Український рушник. Особливості рушників Запорізького регіону.

Рушник – унікальне явище української матеріальної та духовної культури, що поєднує в собі декоративність та глибокий символічний зміст. З орнаментом його вишивок пов'язані образи добра, краси, захисту від усього злого в житті.

Перед Вами дипломна чи курсова робота про український рушник знайдена на теренех інтернету.

ВСТУП

Класифікація українських рушників.

1.1 Матеріали виготовлення та технологія декорування українських рушників.

1.2 Колористичне та орнаментальне вирішення декору рушників.

1.3 Характеристика рушників за розмірами.

1.4 Особливості символіки українських рушників.

Особливості українських рушників.

2.1 Локальні художні особливості українських рушників.

2.2 Особливості рушників Запорізького регіону. Козацькі рушники.

2.3 Рушники сучасних запорізьких майстринь.

2.3 Відображення ролі рушника в народній обрядовості та побуті .

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Вишивка стає об'єктом дослідження на Україні починаючи з середини ХIХ ст. Йде процес нагромадження фактологічного матеріалу, формування критеріїв наукової його оцінки, створюються приватні колекції вишивок, комплектуються збірки музеїв, що відкриваються у ряді міст країни. Це Музей художньої промисловості (1874) та Етнографічний Музей при Науковому товаристві ім. Т.Г.Шевченка (1895) у місті Львові. ініціатором збирання колекції виступили Франко, Шухевич, Зубрицький, Гарматій та інші. При активному сприянні таких культурних діячів, як Біляшевський, Сластіон, Леся Українка, фонди музеїв Львова поповнилися цінними збірками з центральних районів України [16].

В кінці ХIХ-на початку ХХ ст. створюються окремі товариства, клуби, гуртки, які займаються питаннями збирання, зберігання вишивок, їх популяризацією. Це, зокрема, товариство «Бойківщина» на Самборі (1928), «Верховина» в Стрию (1931), етнографічне товариство Підкарпатської Русі в Мукачеві (1934) та ін. Важлива збиральницька, дослідницька діяльність в цих товариствах етнографів В.Кобільника, Л.Скорика, Л.Дем'яна та інших. Почали з'являтися публікації зразків вишивок у вигляді альбомів, фото ілюстрованих матеріалів до окремих видань, журналів тощо.

Одне із перших видань про орнамент української народної вишивки – робота О.Косачевої «Українсьский народний орнамент». Автор аналізує вишивки районів Волинського Полісся, акцентуючи увагу на їх орнаментально-композиційній системі [22].

В радянський період розпочалося поглиблене вивчення української народної вишивки. Велику роль відіграє при цьому систематична науково-збиральницька діяльність музеїв України: художніх, історико-краєзнавчих, етнографічних, літературно-меморіальних- як республіканських, так і обласних, районних, сільських. Лише в музеї Львівського відділення інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України зібрано понад 20000 зразків вишивок [20,т.4,329]

Питання еволюції народної вишивки в історичному аспекті, її локальні художні різновиди висвітлюються в розділах «Історії українського мистецтва», «Нарисах з історії українського декоративно-прикладного мистецтва» [20,т.5,339]. Але навіть тут немає свідчень про наш край.

Важливу інформацію про вишивку містять каталоги експозицій виставок, путівники музеїв, статті періодики, довідник «Майстри народного мистецтва України». У численних статтях, популярних нарисах історико-краєзнавчого характеру знаходимо відомості про творчість окремих вишивальниць, що працюють у містах і селах країни. також піде мова і про  “Козацький рушник” .

Докладний опис техніки виконання, їх локальної специфіки, подані в роботі Г.Цибульової, Г.Гаврилової. Цінність цих видань в ілюстраціях високохудожніх зразків вишивок, типових для окремих районів України.

КЛАСИФІКАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ РУШНИКІВ.

1.1 Матеріали виготовлення та технологія декорування українських рушників.

Як відомо, тканини для старовинних рушників виготовлялися з природних матеріалів рослинного походження, таких, як льон коноплі, а з середини ХІХ ст. до них додалась бавовна. Подібні тканини називались полотном. Поодиноко для виробів рушникового типу використовувались і тканини з сировини тваринного походження (сукно, шовк) або ж змішаного типу (рослинно-тваринного походження).

Полотно за товщиною прядива та якістю обробки поділялося на номери: від дев’ятки (найтовстішого, найгрубішого) до чотирнадцятки. На рушники, як правило, використовувалось полотно десятого – тринадцятого номерів.Вибір зумовлювався як утилітарним призначенням рушника, так і цілим рядом інших чинників матеріально-економічного та художньо-мистецького характеру. Полотно рушника можна також характеризувати за ступенем остаточної обробки: небілене (натуральне), відбілене (біле), значно рідше – фарбоване.

Аж до початку ХХ ст., подекуди і пізніше, полотно виготовлялося переважно в домашніх умовах на ручних, з ХІХ ст. на механізованих ткацьких верстатах. З розвитком мануфактурного (кінець ХVІІ – початокХVІІІ ст.), потім з середини ХІХ ст. фабричного виробництва тканих матеріалів для виготовлення рушників уживалися і фабричні тканини.

Уже в першій третині ХХ ст. для виготовлення рушників, в основному декоративних, почали використовувати тканини змішаного типу (натуральні волокна з хімічними), пізніше і повністю штучні, синтетичні. До двох останніх видів належать часто вживані нині спеціальні тканини для вишивання хрестиком чи іншими рахунковими техніками.

Отже, характеризуючи рушники за видом використаного полотна, їх можна класифікувати як виготовлені: а) з саморобної (домотканої) чи фабричної тканини; б) з спеціального рушникового полотна чи матерії загального призначення; в) з сировини природного (рослинного, тваринного, змішаного) виду чи штучного (хімічного, синтетичного) походження з конкретизацією кожного виду; г) з натурального небіленого, відбіленого чи фарбованого полотна; д) з груботканого, нормального чи тонкого (серпанкового) полотна; е) за іншими якостями і характеристиками хімічного складу тканинної сировини, виду ткання, способу остаточної обробки полотна.

Значно складніше систематизувати види матеріалів, що застосовуються для декорування рушників. Декоруючі матеріали можна поділити на прядені (сукані) і непрядені.

Прядені матеріали мають натуральне (рослинне, тваринне, змішане) і синтетичне походження, використовуються і різні види поєднання зазначених видів сировини. До старовинних видів натуральних прядених декоруючих матеріалів слід віднести заполоч (конопляні, лляні чи бавовняні нитки, спеціально оброблені для вишивання), гарус (вовняна та напіввовняна пряжа для вишивання), шовк, які також виготовлялись в домашніх умовах (Див. дод. 2).

Сучасними аналогами заполочі можна вважати нитки вітчизняного виробництва типу “Ірис”, “Кроше”, “Тюльпан”, “Ромашка” та імпортного “Перловка”,а також вишивальні нитки типу “Муліне” (бавовняні, штапельні, шовкові). Гарусу відповідає тонкопрядена вовняна та напіввовняна пряжа загального призначення. Новими сучасними видами декоруючих матеріалів, що досить широко використовіують у рушникарстві, є синтетичні волокна “під шовк” (капрон, лавсан) та “під вовну” (акрил).

За кількістю пасом та щільністю кручення прядені декоруючі матеріали поділяються на одно-, дво- і багатотексові; м’якої, нормальної, сильної (міцної) крутки. За видом остаточної обробки усі нитки та пряжу для декорування рушників можна поділити на натуральні, відбілені та фарбовані; матові, мерсеризовані (спеціально оброблені до блиску), восковані.

Наступною ознакою для класифікації рушників є технологія їх декорування. Враховуючи думку безперечно авторитетного дослідника проблем українського рушникарства І.Гончара, рушники можна поділити на ткані, вишивані, апліковані,мальовані, комбіновані.

За переважаючими в декорі рушника способами (техніками) вишивання рушники можна поділити на: рушники, вишиті гладдю; рушники, вишиті рушниковими швами; хрестикові рушники; мережані рушники; гаптовані, лиштв’яно-вирізувані; рушники низані (вишиті низанкою, низзю, занизуванням); рушники, вишиті рядовими поверхневими техніками, та ін. У рушникарстві досить широко використовуються чисельні різновиди гладьових, хрестикових, мережаних, рахунково-нашивних, рахунково-вирізних та інших вишивальних технік, а також різноманітних видів швів та розшивок регіонального та локального застосування. Так, гладь може бути одно- і двобічна, з настилом (підкладом) і без нього, художня, біла (шовкова), коса, пряма, київська, полтавська, махрова (оксамитова) тощо. Хрестик буває прямим і косим, рівно- і різнобічним, простим і подвійним (болгарським), ретязевим, грецьким та ін. Мережані техніки поділяються на вільні, художні (типу рішельє) та рахункові (прутикові, затяганка). До прутикових технік належать одно-, дво- і багаторядні; чисні і безчисні; виконані ажуром і настилуванням. (Див. дод. 3 )

Кожний вид вишивальних технік можна поділити на підвиди, причому спеціалісти засвідчують до 150 традиційно українських вишивальних швів. Але в більшості випадків рушник вишивається поєднанням декількох технік – часом до 20.[13, с.27]

1.2 Колористичне та орнаментальне вирішення декору рушників.

