Казка Пригоди Піноккіо
admin
блог автора
інші дописи автора
Переклад з італійської Юрія Авдеєва
Малюнки Анатолія Василенка
Веселка 1980
І. ЯК МАЙСТРОВІ ВИШНІ, СТОЛЯРОВІ, ТРАПИЛОСЬ ПОЛІНО, ЩО ПЛАКАЛО Й СМІЯЛОСЯ, МОВ ДИТЯ
Був собі колись...
— Король!— вигукнуть одразу мої маленькі читачі.
Ні, малята, ви помилилися. Був собі колись дерев'яний цурпалок. То було не якесь там диво дивне, а звичайнісіньке собі поліно. Такими взимку палять у грубі або в печі, щоб нагріти хату.
XI. ЖЕРИВОГОНЬ ЧХАЄ І ПРОЩАЄ ПІНОККІО, ЯКИЙ ПОТІМ РЯТУЄ ВІД СМЕРТІ СВОГО ДРУГА АРЛЕКІНА
Хазяїн лялькового театру Жеривогонь (так його звали) мав, як уже сказано, дуже страшний вигляд—а надто лякала чорна борода, що, мов фартух, покривала всі груди і ноги,— але в глибині душі був непоганою людиною. Бо коли внесли бідолаху Піноккіо, який щосили пручався, вигукуючи: «Не хочу помирати, не хочу помирати», Жеривогонь пройнявся до нього співчуттям І жалістю. Деякий час він намагався перемогти себе, але нарешті здався і почав голосно чхати.
Почувши це, Арлекін, який уже був засумував і похилився, мов плакуча верба, повеселішав і прошепотів до Піноккіо:
— Усе гаразд, братику! Хазяїн чхає, а це певний знак, що йому тебе шкода. Ти врятований.
Слід зауважити — інші люди, жаліючи когось, плачуть або труть кулаками очі, а Жеривогонь від жалості починав чхати. Таким чином він давав іншим узнаки, що має добре серце.
Начхавшись удосталь, хазяїн знов насупився і гримнув на Піноккіо:
— Ану не плач! Від твого вереску У мене заболів живіт... Такі кольки, що я... А-а-апчхи!
— Будьте здорові,— сказав Піноккіо.
— Дякую. А твої тато й мама ще живі? — запитав Жеривогонь.
— Тато живий, а мами я ніколи й не знав.
— Твій старенький татусь дуже засмутився б, якби я кинув тебе у вогонь. Бідний старий, мені його дуже шкода. А... а... апчхи,—і він чхнув ще тричі.
— На здоров'я!—сказав Піноккіо.
— Дякую! Зрештою, треба поспівчувати й мені, бо, як бачиш, у мене немає дров, щоб досмажити барана, і ти, щиро кажучи, дуже згодився б для цього. Але ти розчулив мене, і доведеться потерпіти. Замість тебе я кину у вогонь якусь іншу ляльку з мого театру. Гей, жандарми!
На цей поклик негайно з'явилися два дерев'яні жандарми, довгі-предовгі, худющі-прехудющі, в трикутних капелюхах. У руках вони тримали оголені шаблі.
Хазяїн наказав хрипким голосом:
— Візьміть Арлекіна, міцно зв'яжіть і киньте у вогонь. Я хочу, щсб мій баран добряче підсмажився.
Уявіть собі, як було нещасному Арлекінові! Він так злякався, що аж заточився і впав на підлогу.
Піноккіо, побачивши це жахливе видовище, кинувся до ніг хазяїнові. Ридаючи й обливаючи слізьми довжелезну бороду, почав благати:
— Змилуйтеся, синьйоре Жеривогонь.
— Тут немає синьйорів,— гримнув хазяїн.
— Змилуйтесь, синьйоре Кавалер.
— Тут немає ніяких Кавалерів.
— Змилуйтесь, синьйоре Начальник.
— Тут немає ніяких Начальників.
— Змилуйтеся, синьйоре Генерал!
Почувши, що його назвали генералом, хазяїн перестав супитися, враз змилостивився. Він спитав:
— Чого ти хочеш?
— Я благаю пожаліти Арлекіна.
— Я не можу цього зробити. Якщо я пожалів тебе, то треба кинути у вогонь його, бо я хочу, щоб мій баран гарно підсмажився.
— Тоді,— гордо вигукнув ПІноккіо, зводячись на ноги і кидаючи на землю свій ковпачок,— я знаю, що робити. Вперед, синьйори жандарми! Зв'яжіть мене і киньте в полум'я. Несправедливо, щоб бідний Арлекін, мій справжній друг, помер замість мене.
Ці слова, вимовлені гучно і сміливо, змусили заплакати всіх ляльок, що спостерігали цю сцену. Навіть жандарми, хоча й зроблені з дерева, плакали, мов ягнята.
Якийсь час Жеривогонь сидів похмуро й непорушно, наче крижана гора, потім потроху заворушився і почав чхати. Чхнувши чотири чи п'ять разів, він широко розкрив обійми І мовив до Піноккіо:
— А ти молодець, хлопче! Ходи-но сюди, я тебе розцілую.
Піноккіо миттю підбіг, видерся, мов білка, вгору по хазяїновій бороді і щиро-щиро поцілував його в кінчик носа.
— Виходить, ви помилували мене? — спитав бідолаха Арлекін таким тихеньким голоском, що його ледве почули.
— Авжеж, помилував,— відповів Жеривогонь і додав, зітхнувши і похитавши головою: — Так воно й буде! Доведеться мені цього вечора з'їсти недосмаженого барана. Та надалі горе тому, на кого впаде мій вибір!
Почувши, що Арлекіна помилувано, ляльки побігли на сцену і, запаливши, ніби для святкової вистави, всі лампи й світильники, почали танцювати І стрибати. Вже й надворі світало, а вони все танцювали.
XIІ. ХАЗЯЇН ТЕАТРУ ЖЕРИВОГОНЬ ДАРУЄ ПІНОККІО П'ЯТЬ ЗОЛОТИХ МОНЕТ, ЩОБ ТОЙ ВІДНІС ЇХ СВОЄМУ БАТЬКОВІ ДЖЕППЕТТО, АЛЕ ПІНОККІО ПІДДАЄТЬСЯ НА УМОВЛЯННЯ ЛИСИЦІ й КОТА І ЙДЕ З НИМИ
Наступного дня хазяїн театру покликав Піноккіо і спитав:
— Як звати твого батька?
— Джеппетто.
— Хто він такий?
— Бідняк.
— Багато він заробляє?
— Заробляє стільки, скільки треба, щоб не мати в кишені жодного чентесімо. Уявіть собі, для того, щоб купити мені буквар, він продав свою єдину куртку. Вона була вся в латках, зношена. Лихо, а не куртка.
— Бідолаха, я йому майже співчуваю. Ось тобі п'ять золотих монет. Віднеси їх мерщій батькові і привітай його від мого імені.
Піноккіо, звісно, тисячу разів подякував хазяїнові театру, обняв по черзі всіх ляльок, навіть жандармів, і, щасливий-прещасливий, подався додому.
