Таємна січ -  Кампот
  Головна сторінка
Цікава Україна
Праці істориків
Усі розділи
Новини
Пошук
Словники
Книги
Автори
Допомога
Завантаження
Про проект
Контакти
 
   

В розділі постаті:
 

Реклама в розділі
Реклама в розділі постатті
 
  Нове:

Нариси воєнно-політичної історії України

Буквар Івана Федоровича

Атлантида в Криму!

Вовчухівська операція УГА

Чи був Мазепа зрадником?

 
  Цікаво:
А чи знаєш ти, що Характерники живуть серед звиайних українців...
читати далі..
 

Реклама
 
Яндекс.Метрика
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ / Постаті /

Севирин Наливайко

Зміст:

Вступ

 
  Наливайко  
 
Севирин Наливайко

У славній когорті діячів українського козацтва постать Северина (Семерія) Наливайка не губиться й не відступає на другий план. На перший погляд, це здається досить дивним. За масштабами й результатами своєї діяльності Наливайко не може рівнятися з відомими володарями гетьманської булави. Навіть загальновизнаним козацьким гетьманом він був дуже короткий час. Однак, народна пам'ять оцінює своїх героїв не конкретно-прагматичними, а духовними мірками. До уваги беруться не тільки результати діяльності історичної особи, а й наміри, поведінка, характер, доля її. Українській свідомості, яка виросла з багатовікової нещасливої долі України, особливо притаманна християнська ідея жертовності, як прояв вищого героїзму. Саме така методологія народної пам'яті дає нам змогу зрозуміти феномен Наливайка. Яскрава особистість, він був одним із перших діячів нової української історії, хто любив волю, боровся за неї й поклав життя на олтар свободи. Тому ім'я Наливайка піднялося до значення символу визвольної боротьби українського народу.

Відразу слід прояснити ситуацію з особистим ім'ям Наливайка. В історичній літературі, постійно зустрічається різночитання його імені — Павло, Шимон, Семен, Северин, Семерин, Семерій. Докладні студії дають можливість твердити, що насправді Наливайка звали Семерій. Так називав він себе сам у чотирьох відомих його листах. І в більшості актових джерел, де наведено його ім'я, воно звучить саме так. Чи можна вважати це ім'я варіантом імені Северин, яке вживається нині щодо Наливайка в літературі, чи ні, мають вирішувати філологи. Але, з точки зору історика, єдино правильним є використання імені Семерій.

Життя Семерія Наливайка до початку його самостійної діяльності в 1594 році маловідоме. Вважається, що він народився в містечку Гусятині на Західному Поділлі (нині Тернопільська обл.), хоча в деяких історичних працях вказуються також Кам'янець-Подільський або Острог. Рік народження невідомий. Найдостовірнішим часом народження козацького ватажка можна вважати першу половину шістдесятих років XVI століття. Батько Семерія був небагатою людиною. Деякі джерела називають його шевцем або кушніром (теж швець, тільки одягу з хутра і шкір). Але уважний аналіз окремих свідчень і соціальних процесів у тогочасному українському суспільстві дозволяє припустити, що Наливайки належали до дрібного боярства. Особливо активними в знищенні боярства як окремого стану в другій половині XVI ст. були магнати і пани, тобто великі феодали, українські й польські, які за рахунок боярських земель округлювали свої маєтки.

Примітка

 Северин Наливайко, лист до Короля Жигимунта Третього , 1596 р.(«Історія Русів» ч.2.).

 

«Народ Руський, бувши в поєднанні спершу з Князівством Литовським, а згодом — і з Королівством Польським, не був ніколи од них завойований і їм раболіпний, але, яко союзний і єдиноплемінний, од єдиного кореня Слов'янського, альбо Сарматського, виниклий, по добрій волі з'єднався на однакових і рівних з ними правах та привілеях, договорами й пактами урочисто затверджених…»

 

 

Юність Наливайка

У такий конфлікт попав і батько С. Наливайка. Пан Мартин Калиновський, який дістав від короля земельні пожалування на Поділлі, відняв у нього землю. А за опір панській сваволі так побив батька, що той невдовзі помер від ран. Згадуючи ці події у листі до короля, Семерій вказував, що з Калиновським за його злочин він не судився, "кошту і накладу, якого право потребує, як бідний пахолок, не маючи". Ця фраза теж може служити непрямим підтвердженням боярського походження Наливайків. Адже, по-перше, Наливайко не сумнівався у своєму праві судитися з паном, як з рівним. Така ілюзія рівноправності довгий час зберігалась у середовищі приниженого боярства. По-друге, термін "пахолок" - слуга, вживався у XVI ст. переважно стосовно боярства. Наприклад, до бояр відносилися замкові слуги, путні слуги, кінні слуги та ін.

Після смерті батька сім'я Наливайків перебралася в Острог до старшого сина Дем'яна. Хоча, найімовірніше, що брат забрав Семерія до себе раніше, для здобуття освіти в Острозькій академії. Після навчання його улюбленим заняттям стало козакування У XVI столітті воно було поширеним явищем серед вільного люду України. Термін "козакування" означає або спеціальні військові виправи проти татар, або степові й річкові промисли у так званому дикому полі". Козакували переважно в літню пору року. Зимовий час такі козаки використовували для відпочинку і ведення домашнього господарства. Наливайко з цього приводу писав: "бавився за молодих літ за багатьох гетьманів козацьких багато, на багатьох місцях в землях не-приятельських хлібом козацьким".

У численних великих і дрібних походах, козацьких сторожах і засідках молодий Наливайко набув військового досвіду. Він познайомився з тактикою боротьби проти турків і татар та театром військових дій. Пізніші молдавські походи Наливайка прямо перегукуються з попередніми виправами козацтва, особливо на Тягин (Бендери) у 1583 і 1587 роках. Серед ватажків, за яких козакував Наливайко, могли бути Лук'ян Чернинський і отаман Кулага, Ян Орішовський і Янчі Бегер, Богдан Микошинський і Криштоф Косинський, авантюрист С. Зборовський та ін. Багатьох з них ми пізніше бачимо активними учасниками подій 1591—1596 років. Безпосередніми вчителями Наливайка були живі свідки козацької історії, яка стрімко розгорталася за життя одного покоління. Вони переказували молодику давні й недавні легенди — від часів Дмитра Вишневецького до московських війн Стефана Баторія. Гострий запах пороху на стінах Тягина, двобій у степу, допомога досвідченого січовика у скрутну хвилину — все це разом було складною частиною тієї школи козакування, яка накладала відбиток на вдачу людини на все життя.

 
  Наливайко могила   
 
Петлюра Симон Васильович в Кам'янці-Подільському Пам'ятник Северину Наливайко

Памятник встановлений на його батьківщині, Гусятин - Тернопольської обл. в 1992р .

Архітектор-С.Калашік, скульптор-К.Сікорскій.

 

Військові вміння, набуті Семерієм Наливайком у козацьких походах привернули увагу старого князя Костянтина Костянтиновича Острозького. Князь запросив його до себе на службу. Загалом, до охолодження відносин між козацтвом і панівним класом наприкінці XVI ст., козакування вважалося найкращою школою лицарства для шляхетської молоді, а ті, хто її достойно витримував, високо цінувались як умілі воїни. Ким служив Наливайко в князя, на жаль, точно невідомо. Історична традиція твердить, що він був сотником надвірного війська Острозького. Подібні формування були чимось на зразок особистої охорони в магнатів. Отже, Семерій — особа, досить наближена до князя. Це цілком правдоподібно і підтверджується низкою непрямих свідчень. Зокрема, ще раніше Костянтин Острозький наблизив до себе старшого брата Семерія. Дем'ян Наливайко був священиком у придворній церкві князя і його помічником в освітянських і релігійних справах. На службі в Острозького Наливайко мав нагоду познайомитись із життям і проблемами, далекими від тих, з якими він зустрічався в бідному дитинстві та серед козаків. Побут магнатів, шляхти, політична боротьба всередині країни та в міжнародних відносинах — усе це так чи інакше потрапляло в поле зору офіцера охорони князя. Саме ці фактори — близькість до князя Острозького і знайомство з політичними проблемами Речі Посполитої — вплинули як на діяльність Наливайка, так і на оцінку його дій сучасниками. Різні політичні сили вважали його, загалом безпідставно, інструментом великої політики чи то князя Острозького, чи то австрійського ерцгерцога Максиміліана або навіть канцлера Яна Замойського.

Безсумнівно, служба в Острозького дала Наливайкові багато від володіння великою інформацією і зв'язками у шляхетських колах суспільства до зовнішнього лоску. Наливайко (загальне визнання сучасників) справляв небуденне враження, підкоряв усіх своєю зовнішністю і вмінням триматися. В становленні його характеру й манери поведінки зіграли свою роль різні фактори — природні задатки, козакування в юності, а також вишкіл, здобутий у Острозького.

На службі в князя і застає Семерія початок боротьби низового козацтва на чолі з Криштофом Косинським проти Костянтина Острозького. Наливайко мимоволі опинився в нежданній ролі противника своїх недавніх соратників. У складі військ князя Острозького він брав участь у боротьбі проти козаків, зокрема, в битві під П'яткою. Однак, навряд чи був безпосередньо в бою, бо охорона вступала в дію лише у виняткових випадках. Цікаво розглянути пояснення, які давав Семерій Наливайко своїй поведінці в цій складній ситуації. У листі до короля він писав, що коли Острозький "проти козаків війну почав, я, будучи від пана воєводи на службі... і обіцявши словом честі, служив йому як мені по-рицарськи годилося, досить пристойно і належне". У повідомленні, адресованому прямо протилежному табору — запорожцям — Наливайко через своїх посланців заявив з цього приводу, що "він знаходився на службі у київського воєводи ще раніше їхньої (козаків — С.Л.) війни з останнім, коли ж непорозуміння, що виникли між ними, закінчилися війною, тоді вже його власна честь не дозволили йому полишити воєводу, свого пана, хліб якого він їв задовго перед тим і в службі якого знаходився в даний час. Ось чому він був змушений воювати за нього з його ворогами". Досвідні цитати приводимо не випадково. Повна ідентичність обох свідчень не тільки пояснює події, але й показує характер і світогляд самого Наливайка, його поведінка була бездоганною з точки зору норм моралі військо-рицарського, служилого стану. Показово, що запорожці, які в значній мірі походили із служилого українського боярства, сприйняли пояснення Наливайка.

