Український рушник
admin 78 611 5
ВИШИТІ РУШНИКИ здавна були поширені на Україні як неодмінний атрибут народного побуту, весільної і святкової обрядовості, як традиційна окраса селянського житла. Важливі події в житті народу ніколи не обходи-лись без рушників, які, крім декоративного навантаження, мали великий образно-символічний зміст. У всьому декоративно-прикладному мистецтві немає іншого такого предмета, який би концентрував у собі стільки різноманітних символічних значень.
|
Рушники — це відбиття культурної пам'яті народу, в їх узорах збереглися прадавні магічні знаки, образи «дерева життя», «берегині», символіка червоного кольору, які знайшли подальше своєрідне переосмислення і оновлення.
У кожному районі склались локальні особливості, що виявилось у композиції, колірній гамі, засобах шитва. Сучасні майстри, продовжуючи традицію, наповнюють орнаментацію рушників новим змістом і образами, підсилюють їх монументально-декоративне вирішення, розширюють діапазон застосування в громадському інтер'єрі. |
На Україні рушникам завжди надавалось важливе образно-символічне значення. Вони — обов'язковий атрибут весільної обрядовості, предмет народного побуту, неодмінна окраса селянського житла.Рушник супроводжував селянина протягом усього життя і в радості і в горі. Він завжди був символом гостинності — на ньому підносили дорогим гостям хліб-сіль. Під час будівництва хати рушниками підіймали сволоки, потім ці рушники дарували майстрам. На них приймали новонародже-них, з рушниками проводжали людину в останню путь. Особливо значну роль відігравав рушник у весільному обряді як один з найважливіших атрибутів. Рушники дарували старостам, перев'язували через плече, якщо на заручинах доходили до згоди. Такі рушники називали плечовими. Рушниками зв'язували руки молодим, бажаючи їм щасливого подружнього життя.
Почуєм, побачим, що нам скажуть, Біленьким рушничком рученьки зв'яжуть.
На рушнику вінчались.
Коли б мені, Боже, неділі діждати, Неділі діждати, на рушничок стати.
Читати про весільний український рушник
У народних піснях, легендах і переказах опоетизовано готування дівчиною рушників до весілля. У вишитих орнаментах вона відтворювала свої думки і почуття, надії і сподівання на щасливу долю. Кожна дівчина готувала значну кількість рушників для свого майбутнього життя.
А в коморі сволок,
На ньому рушників сорок,
Біжіте, внесіте
Та боярів прикрасіте.
Існували також і подарункові рушники. їх використовували в знак побажання щасливої дороги і найшвидшого повернення.
Поряд з обрядовим призначенням рушники широко використовувались у побуті. Відповідно до функціонального призначення вони мали назви «стирок» (для посуду), «утиральник» для рук і обличчя.
Вишиті рушники — неодмінна окраса кожної селянської хати. У минулому їх вішали над іконами («наобразники», «божнички»), навколо портретів Т. Г. Шевченка,, народних картинок. Рушники вішали на кілок, від чого вони дістали назву «кілкові».
Орнаментація рушників на Україні надзвичайно різноманітна. У кожному локальному центрі склалися свої традиційні мотиви, особливості їх композиційної побудови, колірна гама.
Своїм художньо-образним вирішенням виділяються подільські рушники. Найцікавіші з них створювали в селах Томашпільського, Крижопільського районів і особливо в селі Клембівка. Вони невеликі за розміром, кінці оздоблені горизонтальними, вертикальними або скісними паралельними смугами рослинного чи геометричного орнаменту. Вишивальниці відтворювали на полотні фантастичних коней з крилами, вершників, жіночі фігури з птахами в обох руках, що несуть відголосок сивої давнини.
.jpg)
Подільські рушники виділяються технікою виконання і кольоровим строєм. Вишиті вони червоними, жовтими, синіми, зеленими, чорними вовняними нитками, що лягають рельєфними опуклими рядами, утворюючи виразні, сповнені спокійного ритму композиції.
Сучасні майстри Ганна Лялька, Марія Сидоренко, Надія Горобець продовжують традиції вишивки подільських рушників. їхні витвори, виконані в техніці «качалочка» в яскравій гамі, випромінюють радість і оптимізм.
На Київському і Чернігівському Поліссі рушники оздоблювали горизонтальними смугами узорів у техніці лиштва, вирізування, занизування.
Вишивальниці Марія Шевчук, Євгенія Ємельянова, що нині активно працюють на Рівненщині, по-новому підійшли до розробки традиційних узорів поліського краю. їх пошук спрямований на відродження давнього шитва білими нитками, виявлення виразності вишивки червоним занизуванням.