Монохромними (одноколірними) називаємо рушники, оздоблені нитками одного кольору з кольором основного полотна або тонованими в межах кольору основного полотна: білим по білому, червоним по червоному, блакитним по блакитному. Якщо вишивка виконується нитками одного кольору (тонованими в межах одного кольору), що не збігається з кольором полотна, то такі вироби є дихронними (двоколірними), бо фон тканини виступає повноцінним структурним колористичним елементом декоративної композиції рушника. Поліхромним (багатоколірним) називаються рушники, декоровані трьома і більше ( часом до 20) кольорами ниток.[13]

. В народній вишивці існує певний зв'язок техніки вишивання і кольору. За певними швами закріпилися і певні кольори. Мережка, вирізування й виколювання є переважно білими; рушниковий шов виконується майже завжди червоним кольором .

Кожний колір на рушнику мав своє значення. Найчастіше вживається таке тлумачення:

Нитки фарбувалися природними барвниками, бо вони були найбільш сильними. Вони не вицвітали на сонці, довго зберігали свій первинний колір. Для фарбування брали кору дерев, листя, коріння, плоди і квіти. Для кожного з них був свій час збирання, зберігання, дозування, технологія приготування. Звертали увагу на фази місяця, день і годину. Материнку і мокрину, з яких готували червону фарбу, збирали вдосвіта на Луки(5 травня). З дикої груші одержували різні фарби: з кори – темно-коричневу, з листя – жовту; з кисличок диких яблунь – ніжно-жовту. Такий же світло-жовтий колір одержували з ромашки, горицвіту, молодої тополі і гречаної полови. Цвіт сон-трави ішов для темно-синього кольору, а для зеленого – ряст, дрок. Для коричневого кольору використовували кору верби, берези, листя і шкарлупу волоського горіха, сік хмелю, лушпиння цибулі. Дубові жолуді давали чорний колір. Нерідко комбінували. Наприклад, кошеніль з цибулею – виходив рожевий .

Кожний колір мав своє місце і призначення. Білим кольором по білому, наприклад, вишивали як запоруку чистого духу і здоров'я.

Ще однією ознакою класифікації є поелементна графічна структура декору рушника. За нею рушники можна поділити на орнаментальні, вільно компоновані, комбіновані.

Візерунок (старовинне “взір”,”узір”, “узороч”) – це сукупність графічних зображень певного художнього виробу – декоративного полотна. Структура графічних зображень (поелементний склад і взаємозв’язки між елементами) – це художня композиція візерунка. Орнамент – це елемент художньої композиції, який складається з ритмічно повторюваних одного або групи графічних мотивів (рапортів) – графічно завершених елементів орнаменту. Тому орнаментальними слід називати рушники, декоративна композиція яких складається лише з орнаментів. Вільно компановані рушники – це ті, в графіці декору яких використано тільки закони вільної композиції. Комбінованими ж є рушники, візерунки яких поєднують у собі і орнаментальні, і вільно компановані елементи[13].

Орнамент вишивок – це народна пам'ять про життєздатні сили землі і сонця. Збереженні зразки вишивок XIX ст. дають можливість стверджувати, що вишивальниці досягли вершини розвитку орнаментального мистецтва. Поступово виробились складні орнаментальні системи, властиві тій чи іншій техніці виконання, матеріалу, призначенню виробів. Особливої популярності набув мотив багаторядної ломаної стрічки – «кривулі», «зубчастої», які вишивали одинарними або попарними рядами [29].

За мотивами орнаменти вишивок поділяються на три основні групи: геометричні, рослинні, зооморфні й відображають елементи символіки стародавніх вірувань, культів.

З усіх геометричних форм найпоширеніше застосування у вишивці зазнав ромб. Ромби у вишивці супроводжувались зображенням круга, розетки – цими графічними символами Сонця. Значне місце в геометричному орнаменті вишивок займають розетки – хрестоподібні, чотири-, восьмипелюсткові, дещо наближені до квіткових мотивів. Крім цих мотивів у традиційному геометричному орнаменті поширені зубці, хрести, трикутники, есовидні мотиви, півкруги -«місяці», «підківки», тощо, які символічно відображали уявлення наших предків про світобудову.

Кінець XIX- початок XX ст. –період особливого розвитку рослинного орнаменту, масовому його поширенню в усіх областях України. Цьому сприяла рекламна акція іноземних фабрикантів Брокарі, Роллє. Для збільшення попиту на свою продукцію, вони на зворотньому боці своїх рекламних листівок друкували зразки орнаменту для вишивання, що приваблювало споживачів, а разом з тим сприяло розповсюдженню і цих вишивок. Серед населення це стало таким масовим, що охопило як епідемія, всю Україну. Виник так званий “брокарівський стиль” (Див. Дод. 4).

Це був переважно рослинний, пташиний орнаменти. Особливо була популярна французька троянда на міліметровому папері, з якого легко було перенести її хрестиковою вишивкою на домоткане полотно.

Земства почали видавати і популяризувати для вишивання хрестом цілі сцени з народного життя, чи то на тему народних пісень, чи ще на якусь іншу. Відтоді скрізь на Україні й поширились рушники, вишивані на теми пісень: “Оце ж тая криниченька, де голуб купався”, або – зустріч дівчини з козаком. Були копії з цілими сценами “Сватання”, “Прощання”, одне слово, полотнище рушника стало об’єктом відображення засобами вишивки звичаїв і переживань народу.

Серед розмаїття орнаментальних мотивів рослинного орнаменту виділяється художнім рішенням мотив дерева. Цей давній мотив, що мав культове значення, згодом перетворився в чисто декоративний елемент, став найпопулярнішим узором вишивок. Упродовж віків виробилась чітка система його побудови. Аналіз складних схем зображення дерева дає можливість виділити основні групи: дерева одно- і тристовбурні, дерева з дво-, три-, п'ятиярусним розміщенням бокових гілок з різного виду квітами, листочками, пуп'янками, галузками та ін [29].

В орнаментиці мотив «світового дерева» має стійкий набір елементів, що його супроводять. Дерево являється центром композиції, до нього звернені тварини, птахи, вершники. В зображені дерева трикутну основу можна розглядати як узагальнений показ коріння.

У вишивках з рослинним орнаментом популярні також стилізовані зображення Берегині. Вазон, горщик, корзина або збанок – композиційна основа, з якої виростає центральна галузка, пишно розростаючись уверх по вертикалі (Див. додаток 5) .

Складні композиції з мотивів дерева життя, вазонів досягли активного розвитку, здобули особливу популярність і зайняли центральне місце у вишивці практично всіх областей України.

Масового поширення зазнав мотив хвилястого бігунця, який у своїх вгинках і виступах заповнюється розетками, ромбами, квітами, ягідками, пуп'янками, жолудями тощо. Упродовж століття проходять активні процеси його розвитку. То він створює основну частину узору, займає провідне місце в декорі вишивок, то розміщується поряд з основним мотивом, виступаючи рівноправним акцентом в композиції узорів, то розміщений як доповнення.

Виділяється у вишивках і зображення дволисника, трилисника, чотирилисника. В різних узорах він нагадує зображення то квітки, то дзвіночків, то листочків, то гілочок.

Ιз розмаїття провідних рослинних мотивів виділяються квіти. Квіти умовні, фантастичні, химерні і гранично наближені до реально існуючих в природі форм в безлічі варіантів. Поширені зображення квітів то з радіально витягнутими пелюстками, то з серцевинними (Див. додаток 6 ) .

Сюжет людської постаті частіше зустрічається у вишивці першої половини XIX ст. Розвиток образу людини у вишивці ішов у двох напрямках – зображення її як людини-дерева і наближення її до реальної дійсності. У першому випадку образ людини вишивали в центральних площинах. У другому випадку іде трансформація образу людини. Голова зображується у вигляді кола, обрамленого квітами, променистими розетками, руки спрямовані до талії (Див. дод. 7).

На зооморфних вишивках зображуються тотемні й солярні тварини, а також звірі, що позначають три яруси «дерева життя». Ιнколи вишивальниці використовують індивідуальні мотиви, які властиві баченню візерунка певної особи. Ними можуть бути заячі та вовчі зуби, волове око, риб'яча луска тощо.

Таким чином, орнаментальна різноманітність, кольорова та композиційна структура вишивок – одні з основних особливостей вишивки. Викристалізувані у процесі історичного та культурного розвитку орнамент, композиція та колорит характерні для кожного регіону України. Вони наслідуються і в наш час.

1.3 Характеристика рушників за розмірами.

За розмірами рушники можна поділити на маленькі, середні, великі, дуже великі (монументальні), вузькі, нормальної ширини, широкі.

Середніми вважаються рушники, ширина яких коливається від 32 до 45 см, довжина – від 2 до 3 м. Відповідно великими слід було б називати рушники завширшки 45-60 см ізавдовжки 3-5 м, які трапляються значно рідше від середніх, проте є досить характерними для Полтавщини, Чернігівщини, Сумщини, частково для Київщини і Черкащини.

