Переклад з італійської Юрія Авдеєва
Малюнки Анатолія Василенка
Веселка 1980
І. ЯК МАЙСТРОВІ ВИШНІ, СТОЛЯРОВІ, ТРАПИЛОСЬ ПОЛІНО, ЩО ПЛАКАЛО Й СМІЯЛОСЯ, МОВ ДИТЯ
Був собі колись...
— Король!— вигукнуть одразу мої маленькі читачі.
Ні, малята, ви помилилися. Був собі колись дерев'яний цурпалок. То було не якесь там диво дивне, а звичайнісіньке собі поліно. Такими взимку палять у грубі або в печі, щоб нагріти хату.
XXI. ПІНОККІО ПОТРАПЛЯЄ ДО СЕЛЯНИНА, ЯКИЙ ПРИМУШУЄ ДЕРЕВ'ЯНОГО ХЛОПЧИКА СТЕРЕГТИ КУРНИК
Як і слід було сподіватися, Піноккіо заплакав, зарепетував, заблагав рятунку. Та ні зойки, ні стогони не допомогли, бо навкруги не було ніякого житла, а на дорозі не з'являлося й душі живої.
Тим часом на землю спустилася ніч.
Від болю в ногах, стиснутих залізними щелепами, і від страху лишитися на самоті серед темної ночі дерев'яний хлопчик мало не зомлів. Аж ось він побачив над головою Світлячка і сказав до нього:
— О Світлячку, врятуй мене, будь ласка, від цих мук!
— Бідний хлопчику! — відповів Світлячок, повний жалості до Піноккіо.— Як ти потрапив у цю пастку?
— Я зайшов у садок зірвати гроно винограду.
— А хіба це твій виноград?
— Ні...
— Хто ж тебе навчив брати чуже добро?
— Я хотів їсти...
— Голод — це ще не причина, щоб привласнювати добро, яке тобі не належить.
— Це правда, правда,— вигукнув, ридаючи, Піноккіо.— Я більше так не робитиму.
І тут їхню розмову перебив тихий шелест: хтось наближався легенькими кроками. Це був хазяїн садка, який навшпиньки крався до виноградинка подивитися, чи не вскочила в пастку яка з куниць, що крала в нього курей.
Та уявіть собі його здивування, коли, вийнявши з-під поли плаща ліхтар, він замість куниці побачив хлопчика.
— Ага, злодюжко! — обурився селянин.— То це ти крадеш курей?
— Не я, не я! — вигукнув, схлипуючи, Піноккіо.— Я зайшов у садок, щоб попоїсти трохи винограду.
— Хто краде виноград, той крастиме і курей. Ну стривай, ось я тебе провчу.
Він розщепив пастку, схопив хлопця за комір і потяг його, немов вовк ягнятко, до своєї хати.
Прийшовши на подвір'я, він кинув Піноккіо на землю, наступив йому ногою ца шию І сказав:
— Зараз уже пізня година, і я хочу спати. Поквитаємося завтра. Саме сьогодні здох мій пес, який сторожував у мене на подвір'ї, і ти станеш на його місце. Будеш моїм сторожовим собакою.
Селянин надяг Піноккіо на шию грубий нашийник з мідними шпичаками і туго стягнув його, щоб дерев'яний хлопчик не міг висмикнути голову. До нашийника був приклепаний довгий ланцюг, прикріплений до муру.
— Якщо вночі піде дощ,— сказав селянин,— сховайся собі в будку, там є солома, на якій чотири роки спав мій бідний пес. І пильнуй. Як прийдуть злодії, гавкай щосили.
Скінчивши повчати, селянин зайшов у хату і на всі засуви замкнув за собою двері. Нещасний Піноккіо лишився на подвір'ї. Він лежав на землі ледь живий з холоду, голоду та страху. Час від часу, просовуючи руки в нашийник, що стискав йому горло, вій з плачем нарікав:
— Так мені й треба! Я це заслужив! Я хотів стати ледарем, волоцюгою. Я послухався поганих товаришів. І тому нещастя весь час переслідує мене. Якби я був гарним хлопчиком, як усі, якби захотів учитися і працювати, якби зостався вдома з бідним татусем,— то тепер не був би тут, під селянською хатою; посеред поля сторожовим псом. Ох, якби я міг з'явитися на світ удруге... Та про це пізно вже говорити, і я муситиму все стерпіти.
Після цієї щирої сповіді він забрався в собачу будку й заснув.
XXII. ПІНОККІО ВИКРИВАЄ ЗЛОДІЇВ, І ЗА ВІРНУ СЛУЖБУ СЕЛЯНИН ВІДПУСКАЄ ЙОГО НА ВОЛЮ
Дерев'янии хлопчик солодко уже понад дві години, коли десь так опівночі його розбудив чийсь шепіт. На подвір'ї хтось стиха перемовлявся дивними пискливими голосами. Обережно висунувши з будки кінчик носа, ПіноккІо побачив чотирьох звірят з темною шкуркою, схожих на котів. Вони збилися докупи і про щось радилися. Та це були не коти, а куниці, хижі звірята, які понад усе люблять яйця і молоденьких курочок. Одна з куниць відокремилася од своїх спільників, підійшла до будки і стиха промовила:
— Добрий вечір, Мелампо.
— Я не Мелампо,— відповів дерев'яний хлопчик.
— А хто ж ти тоді?
— Я Піноккіо.
— А що ти тут робиш?
— Служу сторожовим собакою.
— А де ж Мелампо? Де старий пес, який жив у цій будці?
— Здох сьогодні вранці.
— Здох? Бідолаха! Такої добрячої душі собака!.. Правда, судячи з твоєї морди, ти теж порядний пес.
— Прошу вибачення, але я не собака.
— А хто?
— Я дерев'яний хлопчик.
— І служиш тут сторожовим собакою?
— На жаль. Мене покарали.
— Тоді я пропоную тобі ті ж умови, що й покійному Мелампо. Будеш задоволений.
— А які це умови?
— Раз на тиждень, як і досі, ми навідуватимемося вночі до цього курника і братимемо восьмеро курей. Семеро нам, а одна тобі з тією умовою, звичайно, що ти вдаватимеш, ніби спиш, і не будитимеш хазяїна своїм гавкотом.
— А Мелампо так робив? — запитав Піноккіо.
— Авжеж! Ми з ним жили в злагоді. Отож спи собі спокійнісінько і будь певен, що ми залишимо тобі під будкою ситеньку курочку на сніданок. Ти мене зрозумів?
— Атож! — відповів Піноккіо і покивав загрозливо головою, ніби хотів сказати: «Ми ще про це побалакаємо!»
Чотири куниці, певні, що «собаки» їм боятися нічого, побігли до курника, який стояв майже поряд з будкою, зубами і пазурами відчинили дерев'яні двері й одна по одній шаснули всередину. Щойно вони зайшли, як почули, що двері за ними гучно хряснули.
То Піноккіо зачинив двері та ще й, про всяк випадок, прикотив під них велику каменюку.
Після цього він загавкав, ну точнісінько як сторожовий собака: гав-гав-гав!
На гавкіт селянин устав з ліжка, взяв рушницю і, відчи- . нивши вікно, спитав:
— Що сталося?
— Злодії!— відповів Піноккіо.
— Де?
— В курнику.
— Зараз я вийду.
І справді, селянин миттю спустився сходами вниз, заскочив у курник, спіймав усіх куниць і повкидав їх у мішок.
— Нарешті ви в моїх руках,— задоволено промовив він.— Я міг би покарати вас сам, та не хочу. Мені приємніше буде віднести вас завтра в сусіднє село до шинкаря, який здере з вас шкурки, а з м'яса приготує смачну солодку печеню, зовсім як заячу. Ви, звісно, не заслуговуєте такої честі, але шляхетні як я люди не зважають на такі дрібниці.
Підійшовши до Піноккіо, селянин погладив його і спитав:
— Як тобі пощастило викрити змову цих злодюжок? По думати тільки, що Мелампо, мій вірний Мелампо, ніколи
нічого не чув!
Дерев'яний хлопчик міг би розказати про ганебну-угоду між собакою й куницями. Та, згадавши, що пса вже нема на світі, подумав: «Навіщо обмовляти покійника? Мертві є мертві, І найкраще дати їм спокій».
— Коли куниці прийшли на подвір'я, ти спав чи ні?— питав далі селянин.
— Спав,— відповів Піноккіо.— Але куниці своїм базіканням розбудили мене. Одна підійшла до моєї будки І сказала: «Якщо ти обіцяєш нам не гавкати і не будити хазяїна, ми подаруємо тобі ситеньку курочку». Розумієте? Ці поганці мали нахабство зробити мені таку ганебну пропозицію! Я дерев'яний хлопчик і маю вади, як .і всі на цьому світі, проте ніколи не ввійду в спілку з мерзенними злодіями.
