Таємна січ -  Кампот
  Головна сторінка
Цікава Україна
Праці істориків
Усі розділи
Новини
Пошук
Словники
Книги
Автори
Допомога
Завантаження
Про проект
Контакти
 
   

Також літописи:
Тут все про літописи
 

Реклама в літописах
буде реклама
 
  Нове:

Нариси воєнно-політичної історії України

Буквар Івана Федоровича

Атлантида в Криму!

Вовчухівська операція УГА

Чи був Мазепа зрадником?

 
  Цікаво:
А чи знаєш ти, що Характерники живуть серед звиайних українців...
читати далі..
 

Реклама
 
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ / Літописи / Густинський літопис

Густинський літопис (1623 — 1627 рр)

Густинський літопис. Фрагменти. — Це хронографічна і літописна компіляція, укладена в 1623 — 1627 рр. Існує припущення, що її укладачем був Захарія Копистенський. Основний список 1670 р. виготовив ієромонах Густинського монастиря Михаїл Лосицький. В хронографічній частині пам'ятки подається стислий огляд всесвітньої історії від «початку світу» до розселення слов'янських народів і виникнення Київської Русі.

Оригінал Густинського літопису не зберігся

Про літопис
Густинський літопис 1-ї пол. 17 ст.
Названий так за місцем збереження одного зі списків твору – у Густинському Свято-Троїцькому монастирі. Дата написання – 20–30-ті рр. 17 ст. (за ін. датуванням – 1-ша пол. кін. 16 ст., 1624–27, 1670).

Найраніший список – Густинський – датований 1670. Автор невідомий, авторство приписували З.Копистенському чи одному з переписувачів («писарю» Густинського списку) – М.Лосицькому. Г.л. уведено в наук. обіг 1810 О.Єрмолаєвим, нині відомо бл. десятка списків 17–18 ст.

Надрукований лише в різночитаннях до Іпатіївського та Хлєбниковського списків 1-го вид. 1843 2-го т. ПСРЛ (без вступної ч.).
 

В літописній частині викладаються відомості про історичні події на українських землях від часу заснування Києва до 1597 р. Тут розповідається про становлення, розквіт і занепад Київської Русі, про становище українських земель після татаро-монгольської навали, про їхні зв'язки з Північною Руссю, про загарбництво литовських князів, шляхетської Польщі та султанської Туреччини, про напади на Україну турків і татар. Закінчується твір нарисами «Про походження козаків», «Про запровадження нового календаря», «Про початок унії».

Примітки до тексту

 

ХРОНІКА, КОТРА ПОЧИНАЄТЬСЯ ОД ПОТОПУ 1 ПЕРШОГО СВІТУ, СТОВПОТВОРІННЯ 2, І РОЗДІЛЕННЯ МОВ 3, І РОЗСІЯННЯ ЛЮДУ 4 ПО ВСІЙ ПІДНЕБЕСНІЙ, РОЗПОВІДАЮЧИ ЯК ПРО РІЗНІ НАРОДИ, ТАК І ПРО ПОЧАТОК СЛОВ'ЯНСЬКОГО РОСІЙСЬКОГО НАРОДУ, І КОЛИ ВІН ОСІВ КИЇВ, І ЯК ОХРЕСТИВ БЛАГОВІРНИЙ КНЯЗЬ ВОЛОДИМИР РУСЬКУ ЗЕМЛЮ, І ПРО ВЕЛИКЕ КНЯЖІННЯ КИЇВСЬКЕ, І ПРО ГРЕЦЬКИХ ЦАРІВ. СПИСАЛАСЯ СЯ ХРОНІКА У МАЛІЙ РОСІЇ, У МОНАСТИРІ СВЯТОЇ ЖИВОНАЧАЛЬНОЇ ТРОЙЦІ ГУРТОЖИТЕЛЬНОМУ ГУСТИНСЬКОМУ 5 ПРИЛУЦЬКОМУ, ЗА БЛАГОСЛОВІННЯМ ПРЕВЕЛЕБНОГО ОД БОГА ЙОГО МИЛОСТІ ПАНА ОТЦЯ АВКСЕНТІЯ ЙОАКИМОВИЧА, ІГУМЕНА ТОЇ Ж СВЯТОЇ ОБИТЕЛІ, РОКУ 1670-ГО МІСЯЦЯ СЕРПНЯ 2-ГО ДНЯ

Фрагменти

 

ПЕРЕДМОВА ДО ЧИТАЧА

Природжено якусь хіть і любов до отчизни своєї почувати кожному чоловікові; всякого вона, неначе магніт-камінь залізо, до себе притягає; так і поет отой грецький, Гомер 6, ясно в своєму тексті виразив: він, коли був од роду свого оддалений, потрапивши в неволю, і вже вернутися не міг, то, ні про що не дбаючи, прагнув бачити хоча б дим своєї отчизни.

Отож бо й автори сеї хроніки руської, хоч і були людьми смертними і знали запевне, що смертю скінчити мусять, природженою любов'ю до отчизни своєї пройняті будучи, прагнули того, щоб і по їхньому одході наступним поколінням, тобто народові руському, не зосталися минулі речі не знані: що описали і світові ясно виразили, додавши попередньо од потопу, як по виході з ковчега Ной землю між синами своїми розділив, і котрі з них яку частину світу осіли, і який стан котрому синові благословив, зважаючи на волю божу, з котрих народи різні вийшли і в сторонах різних поосідали, і про війни звитяжні.

Крім того, в хроніці сій побачиш, читачу ласкавий, про царство грецьке, як звитяжне бувало, і про початок хрещення святого заходом благовірного великого князя Володимира Київського, котрий, Русь охрестивши ідоли поганські покрушив, і про те, як турок Грецію осів 7.

Чому кожній людині читання історій дуже корисне? Бо коли б не описано і світу не подано, разом би з тілом без вісті все сходило б у землю, і люди, як у темряві будучи, не відали б, що за минулих віків діялося.

Хроніку сю прочитавши, можеш передати її для звідання іншим, молодшим, що до них святий пророк Мойсей мовить: «Попроси отця свого, і покличе до тебе учителів, і научить тебе» 8.

Та я, не барячи передмовою сею, далі в книгу сю одсилаю, для ліпшого зрозуміння, усіх ваших милостей, хто схоче прочитати, а вашим милостям душевного спасіння і тілесного здоров'я зичу.

Писар тої хроніки ієромонах недостойний

Михайло Павлович Лосицький.


ЛІТОПИСЕЦЬ ЗА ПОМІЧЧЮ БОЖОЮ ПОЧИНАЄМО, ЩО РОЗПОВІДАЄ ПРО НАШ РУСЬКИЙ НАРОД, ОД ЯКОГО КОЛІНА ЗРІС І ЯК ТА КОЛИ В СІ СТОРОНИ ВСЕЛИВСЯ, І ЧОМУ РУССЮ НАЗВАВСЯ [...]

ПРО РОДОСЛІВ'Я НОЄВЕ, ОД ЯКОГО СИНА ЙОГО І ЯКІ НАРОДИ ПІШЛИ

[...]Афет 9 же, третій син Ноїв, який прийняв західні й північні країни, а саме Європу й частину Азії, мав сімох синів.

Перший — Гомер 10 — мав трьох синів [...]

Другий син Гомерів — Рифат 11. Од сього Рифата народилися пафлагони 12 енети, генети, венеди, венедиці 13, анти 14, алани 15, роксани 16, роксолани, од яких начебто пішла русь і алани, русь, москва, ляхи, слов'яни, болгари, серби. Сесі всі одного суть народу і язика, а саме слов'янського...

Шостий син Афетів — Мосох 17. Од сього, як каже дехто, народилася москва і слов'янський народ [...]

ПРО СЛОВ'ЯНСЬКИЙ НАРОД, ЗВІДКИ ВІН ВИЙШОВ І КОЛИ ДО ЄВРОПИ І САРМАТП 18 ПРИЙШОВ, І ПРО ЙОГО ВІЙНИ, І ЯК АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ 19 ПИСАННЯ ЙОМУ ДАВ

Родослів'я Ноєве розібравши, перейдімо до краще знаних вказівок про наш слов'янський народ, од кого й коли й на якому місці почав бути та коли до Європії й Сарматії прийшов.

