Казка Пригоди Піноккіо
admin
блог автора
інші дописи автора
Переклад з італійської Юрія Авдеєва
Малюнки Анатолія Василенка
Веселка 1980
І. ЯК МАЙСТРОВІ ВИШНІ, СТОЛЯРОВІ, ТРАПИЛОСЬ ПОЛІНО, ЩО ПЛАКАЛО Й СМІЯЛОСЯ, МОВ ДИТЯ
Був собі колись...
— Король!— вигукнуть одразу мої маленькі читачі.
Ні, малята, ви помилилися. Був собі колись дерев'яний цурпалок. То було не якесь там диво дивне, а звичайнісіньке собі поліно. Такими взимку палять у грубі або в печі, щоб нагріти хату.
XXXI. ПІСЛЯ П'ЯТИ МІСЯЦІВ БЕЗТУРБОТНОГО ЖИТТЯ В ЧУДЕСНІЙ КРАЇНІ ПІНОККІО, НА СВІЙ ПОДИВ, ПОМІЧАЄ, ЩО...
Нарешті фургон прибув, причому під'їхав він тихо-тихо, бо його колеса були обмотані клоччям і ганчірками.
Тягли фургон дванадцять пар осликів, однакових на зріст, але різної масті.
Були тут і сірі, й білі, одні рябі в коричневу і білу цятку, інші в синю і жовту смужки.
Але найдивніше було те, що. всі дванадцять пар, тобто всі двадцять чотири ослики не були підкуті, а мали на ногах білі шкіряні чобітки, зовсім як люди.
А візник? Уявіть собі чоловічка, ширшого, ніж вищого, гладенького і м'якенького, як кулька з масла. Щічки, як рожеве яблучко, рот завжди усміхнений, а голосок тоненький і ласкавий, мов у кота, що просить ласий шматочок у хазяйки.
Всі діти, побачивши цього Чоловічка, одразу закохувалися в нього і юрбою поспішали у фургон, щоб він одвіз їх у країну достатку, яка на географічній карті мала спокусливу назву — Країна розваг.
І справді, фургон був уже повний-повнісінький хлопчиків віком від восьми до дванадцяти років. їх набилося туди, як оселедців у бочку. Там навіть дихнути не можна було, але ніхто не ойкав, ніхто не скаржився! Сама вже думка про те, що за кілька годин вони приїдуть у країну, де немає ні книжок, ні шкіл, ні вчителів, робила їх такими щасливими й покірними, що вони не відчували ні труднощів, ні втоми, ні голоду, ні спраги, навіть спати не хотіли.
Тільки-но фургон зупинився, Чоловічок, посміхаючись, ласкаво спитав у Ґнотика:
— Скажи мені, любий хлопчику, чи й ти хочеш поїхати в цю щасливу країну?
— Звичайно, хочу.
— Але ж, любий мій, у фургоні немає жодного місця. Як бачиш, там повно-повнісінько.
— Дарма! — відповів Ґнотик.— Якщо немає місця всередині, я згоден сісти на дишло.
І, підстрибнувши, він умостився верхи на дишлі.
— А ти, любий мій,— сказав Чоловічок ввічливо звертаючись до ПіноккІо,— що думаєш робити? Поїдеш з нами чи лишишся тут?
— Я залишаюсь,— відповів ПіноккІо.— Я хочу повернутися додому, хочу вчитися так, щоб стати прикладом для всіх, як усі пристойні хлопчики.
— Щасти тобі!
— ПіноккІо! — сказав тоді Ґнотик.— Послухай мене. їдьмо з нами, і будемо веселитися довіку.
— Ні, ні і ще раз ні!
— Їдьмо з нами, і будемо веселитися,—гукнули ще якісь чотири голоси зсередини фургона.
— Їдьмо з нами, і будемо веселитися,—загорлала сотня голосів з фургона.
— А що скаже моя добра Фея, коли я поїду з вами? — спитав дерев'яний хлопчик; він уже завагався.
— Не забивай собі голову такими дурницями. Подумай тільки, що ми. їдемо в країну, де станемо господарями своєї долі і веселитимемося з ранку до вечора.
Піноккіо не відповів, а лише зітхнув, потім зітхнув удруге, втретє і нарешті мовив:
— Дайте мені місце, я теж поїду з вами.
— Всі місця зайняті,— відповів Чоловічок,— але щоб довести, як ми тебе поважаємо, я поступаюсь тобі своїм місцем на передку.
— А ви як?
— Піду пішки.
— Ні, я цього ніколи не дозволю. Краще сяду верхи на котрогось із цих осликів.
З цими словами дерев'яний хлопчик підійшов до ослика, що стояв з правого боку в першій парі, і спробував сісти на нього верхи.
Але тварина, різко повернувшись, хвицнула задніми ногами і підкинула бідолаху в повітря.
Можете собі уявити нахабний і гучний сміх хлопчаків, які бачили цю сцену! Але Чоловічок не засміявся. Він спокійно наблизився до непокірливого ослика і, вдавши, ніби хоче його поцілувати, в одну мить відкусив йому половину правого вуха.
А тим часом Піноккіо підвівся з землі і, страшенно розлючений, одним стрибком скочив на спину бідної тварини. Він зробив це так спритно, що хлопці перестали сміятися, закричали: «Хай живе Піноккіо!» — і щосили заплескали в долоні.
Але ослик раптом став на передні ноги і скинув нешасного дерев'яного хлопчика на середину дороги, просто на купу каміння.
Знову розлігся регіт. Але Чоловічок і цього разу не засміявся, а з лагідним виглядом наблизився до неспокійного ослика І, вдавши, що хоче поцілувати його, відкусившому половину другого вуха. Потім сказав дерев'яному хлопчикові:
— Сідай верхи і не бійся. Цей ослик трохи чудний. Та я сказав йому по одному слівцю у праве й ліве вухо і сподіваюсь, що тепер він буде слухняний і смирний.
Піноккіо сів, і фургон рушив. І коли ослики вже бігли чвалом, а фургон підстрибував на бруківці, дерев'яному хлопчикові раптом почувся тихенький голосок:
— Нещасний дурнику, ти зробив по-своєму, тепер начувайся.
Піноккіо перелякався, почав озиратися довкола, шукаючи, хто це говорить, але нікого не побачив. Ослики бігли собі далі, фургон котився, хлопці спали, Ґнотик хропів, як байбак, а чоловічок, сидячи на передку, наспівував крізь зуби:
Всі сплять уночі,
Я ж не сплю ніколи.
Проїхали якихось півкілометра, коли Піноккіо почув той самий тоненький голосок:
— Опам'ятайся, дурню! Хлопці, які покинули навчання і повернулися спиною до книжок, учителів і школи, щоб віддатися розвагам і забавкам, прирікають себе на горе... Я на собі це відчув, я не можу про це говорити. Настане день, коли й ти заплачеш, як тепер плачу я, але тоді буде за пізно.
Почувши такі речі, вкрай переляканий Піноккіо скочив з ослика й підбіг до його морди.
Він був страшенно вражений, побачивши, що ослик плаче, плаче, як хлопчик!
— Гей, синьйоре Чоловічку,— гукнув Піноккіо до візника,— сталася дивна річ! Цей ослик плаче!
— Хай собі плаче. Наплачеться, буде сміятися.
— Невже ви навчили його й говорити?
— Ні, він сам навчився белькотати деякі слова. Він три роки пробув у компанії дресированих собак.
— Бідолаха!
— Рушаймо далі,— сказав Чоловічок,—ми не можемо марнувати час на те, щоб дивитись, як плаче осел. Сідай верхи, і їдьмо далі. Ніч холодна, а шлях далекий.
Піноккіо, звісно, послухався. Фургон знову рушив, і на світанку всі щасливо дісталися до Країни розваг.