— Ти молодець, хлопче! — вигукнув .селянин, ляснувши Піноккіо по плечу.— Такі вчинки роблять тобі честь. І щоб довести тобі, який я задоволений твоєю поведінкою, звільняю тебе і відпускаю додому.— І зняв з хлопчика нашийник...
XXIII. ПІНОККІО ОПЛАКУЄ СМЕРТЬ ПРЕКРАСНОЇ ДІВЧИНКИ З БЛАКИТНИМ ВОЛОССЯМ, ПОТІМ ЗУСТРІЧАЄ ГОЛУБА, ЛЕТИТЬ НА НЬОМУ НА БЕРЕГ МОРЯ, ДЕ КИДАЄТЬСЯ У ВОДУ РЯТУВАТИ СВОГО БАТЬКА ДЖЕППЕТТО
Звільнений від принизливого й жорсткого нашийника, Піноккіо чкурнув через поля й луги І ні на мить ніде не зупинявся. Так він дістався до великого шляху, що вів до будиночка Феї.
Вийшовши на шлях, дерев'яний хлопчик подивився вниз на рівнину, що розкинулася перед ним. За рівниною виразно виднівся ліс, де він так нещасливо стрівся з Котом і Лисицею. Побачив над деревами верхівку Великого дуба, на якому теліпався колись, підвішений за горло. Та хоч як придивлявся, не міг знайти маленького будиночка, де жила Прекрасна Дівчинка з блакитним волоссям.
І тоді його охопило тяжке передчуття. Він щодуху кинувся бігти вниз і за кілька хвилин опинився на луці, де колись стояв білий будиночок. Але будиночка тут уже не було. Замість нього він побачив мармурову плиту, на якій були викарбувані сумні слова:
Тут поховано Дівчинку з блакитним волоссям, яка померла від страждань, що їх завдав їй братик Піноккіо, назавжди покинувши її.
Можете собі уявити, що відчув Піноккіо, коли насилу, по складах, прочитав цей напис. Він кинувся на землю, тисячу разів цілував холодний мармур плити і зайшовся розпачливим риданням. Він проплакав цілу ніч, плакав, коли настав день, хоча в нього вже не було більше сліз. Його ридання і зойки були такі жалібні й гучні, що луна з усіх горбів повторювала їх:
— О моя маленька Феє, навіщо ти померла? Чому не я помер замість тебе, я — такий поганий, замість тебе — такої доброї? Де ж нині мій бідний татусь? О моя маленька Феє, скажи мені, де знайти його? Я залишуся з ним і не поки ну його вже ніколи, ніколи, ніколи! О моя маленька Феє, скажи мені, що це неправда, ніби ти померла! Якщо ти справді любиш мене, любиш свого братика, оживи, повернись живою, як колись! Хіба тобі не боляче бачити мене самотнього, покинутого усіма? Якщо прийдуть розбійники, вони повісять мене на гілці дерева, і тоді я помру назавжди. Що я робитиму сам на цьому світі? Тепер, коли я втратив тебе і свого татуся, хто мене нагодує? Де я ночуватиму? Хто мені пошиє нову курточку? Ой, було б краще, в тисячу разів краще, якби і я помер! Так, я хочу померти! А-а-а...
У розпачі Піноккіо спробував рвати на собі волосся, але воно було дерев'яне, тож він ніяк не міг запустити в нього пальці.
В цей час у повітрі з'явився великий Голуб. Він завмер на місці з розкинутими крилами і гукнув з висоти:
— Скажи мені, хлопчику, що ти робиш там унизу?
— Хіба не бачиш? Плачу! — відповів Піноккіо, задерши голову вгору і втираючи рукавом очі.
— Скажи мені,— вів далі Голуб,— чи не знаєш ти часом серед твоїх товаришів дерев'яного хлопчика на ім'я Піноккіо?
— Піноккіо? Ти сказав Піноккіо? — повторив дерев'яний хлопчик і вмить скочив на ноги.— Піноккіо —це я.
Голуб, почувши таку відповідь, спустився вниз і сів на землю. Він був більший за індика.
— Значить, ти знаєш і Джеппетто? — спитав він.
— Ще б пак! Та це ж мій бідолашний татусь! Він, мабуть, казав тобі про мене? Ти проведеш мене до нього? Він живий?
— Скажи мені, змилуйся: він живий?
— Я залишив його три дні тому на березі моря..
— Що він робив?
— Майстрував собі маленького човника, щоб переплисти океан. Бідолаха вже понад чотири місяці блукає по світу, шукаючи тебе. Тепер він збирається у далекі країни Нового Світу, бо думає, що ти там.
— А далеко звідси до моря? — стривожено спитав Піноккіо.
— Понад тисячу кілометрів.
— Тисячу кілометрів? Ох, мій Голубе, якби мені твої крила!
— Якщо хочеш, я віднесу тебе туди.
— Як?
— Верхи на моїй спині. Ти дуже важкий?
— Важкий? Зовсім ні! Я легенький, як папірчик.
Не довго думаючи, Піноккіо скочив верхи на спину Голуба, як на коня—одна нога туди, друга сюди,—і вигукнув радісно:
— Но, конику, я поспішаю!
Голуб знявся в повітря і за кілька хвилин був уже так високо, що майже торкався хмар. Дерев'яному хлопчикові дуже закортіло подивитися вниз із такої висоти. Глянув і перелякався, в голові йому запаморочилося, і, щоб не впасти, він міцно-міцно обхопив руками шию свого крилатого коня.
Летіли цілий день. Надвечір Голуб сказав:
— Я дуже хочу пити.
— А я — їсти,— промовив Піноккіо.
— Зупинимося на кілька хвилин у цьому голубнику, а потім полетимо далі, щоб завтра на світанку бути біля моря.
Вони забралися в покинутий голубник, де знайшли тільки мисочку з водою і кошичок з пшоном. Дерев'яний хлопчик змалку терпіти не міг пшона. Він завжди казав, що від пшона його нудить, болить у животі. Та цього вечора він напхався так, що мало не луснув, потім повернувся до. Голуба й сказав:
— Ніколи не думав, що пшоно може бути таке .смачне.
— От бачиш, мій хлопчику,— відповів Голуб,— що коли справді хочеться їсти, то й пшоно— ласощі. Голодний ніколи не вередує.
Відпочивши трохи, вони знов рушили в дорогу і наступного ранку були на березі моря.
Голуб спустив Піноккіо на землю і, не слухаючи слів подяки, знявся вгору й зник.
На березі було повно людей, які дивилися на море, щось кричали й розмахували руками.
— Що сталося? — спитав Піноккіо у якоїсь бабусі.
— Один бідний батько, загубивши сина, вирушив у маленькому човнику за море шукати його там. А море сьогодні бурхливе, і човник ось-ось потоне.
— Де човник?
— Он там,— бабуся показала рукою на маленький човник, який з такої відстані здавався горіховою шкаралупкою. В ньому сиділа людина — маленька-маленька. Піноккіо, придивившись, пронизливо гукнув:
— Це мій батько! Це мій батько!
Тим часом човник, який бурхливі хвилі кидали вгору-вниз, то з'являвся, то зникав з очей. Піноккіо видерся на високу скелю, гукав звідти свого батька, махав руками, носовою хусточкою І навіть ковпачком.
Схоже було, що Джеппетто, хоча й заплив дуже далеко від берега, впізнав хлопчика, бо й собі зняв шапку і помахав нею, ніби вітаючи сина. Він знаками дав зрозуміти, що охоче повернувся б до берега, але море таке бурхливе, що він не має сили скерувати човен до берега.
Зненацька набігла величезна хвиля, і човник зник. Усі чекали, що він ось-ось випливе знов, але його не було.
— Бідолаха! — промовили рибалки, які зібралися на березі, потім промимрили молитву і почали розходитися.
Раптом почувся розпачливий зойк. Усі озирнулисяназад і побачили хлопчика, який кинувся з скелі в море, вигукнувши:
— Я врятую свого татуся!
Піноккіо був дерев'яний, тому не потонув, а поплив як риба. Він то зникав під водою, то знову з'являлася його рука або нога. Течія підхопила його і швидко понесла у відкрите море. Потроху він зовсім зник з очей.
— Бідний хлопчик! — сказали рибалки і з молитвами розійшлися по домівках.
XXIV. ПІНОККІО ДІСТАЄТЬСЯ ДО ОСТРОВА ПРАЦЬОВИТИХ БДЖІЛ І ЗНОВУ ЗНАХОДИТЬ ТАМ ФЕЮ
Піноккіо, охоплений бажанням будь-що врятувати батька, плив цілу ніч. А яка вона була жахлива! Злива, град, грім і такі блискавки, що Інколи ставало видно як удень.
На світанку дерев'яний хлопчик побачив перед собою довгу смужку землі. Це був острів посеред моря.
