Вишиванки середнього Подніпров'я

 Сорочка з таким типом оформлення шийного отвору отримала назви "призбирана", "морщена" або сорочка без коміра. В подальшому вузеньку облямівку розширили і перетворили на стоячий комір. Це — сорочка вишиванка зі стійкою, або сорочка зі стоячим коміром. У поєднанні морщення і накладеного стоячого коміру виник так званий комір зі шляркою, коли стійка викінчується зборками. Процес розвитку крою верхньої частини стану завершили відкладним коміром, який дав назву сорочці вишиванці з коміром (вона ж сорочка вишванка з виложистим коміром, або сорочка з відкладним коміром).
Низ рукавів, який завжди був призбираним, мав три типи оформлення: просто морщений, з чохлою (укріпленим манжетом) та з чохлою та шляркою (оборкою). Сорочки вишиванки з такими рукавами мали відповідні назви: чохлата сорочка та чохлата сорочка зі шляркою.
Типово київським слід вважати прийом викінчення нижнього краю сорочки зубцями, що їх отримували викладенням трикутниками складеної удвоє вузької смужки тканини.

Місця розташування вишитого декору на київських сорочках вишитих були усталені: полики, підполики, верхня частина рукавів або й весь рукав, комір, чохли та поділ.

Переважаючою технікою вишивання жіночих сорочок вишиванок було шиття по чисницях (в літературі — "рахункове", або "лічильне" вишивання). Шиття по чисницях на Київщині було представлене прийомами як прозорого, так і непрозорого шиття. Цікавим є прийом оконтурювання чорною ниткою геометричних орнаментальних елементів, виконаних технікою лічильної гладі червоними нитками.

Непрозоре шиття в київських сорочках виконувалось як односторонніми швами ("поверхницею"), так і двосторонніми. Ця група шиття Київщини представлена такими швами: "затягування", "настилування", "набірування", "верхоплут", "верхошов", "лучка", "горчушечний ви-під", "штапівка", "ретязь", або "плетений хрест", "хрест" та інш.

Улюбленими кольорами вишивки були червоний, синій, чорний. І Іри цьому вишивка виконувалась або в одноколірному варіанті (тільки червоними нитками), або ж в контрастних поєднаннях (червоно-синіх га червоно-чорних).

Сорочки вишиванки Середнього Подніпров'я вишивалися гладдю, занизуванням, набируванням і хрестиком. Геометричні орнаменти виконувались, як правило, гладдєвою технікою і мали червоно-синю або червоно-чорну гаму. Така вишивка була давнішою, ніж хрестикова. Основними орнаментальними мотивами таких вишивок були зірки, квадрати, хрести тощо. У вишивках початку XX ст. одними з улюблених орнаментальних мотивів були грона винограду, виконані хрестиковою технікою у червоно-чорній гамі, інколи з незначним вкрапленням жовтого кольору.

Чоловічі сорочки вишиванки на відміну від жіночих зберігали переважно тунікоподібний крій. Пізніше він був удосконалений — так з'явилися сорочки з призбираним у верхній частині рукавом. Вишивкою прикрашали манжети рукавів, манішку і широкий стоячий комір. Пазуха чоловічої сорочки залежно від крою або зав'язувалася шнурком, або застібалась на ґудзики. На ґудзики застібали чоловічі сорочки з високим стоячим коміром і широкою манішкою на зразок косоворотки, у якої розріз розміщувався збоку. Святкові чоловічі сорочки  вишивнки оздоблювали геометричними орнаментами у вигляді ромбів, скісних хрестів, розеток та зірок. Техніки вишивки чоловічих сорочок були досить різноманітними: лічильна гладь, вирізування, мережка, пізніше — хрестик.

Найдавніший поясний жіночий одяг Середнього Подніпров'я складався з пілок-запасок — двох спеціально витканих прямокутних шматків тканини. Спочатку одягали задню запаску — позадницю, укріплюючи її на талії поворозками, а потім передню — попередницю. Обидві запаски оперізували поясом. Наприкінці XIX ст. запаски вживались як жіночий буденний одяг. Позадницю робили переважно чорною і трохи довшою за попередницю, яку ткали у червоних тонах.