Службу в Острозького Наливайко продовжував і після битви під П'яткою. Проте події козацького руху, який не затихав до кінця 1593 року поминули його стороною. Козацтво воювало на Подніпров'ї, а до Волині, де був осередок володінь Острозького, уже не досягло.

Рух під прийнятою назвою "повстання Косинського" не зазнав поразки, як вважалося в радянській історіографії. Козацтво не було розбите, зберегло себе фізично і навіть значно поповнилось, насамперед, за рахунок втікачів. Появою "на волості" козацтву вдалося розбудити для соціальної боротьби значну масу сільського населення. Однак, з кінця 1593 року козацька активність на волості різко спала. Причиною цього стало переключення козацтва на військову діяльність проти турків і татар.

На той час Турецька імперія володіла Балканським півостровом і прагнула поширити своє панування на всю Європу. Небезпека нової турецької навали примусила прикордонні християнські народи об'єднатися в союз — "Священну Лігу". Провідну роль у ній відігравали Австрія і Ватікан. Австрійська і римська дипломатія намагалися залучити до союзу інші держави, зокрема Польщу й Московію, але ті під різними приводами відмовилися.

 

Початок боротьби:

 

У 1593 році розпочали відкриту боротьбу проти турецького панування Угорщина і Семиграддя, підтримані Австрією. Визвольний рух розгортався й у Мультянії (Румунія) та Валахії (Молдавія). Після ряду невдач на фронті турецький уряд назначив на 1594 рік загальну мобілізацію всіх своїх збройних сил. У похід із 50—80-тисячною ордою мав вирушити і кримський хан. Турецький султан хотів, щоб орда вдарила угорцям у тил. Для цього татарам потрібно було пройти через Західне Поділля і Галичину, а потім через Карпати перекинутися на угорські землі з півночі. Те, що ці землі належали нейтральній Польщі, султана не бентежило. Він послав до Кракова свого чауша (посланця) з вимогою пропустити орду. Виникла небезпека великого походу татар через Україну. Польський уряд, не маючи достатньо сил для боротьби з ними, звернувся з проханням до всіх охочих створювати загони для оборони кордонів країни.

Безпосередньо у зв'язку з цими подіями на історичну арену і виходить Семерій Наливайко. У квітні 1594 року, з дозволу князя Острозького, він збирає великий загін "охочих людей" і висувається з ними на брацлавське прикордоння. Про щире бажання Наливайка зробити все можливе для захисту України свідчить його лист до канцлера і великого гетьмана коронного Речі Посполитої Яна Замойського, датований кінцем квітня 1594 року. Наливайко повідомляє польського головнокомандуючого, що під його керівництвом "товариства немало до купи зібралось" і просив використати його там, де є потреба.

Джерела вказують, що загін Наливайка нараховував до двох з половиною тисяч чоловік, тобто це була досить значна, як на ополчення, військова одиниця. Швидка мобілізація добровольців пояснювалася небезпекою, яка насувалася. Цьому сприяв також офіційний дозвіл властей і, безперечно, особа самого Наливайка, добре відомого в маєтках Острозького, з яких набралося основне ядро загону. За ним потяглося немало дрібних шляхтичів і слуг-бояр, які зважали на зв'язки Наливайка з домом Острозьких. Піднялися у великій кількості й ті, хто свого часу скуштував козакування. В Наливайкові бачили свого брата-козака. Прилучились до нього втікачі й просто шукачі пригод. На Поділлі, яке жило в тривожному очікуванні близького розорення на загін Наливайка чекав найкращий прийом, поповнення людьми і припасами. Цікаво, що скарги подільської шляхти на Наливайка почалися лише тоді, коли татарська небезпека остаточно минула. Навесні ж він користувався загальною підтримкою всього населення, в тому числі шляхти. І лише кам'янецький староста Я. Потоцький, досвідчений воїн і адміністратор, ще до татарського походу попереджав: "про Наливайка певен... що нам клопіт учинить".

Саме в цей час Наливайкові особливо знадобилося вміння, набуте ним у попередні роки. Організувати різношерстну масу волонтерів у боєздатну одиницю, підпорядкувати її своєму впливу могла тільки людина неабиякого характеру, з гарними організаторськими здібностями і військовим досвідом. Взагалі, як свідчить історія, у випадках самоорганізації нових груп і спільностей людей, визначальну роль у появі лідера відігравали особисті якості людей. Адже за ними не стоїть авторитет існуючих структур управління, тобто авторитет влади, їхній вплив може грунтуватися тільки на владі авторитету. Люди Наливайка, очевидно, повністю довіряли своєму ватажку, бо у всіх перипетіях подальшої боротьби він спирався на власний загін, який серед сучасників дістав назву "полк Наливайка".

Очікуючи приходу татар, Наливайко зав'язав контакти з послом Ватікану Олександром Комуловичем, вирядженим в Україну із спеціальною місією — встановити прямі контакти з козаками для залучення їх до боротьби проти турків. Це повинно було робитися таємно, бо польські власті болюче сприймали спроби іноземних володарів контактувати з козаками, які були їхніми підданими. Результати переговорів Наливайка і Комуловича в районі Кам'янець-Подільського нам невідомі. Однак, подальша діяльність Наливайка свідчить, що він був не тільки стихійним борцем проти мусульманської агресії, але й свідомим виконавцем загального плану дій Священної Ліги.

Між тим небезпека татарського нападу все наростала. У травні 1594 року кримський цар вийшов з Перекопу. Орда почала переправу через Дніпро. Героїчні спроби запорожців на чолі з кошовим отаманом Богданом Микошинським затримати їх на переправі виявилися безрезультатними, хоча бої точилися декілька днів. Сили були занадто нерівними, тим більше, що татарам допомагала турецька флотилія, спеціально підтягнута в гирло Дніпра для захисту татар від запорожців. Після переправи цар затримався в причорноморських степах для поповнення своїх сил.

Наливайко, який чекав татар на Поділлі з квітня, не міг всидіти весь цей час бездіяльним і на початку червня 1594 року зробив рейд-розвідку назустріч ворогові на південь, уздовж лівого берега Дніпра. Навпроти міста Тягина він розгромив фортецю Паркани з околицями, де осідали турецькі піддані. Він також знайшов і знищив окремий татарський чамбул, який чекав на основні татарські сили, захопив здобич у декілька тисяч коней, приготовлених для далекого походу в Угорщину. Потім спокійно повернувся на Поділля. Його резиденцією стало місто Брацлав, столиця одноіменного воєводства, мешканці якого повністю підтримували козаків.

Перед Наливайком постало питання пошуку союзників, оскільки він діяв як самостійна військова сила. Природнім вирішенням цього питання було об'єднання зусиль із запорожцями. Діяльність Наливайка навесні 1594 року співпадала з діями низового товариства. Запорожці на початку 1594 року здійснили два походи проти турків у Придністров'я (на Георгіїв і Білгород) і зав'язали контакти з Австрійським двором. Тому, незважаючи на колишній конфлікт, Наливайко направив на Січ своїх посланців. Переговори наливайківців із січовиками описав посол австрійського імператора до запорожців Еріх Лясота. Він мав завдання від імені імператора запросити козаків на службу проти турків і про свою подорож на Січ залишив цікавий щоденник. Події, очевидцем яких був Лясота, розвивались так: "Першого липня ввечері прибули сюди двоє посланців від Наливайка, знатного козака, що за декілька років до того служив київському воєводі проти запорожців у той час, коли ці останні знаходились у відкритій ворожнечі з воєводою. Тому запорожці були вороже настроєні проти нього і вважали його ворогом. Посланці ці повідомили, що Наливайко з двома чи з двома з половиною тисячами своїх козаків наздогнав татар у межах Молдавії, відбив у них... від трьох до чотирьох тисяч коней. Але, дізнавшись, що запорозьке військо в даний час страждає від нестачі коней, він готовий розділити з ними здобич і подарувати їм від 1500 до 1600 голів, щоб віднині назавжди залишитись їм другом. Але, оскільки чесне лицарство підозрює його у ворожих намірах, то він бажає з'явитись особисто у їхнє коло, скласти посеред нього свою шаблю і спробує виправдатись від зведених на нього звинувачень. Якщо ж і після того лицарське коло по-старому визнає його неправим, то він сам запропонує відрубати йому голову його власною шаблею. Все ж він має надію, що вони задовольняться його поясненнями, визнають їх змістовними і назавжди вважатимуть його своїм другом і братом". Далі посланці навели вже згадані вище пояснення Наливайка щодо служби в Острозького.

Запорожці взяли до відома як саму аргументацію пояснень, так і фактичне визнання Наливайком зверхності над собою Запорозької Січі. Тим більше, що слова Наливайка були підкріплені реальними справами — походом на татар і щедрим дарунком кіньми, які потрібні були запорожцям для походу в Молдавію. Про це просив австрійський посол. Малося на увазі, що козаки своєю діяльністю в Молдавії зупинять прохід татар в Угорщину, привернуть молдавського господаря на бік Священної Ліги і, відкриттям другого фронту в Молдавії, нададуть суттєву допомогу австрійській армії. Запорожці після довгих суперечок у колі ухвалили послати в Молдавію загін на чолі з Григорієм Лободою, а Наливайка запросити до об'єднання з ним. Подальші відносини наливайківців і запорожців мали характер ділового співробітництва в молдавських походах, При збереженні, однак, взаємної упередженості.

У дні переговорів козаків з Лясотою Казі-Гірей раптовим швидким рейдом перетнув Молдавію, де для нього було заготовлено фураж і продовольство. На початку липня через буковинські землі татари вдерлися на Покуття.

Польська оборона не тільки не зустріла орду, але навіть не помітила цього маневру й не попередила жителів про небезпеку. Польний гетьман Станіслав Жолкєвський (він саме збирав війська в Заліщиках) і надто Наливайко, який перебував на Брацлавщині, опинилися в глибокому тилу татар на схід від них. Тут варто наголосити, що похід татар очікувався саме через Брацлавщину. Тобто, Наливайко стояв у найбезпечнішому, за попередніми розрахунками місці, а вже за його спиною знаходився Жолкєвський.

