Одяг степової зони

admin
  24 558   3    
Одяг степової зони
Одяг степової зони

Комплекс вбрання українців Степу був створений переселенцями з різних регіонів України.

Вбрання українців Степу формувалося у взаємодії з культурними традиціями інших народів (росіян, болгар, греків, німців та інш.), які селилися поруч з українцями на правах державних колоністів.

Неоднорідні за своєю етнічною приналежністю переселенці — вихідці з різних місць України — приносили з собою різноманітні культурні традиції. Під впливом прогресуючих ринкових відносин на селі та бурхливого розвитку фабрично-заводських центрів на землях Південної України відбувалися зміни у побуті переселенців.

З усіх видів традиційної матеріальної культури степових українців (система харчування, житло, сакральна архітектура тощо) найсуттєвіших змін зазнало вбрання. З одного боку, воно втратило значну кількість регіональних ознак, притаманних населенню тих земель, вихідцями з яких були переселенці, а з іншого — збагатилось як новітніми міськими елементами, так і запозиченнями в іноетнічних сусідів. Але цей процес відбувався по-різному в різних регіонах українського Степу.


Зокрема, майже повністю нівелювалося чоловіче вбрання вишиванки  українського населення Буджаку, Криму та Приазов'я. З традиційних елементів одягу наприкінці XIX — на початку XX ст. тут збереглися лише смушкова шапка та шаровари, що заправлялися в халяви довгих чобіт. Навіть вишита сорочка вишиванка у чоловіків стала рідкістю і вживалася лише як елемент ритуально-обрядового вбрання.

Найбільше збереглись традиції в українців Нижнього Подніпров'я та Таврії. Комплекс жіночого вбрання вишиванок  українців Нижнього Подніпров'я і Таврії складався з таких елементів: різноманітних типів сорочок вишитих; поясного одягу — незшитого (одноплатової дерги чи двоплатової плахти) або зшитого (з кількох пілок рясних спідниць та спідниць з оборкою по низу); фартуха (запаски, попередниці, запонки); орнаментованого поясу; нагрудного одягу у вигляді безрукавних керсетів; зимового та демісезонного верхнього одягу з рукавами.
Наприкінці ХІХ ст. гардероб заможних українських селянок Степу почав збагачуватися за рахунок оздоблювальних елементів фабричного виробництва (тасьма, галун, ґудзики, шпильки з кольоровими голівками, шпонки, кольорова заполоч, шовкові нитки, біле та кольорове мереживо тощо), деяких предметів міського костюму (широкі муарові та різнокольорові шовкові спідниці) та вбрання, яке позичалося в іноетнічних сусідів (перейняті в греків, молдаван та болгар узорноткані запаски, оздоблені яскравими широкими смугами крупного геометричного орнаменту).
Плечові форми жіночого вбрання вишивнок у вигляді традиційних керсеток збагатились різноманітними кофтами міського покрою.

Верхнім вбранням продовжували служити свити та кофти з рукавами, а також своєрідний прямоспинного крою довгий халат.
Жінки носили головні убори як платового типу (полотняні намітки, різнокольорові хустки), так і зшитого (різноманітні очіпки); дівчата — хустки міського типу або різнокольорові стрічки. Доповненням слугували живі або штучні квіти.

Комплекс чоловічого вбрання українців вишиванок чоловічих Степу складався з сорочки вишитої з манішкою на манер російської робітничої косоворотки.

Жіночі сорочки вишиті виділялися багатоваріантністю крою. Побутували тунікоподібні, безуставкові, уставкові сорочки та сорочки до гестки. Різноманітними були й способи викінчення горловини жіночих сорочок: без-комірне із зібраним на нитку краєм або закінченням типу каре; з вузьким або широким коміром-стійкою, з викінченням стійки призбираною шлярочкою, з виложистим коміром.

Регіональну своєрідність жіночим сорочкам вишиванкам південного комплексу надавав чотирикутний виріз навколо шиї. Крім того, рукави сорочок південного типу шили прямими з вільним викінченням — без зборок у зап'ясті.

В районах Нижнього Подніпров'я й Таврії наприкінці XIX — на початку XX ст. під впливом міської моди серед українського сільського населення поширились новомодні сорочки вишиванки з гесткою-талійкою. До гестки пришивали станок, край якого по лінії з'єднання з талійкою призбирували у вигляді так званих пухликів (художньо викладених зборок) або укладали неглибокими дрібними складочками. До нижнього краю станка пришивали підточку.