Та не пройшов навіть півкілометра, як зустрів на вулиці Лисицю, криву на одну ногу, і зовсім сліпого Кота. Вони, як добрі приятелі, в біді допомагали одне одному. Кульгава Лисиця йдучи спиралася на сліпого Кота і була йому за поводиря.
— Добрий день, Піноккіо,— ввічливо привіталася Лисиця.
— Звідки ти знаєш, як мене звуть? — спитав дерев'яний хлопчик.
— Я добре знаю твого батька.
— Де ти його бачила?
— Я бачила його вчора біля дверей вашого будинку.
— А що він робив?
— Він був у самій сорочці і дрижав від холоду.
— Бідолашний тато! Та відсьогодні він, слава богу, більше не дрижатиме.
— Чому?
— Бо я став великим паном.
— Ти — великий пан? — глузливо посміхаючись, спитала Лисиця.
Кіт теж посміхнувся, але, щоб цього ніхто не помітив, погладив свої вуса передніми лапами.
— Чого смієтеся? — розсердився Піноккіо.— Я, звичайно, вам співчуваю, але від заздрощів у вас слинка потече. Ось, якщо ви на цьому розумієтесь, п'ять чудових золотих монет.
І показав монети, які подарував йому Жеривогонь.
Почувши звабливий брязкіт монет, Лисиця мимоволі випростала свою криву ногу, а Кіт розплющив очі, які блиснули зеленим вогнем. Але одразу ж заплющив їх, так що Піноккіо нічого не помітив.
— І що ж ти робитимеш з цими грошима?
— Насамперед,— відповів дерев'яний хлопчик,— я куплю своєму татові нову гарну куртку, гаптовану золотом та сріблом, і з блискучими ґудзиками, а потім собі буквар.
— Собі — буквар?
— Так. Бо я хочу піти до школи І гарно вчитися.
— Подивись на мене!—сказала Лисиця.— Через оту дурну науку я мало не позбулася ноги.
— Подивись на мене! — сказав Кіт.— Через оту дурну науку я зовсім осліп.
Тут з дерева обізвався Білий дрізд:
— Піноккіо, не слухай отих поганців, бо пожалкуєш!
Бідний дрізд! Навіщо він обізвався? Кіт підстрибнув високо вгору, схопив птаха і вмить, схрупав його разом з пір'ям. Той навіть писнути не встиг.
Схрупавши дрозда, Кіт облизався і заплющив очі. прикидаючись сліпим.
— Бідний дрізд! — промовив Піноккіо до Кота.— Навіщо ти таке вчинив з ним?
— Щоб провчити... Надалі знатиме, що не треба в чужі розмови втручатися.
Вони вже пройшли половину дороги, коли Лисиця зупинилась і промовила до дерев'яного хлопчика:
— Хочеш, щоб у тебе стало удвічі більше золотих монет?
— Що?
— Я кажу, чи хочеш ти, щоб з твоїх п'ятії нещасних цехінів зробилося сто, тисяча, дві тисячі золотих монет?
— Ще б пак! Але як?
— Дуже просто. Замість повернутися додому, ходімо з нами.
— А куди ви мене поведете?
— В Країну дурнів.
Піноккіо на мить замислився, а потім рішуче відказав:
— Ні, не піду. Мені вже близько додому, і я піду туди, бо мій татко жде. Бідолаха! Він, мабуть, дуже непокоївся вчора, коли я не повернувся додому. На жаль, я став поганим хлопчиськом, і ЦвІркун-балакун правду казав: «Неслухняним дітям погано доведеться на цьому світі». І це я відчув на собі, тому що зі мною трапилося не одне лихо. Ось і вчора в будинку Жеривогня я мало не загинув... Брр! Мені й досі мурашки по спині бігають, як тільки я згадаю про це!
— То виходить,— сказала Лисиця,—ти й справді хочеш іти додому? Ну що ж, іди, тим гірше для тебе!
— Тим гірше для тебе,— повторив Кіт.
— Подумай гарненько, Піноккіо, бо ти зрікаєшся власного щастя.
— Щастя! — повторив Кіт.
— А твої п'ять золотих могли б сьогодні або завтра обернутися на дві тисячі.
— Дві тисячі! — повторив Кіт.
— Як може таке статися? — запитав Піноккіо, роззявивши від подиву рота.
— Зараз я тобі все поясню,— сказала Лисиця.— Як відомо, в Країні дурнів є благословенне поле, яке називають Чарівним полем. Ти викопаєш на цьому полі маленьку ямку І покладеш туди, приміром, один золотий. Потім загорнеш ямку землею, поллєш двома відрами джерельної води, сипнеш жменьку солі і спокійно йдеш спати. За ніч золотий проросте і зацвіте, а вранці, як зійде сонце, ти прийдеш на поле і побачиш гарне дерево, гілля на ньому вгинатиметься від золотих монет. їх буде стільки, як зерен у великому пшеничному колоскові.
— Отже,— промовив Піноккіо, дивуючись все більше,— якби я закопав на цьому полі п'ять золотих, то скільки я знайшов би наступного ранку?
— Дуже просто порахувати,— відповіла Лисиця,— можна навіть полічити на пальцях. Припустімо, кожний золотий обернеться на п'ятсот золотих: помнож п'ятсот на п'ять і на ранок ти матимеш у кишені дві тисячі п'ятсот блискучих і дзвінких золотих монет.
— Ой як чудово! — вигукнув Піноккіо, пританцьовуючи від радості.—Як тільки я зберу врожай золотих, то візьму собі дві тисячі, а п'ятсот подарую вам обом.
— Він подарує нам? — обурено вереснула Лисиця І додала вдавано ображеним голосом: — Хай тебе бог боронить!
— Хай бог боронить! — вторив Кіт.
— Ми,— вела далі Лисиця,— побиваємося не заради нікчемної власної вигоди, ми працюємо для щастя інших.
— Інших! — повторив Кіт.
«Які вони доброчесні»,— подумав Піноккіо. І, в одну мить забувши про свого батька, нову куртку й буквар, про всі свої добрі наміри, сказав Лисиці й Котові:
— Мерщій ходімо! Я йду з вами.
XIII. ТАВЕРНА «ЧЕРВОНИЙ РАК»
Вони йшли та йшли і аж надвечір, геть потомлені, дісталися до таверни, що називалася «Червоний рак».
— Зупинімося тут на хвилиночку,— сказала Лисиця.— Попоїмо трохи і відпочинемо якусь годину, опівночі знову вирушимо в дорогу, а завтра па світанку будемо на Чарівному полі.
Зайшовши до таверни, втрьох сіли за стіл, але ні в кого з них не було апетиту.
Бідний Кіт, у якого саме болів живіт, ум'яв лише п'ять рибок-барбульок у томатному соусі ї чотири порції кендюха з сиром пармезан. Але кендюх здався йому не досить добре приготованим, і він ще тричі замовляв тертого сиру з маслом.
Лисиця теж хотіла б трішечки чогось перекусити- Але через те, що лікар прописав їй сувору дієту, вона мусила вдовольнитися звичайним солодким зайцем з легеньким гарніром— вгодовацими курочками й молодими півниками. На закуску вона замовила рагу з куріпок, кроликів, жаб, ящірок і винограду. Більше нічого вона не захотіла. її вже, мовляв, нудить від їжі, вона й крихітки в рот не може взяти.