Піноккіо напружував усі сили, щоб добитися до берега, та все марно. Хвилі, набігаючи одна за одною, відкидали його від острова, ніби тріску чи папірець. На щастя,накотилася величезна могутняхвиля і викинула дерев'яного хлопчика на прибережний пісок.
Удар був такий сильний, що в Піноккіо Затріщали всі ребра й суглоби, але він дуже зрадів і промовив:
— І на цей раз мені пощастило!
Тим часом розвиднілося, встало сонце у всій своїй красі, море зробилося спокійне і гладеньке, як ОЛІЯ.
Дерев'яний хлопчик розстелив свій одяг на сонці, щоб висох, і почав удивлятися в море, чи не побачить човника з людиною. Видивив усі очі, але не побачив нічого, крім неба, моря та од-ного-двох вітрил, які були так далеко, що здавалися метеликами.
— Аби дізнатися, як називається цей острів!—промовив Піноккіо.— Чи живуть тут порядні люди, що не вішають дітей на деревах? Та кого розпитатися про це? Кого, як тут ані душі?!
Думка про те, що він опинився сам-самісінький на цьому безлюдному острові, дуже засмутила Піноккіо. Він мало не розплакався, але раптом побачив недалеко від берега здоровенну рибину, яка спокійнісінько пливла собі в своїх справах, вистромивши з води голову.
Не знаючи, на яке ім'я звертатися до рибини, Піноккіо щосили гукнув:
— Гей, синьйоро рибино! Дозвольте вам задати одне запитання.
— Хоч і два,— відповіларибина.Це був Дельфін, такий ввічливий, якого навряд чи знайдеш у будь-якім морі світу.
— Скажіть мені, будь ласка, чи є на цьому острові села, в яких можна було б попоїсти, не ризикуючи, що тебе самого з'їдять?
— Звичайно, є, —відповів Дельфін.—Та ще йзовсім близько від тебе.
— А як туди пройти?
— Підеш отією стежкою ліворуч, а потім прямо і втрапиш куди тобі треба.
— Скажіть мені ще одне: ви плаваєте вдень І вночі по морю. Чи не стрічався вам маленький човник, а в ньому мій тато?
— А хто твій тато?
— Він найкращий батько в світі, так само як я найгірший син, якого тільки можна собі уявити.
— У бурю, що шаленіла вночі,— відповів Дельфін,— човник Затонув,
— А мій тато?
— Його проковтнула жахлива Акула, яка вже кілька днів хазяйнує в наших водах і сіє довкола смерть і пустку.
— А велика ця Акула? — спитав Піноккіо, затрусившись від страху.
— Чи велика, питаєш? — вигукнув Дельфін.— Аби ти мав уявлення,яка вона, скажу, що вона більша, ніж п'ятиповерховий будинок, а паща в неї така широка й глибока, що туди легко сховається поїзд з паровозом.
— Ненько моя рідна! — перелякався дерев'яний хлопчик. Він швиденько одягся і знову звернувся до Дельфіна: — До побачення, синьйоро рибино. Пробачте, що потурбував вас. Щиро дякую вам за ласку.
З цими словами Піноккіо майже бігцем подався стежкою. Щоразу, почувши найменший шум, він з острахом оглядався назад, думаючи, що то за ним женеться жахлива Акула завбільшки з п'ятиповерховий будинок із поїздом у пащі.
За півгодини він дістався до маленького села, що називалося село Працьовитих Бджіл. На вулицях було повно людей, які поспішали в своїх справах. Усі працювали, в усіх була якась робота. Навіть із свічкою в ясний день тут не знайшов би нероби чи волоцюги.
— Ясно,— одразу промовив ледачий Піноккіо.— Це село не для мене. Я не народився для праці.
Тим часом його почав мучити голод, бо за цілу добу він нічого не з'їв, навіть жменьки пшона.
Що робити?
Було два способи вгамувати голод: попроситись на роботу або виканючити в когось якийсь сольдо чи шматочок хліба.
Просити милостиню він соромився, бо пам'ятав, як казяв батько, що жебрати можуть лише старці й каліки,, тобто справді, нещасні на цьому світі люди, які .заслуговують співчуття і підтримки, всі, ті, хто через хворобу або через старість не можуть заробити собі на хліб власними руками. Усі інші мусять працювати. А хто не хоче працювати і голодує, тим гірше для нього.
Аж ось на вулиці з'явився засапаний, спітнілий чоловік, він ледве тягнув два візки з вугіллям.
Піноккіо, побачивши по обличчю, що то ніби добра людина, підійшов і, опустивши від сорому очі, тихенько промовив:
Пожертвуйте, будь ласка, один сольдо, бо я вмираю з голоду.
— Я дам тобі не один, а чотири сольдо,— відповів вугляр.— Допоможи-но лише мені дотягти додому оці два візки з вугіллям.
— Ви мене дивуєте,— нахабно відповів дерев'яний прохач,— Майте на увазі: я ще ніколи не був ослом. Я ще зроду не тягав візків!
— Тим краще для тебе,— відповів вугляр.— Тоді, хлопче, якщо ти справді, помираєш з голоду, з'їж два, добрячих шматки власної пихи, та гляди, щоб тобі живіт, не заболів.
Трохи згодом на вулиці з'явився муляр, який ніс на плечі кошик з вапном.
— Пожертвуйте, добрий чоловіче, один сольдо бідному хлопчикові, що позіхає від голоду.
— Залюбки. Ходімо зі мною носити вапно,— відповів муляр,— і я дам тобі не один, а п'ять сольдо.
— Але ж вапно важке,—заперечивПіноккіо,—а янє люблю перевтомлюватися.
— Якщо ти боїшся перевтомлюватися, мій сину, то позіхай собі далі на здоров'я.
За півгодини пройшло чоловік двадцять: у всіх Піноккіо просив милостиню, але всі відповідали:
— Як тобі не соромно! Замість байдикувати на вулиці, пошукав би собі краще роботи і навчився б заробляти на хліб.
Та ось з'явилася гарна жінка, яка несла два глеки з водою.
— Дозвольте, тітонько, напитися з вашого глека? — попрохав Піноккіо, який уже знемагав від спраги.
— Пий, будь ласка, мій хлопчику,—сказалажінка,поставив-ши.глеки на землю. Піноккіо насмоктався води, як губка, і тихенько промурмотів, витираючи рота:
— Спрагу я вгамував. А як же мені вгамувати голод?
Гарна жінка, почувши ці слова, зразу ж сказала:
— Як допоможеш мені донести додому оці глеки, я дам тобі добрячу скибку хліба.
Піноккіо зиркнув на глеки і не відповів нічого.
— А до хліба я дамтобі повнумиску цвітноїкапусти і поллю її олією з оцтом,— додала гарна жінка.
Піноккіо ще раззиркнув на глеки і знову нічого не сказав.
— А після капусти я дам тобі гарну цукерку з лікером. Перед такою спокусою Піноккіо вже не міг встояти І, нарешті зважившись, рішуче сказав:
— Добре! Я донесу вам глек додому.
Глек був дуже важкий, і Піноккіо, не маючи сили вдержати посудину в руках, поставив її собі на голову н так і поніс.
Коли вони прийшли додому, добра жінка посадовила хлопчика за маленький чистий столик і поставила перед ним хліб, цвітну капусту з приправою та цукерки.
Піноккіо не їв, а глитав. Його шлунок був, як кімната, де ніхто не мешкав уже п'ять місяців.
Вгамувавши трохи свій лютий голод, він підвів голову, щоб подякувати своїй благодійниці. Та ледь глянув на добру жінку, як протяжно зойкнув і.застиг від подиву, витріщивши очі'й роззявивши рота, напханого хлібом і капустою:
— Що тебе так здивувало? — спитала усміхаючись добра жінка.
— Ви,—пролепетав Піноккіо,— ви... ви... ви... схожі... ви скидаєтеся... так, так, так, той самий голос... такі самі очі, таке саме волосся, так, так, у вас теж блакитне волосся... як і в неї! Ох, моя маленька Феє, ох, моя маленька Феє! Скажіть мені, що це ви, саме ви! Не примушуйте мене знову плакати! Якби ви знали! Я так плакав! Я так мучився!
Піноккіо нестримно розплакався, впав навколішки й обійняв ноги таємничої жінки.
XXV. ПІНОКІО ДАЄ ФЕЇ ОБІЦЯНКУ БУТИ ХОРОШИМ І ВЧИТИСЯ: ЙОМУ, МОВЛЯВ, НАБРИДЛО БУТИ ДЕРЕВ'ЯНИМ ЧОЛОВІЧКОМ, І ВІН ХОЧЕ СТАТИ СПРАВЖНІМ ХЛОПЧИКОМ
Добра жінка спершу заперечувала, що вона маленька Фея з блакитним волоссям, та, побачивши, що її таємницю розкрито, кинула прикидатися, призналася й спитала в Піноккіо:
— Скажи мені, дерев'яний капоснику, як ти здогадався, що це я?