У літературі нерідко згадуються і дуже великі (дуже довгі) рушники – аж до 7 метрів. За прадавніх часів подібні рушники використовувались в обрядових дійствах зі священними деревами. Пізніше, за християнської доби, подекуди і дотепер, - також в ритуалі поховання небіжчиків. Останнім часом подібні рушники досить часто виготовляються для прикрашення інтер’єрів офіційних установ, особливо з нагоди святкування різноманітних визначних подій, ювілеїв тощо. Ці рушники можна назвати монументальними, хоча для детермінації більше підійшло б визначення “рушникові панно”[13]

Маленькими слід вважати рушники шириною від 24 до 30 см і довжиною від 1,5 до 2,0 метрів.

Дуже маленькі рушнички-стрічки мають наступні розміри: ширина 15-20 см, довжина 1,0-1,5 метрів. Оскільки орнаментування подібних рушників найчастіше виконується діагонально до ниток основи полотна, а, отже, і до довжини виробу, то нерідко їх називають “скосяками”.

За винятком дуже маленьких і дуже великих рушників в усіх інших відношення довжини до ширини коливається в межах 6,6–8 , тобто в середньому наближається до щасливого магічного числа 7. Семикратна пропорція і візуально сприймається як найгармонічніша, тому рушники саме з таким відношенням розмірів можна класифікувати як нормальні. Якщо відношення розмірів сторін полотна рушника більше 7, то рушник можна вважати вузьким, а якщо менше 7 – широким.[13]

  1.4 Особливості символіки українських рушників

На Україні вишивка завжди грала роль Оберега. Вважалось, що вишивка на грудях захищає душу людини від зруйнування, занепаду, депресії, отже, вмирання. Це давня українська традиція – протистояти злу красою. Рушник постає предметом далеко не буденним, а позначеним високим змістом особливої довіри, який супроводжував людину впродовж всього життя. Рушники грали важливу роль в сімейному та суспільному житті людини. Вони були необхідним атрибутом під час урочистих подій, зустрічей гостей, закладки будинку, народження дитини, весілля, поховальних обрядів. Ця традиція проходить через віки, відтоді, як наші предки були дайбожичі – амулети і обереги готували з дерева, каменю, глини і тканини. На них наносили магічні знаки, які мали захистити житло. Оберег-рушник брали в дорогу, вірячи, що буде вдача, вішали в приміщенні, вірячи, що зло обмине або не матиме тої сили.

Звернення до археологічних матеріалів, їх детальний аналіз і співставлення з етнографічними даними, дозволили виявити стадійну послідовність розвитку давньої символіки, розкрити змістовне значення мотивів та їх трансформоване відображення у традиційній орнаментиці. Одним з первинних мотивів вважається ромбо-меандровий візерунок, який був у пізньопалеолітичному мистецтві символом мамонта-блага(графічно він відтворює малюнок дентину на зрізі бивня цієї тварини). Переосмислений у наступні історичні епохи, цей мотив виступав у землеробських культах ідеограмою родючості [24].

Нерідко ще можна зустріти гачковий хрест (чимось схожий на свастику) або , як його називають, ламаний хрест, що значив сонячний символ – рух сонця. Безкінечно ламана лінія із закрутами символізувала вічність, нескінченність. Прикраси з ними знайдені в розкопках неоліту.

Кожен рушник має крайчики – «вужики» або «кривульки» – знаки води, а де вода – там життя.

Чотирикутнички або кружечки – символ сонця, та ще й з вусиками – його промінцями. Отакий рушник вже носив назву «Сонячний рушник».

На деяких рушниках квадратики можуть означати і поле, а «кривулі» – насіння. Це вже дивлячись, як захотіла майстриня.

Зображення сонця, зірок, півмісяця – то наші символи, бо ж і всі наші великі свята – це свята небесних світил, що ми і зустрічаємо в старих колядках: «Дружина, як сонце», «Чоловік, як місяць», «Діти, як ясні зірочки».

В орнаментах українських рушників збереглися досьогодні не лише елементи первісної символіки, але й пізніші іконографічні мотиви, пов'язані зі світоглядом стародавніх слов'ян. Серед них – сюжетні композиції, побудовані на образах язичницьких богів, які уособлювали сили природи: жіноча постать з піднятими руками – «велика богиня», заступниця («берегиня») життя на землі, яка сприяє зародженню життя, плодючості. Вона зображується разом із підвласними їй стихіями у колі вершників із птахами в руках [24].

Особливо багаті на символіку птахів рушники Середньої Наддніпрянщини. Різні птахи виспівують на них, залежно від того, з якої нагоди вишито рушник.

Соловей і зозуля полюбляють дівочі рушники, вони сумують, якщо ї х вишили непарно, але … все попереду. Цих пташок вишивають на гілці калини, що символізує продовження роду.

Пава… Пави – птахи дуже поважні, бо завжди розсідаються на весільних рушниках і здебільшого мають над собою Боже благословення – вінець чи вінок.

Не забуваймо, що пава – це жар-птиця, що несе в собі сонячну енергію розвитку, тому вона птах сімейного щастя. Недаремно дівчата у весільний вінок вплітали пір'я павича [17].

Шлюбну пару символізують соколи, голуби, півні. Характерною ознакою весільного рушника є розташування птахів один до одного голівками. Вони або тримають у дзьобику ягідку калини, або сидять в основі дерева – символу нової сім'ї .

З великою любов'ю наш народ ставиться до ластівки – вірної супутниці людської оселі. Ця пташечка завжди несе добру звістку. Саме вона турбується, щоб людина не пропустила благословенної пори для створення сім'ї та зміцнення господарства.

Птахи – то символ людських душ. На родинних рушниках, де вишите розлоге дерево життя з трисутнім філософським розумінням минулого, сучасного і майбутнього, птахів вишивали фантастичними. Розташовували їх при корені, середині стовбура і віття з обох боків дерева. Це свідчило про міцність та незнищеня роду

Вражає символічність рослинного орнаменту. Квіти - діти: пелюстків може бути 3, 5, 6, 7, 8, але ніколи не 4.

Калина – це дерево нашого українського народу. Колись, у сиву давнину, вона пов'язувалася з народженням Всесвіту, вогняної трійці – Сонця, Місяця і Зорі. Тому і назву має від давньої назви Сонця – Коло. А оскільки ягоди калини червоні, а сім'я у вигляді серця, то й стали вони символом крові та невмирущого роду. Ось через це весільні рушники тяжкі тими могутніми гронами. Міцний космотворчий український ланцюжок: крапелька крові – жінка – народження –Україна – Відродження.

Дуб і калина – мотиви, що поєднують у собі символи сили і краси, але сили незвичайної, краси невмирущої (Див. додаток 8).

Дуб – священне дерево, що уособлювало Перуна – бога сонячної чоловічої енергії, розвитку, життя. Отже, хлопці й молоді чоловіки мали при собі чудодійний оберіг життєдайної сили свого роду.

Символіка винограду розкриває нам радість і красу створення сім'ї. Сад-виноград – це життєва нива, на якій чоловік є сіячем, а жінка має обов'язок ростити і плекати дерево їхнього роду. Мотив винограду бачимо на рушниках Київщини, Полтавщини, Чернігівщини .

З давніх-давен на Україні святили мак і ним обсівали людей і худобу, бо вірили, що мак має чарівну силу, яка захищає від усякого зла. А ще вірили ,що поле після битви навесні вкривається маками. Ніжна трепетна квітка несе в собі незнищенну пам'ять роду. Дівчата, в сім'ї яких був загиблий, з любов'ю і сумом вишивали узори маку, а на голови клали віночки з семи маків, присягаючи цим зберегти й продовжити свій рід.

Таємницю життя приховує в собі і квітка лілії – то символ дівочих чарів, чистоти та цноти. Вишита квітка лілії допоможе розгадати таємницю тих чарів .

Якщо пильно придивитися до контурів геометричного узору, то вимальовуються силуети двох пташок – знаку любові та парування. Крім квітки, невід'ємною частиною орнаменту є листок і пуп'янок, що складають нерозривну композицію триєдиності. У ній закладено народження, розвиток та безперервність життя.

В орнаменті лілію доповнює знак, що нагадує собою хрест. Він магічний, тому й благословляє пару на утвердження сім'ї.

Пишні ружі рясно розквітли на рушниках багатьох областей України. Мотив ружі вважається не дуже давнім. Та чи насправді це так? Ружа – улюблена квітка українців, її дбайливо плекали під вікнами хати, адже квітка ця нагадує Сонце. Може, воно означає вогняну кров, бо староукраїнська назва крові – руда [17].

Узори з ружами укладалися за законами рослинного орнаменту, що означало безперервний сонячний рух з вічним оновленням.

Берегиня – дорогий нам символ, поширений по всій Україні. Вона і життєтворча Мати-природа, і жінка-Мати, яка дарує світові сина, і Дерево життя, що сформувало із мороку космосу чітку систему Всесвіту. Ι при всій своїй величності та могутності скромно прикоренилося у земному горнятку, аби ще раз нагадати, що кожне живе створіння – часточка неподільна і нерозривна загальної системи буття .