Хто їв найменше, то це ПІноккіо. Він попросив шматочок горіха і скибочку хліба, та й це залишив на тарілці. Бідолаха був ситий думками про золоті монети, які він збере на Чарівному полі.
Після вечері Лисиця звернулась до хазяїна:
— Приготуйте нам дві гарні кімнати: одну для синьйора Піноккіо, другу для мене й мого приятеля. Ми подрімаємо перед дорогою. Не забудьте опівночі нас розбудити.
— Слухаюсь, синьйори,— відповів хазяїн і підморгнув Лисиці й Котові, мовляв: «Зрозумів, ясно!»
Піноккіо тільки ліг, одразу й заснув. Йому приснився сон, ніби він стоїть посеред поля, де густо ростуть деревця, а з них гронами звисають золоті монети. Вітер хитає гілля, і монети видзвонюють «дзінь-дзінь-дзінь», ніби запрошують: «Підходьте і рвіть нас». Та коли Піноккіо простягнув руки, щоб зірвати з дерева пригорщу золотих монет і покласти собі в кишеню, він прокинувся, бо хтось тричі бухнув у двері кімнати.
Це був хазяїн, який прийшов сказати, що вже пробило північ.
— А мої друзі вже готові? — спитав дерев'яний хлопчик.
— Не тільки готові! Вони вже годину як пішли.
— Чому так спішно?
— Бо Кіт дістав звістку, що його старшеньке котеня відморозило собі лапки й ось-ось помре.
— А вони заплатили за вечерю?
— Та що ви кажете? Вони так добре виховані, що не могли виявити до вас таку нечемність.
— Даремно! Така нечемність не дуже образила б мене! — промовив Піноккїо, почухавши потилицю. Потім запитав:
— А мої добрі друзі сказали, де вони чекатимуть мене?
— На Чарівному полі завтра вдосвіта.
Піноккіо заплатив один золотий за себе та своїх супутників і вийшов з таверни.
Він посувався вперед майже помацки, бо надворі було темно, хоч в око стрель. Тиша, ніде ані шелесне. Тільки якісь нічні птахи перелітали через вулицю, мало не черкаючись крильми об ніс Піноккіо. Він перелякано зупинявся, кричав: «Хто там?», і луна від навколишніх горбів відповідала йому: «Хто там, хто там, хто там».
Ідучи далі, він помітив на стовбурі дерева малу комаху, яка світилася блідим світлом, мов нічник під абажуром.
— Ти хто? —спитав Піноккїо.
— Я тінь Цвіркуна-балакуна,—відповіла комаха таким тихеньким і слабеньким голоском, ніби він долинав з того світу.
— Чого ти від мене хочеш?
— Хочу дати тобі пораду. Повертайся назад і віднеси тих чотири золотих, що лишились у тебе, своєму бідному татові, який плаче й побивається, що більше ніколи тебе не побачить.
— Завтра мій тато стане багачем, бо з цих чотирьох золотих зробляться дві тисячі.
— Не вір, мій хлопчику, тим, хто обіцяє тебе зробити багатим за один день. Так чинять божевільні або шахраї. Послухайся мене, вертайсь додому.
— Ні, я піду далі.
— Вже пізня година!..
— Я піду!
— Ніч така темна...
— Я піду далі!
— Шлях небезпечний...
— А я піду!
— Пам'ятай, ПіноккІо, діти, які роблять, що їм заманеться, рано чи пізно жалкують про це.
— Давня байка. На добраніч, Цвіркуне.
— На добраніч, ПіноккІо. Хай береже тебе небо від лиха й розбійників.
Промовивши останні слова, Цвіркун-балакун погас одразу, мов свічка, на яку дмухнули. На дорозі стало ще темніше, ніж перед тим.
XIV. НЕ ПОСЛУХАВШИСЬ ДОБРИХ ПОРАД ЦВІРКУНА-БАЛАКУНА, ПІНОККЮ ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ З РОЗБІЙНИКАМИ
І справді,— міркував Піноккіо, прямуючи все далі й далі,— які ми, діти, бідні й нещасні! Всі нас лають, всі мам вичитують, дають поради. Кожен пнеться у вихователі, в батьки, у вчителі. Всі—навіть Цвір-куни-балакуни. І ось, будь ласка, слухайся нудних порад Цвіркуна, а то хто знає, які лиха мене спіткають! Уже навіть розбійників маю зустріти на дорозі! На щастя, я не вірю в розбійників і ніколи не вірив. На мою думку, розбійників навмисне вигадали батьки, щоб лякати дітей, які хочуть гуляти, вночі! А коли б вони й зустрілися мені оце, то хіба я злякався б? Ніскілечки! Я б гукнув їм: «Синьйори розбійники, чого ви хочете від мене? Пам'ятайте, що я жартів не люблю! Відчепіться від мене і йдіть своєю дорогою». Після таких слів розбійники, по-моєму, дадуть драла, аж закурить. А як вони, боронь боже, не схочуть тікати, то дремену я, і квит».
Та не встиг Піноккіо обміркувати все до кінця, як позад нього почувся легкий шелест листя.
Оглянувшись, він побачив у темряві дві постаті, закутані в мішки з-під вугілля. Невідомі бігли за ним навшпиньки, немов привиди.
— А ось і вони,— промовив Піноккіо сам до себе і, не знаючи, куди сховати своє золото, поклав монети в рота під язик.
Після цього він спробував утекти, але не ступив ще й кроку, як його схопили за руки, І ,два приглушені голоси загрозливо сказали:
— Гаманець або життя!
Піноккіо боявся вимовити бодай слово, бо тримав у роті монети. Він почав кланятись І махати руками, неначе німий, щоб дати зрозуміти незнайомцям у мішках, накинутих на голови (крізь прорізані дірки поблискували тільки очі), що він бідний дерев'яний хлопчик і в нього в кишені немає навіть фальшивого чентесімо.
— Давай, давай! Менше базікай І викладай гроші! — гримали бандити.
Дерев'яний хлопчик захитав головою І розвів руками, що мало означати: «Немає в мене грошей».
— Давай гроші, бо тут тобі й смерть,— погрозив розбійник, вищий на зріст.
— Смерть! — повторив другий.
— Ми порішимо тебе, а потім і твого батька.
— І твого батька!
— Ні, ні, тільки не татуся! — вигукнув розпачливо Піноккіо, і в роті в нього задзвеніли монети.
— Ах ти, негіднику! Значить, ти сховав гроші під язиком? Виплюнь їх негайно!
Піноккіо вперто мовчав.
— Ага, ти прикинувся глухим? Зачекай трохи, ми тебе примусимо виплюнути монети.
Один розбійник схопив Піноккіо за носа, а другий —за "підборіддя, і почали смикати в гору-вниз, щоб примусити дерев'яного хлопчика роззявити рота, але марно: рот ніби хто забив цвяшками чи наглухо заклепав.
Тоді розбійник, нижчий на зріст, Витягнув ножаку І спробував засунути лезо між губи. Але Піноккіо миттю схопив його руку в рота, відкусив і виплюнув. На превеликий свій подив, він побачив, що то не рука, а котяча лапа.