— Мені допомогла велика любов до вас.
— Що ж ти пам'ятаєш? Кидав мене дівчинкою, а тепер бачиш дорослу тітку, яка годиться тобі в матері.
— Тим краще. Тепер я називатиму вас не сестричкою, а мамою. Я вже давно мрію мати, як усі діти, маму. Тільки як ви змогли так швидко вирости?
— Це моя таємниця.
— Навчіть мене. Я теж хотів би трохи підрости. Який я малий: не більший від. головки сиру!
— Але ж ти не можеш рости,—заперечила Фея.
— Чому?
— Тому що дерев'яні чоловічки не ростуть. Вони з'являються на світ ляльками, живуть, як ляльки, і ляльками вмирають.
— Ох, як мені надокучило бути лялькою! — вигукнув Пі-ноккіо, стукнувши себе по голові.— Пора вже й мені стати людиною.
— Станеш, як заслужиш.
— Справді? А як заслужити?
— Дуже просто. Ти повинен звикнути бути хорошим хлопчиком.
— А хіба я не хороший?
— Де там! Хороші діти слухняні, а ти...
— А я неслухняний...
— Хороші діти охоче вчаться і працюють, а ти...
— А я, навпаки, байдикую і живу волоцюгою весь рік.
— Хороші діти завжди кажуть правду...
— А я завжди брешу.
— Хороші діти охоче ходять до школи...
— А мені про школу навіть думати гидко. Але відсьогод-ні я житиму зовсім по-іншому.
— Ти мені обіцяєш?
— Обіцяю. Я хочу стати хорошим хлопчиком і втіхою для свого батька... Де тепер мій бідний тато?
— Не знаю.
— Чи пощастить мені коли-небудь побачити і обійняти його?
— Сподіваюся, що так. Навіть певна.
Почувши це, Піноккіо незмірно зрадів, схопив руки Феї і почав гаряче їх цілувати. Потім підвів голову і, з любов'ю дивлячись їй в очі, спитав:
— Скажіть мені, мамусю: значить, це неправда, що ви вмерли?
— Мабуть, неправда,— відповіла усміхаючись Фея.
— Аби ви знали, як мені було боляче, як у мене спаслося горло, коли я прочитав: «Тут поховано...»
— Знаю, знаю. Тому я тебе й простила. Твій щирий біль показав мені, що в тебе добре серце. А діти з добрим серцем, хоча іноді й роблять капості і не слухаються старших, можуть стати хорошими. Завжди є надія, що вони стануть на добрий шлях. Тому я й прийшла сюди по'тебе. Я буду твоєю мамою...
— О, як це чудово! — вигукнув Піноккіо, підстрибуючи від радості.
— Ти слухатимешся мене і робитимеш завжди те, що я тобі казатиму.
— Добре, добре, добре!
— Відзавтра,— додала Фея,— ти почнеш ходити до школи. Піноккіо одразу трохи посмутнішав.
— Потім вибереш якесь ремесло або фах на свій смак. Піноккіо зовсім споважнів.
— Що ти там бурчиш крізь зуби? — незадоволево спитала Фея.
— Я думаю...— тихо промимрив дерев'яний хлопчик,—що зараз уже, мабуть, пізно йти до школи.
— Ні, паночку. Запам'ятай раз І назавжди, що вчитися ніколи не пізно.
— Але я не хочу вчитися ніякого ремесла.
— Чому?
— Тому що працювати дуже стомлива справа.
— Мій синку,— сказала Фея.—Всі, хто так каже, зрештою опиняються у в'язниці або в лікарні. Май на увазі, що кожна людина, яка з'являється на світ, мусить щось роби-, ти, працювати. Біда тому, хто стає неробою! Неробство — це найтяжча хвороба, її треба вилікувати негайно, змалку. Коли хто виросте неробою, вилікувати того вже неможливо.
Ці слова дійшли до серця Піноккіо. Він рішуче підвів голову й сказав:
— Я вчитимуся, я працюватиму, я робитиму все, що ви мені накажете. Одне слово, жити лялькою мені набридло, я хочу стати таким, як усі діти. Ви ж обіцяли мені це, правда?
— Так, я пообіцяла. Тепер усе залежить від тебе.
XXVI. ПІНОККЮ З ТОВАРИШАМИ ПО ШКОЛІ ЙДЕ НА БЕРЕГ МОРЯ, ЩОБ ПОБАЧИТИ АКУЛУ
Наступного дня, набравшись духу, Піноккіо пішов до школи.
Уявіть собі радість шибеників, коли до їхнього класу зайшов дерев'яний хлопчик! Знявся шалений регіт, який не вщухав ані на мить. Усі збиткувалися над ним: один виривав йому з рук ковпачок, другий смикав ззаду за куртку, третій тягся намалювати величезні вуса чорнилом йому під носом, а дехто навіть пробував прив'язати до його рук І ніг мотузочки, щоб змусити танцювати, як ляльку з театру.
Спершу Піноккіо майже не звертав уваги на ці витівки, але згодом терпець йому урвався, він повернувся до тих, хто найбільше допікав йому, і рішуче сказав:
— Слухайте, хлопці, я прийшов сюди не для того, щоб розважати вас, як клоун. Я поважаю інших І хочу, щоб І мене поважали.
— Молодець, чортеня! Сказано як по-писаному! — загорлали шибеники, зайшовшись нестримним реготом. Один з них, найнахабніший, простягнув руку, наміряючись схопити новачка за носа.
Але він не встиг цього зробити, бо Піноккіо з-під столу копнув нахабу черевиком по нозі.
— Ой, які тверді ноги! — скрикнув хлопець, розтираючи долонею синець.
— А лікті які — ще твердіші за ноги!—гукнув Інший, котрого Піноккіо штурхонув ліктем у живіт.
Так чи не так, але після цього самозахисту новачок здобув повагу і симпатії всіх хлопців у школі. Вони зразу полюбили Піноккіо, намагалися навперебій зробити йому щось приємне.
Вчитель теж не міг нахвалитись Піноккіо, такий він був уважний, старанний та розумний учень. Раніше за всіх він приходив до школи і йшов додому останній.
Єдиною вадою його було те, що він дуже заприятелював з найгіршими шибениками в школі, які уславилися тим, що не хотіли ані вчитися, ані взагалі робити щось корисне.
Учитель попереджував його щодня, добра Фея теж не раз нагадувала:
— Гляди, Піноккіо! Оці приятелі відіб'ють у тебе охоту до навчання та ще й, напевне, втягнуть у якусь халепу.
— Не бійтеся! — відповідав дерев'яний школяр, знизуючи плечима і постукуючи себе вказівним пальцем по лобі, що мало означати: «Я ще маю розум!»
І ось одного чудового дня по дорозі до школи він зустрівся з ватагою своїх приятелів. Побачивши його, вони загукали:
— Знаєш новину?
— Ні.
— До наших берегів припливла Акула, здоровенна, як гора.
— Справді? А може, це та сама Акула, що проковтнула мого бідолашного тата?
— Ми йдемо на берег подивитися на неї. Може, й ти підеш з нами?
— Ні, я піду до школи.
— Та навіщо тобі ця школа? Підемо до школи завтра. На один урок більше чи на один менше — однаково залишимося ослами.
— А що скаже вчитель?
— Хай каже, що хоче. За те йому й платять, щоб він базікав цілий день.
— А моя мама?
— Матері ніколи нічого-нічого не знають,— відповіли ці капосники.
— Знаєте, що я зроблю? —сказав Піноккіо.—Мені конче треба побачити Акулу з деяких особистих причин... але хай уже після школи.
— Йолопе нещасний! — накинулися на нього приятелі.— Невже ти думаєш, що така здоровенна рибина чекатиме, доки ти прийдеш подивитися на неї? Як тільки їй тут набридне, вона подасться геть звідси, і ти її більше ніколи не побачиш.
— Чи далеко звідси до моря? — спитав дерев'яний хлопчик.
— За годину ми обернемося туди й назад.
— Тоді гайда в дорогу! Ану, хто швидше.
І вся ватага з книжками й зошитами під пахвами гайнула навпрошки через поле. Піноккіо біг попереду, здавалося, на йогах у нього виросли крила.
Час від часу, озираючись назад, він глузував з товаришів, що набагато відстали. Він веселився від щирого серця, бачачи, як вони, закурені, засапані, висолопивши язики, намагаються встигнути за ним. Нещасний Піноккіо в цю мить ще не знав, яким жахливим і страшним подіям він мчить назустріч.