Таким чином, роздивляючи узори рушників, автор помітив своєрідність підбору та чергування візерунків. Вони укладені так, аби була змога побачити передовсім однокореневість, спорідненість символіки цілої України, єдність світосприйняття, що втілювалося в магічних узорах-оберегах.

На рушниках українців переважає символіка Води, Сонця, Землі. Бо для нашого народу з нащадку світу ці поняття були святі. Через цю просту, а водночас геніальну систему знаків – квадратиків, хрестиків, «вужиків» – розкривається ставлення українців до таких філософських категорій , як Всесвіт, життя на Землі, народження, смерть, осмислення свого місця та покликання.

Особливості українських рушників

  2.1 Локальні художні особливості українських рушників.

Рушник, як символ України, є ще й символом окремих регіонів. У процесі історичного та культурного розвитку в Україні в кожній місцевості утворились характерні орнаментальні мотиви й композиційні рішення, улюблена й поширена колірна гама, притаманні лише певному осередку техніки шитва.

За характером та засобами декорування рушника можна поділити всю Україну на відповідні етнографічні зони.

Орнаментика рушників Центральних районів України, головно Лівобережжя, складалася з рослинних елементів згеометризованих квітів. Від усіх інших рушників вони відрізнялися великими розмірами (2,5-3,5 м довжина і 0,4-0,55 м ширина). Фон рушника – завжди білий. Орнамент виведений заполоччю червоного кольору, який так гарно відбивається на сніжно-білому лляному полотні.

Мотив “дерева” характерний для рушників Полтавщини початку й середини ХІХ ст. Загальну побудову композиції в них здійснено за принципом симетрії і рівноваги мас. Симетрію майстри відчувають не як дзеркальне відображення ідентичних мотивів, а лише як урівноваження з обох боків стебла різноманітних за малюнком, але однакових за габаритами елементів. Для більшої рівноваги в основі квітки, внизу, вишивальниці розміщують обабіч два найкрупніших у загальній композиціїї мотиви. Бічні гілки згинаються від плодів, квіток, нанизуються на основне стебло.Простежується загальна побудова і пружний, стрімкий рух ліній та форм рослинних елементів. Погляд перебігає від основи елемента вгору, до його завершення. Верхівку позначено однією більшою квіткою з ретельною розробкою деталей або квіткою з трьома гілками, що виходять з неї. З квітками вміло переплітався пташиний світ. Тут можна побачити півника і зозулю, голуба, сороку, різних фантастичних птахів. Рідше бачимо постаті людей. Ще рідше – тварин.[27]

На Чернігівщині мотив дерева, вазона ускладнюють значною кількістю птахів. Це і великі пави по боках дерева, і по кілька пар невеликих.

Прагнучи в орнаментуванні передати пишність, красу природи, її цвітіння, вишивальниці розміщують на стеблі багато різноманітних квіток і майже без листя. Всю увагу вони сконцентровують не на передачі реальних форм природи, а на декоративному вирішенні всього малюнка, на орнаментальному заповненні площини мотивів. Саме це, з порівняно скромним арсеналом елементів, створює велику їх варіантність.

Окрім геометризованих елементів рослин, птахів, тварин на Чернігівських рушниках можна побачити також широкий світ стародавньої слов’янської міфології, архітектуру у вигляді монастирів, дзвіниць, трибанних українських церков та хат.

Колір ниток – червоний з малою домішкою синього. Орнаменти виконані хрестиком грубою ниткою, завдяки чому створюється враження рельєфності.

Слобожанщина (Харківщина та Сумщина) славилась вишиваними рушниками тамбурним швом, або по-народному – “гачком”, неймовірно багатим та вибагливим і дуже розгалуженим орнаментом. Також в основному червоними нитками. На Сумщині нерідко такі рушники вишивають на червоному (кумачі) полотнищі – білими, синіми та іншими кольоровими нитками.

Характер орнамету цих рушників подібний до полтавського, але більш розгалужений, складніший і ширший.

Неповторний характер мають і Подільські рушники – це смугасті вишивки по обох кінцях рушника. Мотиви їх у більшості геометричні, також трапляються зображення тварин, як коней, баранів, а часом є й людські постаті. Узори укладені 2-3 смугами. Техніка вишивання – низь або хрестик, а упівнічній частині – занизування. Та коли для Чернігівщини та Полтавщини характерний декор рушників червоними нитками, то Поділля кохалося в різнобарвному рушникові. Особливо цікаві декоровані по всьому полотнищі – по сірій основі синіми, чорними та білими, а ще й сірими ниткамиякимось певним орнаментом (“дамкою”, “пряником”, “ламаним хрестом”, “зіркою”), а на кінцях їх перетикали різнокольоровими смужками (Див. дод 9).

На всю Україну славляться знамениті вишивані рушники села Клембівки. Клембівський рушник своєрідний. Він невеликого розміру, вишиваний різнобарвними нитками способом “качалочки”, геометризованим рослинним орнаментом: квітами, галузками, деревцями-вазончиками, птахами, антропоморфним орнаментом, зображенням тваринного світу, зокрема, ягняток. До цього слід додати, що рушники були і двобічні.

Для Київських рушників характерне поєднання особливостей вишивок північних і південних районів України, разом з тим, їм властиві неповторні художні якості.

Живописна об’ємно-рельєфна вишивка київських рушників виконана двобічною гладдю. Яскраво-червоні мотиви дерева життя, квіткові вазони розміщені при кінцях рушників, витягнуті до центральної площини. Складні рослинні композиції завершуються розетками, квітами, обабіч яких птахи з ягідковими галузками, на бордюрах ламані, хвилясті стрічки, “кривульки” тощо. Великі площини квітів, листочків, стовбури вишиті двобічною гладдю, галузки, окремі елементи – стебнівкою, ланцюжком тощо.Наприкінці ХІХ- на початку ХХ ст. помітна тенденція до вишивання рушників грубшим, пишнішим рослинним орнаментом, в якому майже рівномірно використані нитки червоного і чорного кольорів.

Полісся характерне і дуже довгими – до 7 метрів – та вузькими, що декоруються на сірій основі білою та здебільшого червоною та чорною заполоччю, геометричним орнаментом уздовж всього полотнища. Декорували рушники рослинним стилізованим орнаментом, характерною рослинністю Полісся (квітки льону, барвінку, калини, сосни, соснові шишки, листя дерев).

Рушники Львівські, Тернопільські та Івано-Франківські невеликого розміру, декоровані геометричним чи геометризованим рослинним орнаментом. Можна поділити їх на гуцульські, бойківські та лемківські. Найбагатші з них – гуцульські.

Рушники Закарпаття, зазвичай, невеликого розміру, вишивані гладдю чи хрестом. Декор різнобарвний, здебільшого - на кінцях рушника.

Таким чином, хоча українські рушники дуже різноманітні, мають свої відмінності в кожному регіоні – у них єдина стильова основа.

  2.2 Особливості рушників Запорізького регіону.

Хоч у цілому для вишивки українських рушників характерні спільні ознаки, проте кожен регіон мав свої відмінності, як за формою, так і способом виготовлення, сюжетним оздобленням, кольоровою гамою.

Історія народної вишивки Запорізького краю сягає своїм корінням у стародавні часи. Дані археологічних розкопок, краєзнавчого музею та свідчення мандрівників та літописців доводять, що вишивання, як вид мистецтва, на півдні України існує з незапам'ятних часів. На жаль, пам'ятки української вишивки збереглись лише за останнє століття, але й цього достатньо, щоб виявити, що елементи символіки орнаментів запорізької вишивки співпадають з стародавніми орнаментами.

Вишиванням споконвіку займались жінки, які з покоління в покоління передавали найтиповіші, найяскравіші зразки орнаменту, кольору, вишивальну техніку. Вишивки, передаючи характерні ознаки місцевості, різняться між собою орнаментом, технікою виконання та гамою барв.

Південна Україна мала особливе становище серед інших регіонів України, бо після ліквідації Запорізької Січі царський уряд прагнув якомога швидше заселити родючі землі Приазов’я та пониззя Дніпра. Українські та російські поміщики переселяли кріпаків з своїх старих маєтків. Та найбільшим землевласником лишався царський уряд. Переважну більшість казенних земель заселяли колишні запорізькі і українські козаки із слобідських полків та з полків Полтавської і Чернігівської губерній. Тікаючи від кріпацького гніту, поселялися тут і численні кріпаки з центральних губерній та Правобережної України.

У першій половині ХІХ ст. значних масштабів набуло примусове переселення сюди з різних губерній Росії сектантів-духоборів, молокан, розкольників, які оселилися на правому березі р.Молочної та вздовж р.Білозерки.

В цей же час царський уряд широко залучав сюди іноземних колоністів. Так в Бердянському і Мелітопольському повітах було засновано понад 50 німецьких колоній. У Таврійських степах селились також вихідці з Польщі, Чехії, Сербії, Греції та Албанії, було утворено 7 єврейських колоній. Під час переселення кримських татар до Туреччини слідом за ними туди подались і ногайці. Внаслідок цього в Приазов’ї спустіло багато аулів, які терміново були заселені кріпаками з Київщини, Чернігівщини, Воронезької та Тамбовської губерній, але найбільше – блгарами з Балкан. Тоді було утворено 47 болгарських колоній[30].