Ця країна не схожа була на жодну країну в світі. Жили тут тільки самі діти. Найстаршим було чотирнадцять, наймолодшим—вісім років. На вулицях веселощі, розваги, гамір, аж у голові наморочилося! Усюди вешталися ватаги нероб. Хто грав у горіхи, хто в крем'яхи, хто в м'яча, одні каталися на велосипедах, інші на дерев'яних конях. Тут грали в піжмурки, там у квача. Одні, одягнуті клоунами, ковтали палаюче клоччя, другі декламували, треті співали. Той ходив на руках по землі, дриґаючи ногами в повітрі, той ганяв обручі, а той походжав, як генерал, у паперовій касці і з картонним мечем у руці. Сміялися, кричали, плескали в долоні, свистіли, кукурікали. Словом, тут стояв такий пекельний галас, такий гармидер, що треба було затикати вуха, щоб не оглухнути. На всіх площах стояли балагани, і там з ранку до вечора юрмилися діти, а на всіх стінах, були написані чудові слова, як наприклад: «Хай жевуть росвахи» (замість «Хай живуть розваги»), «Ни хочимо хотити до школи» (замість «Не хочемо ходити до школи»), «Геть орихмстику!» (замість «Геть арифметику!») та інші подібні.
Піноккіо, Ґнотик та інші хлопці, які приїхали разом з Чоловічком, тільки-но вступили в місто, одразу ринули в цей гармидер і за кілька хвилин подружилися з усіма. Хто був у ту мить щасливіший і задоволеніший від них!
У таких безперервних розвагах, як сон, минали години, дні, тижні...
— Ах, яке чудове життя! — казав Піноккіо щоразу, як зустрічався з Ґнотиком.
— Бачиш тепер, що моя правда? — відповідав Ґнотик.— А ти не хотів їхати! Та ще й забрав собі в голову повернутися додому до своєї Феї і гаяти час на навчання! Якщо ти сьогодні позбувся нудних книжок і школи, то ЦИМ завдячуєш мені, моїм порадам, моєму старанню. Ти розумієш? Тільки справжні друзі можуть робити такі великі послуги!
— Звичайно, Ґнотику. Якщо сьогодні я справді задоволений життям, то це твоя заслуга. А знаєш, що казав завжди про тебе вчитель? «Не водися з тим шибеником Ґнотиком, тому що Ґнотик—поганий товариш і може навчити тебе тільки поганому».
— Нещасний учитель!—сказав Ґнотик, хитаючи головою.— Я добре знаю, що він не любив мене і лаяв як хотів, але я великодушна людина і прощаю йому!
— Ти благородний хлопець! — сказав Піноккіо, обнявши друга і вдячно цілуючи його в чоло.
Так Минуло п'ять місяців безтурботного життя в прекрасній Країні розваг. Хлопці гралися, розважались і за весь цей час жодного разу не побачили ні книжки, ні школи. І ось, прокинувшись одного ранку, Піноккіо був страшенно вражений надзвичайно прикрою несподіванкою, яка дуже засмутила його.
XXXII. У ПІНОККІО ВИРОСТАЮТЬ ОСЛЯЧІ ВУХА, А ЗГОДОМ ВІН ОБЕРТАЄТЬСЯ НА СПРАВЖНЬОГО ОСЛА І НАВІТЬ ПОЧИНАЄ РЕВТИ ПО-ОСЛЯЧОМУ
Що то була за прикра несподіванка? — звичайно, спитаєте ви.
Так-от, мої любі маленькі читачі, прокинувшись, ПіноккІо, як завжди, почухав голову. І раптом він помітив, що його вуха виросли більш як на долоню.
А слід нагадати, що в дерев'яного хлопчика вуха зроду були манюсінькі-манюсінькі, такі манюсінькі, що простим оком і не побачиш. Уявіть собі, як він здивувався, помітивши, що його вуха за одну ніч виросли і стали довгі, як дві очеретяні волоті.
Піноккіо відразу кинувся шукати дзеркало, але не знайшов. Тоді він налив у корито води, заглянув туди і . побачив щось таке, чого не бачив ніколи: своє відображення, прикрашене чудовими ослячими вухами.
Мабуть, не треба описувати всього болю, сорому І розпачу, які охопили нещасного Піноккіо..
Він почав плакати, голосити, битися головою об стіну. Але що більше він бідкався, то швидше росли його вуха, а кінчики їх вкрилися волоссям.
Почувши розпачливі зойки, до кімнати ввійшов гарненький Ховрашок, що жив поверхом вище. Побачивши, дерев'яного чоловічка в такому відчаї, він стурбовано спитав:
— Що сталося, мій любий сусідо?
— Я захворів, любий мій Ховрашку, дуже захворів, Це небезпечна хвороба. Ти вмієш вимірювати пульс?
— Трошки.
— Перевір, будь ласка, чи в мене часом не лихоманка?
Ховрашок простяг праву лапку, помацав у Піноккіо пульс І сказав зітхаючи:
— Мій друже, мені дуже прикро, але я мушу сказати тобі неприємну річ.
— Яку саме?
— В тебе страшенна гарячка.
— Що це за гарячка?
— Та, яку називають ослячою.
— Не знаю такої,—відповів дерев'яний хлопчик, хоча одразу зрозумів, про що йдеться.
— Тоді я тобі поясню,— сказав Ховрашок.— Знай, що за дві-три години ти вже не будеш ні дерев'яним, ні справжнім хлопчиком...
— А ким же я буду?
— За дві-три години ти станеш справжнісіньким ослом, як і всі ті, що тягнуть візки і носять на собі капусту і салату на базар.
— О горе мені, горе мені!—залементував Піноккіо, схопившись руками за вуха. Він смикав їх, тер, крутив, ніби вони були чиїсь, а не його.
— Любий мій,— заспокоїв його Ховрашок.— Нічого не вдієш. Така твоя доля. У книзі мудрості записано, шо всі ледачі діти, які відмовилися від книжок, школи, навчання І марнують свої дні в забавках та розвагах, неминуче рано чи пізно обертаються на отаких маленьких ослів.
— Невже це правда? — схлипуючи, запитав Піноккіо.
— Більше ніж правда. Тепер уже пізно плакати. Треба було думати раніше.
— Я не винен. Це все Гнотик.
— А хто цей Гнотик?
— Мій товариш по школі. Я хотів повернутися додому, хотів бути слухняним, хотів учитися далі, бути прикладом для інших, а Гнотик мені сказав: «Навіщо тобі це нудне навчання? Навіщо тобі ходити до школи? Поїдемо краще зі мною, до Країни розваг. Там не треба буде вчитися, ми гратимемося з ранку до вечора^ і нам завжди буде весело».
— Чому ж ти послухався порад цього поганого друга, несправжнього товариша?
— Чому? Тому, мій .Ховрашку, що я дерев'яний хлопчик без глузду і без серця. Ох, коли б я мав хоч крихітку серця, я ніколи не покинув би своєї доброї Феї, яка любила мене, мов мати, і яка так багато зробила для мене! І тепер би я вже не був дерев'яним хлопчиком, а був би розумним, як усі інші діти. Та я зустрівся з Ґнотиком, хай йому всячина! Зараз я йому скажу кілька слів!
І він попрямував до дверей. Але, згадавши, що в нього ослячі вуха, схаменувся: йому було соромно показуватися привселюдно. То що ж він надумав? Узяв великий ковпак і натягнув його на голову аж до носа.
Потім Вийшов шукати Ґнотика, щоб поквитатися з ним. Шукав його на вулицях, на площах, у театрах, усюди-— і не знайшов. Питався про нього у перехожих, але Ґнотика ніхто не бачив.
Тоді Піноккіо пішов до його дому. Постукав у двері.
— Хто там? —спитав Гнотик.
— Це я,—відповів Піноккіо.
— Почекай трохи, я відчиню.
За півгодини двері відчинилися. Уявіть собі здивування Піноккіо, коли він побачив свого друга Ґнотика в ковпаку, натягнутому аж до самого носа.
Побачивши таке, Піноккіо відчув жаль до друга і подумав одразу: «А що, коли він захворів на таку ж хворобу? Може, і в нього осляча гарячка?»
Вдавши, що нічого не помітив, він спитав веселенько:
— Як живеш, мій любий Ґнотику?
— Чудово. Як миша у головці сиру.
— І це ти кажеш правду?
— А чому б я мав тобі брехати?
— Вибач, друже, але чому ж ти тоді натягнув на голову ковпак, що закриває твої вуха?
— Так наказав мені лікар, бо в мене болить коліно. А ти, любий дерев'яний хлопчику, чому носиш такий самий ковпак, та ще й натягнув його до носа?
— Так мені наказав лікар, бо я подряпав собі ногу.
— Ох, бідний ПіноккІо!
— Ох, бідний Ґнотику!