Святковим поясним вбранням служила плахта — зшита з двох довгих (подвійної довжини стану) прямокутних пілок, тканих з різнокольорової вовняної пряжі. Ці дві пілки зшивали між собою спеціальним декоративним, так званим плахтовим, швом на дві третини довжини. Одягаючи зшиту плахту, її складали удвоє поперек шва і обгортали нею стан ззаду так, щоб шов припадав ззаду по центру. Незшита верхня частина плахти мала "крила" — два кінці, які позаду розходились, відкриваючи з-під споду декоративний з'єднуючий шов нижньої половини.

Кінці плахти сходилися наталії і були укріплені зав'язаним поверх поясом. До низу стану вони розходилися, причому кінці верхньої частини були трохи коротші за нижні, тому попереду було видно всі чотири кінці. Кожен з "ріжків" (нижніх передніх кутів) плахти викінчували "китицею" (при шитим різноколірним помпоном, зробленим з ниток пряжі, якою ткалась плахта). Щоб частина плахти, яка при її перегині ставала верхньою, не показувалась виворотом, кожну піл-ку плахти ткали, так би мовити, двома частинами — до половини орнаментом на лицевий бік, а з половини — навиворіт. Така перегнута плахта мала назву повна плахта, на відміну від напівплахти, або станка — коротких (одинарної довжини стану) пілок, зшитих між собою на всю довжину плахтовим швом. Оскільки передні кінці плахти розходились, видиму з-під них частину сорочки прикривали фартухом. З часом, коли плахта — одноплатове святкове вбрання — заступила собою двоплатові запаски, роль фартуха стала виконувати передня запаска, назва якої була перенесена на фартух, який одягався поверх плахти і називався попередниця, або запаска.

Як правило, у XIX ст. фартухи-запаски робилися тканими з вовняної пряжі, в нижній частині прикрашалися горизонтально-орнаментованими смугами. До нижнього краю запасок пришивались, як і до плахти, по кутках і по центру невеличкі китиці. Разом з вовняними запасками у північних районах побутували й лляні білі запаски з тканим або вишитим "по чисницях" орнаментом, переважно у техніках поверхових непрозорих швів (настилування, набирування, затягування, занизування) в червоних кольорах, з невеликою домішкою синього.

В південних районах набули поширення також білі лляні запаски, у декорі яких перевага віддавалася прозорому шиттю, як правило, біллю. Вони викінчувалися мереживом (домашньої роботи або купованим). V костюмах південних районів Київщини в XIX ст. широкого поширення набули так звані рясні спідниці, зшиті з крамної одноколірної вовняної або узорної тканини ("пістряді"). Рясну спідницю або призбирували, або закладали у складки біля поясу. Якщо в нижній частині спідницю декорували плисовими чи оксамитовими стрічками, викінчуючи по нижньому краю широкою смугою з бархату або плису, то така спідниця називалася накладною.

Спідниці лівобережного Середнього Подніпров'я шилися переважно з купованої смугастої матерії з витканими букетами квітів по всьому полю тканини. З такої ж тканини шились і керсетки.
Своєрідним декоративним прийомом оздоблення як поясного, так і верхнього жіночого одягу було рясне нашиття по всьому полю тканини видовжених кольорових китиць — перчиків, або хвостиків. В цьому декоративному прийомі проглядається аналогія з коштовним вбранням, яке декорувалося горностаєвим хутром. Китиці, так само як і в горностаєвому хутрі, робилися контрастними кольорами відносно тканини: червоні по зеленому тлу, сині по червоному тощо.

Поясним чоловічим вбранням були штани. Наприкінці XIX — на початку XX ст. ще можна було зустріти давній тип штанів — широкі шаровари на очкурі (шнурі). Шили їх з грубого білого полотна. Також побутували вибійчасті штани у синю або сіру смужку. Зимові штани шили і неваляної вовняної тканини і одягали їх поверх по полотняних.