Проаналізувавши етнічний склад переселенців автор робить висновки:

-переважну більшість переселенців становили мешканці Полтавщини та Чернігівщини;

-другими за кількістю були мешканці центральних районів Росії (Курськ, Орел, Воронеж, Тамбов);

-серед іноземних колонізаторів переважали німці та болгари.

Вишивка на Запоріжжі увібрала в себе не тільки полтавські мотиви, але і традиції вишивки інших народів.

Селяни, переїзджаючи на нове місце проживання, принесли з своїх країв характерні для них побут, звичаї і народні традиції. Так, наприклад, рушники Чернігівських переселенців багаті на символіку птахів (Див. дод. 22).

Кожен народ приніс свої традиції на Запоріжжя, вніс свій вклад у розвиток вишивки, збагатив її новими швами та орнаментами.

Так, на рушниках Приазовського, Вільнянського, Веселівського, Михайлівського, Якимівського районів, де проживало багато переселенців з центральних губерній Росії можна побачити характерні рослинні і геометричні орнаменти, розміщені у вигляді прямих смуг. Типовими мотивами постають коні, фантастичні тварини, переважно візантійського походження, солов’ї, соколи, пави (Див. дод. 23). Серед російських вишивок Запорізької області широко відомі володимирський верхошов, біла гладь, хрестецько-валдайський рядок та інші техніки.

В Запорізькій області ми можемо спостерігати перенесеня традиційних російських, болгарських форм орнаменту та гармонійне їх поєднання з місцевими українськими.

Вишивка є частиною творчих традицій народу, тому в гаптах Запорізької області переважають мотиви Полтавщини. Це підтверджує експозиція музею козацтва на острові Хортиця. В музеї виставлені побутові речі козаків Запорізької Січі. Серед них значне місце посідають рушники. На Полтавщині та на Запоріжжі найчастіше для вишивання рушників використовувались червоні та чорні нитки. Але традиційні орнаменти Полтавщини збагачуються на Запоріжжі народними елементами, та цікавими композиційними рішеннями. Так послідовно чорний колір змінюється синім. Створюючи нові орнаменти, народні вишивальниці звертались до природи, переробляли її, спрощували, зберігали найголовніше. В рушниках Запорізького регіону зустрічаються рослинні, геометричні орнаменти, орнаменти з зображенням птахів та тварин. До речі, на козацьких рушниках часто зустрічаємо двоголових орлів. Рослинні орнаменти складаються з стилізованих квітів, листків, бутонів, стеблин. Геометричні орнаменти складаються з геометричних фігур: трикутників, ромбів, зірок, квадратів. Також часто у вишивці рушників зустрічаються стилізовані птахи.

Рушники, як на Полтавщині, так і на Запоріжжі, виконувались різними швами, які поділяються на рахункові та декоративні. До рахункових належать: гладь, хрестик, верхошов, різноманітні види мережок. Різноманітність орнаментів досягається поєднанням кількох видів швів в одному узорі. У декоративних швах стебки виконуються по намальованому контуру орнаменту. Вони дуже поширені в запорізькій вишивці. Це полтавська двобічна, гаптована гладь, рушникові шви, стрічка і стебельчатий шов, качалочка. Головні кольори, які використовуються для народної вишивки в Запорізькій області: червоний, синій, білий. Останнім часом набув популярності жовтий колір.

Винятковим явищем українського мистецтва є козацький рушник. Нажаль, ні в експозиції музею козацтва на о.Хортиця, ні в краєзавчому музеї, де ми сподівал. ись побачити справжні козацькі рушники – їх не виявилось. Тільки в Запорізькому художньому музеї та Дніпропетровському музеї ім. Д.І.Яворницького нам вдалося знайти старовинні козацькі рушники-раритети – гаптовані вохристо-жовтими кольорами з локальними кольоровими вкрапленнями.

Відмінність козацького рушника від споріднених витворів українського національного мистецтва, попри подібність сюжетів, полягає перш за все в багатобарвності, а далі – в манері й технології вишивання.

В усіх козацьких рушниках присутнє дерево життя, яке в спрощеній формі зображує за допомогою універсальної природної моделі тричленний духовний устрій Всесвіту. В українській міфології деревом життя виступає переважно дуб, явір.[21]

У багатьох козацьких рушниках зустрічаються орнаментальні мотиви глибокої давнини. Найпростіші з них – у вигляді хреста, квадрата, ромба, кола, хвилястих ліній, зубчиків.

Популяризатором козацького рушника на Запоріжжі стала Світлана Ігнатченко, яка відродила традиції вишивки, притаманні саме нашому запорізькому краю. Її рушник “Козацький” (Див. дод.10 ) удостоєний премії “За відродження традицій” на Всеукраїнській виставці-конкурсі 1997 року.

Нелегку, іноді трагічну козацьку долю оспівано в народних піснях, думах, казках, літературі історичного жанру. Народні майстрині з творчого об’єднання “Цвіт калини” – кожна по-своєму – торкаються козацької теми. У рушниках “Козацька пісня”, “Козацький”, “Козацька пам’ять”, “Козацьке ретро”, “Козацьке весілля”, “Козацька доля” та ін. (Див. дод. 11,12,13). Орнаментика їх робіт дихає козацькою давниною.

Таким чином, результатом власних польових досліджень, проведених автором під час опитування народних майстринь м.Запоріжжя, стала експрес-анкета (Див. дод. 1), аналіз якої дає підставу стверджувати, що запорізькі майстрині вишивають рушники на лляному чи домотканому полотні переважно жовтим або червоним кольорами рушниковими швами, двобічною, гаптованою гладдю, тамбуром. Найулюбленіший мотив вишивання на Запоріжжі – Дерево життя. Особливостями запорізьких рушників майстрині вважають жовто-коричневий колір з малиновими, синіми,зеленими вкрапленнями та багату символіку дубового листя.

  2.3 Рушники сучасних запорізьких майстринь

На всю Україну та за її межами відомо ім'я знаменитої вишивальниці, народної художницї України Валентини Гаврилівни Харлової. Усе своє життя вона присвятила народній вишивці. Багато (з дослідницькою метою) їздила вона по містах і селах України, особливо по Запорізькому краю. В усіх закутках вона намагалася знайти нові узори. Досконало вивчила зміст, значення кожного стібка на вишитих рушниках, хустинах. Вона створила цілу теорію українського рушника. Завдяки Харловій, українська народна вишивка стала відомою на весь світ. Її роботи радують людей усіх континентів світу. Особливо вона прославилась вишитими рушниками, їх у неї більше 1000, але всі різні. Кожен вишитий листок, квітка, або птах мають свій зміст та значення.

В.Г.Харлова досконало вивчила побудову узорів рушника. Основна тема її вишивок – «Дерево мого роду» – вишивається бурим, морквяним кольором по сірому полотну.

За свою працю та майстерність Валентина Гаврилівна нагороджена званням «Народний художник України», має багато державних нагород. Народна майстриня створила свій центр вишивального мистецтва, навчила тієї майстерності тисячі людей (Див. додаток 14).

Золоті руки В.Г.Харлової відродили на Запоріжжі вишивку – гладь. Першою технікою, яку відродила майстриня, була двобічна гладь. Дуже багато її чудових рушників виконано саме цією технікою.

Валентині Гаврилівні, також вперше, вдалося відродити тамбурну вишивку кінця XIX століття. Тамбур – червоний з синім – ісконно запорізька техніка. Майстриня знає і вишиває близько двадцятьма техніками мережок. Стилізована мережка – лише запорізька мережка.

Багато цікавого про українські рушники Запорізького краю, їх символіку, знаки магічної сили на добро та щастя розповіли нам члени міського творчого об'єднання «Мальва». Усі вони є майстрами традиційного народного мистецтва України. Чуду відродження запорізького рушника Україна завдячує саме діяльності «Мальви». Роботи майстринь несуть в собі енергетичний заряд та мають високі енергетичні якості (Див. додаток 15).