Після цих слів запала тривала мовчанка, друзі насмішкувато зиркали один на одного. Нарешті дерев'яний хлопчик промовив до свого товариша улесливим і хитрим голоском:
— Скажи-но мені, любий Ґнотику: чи боліли в тебе коли-небудь вуха?
— Ніколи! А в тебе?
— Ніколи! Але цього ранку я відчув гострий біль у вусі.
— Я теж.
— І ти теж? А яке вухо в тебе заболіло?
— Обоє! А в тебе?
— Обоє. Може, це така сама хвороба?
— Боюся, що так.
— Зроби мені ласку, Ґнотику.
— Охоче. Від щирого серця.
— Покажи мені свої вуха!
— Чому б ні? Але спочатку покажи свої.
— Ні. Ти перший покажи.
— Ні, любий! Спочатку ти, а потім я.
— Тоді домовимось, як добрі друзі,— запропонував дерев'яний хлопчик.
— Гаразд, домовимось.
— Знімімо шапки разом: згода?
— Згода!
— Увага! — Піноккіо почав голосно лічити.—Один! Два! Три!
На «три» хлопці скинули ковпаки і підкинули угору тут сталося неймовірне. Піноккіо і Ґнотик, побачивши, що обидва вони вражені тією самою хворобою, замість журитися та сумувати, почали кепкувати з своїх довжелезних вух, а потім ше й реготатись.
Вони реготалися довго, аж за животи брались: Та раптом Ґнотик замовк, захитався і міняючись на виду, сказав:
— Допоможи, допоможи, Піноккіо!
— Що з тобою?
— Ой, біда! Я не можу встояти на ногах.
— Я теж не можу,—заридав Піноккіо і похитнувся.
З цими словами обидва стали рачки на землю і почали, бігати руками й ногами по кімнаті. Поки вони отак бігали, їхні руки перетворились на йоги, обличчя видовжились і стали мордами, а спини покрилися світло-сірою шерстю з чорними цятками.
Але знаєте, яка мить була найтяжчою для обох друзів? Та, коли вони відчули, що ззаду в них виросли хвости. Знесилені від болю й сорому, вони спробували'заплакати, нарікаючи на свою долю.
Але заплакати не змогли! Замість стогонів і нарікань з їхніх горлянок вилетіло осляче ревіння. Вони голосно заревли дуетом:
— І-га, і-га, і-га!
Цієї миті постукали в двері і чийсь голос промовив:
— Відчиніть! Я Чоловічок, візник фургона, який привіз вас у цю країну. Відчиніть мерщій, а то біда вам буде!
XXXIII. ПІСЛЯ ТОГО ЯК ПІНОККІО СТАВ СПРАВЖНІМ ОСЛОМ, ЙОГО КУПУЄ ДИРЕКТОР ЦИРКУ, ЩОБ НАВЧИТИ ТАНЦЮВАТИ І СТРИБАТИ КРІЗЬ ОБРУЧІ. ТА ОДНОГО ВЕЧОРА, ПОШКОДИВШИ НОГУ, ПІНОККЮ ПОТРАПЛЯЄ ДО ІНШОГО ПОКУПЦЯ, ЯКИЙ ХОЧЕ ЗДЕРТИ З НЬОГО ШКУРУ НА БУБОН
Побачивши, що двері не відчиняються, Чоловічок добре штовхнув їх ногою і ввійшов до кімнати. Як завжди посміхаючись, він промовив до Ґнотика й Піноккіо:
— Молодці, хлопці! Ви так гарно ревли, що я одразу впізнав ваші голоси. І тому прийшов сюди.
Почувши ці слова, ослики присмирніли, притихли. Вони стояли, похиливши голови, повісивши вуха і підібгавши хвости.
Чоловічок спочатку погладив їх, обмацав, поплескав по хребту. Потім він узяв шкребло І гарненько обох вичистив. Коли шкури в осликів залисніли, як дзеркало, він понадягав на них вуздечки і повів продавати на базарну площу.
Покупців довго не довелося чекати.
Ґнотика купив селянин, у якого напередодні помер осел, а Піноккіо продали директорові цирку, який хотів навчити його стрибати і танцювати разом з іншими звірятами, що були у нього в трупі.
Тепер ви зрозуміли, мої маленькі читачі, яким ремеслом займався Чоловічок? Цей огидний карлик з солоденьким привітним обличчям час від часу мандрував зі своїм фургоном по світу, по дорозі обіцянками та улесливими словами заманював усіх ледачих дітей, яким набридли книжки і школа. У своєму фургоні він привозив їх у Країну розваг, щоб вони там гралися й тішились. Коли ж бідолашні одурені діти внаслідок неуцтва, безперервних розваг та неробства ставали справжніми ослами, він вигідно продавав їх на ярмарках і базарах. За кілька років він заробив багато грошей і став мільйонером.
Що було далі з Ґнотиком, я не знаю. А для Піноккіо з перших днів почалося тяжке, сповнене злигоднів життя.
Коли його привели до стайні, новий хазяїн кинув йому в ясла соломи, але Піноккіо, покуштувавши, виплюнув її. Хазяїн, невдоволено буркочучи, кинув йому сіна. Сіно теж не сподобалося Піноккіо.
— А, то ти й сіна не хочеш? — гнівно вигукнув хазаїн.— Гаразд, любий ослику, я тобі виб'ю дурість із голови.
І він оперезав Піноккіо по ногах батогом. Той від болю заплакав, заревів. І сказав:
— І-а, І-а, і-а, я не можу їсти соломи.
— То трощи сіно,— відрубав хазяїн, який прекрасно розумів ослячу мову.
— І-а, і-а, і-а, від сіна в мене болітиме живіт.
— Ти, мабуть, думаєш, що я годуватиму такого осла, як ти, курячими стегенцями і каплунами-в соусі? — промовив хазяїн, розсердившись ще більше, і вдруге вперіщив ослика батогом.
Після другого удару Піноккіо замовк, подумавши, що розумніше буде мовчати.
Тим часом стайню замкнули, І Піноккіо зостався сам. Він уже давно не їв і почав позіхати від голоду. Позіхаючи, широко розтуляв пащу, широку як піч.
Нарешті, не знайшовши в яслах нічого іншого, він зважився пожувати трохи сіна. Добряче пожував його, заплющив очі і проковтнув.
«А сіно не таке вже й погане,— подумав він.— Та було б куди краще, якби я вчився далі!.. Тоді замість сіна я оце їв би свіжий хліб Із доброю ковбасою. Що ж, доведеться терпіти!»
Прокинувшись наступного ранку, він не знайшов у яслах навіть жменьки сіна, бо за ніч усе виїв.
Тоді він узяв у рот солом'яної січки. Жуючи, думав, що солома навіть запахом не нагадує ні рисової каші по-міланськи, ні макаронів по-неаполітанськи.
— Доведеться потерпіти! — промовив він, пережовуючи січку,—Може, мої злигодні стануть наукою для неслухняних дітей, які не хочуть учитися. Терпіння! Терпіння!
— Яке ще там терпіння! —вигукнув хазяїн, що саме зайшов до стайні.—Ти думаєш, я купив тебе для того, щоб тільки годувати й напувати? Ні, я купив тебе, щоб ти працював і заробляв мені грошенята. Гайда зі мною до цирку! Я навчу тебе стрибати крізь обручі, пробивати головою паперові кружала, танцювати вальс і польку, стояти на задніх ногах.
Сердешний Піноккіо хоч-не-хоч мусив навчитися усіх тих штук. Та поки він вивчився, минуло три місяці. За цей час він заробив багато ударів батогом.
І ось надійшов день, коли його хазяїн зміг оголосити про справді незвичайну виставу. На різнобарвних афішах, які він звелів розклеїти по місту, писалося:
ВЕЛИКА СВЯТКОВА ВИСТАВА
Сьогодні увечері ви побачите незвичайні вправи ти стрибки, а також інші номери, які виконують усі артисти і коні нашої трупи.
Крім того, вперше перед публікою виступить знаменитий ослик Піноккіо, відомий- під іменем «Зірка танцю». Цирк буде яскраво освітлений.
Ясна річ, що цього вечора цирк був повний-повнісінький ще за годину до початку вистави.
Навіть за щире золото не можна було знайти місця ані в партері, ані в ложі чи навіть приставного стільця.