Прорахунки польського командування обернулися для Галичини катастрофою. Татари, мов смерч, пронеслися по Прикарпаттю, спалили міста Снятин, Товмач, Чешибіси, Тисменицю, Галич, Калуш, Долину. Полону вони не брали, бо вирушали в далекий похід, а тільки різали і палили. Аж біля Самбору татар зустрів нарешті Ян Замойський з військами. Але ті, обдуривши його, через Карпати спокійно потрапили в Угорщину. Українське населення вкотре поплатилося за нездатність польської держави боронити його. Цей історичний епізод є одним з наочних прикладів, які розвінчують міф про захист українських земель польськими рицарями. У даному разі, коли уряд Польщі за півроку був попереджений про майбутній напад, бачимо, що оборона знайшлася лише тоді, коли небезпека нависла над етнічно польськими територіями.

Наливайко, який дізнався про татарський прорив занадто пізно, кинувся був за ордою, зробивши швидкий марш на Західне Поділля. У перших днях липня він опинився в Барському повіті. З місцевих маєтків забрав понад двісті коней, багато корів та різного продовольства. Підійшовши до Бару, Семерій "приготував людей як до бою... і послав наперед себе, аби йому вісімдесят возів дано і стація". Навколишня шляхта встигла приготуватися до оборони в місті й відмовилася задовольнити його вимоги. Тоді Наливайко заявив, що зараз немає часу воювати з ними, бо йде проти татар, але по дорозі назад обіцяв взяти Бар і розправитися з барським старостою С. Гульським, бо краще б "з Гульським сточив битву, аніж з татарином".

Однак, не наздогнавши татар, Наливайко знайшов собі заняття в іншому місці. Опинившись в результаті невдалої гонитви під Теребовлею, він використав зручну нагоду спустошити маєтки свого давнього ворога М. Калиновського. Сил для цього мав достатньо: "чималий полк людей які зібралися з різних сторін, як з тутешнього Подільського, так і Київського, Руського, Волинського, Брацлавського воєводств і з інших гірських околиць, яких було близько чотирьох тисяч". Спочатку зайняв Теребовлю. Пізніше королівські ревізори описували збитки, яких зазнало місто "від козаків тоді, коли в Теребовлі був Наливайко з великою громадою". Наливайківці взяли 160 коней, порох і харчі. Не цуралися й дрібного (речового) грабунку.

Після цього Наливайко подався до Гусятина — центру володінь Калиновського. Місто мало добре укріплений замок і тому нападник вирішив вдатися до хитрості. Події розвивалися за класичними канонами романів пригодницького жанру. Зранку 20 липня Наливайко послав до місцевого урядника свою людину — Грибовського, який перед тим служив у родичів Калиновського. Прибувши до замку, Грибовський попросив урядника приготувати сніданок для своїх панів і виїхати зустрічати їх за місто. Урядник, який не знав, що Грибовський служить уже зовсім іншим господарям, спіймався в пастку. Він наказав приготувати сніданок і поїхав за місто назустріч гостям, де потрапив прямо в руки наливайківців. І ті через відкриті ворота легко дісталися до замку, де на них чекав сніданок. Місцева залога від несподіванки не чинила ніякого опору, а пізніше виправдовувалася тим, що "не сподівалась ніякої небезпеки, особливо від домашніх, бо про те ніколи раніше не чула".

Наливайко особисто цікавився коморами М. Калиновського. Там було побрано шістнадцять тисяч золотих, золоті й срібні прикраси, коштовний столовий посуд, інші цінності, одяг. Козаки забрали також, як потім скаржився Калиновський, "усі скриньки з привілеями на його спадкові маєтки". Така ж доля чекала на приховані в замку маєтності інших шляхтичів. Не забули наливайківці й про місцевий арсенал: "забрали гармату, 150 сміговниць з гаківницями, 200 півгаків з рушницями і 10 півбочок пороху, 500 куль до гармати, 3 барила куль до сміговниць і гаківниць, 3 барила куль до півгаків і рушниць", а також різне спорядження, в тому числі казани. За містом вони прихопили 310 коней. В цілому Калиновський зазнав загальних збитків на пятдесят тисяч золотих, не рахуючи втрат держави (зброя у замку). Історія у Гусятині цікава для нас насамперед тим, що це чи не єдиний докладно описаний в документі напад повстанців на шляхетський маєток.

В усіх інших випадках маємо тільки констатацію події або взагалі абстрактні скарги шляхти.

На 20 липня 1594 року Наливайко, крім Теребовлі й Гусятина, встиг спустошити шляхетські маєтки в Городку, Сатанові, Тлустому, а також у Зіньківському та Барському повітах, забрав там понад дві тисячі коней і багато зброї. Загальний підсумок липневого рейду Наливайка на Західне Поділля і в Галичину підвів той же С. Гульський. У листі до сенаторів Речі Посполитої він писав, що Наливайко "вчинив вторгнення... від Брацлава по саму Теребовлю... держави РП полупив". Далі Гульський попереджав коронні власті (це вже друге подібне попередження після листа Я. Потоцького) про необхідність погамування козаків, "щоби та сваволя пожежею всіх не дійшла".

Безумовно, в діях Наливайка присутній і звичайнісінький розбійницький елемент. Однак визначальними чинниками його дій були елементи соціальної боротьби і військової необхідності. Пограбовані шляхтичі найбільше журилися не з приводу втрати речей, а маєткових документів. Так, пани Добромирські подали скаргу на Наливайка саме за забрані привілеї, згадавши про майно лише побіжно. У Знищення феодальних документів відноситься саме до яскравих проявів класової боротьби. Наливайко, який при дворі Острозьких добре засвоїв механізм феодальних відносин, міг робити це цілком свідомо, щоб завдати ворогові відчутних втрат. В більшості ж випадків повстала селянська маса чинила це інстинктивно. З іншого боку, потреба утримувати своє ополчення, намагання перетворити його в боєздатну військову одиницю, спонукала Наливайка шукати все те, без чого існування війська немислиме. Цим можна пояснити полювання на коней, зброю, порох і навіть такі речі, як казани. Тому для їх поповнення використовувалася будь-яка нагода, не кажучи вже про таку "законну" в очах козацтва нагоду, як помста кривднику. Сам Наливайко набагато пізніше в листі до короля писав, що хотів був, визнаю це, над ним способом бідняцьким жаль свій відомстити". А оскільки доля Наливайка була лише краплиною в морі сліз і горя покривдженого народу, то його діяльність у цьому напрямку знаходила повну підтримку і заохочення серед йому подібних.

Після рейду на Західне Поділля Наливайко повертається на Брацлавщину, а звідти, "часу даремно і оказії до пустошення неприятеля упускати не бажаючи", вирушає наприкінці липня в Молдавію. Під рукою у Наливайка було біля чотирьох тисяч чоловік, що на той час являло досить значну військову силу. Похід розгортався вдало. Штурмом Наливайко здобув найбільше турецьке місто на Придністров'ї Тягин, хоча добре укріпленого міського замку їз сильною турецькою залогою взяти не зміг. Потім люди Наливайка розсипались по околицях, захоплюючи багату здобич. Серед козацької здобичі був також великий ясир із турків, туркень, татар і татарок. Подібні "трофеї" козаки міняли на українських бранців, дарували польським панам або продавали назад турецьким і татарським купцям. Масові "пустошення" козаками ворожих земель повністю відповідали звичаям турецького прикордоння та й нормам військових дій того часу. І якщо високооплачувані європейські армії дозволяли собі подібні речі, то для козацтва такі дії були єдиним способом хоч якось окупити свої військові приготування. Це був "хліб козацький" — тобто життя під час війни за рахунок війни.

Після місячного походу переобтяжені здобиччю наливайківці повернули додому. Але на переправі через Дністер їх наздогнав молдавський господар Аарон з семитисячним військом із турків і татар. Спалахнув бій, у якому козаки зазнали значних втрат в людях (понад тисячу чоловік) і майже повністю втратили свій багатий обоз із здобиччю. В складній ситуації Наливайкові все ж вдалося переправитися на лівий берег Дністра і цим врятувати основне ядро свого загону. Можливо, що головною причиною погрому козаків стало те, що Наливайко не чекав нападу саме з боку Аарона. Адже господар не раз повідомляв про свою згоду перейти на бік християнської коаліції і давно підтримував контакти з козаками. Тому, стоячи над Дністром, Наливайко пообіцяв помститися підступному ворогові.

Звістки про діяльність Наливайка в Молдавії набрали далеко не локального характеру. Так, папський агент О. Комулович доносив у Рим, що "козаки виконали свій обов'язок". Європейське суспільство з тривогою стежило за перипетіями боротьби проти турків. У 1594 році наступала серія поразок австрійської армії від посилених татарами турецьких військ. На цьому фоні успішна боротьба козаків, в даному разі — наливайківців, на східому театрі військових дій проти османської імперії викликала захоплення і надію на краще. Повідомлення про перемоги Наливайка носили навіть перебільшений характер. Так, німецький торговий агент у Кракові, повідомляючи в Данціг місцеві чутки, писав, що Наливайко вдерся в Туреччину, знищив у великій битві сім тисяч турків і захопив таку велику здобич, що вже не міг просуватися далі. Тому довелося вертатись у Брацлав, щоб усе там скласти.

Після повернення на Поділля Наливайко почав розсилати місцевій шляхті вимоги про покору козацьким порядкам і утримання козаків. Навряд чи ці вимоги були частиною далекосяжних планів встановлення козацького ладу в Україні. Але й у цьому випадку логіка розвитку подій усе більше протиставляла його діяльність існуючому шляхетському ладу. Участь у загальнохристиянській боротьбі проти мусульман робила законними в очах козацтва вимоги Наливайка до шляхти про постачання його людей усім необхідним. Подібні "стації" були обов'язком шляхти під час військових дій урядової армії. Ще навесні, побоюючись нападу татар, шляхта сама приставала на це. Тепер же, з точки зору шляхти, ситуація змінилася. Небезпека з боку татар минула, і шляхта хотіла позбавитися вже козаків. На такій основі й виник перший відкритий конфлікт Наливайка з українською шляхтою.