Традиційні одеські поликові сорочки з пухликами були короткими, їх шили з білої тонкої бавовняної тканини. Стоячий широкий комір густо збирали у дрібні зморшки, які оторочували тоненьким рубчиком. По центру робили вертикальний пазушний розріз. Верхній край рукавів призбирували на лінії пришиття до полика. Нижню частину полика по низу прикрашали хрестиковою вишивкою геометрично-рослинного орнаменту, виконаного переважно червоними, а також чорними, синіми та жовтими нитками. Краї рукавів закінчували густо зібраними зморшками, які оторочували вузенькою смужкою, прошитою трьома строчками: двома прямими та однією хвилястою по центру. Способи оздоблення жіночих сорочок вишиванок Одещини та Буджаку яскраво виявляють впливи східноподільських, молдавських та румунських прийомів декорування.

Тут була поширена східноподільська вишивка "низинкою" з переважно чорними геометричними мотивами на уставці та погрудках. Уставкову вишивку у вигляді композиції з двох чи трьох рядів доповнювали, як і на Східному Поділлі, невеликою жовтою або червоною орнаментальною смугою. Іноді декорували вишивкою і з'єднувальні шви, і низ підтички. Розташований на уставці у декілька рядів квітковий чорно-червоний орнамент поєднували зі смугою, вишитою традиційно подільською низинкою чорного кольору, яку розташовували під підтичкою. До неї пришивали рукави з подільським прийомом діагонального розташування орнаментальних смуг, в розробці яких, на відміну від подільських, перевага надавалася рослинній орнаментиці. Певною мірою в орнаментації сорочок вишитих жінки продовжували використовувати прийоми, типові для лісостепових, поліських і навіть карпатських регіонів.

З новомодних в цих районах найбільшою виразністю були позначені сорочки до гестки. Гестку по контуру обрамляли смугою чорно-червоного кольору переважно рослинної орнаментики, вишитою гладдю. Поодинокими орнаментальними квітковими сюжетами фіксували кути гестки. Рукави сорочок вишиванок оформляли окремими квітковими сюжетами або широкими горизонтальними смугами білих мережок, обрамлених вузенькими смужками червоно-чорного квіткового декору. Якщо рукави збирали біля зап'ястя і заводили у манжети, то ці манжети також оздоблювали квітковим орнаментом, вишитим гладдю червоно-чорного кольору. А вільний край рукавів оздоблювали мережкою-прутиком і вузенькою смужкою вишитого червоно-чорного орнаменту. Якщо робили пазушний розтин, то край правої пілки також оздоблювали смугою такої ж вишивки.
З другої половини XIX ст. з'являються фабричні нитки "заполоч"; червоною і чорною заполоччю почали вишивати сорочки українські. Серед прийомів їхнього декорування широко застосовували також техніку "вирізування", традиційну та філейну мережку. Серед найбільш поширених мотивів орнаменту зустрічалися такі символи, як хрест, дерево життя, церковні корони, царські двоголові орли. З появою муліне — різнобарвних ниток — значно збагатилася кольорова палітра вишивок, набувши ознак поліхромності. Широкого розповсюдження набула техніка рахункової та декоративної двобічної гладі.

Поясним одягом жінок слугували на щодень одноплатові незшиті лерги з чорного домотканого сукна, а на свята узорноткані двоплатові незшиті плахти. У місцевому виробництві плахтової тканини типовими були червоно-бордово-жовто-білі "червонятки" і червоно-фіалково-синьо-зелені "синятки". Крім того, побутуючою формою жіночого поясного вбрання була зшита з декількох пілок широка призбирана спідниця. II шили або зі смугастої вибійчаної чи картатої вовняної тканини, яка увійшла в широкий вжиток на землях Степової України з другої половини XIX ст., або з різних сортів вовняної одноколірної (червоної, синьої, чорної) чи ситцевої з крупним квітковим оздобленням крамної тканини місцевого виробництва. Якщо в районах Буджаку, Приазов'я та Криму перевагу надавали широким спідницям із густо призбореною оборкою, пришитою по низу, то в районах Одещини й Нижнього Подніпров'я широкі спідниці декорували по низу традиційним прийомом нашиття плисових або оксамитових смуг чорного кольору, а низ підбивали вовняною тасьмою темних кольорів з випущеною бахромою-"щіточкою" 1-1,5 см завширшки.