На сходах до цирку юрмилися хлопчики і дівчата різного віку, що страх хотіли побачити, як танцює знаменитий ослик Піноккіо.
Після першого відділу програми на арені з'явився сам директор цирку — у чорному фраку, білих рейтузах і чоботях вище колін. Він низько вклонився публіці й урочисто виголосив таку безглузду промову:
— Шановна публіко, кавалери і дами! Я, той, що нижче підписався, перебуваючи проїздом у вашій блискучій столиці, маю честь, а також задоволення представити цій мудрій і шановній аудиторії знаменитого ослика, який уже мав честь танцювати в присутності його величності імператора всіх найголовніших імператорських дворів Європи. І хай ми відчуємо вашу присутність, яка надихне нас, і просимо бути до нас ласкавими.
Ця промова викликала багато сміху та оплесків. Оплески подвоїлись і стали бурхливими, коли на арену вийшов ослик Піноккіо, вбраний по-святковому. На ньому була нова вуздечка з блискучої шкіри з мідними пряжками і цвяшками. Вуха його прикрашали дві білі камелії, грива була заплетена червоними шовковими стрічками в маленькі кіски, замість попруги на ньому Іскрився золотисто-сріблястий шарф, а хвіст був перевитий стрічками пурпурового і блакитного кольору.
Представляючи ослика глядачам, директор додав ще кілька слів до своєї промови:
— Мої вельмишановні слухачі! Я не збираюся розповідати вам тут про ті великі труднощі, які мені довелося перебороти, щоб зрозуміти, яким чином можна підкорити собі цю тварину, котра ще зовсім недавно вільно стрибала по горбах у тропічних країнах. Подивіться, будь ласка, яким диким вогнем горять його очі. Всі спроби підняти його до цивілізованого чотириногого виявилися марними. Тому я мусив удатися до найпростішої мови —мови батога. Але вся моя люб'язність не тільки не робила його добрішим, а ще більше лютила. Він ненавидів мене все дужче й дужче. Але я, керуючись науковою системою Галля, відкрив у його черепі маленьку кісточку, яку навіть медичний факультет у Парижі визнав центром танцювальних здібностей. І тому я зміг навчити цього ослика танцювати, стрибати крізь обручі й паперові кружала. Дивуйтесь! Потім оцінюйте! Але перш ніж почати, дозвольте запросити вас усіх на завтрашню вечірню виставу. Коли через дощ погода зіпсується, то виставу перенесемо на ранок на післязавтра.
Тут директор ще раз низько вклонився, повернувся до Піноккіо І сказав:
— Ну ж бо, Піноккіо! Перш ніж почати свої вправи, привітай вельмишановну публіку, кавалерів, дам і дітей!
Піноккіо слухняно підігнув передні ноги і стояв на колінах доти, поки директор ляснув батогом і гукнув:
— Кроком!
Ослик підвівся на всі чотири ноги і пішов навколо арени.
За мить директор гукнув:
— Клусом!
І Піноккіо слухняно перейшов з кроку на клус.
— Чвалом! Піноккіо побіг учвал.
— В кар'єр!
І Піноккіо пустився бігти щодуху. Директор підняв руку і вистрелив з пістолета в повітря.
Почувши постріл, ослик прикинувся пораненим і впав на землю, як мертвий.
Зводячись на ноги під грім оплесків, захоплених вигуків, він підвів голову, озирнувся і... побачив у ложі гарну даму. На шиї в неї був важкий золотий ланцюжок, на якому висів медальйон. В ньому був портрет дерев'яного хлопчика. «Це ж мій портрет! Ця синьйора — Фея!» — подумав Піноккіо. Він одразу впізнав Фею, зрадів І захотів покликати її:
— О моя Феє, о моя Феє!
Та замість слів, з його горлянки вирвався такий гучний і довгий рев, що в залі знявся регіт. Найдужче сміялися діти.
Директор, щоб відучити осла ревти просто в обличчя глядачам, ударив його пужалном по морді.
Бідний ослик висолопив язика і хвилин п'ять облизував морду, щоб затамувати біль.
Але уявіть собі його розпач, коли, підвівши голову вдруге, він не побачив Феї. Ложа була порожня, Фея зникла!
Він відчув себе глибоко нещасним. На очі йому набігли сльози, і він гірко заплакав. Та ніхто цього не помітив, а тим більше директор. Ляснувши батогом, він вигукнув:
— Бадьоріше, Піноккіо! Зараз ти покажеш ним синьйорам, як ти вмієш стрибати крізь обручі.
Піноккіо спробував це зробити два чи три рази. Та кожного разу, добігши до обруча, замість стрибнути крізь нього, пробігав під ним. Нарешті Піноккіо наважився стрибнути, але, собі на лихо, зачепився задніми ногами за обруч і впав на землю, як мішок.
Коли він підвівся, то кульгав на одну ногу і насилу дістався до стайні.
— Піноккіо, на арену! Ми хочемо бачити ослика! На арену ослика! — кричали діти в нижніх рядах, сповнені
жалості І співчуття до бідної тварини.
Але того вечора вони ослика більше не побачили.
Наступного ранку ветеринар, тобто звірячий лікар, оглянув ослика і сказав, що той залишиться кривим на ногу на все життя.
Тоді директор сказав своєму конюхові:
— Що я робитиму з кульгавим ослом? Об'їдатиме нас, та й годі. Відведи його на базар І продай.
На базарі одразу знайшовся покупець, який спитав у конюха:
— Скільки хочеш за цього кульгавого ослика?
— Двадцять лір.
— Я дам тобі двадцять сольдо. Не подумай, що я купую його для роботи. Мені потрібна лише його шкура. Бачу, що він має тверду, міцну шкуру, з неї я зроблю бубон для нашого сільського оркестру.
Подумайте лишень, діти, як злякався нещасний Піноккіо, почувши, що має стати бубном!
Тим часом покупець, заплативши двадцять сольдо, повів ослика на берег моря. Там він почепив йому на шию камінь, прив'язав до ноги вірьовку і, тримаючи другий кінець її у руці, несподіваним стусаном зіпхнув осликау воду.
Піноккіо з каменюкою на шиї одразу пішов на дно. А покупець, затиснувши вірьовку в руці, сів на березі і став чекати.
XXXIV. ПІНОККІО ОБГРИЗАЮТЬ РИБИ, І ВІН ЗНОВУ СТАЄ ДЕРЕВ'ЯНИМ ХЛОПЧИКОМ. ТА КОЛИ РЯТУВАВСЯ УПЛАВ, ЙОГО ПРОКОВТНУЛА СТРАХІТЛИВА АКУЛА
Ослик був у воді вже п'ятдесят хвилин, і покупець промовив сам до себе:
— Мабуть, мій бідний кривий ослик уже зовсім утопився. Витягну ж його на берег І зроблю з його шкури гарний бубон.
І потягнув за вірьовку, прив'язану осликові до ноги. Тягнув, тягнув, і нарешті з води показався... А знаєте хто? Замість мертвого ослика на поверхню виринув живий дерев'яний хлопчик, що звивався, як в'юн. Побачивши його, бідолаха подумав, що все те йому примарилося; він остовпів з несподіванки.
Отямившись трохи від здивування, покупець пробелькотів плаксивим голосом:
— А де ж ослик, якого я штовхнув у море?
— Цей ослик перед вами,— відповів, усміхаючись, дерев'яний хлопчик.
— Ти?
— Я.
— Ах ти ж шахраю! То ти ще й глузуєш з мене?
— Глузувати з вас? Ні, добродію, я кажу вам цілком серйозно.
— Як же могло статися, що ти недавно був осликом, а вийшов з моря дерев'яним хлопчиком?
— А це від морської води. Море витіває ще й не такі жарти.
— Гляди, хлопче, гляди!.. Не здумай глумитися з мене. Горе тобі, коли в мене урветься терпець!
— Гаразд, дядечку: хочете знати всю правду? Зніміть з ноги мотуз, і я розповім вам усе.