Дізнавшись про наближення Наливайка до Брацлава, шляхта, яка зібралася там на судові рочки — щорічні з'їзди шляхти — змушена була виїхати з міста, бо він "судові городовому був страшний". Загін Наливайка розташувався в місті та околицях. Козаків повністю і беззастережно підтримали міщани Брацлава на чолі з війтом Романом Тишковичем. Та й саме місто могло стати улюбленою резиденцією козаків тільки завдяки такій підтримці. Міщани мали свої рахунки з місцевою шляхтою і адміністрацією, упродовж тривалого часу конфліктували з старостою Юрієм Струсем.

Вигнані з міста шляхтичі, звичайно, не хотіли змиритись з подібним становищем. Вони зібрались у Вінниці, постановили відмовити козакам у стаціях, вигнати Наливайка з Брацлава і привести міщан до покори. Проте, коли шляхта наблизилася до міста, то міщани разом з козаками напали вночі на їхній табір і розтерзали його. Потерпілі пізніше скаржилися, що "пан війт брацлавський Роман Тишкович з бурмистрами і райцями і зо всім поспільством, маючи на поміч собі того чоловіка безбожного Наливайка з дружиною... опівночі скоро напавши на нас, побили, помордували..." Вбитих було небагато, лише декілька чоловік. Ураховуючи можливі сили повстанців, можна вважати, що переможці не хотіли крові, а лише показали шляхті, хто справжній господар становища. Шляхтичам довелося вертатися до Вінниці й писати звідти скарги до уряду. Король присилав до козаків універсали, щоб вони роз'їхались, але ті, звичайно, не послухалися.

Проте, розгін місцевої шляхти був для Наливайка справою побічною і другорядною. Головним же завданням — організація походів у Молдавію і здійснення цих походів. За деякими свідченнями восени 1594 року Наливайко міг виставити до 10—12 тисяч чоловік. Це, звичайно, перебільшення, але 3—4 тисячі при собі він мав. Для них потрібні були коні, продовольство, спорядження. Все це бралося в панських маєтках. Зброю і порох купували в ремісників та купців.

Наливайко підтримував жваві стосунки з усіма, хто міг сприяти його діяльності. Старі, ще з часів служби в Острозького зв'язки допомагали йому орієнтуватися в суспільно-політичній ситуації Речі Посполитої. У польських шляхетських колах виникли досить сильні антитурецькі й, відповідно, проавстрійські, настрої, хоча політика уряду була прямо протилежною. До проавстрійської партії належала й родина Острозьких та ряд інших впливових магнатів. Подібні настрої в суспільстві зміцніли після скандалу, що його зазнала Польща внаслідок проходу через її територію кримських татар. Тому досить багато шляхтичів і представників правлячих кіл таємно або відкрито готові були допомагати антиосманській діяльності Наливайка. Зокрема, відомо, що Наливайко довгий час підтримував тісні зв'язки із знаним польським дипломатом Андрієм Тарновським. Той давав йому різні поради, посилав козакам необхідні зброю і порох, Наливайко віддячував речами "панського вжитку", захопленими в Молдавії — відбірним вином, вишуканими речами, цінностями.

Можливо, через Тарновського Наливайко дізнавався про плани польського уряду і міг почувати себе спокійно. Після зазнаної ганьби польська армія стояла на карпатських перевалах, побоюючись повернення татар назад з Угорщини тим же шляхом. Польський уряд і надалі не хотів розпочинати війну проти Туреччини. Але бажання реваншу за прикру поразку змусило уряд дозволити самовільні походи проти турків і татар усім бажаючим. У таких умовах козацтву вдалося зібрати всі свої сили — реєстровців на чолі з Яном Орішовським, запорожців Григорія Лободи і наливайківців. Наливайко ще з літа був готовий об'єднатись із запорожцями. Об'єднання всіх сил відбулося наприкінці жовтня 1594 року. Разом це військо нарахувало 17—20 тисяч. Це знову, безперечно, перебільшення, але цілком можна довіряти джерелам, які називають 12—14 тисяч.

Наливайко, поважаючи запорозьку ієрархію, добровільно уступив загальне керівництво Григорію Лободі. Лобода був людиною старшого віку, з великим військовим досвідом. Польський хроніст Іоахім Бєльський вказує, що у молдавському поході Лобода гетьманував, Наливайко ж був при ньому поручиком. Це обтяжувало останнього, бо він уже звик до самостійних дій. Завважмо, в особах Наливайка і Лободи зіткнулися не стільки особисті амбіції, скільки позиції соціальні, пов'язані з швидким зростанням козацтва наприкінці XVI ст. Це прекрасно бачили всі сучасники. Зокрема, інший відомий польський хроніст Рейнольд Гейденштейн так описує причини конфліктів: "Два гетьмани козаків головними були на той час: Григорій Лобода і Симон Наливайко. Лобода керував старими чистої раси низовцями. Наливайко мав під собою самих збродників і втікачів, людей строгих, але відважних. Звідси взаємна неприязнь... між Лободою і Наливайком".

Головні ж незгоди цих двох осіб відкрито виявилися лиш в наступний період їхньої діяльності. Поки що, в поході до Молдавії, вони виступали зовні злагідно. 29 жовтня 1594 року козацька армія перейшла Дністер біля м. Сороки і рушила через Молдавію. Господар Аарон знову поостерігся оголосити себе союзником козаків і виступив проти них, що, як показали події, було його серйозною помилкою. Козаки, мавши мобільне кінне військо, в трьох битвах розбили його. Над Прутом вони штурмом здобули місто Цецору. Потім перетнули Прут і захопили столицю Молдавії Ясси та ще кілька міст. Господар урятувався втечею. Наливайко і Лобода, вважаючи похід закінченим, повернулися через Хотинщину на Поділля. Крапку в цих подіях поставила дипломатична місія сотника Демковича, який прийняв від Аарона присягу на вірність австрійському імператору Рудольфу. Тобто, віднині Аарон ставав союзником козаків по антиосманській боротьбі. Хоча саме тут стала очевидною прикра грань подій. Виявилося, що Аарон ще перед походом козаків таємно погодився перейти на бік цісаря, отож, склалося так, що козаки воювали проти свого спільника, який не дав знати, хто він насправді.

На Поділлі Лобода і Наливайко стали на відпочинок У Барі — одному з найбільших міст Поділля. На загальній раді 24 листопада козаки ухвалили домагатися від шляхти видачі харчів і повного утримання війська. Місцевих шляхтичів охопила паніка. Вони кидали свої маєтки й тікали до Львова та Кракова. Ширилися неймовірні чутки — що козаки взяли Кам'янець, йдуть на Львів та ін. Окремі козацькі загони все ширше розходилися по краю — від Хмельника до Кам'янця, зайняли ряд містечок. Більше двох місяців козаки знаходилися на Поділлі. Це був час відпочинку, відвідин родин, лікування ран. Та й загалом, козаки не любили воювати взимку і робили це лише в крайніх випадках. Таким випадком стало активне запрошення австрійського імператора пошвидше об'єднатися з володарями дунайських князівств, які перейшли на сторону Австрії — Семиграддя, Мультянії, Валахії. Тому вже в середині лютого 1595 року Лобода з запорожцями вирушив на турецькі фортеці в Причорномор'ї. Наливайко відстав від нього і здійснив рейд на Волинь, де кілька тижнів стояв у маєтку Острозького Острополі. З того часу маємо скарги Острозького на Наливайка, що "другого Косинського Пан Бог на мене напускає". Щось, очевидно, розладналося в стосунках давніх знайомих. Цікаво, що князь одночасно всіляко розхвалював поведінку Лободи, який надсипав до нього листи із свідченнями пошани й відданості. Можливо, прихід Наливайка в Остропіль викликався необхідністю збору своїх людей, які розійшлися по домівках на відпочинок. Адже багато з них походило саме з Волині. Дібравши людей, на початку березня Наливайко й собі вирушив у південну Молдавію до турецьких фортець.

З Лободою він зустрівся під Тягином, який козаки вже вкотре руйнували, але турки вперто зміцнювали тут базу свого панування. Разом з козаками діяли молдавські, румунські й семигородські (угорські) частини. Козаки й молдавани склали присягу на взаємну вірність. Таким чином. недавній ворог Наливайка Аарон став його союзником. Місто Тягин взяли приступом, але великий, добре укріплений замок знову утримався. Біля місяця тривала облога Тягинського замку Лободою і союзниками, але, не маючи облогових гармат, вони нічого вдіяти не могли. Тим часом Наливайко зробив декілька самостійних рейдів — під Акерман (Білгород) і Килію. Тут повторювалася та ж історія — міста були здобуті, а потужні фортеці утрималися. Тільки в Ізмаїлі об'єднані сили союзників змогли взяти місто і замок, захопивши там величезний арсенал. Інші невеликі козацькі загони брали участь у боротьбі на Правобережжі Дунаю і доходили навіть до Болгарії.

Успішні дії в Молдавії розладналися внаслідок гризоти середині табору союзних військ. Угорський командуючий Стефан Резван підступно захопив Аарона, а місце господаря посів сам. Дізнавшись про це, Наливайко кинувся виручати Аарона. Він розбив угорські заслони, але наздогнати полоненого Аарона, якого вивезли за межі Молдавії, а потім стратили, не зміг. Ці події змусили Наливайка, який не бажав втручатись у міжусобні конфлікти придунайських володарів, повернутися на Поділля, де він зупинився на постій у Пикові.

Союзники не забули про Наливайка, вже добре відомого воїна. Цісар прислав йому запрошення приєднатися до австрійської армії. Наливайко, який мав готовий до дій загін, прийняв цю пропозицію. Тому в червні 1595 року він рушив через Косів і карпатські перевали в Угорщину. Там із своїм полком у дві-три тисячі чоловік прибув спочатку до семиградського князя Сигізмунда Баторія, а потім до архікнязя Максиміліана, брата імператора, який командував усіма союзними військами. На жаль, слід Наливайка в Угорщині губиться і не можна сказати точно, в яких саме боях він брав участь. Очевидно, його загін діяв як один із підрозділів союзного війська. Джерела повідомляють тільки, що за військові заслуги Наливайку була вручена корогва архікнязя, що вважалось великою відзнакою.