Підбадьорений першою перемогою, Піноккіо вирвався з лап розбійників, перескочив через огорожу і побіг через поле. Розбійники гналися за ним, мов собаки за зайцем.
Пробігши кілометрів п'ятнадцять, Піноккіо зовсім знемігся. І коли вже думав, що загине, він раптом побачив височенну сосну, видерся на неї і вмостився на самісінькім вершечку. Розбійники теж спробували вилізти на дерево, але долізли тільки до середини стовбура, зірвались і попадали на землю, обчухравши до крові руки й ноги.
Та вони не кинули своїх намірів. Назбиравши хмизу, вони обіклали ним сосну і розвели вогонь. Сосна запалала, мов смолоскип на вітрі. Піноккіо, бачачи, що полум'я сягає все вище, і не бажаючи засмажитися, одчайдушно стрибонув з дерева і помчав через поля та виноградники. Розбійники — за.ним, наступаючи на п'яти й навіть не задихавшись.
Вже й розвиднялося, а вони все бігли. І раптом Піноккіо опинився перед широким ї глибоким ровом, повним брудної, кольору кави з молоком, води. Що робити? «Раз, два, три!» — гукнув утікач і, розігнавшись, перескочив на той бік. Розбійники й собі пострибали, та не доскочили й шубовснули у воду. Піноккіо радісно загукав:
— Щасливо вам покупатись, синьйори розбійники,— І по біг далі.
Він думав, що ті вже потопились, але, оглянувшись, побачив, що вони біжать слідом у своїх мішках, з яких аж струменить вода.
XV. РОЗБІЙНИКИ ЖЕНУТЬСЯ ЗА ПІНОККІО І, СПІЙМАВШИ. ВІШАЮТЬ НА ГІЛЦІ ВЕЛИКОГО ДУБА
Піноккіо вже зовсім зневірився у своїх силах і ладен був упасти на землю, визнавши себе переможеним, та, оглядівшись довкола, побачив удалині серед купи зелених дерев білий як сніг будиночок.
— Якщо в мене стане сили добігти до того будиночка, я врятуюся: —І він щодуху помчав лісом. Розбійники — за н и м.
Так відчайдушно біг він майже дві години, поки, геть засапавшись, добувся до будиночка. Постукав у двері.
Ніхто не озвався.
Він постукав ще дужче, бо чув за спиною кроки і хекання своїх напасників. Знову тиша.
Тоді Піноккіо почав гатити в двері головою і ногами. У вікні показалася Прекрасна Дівчинка з блакитним волоссям, обличчя в неї було жовте як віск, очі заплющені, руки складені на грудях.
Не поворухнувши навіть губами, вона промовила голосом, що долинав ніби з того світу.
— В цьому будинку немає нікого. Всі померли.
— То хоч ти відчини мені! — благально закричав Піноккіо.
— Я теж мертва.
— Мертва? А що ж ти робиш там у вікні?
— Виглядаю домовину, в якій мене понесуть на кладовище.
Промовивши ці слова, Дівчинка зникла, а вікно нечутно зачинилося.
— О Прекрасна Дівчинко з блакитним волоссям,— вигукнув Піноккіо,— пожалій мене, відчини! Зглянься над бідним
хлопчиком, за яким женуться розбій...
Він не доказав, бо його схопили за горло і ті ж таки голоси загрозливо пробубоніли:
— Ага, впіймався!
Нещасний, відчувши, що смерть стоїть у нього за плечима, затремтів так, що застукотіли руки й ноги в суглобах, задзвеніли І чотири золоті, сховані під язиком.
— То що? —запитали розбійники.— Роззявиш свого рота чи ні? Ага, мовчиш! Ну, зараз ти в нас розтулиш рота.
Вони витягли два здоровенні й гострі, як бритва, ножі і вдарили ними Піноккіо.
Та хлопчик, на щастя, був із твердого дерева, і леза ножів розлетілись на друзки. В руках у розбійників залишилися самі держаки. Напасники здивовано витріщилися одне на одного.
— Я надумав,— закричав один.— Його треба повісити. Повісьмо його!
— Повісьмо!—відгукнувся другий.
Як сказали, так і зробили. Зв'язали бідоласі за спиною руки, накинули на шию зашморг і повісили на гілці дерева, відомого під назвою Великий дуб.
Після цього розбійники посідали на траві, чекаючи, поки повішений востаннє дриґне ногами. Та минуло три години, а Піноккіо все ще борсався у зашморгу, міцно стуливши рота.
Розбійникам набридло чекати, і вони пішли собі, глузливо попрощавшись із Піноккіо:
— Бувай здоровенький! Сподіваємось, що завтра, як ми сюди прийдемо, ти зробиш нам таку ласку: гарненько помреш собі й роззявиш рота.
Тим часом знявся шалений північний вітер, і повішений загойдався,як церковний дзвін у свято. Це завдавало йому страшенних мук, а зашморг усе тугіше стискав горло, забивав подих.
В очах у дерев'яного хлопчика потемніло. Та хоч і чув смерть за плечима, він усе-таки сподівався, що ось-ось нагодиться якась милосердна душа І допоможе йому. Так і не дочекавшись рятівника, Піноккіо згадав про свого батька... І насилу пробелькотав:
— Ох, мій бідний тату! Якби ти був тут!
І більше він нічого не міг сказати. Заплющив очі, роззявив рота, витяг ноги і, здригнувшись востаннє, повис непорушно.
XVI. ПРЕКРАСНА ДІВЧИНКА З БЛАКИТНИМ ВОЛОССЯМ НАКАЗУЄ ЗНЯТИ ДЕРЕВ'ЯНОГО ХЛОПЧИКА З ДЕРЕВА, ПОКЛАСТИ В ПОСТІЛЬ І ВИКЛИКАЄ ТРЬОХ ЛІКАРІВ, ЩОБ ВОНИ ВСТАНОВИЛИ, ЖИВИЙ ВІН ЧИ МЕРТВИЙ
Тоді як нещасний Піноккіо, якого розбійники повісили на гілці Великого дуба, був більше мертвий, ніж живий, Прекрасна Дівчинка з блакитним волоссям знову виглянула у віконце й остовпіла від подиву: бідний хлопчик, повішений за горло, під шаленим вітром витанцьовував тарантелу. Серце її сповнилося безмежною жалістю до бідолахи, і вона тричі ляснула в долоні.
Гучно залопотіли прудкі крила, і великий сокіл спустився на підвіконня.
— Що накажете, Чарівна Феє? — спитав Сокіл і схилив на знак пошани дзьоба. (Бо, щоб ви нарешті знали, Дівчинка з блакитним волоссям насправді була дуже добра Фея, яка вже тисячу років жила тут на узліссі.)
— Ти бачиш дерев'яного хлопчика, що висить он там на гілці Великого дуба?
— Бачу.
— Так-от. Лети негайно туди, розірви своїм міцним дзьобом мотузку, па якій гойдається хлопчик, і поклади його обережно на траву під дубом.
Сокіл полетів, за дві хвилини повернувся й сказав:
— Я виконав тс, що ви мені звеліли.