Добрий селянин, запалившись бажанням почути правдиву історію, миттю одв'язав вірьовку. ПІноккіо, відчувши себе вільним, як птах, почав свою розповідь:
— Отож знайте, що я завжди був дерев'яним, як і зараз, але ось-ось мав стати таким хлопчиком, як усі діти на світі. Та через те, що не хотів учитись і слухав поганих товаришів, я одного дня прокинувся справжнім ослом з отакими вухами і отакенним хвостом. Яка це ганьба була для мене! Мене повели на базар і продали директорові цирку, який заповзявся зробити з мене знаменитого танцюриста і спритного стрибуна крізь обручі. Та одного вечора я невдало стрибнув на арені і скалічів на праву ногу. Тоді директор, не знаючи, що робити з кульгавим ослом, наказав його продати. Отак ви купили мене.
— На превеликий жаль! Я заплатив за тебе двадцять сольдо. Хто ж мені тепер поверне гроші, що я так тяжко заробив?
— А навіщо ви мене купували? Щоб зробити з моєї шкури бубон? Еге ж бубон?
— Атож! А де я тепер візьму іншу шкуру?
— Не втрачайте надії, дядьку. На світі є ще багато ослів.
— Скажи мені, нахабний капоснику, чи це вже кінець твоїй історії?
— Ні,— відповів дерев'яний хлопчик,— ще двоє слів — І кінець. З базару ви привели мене сюди, щоб убити, але, пожалівши, прив'язали на шию каменюку і штовхнули в море. Такий людяний вчинок робить вам велику честь, і я буду вдячний вам, скільки житиму. Між іншим, любий дядечку, ви й гадки не мали про Фею.
— Що там за Фея?
— Це моя мати, вона схожа на всіх добрих мам, які дуже люблять своїх дітей, не спускають з них ока і допомагають у будь-якій біді, навіть тоді, коли їхні діти через легковажність і погану поведінку заслуговують на те, щоб їх кинули напризволяще. Так-от, тільки-но добра Фея побачила, що я потопаю, то одразу послала до мене величезну зграю риби, яка, подумавши, що я справді мертвий ослик, почала мене їсти. І які здоровенні шматки відкушувала!.. Знайшлася навіть така добра рибка, що від'їла мені хвіст.
— Відтепер,— з огидою промовив покупець,— я ніколи не. їстиму риби. Я не хочу з'їсти разом з барбулькою чи тріскбю шматок ослячого хвоста.
— Я теж так думаю,— зауважив, сміючись, ПіноккІо.— Так-от, коли риби з'їли всю ослячу шкуру, яка на мені виросла, вони, звичайно, заходилися біля кісток, тобто біля дерева, бо, як ви знаєте, я увесь зроблений з міцного цурпалка. Та куснувши кільки разів, ласунки одразу втямили, що дерево — їжа не для їхніх зубів, і розпливлися на всі боки, навіть не подякувавши мені. Ось я вам і розповів, як зробилося так, що ви витягли з води мене замість мертвого осла.
Чхати я хотів на твою Історію,— вигукнув розлючений покупець.— Я знаю, що віддав за тебе двадцять сольдо і тепер хочу повернути свої грошики. Я знаю, що зроблю. Я віднесу тебе на базар І продам на тріски розпалювати камін.
— Що ж, продавайте. Я згоден,— сказав Піноккіо.
Промовивши ці слова, він зробив велетенський стрибок і пірнув у воду. Швидко віддаляючись від берега, він гукав бідолашному покупцеві.
— Прощавайте, дядечку! Якщо вам знадобиться гарна шкура на бубон, то згадайте мене.
Він засміявся, пливучи собі далі, а потім знову озирнувся назад і гукнув ще голосніше:
— Прощавайте, дядечку! Згадайте мене, якщо вам треба буде трохи сухих дровець на розпал.
За мить він був уже так далеко від берега, що майже зник з очей. На поверхні моря вирізнялась тільки чорна цяточка, яка час від часу метляла в повітрі ногами, пірнала І виринала, пустуючи, як дельфін у гарному настрої.
Піноккіо плив навмання у відкрите море і раптом побачив попереду білу, ніби мармурову скелю. На її верхів'ї стояла гарна Кізочка, яка ніжно мекала, немов кликала хлопчика до себе. Найдивовижніше було те, що Кізочка була ні біла, ні чорна, ні ряба, як інші кози, а блакитна, надто вже схожа кольором на волосся Прекрасної Дівчинки.
Можете собі уявити, як закалатало серце у бідолашного Піноккіо! Він щодуху поплив до білої скелі. Уже був на пІвдорозІ туди, як раптом з води виринула страхітлива голова морського чудовиська і посунула на нього. Роззявлена паща зяяла, мов прірва, а три ряди зубів нагнали б страху, навіть якби були тільки намальовані.
Знаєте, що то було за морське страховисько?
Ота сама величезна Акула, про яку вже не раз згадувалося в нашій книжці. Через свою ненажерливість вона стала пострахом для всіх риб і рибалок.
Уявіть собі, як злякався нещасний Піноккіо, побачивши таке чудовисько. Він хотів вивернутися, втекти, попливти в інший бік, але величезна паща стояла на його шляху, ой. ні — вона швидко наближалася до нього.
— Швидше, Піноккіо, швидше! — кричала гарна Кізочка.
І Піноккіо відчайдушно брьохав руками, ногами, налягав усім тулубом.
— Хутчій, Піноккіо, чудовисько тебе наздоганяє!
Піноккіо, зібравши усі свої сили, поплив удвічі швидше.
— Стережись, Піноккіо, чудовисько наздоганяє тебе! Воно вже близько! Швидше, бо загинеш!
Піноккіо поплив ще хутчіше, він уже не плив, а летів, як куля з рушниці. Він уже був біля самої скелі, і Кізочка, нахилившись, простягла йому ніжку, щоб допомогти вилізти з води.
Та запізно! Чудовисько наздогнало його І, хапнувши повітря, втягло заразом і нещасного дерев'яного хлопчика. Акула проковтнула Піноккіо з такою силою і жадібністю, що він, упавши в шлунок рибини, дуже вдарився І зомлів на чверть години.
Отямившись, довго не міг збагнути, де він. Довкола панувала суцільна темрява, і спочатку Піноккіо здалося, ніби його головою втовкли в повну чорнильницю. Він прислухався, але нічогісінько не почув. Час від часу над обличчям ПІноккІо ніби проходив дужий порив вітру. Спочатку малий не міг зрозуміти, звідки тут береться такий протяг, але згодом збагнув, що то працюють легені страховиська. Річ у тому, що Акула страждала на астму, і коли дихала, в її нутрощах здіймався великий вітер.
Якийсь час Піноккіо бадьорився, та коли пересвідчився, що він насправді ув'язнений у череві морського чудовиська, заплакав і заридав, нарікаючи на свою долю:
— Рятуйте! Ой, горе мені! Невже тут нікого немає, хто б урятував мене?
— А хто ж тебе може врятувати, нещасний? — пролунав з темряви глухий голос.
— Хто тут? —спитав Піноккіо, похолонувши від жаху.
— Це я, бідний Тунець, якого Акула проковтнула разом з тобою. А ти що за риба?
— Ніяка я не риба. Я — дерев'яний хлопчик.
— Якщо ти не риба, то чому ж ти дав ковтнути себе?
— А я зовсім не давав. Воно саме мене проковтнуло. Що ж ми робитимемо в темряві?
— Потихеньку чекатимемо, поки ця Акула нас перетравить.
— Я не хочу, щоб мене перетравлювали! — закричав Піноккіо і заплакав.
— Я теж не хочу, щоб мене перетравлювали,— зауважив Тунець,— але я філософ і втішаюся думкою про те, шо коли вже народився тунцем, то краще померти під водою, ніж в олії на сковороді.
— Дурниці! — вигукнув Піноккіо.
— Це моя особиста думка,— заперечив Тунець,— а особисту думку, кажуть тунці-мудреці, треба поважати.
— Хай там що, а я хочу вибратися звідси. Втекти.
— Тікай, як зможеш.
— Чи дуже велика ця Акула, що проковтнула нас? — запитав дерев'яний хлопчик.
— Уяви собі, що її тіло має понад кілометр завдовжки, не рахуючи хвоста.
— Коли вони отак розмовляли в темряві, Піноккіо, як йому здалося, помітив удалині дивну ясну цятку.
— Що воно за цятка отам далеко-далеко? — спитав Піноккіо.
— Мабуть, ще один такий бідолаха, як ми, котрий теж чекає, поки його перетравлять.
— Піду до нього. Може, це стара досвідчена рибина, вона порадить мені, як вибратися звідси.