Лише у вересні 1595 року Семерій покинув цісарську службу. З Карпат він ще послав листа до канцлера Яна Замойського, який з польською армією зайняв Молдавію, з пропозиціями військових послуг. Але той, не збираючись воювати з турками, відмовив. Тому Наливайко остаточно повернувся на батьківщину. Повз Самбір він швидким маршем пройшов на Волинь під Луцьк.

Поява Наливайка під Луцьком стала поворотною подією в його подальшій діяльності. Окремо взятий, його прихід на Західну Волинь виглядає не зовсім вмотивованим. Це викликало у шляхетському середовищі багато різноманітних чуток і пліток. Зокрема, російські посли доносили в Москву з Кракова, що нібито архікнязь Максиміліан послав Наливайка пустошити маєтки свого особистого ворога Яна Замойського. Пізніше литовці казали, що це поляки спеціально направляли козаків для знищення Великого Князівства Литовського. І все це, звичайно, не що інше, як вигадки.

Зрозуміти причини подальшої спрямованості дії Наливайка можна лише тоді, коли поглянути на діяльність всього козацтва у цей час. І ми побачимо, що, починаючи з повстання Косинського, козацтво все більше розливалося по Україні. Східне Поділля, Київщина, Західне Поділля, а потім і Волинь — такі території поволі, але впевнено опановували козаки. Згадаємо, лише двома роками раніше, в 1593 році, козацьке військо було розбите на сході від Волині, під П'яткою. Тепер же, без боїв козаки оволоділи значно більшим регіоном. Вони діяли окремими загонами під керівництвом Г. Лободи, Ф. Полоуса, Саська Федоровича, Матвія Шаули та інших старшин. Це було, по суті, мирне опанування козаками України — на жаль, без жодного очевидного плану, в силу обставин.

Власне, сильний поштовх для піднесення козацького руху в Україні хоч і мимоволі дав польський уряд. Введенням своїх військ у Молдавію поляки фактично перекрили козакам шлях до турецького фронту. Щоб підтримати мир з Туреччиною, вони заборонили козакам робити самостійні виправи. Тисячі відмобілізованих, готових до військових дій козаків залишились ні з чим. Всю свою енергію незадоволення вони повертали проти уряду, місцевої влади, шляхти, на королівські й панські маєтки. Відразу пригадались усі давні, з часів Косинського, образи козацтва, призабуті останнім часом за антиосманською боротьбою. Велика кількість втікачів, які прилучилися до козацьких загонів, надавали козацькому руху характеру соціальної боротьби проти шляхетського панування.

У такому контексті подій прихід Наливайка під Луцьк був закономірним. У місті його поява викликала величезний переполох. Луцьк був столицею Волинського воєводства, великим торговельним центром. У дні приходу Наливайка, на початку жовтня 1595 року, в місті відбувався великий ярмарок. Власті, дізнавшись про прихід козаків, повністю розгубилися. Купці, католицька церква та багаті міщани зібрали декілька тисяч золотих і послали назустріч Наливайкові цілу процесію на чолі з католицьким біскупом. Вони вручили Наливайкові подарунки і просили його не чіпати міста і купців. Наливайко дар прийняв і зупинився під містом відпочити. Фактичне здобуття Луцька — факт не другорядний. Після Брацлава і Києва це вже була третя столиця воєводства, яка підкорилася козацтву. Це означало, що козаки почували себе господарями на більшій частині України.

Потім Наливайко раптом направився на північ і наприкінці жовтня зайняв Слуцьк. Наперед себе він розіслав універсали з вимогою дати стації і виявити покору козакам. Зокрема, в жителів Слуцька Наливайко просив п'ять тисяч злотих "на залізця до стріл, які на неприятеля хреста святого вистріляв у Венгерах". У Слуцьку козакам дісталася велика військова здобич — дев'ять гармат, багато рушниць і пороху. Тут Наливайко провів три тижні. Почуваючи свою силу, козацтво стало виношувати більш широкі наміри, ніж займатися простим прокормом з шляхетських маєтків. Соціальна мотивація посідала все вагоміше місце і в діях Наливайка, хоча, як і в інших козацьких загонах, вона не набрала характеру свідомої діяльності. Канцлер Ян Замойський писав про Наливайка, що той "увійшов у Слуцьк і кривди там і в околицях чинить... і листи розписує, що за волю це мало бути". При цьому все ж Наливайко не виявляв особливої агресивності щодо представників панівного класу. Так, у Слуцьку в його рука потрапили діти мстиславського воєводи Ієроніма Хоткевича, але їм не причинили ніякого зла, хоча магнат вислав проти козаків загін гайдуків. Наливайко писав з цього приводу: "Ми, як люди рицарські над невинними мститись не хочемо, що нам людям рицарським не годиться".

Прибуття Наливайка та інших козацьких загонів у спокійний білоруський край викликало там загострення соціальної боротьби, насамперед, масові втечі. До Наливайка тяглися селяни і панські слуги. Після шоку від козацького вторгнення землевласники почали збирати сили для оборони. Гетьман ВКЛ Криштоф Радзивілл формував шляхетське ополчення. Коли один з підрозділів Наливайка намагався зайняти містечко Копиль, то литовці його вщент розгромили. Тоді Наливайко покинув Слуцьк і розпочав рейд на схід Білорусії. Повільно рухаючись, він зайняв Бобруйськ, а потім на початку грудня й Могилів — важливий економічний центр білоруських земель.

Події під Могильовом досить показові для взаємовідносин козаків і місцевого населення. Міщани не брали участі в обороні міста, хоча заможніші, звичайно, побоювалися можливих козацьких погромів. Тому невеликий гарнізон після невдалої спроби відбитися змушений був тікати. Щоб провчити захопленого в полон місцевого підстаросту Станіслава Дибовського, Наливайко імітував його розстріл, але потім, забравши майно, відпустив старосту на волю. Будь-яких свідчень про якісь конфлікти козаків і міщан у Могильові немає. Наливайківці лише "традиційно" пограбували місцеві шляхетські двори.

За два тижні дали про себе знати й литовці. Вони хотіли знищити Наливайка і найбільше переживали, щоб той не перейшов у межі Московської держави. А такі чутки — що, буцім, Наливайко хоче йти на Смоленськ чи на Чернігів — доходили до литовського командування. Криштоф Радзивілл вислав проти Наливайка загін пана Миколи Буйвида. Литовці підійшли до Могильова і стали в полі.

Було дуже холодно й сніжно. Наливайко, який сидів за мурами міста, перебував у далеко вигіднішому становищі й міг би спокійно оборонятись. Одначе, він почав відступати на південь уздовж Дніпра. Висвітлення подій під Могильовом офіційними колами і пізніше польською історіографією можна назвати класичним прикладом фальсифікації історичних фактів. Під час відступу козаків у Могильові спалахнула велика пожежа і дерев'яне місто сильно вигоріло. Офіційний королівський універсал, виданий з приводу цих подій, приписував спалення міста козакам, хоча сучасники й свідки знали, що це не так. Польський хроніст І. Бєльський писав: "Прийшло за ними (козаками — С. Л.) військо литовське і не могло в полі довго бути, тому що зимно дуже було, місто запалили самі, аби Наливайка звідти збути". А литовський канцлер Лев Сапіга, який тоді перебував при королівському дворі у Варшаві, писав до Радзивілла, що від короля "того трудно таїти... що не козаки, але самі люди наші Могилів спалили". Про це повідомляли "всі, хто звідти приїжджають, а, власне, і самі могилівці".

Тим часом Наливайко відступав впевнено і спокійно, Радзивіллу доносили, що "ведучи активну стрільбу, вишикувавши війська табором, Наливайко відходить, жодної людини не випускаючи з табору для битви, внаслідок чого наші йому нічого не можуть зробити, а він наносить нашим людям великі втрати". Автор донесення доходить висновку, що в Наливайка у загоні досвідчені воїни "на противагу думці, що його військо складається з нікчемних простих хлопців".

Під час відступу Наливайка стався цікавий і загадковий епізод. До Наливайка в Річицю на Дніпрі приїхав шляхтич Ян Мєшковський, який служив при королівському дворі. Він назвав себе посланцем короля і обіцяв владнати справу Наливайка з властями. Він довго розмовляв з Наливайком, порадив тому написати листа до короля Сигізмунда III з поясненням своїх дій. Мєшковський справді повіз листа Наливайка до короля, але був арештований ще в дорозі. Після допитів і тортур його стратили. Очевидно, це був шляхетський авантюрист, аматор-невдаха, який кинув тінь на королівську честь і за те поплатився.

Як там було, а приїзд Мєшковського до Наливайка цікавий для нас тим, що привів до появи унікального листа Наливайка королю Сигізмунду III. Це перше відоме нам звернення українського козака до найвищої особи Речі Посполитої. В листі Наливайко описав свою діяльність за 1594—1595 роки і причини своїх вчинків. Він також пропонував королю свої можливі послуги, викладені ним у додатку до листа. План Наливайка зводився до створення в межиріччі Дністра та Бугу, нижче Брацлава, на татарському шляху, козацької території з центром у новозбудованому місті-фортеці. Це козацтво, разом з запорожцями на Дніпрі, служило б захистом країни від татар. "На розказання" гетьманів Речі Посполитої вони завжди були б готові йти походом "як на неприятеля хреста святого, так і на князя великого московського", а, якщо потрібно, придушувати і виступи всередині країни. За це козакам Наливайка повинна була даватися плата, як і жовнірам Речі Посполитої. Не забув Наливайко і про себе, готуючи собі посаду єдиного офіційно визнаного козацького гетьмана, бо, "аби погамувалось своволенство козаків", не можна мати декількох гетьманів, "оскільки великі збитки від них гірше, ніж від неприятеля діються". Цікаво, що себе до "свавільців" Наливайко, очевидно, не зараховував. Пропозиції Наливайка відтворювали загальні козацькі вимоги останніх десятиріч. Новим тут була пропонована Наливайком територія козацької колонізації, стратегічно важлива і добре відома йому з власного досвіду. Наливайко, здавалось би, був готовий на примирення з владою і пропонував умови, які, на його думку, могли б задовольнити обидві сторони.