— Що з ним? Він живий чи мертвий?
На перший погляд він здавався мертвий, але не зовсім, бо тільки-но я розв'язав зашморг у нього на шиї, він зітхнув і ледь чутно пробелькотів: «Тепер мені краще».
Тоді Фея ляснула в долоні двічі, і з'явився чудовий Пудель, який ходив на двох задніх ногах, ну точнісінько як людина.
Пудель був одягнений у парадну кучерську ліврею. На голові він мав невеличкий трикутний капелюх, вишитий золотом, білу перуку з кучерями, що спадали аж на плечі. А ще на ньому був фрак шоколадного кольору з брильянтовими ґудзиками і двома великими кишенями для кісток, які дарувала йому на обід хазяйка, та короткі штанці з червоного оксамиту. На ногах він носив шовкові панчохи ї легенькі черевички. Ззаду в нього висів такий ніби капшук з синьої матерії, куди він ховав у дощ свого хвоста.
— Послухай, Медоре,— промовила Фея до Пуделя.— Бери мерщій найкращу карету з моєї стайні і рушай до лісу. Там на траві, під Великим дубом, ти знайдеш ще живого дерев'яного хлопчика. Обережно підніми його, поклади в карету на подушки і привези сюди. Зрозумів?
Пудель махнув три-чотири рази синім капшуком і миттю зник.
Незабаром із стайні виїхала гарна блакитна карета, вся оббита канарковим пір'ям, а всередині в ній було повно баночок із збитими вершками й кремовими тістечками. Карету тягли сто пар білих мишей. Пудель, сидячи на передку, ляскав батогом праворуч і ліворуч, мов візник, що дуже поспішає.
Не минуло й чверті години, як карета повернулася. Фея, шо чекала біля дверей дому, взяла бідолашного Піноккіо на руки і віднесла в кімнату з перламутровими стінами, а потім послала по найелавніших лікарів у всій околиці.
Незабаром один по одному з'явилися лікарі: Ворон, Сова і Цвіркун-балакун.
— Я хочу, щоб ви, синьйори,— промовила Фея до лікарів, — я хочу, щоб ви сказали мені, живий чи мертвий цей нещасний
дерев'яний хлопчик.
Перший підступив до ліжка Ворон. Він перевірив пульс Піноккіо, потім помацав його за носа, за мізинець на нозі. Після цього він урочисто виголосив, таке:
— На мою думку, дерев'яний хлопчик мертвий-мертвісінький. Та якщо, на жаль, він виявиться не мертвий, то можна напевно вважати, що він живий.
— Мені дуже неприємно,— промовила Сова,— заперечувати Воронові, моєму шановному другові й колезі. Навпаки: на мою думку, дерев'яний хлопчик живий-живісінький, та якщо, на жаль, він виявиться не живий, то тоді він мертвий.
— А що скажете ви? — звернулася. Фея до Цвіркуна-балакуна.
— Я таке скажу: розумний лікар, коли не знає, що сказати, хай краще помовчить. Зрештою, цього дерев'яного хлопчика я бачу не вперше. Я знаю його вже досить давно.
Піноккіо, що досі лежав непорушно, мов поліно, почувши ці слова, затремтів так, аж ліжко загойдалося.
— Цей дерев'яний хлопчик,— вів далі Цвіркун-балакун,— запеклий ледар...
Піноккіо розплющив очі і вмить заплющив їх знову.
— ...шибеник, нероба, волоцюга...
Піноккіо сховав обличчя під простирадло.
— ...це неслух, який рано чи пізно зажене в могилу свого батька.
І тут усі в кімнаті почули приглушене хлипання і плач. Уявіть собі, які були всі вражені, коли заглянули під простирадло І побачили, що це плаче Піноккіо.
— Коли мертвий плаче, це означає, що він скоро одужає,— урочисто заявив Ворон.
— Я не бажаю сперечатися з моїм шановним другом і колегою,— промовила Сова,— але, на мою думку, коли мертвий плаче, це означає, що йому не хочеться вмирати.
XVIІ ПІНОККІО ЇСТЬ ЦУКЕРКУ, АЛЕ НЕ ХОЧЕ ПИТИ ЛІКИ. ТА ОДРАЗУ ВИПИВАЄ, КОЛИ БАЧИТЬ, ЩО ПО НЬОГО ПРИЙШЛИ МОГИЛЬНИКИ. ПОТІМ ВІН ЗНОВУ КАЖЕ НЕПРАВДУ І, ЯК КАРА, В НЬОГО ПОЧИНАЄ РОСТИ НІС
Щойно три лікарі вийшли з кімнати, Фея підступила до Піноккіо, поклала руку йому на лоба й одразу відчула, що в хлопчика жар.
Тоді вона висипала в склянку з водою білий порошок і лагідно промовила:
— Випий і за кілька днів одужаєш.
Піноккіо зиркнув на склянку, скривився трохи і спитав плаксиво:
— А воно солодке чи гірке?
— Гірке, але тобі стане краще.
— Як гірке, то я не хочу.
— Послухайся мене: випий.
— Але я не люблю гіркого.
— Випий. Як вип'єш, дам тобі цукерку, щоб тобі стало солодко в роті.
— А де цукерка?
— Ось вона,— сказала Фея, дістаючи з золотої цукернички цукерку.
— Я спочатку з'їм цукерку, а потім вип'ю оту гидку гірку воду.
— Обіцяєш?
— Так.
Фея дала йому цукерку. Піноккіо миттю схрумкав її і сказав, прицмокуючи:
— Як було б чудово, якби цукерки теж були ліками. Я б уживав їх щодня.
— Тепер виконай свою обіцянку і ось ковтни трохи води, яка поверне тобі здоров'я.
Піноккіо знехотя взяв у руки склянку, встромив туди кінчик носа І нарешті сказав:
— Занадто гірке, аж дуже гірке. Я не можу так цього випити.
— Як ти таке кажеш, коли навіть не покуштував?
— А я понюхав. Дайте ще одну цукерку, то вип'ю.
Фея терпляче, як добра мати, поклала йому в рота другу цукерку і знову простягла склянку.
— Е-е, я так не можу пити,— скривився Піноккіо.
— Чому?
— Мені заважає подушка на ногах.
Фея забрала подушку.
— Дарма! Все одно я не можу випити.
— Що тобі ще заважає?
— Мені заважають прочинені двері.
Фея зачинила двері.
— І все ж таки,— заридав на весь голос Піноккіо,— я не хочу пити цих гірких ліків, ні, ні, ні!
— Мій хлопчику, тобі ж буде гірше.
— Дарма.
— Ти дуже хворий.
— Ну то й що.
— За кілька годин лихоманка спровадить тебе на той світ.
— Мені байдуже.
— І ти не боїшся смерті?
— Зовсім ні! Краще померти, ніж випити такі гидкі ліки.
В цю мить відчинилися двері, і до кімнати зайшли чотири чорних, як сажа, кролики. На плечах вони несли невеличку труну.
— Чого вам треба від мене? — закричав ПіноккІо і перелякано сів на ліжку.
— Ми прийшли по тебе,— відповів найбільший кріль.
— По мене?.. Але ж я ще не мертвий.
