дощечку з написом "8сіо сиі сгесііи" ("Знаю, кого ввіряю"), а поруч з тілом закорковану пляшку з покладеним всередину листом з коротким життєписом померлого. З часом щезли з поверхні землі й ті аріанські могили... Тільки вежа-каплиця на околиці Тихомеля залишилася німим свідком їхньої діяльності.

Аріанська вежа в Тихомелі

На правому підвищеному березі річки Горинь поблизу села Тихомель, прямо напроти городища колишнього княжого міста, власник цього села Авраам Сенюта десь на межі XVІ-XVІІ століть побудував вежу-каплицю. Вона велично знеслася вверх над усім навкіллям, проглядаючись здалеку на кілька кілометрів. Є всі підстави вважати, що Тихомельська вежа-каплиця була не просто молитовним будинком, а являла собою своєрідний культовий центр аріанських громад володінь Сенют.

Старожили села запевняють, що поблизу вежі ще на початку XX століття були фундаменти якихось будівель. Ймовірно, то були споруди, що складали комплекс аріанського культового центру, куди з'їжджались послідовники цієї течії з багатьох социніанських громад Волині.

Аріанська вежа

Авраам Сенюта, збудувавши величну вежу-каплицю, намагався пожвавити життя та розбудувати Тихомель. Він випросив у польського короля Сигізмунда III привілей на заснування у селі Тихомелі міста. Грамотою від 2 червня 1616 року король дарував мешканцям села Тихомель Магдебурзьке право, встановив торги щочетверга і ярмарки у неділю, чотири рази на рік, звільнив жителів села на 15 років від податків, мита торгового й мостового. Але створити тут місто Сенюті так й не вдалося, бо поряд через річку вже існувало жваве містечко Ямпіль. До того ж, скоро почалися гоніння на аріан, що відбилося на економічному стані маєтків Сенют.

Під час війни 1648-1654 років і набігів татар Тихомель зазнав значного спустошення. В 1681 році поміщик Криштоф-Олександр Сенюта продав свої Ляховецькі і Чолганські маєтки, в тому числі і село Тихомель, князю Станіславу-Яну Яблоновському, польському магнатові, коронному польському гетьману. Від Яблоновських село Тихомель у 1761 році перейшло у власність князів Сапегів, а в 1862 році у власність російської держави.

Архітектурні елементи

Що стосується Тихомельської вежі, то після занепаду аріанства, вона стояла пусткою фактично з середини XVII століття, зазнавши при тому значних руйнацій. От, наприклад, яку побачили вежу мандрівники на чолі з Л.Рафальським у 1864 році: "За окопом городища, по восточному направлению стоит каменная башня, которую местные туземцы называют капеллою... Башня имеет форму високого столба, вход в нее с западной сторони, прямо напротив входа ниши, устроеные в восточной стене зданая, такие же две ниши сделани в северной и южной его стороне. В верхней части зтой башни два окна, обыкновенние, продолговатие, под сводами три окна, небольшие, круглие. Внутренность башни биларасписана и следи живописи видни и теперь в изображении 4-х Евангелистов, написаних повише окон на стенах. Свод устроен из кирпича и еще цел, хотя и випало из него несколько кирпичей. Пол лежал на сводах погреба. Теперь пол не существует и своды погреба обвалились, почему последний остаєшся открытьш. Существует в простонародьи поверье, что из зтого погреба шел подземный ход под замчиском, к пункту, занимаемому теперь Тихомельскою корчмою у Староконстантиновской дороги. Само собою разумеется, зто поверье нелепо... Как нам кажется, гараздо правдоподобнее мнение тех, кой считают капеллу усипальницею фамилии Сенютов, владельцев Тихомеля в XVI и XVIIстолетиях. Сенюти принадлежали к секте Польских ариан, иначе социниан. Может бить описиваемая башня служила молельнею для ариан, отчего и носит название капелли. Погреб ее конечно слишком мал дляусипальници целой фамилии, но в углу ее заметно углубление, имеющее подобие двери. Вероятно оно вело в бившую усипальницу, находившуюся в склепе под погостом капелли".

Нині Тихомельська аріанська вежа-каплиця пам'ятка архітектури та історії національного надбання, охоронний № 1677/1. її архітектурну, історичну та культурну значимість важко переоцінити.

У Європі збереглося всього декілька подібних "Аріанських веж", переважно в Італії та Польщі. На території України аріанські вежі збереглися у Белзі (Львівщина) та Тихомелі, причому остання серед всіх згаданих вирізняється своєю вишуканою архітектурою, розмірами та розписом інтер'єрів. Це ставить вежу-каплицю в Тихомелі на рівень унікальних пам'яток минувшини.

Але, найголовнішим є те, що Тихомельська вежа стала своєрідним уявним містком, який поєднує перших християн з православними українцями, давньоримських аріан з социніанами Італії, "польських братів" з волинським шляхтичами. Вежа над волинською річкою Горинь дзеркало цілої епохи в історії середньовічної Європи та України.