Поява Мєшковського у Наливайка співпала з різким поворотом його руху з південного на західний напрямок (в пінський повіт). Паниради Великого Князівства Литовського не сумнівались, що причиною цього був саме Мєшковський, який нібито хотів, щоб козаки плюндрували білоруські землі. 16 січня Наливайко підступив до Піотркович "з людьми своїми, яких має і з піхотою до тисячі чоловік і з усією гарматою, з двадцятьма і кількома гарматами, крім немалої лічби гаківниць і з великою здобиччю". Потім він направився до Турова і Ляхви, а звідти, нарешті, на початку лютого, в межі Волині. Тобто, виявилося, що Наливайко повертався на знайомі йому місця для відпочинку, тим більше, що північна Київщина, куди він спочатку вирушав, уже була зайнята 8—10-тисячним військом Григорія Лободи. Відомо, що Наливайко зробив був спробу приєднати людей Лободи до себе. Але запорозька старшина мала сприйняти це як нечуване зухвальство. І тому Наливайко мусив і надалі діяти сам.

Після повернення Наливайка на Волинь литовці полегшено зітхнули, оскільки боялися, що він знову піде вглиб Білорусії. Наливайко й собі лякав їх, заявляючи, що хоче піти пообідати до Клецька. Радзивілл, який уважно стежив за Наливайком, вказував, що той спростував усі їхні розрахунки, бо зміг "у тій злій дорозі з гарматами через ріки та болота переправитись" і бідкався, що литовці нездатні до подібної мобільності.

На території ВКЛ Наливайка успішно замінили люди Лободи і Шаули. Тому в Білорусії поширилася тривожна чутка, що козаки знову вертаються до них. Козацтво, очевидно, незадоволене пасивністю Лободи, зняло його з гетьманування, а старшим війська обрало Матвія Шаулу, і той з основними силами війська вирушив уздовж Дніпра аж до оршанського повіту. Якась частина козаків, можливо, на чолі з Саськом, спустилася на південь до Паволочі, а частина, очевидно, на чолі з Лободою, залишилася на Овруччині. Незважаючи на зміни в керівництві козацтва, соціальні відмінності між наливайківцями і людьми Шаули зберігалися й надалі. Спостерігачі відмічали, що "при тому Шаулі здібніший люд є ніж при Наливайку, більшої кількості і давніше на козацтві бавляться". Однак щодо позиції Шаули в литовських керівників не було жодної ілюзії: "Міг би бути порівняний Шаула з Наливайком, але давно збойця збойці рівний". Цікаво, що навіть зібране до купи литовське військо побоювалося розпочинати військові дії проти Шаули. Той спокійно брав стації в межах ВКЛ, не проявляючи зовні ніякої агресивності.

Найнеспокійнішим і тому найнебезпечнішим серед козацьких ватажків і надалі залишався Наливайко. Упродовж лютого він діяв на досить великій території в межиріччі річок Прип'ять і Горинь. Він сам і його окремі сотні постійно переміщувалися з одного населеного пункту в інший. Наливайківці займали наступні міста, містечка і села: Степань, Дубровичі, Клевань, Висоцьк, Городець, Лабунь, досягали до Олики на півдні й до Кобчина (Кобрина) на півночі. Місцевим власникам, державцям і міщанам Наливайко ставив вимоги про стації та грошові побори на його військо. Так, у середині лютого він наказував князю Чарторийському віддати йому на постій місто і замок Клевань. Князь змушений був виїхати в один із своїх маєтків і за таку слухняність "Наливайко обіцяв йому не шкодити". В місті стало декілька козацьких сотень. Одночасно під Оликою — місті Станіслава Радзивілла — діяли дві сотні, одну з яких очолював Ростопча. І в ці ж дні декілька сотень Наливайка зайняли Пінськ і під Кобчином спустошили Городець, маєток єпіскопа Кирила Терлецького.

Сам Наливайко, штаб-квартирою якого служила Степань, переміщувався то у Висоцьк, то в Дубровичі, то у Лабунь.

Навіть люди Наливайка не знали, куди будуть вирушати далі, бо, за словами шпигунів, він "жодному полковникові не звіряється, що за годину має вчинити". Варто відзначити, що в його війську ієрархія була суворіша, ніж у війську Лободи і Шаули, де постійно влаштовувались ради. Кожне нове переміщення Наливайка викликало в противника велику тривогу. Адже він мав хоч порівняно й небагато людей, але потужне озброєння, на яке шпигуни весь час звертали особливу увагу. Тепер у нього налічували тридцять гармат, сто гаківниць і п'ять возів сміговниць. На розпити про майбутні плани сам Наливайко відповідав: "Де кину нагайку, там і піду... Давно би я по світу не ходив, якби хто відав, куди я маю обернутися". Однак стало відомо, що його гадки якийсь час стосувалися Луцька — то він хотів чекати сейму для вирішення козацького питання, то збирався йти "або до Луцька, або до Володимира, або до Замостя". Про останнє місто він казав: "Навідаю я того Гетьманчика в Замості (Я. Замойського — С. Л.), що про мене промишляє". Пізніше, по слідах подій, один з полковників Наливайка "на муці зізнався, що дума його була до Бреста, а потім в Любельську землю, а звідти назад до Литви". Зрозуміло, що при такій загрозі противник серйозно готувався до боротьби. Щоб забезпечити оборону Луцька, місцевий староста Олександр Семашко просив Замойського направити до нього декілька рот жовнірів. Навіть люблінська шляхта 21 лютого прийняла рішення про посполите рушення та набір трьохсот жовнірів для оборони люблінського замку.

Занепокоєні розвитком подій польські власті побоювались і більшого, ніж рейди Наливайка. Замойський вважав, що козаки "Польщі грозять". Жолкєвський пізніше нагадував королю: "До чого те сваволенство бралось, як забуло Маєстат В. Кор. Мосці, які замисли про Краків, столицю славну В. Кор. Мосці, розбиття, винищення стану шляхетського". Розкол в козацькому русі не давав можливості для здійснення подібних планів, навіть якщо б вони справді існували. В дійсності реальними були інші чутки про плани козацтва — що Наливайко збирається до Волох чи до донських козаків, а Лобода — теж до Волох. Діставши інформацію — про намір Наливайка йти в Угорщину — Радзивілл радив Замойському перекрити перевали в Карпатах. Таким чином, оскільки і в Молдавії стояли польські війська, козацтво було б повністю відрізане від придунайських держав.

Сам Наливайко на останньому допиті, влаштованому йому перед стратою в квітні 1597 року, так описав свої плани: він був готовий допомогти князю К. Острозькому, коли б той підняв боротьбу за православ'я, а "якби до тієї бурди не прийшлося, тоді або в поля і річки, або до воєводи семигородського, або за пороги уступити хотів". Є всі підстави довіряти його словам.

Окремого розгляду потребує згадка Наливайка про взаємини з К. Острозьким. Вона привідкриває завісу над проблемою, яка привертала особливу увагу дослідників. Наливайко повідомив, що коли він був в Угорщині, то "від пана Воєводи Київського послано до нього Маласчинського, з таким повідомленням ознаймуючи, що Король ґвалт в Релігії Руській чинити хоче і питаючи його, чи не хотів би панові Воєводі допомогти і при ньому залишитись, на що Наливайко відповідав, що як давній слуга Й. М. і зараз від послуг Й. Мосці не відмовляюсь. Затим обернувся до Литви, бажаючи там перезимувати... а потім навесні прибути до того замішання, якого сподівався і пану Воєводі допомогти". А коли він повернувся з Литви, то "в маєтностях Воєводи Київського велику хіть до нього показувано, мости по дорогах мощено, стації давано та ін.".

Таким чином Наливайко визнав існування контактів між ними і К. Острозьким. Виникає питання, наскільки ці твердження відповідають дійсності? Перед смертю у Наливайка не було особливих причин ні утаювати щось, ні наговорювати на князя, тим більше, що викладені ним факти стосувалися лише можливості спільної діяльності, яка так і не відбулась. Якихось особливих секретів Наливайко не відкрив. Різко негативна позиція К. Острозького щодо унії була загальновідомою в Польщі.

Завжди пасивний у суспільно-політичному житті князь під гарячу руку навіть загрожував королю повстанням. Тому розгляд існуючих реалій дає підстави твердити, що Наливайко був потрібний Острозькому саме в якості резерву для можливих політичних сутичок. У подібній ролі князь намагався тримати козацтво все своє життя. Згадаймо, що Острозький утримався від повного розгрому війська Косинського під П'яткою при умові, що козаки будуть йому служити.

В дійсності співпраця Наливайка і Острозького звелася до дрібних взаємних послуг. Острозький допомагав в утриманні козаків, що було логічним для нього в цій ситуації. Що стосується Наливайка, то можна припустити — він тероризував сімейство Терлецьких саме з намови князя. Однак для Наливайка це були справжні дрібниці, неспівмірні з його можливостями. Одночасно він здійснив і чимало інших наїздів, ніяк не пов'язаних з релігійною боротьбою. Тому можна твердити, що ніякого релігійного відтінку в мотивації дій Наливайка не було, як не було його і в діяльності козацтва в цілому.

У відносинах Острозького і Наливайка був також і особистий, так би мовити, приватний аспект. У князя не було ніяких підстав бачити в ньому свого ворога. Навпаки, діяльність Наливайка в Молдавії і Семиградді повністю відповідала інтересам дому Острозьких. На волості Наливайко міг робити що завгодно, не викликаючи осуду князя, якщо це не стосувалося його маєтків. А. Наливайко за два роки самостійної діяльності вів себе по відношенню до К. Острозького цілком лояльно, можливо, за винятком одного відомого випадку. Ниточкою, яка зв'язувала князя і Наливайка, був брат останнього Дем'ян Наливайко. Крім того, в оточенні К. Острозького було багато товаришів і знайомих С. Наливайка. Знаючи сильну натуру козацького ватажка, можна гадати, що він користувався серед своїх колишніх колег — слуг князя — неабияким авторитетом. Та й соціальний склад загону Наливайка мало чим відрізнявся від почту К. Острозького. Не випадково, коли київський воєвода в березні 1596 року поїхав на трибунал до Любліна, то виявилося, що між його людьми є "чи не половина Наливайкових козаків", які "по дорогах роблять що хочуть і в самому місті... в кожній господі за здоров'я Наливайка пили".