— Ще ні, але тобі жити ще лише кілька хвилин, як не вип'єш ліки, щоб одужати від лихоманки.
— О люба Феє, люба Феє,—заверещав ПіноккІо,— дайте мені мерщій цю склянку... Та швидше, швидше, бо я не хочу помирати, ох, я не хочу помирати!
Схопивши склянку обома руками, він вихилив її одним духом.
— Ну шо ж! — промовили кролики.— Цього разу ми прийшли даремно.
Вони взяли знову на плечі маленьку труну і вийшли з кімнати, щось сердито бурмочучи собі під носа.
Хай там що, а ПіноккІо через кілька хвилин зіскочив з ліжка здоровісінький. Треба сказати, що дерев'яні ляльки хворіють дуже рідко і дуже швидко одужують.
Фея, побачивши, що Піноккіо бігає і стрибає по кімнаті жвавий і веселий, як молодий півник, сказала:
— Виходить, мої ліки справді допомогли тобі?
— Ще й як! Вони повернули мене на цей світ.
— Тоді чому ж ти так довго не хотів їх пити?
— Тому що ми, хлопці, всі такі. Боїмося ліків більше, ніж хвороб.
— Яка ганьба! Діти повинні знати, що добрі ліки, коли їх випити вчасно, можуть урятувати від тяжкої хвороби і навіть від смерті.
— О, іншим разом мене не доведеться так довго просити. Я відразу згадаю цих чорних кроликів з труною на плечах... Миттю схоплю склянку, ковть І нема!
— А тепер підійди до мене і розкажи, як сталося, що ти опинився в руках у розбійників.
— Вийшло так, що хазяїн лялькового театру Жеривогонь дав мені кілька золотих монет і сказав: «На, віднеси їх своєму батькові», а я зустрів на вулиці Лисицю і Кота, дуже поважних панів, які мені сказали: «Хочеш, шоб з твоїх п'яти монет стало дві з половиною тисячі? Ходімо з нами, і ми приведемо тебе на Чарівне поле». Я сказав: «Ходімо», а вони сказали: «Зупинімося тут, у таверні «Червоний рак», а після півночі підемо». Коли мене розбудили, їх уже не було, бо вони пішли туди самі. Тоді я пішов сам глупої ночі. Стояла така темрява, що й уявити важко. І тут на дорозі мене перестріли два розбійники, одягнені в мішки з-під вугілля, які сказали мені: «Викладай грошики», а я сказав: «У мене їх немає», бо заздалегідь сховав чотири золотих монети, що в мене лишилися, в рот... Один розбійник хотів засунути мені руку в рот, а я відкусив йому руку і потім виплюнув її, але замість руки на землю впала котяча лапа. Розбійники погналися за мною, і я біг-біг, поки вони мене схопили і повісили на дереві в цьому лісі, сказавши: «Завтра ми сюди прийдемо, тоді ти вже будеш мертвий І роззявиш рота, а ми дістанемо золоті монети, які ти сховав під язиком».
— А зараз де ці чотири монети? — спитала Фея.
— Я їх загубив,— відповів Піноккіо.
Він збрехав, бо монети лежали у нього в кишені. І тільки-но він сказав цю неправду, його ніс, що й так був довгий-предовгий, виріс одразу на два пальці.
— А де ти їх загубив?
— У лісі, тут поблизу.
Після другої брехні ніс його став ще довший.
— Якщо ти загубив монети в лісі,— сказала Фея,— ми знайдемо їх і повернемо тобі, тому що все загублене в нашому лісі завжди знаходиться.
— Ага, тепер я пригадав,— промовив, збентежившись, дерев'яний хлопчик.— Чотири золоті монети я не загубив, а ненароком проковтнув, коли пив ваші ліки.
Після третьої брехні ніс так подовшав, що бідний Піноккіо не міг повернутися. Повернеться сюди — ніс його чіпляється або за ліжко, або за вікно, повернеться туди—ніс упирається або в стіну, або в двері. Спробував підвести голову і мало не наколов носом Феї око.
А Фея дивилася на нього і сміялась.
— Чого ви смієтеся?—збентежено запитав дерев'яний хлопчик, дуже наляканий тим, що його ніс росте й росте.
— Та сміюся з твоєї брехні.
— А звідки ви взяли, що я брешу?
— Брехню, хлопче, можна виявити одразу, тому що є дві брехні: та, що має короткі ноги, і та, у якої довгий ніс. Твоя брехня саме з тих, що мають довгого носа.
Піноккіо, не знаючи, де подітися від сорому, спробував утекти з кімнати, але не зміг: ніс так виріс, що він не міг пройти в двері.
XVIII. ПІНОККІО ЗНОВУ ЗУСТРІЧАЄ ЛИСИЦЮ І КОТА І ЙДЕ З НИМИ НА ЧАРІВНЕ ПОЛЕ, ЩОБ ПОСІЯТИ ЧОТИРИ МОНЕТИ
Як і слід було сподіватись, Фея цілих півгодини не зважала на дерев'яного хлопчика, що плакав і репетував. Вона зробила так навмисне, щоб покарати його й відучити од поганої звички брехати, найгіршої вади всіх дітей. Та коли вона побачила, що в нього від розпачу очі лізуть на лоба,, зглянулась над ним. Фея ляснула в долоні, і в кімнату через вікно влетіла тисяча великих птахів. Самих дятлів. Вони посідали на ніс і заходилися його довбати. За кілька хвилин жахливий носисько став такий, як і раніше.
— Яка ви добра, люба Феє,— сказав дерев'яний хлопчик, витираючи очі.—Я так вас люблю!
— І я тебе люблю,— відповіла Фея,— і якщо ти хочеш лишитися у мене, то станеш моїм братиком, а я буду тобі доброю сестричкою.
— Я б охоче залишився, але ж... мій бідний тато?
— Я про це подумала. По твого батька вже послали, ввечері він буде тут.
— Справді? — вигукнув ПІноккіо, підстрибнувши з радощів.—Тоді, якщо ви дозволите, люба Феє, я піду йому назустріч. Мені хочеться якнайскоріше розцілувати бідненького татуся, який стільки вистраждав через мене.
— Авжеж, тільки не заблудися. Підеш лісом І напевно зустрінеш батька.
ПіноккІо вийшов з дому і, опинившись у лісі, побіг підстрибом, як козеня. А коли добіг до Великого дуба, то зупинився: йому здалося, що в кущах хтось розмовляє. І справді, на дорогу вийшли... вгадайте хто?.. Лисиця І Кіт. Його супутники, з якими він вечеряв у таверні «Червоний рак».
— А ось і наш любий Піноккіо! — вигукнула Лисиця, обіймаючи й цілуючи хлопчика.— Звідки ти тут .узявся?
— Звідки ти взявся? — повторив Кіт.
— Це дуже довга Історія,— відповів Піноккіо.— Я вам розкажу її при нагоді. Знаєте, що тієї ночі, коли ви мене покинули самого в таверні, я зустрів на дорозі розбійників.
— Розбійників? О бідний друже! Чого вони від тебе хотіли?
— Вони хотіли відібрати в мене золоті монети.
— Негідники!