— Від щирого серця бажаю тобі успіху, любий дерев'яний хлопчику.
— Прощавай, Тунцю!
— Прощавай, дерев'яний хлопчику, щасти тобі.
— Де ми зустрінемося?
— Хто знає?.. Краще про це зовсім не думати.
XXXV. ПІНОККЮ ЗНАХОДИТЬ У ЧЕРЕВІ АКУЛИ. А КОГО? ПРОЧИТАЄТЕ ЦЕЙ РОЗДІЛ І ДІЗНАЄТЕСЬ
Попрощавшись із своїм добрим другом Тунцем, Піноккіо подався в темряву. Він посувався навпомацки туди, де блимала малесенька цяточка світла. Брів по кісточки у масній рідині, яка запаморочливо відгонила свіжою рибою.
Що далі він Ішов, то виразніше ставало світло. Ішов, ішов, нарешті дійшов, і що ж він там побачив? Ви ніколи не вгадали б! Там стояв маленький столик, на столику горіла свічка, застромлена в зелену пляшку. За столом сидів дідусь, білий-білий, як сніг або як сметана, і жував живих рибинок. Вони були .живісінькі, аж вистрибували з рота.
Побачивши все це, Піноккіо так страшенно зрадів, що мало не зомлів від щастя. Йому хотілося сміятися, плакати і говорити водночас, але він спромігся лише пролепетати кілька безладних слів. Нарешті йому пощастило видавити з себе радісний вигук, і, розкривши обійми, він кинувся на шию дідусеві, примовляючи:
— Ох, мій таточку! Нарешті я знайшов вас! Тепер я ніколи вас не покину! Ніколи!
— Значить, мої очі не обманюють мене? — спитав уражений дідусь.— Значить, ти і є мій любий Піноккіо?
— Так, так, це я, справді я! А ви мені вже все простили? Ох, таточку мій, який ви добрий! Подумати тільки, що я... Ох, якби ви знали, скільки лих упало на мою голову, якої довелося мені біди зазнати! Того дня, коли ви, мій нещасний тату, продали свою куртку, купили мені буквар і послали мене до школи, я втік, щоб подивитися на дерев'яних ляльок, а хазяїн лялькового театру хотів кинути мене у вогонь, щоб добре підсмажити собі барана. Але потім він дав мені п'ять золотих монет для вас, та я стрівся з Лисицею І Котом, а вони повели мене в таверну «Червоний рак» і там наїлися, як вовки. Вночі я сам вирушив у дорогу і зустрівся з розбійниками, які погналися за мною, я від них, а вони все за мною. Я тікав, доки вони мене не повісили на гілці Великого дуба, звідки Прекрасна Дівчинка з блакитним волоссям наказала мене відвезти в кареті, а лікарі, які прийшли до мене, сказали: «Якщо він не мертвий, то, значить, він напевно живий». Потім я сказав брехню, і в мене почав рости ніс, І я не міг пролізти у двері, і тому я пішов з Лисицею і Котом і закопав чотири золоті монети, бо одну ми проїли в таверні, а Папуга почав реготатись, і я не те що двох тисяч
- монет, жодної не зібрав. Суддя, дізнавшись, що мене пограбували, посадив мене одразу до в'язниці, щоб догодити злодіям; вийшовши звідти, я побачив чудове гроно винограду в саду і попався в пастку. А селянин цілком справедливо начепив на мене собачий нашийник, щоб я стеріг курник, потім він визнав, що я не винний, і відпустив мене, а Змія з хвостом, з якого йшов дим, почала сміятися, і в неї лопнула жила в грудях. Я повернувся до будинку Прекрасної Дівчинки, яка померла, і Голуб, побачивши, як я плачу, сказав: «Я бачив твого батька, він майструє човника, щоб вирушити тебе шукати», а я йому сказав: «О, якби я мав крила», а він мені сказав: «Хочеш поїхати до свого батька?», а я йому сказав: «Дуже хотів би, якби міг».— «Я тебе туди віднесу», а я спитав: «Як?», тоді він мені сказав: «Сідай мені на спину». Ми летіли цілу ніч, потім уранці всі рибалки, що дивилися на море, сказали мені: «Он там нещасний чоловік потопає у човнику», і я здалеку одразу пізнав вас, бо так мені підказало серце, і робив вам знаки, щоб ви повернулися назад на берег.
— Я тебе теж упізнав!—сказав Джеппетто,— і дуже хотів повернути до берега, але як! Море розбурхалося, і велика хвиля перекинула човен. А жахлива Акула, яка плавала поблизу, тільки-но побачила мене у воді, враз кинулася до мене і проковтнула, мов таблетку.
— І давно ви вже тут? — спитав Піноккіо.
— З того самого дня. Вже минуло два роки. Два роки, мій Піноккіо, які здалися мені двома століттями.
— А як же ви тут жили? Що їли? Де ви взяли свічку? А сірники, щоб запалити її, хто вам дав?
— Зараз я розкажу тобі все. Так-от, та сама буря, що перекинула мій човник, потопила великий торговий корабель. Усі моряки врятувалися, а корабель пішов На дно, і Акула, яка того дня мала чудовий апетит, проковтнула І корабель.
— Як? Весь одразу?
— Весь як був. Виплюнула тільки щоглу, що застрягла ' у неї в зубах, мов риб'яча кістка. На моє щастя, цей корабель був завантажений м'ясними консервами, сухарями, пляшками з вином, родзинками, сиром, кавою, цукром, лойовими свічками і сірниками. Завдяки цьому я зміг прожити тут два роки, але припаси скінчилися, на судні вже нема нічого, і ця свічка, яка горить на столі,— остання.
— А що ж потім?
— А потім, любий мій, ми обидва сидітимемо в темряві.
— Тоді, тату,— сказав малий, —не можна гаяти часу. Треба подумати про те, як звідси втекти.
— Утекти? Яким чином?
— Вибратися з пащі Акули і пуститись уплав через море.
— Добре тобі казати. Але я, любий Піноккіо, не вмію плавати.
— Дарма! Ви сядете мені на спину, а ,я чудовий плавець, І довезу вас живим і здоровим до берега.
— Це тобі так здається! — заперечив Джеппетто, похитавши головою і сумно всміхнувшись.— Хіба може дерев'яний хлопчик, метр заввишки, як оце ти, мати стільки сили, щоб понести мене вплав на спині?
— Спробуйте й побачите! І якщо нам судилося загинути, то хоч помремо разом.
Піноккіо узяв свічку і пішов уперед, освітлюючи шлях.
— Ідіть за мною І нічого не бійтеся,—сказав він батькові.
Так вони пройшли чимало — через весь шлунок І тулуб Акули. Та коли досягли місця, де починається горло страховиська, вирішили краще зупинитися, щоб роздивитись і вибрати слушну мить для втечі.
Слід сказати, що Акула була вже дуже стара, страждала на астму і мала хворе серце. Тому вона спала з роззявленою пащею. Піноккіо, який спершу виглянув з горла, побачив удалині клапоть нічного неба, всіяного зорями, і повний місяць.
— Саме добра година для втечі,— прошепотів він.— Акула спить, як байбак, море спокійне, і видно як удень. Ходімо, таточку, зі мною, і ми врятовані.
Як сказали, так і зробили. Втікачі піднялися горлом морського чудовиська і опинились у величезній пащі. Так вони дійшли до язика. Він був широкий і довгий, як алея в парку. І ось коли вони вже мали кинутися в море, Акула раптом чхнула І при цьому так здригнулася, що Піноккіо І Джеппетто скотилися назад у черево страховиська. Свічка погасла, батько з сином опинилися в темряві.
— А що ж тепер? — стривожено спитав Піноккіо.
— Тепер, синку, ми вже напевне загинули.
— Чому загинули? Дайте мені руку, таточку, і глядіть не посковзніться.
— Куди ти мене поведеш?
Спробуємо ще раз. Ходімо зі мною, і нічого не бійтеся.
По цих словах Піноккіо взяв батька за руку І повів за собою. Ступаючи навшпиньки, вони піднялися горлом чудовиська, пройшли весь язик і перебралися через три ряди зубів. Перед тим як стрибнути в море, дерев'яний хлопчик сказав батькові:
— Сідайте мені на спину і обніміть міцно-міцно. А решта все — мій клопіт.