По-перше, хай буде відомо усім, що Афет син Ноїв, отцем є всіх християн, які в Європії й Азії Меншій 20 живуть. Про се бо літописці мало не всі, старі й новіші, суголосно пишуть. Та що в сих двох частинах світу множество царств, народів і язиків є, які од Афетових сімох синів благословенням божим розплодилися і розмножилися. Про них я вище рік. Серед них є такі, що генеалогію свою без перерви, почавши од Ноя, аж досі числять. Про деякі ж народи досі недоуміння і несогласіє є між хронографами. Найбільше ж про наш слов'янський народ не можуть певно простежити, звідки проріс і почався сей славний та хоробрий народ. Самі бо, перше письма не вміючи, нічого про своє переднє буття не написали. А тому самі про себе не можуть нічого сказати. Географи ж різні різно про них кажуть.

Найтрудніше ж дізнатися щодо нашого слов'янського народу, звідки він є. Бо спершу ні один з-поміж хронографів ані слов'янами, ані руссю їх не йменував, а імена сі аж по множестві літ уже до них прикладені були. Та, одначе, розглядаючи у хронографів часи, і народи, і місця, де який народ у які часи сидів і коли в які сторони переходив, хоч і з трудом, знаходимо і нашого слов'янського народу такий початок.

Початок слов'ян. Каже дехто, що од Мосоха, шостого сина Афетового, наш народ слов'янський пішов і мосхинами, тобто москвою, іменувався, і що од сеї москви всі сармати — русь, ляхи, чехи, болгари, слов'яни — пішли. Поминає ж і Ксенофонт, давній хронограф, про сих мосхинів, дивним і ядовитим їх народом називаючи.

Інші ж знавці кажуть, що слов'яни од Рифата, сина Гомерового, а онука Афетового, пішли, і не такі злі були, як мосхини.

Інші ж кажуть, що народи, які пішли од сих обох, в одне змішалися і слов'янами нареклися.

Ті, що од Рифата, сина Гомерового, пішли, сиділи спершу в тій стороні, яка Пафлагонією зветься, і нареклися енетами. Через деякий же час, розплодившись, розійшлися вони по Азії та Європії й різними іменами нареклися. Та про се буде нижче. Про сих енетів поминають Гомер-поет, а також хронографи Йосиф 21, Птоломей 22, Геродот , Апполліоній 24 і Сабеллікус 25, називаючи їх енетами, чи тенетами.

Енети з пафлагонами. Птоломей, давній географ, так про них каже: «Енети, чи генети, із Азії Меншої вийшли і, прийшовши до Сарматії, сарматами нареклися. Жили вони спершу над морем Чорним вкупі з пафлагонами, і були з ними одного роду й однієї мови». Так само і Апполлоній, і Страбон 26 кажуть.

Мосхини з пафлагонами. Мосхини од Мосоха. Сібелліус Нерудолюс. Мартин Бєльський. Гвагнін 27 про сарматів. А тому гадає дехто, що й мосхини з енетами одним народом були, бо того ж із ними язика були і з ними сумежно жили, почавши од Каппадокії 28 і аж до Чорного моря. Веросій же каже, що мосхини пішли од Мосоха, сина Афетового, й осіли в Азії та Європі в 131-му році після потопу.

Енети од Рифа. Йосиф. Енетів же Йосиф виводить од Рифата, брата Асканового  29, з Пафлагонії. Од нього ж і гори Рифайські 30 в Сарматії іменувалися.

Проте, наскільки се нам відомо, всі народи слов'янські єдиного суть отця сини, бо єдиноголосся мови їхньої показує, що вони є єдиним народом. :

Про енетів, що вони з Пафлагонії прийшли, поминає Гомер, славний поет. Пишучи про Троянську війну 31, він так каже: «Прийшли пафлагони троянам на поміч із князем своїм Філіменесом, тобто Филимоном, котрий од тих енетів походив, у яких бувають добрі коні».

Енети в Іллірику 32 осіли. Бєльський про се, 73. [Пліній 33], кн. 6, р. II. Венеція-город. А як полонена була Троя 34 (що сталося в рік од сотворення світу 4556-й, а перед різдвом Христовим 551-й), тоді енети, у битві князя свого під Троєю втративши, пішли з Антенором , князем троянським, на захід, де одні в Іллірику осіли, інші ж з Антенором до Італії пішли, як Пліній каже, і, прийшовши над море Венединське 36, осіли там, і спорудили город великий на горбі, і нарекли його од свого імені Енецією. Та по тому, в рік од різдва Христового 458-й, енети, боячись Атілли , прозваного Бичем Божим, котрий полонив тоді західні сторони, перенесли город свій на море, де і донині є славний город Венеція. Про сих енетів усі старі й нові хронографи огласують.

Енети до Сарматії прийшли. Про те, як енети до Сарматії прийшли, каже Страбон. Двічі енети з місць своїх переходили. Вперше, як уже казав я, з Антенором з-під Трої, вторицею через Чорне море. Причиною переходу їхнього були цимбри, чи кіммерійці 38, [які] через море од них тоді жили, в тісному місці, напроти Таврики (тобто Криму), над озером, прозиваним Меотійським болотом 40, знані як кіммерійці босфорські 41. Коли ж пішли звідти цимбри, почали там на їхніх місцях жити енети.

Енети сарматами назвалися. Черкаси. П'ятигорці. Але згодом, розплодившись, енети вийшли звідти і наповнили всю ту сторону, тобто Сарматію. Од неї ж і самі нареклися сарматами. А на їхніх місцях, над озером Меотійським, нині живуть черкаси і п'ятигорці 42, мужі сильні й хоробрі на війні, і нашою таки мовою говорять.

Наші ж літописці кажуть трохи інакше — що сармати сюди прийшли з Аланом Другим, воєводою своїм. Гадаю, од сього алани й аланами нареклися.

Діодор Сікуль 43 свідчить, що пафлагонські народи (тобто енети) у північних сторонах широко розпросторилися і сарматами нареклися. Суголосний із ним і Д. Тетіман Стелла, описуючи генеалогію, де про початок народів так каже: «І розійшлись енети од Чорного моря, і наповнили Європії многі сторони північні. І нині там живуть русь та інші...» Той же і в іншому місці енетами називає всіх, які слов'янської мови вживають. Поминають і Страбон та Птоломей у «Географіях» своїх, описуючи всю піднебесну, про сих енетів, чи слов'ян, що в Сарматії і при Чорному морі живуть, коло , озера Меотійського, називаючи їх роксоланами. Так, ніби русь і алани.

Слов'яни мали війну зі шведами 44 із Мітрідатом 45. Граматик же і Войцех Краній і Ян Готує Магнус розповідають, що сі роксолани ще за много літ до різдва Христового війну мали з свеонами, тобто шведами; з ними ж і границю мали, яка й нині є. Мали також війну і з Мітрідатом, царем понтським і партським , який ту сторону держав, що її нині цар турецький держить. Суголосить сьому й Трогус Помпеюс 47, коли їхнє оружжя і броню поминає, кажучи: «Роксолани — хоробрі вої; роблять вони собі броню із сурових шкур волових, тими ж шкурами і щити свої обтягають, на війну ж кінно чи пішо вибираються. Оружжя ж їхнє — шабля, лук і дреколь». Такого оружжя і досі русь уживає. З дунським царем війна русі. Подібне до сього і Павсаній 48 про сарматів каже. Теж знаходиться і в літописах думських і шведських — і в Яна Магнуса Готуса, і у Граматика, і у Войцеха Кранеуса: що Ерік, воєвода короля дунського (котрий по тому був королем шведським) 49, війну мав із слов'янами і розбив їх на морі, де й Струмийка, князя їхнього, убив. Сей Ерік був у час різдва Христового.