Верхній край штанів закінчувався поясом, що застібався на один-два ґудзики або просто був підігнутий і прошитий у вигляді широкого рубця, в який протягувався ремінь або очкур.

Плечовий, або верхній одяг поділявся на дві сезонні групи: демісезонну, яка була представлена безрукавкою керсеткою, юпкою з рукавами та свиткою, і зимову, яка була представлена кожухом.
Крій плечового одягу був двох типів: прямоспинний (більш архаїчний) та відрізний, з підкресленням стану.
На Київщині майже до 1930-х рр. існували майстри, які оздоблювали кути й перед жіночих кожухів аплікаціями. Переважно це були білі кожухи зі шкіряною аплікацією брунатного, жовтого й червоного кольорів "на передах" (на передній полі на грудях) та на ріжку (нижньому куті верхньої поли) та на облямівці рукавів. З осередків цього виробництва уславився Брусилів (тепер райцентр Житомирської обл.).

Сам процес аплікації досить простий. Спочатку з картону виготовляли трафарет орнаменту. Тоді гострим ножем обводили трафарет, накладений на кольорову шкіру, вирізуючи здебільшого компактні стилізовано-рослинні елементи орнаменту. Ці вирізані орнаменти наклеювали на біле тло кожуха у відповідному місці й прошивали по контуру або строчними, або обкиданими стібками. Художній ефект кольорово-шкіряних аплікацій будувався не на дрібній фактурі стібків, як у вишивці, а на контрастному сполученні досить крупних кольорових елементів (одного-двох кольорів) та білого тла шкіри самого кожуха.

Широкий виложистий комір переважно з чорних смушок облямовувався по краю вузенькою смужкою сірого хутра. Манжети, подібно до коміру, оздоблювалися чорною й сірою вовною, а також аплікативними смугами, кольоровим шнуром та вишитими смугами, де за нитку правили тонкі шкіряні ремінці, які давали ефект фактурного декору.
Колір чоловічих кожухів був переважно білий, іноді брунатний або чорний. Відрізні по талії кожухи були зібрані у фалди і декоровані на спині аплікацією з ромбоподібних шматків червоної шкіри. Також побутували чоловічі кожухи, покриті крамними тканинами.

Найпоширенішим жіночим верхнім плечовим одягом осінньо-весняного періоду майже до початку XX ст. була свита, яка являла собою тип розпашного, прикроєного до стану вбрання. Такий крій утворювався спинкою, скошеною від рукавів до стану, та вшитими з обох боків клинами, які розширяли пілки внизу.

V Середньому Подніпров'ї були поширені так звані свити до вусів, які мали декілька (3-5-7 і навіть 9) вставних клинів — вусів.
Якщо в давніх свитах вуса робили опуклими назовні, з багатою розшивкою вовняними шнурами з обох боків, то наприкінці XIX на початку XX ст. вуса стали пускати наспід. Таким чином утворювалася глибока внутрішня зустрічна складка, вершина якої на лінії талії підкреслювалася вишивкою або аплікацією з кольорової шкіри чи сукна.

В подальшому кількість, вусів збільшувалась до 5-7-9, але завжди їх було непарне число, оскільки один вус був по центру. В свитах кінця XIX ст. плечі розрізувались і підкроювались трохи скошено в напрямку рукавів. Характерною ознакою крою спинки є наявність "за-сібки", або "прохідки" — суцільної нерозрізаної звуженої зверху до стану частини. В такому варіанті крою нижня частина свити розширювалась завдяки зборкам — рясам. Чим більше ряс, тим вужча прохідка. Рукави здебільшого закінчуються відкоченими манжетами — закаврашами. Святкові жіночі свитки Середнього Подніпров'я робились переважно з білого сукна та оздоблювались кольоровими шнурами або сукном.

З XIX ст. широкого вжитку в жіночому осінньо-весняному вбранні набули полегшені варіанти свиток, які шились за тим самим принципом крою, що й сукняні, але з полегшених, цупких, переважно крамних тканин — байки та плису.