Голова об'єднання «Мальва» Олександра Петрівна Артем'єва є членом національної Спілки Майстрів народного мистецтва України. Їй присвоєні звання: «Майстер традиційного народного мистецтва» та «Народний майстер України». Олександра Петрівна викладає українську мову та літературу в запорізькій гімназії №6, а крім того, вчить своїх учнів любити та поважати батьків, шанувати людей і схилятися перед мудрістю, бути добрими і чесними, гідними своєї землі. Вишивкою захопилася вона ще в дитинстві. Але по-справжньому стала вишивати пізніше, пізнаючи не тільки секрети самої вишивки, але й значення візерунків, пр и попросили Олександру Петрівну розповісти про себе, вона сказала: «Хіба можна розповісти про своє життя словами? А на рушнику можна виразити все!» Тому і назвала майстриня один із своїх рушників «Дорога мого життя» (Див. додаток 16)

Як і кожен рушник, він складається з трьох частин – зачин, основа і кінцівка, що означає минуле, теперішнє і майбутнє. Нижня частина рушника до лінії – це минуле. Далі йде «Дерево життя», в якому системою архаїчних знаків закодовано розуміння високого змісту життя. Перші гілочки, перше «перехрестя» дороги – це час, коли Олександра Петрівна сама навчалася в інституті на філологічному факультеті. Кожне наступне «перехрестя» – це її випуски у школі. Ι учні – багато, багато учнів. Квіточки, нахилені донизу голівками означають, що вже її випускники стали вчителями, а пуп'янки – це учні її учнів. Квіточки-сонечка – це її невичерпна енергія, червоні кола в них – вогонь, який горить в її серці. Але, щоб в її житті була гармонія, поміж ними в'ється «кривулька» – символ води. Дубове листя говорить про те , що в житті майстрині були і втрати, і лихо, і різні перешкоди, але вона знайшла в собі силу та мужність, щоб їх подолати.

Олександра Петрівна вважає, що важливу роль в житті жінки відіграє сім'я, домівка. Тому поруч з Берегинею вишиті дві пташки, які символізують заміжжя, достаток. Маленькі Берегиньки кажуть нам про те ,що майстриня не бажає зупинятися на досягнутому, хоче іти далі, вперед, вчити дітей.Цей рушник – символ великої душевної сили та невмирущої енергії.

Багато рушників вишила колишній інженер заводу «Мотор-Січ» Валентина Петрівна Юхименко. Це – «Запорізький дуб», «Зимова казка», «Барви Запорізького степу» та інші. Зараз Валентина Петрівна – пенсіонерка, викладає вишивку в школі «Основа». Ïї рушник «Барви Запорізького степу» – це унікальний двосторонній рушник, надзвичайно «сильний» з точки зору енергетичної цінності (Див.додаток 17). Він символізує багатство степу, його буяння. Виконаний рушник в жовтих тонах – це колір вигорілого степу. Майстриня вправно перенесла на полотно красу землі, вклавши свій зміст в кожну деталь.

Дуже цікавим виявилося знайомство з творчістю члена Союзу майстрів народного мистецтва України Таісією Михайлівною Мазур.Вона керує студією української вишивки у гімназії №25. Вишивка білим по-білому способом виколювання, рахункова гладь, зернівка, усі види мережок – це характерно для Південного Подніпров’я, зокрема, для Запорізького краю, вважає майстриня. Все це Таісія Михайлівна відроджує на протязі довгого часу.

З метою відродження та пропаганди народної вишивки ще у 1999 році було створене творче об’єднання “Цвіт калини”, яке нараховує близько сорока майстринь.

З дня заснування тут на доброму науковому рівні вивчають історію української народної вишивки і традиції нашого регіону.Вивчають техніку швів, символіку різних предметів, дерев та квітів, закони побудови композиції та малюнка. У творчому арсеналі нараховується біля двохсот робіт для тематичних виставок: “Козацький рушник – відгомін козацької слави”, “І на тім рушникові...”(весільні рушники). Керує цим колективом член Національної Спілки майстрів народного мистецтва України Роза Миколаївна Кутасевич.

В основі сюжетів композицій всіх рушників вишивальниць – світове дерево, дерево роду, сонця-квітки, однооке божество, хрест-дерево, птахи. Зображення дерева є найпоширенішим у більшості областей Лівобережжя, Придніпров’я, зокрема у Запорізькому краї. Це засвідчують гаптовані рушники керівника – Рози Кутасевич, зокрема, “Козацьке ретро”.

На рушнику Світлани Ігнатченко “Козацькому роду нема переводу” (Див. дод. 18 ) вигаптований стилізований дуб – символ козацької мужності, чоловічої енергії, завзяття. Переважають вохристо-брунатні й жовті кольори на дубовому листі. Вкраплення на жолудях – малинові, зелені, сині. Жолуді – то численна родина, яка не переводиться у віках. Птахи й велика квітка-сонях вінчають дерево, обрамлене такими жквітами й дубовим листям. Теплий колір рушника приваблює та зігріває душу.

Відвідавши у червні 2002 року в Запорізькому обласному художньому музеї виставку козацьких рушників ми наче потрапили в інший вимір, де панують краса, спокій, рівновага і забувається вся суєта щоденності. Рушник “Козацька слава” ніби відкривав іконостас козацьких рушників (Див. дод. 19). Його вишивали члени Спілки Роза Кутасевич, Світлана Ігнатченко, Катерина Вашуріна, Тетяна Філатова, Лідія Арутенянс і ще декілька майстринь. В центрі цього колективного витвору – дерево козацького роду. На трьох гілках – листя дуба, що проростає з жолудя, нижня гілка обважніло провисає від суцвіття з жолудями, дві інші з листям, суцвіттями тягнуться до сонця, космосу. На них птахи, а над усім цим яскравіє квітка-сонце жовтих пелюсток, що проростають з бордового цвітоложа з темно-синіми вкрапленнями. Такі ж елементи зеленого і синього кольорів у квітах на гілках. Вінчає композицію вінок-німб з аналогічних елементів вохристо-жовтого, бордового і синього кольорів. А ще вище, ніби зорі, сяють три дубових листочки, бо дуб – священне дерево, що уособлює Перуна, бога сонячної чоловічої енергії. Композицію обрамляють барвінком ті ж елементи декору. На нижній частині рушника простелився фриз стилізованого орнаменту. По краях рушник обшитий бігунцем-оберегом жовтого кольору.

Палахкотять червоними барвами на лляному полотні рушники “Катерина” і “Веселка” (Див. дод. 20), вишиті Іриною Дерибас, яка є справжнім творцем композицій для рушників. Її узори полонять красою візерунків, витонченістю кольорів, їх градацій – від прозорих до насичених. Квіти, листочки й пуп’янки зображені площинно, внутрішня будова вишита різними рушниковими заповненнями, прозоро чи густо. Сюжетний рушник “Катерина” – це драматична оповідь про героїню поеми Т.Г.Шевченка. У насиченому колориті вкраплене темно-синє листя смутку й трагізму.[21]

У візерунках вишивки українські жінки передають свої думки, сподівання. У рушнику Юлії Артем’євої “Сонячні кларнети”(Див.дод. 21) бринять сонячні кольори весни і початку літа. З боків яскраво уквітчаного дерева (червоні, зелені, сині, жовті, вохристі кольори) витягнулись два деревця з дрібними листочками таких же кольорів і жовтими кульбабами-сонцями. Дерева ніби виростають на сонячній галявині. Рушник обрамлений плахтуванням і хвилястим безкінечником.

Рушники колективу “Цвіт калини” – це справжнє вишиване диво, що зачаровує красою і духовністю. Головне кредо керівника – зберегти і розвинути творче обличчя кожної майстрині.

У рушниках Запорізьких майстринь відображено відродження і вдосконалення різних видів технічного виконання, творчого розвитку локальних принципів трактування орнаментальних форм, побудови композицій. Збагачується композиційно-орнаментальна культура рушників, іде постійне оновлення їх символіко-декоративних функцій.

2.4 Відображення ролі рушника в народній обрядовості і побуті

Рушники, як ніякий інший вид тканини, використовувались для різних потреб і дуже різноманітних нагод.

За функціональним призначенням всі рушники можна поділити на побутово-ужиткові, декоративно-інтер’єрні, обрядові, гостинні (вітальні), подарункові, пам’ятні (ювілейні), оберегові.

Під побутово-ужитковими слід розуміти рушники-утиральники і рушники-серветки та господарські рушники. Рушники-утиральники в домашніх умовах не виготовляються. Але до початку ХХст. їх виготовляли практично в кожній родині. Вони декорувались і засобами ткання, і вишивкою, були простими (буденними) і святковими. Рушники-утиральники мали персонально-статеве призначенння і певне місце розташування в кожній оселі. Їх кількість і якість залежали від ступеня заможності родини. В обстановці міщанських і багатших селянських хат такі рушники вішали над умивальниками скоріш як прикрасу[13].

У вишивці виявлялись специфічні риси місцевого орнаменту, виконаного хрестом, низзю, поверхницею або мережанням. Короткі сторони рушника закінчувались мережаним рубцем або декоративними тороками.На рушниках-утиральниках полотнище в основному вільне від прикрас, вони виступають однокольоровими або узорними стрічками тільки на його кінцях.

Господарські рушники, як і рушники-утиральники, були буденними і святковими. Рушниками-стирками витирали посуд та інше господарське начиння. Господарськими рушниками накривали діжу, замішуючи тісто. Свіжоспечений хліб клали на рушник, накриваючи його іншим рушником зверху. Ними також покривали усі цінні продукти на столі та в коморі.

На свята та під час визначних родинних подій господарськими рушниками святкового виконання накривали столи (поверх ряден, скатерок) вздовж та навхрест, на них викладалися посвячені в церкві харчові продукти. На таких рушниках продукти і святились.