Енети іллірійські македонян подолали . Ті ж енети, чи слов'яни, які в Іллірику осіли, коли умножилися, тоді Істрію 50, Далмацію 51, Мізію 52, по обидва боки Дунаю, племенем своїм наповнили, і одні іллірійцями, другі істрами, треті далматами нареклися, тобто тих сторон іменами, і, розпросторюючись, аж до Македонії й Албанії 53 прийшли.

Македоняни Філіппа 54 в заставу слов'янам дали. А що слов'яни силу мали над македонянами, то ті давали дані їм, а Філіпп, отець Александра, ще дитиною бувши, даний їм був у заставу, де й мови їхньої навик, та й по тому чтив їх.

Також і Александр Великий, Македонський, чтив їх. По тому ж і грамоту свободну на держання землі північної дав їм, яка й донині у літописців чесних трапляється, таке в собі маючи:

Грамота Александра Македонського. «Ми, Александр, Йовіша 55, найвищого бога, син, на землі ж Філіппа, царя македонського наступник, господар і цар усієї піднебесної, од сходу до заходу, од півдня аж до півночі, переможець мідійських і перських, вавілонських і грецьких царств 56 тощо, вам, великому і хороброму енетинського, тобто слов'янського, роду людям, благодать і мир і приязнь од нас і од наших намісників і по нас майбутніх володарів і господарів землі даруємо, бо ви нам завжди приклонні бисте, вірні і в слові тверді, у війнах доблесні і хоробрі і незрадливі. І за се даємо вам на вічні часи, з роду в рід, у державу всі сторони од північного океанського льодовитого моря, і хай ніхто, крім вашого роду, не дерзне в сих сторонах селитися. А якби знайшовся там хто-небудь іншого роду й іншої мови, то нехай буде вам раб, і нащадки його нехай будуть вам раби вовіки. Дано сю грамоту з Александрії 57. города, спорудження нашого, над рікою Нілом, за зволенням великих наших богів Йозіша і Марса 58, і Дія, і Арея 59, і Мінерви 60».

Ті ж енети, тобто слов'яни, які в Іллірику жили, по тому часті й подовгу з римлянами війни мали, як про те грецькі й римські літописці просторо пишуть, найбільше ж Апіній Александрієць 61, аж поки не були подолані й вигнані. Тоді-бо і царя їхнього Генозія римляни взяли і в Рим із переможними знаменнями повели, а їхні сторони самі посіли і насилля їм творили.

Слов'яни по Руській землі розійшлися і по-різному нареклися. Од сього часу наш руський літописець Нестор 62, чернець печерський, про слов'янське в Русь пришестя починає, кажучи:

Коли волохи, тобто римляни, найшли на слов'ян і стали насилувати їх, тоді слов'яни, знявшись із подунайської сторони, пішли на північ, тобто в Сарматію, до своїх, де нині Руська земля є. Розходячись, прозивалися іменами різними, од того, де і на якому місці осідали. Одні осіли на річці Мораві і нареклися морави , інші нареклися чехи 64, ще інші — хорвати білі 65; ті ж, що по Віслі-ріці осіли, нареклися ляхи , по тому поляни 67, інші — лутичі  68 і мазовшани 69; ті, що осіли по Дніпру, де нині є Київ, нареклися поляни 70; інші — деревляни 71, бо осіли в лісах; ті, що осіли між Прип'яттю 72 і Двіною 73, нареклися дреговичі 74; інші, на Полоті 75-ріці, яка тече у Двіну, нареклися полочани 76 ті, що осіли по Десні, по Сейму 77 і Пслу , нареклися сівери ; а ті, що коло озера Ільмер , нареклися слов'яни, своїм власним іменем. Сі по тому спорудили город великий Новгород 81, і був у них старійшина, хтось іменем Гостомисл 82, що про нього буде нижче.

Отак в Сарматії, в Європії, розійшовся народ слов'янський. І одтоді аж донині недвижимо пробуває.

Коли ж укріпилися, то знову через Дунай перейшли і впродовж многих літ царству Римському, а по тому і Грецькому пакості творили. Так Таціт 83 і Прокопій Кесарієць 84 пишуть.

Руси Рим узяли. Длугош 85, наш літописець, пише, що в рік 476-й, у дні першого Леона 86, прийшов Одонацер, князь роксоланський, тобто слов'янський, на Рим, і взяв його, і держав його 14-ть літ, аж поки од готів не був переможений і не втік до Равенни 87 і там убитий не був. Останки ж отих роксолан повернулися до готів і осіли там, де нині Поморська земля 88 є, і там город великий Ругію 89 спорудили.

Знову слов'яни первісні свої держави посіли. А інші слов'яни, день одо дня кріпнучи, безперестанно Грецькому царству і Грецькій державі пакості творили (як Таціт і Прокопій Кесарієць, літописець Юстініанів, пишуть), почавши од року 548-го і далі, аж поки в рік [... * Пропуск у джерелі. — Ред.] коли зі своїм хоробрим воєводою Хрунном в кінець не поразили греків, воєвод їхніх перебивши, і не поосідали первісні свої держави. Тоді й мову слов'янську, по їхньому одході трохи ушкоджену, поправили. Там же й донині вони живуть, називаючись слов'янами, болгарами, сербами, далматами та іншими іменами.

Кажуть ще, що сі слов'яни, змішавшись із тевтонами 90, німцями, нареклися вандалами 91 чи то од річки Вандалу, тобто Вісли (яка в ті часи так звалася), чи то од вождя свого хороброго Вандала, і множество зла західній стороні сотворили, а по сьому Африку посіли, де од року 429-го аж до року 438-го царювали, поки Велізарій, Юстініанів воєвода, Гілімера 92, царя їхнього, перемігши, не взяв і не привів у Цари-град, а по сьому тих вандалів у Африці не викоренив.

Навів би я тут і більше свідків, які про наш слов'янський народ поминають, та гадаю, що віру ймучому і сих годі.

Було ж бо й іншого множество пам'яті достойного з нашим слов'янським народом, про що й не відаємо. Бо, як вище казав я, спершу, простими бувши, слов'яни письма не мали. А тому нічого про себе, що з ними раніше було, сказати не можуть, тобто звідки їхній початок виходить, і які діла вони творили, і на якому місці житло спершу мали. Тільки од навколишніх царств літописці, а найбільше од тих земель, що їх слов'яни, силою приходячи, полонили, дещо про них написали, і нас сповістили, і страшними нарекли.

Які звичаї прадавніх слов'ян. Не вміли бо спершу ніякого іншого художества, крім оружної війни; і не мали ані городів, ані сіл, а по пущах жили. Одежа ж їхня була шкурятяна. Не хотіли бо мати над собою володаря а чи князя. Тільки коли на війну йшли, то тоді вибирали посеред себе мужа хороброго і смисленного, аби ними володів, допоки на війні були. І множество було у них нестройних звичаїв, що їх нині зоставляєм, аж поки згодом, роздивившись, не прийшли до такого устрою, який і нині є.

Отсє ж уже і вказав я, наскільки можна було, звідки вийшов наш народ слов'янський і як у північних сторонах, тобто в Сарматії, оселився. Ще ж подобає нам дещо про Сарматію сповістити.

ПРО САРМАТІЮ

Мартин Бєльський, 12. Дві є Сарматії — одна ассірійська, друга наша, європейська.

Сарматія ассірійська. Гвагнін про сарматів, 10. Ассірійська Сарматія — за рікою московською Доном, званою також Танаїсом 93, на сході. Жителі її понад Доном — народ московський. Інші ж, на схід, — скіфи 94. Одділяється ассірійська Сарматія од європейської вищепом'янутою рікою Доном. За границі має вона: од заходу — Дон; од півдня — Кавказькі гори, і Колхіду 95, і частину Понтійського  та Каспійського морів; од півночі — Окіянське море , що його також Скіфським морем називають, як і всю сю Сарматію Великою Скіфією нарікають.