Як тільки Джеппетто зручно вмостився на синовій спині, Піноккіо, перевіривши, чи все гаразд, скочив у море І поплив. Море було спокійнісіньке, як миска з олією, сяяв повний місяць. Акула спала таким глибоким сном, що її не розбудив би й гарматний постріл.
XXXVI. ПІНОККІО НАРЕШТІ СТАЄ З ДЕРЕВ'ЯНОЇ ЛЯЛЬКИ СПРАВЖНІМ ХЛОПЧИКОМ
ПіноккІо бадьоро плив до берега, коли раптом помітив, що батько, який сидів у нього на спині, до половини зануривши ноги у воду, дрібно-дрібно тремтить, ніби його б'є лихоманка.
Від чого ж він тремтів: від холоду чи від страху? Хто знає? Можливо, від того й від того. Але Піноккіо, думаючи, що батько трясеться від страху, промовив, щоб підбадьорити його:
— Тримайтесь, тату! За кілька хвилин ми дістанемося до землі і будемо врятовані.
— А де ж той благословенний берег? — тривожно спитав дідусь і примружив очі, ніби кравець, що втягає нитку в голку. — Я дивлюся та й дивлюся на всі боки, а все бачу саме тільки небо і море.
— Але я вже бачу берег,— промовив дерев'яний хлопчик.— Щоб ви знали, я — як кіт: вночі бачу краще, ніж удень.
Бідолаха Піноккіо навмисне сказав неправду, щоб підбадьорити старого. А насправді він уже трохи побоювався: сили його танули, дихав він важче.
Він плив, поки мав сили, потім повернув голову до Джеппетто і сказав задихаючись:
— Таточку мій... допоможіть мені... я помираю!
Батько з сином думали, що вже загинули, коли почули хрипкий голос:
— Хто це там помирає?
— Я і мій нещасний батько.
— Я пізнаю цей голосок! Ти Піноккіо!
— Правда, а ти хто?
— А я Тунець, товариш твій по ув'язненню в череві Акули.
— А як тобі пощастило втекти?
— Я зробив, як ти. Ти показав мені шлях до порятунку.
— Мій Тунцю, ти нагодився дуже вчасно! Благаю тебе, заради твоїх дітей, допоможи нам, а то ми загинемо.
— Залюбки і від щирого серця,— сказав Тунець.— Хапайтесь обоє за мого хвоста. Я за чотири хвилини дотягну вас до берега.
Джеппетто і Піноккіо, звісно, одразу скористалися з цього запрошення. Але, замість учепитися за хвоста, вони вирішили, що буде краще сісти верхи на Тунця, Так і зробили.
— Може, ми занадто важкі?
— Важкі? Аніскілечки, ви мені неначе дві порожні черепашки,— відповів Тунець, який був з добре теля завбільшки.
Коли всі троє підпливли до берега, Піноккіо перший вистрибнув на сушу, щоб допомогти батькові зійти. Потім він звернувся до Тунця і голосом, сповненим вдячності, сказав:
—Любий друже, ти врятував мого батька! Я не знаходжу слів, щоб як слід подякувати тобі. Дозволь поцілувати тебе на знак вічної вдячності.
Тунець висунув з води писок, і ПіноккІо, ставши навколішки, палко поцілував його. Бідолаха Тунець, украй розчулений цим, розплакався і, соромлячись своїх сліз, пірнув під воду й зник.
Тим часом настав день. Піноккіо, взявши руку Джеппетто, який ледве стояв на ногах, сказав:
— Спирайтеся на моє плече, любий таточку, і ходімо. Будемо йти поволі-поволі, як мурахи, і коли стомимося, то відпочинемо.
— А куди ми подамося?—спитав Джеппетто.
— Пошукаємо якийсь будинок чи хатину, де б нам могли дати скибку хліба та в'язку соломи на постіль.
Не пройшли вони й сотні кроків, як побачили край шляху двох жебраків з огидними пиками.
Це були Кіт з Лисицею, але впізнати їх одразу було важко. Уявіть собі, Кіт через те, що весь час прикидався сліпим, насправді осліп, а Лисиця дуже постаріла, один бік у неї обліз, а хвоста зовсім не було. Ця жалюгідна злодійка так зубожіла, що одного дня мусила продати навіть свій пишний хвіст мандрівному купцеві, і той купив його на віяло від мух.
— О Піноккіо,— вигукнула Лисиця плаксивим голосом,— зглянься над нами, бідними каліками.
— Каліками! — повторив Кіт.
— Прощавайте, шахраї! — відповів дерев'яний хлопчик. — Ви вже раз обдурили мене, вдруге вам не вдасться!
— Повір, Піноккіо, ми тепер бідні й нещасні насправді!
— Насправді! — повторив Кіт.
— Якщо ви нещасні, то по заслузі. Пригадайте прислів'я: «Краденими грішми не розбагатієш». Прощавайте, шахраї!
— Змилуйся над нами!
— Над нами!
— Прощавайте, шахраї!
— Не покидай нас!
— Нас! — повторив Кіт.
— Прощавайте, шахраї! Згадайте прислів'я: «Хто вкрав у сусіда куртку, помре без сорочки».
По цих словах Піноккіо і Джеппетто спокійнісінько рушили далі. Пройшовши метрів сто, побачили в кінці стежки посеред парку гарну хатинку, вкриту черепицею.
— В цій хатині хтось живе,— сказав Піноккіо.— Ходім постукаємо.
Підійшли, постукали в двері.
— Хто там? — запитав голосок зсередини.
— Бідний батько з бідним сином, без хліба й без даху над головою,— відповів дерев'яний хлопчик.
— Поверніть ключ, і двері відчиняться,— промовив той самий голосок.
Піноккіо повернув ключ, і двері відчинилися. Увійшовши в хатину, подивилися туди й сюди, але не побачили нікого.
— А де ж хазяїн?—здивовано спитав Піноккіо.
— Я тут, нагорі!
Батько й син подивилися вгору й побачили на балці Цвіркуна-балакуна,
— О, здоров був, мій любий Цвіркуне,—ввічливо привітався Піноккіо.
— Тепер ти називаєш мене своїм любим Цвіркуном, еге ж? А згадай, як ти, виганяючи з дому, вдарив мене молотком.
— Твоя правда, Цвіркуне! Прожени мене, сам удар мене молотком, але зглянься над моїм сердешним батьком.
— Я жалію і батька, і сина, але хотів тобі нагадати, що в житті, по можливості, треба ставитися до всіх ввічливо, щоб і до тебе ставилися так само.
— Твоя, правда, Цвіркуне, твоя правда. Я назавжди запам'ятаю цю твою науку. Скажи, будь ласка, звідки в тебе отака гарна хатина?
— Цю хатину мені подарувала одна гарненька Кізонька, в якої чудова блакитна шерсть.
— А куди пішла Кізонька? — спитав Піноккіо, надзвичайно здивувавшись.
— Я цього не знаю.
— А коли повернеться?
— Не повернеться більше ніколи. Вчора вона пішла звідси сумна-сумна І мекала без угаву, ніби хотіла вимовити: «Бідний Піноккіо, я вже більше його не побачу: його зжерла Акула».
— Вона так сказала? Значить, це була вона! Вона! Моя люба Фея! — закричав Піноккіо і розпачливо заридав.
Добряче виплакавшись, він витер очі і зробив з соломи гарну постіль для старенького Джеппетто. Потім спитав у Цвіркуна-балакуна:
— Скажи мені, Цвіркунчику, де б я міг роздобути склянку молока для мого бідного батька?
— За три гони звідси живе городник Джанджо, який тримає корів. Піди туди і там добудеш молока.
Піноккіо кинувся бігцем до хати городника Джанджо. Але той сказав:
— Скільки молока ти хочеш?
— Повну склянку.
— Склянка молока коштує один сольдо. Давай гроші.
— У мене немає ані чентесімо,—розчаровано сказав Піноккіо.
— Погано, мій дерев'яний хлопчику. Якщо в тебе немає ані чентесімо, я не маю ані краплини молока.
— Ну що ж! — сказав Піноккіо і повернувся йти.
— Почекай-но трохи,— сказав Джанджо.— Може, ми домовимося. Ти не покрутиш мені колесо?
— Яке колесо?
— Дерев'яне. Щоб вода йшла на город.