XXVII. ВЕЛИКА БІЙКА МІЖ ПІНОККІО І ЙОГО ПРИЯТЕЛЯМИ. ОДНОГО З НИХ ПОРАНЕНО, І КАРАБІНЕРИ ЗААРЕШТОВУЮТЬ ПІНОККІО...
Вибігши на берег, Піноккіо зразу окинув поглядом море, але Акули ніде не побачив. Море було гладеньке і вилискувало, як велетенське дзеркало.
— А де ж Акула? — спитав він у товаришів.
— Вона, мабуть, саме снідає,-—насмішкувато відповів один-з них.— Або лягла заснути на якусь часинку,—глумився інший.
З цих глузувань Піноккіо зрозумів, що став жертвою лихого жарту: приятелі його обдурили. Він страшенно розсердився І закричав:
— Гей, ви! То ви навмисне мене дурили казочкою про Акулу?
— А певно, навмисне,— відповіли шибеники.
— Для чого?
— Щоб ти пропустив уроки й пішов з нами. Хіба тобі не соромно щодня бути таким старанним і порядним учнем? Не соромно вчитися так добре?
— А що вам до того, як я вчуся?
— Овва! Через тебе вчитель погано ставиться до нас.
— Чому?
— Тому що через учнів, які добре вчаться, не мають ніякої ваги ті, хто не хоче вчитися, як от ми. А ми не хочемо, щоб нас зневажали: в нас теж є своя гордість.
— Що ж я повинен тепер зробити, щоб догодити вам?
— Ти маєш зненавидіти школу, уроки і вчителя — наших трьох найбільших ворогів.
— А якщо я і надалі хочу добре вчитися?
— Тоді ти нам не товариш, І при першій-ліпшій нагоді ми тобі віддячимо.
— Які дурниці ви верзете,— труснув Піноккіо головою.
— Гей, Піноккіо! — гукнув загрозливо найдужчий з усієї ватаги хлопець.— Не дратуй нас, не вихваляйся. Якщо ти не боїшся нас, то ми й поготів не боїмося тебе. Не забувай, що ти один, а нас семеро.
— Семеро? Всі сім смертних гріхів,— зареготав Піноккіо.
— Ви чули? Він образив нас усіх! Він назвав нас смертними гріхами!
— Піноккіо, проси вибачення, а як ні, то горе тобі!
— Ку-ку,— сказав дерев'яний хлопчик, насмішкувато приставивши вказівного пальця до кінчика носа.
— Піноккіо, начувайся!
— Ку-ку!
— Ми тебе відлупцюємо, як осла!
— Ку-ку!
— Прийдеш додому з розквашеним носом!
— Ку-ку!
— Ось я тобі покажу «Ку-ку!» — вигукнув найхоробріший з шибеників.— Маєш завдаток, прибережи його на вечерю.
І з цими словами він стукнув дерев'яного хлопчика кулаком по голові.
Та, як кажуть, на подачу є віддача. Піноккіо теж пустив у роботу кулаки, і почалася битва.
Хоч Піноккіо був сам, він боронився, як герой, і так добре брикав своїми твердими дерев'яними ногами, що вороги трималися на пристойній відстані. - А де вже він, влучав ногою) там лишався добрячий синець.
Тоді хлопці, розсердившись, що не можуть дістати дерев'яного хлопчика, почали кидати в нього всім, що було напохваті. Полетіли букварі, граматики, арифметики та інші шкільні речі. Але Піноккіо спритно ухилявся; і книжки, пролітаючи над його головою, падали в море.
Уявіть собі, як захвилювалася риба! Вважаючи, що їй кидають їсти, вона великими зграями повипливала на'поверхню: Та, покуштувавши сторінку чи обкладинку, рибини плювались і кривилися, ніби хотіли сказати: «Хіба це їжа, ми звикли до кращої».
А хлопці насідали все дужче. І тут з води виліз великий Краб і, повагом рачкуючи по піску, загукав хрипким, застудженим голосом:
— Ану припиніть бійку, розбишаки! Такі бійки між хлопчаками рідко кінчаються добром. Завжди може статися якесь нещастя.
Бідний Краб! З таким же успіхом він міг би звернутися до вітру і хвиль. Капосник Піноккіо, озирнувшись, нечемно відповів:
— Заткни пельку, Крабе! Ти краще ковтни таблетку від кащлю, полікуй свою застуджену горлянку. Іди у постіль і спітній як слід.
У цей час хлопчаки, викидавши всі свої книжки, накинулися на книжки дерев'яного хлопчика І вмить заволоділи ними.
Серед цих книжок одна була грубезна, в твердій картонній оправі з шкіряним корінцем. Підручник арифметики. Можете собі уявити, яка важенна була то книжка!
Один з шибеників схопив її, пожбурив щосили, цілячись Піноккіо в голову, але влучив одного з своїх товаришів, котрий побілів як полотно і, пробелькотавши:
— Ой нене... рятуйте... помираю! — бухнувся на пісок.
Побачивши таке, хлопчаки перелякались і сипнули врозтіч.
За мить їх уже й сліду не було.
А ПІноккіо залишився. Він, дарма що був переляканий у смерть, побіг до води, намочив носовичок і приклав до скроні свого нещасного товариша. Плачучи від розпачу, він промовляв:
— ЕвдженІо, мій бідний Евдженіо! Розплющ очі і подивись на мене! Чому ти мені не відповідаєш? Це не я зробив тобі боляче! Повір мені, це не я! Розплющ очі, ЕвдженІо! Якщо ти цього не зробиш, то я теж помру... О господи, як мені тепер вертатися додому? Як я гляну в очі моїй добрій матусі? Що зі мною буде? Куди мені податися? Де сховатися? Ох, наскільки краще, в тисячу разів краще було б, якби я пішов до школи! Навіщо я послухався приятелів, які призвели мене до таких мук? А вчитель же казав мені про це! І мама завжди застерігала: «Стережись поганих друзів!..» Але ж я упертюх, йолоп: усе роблю по-своєму, нікого не слухаюсь. І за це завжди розплачуюсь так гірко... Від коли живу на світі, я й чверті години не мав спокою. Господи, шо буде зі мною, що буде зі мною?
І Піноккіо плакав, аж заходився з розпачу, бив себе по голові і все кликав бідного ЕвдженІо. Та ось почулися чиїсь кроки. Озирнувшись, Піноккіо побачив двох карабінерів.
— Чого ти валяєшся на землі? Що тут робиш?—спитали вони.
— Я допомагаю своєму шкільному товаришеві.
— Йому погано?
— Здається, так.
— Тут далеко гірше! — сказав один з карабінерів, нахилившись і придивившись до Евдженіо зблизька.— Цього хлопця поранено в скроню. Хто це зробив?
— Не я! — пробелькотів дерев'яний хлопчик і завмер від страху.
— Якщо не ти, то хто поранив його?
— Не я! — повторив Піноккіо.
— А чим його поранили?
— Оцією книжкою.— І дерев'яний хлопчик підняв із землі підручник арифметики, оправлений у грубий картон і шкіру, й показав його карабінерам.
— А чия це книжка?
— Моя!
— Цього досить. Усе зрозуміло. Вставай і ходімо з нами.
— Але ж я...
— Ходімо з нами!
— Але ж я не винний...
— Ходімо з нами!
Перш ніж піти, карабінери покликали кількох рибалок, що поралися біля своїх човнів при березі, І сказали їм:
— Ми доручаємо вам цього хлопчика, пораненого в голову. Віднесіть його до себе додому і наглядайте за ним.
Завтра ми до нього навідаємося.
Потім вони повернулися до Піноккіо, взяли його попідруки і наказали по-військовому:
— Кроком руш! Та швидше! А то буде погано!
Дерев'яний хлопчик покірно тюпав стежкою, що вела в село. Бідолаха нічого не чув І не бачив перед собою. Йому здавалося, що все це сон, лихий сон! Він зовсім розгубився. Перед очима все двоїлося, ноги підламувалися, язик присох до піднебіння, і Піноккіо не міг вимовити жодного слова. Але й у такому майже непритомному стані одна думка краяла йому серце: це ж він, він пройде повз вікна своєї доброї Феї в супроводі двох карабінерів. Краще одразу померти!
Вони підійшли вже до села, коли рвучкий вітер зірвав з голови Піноккіо ковпачок і відніс його кроків на десять від стежки.
— Ви дозволите,— промовив дерев'яний хлопчик до карабінерів,— щоб я пішов і забрав свій ковпачок?
— Іди, тільки не барися.
Піноккіо підняв ковпачок, але, замість надягти на голову, взяв його в зуби і дременув щодуху до моря. Він летів, як куля з рушниці.
Карабінери, зрозумівши, що наздогнати хлопчика дуже важко, нацькували на нього величезного бульдога, який на собачих перегонах завоював першу премію. Піноккіо мчав з усієї сили, але собака летів ще швидше. Всі люди кинулися до вікон, висипали на вулицю подивитися, чим закінчиться ця шалена гонитва. Але побачили вони небагато, бо собака й Піноккіо зняли таку на дорозі куряву, шо вже за кілька хвилин нічого не стало видно.