У Карпатах, на Прикарпатті сформувалась і набула свого розквіту незнана раніше вишивка рушників. Давні, традиційні узори гуцульської вишивки з уставок жіночих сорочок переносяться на полотно рушників і своєрідно переосмислюються майстринями. В узорах Ганни Герасимович, Галини Киви, Михайлини Сабадаш, Євдокії Геник відчувається багатство творчої фантазії, тонке відчуття прекрасного. Велична краса карпатської природи сприяла монументалізації геометричного орнаменту, контрастному протиставленню чорного, червоного, жовтого, зеленого кольорів. Особливістю творчої манери майстринь є укрупнення окремих елементів, виділення центра композиції, наповнення твору емоційною наснаженістю.
.jpg)
У центральних районах України — на Полтавщині, Київщині, Чернігівщині — широкого розповсюдження набула орнаментація з пишних рослинних форм: гілки з квітами, що складені у букет, дерево-квітка, вазон-квітка, форми якого різні за своїми абрисами. Мотив дерева — один із найулюбленіших у світовій художньо-поетичній творчості. Його зустрічаємо в російському, білоруському, українському мистецтві, він типовий для Болгарії, Польщі, Румунії, Молдови. Як відзначали дослідники, семантика його сягає у глибину віків і пов'язана з язичеською міфологією. Священне дерево життя є символом матері-природи. Характерно, що зображення богині-берегині, «дерева життя», так само як і символіка червоного кольору, збереглись на рушниках, що мали ритуальне значення, були в обряді знаком-символом. Мотив дерева-квітки протягом часу зазнав модифікації і щоразу інтерпретувався залежно від смаків і уявлень народних майстрів. Так, на Полтавщині в усіх видах народної творчості ми можемо відзначити широке розповсюдження мотиву дерева, вазона з квітами. Відмічається їх стилістична єдність, що виявляється у загальному характері трактування мотивів, вільній, живописній манері виконання, ритмічних побудовах. Однак їх втілення завжди підкорене властивостям того чи іншого матеріалу і залежить від специфіки певного виду народного мистецтва — кераміки, килимарства, вишивки, пряничних форм.
Поряд з деревом-квіткою популярний мотив вазона. Він набув розповсюдження в декоративному мистецтві Східної Європи XVI—XVII ст., насамперед у кераміці, розписах, в мініатюрі. У російському мистецтві, і зокрема у вишивці, він з'являється в XVII — на початку XVIII ст. внаслідок засвоєння ренесансно-барочних мотивів. На Україні вазон пишних барочних форм використовується в орнаментуванні друкованої книги (Требник, 1606 р.), в оздобленні рукописних заставок («Ірмологіон», 1670 р., 1695 р.), у розписах церкви Воздвиження (1636 р.) в Дрогобичі та ін.
В орнаментиці українських рушників майстрині прагнули передати пишність, красу природи, її буйне цвітіння. Вони розміщували на стеблі величезну кількість різноманітних квіток, майже не зображуючи листя.
Незмінним мотивом в орнаментуванні рушників є зображення птахів — парно зображені птахи в народному мистецтві уособлюють кохання, щастя, чим і пояснюється їх розташування на рушниках для весільних обрядів. Іноді замість птахів над мотивом дерева-квітки зустрічаємо зображення сонця з променями.
Характерною особливістю народної вишивки є збереження, поряд з новими сюжетами, давніх орнаментів, що мали символічне значення. Найдавніші рушники з цими зображеннями зберігаються в Полтавському краєзнавчому та Чернігівському історичному музеях.
Слід відзначити, що на характер соковитих орнаментальних форм народних рушників безумовно вплинула рослинна орнаментика в стилі барокко українського гаптування і шитва кольоровим шовком XVII—XVIII ст., якою прикрашали одяг козацької старшини та священнослужителів. Живописне, вибагливе трактування мотивів у гаптуванні та шитві цього часу, тонка градація колірних співвідношень знайшли своєрідне переосмислення в народній вишивці.
Техніка полтавського рушникового шва включає попередню прорисовку малюнка на полотні. Контур обводиться стебловим швом, а поле квіток, листків, птахів заповнюється «штапівкою», «драбинкою» чи «бігунцем». Утворюється декоративна єдність невеличких квадратів, ромбів, прямокутників, вертикальних смуг, хвилястих ліній, штрихів різної густоти, площин, щільно заповнених кольором. Така різноманітність елементів створює враження динаміки, внутрішнього руху. Нитки, покладені в різних напрямках, утворюють гру червоного кольору, що наче випромінює сяйво. Декоративність заповнення підсилюється контрастом чітко окресленого контура, через що весь малюнок сприймається виразно, а композиція виглядає легкою, ажурною. У Черкаському, Золотоніському районах композиції більш компактні, на Київщині стібки лягають рельєфними, опуклими масами червоного кольору. Тут застосовують старокиївський шов.
На Полтавщині рушники виконувались виключно червоним кольором, на Чернігівщині додавали синій, на Дніпропетровщині — зелений і жовтий.