— Ох і негідники! — відгукнувся Кіт.
— Я кинувся навтіки,— вів далі дерев'яний хлопчик.— Вони — за мною, наздогнали мене і повісили на гілці оцього дуба.
І Піноккіо показав на Великий дуб за два кроки від них.
— Яка сумна історія! — сказала Лисиця.— В якому лихому світі нам судилося жити! Нема де притулитися нам, чесним людям.
Під час розмови Піноккіо помітив, що Кіт кульгає на праву передню лапу, на ній бракувало подушечок і кігтів. Він спитав:
— Що сталося з твоєю лапою?
Кіт хотів щось відповісти, але затнувся. В розмову миттю втрутилась Лисиця:
— Мій друг дуже скромний і тому не відповідає. Я розкажу замість нього. Одного дня ми стріли на дорозі старого вовка, який майже вмирав з голоду. Він попросив у нас милостині. А в нас, як натріх, не було навіть риб'ячої кісточки. І що ж, гадаєш, зробив мій друг, у грудях якого б'ється справді благородне серце? Він сам собі відкусив передню лапу і кинув бідоласі, щоб той угамував голод.
І Лисиця, розказавши це, втерла сльози, що набігли на очі.
Піноккіо й собі розчулився. Він підійшов до Кота І прошепотів йому на вухо:
— Якби всі коти були схожі на тебе, миші почували б себе щасливими!
— А що ти тут робиш зараз?— спитала Лисиця.
— Чекаю свого батька, який ось-ось має надійти.
— А де твої золоті монети?
— Там, де й були,— в кишені,— всі, крім тієї одної, що довелося залишити в таверні «Червоний рак».
— Подумати тільки, завтра в тебе було б уже замість чотирьох, тисяча або й дві тисячі золотих монет! Чому ти не послухався моєї поради? Чому не посіяв їх на Чарівному полі?
— Сьогодні ніяк не можу. Піду туди іншим разом.
— Іншим разом буде запізно,— сказала Лисиця.
— Чому?
— Тому що це поле купив один великий пан, і завтра там уже нікому не дозволять сіяти гроші.
— А далеко звідси до Чарівного поля?
— Кілометрів зо два. Ходімо з нами, і за півгодини ми будемо там. Швиденько посієш свої гроші і через кілька хвилин збереш урожай —дві тисячі монет і повернешся сюди ввечері з повними кишенями золота. То підеш з нами?
Піноккіо завагався, бо згадав добру Фею, старенького Джеппетто і остороги Цвіркуна-балакуна. Але зрештою вчинив так, як І всі нерозумні і недобрі діти: уперто трусонув головою і сказав Лисиці й Котові:
— Гаразд! Я йду з вами!
І вони рушили в дорогу.
Вони йшли вже півдня, коли побачили перед собою місто, яке називалося Дуриелови. На міських вулицях бродили зграї облізлих собак, які позіхали від голоду, отари стрижених овечок, що тремтіли від холоду, табуни курей і півнів без гребінців і сережок, вони канючили у перехожих кукурудзяні зерна; тут лежали великі метелики, які не могли літати, бо продали свої прегарні кольорові крильця, тупцяли, соромлячись показатися на люди, павичі без хвостів; голі-голісінькі фазани тихенько ходили туди-сюди, оплакуючи свої блискучі золоті й срібні пера, загублені назавжди.
Серед натовпу цих жебраків і нещасних час від часу проїжджали пишні карети, а в них сиділи то лисиці, то злодійкуваті сороки, то якісь хижі птахи.
— А де ж Чарівне поле?
— За кілька кроків звідси.
Пройшовши містом, вони опинилися на звичайнісінькому полі, схожому на всі інші поля.
— Ось ми й прийшли,— сказала Лисиця.—Тепер нахились до землі, вигреби руками неглибоку ямку і кинь туди золоті монети..
ПІноккіо послухався: вигріб ямку, поклав туди чотири золоті, які в нього залишилися, і загорнув їх землею.
— А тепер,— сказала Лисиця,— піди до рову — це недалеко звідси,—набери відро води і полий землю там, де посіяв монети.
Піноккіо пішов до рову, зняв з ноги черевик — відра ж у нього не було,— набрав води і полив те місце, де лежали його монети.
Потім спитав:
— Що ще робити?
— Нічого,—відповіла Лисиця.—Тепер ми собі підемо. Ти повернешся за двадцять хвилин і знайдеш тут деревце, гілки на ньому аж гнутимуться від золотих монет.
Бідний хлопчик мало не збожеволів від радості, він тисячу разів подякував Лисиці та Котові І пообіцяв їм щедрий подарунок.
— Не треба нам ніяких подарунків,— відповіли шахраї.— Досить нам і того, що ми тебе навчили, як розбагатіти не дуже натужуючись. Це нас так тішить.
По цих словах вони попрощалися з Піноккіо, побажали йому щедрого врожаю і пішли собі.
XIX. У ПІНОККІО КРАДУТЬ ЗОЛОТІ МОНЕТИ, І ЗА ЦЕ ЙОГО САДЯТЬ НА ЧОТИРИ МІСЯЦІ ДО В'ЯЗНИЦІ
Повернувшись у місто, дерев'яний хлопчик почав лічити хвилину за хвилиною і коли йому здалося, що час уже наспів, подався до Чарівного поля.
Він поспішав, серце його билося все дужче й дужче — тік-так, тік-так, як великий годинник, що поспішає. В голові його роїлися веселі думки: «А що, як замість тисячі монет я знайду на дереві дві тисячі? А.може, замість двох тисяч, буде п'ять тисяч? А що, як замість п'яти тисяч — сто тисяч? Ой, яким великим багачем стану я тоді! Куплю собі пишний палац, тисячу дерев'яних коників і тисячу стаєнь, щоб розважатись досхочу, а ще погрібець з солодкими напоями і шафу, повну солодощів: варення, тортів, булочок, солодкого мигдалю та вафель з кремом».
Отак, солодко мріючи, Піноккіо дійшов до поля і зупинився подивитися, чи не видно дерева з золотими монетами. Ллє не побачив нічого. Пройшов ще сто кроків, і там нічого. Зайшов на поле, підступив до того місця, де закопав свої гроші,— теж нічого. Хлопчик замислився і, забувши всі правила пристойності, витяг руку з кишені й довго шкріб собі потилицю. В цю мить почувся чийсь гучний сміх, і, оглянувшись, малий побачив над собою на дереві великого Папугу, який чистив дзьобом своє ріденьке пір'ячко.
— Чого смієшся? — сердито спитав Піноккіо.
— Того, що, коли чистив пір'я, полоскотав сам себе під -крилом.
Дерев'яний хлопчик нічого не відповів. Пішов до рову, знову набрав води в черевик і почав поливати землю, якою були присипані золоті монети. Тут він знову почув сміх, ще нахабніший, ніж перед тим.
— Послухай,— розгнівався Піноккіо,— можеш ти мені, нарешті, пояснити, клятий Папуго, що має означати твій сміх?
— Я сміюся з тих йолопів, які вірять усяким дурницям І дають щахраям обдурювати' себе.
— Ти, може, маєш на увазі мене?