XXVIII. ПІНОККІО ЗАГРОЖУЄ НЕБЕЗПЕКА БУТИ ПІДСМАЖЕНИМ НА СКОВОРІДЦІ ЗАМІСТЬ РИБИ
Під час цієї відчайдушної гонитви була одна жахлива мить, коли Піноккіо вже думав, що пропав, бо Алідоро (так звали поліцейського пса) майже наздоганяв його.
Досить сказати, ідо дерев'яний хлопчик зовсім близько чув за своєю спиною тяжке хекання пса і навіть відчував його гарячий подих.
На щастя, море було вже недалеко, за кілька кроків.
Вибігши на берег, Піноккіо зробив чудовий стрибок, якому могла б позаздрити й жаба, І шубовснув у море. Алідоро хотів зупинитись, але не зміг і з розгону теж булькнув у воду. Нещасний пес не вмів плавати й одразу відчайдушно
забив лапами, щоб утриматися на поверхні. Та що більше він брьохався, то частіше голова пірнала під воду.
Пес на мить виткнув голову з води І прогавкав, вирячивши від страху очі:
— Я тону, тону!
— Туди тобі й дорога,— відповів здаля Піноккіо, який відчув себе в безпеці.
— Допоможи мені, любий Піноккіо! Врятуй мене від смерті!
Почувши розпачливі зойки, Піноккіо, який усе-таки мав добре серце, пожалів собаку і гукнув:
— А якщо я тебе врятую, ти обіцяєш, що не гнатимешся за мною?
— Обіцяю! Обіцяю! Швидше, ради бога, ще півхвилини — І мені кінець!
Піноккіо якусь мить вагався, та, згадавши батьківську примовку, що той, хто робить добре діло, нічого не втрачає, поплив до Алідоро. Схопив його обома руками за хвоста і витяг на прибережний пісок.
Бідний пес не міг навіть звестися на ноги. Він так наковтався води, що роздувся, як м'яч. Але дерев'яний хлопчик не хотів занадто ризикувати і мерщій плигнув назад у море. Відпливши від берега, гукнув урятованому:
— Прощай, Алідоро! Щасливої дороги і на все добре!
— Прощай, Піноккіо,—відповів пес,— щиро дякую тобі за порятунок од видимої смерті. Ти зробив мені величезну послугу, я твій боржник. Може, ми ще й зустрінемось.
Піноккіо плив понад берегом. Нарешті йому здалося, що він дістався до безпечного місця. На березі між скель темнів отвір печери, з якого йшов дим.
— В цій печері,— промовив хлопчик сам до себе,— є вогонь. Тим краще! Я обсушусь і обігріюсь, а потім... А потім — хай буде, що буде.
Піноккіо повернув до скель. Він уже збирався видертися по кам'яній стіні, коли намацав ногами щось таке, що піднімалося, піднімалося і врешті витягло його з води. Він хотів тікати, та було пізно, тому що, на свій превеликий подив, опинився у величезній сітці серед купи риби різної форми/і величини, яка била хвостами і відчайдушно борсалася.
І тут ПІноккіо побачив, як з печери вийшов рибалка, такий, бридкий, такий огидний, що скидався на якесь морське, чудовисько. Замість волосся на голові в нього ріс кущ зеленої трави, шкіра теж була зелена, зелені були очі й довжелезна борода, що сягала землі. Ну справжнісінька величезна зелена ящірка, що стала на задні лапи.
Витягши з моря сітку, рибалка задоволено вигукнув:
— Мені щастить! І сьогодні я досхочу попоїм риби!
— Добре, що я не риба,— сказав сам до себе ПІноккіо і трохи підбадьорився.
Рибалка заніс сітку з рибою в темну й закурену печеру, посеред неї шипіла величезна сковорода з олією І смерділа так, що аж дух забивало.
— А зараз подивимося, що за рйбка наловилася сьогодні,— мовив зелений рибалка і, засунувши в сітку величезну руку, схожу на лопату, якою садовлять хліб у піч, витяг жменю барбульок.
— Які чудові барбульки! — промовив рибалка, задоволено розглядаючи й обнюхуючи рибку. Обнюхавши, він кинув її у ночви без води.
Так зробив він кілька разів. І щоразу, витягаючи нових рибин, він аж плямкав від насолоди й вигукував:
— Яка гарна тріска!
— Яка вишукана кефаль!
— Яка апетитна камбала!
— Який чудовий окунь!
— Яка славна сардинка!
— Звичайно, і тріска, і кефаль, і камбала, і окуні, і сардинки полетіли в ті ж ночви, де вже борсалися барбульки.
У неводі лишився тільки ПІноккіо.
Витягши його, рибалка витріщив очі від подиву І вигукнув майже перелякано:
— А це шо за риба? Не пам'ятаю, щоб я колись їв таке.
Він уважно, з усіх боків, оглянув дерев'яного хлопчика і сказав:
— Зрозуміло. Це морський рак.
Піноккіо, образившись, що його мають за якогось рака, сердито одказав:
— Ніякий я вам не рак! Як ви зі мною поводитеся! До вашого відома, я дерев'яний хлопчик.
— Дерев'яний хлопчик? — перепитав рибалка.— Їй-богу, я ше не бачив такої риби. Тим краще, я з'їм тебе з великою насолодою.
— З'їсте? Та зрозумійте ж, що я не риба! Хіба ви не помічаєте, що я говорю І міркую так само, як і ви?
— Еге ж,— погодився рибалка.—І саме через те, шо ти рибина, якій випало щастя говорити І міркувати, я вшаную тебе на славу.
— Як саме?
— На знак моєї дружби й особливої до тебе поваги дозволяю тобі самому вирішити, яким чином тебе приготувати. Бажаєш підсмажитися на сковороді чи хочеш, щоб я зварив тебе в горщику з томатним соусом?
— По правді кажучи,— відповів Піноккіо,— коли вже я можу вибирати, то найкраще було б, якби ви мене відпустили додому.
— Ти жартуєш! Невже ти думаєш, що я відмовлюся посмакувати такою рідкісною рибою? Не щодня трапляється в тутешніх водах риба — дерев'яний хлопчик. Дозволь мені зробити так: я засмажу тебе на сковороді разом з іншою рибою. Ти будеш задоволений. Підсмажитися в гурті завжди приємніше, ніж самому.
Нещасний Піноккіо, почувши такий вирок, заплакав, заблагав:
— Ох, краще б я пішов до школи!.. Але я послухався приятелів, І ось мене покарано! Уу-у-у!
А що Піноккіо звивався, як в'юн, щосили пручався, силкуючись вирватися з лап зеленого рибалки, той узяв пучок міцного очерету, зв'язав хлопчика за руки й за ноги, як ковбасу, і кинув у ночви до іншої риби.
Потім він дістав величезну миску з борошном і висипав туди всю рибу. Обкачуючи кожну рибину в борошні, рибалка кидав її на сковороду.
Перші помандрували в киплячу олію бідні барбульки, потім окуні, потім тріска, кефаль і сардинки. Надійшла черга й Піноккіо. Побачивши близький кінець (і який страшний кінець!), він так затремтів від жаху, що не міг більше вимовити жодного слова задля свого порятунку.
Нещасний хлопчик благав очима! Та зелений рибалка навіть не звернув на це уваги. Обкачав Піноккіо п'ять чи шість разів у борошні так, що той став схожий на гіпсову ляльку.
Потім схопив його за тулуб і...
XXIX. ПІНОККІО ПОВЕРТАЄТЬСЯ В БУДИНОК ФЕЇ, ЯКА ОБІЦЯЄ, ЩО НАСТУПНОГО ДНЯ ВІН СТАНЕ СПРАВЖНІМ ХЛОПЧИКОМ, А НЕ ДЕРЕВ'ЯНОЮ ЛЯЛЬКОЮ. НА ЧЕСТЬ ЦІЄЇ УРОЧИСТОЇ ПОДІЇ МАЄ ВІДБУТИСЯ ВЕЛИКИЙ БЕНКЕТ
Саме в ту мить, коли рибалка хотів уже кинути ПіноккІо на сковороду, до печери зайшов великий собака, якого принадив сюди гострий, спокусливий запах смаженої риби.
— Іди геть!— загрозливо крикнув на пса рибалка, все ще тримаючи в руках дерев'яного хлопчика, обкачаного в
борошні.
Але пес був голодний-голоднющий, він завивав і крутив хвостом, ніби благав: «Дай мені шматок смаженої риби».
— Іди геть, кажу тобі! —повторив рибалка і замахнувся на пса ногою.
Поліцейський собака не звик до такої гостини і люто вишкірив зуби.