В урядових колах ще з весни 1595 року замислювали розправу над повстанцями. Однак, така можливість виникла тільки після закінчення військово-політичних маневрів у Молдавії. В жовтні 1595 року Замойський у переговорах з татарами заявив, що козаки нападали на татар без дозволу властей і "хоче король на них людей своїх послати". Поляки й татари були одностайні в думці щодо необхідності знищення козацтва і навіть занесли це у свою угоду про мир.

На початку лютого 1596 року в короля була проведена спеціальна нарада про шляхи здійснення каральної операції. Загальний стратегічний план дій зводився до одного — "щоб литовське і польське військо одно з однієї, а друге з другої сторони проти того лотроства виступили і про їх винищення ся старали". Литовське військо отримало дозвіл використати для цих потреб навіть стратегічні запаси зброї, які вживав "на війнах московських Стефан Баторій". Операцію по "погамуванню козацького свавільства" було доручено провести коронному польному гетьману Станіславу Жолкєвському, талановитому військовому діячу. Він, не гаючись, активно розпочав військові приготування. Головним своїм завданням вважав не допустити з'єднання окремих козацьких загонів і розбити їх поодинці. В зимову пору року військові дії в той час, як правило, не велись. Але Жолкєвський вирішив не зволікати, розраховуючи на фактор раптовості. Та й ситуація для панівних верств Речі Посполитої ставала все загрозливішою.

Дізнавшись, що в районі Кременця збирається проти нього польське військо, Наливайко перемістився з північної Волині на південний схід. Однак, наступ Жолкєвського, який з відбірною кіннотою швидким прихованим маршем рушив за козаками, застав Наливайка все ж несподівано. Перший напад припав на дві Наливайкові роти, які стояли в селі Мацієвичі. Козаки не встигли ні вирватись, ні організувати бойові порядки, але запекло відстрілювалися з селянських хат. Жолкєвський наказав підпалити село і тільки тоді козаків удалося знищити. З оточення вирвалося лише двоє. Вони попередили Наливайка, який знаходився у сусідньому селі Чарнавах, про небезпеку. Сили ворога були невідомі й Наливайко почав відступати на Поділля через Остропіль і Пиків. За ним, буквально по п'ятах, відстаючи на одну годину часу, поспішав Жолкєвський. За Пиковом Наливайко повернув на Брацлав і послав туди свого гінця по допомогу. Але в настроях міщан перемогли страх та інстинкт самозбереження. Вони відмовили своєму старому соратнику, а пізніше, на вимогу Жолкєвського, видали війта Романа Тишкевича, якого було страчено у Вінниці.

Далі Наливайко діяв дуже розсудливо й точно. Основне завдання він вбачав у тому, щоб відірватися від противника. Це йому вдалося біля села Прилука. Жолкєвський здогнав Наливайка під густою дібровою. Той став табором, перегородивши дорогу. Спроба переговорів нічого не дала. Жолкєвський вимагав видачі гармат, цісарських корогов і здачі Наливайка на ласку поляків. Той відмовився. Тоді поляки зважилися на приступ. Весь день бою не дав ніякого результату, а вночі Наливайко безслідно зник. Він подався на південний схід, через, так звані, "дикі поля" до Корсуня.

Між тим, польські розвідники упродовж кількох тижнів не могли виявити місцезнаходження Наливайка. Думали, що він обрав шлях на Запорожжя. Отже, Жолкєвському не вдалося виконати першого пункту своєї програми — розгромити окремо загін Наливайка. Тому зараз він збирав більші сили для боротьби з іншими козацькими загонами і все ж хотів не допустити їх об'єднання. Поряд з військовими заходами він почав, як сам називав, "дипломатичну диверсію" — цілеспрямоване направлення козацьких ватажків один на одного. Зручним об'єктом для цього був Лобода. Жолкєвський у листах до нього вимагав покори, а за видачу Наливайка, який найбільше допік можновладцям, обіцяв мирно відпустити запорожців на Низ. Проте козаки Лободи, дізнавшись про це, мало не вбили посланця Жолкєвського і відмовили йому. Полякам залишалося вести каральні дії. До речі, хотілось би зупинитись на назві "поляки". Під нею мається на увазі насамперед державна приналежність війська, а не його національний склад. У Жолкєвського під рукою було наймане військо, в якому були поляки, німці, угорці. Почало до нього стягуватись шляхетське ополчення з навколишніх земель, за національним складом в основному українське.

На початку квітня нарешті знайшовся Наливайко. У Білій Церкві з великим загоном стояв князь Кирик Ружинський, який за власною ініціативою здійснював каральні акції проти козацтва. Козаки віришили провчити його. Вони підійшли до міста і стали табором біля однієї з міських брам. Табір був невеликий і Ружинський вирішив на нього напасти. Це йому вдалося. Він захопив табір і погнав козаків до лісу. А коли ті, нарешті, зупинились і, отримавши підтримку, дали відсіч, Ружинський кинувся назад. Проте, назустріч йому з міста вийшли... козаки Наливайка. Поки Ружинський воював у пустому таборі, який служив приманкою, Наливайко за допомогою міщан увійшов у місто з іншого боку. На вулицях міста він розбив угорських найманців і вийшов назустріч Ружинському. З іншого боку, від поля, на князя наступав Шаула. Неподолік знаходився й Лобода. Ружинський, понісши великі втрати, встиг сховатись у міському замку, який стояв осторонь. Остаточно ж виручив його Жолкєвський, який теж поспішав до Білої Церкви.

Отже, козаки мали змогу об'єднатися неподалік від Білої Церкви і тепер діяли разом. Це різко покращило їхнє становище. Гетьманом єдиного війська було обрано Матвія Шаулу. Дізнавшись про підхід Жолкєвського, вони вирішили відступати. Відходили, як завжди в присутності ворога, табором. Жолкєвський наздогнав козаків, але довго не наважувався вступати в бій. Вечоріло і поблизу урочища Гострий Камінь Жолкєвський пішов на приступ. "Козаки добре боронились гарматами і ручною зброєю, полягавши під возами часто стріляли... ланцюга табору не можна було прорвати". Поляків загинуло "більше трьохсот всіх, а товаришів (шляхтичів — С. Л.) шістдесят... аж ніч сама битву між ними розвела". Жолкєвський, понісши великі втрати, відійшов на відпочинок. Козаки також зазнали чимало втрат. Загинув полковник Сасько. Шаулі відірвало руку. Гетьманом обрали Семерія Наливайка. Він уже на протязі двох років іменував себе гетьманом, але вперше був обраний на цю посаду не тільки своїм полком, а й козаками інших загонів, у тому числі гонористими запорожцями.

Вночі Наливайко повів повстанців до Трипілля, де вони переправилися через Дніпро. Загалом, хоча козаки і об'єднали свої сили, їхнє становище залишалося складним. До них, побоюючись повернення до панів, приєдналося багато втікачів-переселенців із сім'ями. Перед небезпекою покарання забрали з собою сім'ї й ті, хто уже давно "бавився в козацтво". Під Білою Церквою козаки були ще без цього людського обозу, але переживали за нього. Він прийшов до війська в Переяслав і останнє стало схожим на обоз переселенців.

Після переправи повстанців через Дніпро у військових діях майже на місяць запало затишшя. Козацькі підрозділи витягнулись уздовж Дніпра і не давали змоги полякам переправитися, зустрічаючи гарматним і рушничним вогнем усі подібні спроби. Окремі бої точилися на Правобережжі. Повстанський обоз зупинився в Переяславі. Там постійно відбувалися ради — думали, що робити далі. А цього ніхто не знав. Були пропозиції йти в межі Московської держави або на Січ, чи спробувати замиритися з владою. Можливо, сподівалися, що поляки просто не наважаться ступити на лівий берег у невідомі їм степи. Але даремно на це сподівалися — Жолкєвський вирішив переслідувати їх хоч до Азовського моря і навіть у межах Московської держави. У внутрішній боротьбі між різними угрупуваннями козацтва знову перемогла старшинська партія, і Лобода повернув собі гетьманство.

Поки повстанці сиділи бездіяльними, час працював на Жолкєвського, до якого квапилася велика підмога коронних і литовських військ, із шляхетських ополчень. На початку травня зроблено останню спробу замирення — почалися переговори між Жолкєвським з одного боку, і Наливайком та Лободою — з іншого. Гінці їздили з процозиціями через Дніпро навпроти Києва. Потім було вирішено зустрітися в човнах на Дніпрі. Від козаків на переговори прибув Григорій Лобода, а від поляків брацлавський староста Юрій Струсь. Наливайко і Жолкєвський спостерігали за ними з протилежних берегів Дніпра. Однак, і цього разу все закінчилося безрезультатно. Вимоги польської сторони: видати Наливайка, гармати і корогви доповнилися вимогою видати всіх утікачів, які були серед козаків. А зробити це Лобода і його прихильники навіть при бажанні не могли. По-перше, козаки ніколи не видавали селян-утікачів. По-друге, останніх серед повстанців було набагато більше, ніж давніх січовиків. Тому Лобода і Наливайко повернулися до Переяслава ні з чим. Нерішучість повстанців у Переяславі остаточно обумовила їхню майбутню поразку, бо вони повністю віддали ініціативу в руки противника.

І коли Жолкєвський, зібравши відбірні мобільні сили, почав рішучу переправу під Києвом, повстанці кинулися на схід, але вже не змогли відірватися від ворога. Великий, малорухливий обоз біженців поляки наздогнали під Лубнами. Повстанці переправились через річку Сулу і її широку заплаву по довгому дерев'яному мосту і підпалили його за собою. Однак Жолкєвський послав в обхід загін кінноти, який переправився бродом нижче по річці. Поява ворожої кінноти змусила повстанців зупинитись. Шлях до відступу було перекрито.

Козаки швидко, щоб встигнути до приходу основних польських сил, спорудили міцний табір на урочищі Солониця. Його оточили возами в сім-дев'ять рядів, окопали ровом і шанцями (окопами). На укріплення і вози поставили біля двох десятків гармат. З одного боку табір був фактично неприступний, оскільки підходив до болотистої місцевості, яка тяглася від Сули.