— Так, я маю на увазі тебе, нещасний Піноккіо. Ти такий дурний, що повірив, ніби гроші можна сіяти і збирати на грядках, як огірки і гарбузи. Я теж колись повірив і ось лишився майже без пір'я. Тепер я переконався, на жаль, запізно, що чесно гр'оші можна заробити тільки власними руками й головою.
— Я тебе не розумію,— мовив дерев'яний хлопчик. Його вже брав страх.
— Ну що ж, поясню тобі докладніше,— сказав Папуга.— Отож знай, що коли ти подався до міста, Лисиця з Котом повернулися, забрали золоті монети і чкурнули щодуху геть. Спробуй їх тепер наздогнати.
Піноккіо роззявив рота від подиву і, не ймучи віри Папузі, заходився руками розгрібати мокру землю. Гріб, гріб, гріб і вигріб таку глибоченну яму, що туди міг сховатися цілий ожеред соломи, але грошима там і не пахло. З розпачу він побіг до міста й подався зразу до судді поскаржитися на двох шахраїв, що його обікрали.
Суддею була стара мавпа з породи горил. її всі шанували за похилий вік і сиву бороду. Але' найбільшу повагу до судді-мавпи викликали її золоті окуляри без скелець. Вона ніколи не знімала їх, кажучи, що в неї дуже слабкий зір.
Піноккіо докладно розповів судді, як його обдурили, назвав імена; прізвища й особливі .прикмети шахраїв і попросив учинити правий суд.
Суддя слухав дуже уважно і співчутливо. Коли дерев'яний хлопчик скінчив свою розповідь, мавпа подзвонила в дзвіночок. Негайно з'явилися два сторожові пси в жандармських мундирах.
Суддя показав жандармам на Піноккіо:
— У цього бідолахи вкрали чотири золотих монети,— сказав він.— Схопіть його і зараз же відведіть у в'язницю.
Бідолаха, почувши такий несподіваний вирок, отетерів, хотів був протестувати, але жандарми швиденько заткнули йому рота і повели до в'язниці. Там він просидів би чотири місяці, чотири довгих-До'вгих місяці або ще й довше, якби не щасливий випадок. Річ у тому, що молодий імператор, який правив Дурнеловами, здобув велику перемогу над своїми ворогами і влаштував з цієї нагоди пишне свято з ілюмінацією, фейєрверком, кінними змаганнями і велосипедними перегонами.
З великих радощів він наказав відчинити в'язниці і випустити на волю всіх злодіїв.
— Якщо всіх випускають, то й я хочу вийти,— сказав Піноккіо тюремникові.
— Вам не можна,— відповів той.— На вас цей указ не поширюється.
— Пробачте,— заперечив Піноккіо,—Адже я теж злодій.
Тоді ви тисячу разів маєте слушність,— сказав тюремник, шанобливо зняв кашкет на прощання, відімкнув двері в'язниці і випустив хлопчика на волю.
XX. ВИЙШОВШИ З В'ЯЗНИЦІ, ПІНОККІО ХОЧЕ ПОВЕРНУТИСЯ В БУДИНОК ФЕЇ, АЛЕ ПО ДОРОЗІ ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ З ЖАХЛИВОЮ ЗМІЄЮ, А ПОТІМ ПОТРАПЛЯЄ У ПАСТКУ
Уявіть собі, як радів Піноккіо, опинившись на волі. Не гаючись ані хвилинки, він вийшов з міста і попрямував дорогою, що вела до будиночка Феї.
Невдовзі перед тим пройшов великий дощ, і дорога зовсім розгрузла, вкрилася калюжами. Піноккіо брів по коліна в багні, але не звертав на цс уваги. Палко бажаючи побачити свого батька і сестричку з блакитним волоссям, він біг підстрибом, як собака-гончак, І забрьохався по саму шию. Біжачи, він про.мовляв сам до себе:
— Скільки, напастей упало на мою голову! Так мені й треба, бо я дерев'яний хлопчик, упертий і гарячий, все беруся робити по-своєму, не слухаюся тих, хто хоче мені добра, любить мене і в тисячу разів розумніший за мене... Але тепер присягаюся, що буду жити по-іншому, стану розумним і слухняним хлопцем. Я на власній шкурі пересвідчився, що неслухняним дітям завжди перепадає на горіхи, їм ніяк не щастить у житті. Мій батько, мабуть, жде мене? А що як він уже в Феї? Я так давно його не бачив, що не можу дочекатися тієї миті, коли обніму й тисячу разів поцілую... А чи пробачить мені Фея мої погані витівки? Подумати лише, скільки уваги, ласки віддала вона мені. Таж якби не вона, мене б уже й на світі не було! Хіба ще є на світі хлопчисько, невдячніший і безсердечніший за мене?
Раптом ПіноккІо остовпів І з ляку відскочив кроків чотири назад. Що ж він побачив?
Величезну Змію, що лежала поперек дороги. Шкіра в неї була зелена, очі — як жарини, а з кінчика хвоста курився дим, як з комина.
Неможливо описати жах, який огорнув дерев'яного хлопчика. Він відбіг назад на півкілометра, сів на купу каміння, щоб перечекати, поки Змія поповзе собі геть і звільнить йому шлях.
Минула година, дві, три, а Змія все не рушала з місця. Навіть здалеку видно було, як горять її очі і як здіймається в небо стовп диму з кінчика її хвоста.
Тоді ПіноккІо, набравшись духу, підійшов до Змії на відстань кількох кроків і промовив улесливим голосом:
— Вибачте, синьйоро Змія, чи не могли б ви відсунутися трохи набік, щоб я пройшов?
Сказав як до отіни. Змія навіть не ворухнулася.
ПіноккІо знову промовив тим самим голоском:
— Знаєте, синьйоро Змія, я йду додому, там на мене чекає тато, якого я вже давно-давно не бачив. Дозвольте мені пройти, і я піду собі своєю дорогою.
Марно чекав він хоч якоїсь відповіді. Змія .лежала непорушно, очі її заплющилися, з хвоста перестало куріти. Аж не вірилося, що мить тому вона здавалася живою.
— Невже здохла? — промовив Піноккіо, потираючи з радощів руки. Він зараз же спробував переступити через Змію, щоб перейти на другу половину дороги. Та не встиг підняти ногу, як Змія випросталася, ніби туга пружина. Піноккіо з переляку відскочив, зачепився і впав на землю. Але так невдало, що загруз головою в багнюку, а ноги лишилися стирчати догори.
Побачивши, що дерев'яний хлопчик стоїть на голові І дриґає в повітрі ногами, Змія зареготала; сміялася вона так довго, що в неї у грудях лопнула жила. І цього разу вона здохла насправді.
Піноккіо кинувся бігти, щоб дістатися до будинку Феї ще завидна. Та по дорозі йому дуже схотілося їсти, і він заскочив у чийсь садок, зірвати гроно винограду. Краще б він ніколи цього не робив!
Тільки-но дерев'яний хлопчик потягся до ягід, як — клац! — дві гострі залізні щелепи схопили його ногу так міцно, що в нього від болю потемніло в очах.
Нещасний хлопець спіймався у пастку, що її селяни поставили на куниць, які занадились до їхніх курників.