Сарматія європейська. Бєльський про все виводить. Про народ польський. Друга Сарматія — європейська. У ній народи християнські живуть. По-перше, по сей бік Дону од заходу, москва, русь, литва 98, пруси 99, ляхи, поморяни 100, готи, тобто Gotty, алани, волохи 101, а також ті татари 102, що по сей бік Дону живуть. Границі ж має наша європейська Сарматія, за давніми географами, такі: од заходу — ріка Вісла; од півдня — гори Угорські, звані також Татри, чи Бескиди 103; од півночі — море Венедицьке, тобто океан великий Північний, що його нинішні географи морем Сарматським називають 104; а од сходу — ріка Дон, звана також Танаїсом [...]

ПРО КИЯ, КНЯЗЯ КИЇВСЬКОГО, І ПРО СПОРУДЖЕННЯ КИЄВА, І ЯК ПОДОЛАНІ БУЛИ НАШІ СЛОВ'ЯНИ ВАРЯГАМИ 105 І ХОЗАРАМИ 106

Коли розійшовся слов'янський народ по Сарматії і осіло кожне плем'я його на своєму місці, од чого кожне з них по-різному прозвалося (як уже мовилося вище), тоді не мали вони над собою спільного володаря, або князя, а тільки над кожним родом свій володів: інший князь був у Новгороді, інший у Деревлянах, інший у Полянах тощо. А які володарі та які устрої тоді в них були, не можна знати, бо письма вони не мали. Коли ж почали вони мати письмо, одтоді й починають розказувати про своїх володарів початок, а також про устрій своєї землі.

Кий, Щек, Хорив, Либедь 107. Начебто було в Полянах три брати-князі — Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либедь. І були то мужі мудрі й кмітливі. Жив Кий із родом своїм на горі, де узвіз Боричів 108. Брат же його Щек жив по другий бік, на горі, що зветься Щекавиця 109. А третій брат, Хорив, жив на третій горі, що зветься Хоревиця . І був там ліс великий, в якому ловили звірів.

Київ споруджений. Отож по тому спорудили вони на горі над Дніпром город і нарекли його Київ, в ім'я старшого брата. Був же тут і перевіз через Дніпро. І одтоді почався сей слов'янський город Київ.

Люди тоді були невігласи і не відали бога ані закону божого не мали, а, тьмою ідолобісся затьмарені будучи, жертви богомерзкі богам своїм приносили, і озерам, і колодязям, і гаям тощо. Як бо кого тоді диявол звабив і навчив, так вірували і творили.

Кий ходив до Царгорода. Кий же, що про нього вище мовилось, був муж мудрий і кмітливий, у всьому мудро давав собі раду і в роді своєму мирно княжив. А по тому він пішов до Царгорода, де велику честь прийняв од царя, і повернувся з миром. Коли ж прийшов Кий до Дунаю, то полюбилася йому та місцина, і зрубив він город і нарік його Києвом, хотячи в ньому осісти. Але не дали йому того тамтешні жителі. Тоді Кий, зоставивши його, прийшов до великого Києва і тут прожив остаток часу життя свого, та й помер з миром. Так само і брати його. Дунайці ж і донині те городище Києвцем називають.

Не можемо знати, в які часи і роки та скільки літ княжив сей Кий; і які були його діла, устрої та війни; і хто по ньому княжив; і чи мав сина, чи ні; і скільки літ по ньому проминуло до великого князя Рюрика 111, що його бояри Аскольд 112 і Дір 113 княжили в Києві. Бо про те все писання не маємо, тільки се відаємо, що по смерті сих братів множество розрухів і міжусобних воєн було, повстав бо рід на рід.

Хозари, русь подолавши, данину з них збирають . По тому бо і хозари прийшли; і напали на полян, тобто киян, і деревлян; і, подолавши їх, повеліли собі данину давати од диму по білій вивіриці 114. По тому ж, надумавши, кияни дали їм меч двосічний і понесли хозари той меч до князя свого і до старійшин своїх, кажучи:

— Отсє добули данину нову. Старійшини ж мовили їм:

— Що таке і звідкіля? Вони ж одповіли їм:

— Народ, що в лісах і на горах над рікою Дніпровською живе, дав нам сей меч.

Старійшини ж хозарські, оглянувши той меч, рекли до князя свого:

— Княже! Недобре ся данина знаменує. Ми ж бо зброєю односічною, тобто шаблею, домоглися володіти землею і данини з чужинців брати. То ж сі, що таку мають зброю двосічну, тобто меч, будуть і нами володіти та з нас данину збирати, і в інших сторонах.

Що невдовзі й збулося все.

Не своєю бо волею, а божим промислом се старійшини хозарські прорекли.

Йосиф-історик: Так, як тоді, коли Мойсей, ще малий бувши, вінець фараонові з голови скинув і ногами поправ, а старійшини єгипетські фараонові прорекли, що сей хлопець має смирити царство Єгипетське, як і сталося свого часу.

Отож і хозари, котрі спершу над руссю владу мали, по тому під владу русі самі підпали, аж до сього дня [...]

ПРО ВИНАЙДЕННЯ ПИСЬМЕН СЛОВ'ЯНСЬКИХ І ПЕРЕКЛАДАННЯ КНИГ ІЗ ГРЕЦЬКОЇ МОВИ НА СЛОВ'ЯНСЬКУ

Про се літописці по-різному повідають, не знаючи, хто, і коли, і в який час винайшов грамоту слов'янську.

Мартин Бєльський, кн.І. лист 13. Гвагнін про Русь, 2. Деякі кажуть, що ще святий Іеронім, котрий був родом слов'янин, премудрий бувши в писанні і люблячи свій народ слов'янський, не схотів, щоб він у безумії пробував, і винайшов йому букви, і грамоту своєю рідною мовою уклав.

Кромер 115, к н. 3, лист 43. Інші ж інакше кажуть.

Та достовірніше те, що каже преподобний отець наш Нестор, літописець руський.

Як охрещена була земля Болгарська, в рік 6371 [863], інші слов'яни без письма пробували.

По тому ж, у рік 6374 [866], зібралися князі — Ростислав Словенський 116, Святополк Муравський 117, Коцел Болгарський 118 — і послали до царя Михаїла 119 і Фотія-патріарха, кажучи:

— Отсе земля наша уже охрещена. Учителя ж не маємо, аби нас напутив, і навчив, і розтлумачив нам Святі Книги 120.

А ми ж не розуміємо ані грецької, ані латинської мови. Багато хто до нас приходить і од латинян та інакше нас учить. А ми, письма не маючи, не відаємо, в чому віра наша і що нам належить творити. Отож пошліть нам учителів, які б могли нам переказати книжні слова і розум їхній, хай перетлумачать нам Книги Святі нашою мовою слов'янською.

Се почувши, Михаїл-цар повідав про се Фотієві-патріарху, зізвав вельмож і старійшин, повідав їм слова і жадання слов'янських князів. Усі ж похвалили бога і жадання їхнє, і ради радили з царем і патріархом, як і де можна було б знайти чоловіка, на се діло придатного. По тому хтось сказав царю, що є в Солуні 121 чоловік, на ім'я Лев, який має двох синів премудрих, і в книжному і в філософському вченні достойних, і в мові слов'янській умілих. Се почувши, цар одразу ж послав у Солунь до Лева, аби прислав йому синів своїх. Лев не бариться, а одразу ж посилає Кирила і Мефодія і23, синів своїх.

Коли ж ті прийшли до царя, мовить їм цар:

— Прислала до мене Слов'янська земля, просячи собі вчителів, які б їм могли витлумачити Святі Книги. І не знайшов я на се діло вдатніших од вас. А тому й прошу вас: ідіть до них і в темряві сущих християн просвітіть Святим Письмом, і умножте даний вам од бога талант, аби нагороду велику за свою працю од нього прийняти.

Вони ж слухняно скорилися волі царевій, більше ж божій, і, прийнявши свячення і благословіння од патріарха Фотія, пішли в Слов'янську землю, й уклали письмена азбучні, і переклали на слов'янську мову святе Євангеліє 124, Апостол 125, Псалтир 126, Октоїх 127 та інші Святі Книги. І раді були слов'яни, що своєю вже мовою мали Святі Книги і чули велич божу.