Наприкінці XIX ст. для вишивки рушників, особливо на Сумщині та Полтавщині, використовували тамбурну техніку. Головне в ній — поєднання тла і вишивки червоного та білого кольорів; легкі хвилясті лінії тамбурного шва мерехтливо окреслюють вибагливі орнаментальні мотиви рослинного характеру. Особливо цікаві так звані кумачеві рушники, вишиті білими нитками на червоному тлі. Робота над ними вимагає тонкого взаємозв'язку фактури тла і напрямків та щільності ланцюжка петельок.
У цей час в усіх областях України розповсюджуються як взірці для вишивання друковані картинки з побутовими сценами з народного життя («Біля колодязя», «Била жінка за чуб» та ін.). Сюжетність зображення, його гумористичний або ліричний зміст, яскравість кольорів, легкість вико-нання хрестиком приваблювали багатьох майстринь і призвели до витіснення традиційних узорів і давніх технічних засобів шитва. Крім того, можливість включати прислів'я і приказки надавала цим побутовим картинам моралізаторсько-повчального характеру, відкривала простір для фантазії.
На сучасному етапі у виготовленні рушників намітилось два напрямки, що існують і розвиваються паралельно. Це, з одного боку, творчість майстрів і художників, що спирається на традиційну спадщину минулого, а з другого — діяльність широкого загалу селянства, яке вишиває для власних потреб, за своїми рисунками і смаками.
Так, в останнє десятиліття дуже поширилась по всій Україні так звана рисована вишивка, або вибиванка. Техніка цих рушників полягає в тому, що узор попередньо малюють на полотні і вишивають різними видами гладі. Орнамент на рушниках — рослинний. Невичерпна фантазія майстринь вводить у вишивку чарівний світ різноманітних квітів, пуп'янків, листочків, ягід у живописно-об'ємному трактуванні. Основний художній ефект полягає в гармонії колірних плям, їх масштабності, ритмічному розміщенні. Вишивальниці у своїх роботах досягають дивовижної віртуозності, хоч надмірна багатоколірність часто призводить до строкатості.
У Чернігівській, Київській, Полтавській областях побутують рушники, вишиті рахунковими техніками: вирізування, гладь, різноманітні мережки.
Варвара Захарченко з Києва в орнаментації рушників використовувала узори вишивки жіночих сорочок, які збирала протягом усього життя. Вишивала рушники на домотканому полотні, що мали крупнорельєфне переплетення ниток, застосовувала найрізноманітніші техніки, поширені у централь-них районах України, користувалася небіленими нитками, іноді додаючи голубий колір. У своїх витворах вона доводила невичерпні можливості і неповторність вишивки білим по білому.
На давніх традиціях тернопільської вишивки грунтується творчість Марії Зарембської, яка народилась на Тернопільщині, в Копичинцях, а нині живе і працює у Києві. її роботам притаманна вишукана гама кольорів, досконалість композиційної побудови орнаменту і віртуозність володіння тех-нікою низинки. Назви рушників поетичні, влучні і чітко виявляють емоційну наснаженість твору: «Мамина пісня», «Поліська симфонія», «Іній». В орнаментах рушників майстриня прагне відтворити вічні теми людського буття — щастя, радість, добро.
Треба зазначити, що в останнє десятиліття активно відроджується роль рушників, вони продовжують своє життя в сучасних обрядах.
 |
| Музей українського рушника в козацькій церкві, м. Переяслав-Хмельницький. Фото з сайту «Народний Оглядач» |
Сучасні митці вивчають традиції української вишивки. Переосмислюючи відомі форми орнаментики, вони шукають і тематичні мотиви, прагнуть в образній формі відтворити наше сьогодення. Найбільш цікаві рушники набувають монументально-декоративного звучання, перетворюються на тематичні полотна для окраси громадських інтер'єрів.
Центрами створення рушників сьогодні є Черкаси, Полтава, Опішня, Решетилівка. Слави їм надали такі майстри, як Олена Василенко, Григорій Гринь, Антоніна Задувайло, Лідія Гаркуша та ін. Переосмислюючи традиційні форми орнаментики, і насамперед мотив дерева-квітки, художники збагачують їх, вводять нові мотиви — колосся пшениці, грона винограду, квіти соняшника, плоди, ягоди. Майстри свідомо урізноманітнюють орнаментальні мотиви. Адже основне їхнє завдання — створити емоційний образ, символ врожаю, родючості, гімн праці.
Для київських художників Людмили Лебіги, Ельвіри Талащенко характерне більш вільне оперування орнаментальними формами, потяг до їх укрупнення, лаконізму й узагальненості. Завдяки цьому рушники перетворюються на тематичні панно. Художниці широко застосовують декоративні можливості рушникових швів, будують підкреслено вертикальну композицію на поєднанні червоного, білого, синього кольорів, що створює мажорний настрій.