Основне польське військо переправилося через Сулу по мосту, який поляки змогли загасити і відремонтувати. Так з 25 травня 1596 року почалася виснажлива оборона табору на Солониці. В ньому знаходилось від восьми до дванадцяти тисяч чоловік, але "до бою годних" — лише кілька тисяч. Більшість же — поранені, жінки і діти. Було багато коней, худоби. Внаслідок спеки відразу виникла проблема води, а також паші для худоби. Урядове військо налічувало понад п'ять тисяч чоловік, не рахуючи обслугу, яка тягла ще на декілька тисяч. Серед поляків були найбільші магнати Польщі, України і білорусько-литовських земель: Жолкєвський, М. Вишневецький, брати Потоцькі, Огінський, Хоткевич, Собєський, Струсь, Гербут та ін. Не було тільки прихильників дому князів Острозьких. Старий князь не хотів воювати проти козацтва.

Декілька великих штурмів табору не дали нічого. Навпаки, козаки самі робили небезпечні вилазки і Жолкєвський мусив увесь час бути насторожі. Боєздатна частина козацтва у цій ситуації могла спокійно прорватися через ворожі лави, але не хотіла залишати на розправу безпомічних товаришів. А весь табір вибратися із пастки не міг.

Побачивши, що табір взяти неможливо, Жолкєвський послав до Києва за облоговими гарматами. Великий ефект давала також інша зброя — підступність. Жолкєвський демонстративно вів переговори лише з Лободою і поширював різні чутки. Тому 28 травня козаки звинуватили Лободу в зраді і стратили. Жолкєвський на це задоволене писав, що "певними способами насіння незгоди між Лободою... і Наливайком і його сектою вирощені були", а це наклалось на давню неприязнь. На місце Лободи тепер було обрано Криштофа Кремпського, теж запорозького старшину.

4 червня до Жолкєвського прибули свіжі підкріплення і важкі облогові гармати. 5 і 6 червня поляки вели безперервний обстріл табору. Загинуло декілька сот чоловік, було сотні поранених, впало багато худоби. Спека і відсутність води ставили обложених на грань загибелі. Тому більшість схилилася до необхідності угоди з поляками, задовольнивши їхні вимоги. Наливайко, якого це стосувалось у першу чергу, хотів прорватися в степ, але поляки були напоготові й не пропустили його. Наливайка і його найближчих соратників зв'язали деморалізовані повстанці й видали Жолкєвському. Так закінчилася дворічна вольниця Семерія Наливайка і розпочався останній період його життя.

Видача провідників не врятувала повстанців. Жолкєвський поставив нову вимогу, про яку змовчав перед тим — повернення всіх втікачів до своїх панів. Коли ті відмовилися, то раптовим нападом беззахисний табір було розгромлено. Ініціативу в розгромі проявили жовніри і шляхта, які хотіли знайти в козацькому таборі, крім втікачів, ще й легендарні уже тоді козацькі скарби. Яке ж було їхнє розчарування, коли загальна сума всіх цінностей виявилася лише на якісь чотири тисячі злотих. Для Жолкєвського більшу цінність являли козацькі ватажки, 21 ціла гармата, корогви від австрійського імператора, його брата Максиміліана і князя семигородського, срібні казани від того ж імператора та інші козацькі клейноди.

 

Страта Наливайка:

 

Спеціальний ескорт під командою ротмістра П. Порембського повіз ці трофеї вслід за Жолкєвським до Варшави. На початку липня Жолкєвський прибув до Львова, де йому влаштували пишну зустріч. Тут він офіційно передав бранців канцлеру Яну Замойському. У Львові Наливайка та його друзів протримали біля трьох тижнів. Жолкєвський, який після праведних трудів відпочивав у своєму маєтку не забував про бранця. Одного разу гетьман приїхав до Наливайка у в'язницю і забрав його до себе для розмови в приміське село Мелихів.

До Варшави Наливайка з товаришами привезли аж 12 серпня. По дорозі процесія спеціально завернула до королівської резиденції Уяздов, де на Наливайка хотіла подивитися стара королева. Наливайко, піднявшись на возі, шляхетно привітав королеву, яка стояла на балконі палацу. Присутній при цій події німецький торговий резидент з Данцігу так описав Наливайка: "З вигляду гарний чоловік, сильний і стрункий, з вихованим і одвертим обличчям, та ні одним рухом не виказує малодушності або страху, і так багато хто шкодував, що він свою чесноту і мужність замість на користь батьківщині (малась на увазі, звичайно, Річ Посполита — С. Л.) обернув їй на згубу". Цікаво, що таким справді було загальне враження варшавської публіки від Наливайка, бо ще одну подібну блискучу характеристику козацького ватажка залишив нам польський хроніст: "Була то особа красна, муж, яких небагато, був би на добре обертав, що йому бог дав, до того ж пушкар знаменитий".

Однак, каральна машина держави, звичайно, не приймала до уваги ці емоції. Почалися тортури і страти повстанців, які розтяглися до осені. Для збереження історичної пам'яті назвемо всіх соратників Наливайка, які пройшли з ним дорогу до Варшави: Кособуцький, Павловський, Шкарпетка, Островський, Івашко, Коршеловський, Шаула, Шостак, Дука, Оливка, Микитка, Івашко. Цікаво, що перші двоє були польськими шляхтичами і католиками (можливо і Коршеловський теж). Це є ще одним підтвердженням, що козацькі рухи кінця XVI ст. не мали яскраво вираженого національного і релігійного спрямування, а, головним чином, соціально-станове. Приведені тут імена і прізвища розташовані в порядку розправи з ними. Дуку і Оливку король неждано помилував, віддавши їхньому пану, якого ті пізніше вбили і знову втекли на Запорожжя. Було також помилувано останнього, хто підлягав карі, — другого Івашка — з умовою, що він піде на Україну і розкаже, що чекав на бунтівників.

Особлива доля чекала Семерія Наливайка, його неодноразово піддавали тортурам, у тому числі психологічним — тижнями не давали спати. На допити приходили високопоставлені чиновники країни і всі свідчення переказували королю. Цікавити поляків могло дуже багато — відносини Наливайка з австрійським правлячим домом, володарями придунайських держав, з магнатами Речі Посполитої, особливо князем Острозьким, місце цих стосунків у діяльності Наливайка та багато іншого. Приїжджали також шляхтичі, які вимагали, щоб Наливайко повернув речі, що їх забрали свого часу козаки. Навколо особи Наливайка почали плести різні інтриги. Деякі представники знаті навіть виступили на його захист. Можливо, руку до цього приклав князь Костянтин Острозький. Було в козацького ватажка і чимало щирих друзів, які намагалися влаштувати йому втечу. З цією метою до Варшави спеціально пробрався його вірний джура, молодий козак. Він зумів передати в тюремну камеру пилку. Наливайко перепиляв колодку, але сторожа помітила спробу втечі.

Страта Наливайка затягувалася. Швидше всього, він був потрібен правлячим колам, як цінний свідок внутрішніх і міжнародних інтриг. Коли ж навесні 1597 року у Варшаві зібрався сейм, то шляхта почала рішуче вимагати негайної страти козацького ватажка. Один із депутатів звинувачував уряд: "А Наливайка чому до сейму тримаєте? Чи атаман невинен, що землі коронні на кількасот миль повоював? Що хорогв і зброю королівську в битвах брав? Людей уражав? Піхоту вибив? Чи сейм тільки з-за нього зібрався, а не з-за важливіших справ?" Шляхтичі зачитували вимоги своїх воєводських сеймиків про негайну страту Наливайка. Його доля була вирішена остаточно. Останній допит вчинили 9 квітня в будинку коронного маршалка в присутності декількох високопоставлених чиновників Речі Посполитої. Цілком можливо, що короткий протокол цього допиту, який писар назвав "Повість Наливайкова", і є інтригуючою "сповіддю Наливайка", з якою потім було ознайомлено багатьох сенаторів Речі Посполитої. З цього приводу литовський гетьман Криштоф Радзивілл писав до Льва Сапіги у Варшаву: "Дякую за прислану сповідь Наливайка, яку відразу по прочитанню я спалив". Якщо це так, то в ній міститься невелика інформація про взаємовідносини Наливайка з К. Острозьким і про плани Наливайка, що ми вже розглядали вище. Хоча цілком можливе існування іншої сповіді Наливайка, оскільки відомо, що полонений ватажок декілька разів намагався писати листи до різних впливових осіб Речі Посполитої.

Останнім днем життя Семерія Наливайка стало 11 квітня 1597 року. В центрі Варшави, на очах у великого натовпу, йому відрубали голову. Потім тіло четвертували, тобто розрубали на декілька частин і по шматках порозвішували по місту.

Смерть, як і життя козацького ватажка полишила в народній пам'яті яскравий слід. Пізніші козацькі літописи розповідали про незвичайну страту Наливайка в розпеченому "мідяному бику", або на розпеченій залізній кобилі із залізною короною на голові. Корона в переказах з'явилася, можливо, тому, що ще за життя його нерідко називали "царем Наливаєм".

 

Висновки:

Ім'я Наливайка жило в народі, поки події Визвольної війни і Руїни не приглушили його звучання. На початку XVII ст. з'явилося навіть декілька козацьких ватажків-самозванців, які називали себе Наливайками. До 1848 року слово "Наливайки" нерідко вживалося противниками православ'я, як синонім назви українсько-руської народності.

Діяльність Северина (Семерія) Наливайка об'єктивно відображала зрослу силу козацтва, яке наприкінці XVI ст. безжурно розгулялося на волі. За життя він мав широку підтримку серед населення, а після смерті став одним з улюблених народних героїв України.  

 
           
ст.1      
 
  Список використаних джерел:
  1. Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк: Вежа, 2000
  2. Довідник з історії України. За ред. І.Підкови та Р.Шуста.- К.: Генеза, 1993 УРЕ.
    - К., 1962, т. 10
  3. Історія Русів.- К., 1991.
  4. Сергій Леп'явко. СЕВЕРИН НАЛИВАЙКО
  5. Микола Пашковець. Загадка походження Северина Наливайка
 
Козак Руслан 11.11.2013р.  
  Також багато інформації про Наливайка можна зустріти у Вікіпедії - дивитись

Про таємницю походження Наливайка - дивитись