Бєльський про все, 236. Деякі ж противилися сьому, кажучи:

— Не достойно нікому мати свої букви і своє письмо, крім євреїв, і греків, і латинян, за Пілатовим писанням , яке той на хресті господнім написав.

Почувши про се, папа римський Миколай 129 заперечив таким і од церкви їх одлучити повелів, поки не покаються, кажучи:

— Якщо не достойно кожному своєю мовою хвалити бога, то як же може збутися слово пророче, яке каже: «Хваліте господа, всі народи» (Псалом 116-й), або як апостол Павло каже: «Імені Ісусовому нехай кожне коліно поклониться небесних і земних, і преісподніх, і кожна мова нехай виповість, що господь Ісус Христос у славу богові-отцю» [До філіпійців 130, гл. 2, ст. 10 — 11], або в Діяннях апостолів: «Кожен, хто боїться бога і чинить правду, до якого б народу він не належав, приємний богові» [гл. 10, ст. 35].

Грамоту ж слов'янську похвалив і благословив, а слов'янам і болгарам наказав і підтвердив у всьому коритися учителям своїм Кирилові і Мефодію.

Кромер, кн. З, лист 43. Кирило і Мефодій з великим старанням учили слов'ян, і ляхів, і муравів, і інших. По тому бо Кирило пішов у Болгари, а Мефодій зостався у Мураві, в Слов'янах. А Коцел поставив його єпископом у Панії-городі на місці святого апостола Андроніка 131, що був одним із 70-ти апостолів, учнів святого Павла, од якого і посланий був проповідувати слово спасіння слов'янам і муравам. Тому-то й Павло-апостол 132 є наш руський апостол, бо був, проповідуючи, в Міссії й Іллірику, тобто в Слов'янській землі, де й сього Андроніка посилав до Мурави: бо єдині русь, і слов'яни, і болгари, і мурави. Ми бо, що нині руссю називаємося, од варягів се найменування не перед многими роками прийняли.

Бєльський про все , в рік 902, лист 336. Мефодій же, що про нього вище мовиться, посадив двох священиків, вправних скорописців, які переклали за рік і за шість місяців багато Книг Святих, і хвалу воздав богові, що в сьому богоспасенному ділі сприяв йому; сам же, не перестаючи, трудився, проповідуючи і навчаючи слов'ян і ляхів, яких теж наставив слов'янською мовою хвалити бога. І благословив бог труд і старання його, що й досі слов'янські народи своєю мовою хвалять господа; і в Кракові, на Клепарі 133, тільки недавно перестали слов'янською мовою службу божу служити [...]

 

КНЯЖІННЯ В КИЄВІ СВЯТОСЛАВА ВСЕВОЛОДИЧА 134 ЧЕРНІГІВСЬКОГО

[...] У рік 6686 [1178] [...] Кончак. Половці. Утекли половці. У той же рік прийшов безбожний Кончак 135 з половцями і множество зла християнам коло Переяслава 136 сотворив. Вийшов же супроти них Святослав Київський, ждучи Ростиславичів 137 та інших князів, і просив у Кончака миру. Той же не хотів. Та почувши, що князі руські йдуть на поміч Святославу, половці кинулися тікати у свої землі [...]

У той же рік сів Ігор 138 у Новгороді Сіверському 139, а Ярослав, брат Святославів 140, у Чернігові 141 [...]

У рік 6688 [1180]. Святослав мириться з братами. Пішов Святослав Всеволодич Київський до Любеча 142, і призвав туди Ярослава, й Ігоря, і Всеволода 143, братів своїх 144, і поладнав із ними [...]

Всеволод 145 підступом полонив Гліба 146. У той же рік послав Святослав сина свого Гліба в поміч

Роману Ростиславичу 147, на Всеволода Московського 148, а Всеволод, підлестивши його вдаваною приязню, призвав до себе і закував у кайдани.

Святослав почав війну на Русі. Святослав же, почувши, що син його обдурений і закований і що вже неможливо його з неволі вибавити, умислив мститися Ростиславичам, яким був його в поміч послав. Ще помислив: «Як винищу Ростиславичів, то волості їхні собі возьму». І, зібравшись, напав несподівано на Давида Ростиславича 149 і побрав усе добро його.

Роман Ростиславич умер. Та, однак, Давид сам із княгинею збувся рук його й утік у Смоленськ до Романа, брата свого, що його вже умерлим застав, коли над ним плакали всі, як над отцем. І сів Давид у Смоленську на княжінні, по братові своєму.

Святослав утік із Києва, але знову зібрав рать велику. Святослав же, почувши про се, убоявся, що переступив хресне цілування Ростиславичам і почав війну, якою нічого не досяг, а тільки роз'ярив [Ростиславичів]. А тому, зоставивши Київ, пішов у Чернігів, де зібрав своїх братів і половців множество і, не відаючи, на кого спершу піти, чи на Ростиславичів, а чи на Всеволода Московського, де сидів його син у в'язниці, розділив військо [...]

Святослав знову ввійшов у Київ. А Святослав із братами знову ввійшов у Київ і одпустив од себе половців, пославши з ними Ігоря Святославича.

Рюрик 150 розбив половців. Рюрик же Ростиславич, маючи із собою Мстислава Володимирича, сина стрийового 151, та інших князів і чорних клобуків , напав на Ігоря й половців і бився з ними кріпко, аж доки не розбив дощенту. Хоч і велике множество половців було, та одні побиті лягли, а інші у Чорториї 153 потонули.

Князів половецьких піймано . Убили ж тут і половецького князя Козла Сотоновича, і Єлтуга, Кончакового брата, а Кончаковичів, тобто Тутора, Бякобу, Кунячука, Чугія, живими узяли; сам же Кончак із Ігорем ледве у човні втекли [...]

Кончак із половцями прийшов . У рік 6691 [1183], лютого 23-го, в перший тиждень посту, знову прийшов Кончак і Гліб Тирієвич із множеством половців. Святослав же Київський із Рюриком Ростиславичем пішли на них. Та зустрів їх Ярослав, брат Святослава Київського, мовлячи:

— Нащо вам самим трудитися нині? Та ж небагато половців. Пошліть кого іншого замість себе. А на літо всі на них підемо.

Вони ж, послухавши його, повернулися самі, а з полками своїми послали інших на половців: Святослав Київський послав із Києва Олега Святославича 155, а з Чернігова Ігоря, і Всеволода, і Романа, і Андрія, і трохи чорних клобуків із Кундурем і Кундувдієм.

Русь половців побідила . Половці ж, почувши, що русь іде на них, кинулися тікати од неї. Та русь гналася за ними і множество їх побила, а ще більще в Хирії-ріці потопила; і одтам, многі здобичі взявши, з радістю повернулася [...]

Князі на половців збираються . У той же рік зібрався Святослав Київський на половців із Рюриком Ростиславичем, і з синами своїми, Мстиславом і Глібом та Володимиром Глібовичем ' 56 із Переяслава. Пішов ще з ним Всеволод Ярославич із Луцька з братом своїм Мстиславом 158 і Мстислав Романович із Смоленська 159 та Ізясдав Давидич, онук Ростиславів, і Мстислав Городенський, і Ярослав Пінський із братом своїм Глібом, і од Ярослава Галицького 16° поміч.

[Князі руські] перемогли половців і князів їхніх у полон побрали. І сі всі з полками своїми пішли на половців і їх, поміччю божою, перемогли і незчисленне множество .перебили, не мало ж і в полон побрали, не тільки простих, а й князів: по-перше, взяли найстаршого князя Кобяка Карлисевича і двох синів його, Бимоковича Ізая і Тувлія з сином, і брата його Токмища, Осалука, Та.рха, Данила, Содвака Куловицького; убили ж Корязя Колотоновича, Тарсуха 161 та інших без числа. Сю ж велику перемогу над поганими бог дав липня 30-го. І повернулися Святослав із усіма з великою ж користю, славлячи бога.