В цю мить почувся тонесенький голосочок:
— Врятуй мене, Алідоро! Якщо ти мене не виручиш, я пропав!
Пес одразу впізнав голос Піноккіо і, на свій превеликий подив, побачив, що йде він з обкачаного в борошні оцупка, який рибалка тримав у руці.
І що ж, ви думаєте, він зробив? Високо підстрибнув, схопив той оцупок і, обережно тримаючи його в зубах, вибіг з печери і помчав як вітер.
Рибалка розлютився, що ласа здобич вислизнула з його рук, і погнався за собакою, але пробіг кілька кроків, закашлявся й повернув назад.
Тим часом Алідоро вибіг на стежку, що вела в село, зупинився і обережно поклав на землю Піноккіо.
— Чим же я тобі віддячу?! — мовив дерев'яний хлопчик.
— Не варто про таке й думати,— відповів собака.— Ти врятував мене, а я тебе—і ми квити. Адже всі на цьому світі повинні допомагати один одному.
— Як ти опинився в печері?
— Я лежав ледь живий на березі, коли вітер доніс до мене пахощі смаженої риби. Це роздратувало мій апетит, І я побрів туди. Якби я прийшов на хвилину пізніше...
— Не кажи мені про це! — закричав Піноккіо, який усе ще тремтів від страху.—Не згадуй мені про це! Якби ти прийшов на хвилину пізніше, мене б уже засмажили, з'їли й перетравили. Бррр... На саму згадку про це мене дрижаки б'ють.
Алідоро, всміхаючись, простягнув дерев'яному хлопчикові праву лапу, яку той міцно-міцно потиснув. На цьому вони й розійшлися.
Пес побіг додому, а Піноккіо, лишившись наодинці, подався до ближньої хатини. Там він спитав у дідуся, що сидів у дверях і вигрівався на сонці:
— Скажіть, будь ласка, добродію, чи не чули ви якихось новин про бідного хлопчика на Ім'я Евдженіо, пораненого в голову?
— Того хлопчика рибалки принесли в цю хатину, і тепер він...
— Мертвий?—перебив Піноккіо із слізьми в голосі..
— Ні. Живий і повернувся додому.
— Справді? — вигукнув дерев'яний хлопчик, підстрибуючи від радості.—Значить, рана була не смертельна?
— Могло бути гірше, він міг і померти,— відказав дідусь.— Бо йому влучили в голову великою книгою, оправленою в картон.
— І хто це зробив?
— Його товариш по школі, якийсь Піноккіо.
— А хто цей Піноккіо? — спитав дерев'яний хлопчик, прикидаючись, що нічого не знає.
— Кажуть, шибеник, волоцюга, справжній шибайголова.
— Брехня, все-все брехня!
— А ти знаєш цього Піноккіо?
— Бачив його якось,— відповів дерев'яний хлопчик.
— І якої ти думки про нього? — спитав дідусь.
— Мені здається, що це чудовий хлопець, він охоче вчиться, слухняний, дуже відданий своєму батькові і родині...
Отак безсоромно брешучи, дерев'яний хлопчик торкнувся свого носа і помітив, що він став довший на цілу долоню. Страшенно переляканий, він закричав:
— Не вірте мені, добрий чоловіче, не зважайте на всі хороші слова, які я сказав про Піноккіо. Я чудово знаю його і можу заприсягтися, що він справді шибеник і ледацюга, який, замість ходити до школи, гуляє з приятелями і бешкетує.
Тільки-но він вимовив ці слова, його ніс поменшав.
— А чому ти весь такий білий? — спитав його раптом дідусь.
— Знаєте... я ненароком притулився до щойно побіленої стіни,— відповів Піноккіо; він соромився признатися, що його обкачали в борошні, як рибу, щоб засмажити потім на сковороді.
— А де ж твоя курточка, штанці й ковпачок?
— Мене перестріли злодії і роздягли. Скажіть, будь ласка, чи не можете ви дати мені якусь одежинку, щоб я дійшов додому?
— Мій хлопчику, в мене немає нічого для тебе, крім маленького мішечка з-під квасолі. Коли хочеш, можеш узяти, он він там.
Піноккіо не змусив себе просити двічі, узяв мішечок, прорізав ножицями маленьку дірку внизу і дві по боках і надяг на себе, як сорочку. В такій одежині він попрямував до села.
Та дорогою він завагався, ступав то крок уперед, то назад, розмовляючи сам з собою:
— Як я з'явлюсь перед очі моєї доброї Феї? Що вона скаже, коли мене побачить? Чи простить мені вдруге? Мабуть, що не простить, напевно, не простить! І я цього заслужив, бо я, поганець, усе обіцяю виправитись і ніколи не дотримую слова.
Коли він дістався до села, була вже ніч, знялася буря, полив рясний дощ. ПіноккІо пішов прямо до будинку Феї з твердим наміром постукати в двері й попросити, щоб йому відчинили.
Та біля самого будинку дерев'яний хлопчик завагався, рішучість покинула його, і, замість постукати, він відбіг назад кроків на двадцять. Потім удруге повернувся до дверей і знову не наважився, так само і втретє. На четвертий раз він тремтячою рукою узявся за залізне кільце і тихенько стукнув у двері.
Чекав, чекав, нарешті, через півгодини, на останньому поверсі (будинок мав їх аж чотири) відчинилося віконце, і ПіноккІо побачив великого Слимака з лампою на голові, який спитав:
— Хто там стукає о такій порі?
— Фея вдома? — обізвався дерев'яний хлопчик.
— Фея спить, і її не можна турбувати. А ти хто такий?
— Це я.
— Хто «я»?
— Піноккіо.
— Який Піноккіо?
— Дерев'яний хлопчик, що живе в цьому будинку разом з Феєю.
— Ага, зрозуміло,— сказав Слимак.—-Почекай там, зараз я зійду вниз і відчиню.
— Швидше тільки, будь ласка, бо я вмираю від холоду.
— Мій хлопчику, я Слимак, а Слимаки ніколи не поспішають.
Минула година, дві, а двері все не відчинялися. Піноккіо, який тремтів від холоду, дощу і страху, наважився постукати вдруге, на цей раз дужче.
Після другого удару відчинилося вікно поверхом нижче і показався в ньому той же Слимак.
— Любий Слимачку,— гукнув Піноккіо з вулиці,— я чекаю вже .дві і години! А дві години в таку негоду тягнуться довше, ніж два роки. Поквапся, будь ласка.
— Мій хлопчику,— байдужісінько відповів з вікна Слимак,—мій хлопчику, я—Слимак, а Слимаки ніколи не поспішають.
І вікно зачинилося.
Пробило північ, потім годину ночі, потім другу годину після півночі, а двері все не відчинялися.
Тоді Піноккіо урвався терпець, розлючений, він схопив кільце з наміром постукати так, щоб луна пішла по всьому будинку. Але залізне калатало раптом перетворилося на живого в'юна, який вислизнув з рук і зник у рівчаку посеред, вулиці.
— Он як! — вигукнув украй розлючений Піноккіо.— Якщо молоток зник, то я битиму в двері ногами.
Відступивши трохи назад, він розмахнувся і щосили вдарив у двері ногою. Удар був такий сильний, що нога застряла в дверях. Дерев'яний хлопчик спробував висмикнути її, але марно: нога сиділа в дошках, як забитий цвях.
Уявіть собі розпач нещасного Піноккіо! Він мав до світанку простояти одною ногою на землі, тимчасом як друга, задерта догори, стирчала в дверях.
Надворі був білий день, коли двері нарешті розчинилися. Бравий Слимак спустився з четвертого поверху вниз усього за якихось дев'ять годин. До речі, він аж спітнів від такого поспіху.
— Навіщо ти встромив ногу в двері? — спитав він, посміхаючись, у дерев'яного хлопчика.
— Ой, біда. Поглянь, любий Слимачку, чи не зможеш ти звільнити мене від цих мук?
— Мій хлопчику, тут потрібен тесля, а я ніколи не працював теслею.
— Попроси за мене Фею...
— Фея спить, і її не можна будити.
— А що ж я робитиму тут цілісінький день, прибитий до дверей?
— Лічи мурашок, що повзають по вулиці...
— Принеси мені хоча б чогось попоїсти, бо я вже знемагаю від голоду.
— Зараз! — сказав Слимак.
Справді, через три з половиною години Слимак повернувся, несучи на голові срібну мисочку. В ній лежали хліб, смажене курча і чотири спілих абрикоси.
— Ось сніданок, посилає тобі Фея,— сказав Слимак.
Побачивши такі ласощі, дерев'яний хлопчик страх як зрадів. Та який його взяв жаль, коли, почавши їсти, він побачив, що хліб виліплено з крейди, курча зроблено з картону, а чотири абрикоси — з пофарбованого алебастру.