До декоративно-інтер’єрних рушників відносимо такі, які використовують для прикрашення оселі і громадських закладів.На початку ХХст. обов’язковим атрибутом кожної української хати був образ (ікона) у “красному” кутку, прикрашений багато декорованим рушником, які називали “наобразним”, або “божником” (Див. дод. 22). Ними в сільських оселях прикрашаються картини, портрети (Див. дод. 23,24).

Класичним типом декоративних рушників є «кілкові» рушники (Див. дод. 25). Цей тип характерний як для Запорізького регіону, так і для центральних і південно-східних районів України і вузькою смугою охоплює все Українське Полісся – від Сумщини, Чернігівщини до Волині на заході. Такі рушники розвішували на вбитих в стіну кілках над вікнами, одвірками. Середню частину рушника складали, перевішували на кілках, спадаючі донизу кінці надівали на прутик, щоб повністю показати вишитий орнамент. Рушники, які розвішували над вікнами і дверима, мали оберігати оселю від усього нечистого, що могло до неї потрапити, тому і орнамент, і візерунок відігравали роль Оберегів [24].

На рушниках, які розвішують над вікнами і одвірками, основну увагу звертали на видні кінці рушника і заповнювали їх найбагатшим орнаментом. Інші частини полотнища тільки перетикали вузькими кольоровими смужками або дрібними розкидками, середню частину залишали без прикрас. Такий спосіб розпланування орнаменту на «кілкових» рушниках виступає по всій території України.

Відповідно до призначення, рушники відрізняються і технікою виконання. Утирачи і стиральники найчастіше ткали із цупких плиток. Покутники, божники – із тонкого, гарно вибіленого полотна. Виготовлене полотно вимочували у воді і білили. Роботу супроводжували ціновими обрядами – піснями, примовляннями, зачинками. Коли навивили пасма – чоловікам заборонялось заходити до хати. Перший витканий рушник призначався для гостей. Він завжди висів на видному місці.

Обрядові рушники виготовлялися спеціально для поведення традиційних народних обрядів-ритуалів сімейного та колективного, загальногромадського характеру. З перших хвилин свого життя українець пов’язаний з рушником: новонароджене немовля бабка-повитуха приймала на рушник або на шмат чистого нового полотна. “Родимчик” виготовляася з найтоншого лляного білого полотна найвищого гатунку. У процесі родин нерідко брало участь чимало людей, і всі вони обдаровувались рушниками (намітками), особливо щедро дарувалася бабка-повитуха. На хрестини виготовлявся окремий рушник – “крижмо” [13].

З давніх-давен до нашогу часу традиційним стало виготовлення обрядових рушників для випровадження юнаків і чоловіків у військо, у ХХст. – до армії. Рушники вишивали мами, бабусі, сестри і наречені. Декорувалися випрводжальні рушники традиційною чоловічою символікою. Ними перев’язували майбутніх воїнів. А ще готувався особливий рушник-оберіг, який дарувала хлопцеві мама чи бабуся. На ньому зазначалися усі іменні та адресні відомості юнака та зображувалась якась особлива, родинна оберегова символіка.

Найбільший ужиток рушника у весільних обрядах: на знак заручин перев'язують сватів рушниками, батьки благословляють перед шлюбом іконою, а молоді стають навколішки на рушнику. З притвору церкви священик провадить молодих перед тетрапод, а під час присяги молодята стають навколішки на рушнику. По присязі священик зв'язує молодим руки рушником і обводить їх тричі кругом тетрапода, також по виході з церкви й вході у хату, батьки вітають молоду пару хлібом і сіллю, та по простеленім рушнику провадять їх на почесне місце при столі. Ніхто, крім молодих, не може стати на цей рушник. Дружби приносять коровай, обведений рушником і ставлять його на столі перед молодими.

Використання рушників у процесі заручин – вінчання – весілля найбільш широко висвітлено у роботах етнографів, фольклористів, мистецтвознавців та інших учених. Відомі деякі спеціальні назви рушників цього класу: “плечові”, “вітальні”, “перев’язи”, “дорога”, “шлюбний”, “подарунковий”, “коровайний” тощо. Часто подібні обрядові рушники використовують і в сучасному весільному дійстві, особливо в сільській місцевості (Див. дод. 26).

Рушники на весіллі – це більше, ніж своєрідна декорація, що прикрашала стіни і кожного героя свята. Для кожної діючої особи дівчина вишивала свій рушник, а тому їх було багато – від 20 до 40 і навіть іноді більше. Наприклад, на сватання готували рушники для сватів. На знак позитивної відповіді дівчина перев’язувала свата рушником попід ліву руку. Рушник цей був довжиною 2,5 – 3 м, неширокий. Вишита частина доходила лише до місця зав’язування. Вишивали на двох кінцях по два деревця, по два дубки, по дві пташки. Це - символ двох родів (Див.дод. 27).

Хоча на Україні тільки дівчина могла вирішувати свою долю, але бувало, що її видавали заміж примусово. Проти волі батьків йти не годилося. Але на сватанні вона могла дати хлопцеві рушник, на якому вишиті дві пташки, голівками відвернуті одна від одної. І йому було зрозуміло: “вона вийде за нього заміж, але любити не буде”.

Весільний рушник – це символ довгої дороги життя в подружжі. Був він великим (3 – 4 м), дуже гарним. На кінцях вишивалися дерево-квітка, квіти, птахи. Кожна квітка тут символізувала дітей, онуків – родину в майбутньому. Птахи – янголи-охоронці – будуть оберігати сім’ю від усього злого. Два вишиті кінці об’єднувало чисте поле (Див. дод. 28).

Висіли рушники і над головами молодих. Там були вишиті барвінок, голуби, дубові, березові листочки – на дітей міцних, хлопчиків і дівчаток. По краях – колосся, щоб життя було з хлібом і колосилося. Ι вишивала їх лише молода у великий піст, коли душа очищається від гріха, а тіло від зайвої ваги .

Весільні рушники для хресних були символом пошани. Їх хресні вішали в хаті над вікнами і вони свідчили, скільки кого приймали, запрошували, бо непорядних не запрошували, щоб гріх і зло не падали на дитину чи нову сім'ю. А також ці рушники мали нагадувати господарям повсякчас про велику їхню місію, взяту перед Богом, - навертати на добро малу дитину чи молоду родину у її життєвій дорозі .

Отже, декорування обрядових рушників весільного призначення святкове, багате. До весільної орнаментальної символіки належать мотиви дуба, калини, суниць, ягідно-квіткових віночків, вінця-корони, пташок тощо.

Ще до появи християнства українці виготовляли спеціальні обрядові рушники для релігійних ритуалів. Так, наприклад, під час весняно-літнього циклу веснянок-гаївок використовували рушники, якими обв’язували священні дерева: раніше - справжні, живі; пізніше – зрубані і встановлені на галявині за селом, на місці громадських зібрань; ще пізніше, аж до наших днів – символи таких дерев – уквітчані стовпи, “деревця”.

До обрядових рушників належать і ті, з якими людину проводжають в останню путь. І на відміну від інших обрядових рушників, їх називають ритуальними. У народі вони іменуються як “жалобні”, “поховальні”, “поминальні”. Рушником укривали віко труни, а зверху клали хліб. На довгих рушниках труну опускали в яму. Рушником перев’язували руки покійнику. Коли помирали молоді неодружені хлопець чи дівчина, їх перев’язували через плече рушником. Рушниками обдаровували людей, які допомагали родині в похованні покійного. Після поховання пов’язували жалобний рушник на свіжопоставлений хрест.

Декорувалися поховальні та поминальні рушники переважно чорними нитками. Орнаментика подібних рушників включала зображення одного-декількох хрестів біля могили або без неї, часто прикрашених вінками (гірляндами) з квітів. Символами жалоби вважаються: ворона (ворон), зозуля, сова (сич).

Раніше, за козачим звичаєм, рушник-«лелека» зав'язували на хрест над могилою. Причому, молодому чоловікові, козакові віком до 35-ти років, на хрест в'язали «білу лелеку» – рушник, вишитий білим по-білому. Чоловікові старшому 35-ти років – «чорну лелеку» - рушник, вишитий чорними нитками .

Ιснує повір'я, якщо людина хоче, щоб небіжчик простив її, то треба умитися холодною водою та втертися рушником-перев'язувачем (рушник, який зав'язували на плече людини, що несе вінок) і небіжчик простить і більше ніколи не турбуватиме цю людину.

Рушники, які називають гостинними або вітальними, призначені для традиційних зустрічей дорогих, очікуваних, шанованих костей. На них підносять хліб-сіль. Декорування вітальних рушників багате, святкове.

До подарункових належать рушники. Які виготовлялися спеціально з метою винагороди, прояву подяки одній людині чи групі людей. Декорування подібних рушників було абсолютно вільним. З початком ХХ ст. практично по всій Україні подарункові рушники поступово витіснилися хустками - переважно фабричного виробництва.

Окрім вищезгаданих рушників, широко використовувалися оберегові рушники для відведення сил зла, якими “вінчали” двері і вікна оселі. Оберегова символіка проводиться шляхом введення в орнамент спеціальних елементів предметно-речового, природного чи абстрактного характеру. В одних випадках обрядовий рушник відганяє зло, хвороби, в інших – вбирає їх у себе, але так чи інакше, виступає оберегом і запорукою чистоти. Наприклад, рушник-пояс був оберегом у козаків.