— Спробую.
— Тоді слухай: витягнеш сто відер води, і я за це наллю тобі-склянку молока.
— Гаразд.
Джанджо повів дерев'яного хлопчика на город і показав, як крутити корбу. Піноккіо мерщій став до роботи. Поки натягав сто відер води, то вкрився потом з ніг до голови.
Не було, мабуть, у світі важчої роботи.
— Досі цю роботу виконував мій ослик, — сказав городник.— Та зараз він здихає.
— Можна мені подивитися на нього? — спитав Піноккіо.
— Будь ласка.
Зайшовши у стайню, Піноккіо побачив гарного ослика, який лежав на соломі, знесилений від голоду і непосильної праці. Придивившись до нього, Піноккіо подумав: «Десь я цього ослика бачив! Я його звідкись знаю!»
Нахилившись, Піноккіо спитав по-ослячому:
— Хто ти?
Почувши це запитання, ослик розплющив очі, що вже згасали, і пробелькотів теж по-ослячому:
— Я Гноттик.
Після цього він заплющив очі і здох.
— Ох, нещасний Ґнотику! — шепотів Піноккіо і втер віхтиком соломи сльози, що котилися по обличчю.
— Ти так жалкуєш за ослом, ніби він твій,— сказав городник.— А що ж казати мені, заплативши за нього добрячі гроші?
— Знаєте, це був мій друг.
— Твій друг?
— Так, мій товариш по школі.
— Як?! — зареготав Джанджо.— Як? Відколи це осли стали товаришами по школі?.. Уявляю, як добре ви вчилися!
Дерев'яного хлопчика боляче вразили ці слова, але він нічого не відповів. Він узяв склянку ще тепленького молока і повернувся з ним до хати.
Минуло вже п'ять місяців, як Піноккіо щодня вставав на світанку і ходив крутити корбу, щоб заробити склянку молока хворому батькові. Молоко дуже допомагало старому. Більше того. За цей час Піноккіо навчився плести кошики з очерету. Гроші, що вторгував за них, він витрачав дуже розумно, на повсякденні потреби. Крім того, він сам змайстрував зручне крісло на коліщатках, в якому вивозив свого батька в гарну погоду, на свіже повітря.
А вечорами вій учився читати й писати. В сусідньому селі він дешево купив грубезну книжку без обкладинки та без заголовка і вправлявся в читанні. Писав він підструганою, як перо, соломинкою. Не маючи ні чорнила, ні чорнильниці, він умочав її в горщечок з соком шовковиці та вишні.
Ось так, завдяки великому бажанню вчитися і працювати, Піноккіо зміг забезпечити не тільки вигідне життя своєму хворому батькові, але навіть зібрав грошей, щоб купити собі нову одежу.
Одного ранку він сказав батькові:
— Я піду на базар купити собі курточку, ковпачок і черевики. Коли я повернуся додому,—додав він усміхаючись,— то буду так одягнений, що ви подумаєте, ніби я великий пан.
Вийшовши з дому, дерев'яний хлопчик побіг, веселий і задоволений. Раптом він почув, що хтось його кличе на Ім'я. Оглянувшись, він побачив гарного Слимака, який виповз із кущів.
— Ти мене не впізнав? — спитав Слимак.
— Може, так, а може, й ні.
— Хіба ти не пам'ятаєш Слимака, який служив у Феї з блакитним волоссям? Не пригадуєш, як я спустився униз, щоб посвітити тобі, а ти застряв ногою у дверях?
— Я все пригадав,—вигукнув Піноккіо.— Скажи мені швидше, любий Слимачку, де ти покинув мою добру Фею? Що вона робить? Чи простила мені? Пам'ятає про мене? Чи ще любить мене? Чи далеко вона звідси? Де її знайти?
На всі ці запитання, які дерев'яний хлопчик випалив одним духом, Слимак відповів, як завжди, спокійно:
— Любий Піноккіо, нащасна Фея лежить у лікарні.
— В лікарні?
— Так, на превеликий жаль! Від багатьох злигоднів, що судилися їй, вона тяжко захворіла і не має за що навіть купити собі скибочки хліба.
— Справді? Якого болю завдав ти мені своїми словами! О бідна Фея! Бідна Фея! Бідна Фея! Коли б я мав мільйон, я б якнайшвидше відніс їй... Але в мене тільки сорок сольдо. Ось вони. Я саме йшов купити собі нову одежу. Візьми їх, Слимаче, і негайно віднеси моїй добрій Феї.
— А як же твій новий одяг?
— Що мені той одяг? Я б навіть продав оце дрантя, яке на мені, аби допомогти їй. Іди, Слимаче, і швидше! І за два дні повертайся сюди знову, я думаю, що дам тобі ще кілька сольдо. Досі я працював тільки на свого батька. Відсьогодні я працюватиму на п'ять годин більше, щоб підтримати І мою добру маму. До побачення, Слимаче, через два дні я чекаю тебе тут.
Слимак побіг на диво швидко, мов ящірка в жарку серпневу пору.
Коли Піноккіо повернувся додому, батько запитав його:
— А де ж твій новий одяг?
— Я не міг знайти для себе нічого. Хай так і буде! Куплю іншим'разом.
Цього вечора Піноккіо працював не до десятої години, а до півночі і замість восьми очеретяних кошиків зробив шістнадцять. Потім ліг у ліжко і заснув. У сні він побачив Прекрасну Фею. Поцілувавши його, вона з усмішкою промовила:
— Молодець, Піноккіо! За твоє добре серце я прощаю тобі всі капості, які ти вчинив до сьогоднішнього дня. Діти, які допомагають батькам, коли тих спіткають злидні чи хвороба, завжди заслуговують на велику похвалу і велику
пошану, навіть коли вони не завжди слухняні і гарно поводяться. Будь завжди справедливий, матимеш щастя у житті.
На цьому сон закінчився, і Піноккіо, прокинувшись, широко розплющив очі.
Уявіть собі його здивування, коли він побачив, що він уже більше не дерев'яний чоловічок, а справжній хлопчик, як усі діти! Кинув оком навколо себе і, замість солом'яних стін хатини, побачив гарну кімнатку, нові меблі. Зіскочивши з ліжка, він знайшой чудовий новий костюм, новий беретик і шкіряні черевички. Швиденько одягнувшись, він за звичкою засунув руки в кишені і дістав невеличкий гаманець із слонової кості, на якому було написано: «Фея з блакитним волоссям повертає своєму любому Піноккіо сорок сольдо і щиро дякує за його добре серце». Розкривши гаманець, хлопчик знайшов у ньому, замість сорока мідних сольдо, сорок новеньких золотих монет.
Подивившись у дзеркало, Піноккіо себе не впізнав. Він побачив жвавого, гарного хлопчика з каштановим волоссям, з розумними блакитними очима і веселим рожевим личком.
Від усіх цих дововижних подій, які швидко змінювали одна одну, Піноккіо навіть розгубився і подумав, що спить з розплющеними очима.
— А де ж мій батько? — раптом вигукнув він і зайшов до сусідньої кімнати. Там він побачив старого Джеппетто, живого і здорового, в доброму гуморі. Старий знову взявся за своє ремесло і саме вирізав чудову раму з листям, квітами .та голівками всіляких звірів.
— Поясніть мені, любий таточку, що означає таке несподіване перетворення? — спитав Піноккіо, кидаючись йому на шию і гаряче цілуючи.
— Ця чудесна зміна в нашому житті — цілком твоя заслуга,— сказав Джеппетто.
— Чому моя?
— Тому що погані діти, коли стають хорошими, здобувають чудову властивість: робити все навколо себе новим і прекрасним для себе і для всієї своєї сім'ї.
— А куди ж подівся колишній дерев'яний Піноккіо?
— Він там,— відповів Джеппетто, показуючи на велику дерев'яну ляльку біля стільця. її голова схилилася набік, руки нерухомо повисли вздовж тулуба, ноги зігнулися в колінах. Навіть не вірилося, що вона могла колись стояти на ногах.
Піноккіо якийсь час дивився на дерев'яного хлопчика, а потім сказав, глибоко зітхнувши:
— Ой, смішний же я був дерев'яною лялькою! І який я зараз щасливий, що став справжнім хлопчиком!
КІНЕЦЬ
Карло КОЛЛОДІ
