Родове дерево галицьких Мономаховичів

Галицько-волинська  гілка Мономаховичів бере свій початок з другої половини XII ст. Її засновником  вважається великий князь київський, правнук Володимира Мономаха Мстислав Ізяславич (р. нар. невід. –  1170), герой багатьох переможних битв з половецькими ордами, який після  захоплення Києва у 1169 р. суздальським князем Андрієм Боголюбським був  вигнаний до Волинської землі, де через рік закінчив свої дні.

Син Мстислава  Ізяславича, Роман Мстиславич (р.  нар. невід. – 1205), є одним з найвизначніших володарів України – Русі,  засновником Галицько-Волинської княжої держави. Успадкувавши по батькові  волинський престол, Роман у 1199 р., після смерті галицького князя Володимира  Ярославича, об’єднав Волинське та Галицьке князівства під своєю владою. У  внутрішній політиці Роман відзначався прагненням до зміцнення князівської  влади, невтомною боротьбою з боярським свавіллям; здійснив кілька переможних  походів проти половецьких ханів. Щодо зовнішньої політики, то Романові  вдалося встановити тісні відносини з Візантією (зокрема він одружився з дочкою  візантійського імператора Ісаака II, Анною), папським Римом, Угорським  королівством, польськими князівствами. У 1205 р. Роман загинув у Польщі,  втрутившись у тамтешній міжусобний конфлікт.

  Після смерті  Романа спадкоємцями престолу залишилися двоє його синів – Данило Романович (1201 – 1264) і Василько Романович (1203 – 1269), які разом зі своєю матір’ю (княгинею  Анною) були змушені тікати з Галича від переслідувань бояр-заколотників. Після  цього в Галицько-Волинській державі розгорнулася сорокарічна боротьба за  престол (1205 – 1245), сторонами в якій виступали чернігово-сіверська династія  (Ігоревичі), королі Угорщини (Ендре II) та Польщі (Лешек I), а також самозванці з числа  бояр. Василько Романович лише 1214 р. остаточно утвердив свою владу у  Волинській землі (за регентства матері); щодо Данила, то його стале панування в  Галичі розпочалося 1238 р., після запрошення його галицьким міським вічем. Тоді  ж Данило Романович спробував підбити під свою владу Київ (1238 р.), призначивши  туди намісником воєводу Дмитра Єйковича, однак монголо-татарська навала 1240 р.  стала йому на заваді. У 1245 р. Данило, востаннє розбивши претендентів на  галицький престол (чернігівського князя Ростислава Михайловича в союзі з  угорцями) в битві під Ярославом, завершив змагання за Галич на свою користь.  Основними напрямами зовнішньої політики братів Романовичів були боротьба з  експансією Тевтонського ордену (Дорогичинська битва 1238 р.) та  монголо-татарською навалою. В останньому напрямку, зокрема, Данилові та  Василькові вдалося укласти союзи з Угорщиною, Австрією, німецькими та  польськими князівствами, Великим князівством Литовським, папським Римом (у 1253  р. Данило був визнаний папою Іннокентієм IV як «король Русі»), а також  провести вдалий визвольний похід на Волинь 1252 р. Проте остаточно визволити  Україну – Русь від ординських загарбників Романовичам не вдалося.

  Син Данила  Галицького, Лев Данилович (р. нар.  невід. – 1301), на відміну від батька, намагався підтримувати з монголо-татарами  лояльні відносини. Водночас князеві вдалося зміцнити стосунки з Угорщиною (Лев  Данилович був одружений з дочкою угорського короля Бели IV, Констанцією), Австрією,  Чехією, розширити територію Галицько-Волинської держави (до її складу увійшла  частина українських земель Закарпаття). За часів правління Лева новою столицею  його держави стало місто, назване на честь князя, – Львів.

  Наступником Лева  на престолі став його син Юрій Львович (р.  нар. невід. – 1308), який, подібно до свого діда Данила Романовича,  користувався титулом «короля Русі». У період його правління було зміцнено  стосунки з польськими князівствами (дружиною Юрія стала дочка куявського князя  Казимира I), а також засновано в 1303 р. Галицьку православну  митрополію.

  Сини Юрія, Андрій Юрійович (р. нар. невід. – 1323)  і Лев Юрійович (р. нар. невід. –  1323), як і їхній прадід, вели активну боротьбу проти монголо-татарського гніту  в Україні – Русі. За словами тогочасного польського короля Владислава Локетка,  брати Юрійовичі були «непереможним щитом проти жорстокого татарського народу» і  в 1323 р. загинули, найімовірніше, в одному з боїв з монголо-татарами. Зі  смертю братів Юрійовичів урвалася галицько-волинська гілка княжої династії  Мономаховичів.