Використання нових, нетрадиційних тканин супроводжувалось і новими формами доповнювальних елементів та прийомів їхньої оздоби — у вигляді великих виложистих комірів, окантовок кольоровим сукном чи оксамитом, нашиттям "перчиків".

В міру розширення асортименту різноманітних за якістю та кольором крамних тканин наприкінці XIX ст. з'являються варіанти укорочених полегшених жіночих свиток — юпки з рукавами. 

Юпки здебільшого кроїлися відрізними в талії і мали не менше трьох вусів. Лінія талії підкреслювалася нашитими кольоровими смужками, аплікацією, вишивкою гладдю, а також декоративними ґудзиками. В широкий вжиток увійшли прийоми надання юпкам більш наповнених, прилягаючих до фігури форм. Це робилося "пристьобуванням" (підшивкою) з внутрішньої сторони вати або клоччя. Принципи пристосування підкладів вплинули на різноманітність прийомів пристьобування: "прямовісними дорогами" (вертикальними лініями стібків), "наскісними стежками" (похиленими лініями стібків) або "ялинковими стібками" (художньо-попарно організованими навскісними стежками). На тлі одноколірної тканини всі ці види стібків давали різноманітні пластично-фактурні ефекти на поверхні жіночих юпок. У переважній більшості юпки цього типу кроїлися без комірів, як і свити. Але завжди горловина, край передньої поли.

Такі види чоловічого верхнього одягу, як гуня та керея, мають прямий, розширений донизу крій. Гуня шилася переважно з валяного сукна чорного або брунатного кольорів, мала тунікоподібний крій з довгими рукавами й широкими клинами між спинкою й полами. Для захисту голови гуня мала капюшон, застібалася лише на один ґудзик біля шиї або зав'язувалась поворозками. Крій гуні дозволяв вдягати її в непогоду на кожух. На гуню була схожа керея. її, як правило, надягали в дорогу поверх іншого верхнього вбрання.
Окрім прямоспинних видів верхнього одягу, значного поширення набули кілька різновидів приталеного — свита і бекеша. Верхня частина свити була прямоспинною, а нижня розширювалася за допомогою клинів. Кількість клинів, які називались "вусами", могла доходити до восьми. Переважно свити шили зі стоячим коміром, рідше з відкладним. На Лівобережжі свити були взагалі без коміра. Більш пізньою формою свити з призбируванням в талії були бекеші "до брижів". Бекеша з'явилася пізніше свити і відрізнялася від неї тим, що замість клинів мала призбирування в талії ("брижі").

Літні жінки один кінець намітки пропускали під підборіддям, а кінці зав'язували ззаду голови.
Дівчата носили набрівник із шовкової тканини, кінці якого зав'язували над чолом. Волосся на тімені залишалося відкритим. Також дівчата вбирали на голову кокошник — складену в декілька рядів складками і пришиту до підкладки нешироку вовняну стрічку або нарізану смугами вовняну тканину чи тасьму.

Такий головний убір надягався поверх стрічки, як вінок. Позаду прив'язували багато стрічок. Під кокошник позаду дівчата надягали реготун — шматок темної тканини, викроєної півмісяцем, з нашитими на нього червоним і синіми гарусними помпонами. Реготуном або кибалкою міг називатися перевитий зеленою та червоною гарусною ниткою обруч, який вдягався на лоб навколо кіс. Під обруч затикалися хвости селезня. Під таким реготуном були складені кісники — декілька рядів вузької чорної шовкової тасьми, кінці якої впліталися в коси. Кісниками називався також набір різнокольорових шовкових стрічок, які спускали по спині.

Головні чоловічі убори виготовляли з хутра або соломи. Влітку ходили в брилях, плетених з пшеничної соломи. Техніка плетіння дозволяла утворювати геометричні орнаменти у вигляді ламаної лінії і восьмикутної розетки в центрі. Зимові хутряні шапки шили з чорного і сивого смушку — шкурок молодих ягнят. На Правобережжі такі шапки шили, як правило, невисокими, з увігнутим дном. Лівобережні були дещо вищі, з випуклим або пласким дном. Гарна смушкова шапка була однією з ознак парубоцтва.