Ігор розбив половців. У той же рік Ігор і Всеволод Святославичі і Святослав Ольгович 1б2 пішли в Половці; та й ті останки половецькі, поміччю божою, побили [...]

У рік 6692 [1184]. Кончак безбожний знову прийшов із множеством половців на Руську землю, хотячи її мечем і вогнем пусту сотворити. Мав же він із собою якогось бусурменина, який стріляв живим огнем. Мав же він і самостріли великі, такі, що один самостріл ледве п'ятдесят мужів могли напрягти, І з такою великою силою прийшовши, став [Кончак] на ріці Хоролі 163, і послав облудно до Ярослава Всеволодича, немов би хотячи з ним миритися. Ярослав же послав до нього свого мужа Ольстина Олексича 164. А брат його, Святослав Київський, мовив йому:

— Не йми віри поганам!

Святослав пішов на половців і переміг їх . І зібрався на половців Святослав Київський із Рюриком

Ростиславичем та з усіма вище пом'янутими князями, і, божою поміччю, перемогли їх, многих же в полон побрали; взяли ж там у полон і того бусурменина, який огнем стріляв; останні ж кинулися тікати; князі ж повернулися з радістю, славлячи бога. Ся ж перемога була травня 1-го дня...

У рік 6693 [1185]. [Руські полки] половців перемогли. Святослав Київський, одразу ж, навесні, послав на половців Романа Ніздиловича, і той, поміччю божою, квітня 21-го, на самий Великдень, переміг їх і вежі їхні побрав. Ярослав же Всеволодич соромився князів, що не ходив на поміч їм проти половців і що без нього вони перемогли їх.

Той, хто з гординею на війну йде, переможений буває . У той же рік, квітня 13-го, Ігор Святославич, онук Олегів, не повідаючи Святославу Київському, пішов із Новгорода [Сіверського] на половців і узяв із собою брата свого Всеволода із Трубецька, і Святослава Ольговича із Рильська, і Володимира, сина свого, з Путивля, і Ольстина Олексина, воєводу Ярослава Всеволодича, із ковуями чернігівськими.

Затемнення сонця. І в той час було затемнення сонця; а се знамення не на добро буває. Та Ігор, одначе, пішов, не зваживши на те.

Коли ж прийшли вони в землю Половецьку, вийшло супроти них незчисленне множество половців, які билися з руссю кріпко, аж доки, попущенням божим, поразка не спіткала християн; одні перебиті були, а другі у полон побрані. Взятий був у полон і сам князь Ігор Таргаломвовим мужем Чилбуком; а Всеволода, брата його, Роман Княжич , а Святослава Ольговича Єлдук у Бобурчевичах, а Володимира 166 Ігоревича Копти Вулашевич полонили. Отак із великого множества християн не багато хто втік — одні бо побиті там полягли, другі у полон побрані були, а ще більше їх у ріках потонуло, останні ж взяті були у полон.

Вість Святославу. У той час Святослав Київський хотів піти на половців. Аж се прибіг до нього з тої битви Біловод Просович, повідаючи йому про погибель християн у землі Половецькій.

Половці прийшли на Русь . Половці ж, перемігши християн, заповзялись гординею великою і, одразу ж, пішли на Руську землю.

Суперечка між половцями . І була між ними незгода, в яку сторону іти. Кончак хотів піти на Київ, щоб помститися за своїх братів, кажучи:

— Там бо множество разів розбиті були наші, там убитий був і наш великий князь Боняк. 167

Другий же князь, [Гза] 168, казав:

— Ходімо в ту сторону, звідки вийшли князі [руські], а мужі [тамошні] у нас вигибли, і без труду там будемо мати користь.

Отож розділилися.

Кончак під Переяслав прийшов . Володимир бився з ним кріпко. Кончак прийшов до Переяслава, де Володимир Глібович кріпко боронився од половців, — ними ж і поранений він був трьома списами — і слав безперестанно до Святослава Київського по поміч.

Не скоро Святослав прийшов на поміч . Та доки Святослав із Рюриком Ростиславичем й іншими князями прийшли, половці город Римов 169 полонили і, взявши там велику користь, повернули у свої землі без всякої заборони.

Половці околиці Путивля 170 пополонили . А Кза з іншими половцями полонили і попалили околиці Путивля і повернулися.

Князі ж руські збиралися, не збираючись, та по одході половців розійшлися.

Ігор утік од половців. Ігор же, в ослабі бувши, утік од половців із якимсь Лавром-половчанином 171. І раді йому були всі [...]

У рік 6695 [1187]. Половці прийшли на Русь. по тому втекли. Прийшли половці на Русь, та Святослав Київський і Рюрик Ростиславич, Володимир Глібович й інші князі, й чорні клобуки пішли супроти них, і половці втекли.

У тому поході розхворівся Володимир Глібович, і його на ношах перенесли до Переяслава; невдовзі ж, квітня 18-го, він переставився; і поклали його в церкві святого Михаїла [...]

Половці часто почали воювати. У той же рік воював Кончак із половцями по Росі; і по сьому почали часто бувати половці, полонячи землі по Росі і по Чернігівській волості.

Половців перемогли християни. Незгода між князями . Тієї ж зими Рюрик Ростиславич, і Святослав Київський, та інші князі, зібравшись, пішли на половців, і перемогли їх, і вежі їхні побрали. Хотіли ж вони і далі піти, бо мали вість, що половців множество з великим добром неподалік є, без сторожі; та Ярослав, брат Святослава Київського, уперся і не схотів піти ані свого полку пустити; молили його всі, аби пішов хоч би трохи з ними, та він аж ніяк не хотів, а повернувся із своїм полком; тому то і всім довелося повернутися, бо з його одходом многі заколотилися [...]

У той же рік, вересня 15-го, було страшне затемнення сонця, так що нітрохи його не зосталося, і тьма була по всій землі, аж зорі з'явилися [...]

Ярослав Галицький переставився . У той же рік, жовтня 1-го, переставився Ярослав Володимирич, галицький князь, і покладений був у церкві Пресвятої Богородиці; був сей князь мудрий і богобоязливий і милостивий до всіх, і любив священиків, і ченців, і церкви.

Ярослав розділив князівство між синами своїми . Умираючи ж, дав Ярослав своєму сину меншому Олегу 172 Галич, а Володимиру Перемишль, і повелів їм цілувати хрест. Сей Олег народжений був од Настаски, люблениці Ярославової; польські літописці Мечиславом, або Мстиславом, його називають. А Володимир був од Ольги Юр'ївни, сестри Всеволода Московського.

Володимир вигнав Олега . По смерті ж Ярослава син його Володимир не послухав отця свого і вигнав Олега із Галича.

Олег шукає помочі. Олег же пішов до Рюрика Ростиславича [...]

Володимир Ігоревич прийшов із Половців . У той же час прийшов із Половців Володимир Ігоревич із Кончаківною, яку хрестили і вінчали по-християнськи [...]

[Руські полки] половців перемогли . У ту ж зиму послав Святослав Київський і Рюрик Ростиславич воєводу Романа Ніздиловича 174 із своїми полками на половців, за Дніпро, який, божою поміччю, переміг їх і вежі їхні побрав.

У рік 6696 [1188]. Володимир Галицький беззаконно живе; жону у священика взяв. Володимир Галицький не успадкував життя й розуму Ярослава, отця свого, почав бо пити і нечисто жити, і де тільки бачив жону або дівчину красну, то й брав і беззаконничав з ними, їх оскверняючи. Узяв же він і у священика жону і з нею мав двох синів [...]

У рік 6698 [1190] [...] Святослав окував Кунтувдія. У ту ж зиму Святослав Київський, за обмовою, взяв Кунтувдія, князя торчевського. А той приязний був до Русі. Рюрик же, жаліючи його, що добрий був до Русі, увіщав Святослава, аби пустив його, і Святослав привів того до присяги, що не буде він мститися йому, та й пустив його. Кунтовдій мститься. Кунтовдій же, не стерпівши сорому, пішов у Половці до Тогдлієва, князя їхнього, і наустив його на Русь. Половці ж, послухавшись його, почали воювати на Русі.