Йому хотілося плакати від розпачу, кинути на землю мисочку з усім, що в ній було, та чи від мук, яких він зазнав, чи від голоду він зомлів.
Опритомнівши, Піноккіо побачив, що лежить у м'якому ліжку, а поряд сидить Фея.
— І на цей раз я тобі прощаю,— сказала Фея,— та горе тобі, якщо ти знову не послухаєшся мене.
Піноккіо поклявся, що буде вчитися й поводитися добре. і дотримав свого слова аж до кінця навчального року. На екзаменах, перед канікулами, він виявився найкращим учнем у школі. І його поведінку було оцінено як досить пристойну. Фея дуже раділа і сказала:
— Завтра нарешті сповниться твоє бажання.
— Яке?
— Завтра ти вже не будеш дерев'яною лялькою, а станеш справжнім хлопчиком.
Ох, яка ж була радість Піноккіо, коли він почув цю довгождану звістку. Всі його друзі мали бути запрошені наступного дня на великий бенкет у будинку Феї з нагоди такої урочистої події. Фея приготувала двісті чашок кави з молоком і чотириста булочок, намазаних маслом з обох боків.
Свято було б дуже гарне і дуже веселе, але...
На жаль, у житті дерев'яних хлопчиків завжди трапляється «але», яке зводить усе нанівець.
XXX. ЗАМІСТЬ СТАТИ СПРАВЖНІМ ХЛОПЧИКОМ, ПІНОКІО ПОТАЙ ВИРУШАЄ ЗІ СВОЇМ ДРУГОМ ҐНОТИКОМ У КРАЇНУ РОЗВАГ
Звичайно, Піноккіо негайно попросився у Феї піти в місто, щоб передати запрошення на бенкет товаришам. Фея сказала:
— Іди і запроси товаришів на завтра, але пам'ятай, що тобі треба повернутися додому ще завидна. Зрозумів?
— Обіцяю повернутися через годину,— відповів дерев'яний хлопчик.
— Гляди, Піноккіо! Діти легко обіцяють, але дуже часто не виконують обіцянок.
— Але ж я не такий, як інші. Якщо я даю слово, то дотримую його.
— Побачимо. Як будеш неслухняний, тим гірше для тебе.
— Чому?
— Тому що дітей, які не слухають порад тих, хто знає більше від них, завжди може спіткати лихо.
— Я це перевірив на собі! — сказав Піноккіо.—Я вже навчений.
— Побачимо, чи ти кажеш правду.
Не гаючи часу на зайві розмови, Піноккіо попрощався з Феєю, яка була йому за маму, і, наспівуючи й пританцьовуючи, вибіг з дому.
Не минуло й години, як він обійшов усіх своїх товаришів. Одні погоджувались, охоче, інші спочатку трохи комизились, щоб їх припрошували, та, почувши про каву з молоком, булочки, намащені з обох боків маслом, кожен відповідав:
— Прийду, прийду, щоб зробити тобі приємність.
Треба згадати, що серед товаришів-школярів Піноккіо мав одного найулюбленішого і найближчого друга на ім'я Ромео, правда, всі називали його Ґнотик, бо він був худенький і сухенький, як новий ґнотик у лампадці.
Це був найбільший ледар і бешкетник у школі, але Піноккіо його дуже любив і теж хотів запросити. Не заставши його вдома, зайшов удруге—Ґнотика, не було, зайшов і втретє, та все дарма.
Де його шукати? Піноккіо заглянув і туди й сюди І нарешті знайшов друга в якомусь дворі.
— Що ти тут робиш? — спитав Піноккіо.
— Чекаю дванадцятої години ночі, щоб вирушити в мандрівку.
— Куди ти помандруєш?
— Далеко-далеко.
— А я тричі заходив до тебе і не застав.
— А чого ти від мене хочеш?
— Хіба ти не чув про велику подію? Не знаєш, яке щастя мені випало?
— Яке?
— Завтра я вже буду не дерев'яний, а справжній хлопчик, такий, як ти і всі інші.
— Вітаю тебе.
— Отже, завтра я чекаю тебе на бенкет.
— Але я тобі сказав, що сьогодні ввечері я від'їжджаю.
— Коли?
— Опівночі.
— Куди саме?
— Я переселяюсь, в найпрекраснішу країну на цьому світі, в справжню країну нероб і ледарів.
— А як вона називається?
— Вона називається Країна розваг. Слухай, а чому б тобі не поїхати зі мною?
— Мені? Ніколи в світі!
— Даремно, Піноккіо! Повір мені, ти пожалкуєш, якщо не поїдеш. Де ти ще знайдеш країну, яка ніби створена для нас та інших хлопців? Там немає ні шкіл, ні вчителів, ні книжок. У цій благословенній країні ніхто не вчиться. Там не вчаться у четвер, а кожний тиждень складається з шести четвергів І однієї неділі. Уяви собі, що канікули там починаються першого січня і кінчаються в останній день грудня. Така країна мені до вподоби! Ось якими мають бути всі порядні країни!
— А що ж там роблять цілісінький день?
— Розважаються з ранку, до вечора. Увечері лягають . спати, а вранці знову до розваг. Як це тобі подобається?
— Гм! — промовив Піноккіо, злегка похитавши головою, ніби кажучи: «Не завадило б і мені так пожити».
— Ну що, їдеш зі мною? Так чи ні? Вирішуй.
— Ні, ні і ще раз ні! Я пообіцяв своїй добрій Феї, що буду хорошим хлопчиком, і хочу дотримати своєї обіцянки. До речі, он уже сонце заходить. Я мушу вже йти. Отже, прощай, щасливої дороги.
— Куди це ти так біжиш?
— Додому. Моя добра Фея сказала, щоб я повернувся ще завидна.
— Почекай ще дві хвилини.
— Вже дуже пізно.
— Тільки дві хвилини.
— А якщо Фея мене гукатиме?
— Хай гукає. Накричиться досхочу та й заспокоїться, — сказав цей поганець Ґнотик.
— А ти мандруватимеш сам чи в гурті?
— Сам? Та нас набереться аж сотня.
— А ви поїдете чи підете пішки?
— Скоро сюди під'їде фургон, він забере мене і дове аж до цієї найщасливішої країни.
— Як би я хотів, щоб фургон під'їхав зараз!
— Чому?
— Щоб побачити, як ви .вирушите в подорож.
— Почекай трошки і побачиш,
— Ні, ні, я йду додому.
— Почекай ще дві хвилини.
— Я й так уже забарився. Фея турбуватиметься.
— Бідолашна Фея! Може, вона боїться, що тебе з'їдять кажани?
— То ти напевно знаєш, що в тій країні немає шкіл?
— Навіть не чули про них.
— І вчителів нема?
— Жодного.
— І там зовсім не треба вчитися?
— Зовсім.
— Яка чудесна країна! — промовив Піноккіо, ковтаючи слинку.— Яка чудесна країна! Я там ніколи не був, але уявляю собі.
— Чому ж ти не хочеш зі мною поїхати?
— Дарма ти мене вмовляєш! Я пообіцяв моїй добрій Феї стати порядним хлопчиком і не хочу ламати свого слова.
— Тоді прощай і привітай від мене всі школи, гімназії й ліцеї, що трапляться тобі по дорозі.
— Прощай, Ґнотику, щасливо тобі. Розважайся і згадуй інколи своїх товаришів.
І Піноккіо ступив уже два кроки, щоб піти собі, та раптом зупинився і, повернувшись до приятеля, спитав:
— А ти певний, що в цій країні всі тижні складаються з шести четвергів і однієї неділі?
— Голову закладу.
— І точно знаєш, що канікули там починаються першого січня і кінчаються в останній день грудня?
— Авжеж.
— Яка чудесна країна!—повторив Піноккіо ще раз і аж цмокнув від захвату. Потім наважився і рішуче промовив, пориваючись іти: — То прощавай насправді! Щасливо!
— Прощавай.
— Коли від'їжджаєте?
— Скоро.
— Шкода! Якби до від'їзду лишалась одна година, то я б, може, й зачекав.
— А Фея?
— Тепер уже пізно, тож однаково, чи повернуся додому на годину раніше чи на годину пізніше.
— Бідний Піноккіо! А якщо Фея тебе лаятиме?
— Нічого! Хай кричить. Накричиться досхочу та й заспокоїться.
Тим часом стало темно, зовсім темно. І ось удалині замерехтів вогник, почулося дзеленькання дзвіночків і звук труби, тоненький, як дзижчання комара.
— Он вони! — вигукнув Ґнотик, схопившись на ноги.
— Хто? — пошепки спитав Піноккіо.
— Фургон, який забере мене. Ну то як, поїдеш чи ні?
— А це правда,— спитав дерев'яний хлопчик,— що в тій країні взагалі не треба вчитися?
— Зовсім, зовсім не треба.
— Яка чудесна країна, яка чудесна країна, яка чудесна країна!