Рушниками прикрашаються ікони в церкві, ними обв'язували хрести і хоругви під час хресних ходів. Кращими рушниками обв'язували хрести, що стояли на перехрестях доріг і битих шляхах. Їх не можна було міняти, поки вони самі не впадуть від негоди. У великі свята, під час хвороб або просто як посвяту, церкві дарували рушники. Коли кількість подарованих рушників перевищувала потреби церкви, то їх могли продавати, і гроші йшли на потреби храмів. Ці рушники купували бідні дівчата, які не мали свого поля чи не мали можливості виткати в такій кількості, як того вимагав звичай.

Рушниками, вузькими й довгими, так званими «намітками» чи «перемітками», старші жінки обв'язували голови, йдучи до церкви. Їх рушники мали прикраси лишень на кінцях, які звисали на плечах.

Таким чином, рушник супроводжував людину упродовж всього життя – від народження до самої смерті.

Рушники в українських обрядах, побуті та звичаях утермінували певні сфери суспільного життя, узаконювали мистецькі уподобання народу, були своєрідними посвідками. Проте, все ж найбільше обрядових сюжетів, пов’язаних з рушником, збереглося у весільному церемоніалі.

На жаль, тепер рушник втрачає повноту своїх функцій Хоча його використовують на весіллях і похоронах, проводжають з ним хлопців до армії й зустрічають дорогих гостей, прикрашають сільське, а подекуди й міське житло, усе ж таки рушник втрачає значення родинної реліквії. Зараз головне призначення рушника – естетичне.

ВИСНОВКИ

Ознайомлення з вишивкою рушників підтверджує, що цей вид мистецтва набрав масового поширення, небаченого розвитку. Рушникова вишивка, як найбільш масовий вид художньої творчості володіє активною життєстверджуючою силою, збагачує естетичний світ нашого народу.

Досліджуючи цю тему, автор прийшов до висновку, що:

- Українські рушники виготовлялись з саморобної чи фабричної тканини з сировини природного чи штучного походження різноманітними техніками вишивання. Впродовж віків кристалізувалась чітка художня система, в якій гармонійну єдність творять матеріал, техніка, орнамент, композиційно-колористичне рішення.

- Ιз плином століть орнаментика та символіка українських рушників значною мірою втратила своє давнє значення. На перше місце вийшла її декоративна функція. Це в свою чергу зумовило посилення художньої виразності та образності народного мистецтва.

- Художнє багатство українських рушників визначають місцеві локальні особливості, які сформувалися в різних районах України під впливом конкретних історичних, географічних, соціальних умов.

- Для Запорізького краю, де населення неоднорідне, властиве поєднання орнаментальних мотивів та вишивальних технік різних місцевостей України. Матеріали власних польових досліджень та аналіз етнічного складу населення нашої області дають підставу стверджувати, що вишивка Запорізької області тяжіє до центру України, оскільки на наших теренах переважна більшість переселенців з Полтавської, Чернігівської, Київської областей. Кожен народ приніс на Запоріжжя свої традиції, вніс свій вклад у розвиток вишивки, збагатив її. Все це сприяло обміну новими мотивами, формами орнаменту та гармонійному їх поєднанню.

- Поглиблене знайомство з історією Запорізького козацтва, їхнім розселенням, пояснило походження так званих “козацьких рушників”, яких немає у жодному регіоні України. Їх вишивають приглушеними кольорами (т.з. цибулиння) або різнокольоровими вкрапленнями, які символізують прапори козацьких кошів.

- На Запоріжжі працює чимало талановитих вишивальниць, творчість яких відзначається смаком і оригінальністю. При створенні своїх композицій вони опираються на багаті традиції вишивання рушників, збагачують їх новими надбаннями. Мета сучасних запорізьких майстринь – вивчити і відновити забуті традиції вишивки рушників, показувати і пропагувати їх красу, залучаючи щонайбільше молоді. Переосмислюючи відомі форми орнаментики, вони шукають нові мотиви, прагнуть в образній формі відтворити наше сьогодення.

- Народні майстрині репрезентують сучасні українські рушники на численних виставках, як в нашому місті, так і далеко за його межами, демонструючи повсюдно високий художній рівень цих творів. Так у 2000-му році в Києві відбулася виставка Запорізьких рушників, де були представлені роботи кращих майстринь Запорізької області (див.додаток 28).

- Всі рушники за принципом ужитковості поділяються на три основні типи: декоративні, побутово-гігієнічні та обрядові. Призначення рушників у Запорізькому регіоні, як і по всій Україні, однакове – ритуально-побутове. Останнім часом активно відроджується роль рушників. Вони продовжують своє життя в обрядах (обов'язковий атрибут весільної та поховальної обрядовості), залишаються неодмінною окрасою селянського житла.

Українські народні рушники відіграють важливу роль в сімейному та суспільному житті. Ι в наш час в народі збереглася споконвічна віра в життєдайну силу рушників, їх символічне значення в людському житті.

Рушник – це символ України, відбиття культурної пам’яті нашого талановитого народу. І цінність його полягає не лише в можливості використання в сучасному побуті. Спілкування з істинно народним мистецтвом збагачує духовний світ людини, пробуджує її творчі можливості, виховує почуття гордості й поваги до національної культури Батьківщини.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ДЖЕРЕЛА :

1.Матеріали польових досліджень, проведених студенткою ІІ курсу ЗПУ у вересні-грудні 2003р. в м.Запоріжжі під час опитування народних майстринь України Артем’євої О.П., Арутенянс Л.І., Ігнатченко С.М., Кутасевич Р.М., Пихтіної В.І., Харлової В.Г., Юхименко В.П.

2.Рушники С.Ігнатченко “Козацький”, ”Козацька пісня”, ”Козацька пам’ять”, “Козацькому роду нема переводу”, “Весільний”. Приватна колекція майстрині.

3.Рушник Л.Орлової “Козацьке весілля”. Приватна колекція майстрині.

4. Рушник О.Артем’євої “Дорога мого життя”. Приватна колекція майстрині.

5.Рушник В.Юхименко “Барви Запорізького степу”. Приватна колекція майстрині.

6.Рушник творчого об’єднання “Цвіт калини” – “Козацька слава”. Фонди Спілки Майстрів народного мистецтва м.Запоріжжя.

7.Рушники І.Дерибас “Катерина”, “Веселка”. Приватна колекція майстрині.

8.Рушник Ю.Артем’євої “Сонячні кларнети”. Приватна колекція майстрині.

9.Рушники весільні, авт. Г.Біляєва.Приватна колекція майстрині.

10.Рушники з фондів Запорізького краєзнавчого музею.

11.Рушники з фондів етнографічного музею при ЗДУ.

ЛІТЕРАТУРА:

12.Антонович Є.А., Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є. Декоративно-прикладне мистецтво.-Львів: Світ, 1993.-272 с.

13.Бебешко Л. Призначення українських рушників./Рідна школа-2000,№10.

14.Бром лей Ю.В. “Етнос и етнография”.-М., 1973.-69 с.

15.Гончар І. Доля на рушникові /Україна-1988, №21.

16.Гошко Ю.Г. Музей етнографії та художнього промислу. - К., 1976.-С.

17.Грабовська Л.В. Знаки 155 стародавніх українських вишивок.-К., 1992

18.Етнографія України: навчальний посібник /за ред. С.А.Макарчика.-Львів: Світ, 1994.-520 с.

19.Захарчук-Чугай Р.В. “Українська народна вишивка”, Київ, Наукова Думка, 1988.-190 с.

20.Історія українського мистецтва: В 6 т.- К.,1967

21.Козацький рушник: Альбом вишивок /Упорядник С.Ігнатченко-Запоріжжя, 2003.

22.Косачева О. Український народний орнамент.-К., 1876.-20 с., іл..

23.Культура і побут населення України: Навчальний посібник /В.І. Наумко та інші- 2-е вид., доп. Та перероб.- К.: Либідь, 1993.- 288 с., іл.

24.Ковальчук О.В. “Українське народознавство: Книга для вчителя.-К.: Освіта, 1994.-176 с.

25.Сидорович С.Й. Художня тканина західних областей УРСР. К.: Наукова думка., 1979.- 153 с.

26.Скуратівський В. Берегиня. Київ, 1987

27.Теліженко О. Символ благословення життя /Народне мистецтво-1998, №1.

28.Українська вишивка: Альбом /Авт.тексту та упоряд. Т.Кара-Василєва.-К., Мистецтво, 1993.-264с., іл.

29.Художнє вишивання: Альбом /Гасюк О.О., Степан М.Г.- 4-е вид.,-К.: Вища школа. Головне видавництво, 1986.

30.Історія міст і сіл Запорізької області.

Олена Москаленко

Гість Лілія  Сірома 

_{№:1 16 жовтня 2022 10:21}

доброго дня, чи не має у вас схеми вишивки що на картинці?

^{0   відповісти цитувати скарга}