Ростислав переміг половців . На той час Рюрик од'їхав до Овруча, по своїй потребі, та, відаючи, що Кунтовдій має мститися за свою обиду, задля того зоставив у Торчеську сина свого Ростислава з полком. Ростислав же, побачивши насилля од половців, зібрався із Ростиславом Володимировичем і чорними клобуками, та й пішов на половців, і, божою поміччю, переміг їх, і забрав вежі їхні, і жони і діти, по сей бік Дніпра, та неспромога йому була перевезтися в їхню сторону, за Дніпро, бо вже мороз був, і вернувся він у свою землю. Половці ж знову зібралися, маючи із собою трьох князів, Колдечих, Кобана, і Урусовичів обох, і Бігбарса, і Кочаєвичів чотирьох. Ярополк же Томзакович, із своїм полком, і сі всі перепливли через Дніпро із многим множеством половців і догнали Ростислава на третій день. Ростислав же помолився богу і обернувся до них, і розбив їх тут незчисленне множество, і живих узяв 600, не много ж їх і втекло; взяв же тут у полон і самого князя Кобана, але той одкупився од чорних клобуків і пущений був. Ростислав же прославив бога, який дав йому перемогу над поганими, і вернувся з радістю.

Половці бояться, а зле чинять . Ще ж знову привів половців Кунтувдій. Але половці ішли з острахом, і тіні своєї боячись, а як прийшла їм вість, що Святослав Київський іде на них, то завернули. Коли ж Святослав пішов у Київ, половці знову повернулися в Русь, та як зачули, що Гліб Святославич іде на них, то знову кинулись тікати і, переходячи Рось, на льоду обломились і потопилися, а других побили русичі, останки ж узяли в полон. А Кунтувдій утік.

У рік 6699 [1191] [...] [Ігор] половців переміг. У той же рік Ігор Святославич зібрався на половців, і переміг їх, і, множество од них там добра взявши, приніс у свою землю.

Князі на половців зібралися . На зиму ж знову пішов він на половців, узявши із собою Всеволода-брата і синів Святослава Київського — Всеволода 175, Володимира 1?6, Святослава 177; і Ростислава Ярославича 178, братанича Святослава Київського, і Давида та Бориса 180 Ольговичів, братаничів своїх. І з сими всіма пішов він на половців. А половці, звідавши про се, зібралися незчисленним множеством і, вежі поставивши за собою, самі пішли на Русь. Ігор же, мавши вість, що половці готові до війни й уже йдуть супроти них у великому множестві, вернувся. Половці ж посунули за ними, але не настигли їх.

У рік 6700 [1192]. Князі стережуть землі од половців. Святослав Київський, чуючи про множество половців, зібрався з Рюриком і стояв усе літо під Каневом стережучи землі руські од половців.

Чорні клобуки хотять піти на половців . У ту ж осінь чорні клобуки хотіли піти на половців і просили із собою Ростислава Рюриковича 181, та не пустив його отець. Ростислав же і Святослав Володимиричі, онуки Мстиславові, пішли до них і, погодившись із ними, знову од них повернулися.

Тієї ж зими послав Рюрик у Половці по Кундувдія. Половці ж привели Кундувдія до Рюрика. І Рюрик, обдарувавши, одпустив їх, а Кундувдія зоставив і дав йому город на Росі Дверен, заради Руської землі [...]

У рік 6701 [1193]. Святослав не помирився з половцями. Святослав і Рюрик послали до половців, аби ті прийшли до них на мир. І прийшли аж од Лукомор'я Якуц, Тоглий та ще Бурчевичі, Сулак, Азай, з полками своїми. Але не помирилися. Бо і Святослав із Рюриком не в одне тягли, завжди бо Святослав добрій раді Рюриковій противився.

Ростислав перебив половців . У ту ж зиму чорні клобуки, зібравшись у похід, упросили із собою Ростислава Рюриковича із Чорнобиля. Ростислав же узяв із собою Мстислава Давидича. І пішли вони на половців, не звістивши про те Рюрика. І спершу взяли вони в полон сторожу половецьку, яка правдиво їм про все розказала, а по тому ішли цілу ніч і на світанку вдарили на вежі половецькі, й перебили там незчисленне множество половців, і князів і ліпших мужів їхніх у полон повели, взяли ж там незчисленне множество добра і скотини, і, похваливши бога, вернулися з радістю. Інші ж половці, в скорому часі зібравшись, гналися за ними аж до Росі, та не сміли вдарити на них і ні з чим вернулися [...]

Сеї ж зими воювали половці по Узбережжю і пограбували торків 182 [...]

 

ПРО ПОЧАТОК КОЗАКІВ

У рік 7024 [1516]. Король хоче миру з Москвою. Мартин Бєльськи й, 933. Жигмонт 183, король польський, прагнучи до миру з Москвою, просив кесаря німецького , аби той помирив його з князем московським 185. Та чи помиришся із гордим і впертим?

Отож, король почав готуватися до війни і послав до Миндикерея 186, царя татарського, аби той пішов із ним на Москву; та той, лукавий бувши, і од короля, і од князя дари брав і обом помагати обіцяв. Король же, не покладаючи віри на сього пса, помислив, що коли той схоче шкодити своїми загонами в нашій землі, то треба буде нашим одстрашити їх із неї; тож сповістив своїх, аби стереглися татарів: усією бо силою міг татарин піти в його землю.

Огнем і мечем плінив землю . Так ото і сотворив окаянний Миндикерей: послав чотирьох цариків із сорока тисячами татарів; і положилися при Бузську 187, а загони по Волині і Поділлю розпустили, скрізь огнем і мечем пустошачи землю; самих тільки людей одвів у полон до п'ятдесяти тисяч; що вже казати про товар та все інше. Зібралися на них наші, але не важилися проти такого множества виступити.

Про початок козаків . У той то лихий рік і почалися на Україні козаки, що про них — про те, звідки і як початок свій мають — дещо скажемо.

Наш народ брані любить . Вже од самого початку свого народ наш руський війн не минав, і з первовіку доводилося йому знати се художество — зброю та брані. Про се вже докладніше оповідалося в главі про те, звідки взявся народ словенський.

Князі в Русі перевелися. По тому, як почали князі бути, настав ліпший лад і звичаї кращі завелися в землі нашій, та, одначе, народ наш войовничий не переставав вести війни якщо не з окольними народами — греками, а потім половцями, печенігами, — то самі межи собою, як і з сього літопису можна бачити, допоки од Батия 188, татарського царя, що землю нашу руську спустошив, а народ наш умалив і смирив, до того ж ще і од ляхів, і литви, і москви, та й од міжусобних воєн зіло озлоблені й умалені ми стали; а там і князі у нас перевелися; тоді тільки наш народ трохи заспокоївся.

Гвагнін про Русь і про Литву , 31. У рік же вищесказаний, коли король мірявся силою з Москвою, а Миндикирей полонив землю нашу, як про те вище мовилося, послав Жигмонт-король посла до Миндикирея, кажучи:

— Нащо, мир маючи зо мною, полонив мою землю? Миндикирей же одповів:

— Не з моєї волі се безчинці сотворили, не зміг я їх утримати.

Початок козаків. Жигмонт-король, хотячи сміхом за сміх оддячити, послав Прецлава Лянцькорунського 189 на Україну 190 збирати люд і так само татарам пакостити.

Козаки побили турків і татарів . Той же, зібравши охотників кілька сот, пішов із ними аж під Білогород 191 і там забрав множество товару, і коней, і овець татарських і турецьких, та й повернувся назад. Татари ж бо і турки, зібравшись, гналися за ними і настигли їх аж під Очаковом 192, біля Овидового озера 193, і билися з ними; та наші поразили їх і з великим добитком та в доброму здоров'ї повернулися.

По тім козаками нареклися . І по тім війнолюбивий наш народ, засмакувавши собі із добичі, наставив собі старійшину з-посеред себе, на ймення Козака; од нього ж бо і самі по тім козаками нареклися; і почали самі часто в Татарську землю ходити і звідти багаті добитки приносити. День же одо дня примножалося їх, так що з часом намножилося. І навіть досі не перестають вони пакості творити татарам і туркам. А старійшину собі обирають з-посеред себе, мужа хороброго і смисленного, за своїм давнім обичаєм; живуть же повсігди на Запорожжі. Рибу ловлять, її без солі на сонці сушать. А на зиму розходяться кождий у свій город. Тільки кілька сот зоставляють на курені стерегти стрільби і човнів. А на літо знову збираються.

Отак то початок свій прийняли [...]


II. Густинський літопис. 1

 

1) Див. П. С. Р. Л. II, р. 1843; с. 519 — 520; текст — за рук. М. Лосицького р. 1670 (М. О. Ист. и Др. P.); рук. Мгарського ман. XVII в. (Арх. Ком.); рук. Архива Мин. Ин. Д. XVII в.; до цих рукоп. додаємо рук. Увар. № 1400 (33) XVIII в., сс. 247 — 248, де на полях подано коротенький зміст частин текста.


Примітки

1) Ув. 6695.

2-2) Ув. — проминуто.

3) Ув. августа.

4) Ув.; Г. Мг. Арх. — со.

5) Ув.; инші — Олексина.

6) Усі сп. — и Скову з ЧернЂговци.

7) Ув.; инші — затмЂне.

8) Ув.; инші — поражены.

9) Ув.; инші — избіены.

10) Ув.; в инш. немає „же”.

11) Ув,; ин. — изымани.

12) Ув. Всеволодом» (описка); инші — Всеволода (далі — прогалина).

l5) Випр. за Іп. і Арх.; Г. Mг., Ув. князичь (= княжичь).

14) Ув.; инші — Елдукъ.

15) Ув. Игоревича.

16) Ув.; инші — избиты.

17) Ув. останцы.

18) Ув. прибеже.

19) Ув.; инші — въ землЂ.

20)Ув. половцы. /343/

21 ) Ув.; инші - наши.

22) Ув.; инші — ко.

23) Ув. тремя копейми.

24) Ув. о помощи. 25) В Ув. — немає.

26) Г. Мг. A. — во своя.

27) Ув.; ин. — собирающеся.

28) Ув.; ин. — рады.

 

 

Въ лЂто 6693 (1185) 1) Святославъ Кіевскій абіе на веснЂ посла на Половцовъ Романа НЂздиловича и, помощію Божіею, априля 21, на самый Великъ день, побЂди ихъ и вЂжи ихъ побра. Ярославъ же Всеволодичъ стыдяшеся 2) князей, яко не ходи на помощъ на Половцовъ, и кромЂ его 2) побЂдиша ихъ.

Въ тожъ лЂто, априля 3) 13 Игоръ Святославичъ, внукъ Олговъ, не повЂдая Святославу Кіевскому, пойде зъ Новгорода на Половцовъ, и поятъ съ 4) собою брата Всеволода зъ Трубецка, и Святослава Олговича зъ Рилска, и Володымера сына своего съ Путивля, и Олстина Олексича 5), воеводу Ярослава Всеволодича ис Ковуи 6) з ЧернЂговци. И въ то время бысть затмЂня 7) солнца, а се знаменне не на добро бываеть. Игоръ же единаче пойде, не ради о томъ.

Егда же прійдоша въ землю Половецкую, изыйде противу ихъ безчисленное множество Половецъ, иже бишася зъ Русю крЂпко, дондеже, попущеніемъ Божіимъ, поражени 8) быша христіане и единые избіени9) друзіи[же] 10) изыимани 11). Ятъ же бысть и самъ князь Игоръ отъ Таргаломва мужа Чилбука, а Всеволода [я] 12) брата его Романъ Кзичь 13), а Святослава Олговича Елдюкъ 14) въ Бобурчевичахъ, a Володымера Игоровича 15) Копти Вулашевичъ. И тако отъ толика множества христіанъ немного ихъ избЂже, едины бо избити 16) тамо падоша, друзіи яты, болЂй же ихъ въ рЂкахъ истопе, останци 17) же яты.

Въ то время Святославъ Кіевскій хотЂ пойти на Половцовъ, и се прибЂже 18) къ нему съ тоя брани БЂловодъ Просовичъ, повЂдая ему погибель христіянъ въ земли 19) Половецкой. Половци 20) же, побЂдивше христіянъ, взяша гордость великую и абіе пойдоша на Рускую землю.


И бысть въ нихъ распря, въ кую бы страну пойти: Кончакъ хотяше пойти на Кіевъ, мстяся своихъ братій, яко „тамо многащи поражены быша наша 21), тамо убіенъ бысть и нашъ великій князь Бонякъ"; другій же князь глаголаше: „пойдемъ въ тую страну, отнюду же изыйдоша князи, а мужи у насъ погибоша, и безъ труда тамо будемъ имЂти користь”. И тако раздЂлишася.

Кончакъ прійде къ 22) Переяславлю, идЂже Володымеръ ГлЂбовичъ крЂпко браняшеся Половцомъ, отъ нихъ же и раненъ бысть< треми копійми23), и слаше непрестанно къ 21) Святославу Кіевскому о помощъ24); но 25) донелЂ же Святославъ съ 4) Рурикомъ Ростиславичомъ и иными князи прійдоша, Половци градъ Римовъ плЂниша, и тамо вземше великую користь возвратишася въ своя 26), безъ всякаго возбраненія. А Кза же съ 4) другими Половцами поплЂниша и пожгоша около Путивля и возвратишася; а князи Рускіе собирахуся не събирающеся 27), по отшествіи же Половецъ разыйдошася.

Игоръ же, во ослабЂ сый, избЂже отъ Половецъ с 4) нЂкимъ Лавромъ Половчаниномъ; емуже ради 28) быша всЂ.


 

 
           
ст.1 Примітки  
 
  Подається у перекладі В. І. Крекотня сучасною українською мовою за списком 1670 р. (Державна бібліотека СРСР ім. В. І. Леніна, відділ рукописів, ф. 205, № 118).  
izbornyk.org.ua 11.11.2004  
 

В основі Густинського літопису – переробка пд.-рус. літописного зводу на зразок Іпатіївського літопису (відомості за 10–13 ст.). Твір містить також велику вступну ч., де висвітлюються походження слов’ян та їх християнізація (див. Християнізація слов’ян), а також подається короткий огляд подій після 13 ст. Виклад доведено до 1597. Припускалося кількаетапне укладення Г.л. (за М.Грушевським, систематичний виклад доведено до 1515, решта – пізні приписки). На думку О.Толочка, деякі особливості написання Г.л. (манера роботи з джерелами та ін.) вказують на одномоментність написання.

У Г.л. широко використані «Польська хроніка» М. і Й.Бєльських, хроніка М.Стрийковського, хроніка О.Гваньїні, хроніка М.Кромера, «Церковна історія» Ц.Баронія, є запозичення з «Палінодії» З.Копистенського. З літописів автор Г.л. користувався Хлєбниковським списком Іпатіївської групи, Тверським збірником та списками Софійської групи. Висловлювалася думка (В.Стависький), що до Г.л. увійшов втрачений нині старовинний Київ. літопис 13 ст., проте всі оригінальні читання пояснюються за рахунок запозичення та переробки вказаних трьох зводів.

На думку О.Толочка, Г.л. було створено з полемічною метою. Літопис містив дві частини: в одній викладалася історія правосл. Русі, ін. містила хронологічну підбірку житій святих. Від 2-ї ч. залишилися окремі житія, подані в деяких зб. разом з літописом. Г. л. під назвою «Кройніки Нестора літописця» не раз використовувався в українських творах 17 ст. («Синопсис» І.Ґізеля, «Тератургим» А.Кальнофойського та ін.).