Поверх плахт вдягали запаску — фартух у вигляді однопланового цільного шматка тканини. Буденну запаску робили з домотканої вовни натуральних кольорів — сірого, брунатного або чорного, а нижній край викінчували тканими смугами переважно білого кольору. Святкові запаски шили гладкими або зібраними в поясі у декілька (переважно три чи п'ять) зустрічних складок, із парчевих тканин жовтогарячих ко-льорів або узорно орнаментованих кольоровими мотивами східної орнаментики.

Святкові фартухи и нижній час гині декорували більш пишно: широкими вишитими орнаментальними смугами; укладеними в декілька рядів поперечними складочками (" защипами", "залужками"); пришитими по низу густо зібраними оборками-"шлярками"; мережками та кількома рядами вшитих широких смуг білого чи кольорового мережива фабричного виробництва. Орнаментовані ткані запаски та вишиті фартухи на початку XX ст. з метою підтримки народних промислів та ремесел краю почали виробляти спеціальні сільські ткацькі майстерні, організовані за ініціативою Катеринославського земства.
V жіночому вбранні півдня України були широко розповсюджені пояси місцевого промислового виробництва Катеринославщини. Виткані з різнокольорової вовни, вони мали вигляд туго збитої, вузької, довгої смуги, декорованої вздовж усієї довжини геометричним орнаментом, іх викінчували довгою різноколірною бахромою.

Нагрудним жіночим одягом були керсети — прямі або приталені безрукавки, які шили на підкладці з одноколірної фабричної тканини місцевого виробництва, талійки — короткі безрукавки на ваті, нагрудники, або сушпани — довгі, до стегон, з чорного сатину, обшиті кольоровими стрічками. Перевагу віддавали червоним, блакитним чи вишневим керсетам, пошитим з китайки. Святкові керсети шили з різнокольорового муарового атласу та парчі. Південні керсети вирізнялися своєрідним кроєм горловини у вигляді каре і відповідною кареподібною нагрудною накладкою, зробленою оксамитовими чорними смугами, які іноді орнаментально оздоблювали кольоровою машинною строчкою. Такими ж орнаментальними смугами оконтурювали пройми рукавів, кишені та нижню частину керсетів. Регіональною своєрідністю була позначена й широкопола форма степових жіночих керсеток — "карасок", які шили як довгими, так і короткими, але завжди приталеними, іноді на п'ять "вусиків", "хвантиків" ззаду.

В жіночому вбранні Степової України з'явились та увійшли в широкий ужиток такі елементи міського костюму, як кофти з фабричних тканин яскравих кольорів. їх, на відміну від традиційних сорочок, шили приталеними, без коміра, з пишно зібраною горловиною або з вузеньким відкладним комірчиком. Українки носили білянки — білі сорочки вшиванки з тонких фабричних тканин, подібні за кроєм до традиційних сорочок, але без вишивки.

Комплекс верхнього українського вбрання як жінок, так і чоловіків включав різноманітні прямоспинні та приталені традиційні його види, серед яких найпоширенішими були свити, сіряки, купини, кафтани, киреї, чемерки. Зимою носили кожухи або напівкожухи. Активно ввійшли у гардероб верхнього вбрання українців Степу різноманітні пальта міського покрою.

Верхнім демісезонним вбранням служили свити з білого, сірого, чорного, брунатного або синього сукна, яке виробляли місцеві фабрики, та сукняні або з іншої тканини різноманітні юпки з рукавами. В холодну пору року носили строчанки — теплі, на ваті, прострочені юпки з рукавами у вигляді довгих або коротких (до колін і вище) приталених кофт з відрізною спинкою та вставними клинцями або трьома — п'ятьма зустрічними (байтовими) складками та з перехватом на спинці. Такі строчанки (вони ж караски) шили з фабричного кольорового ситцю у дрібненькі квіточки на кольоровій коленкоровій підкладці. Рукави та виложистий комір обшивали плісом. На лінії талії над кожним клинцем або складкою нашивали по одному металевому ґудзику. Застібували юпку справа наліво на петлі та ґудзики. Передні поли та поділ оздоблювали смугами чорного оксамиту або чорного фабричного мережива. Поширеними були також і довгі приталені жіночі кофти з рукавами, які називалися баски (зі складками на спині) та бекешки (зі зборами). їх шили з купованої тканини з круглим низеньким коміром. Різновидом теплої жіночої кофти служила гусарка. Дівчата в якості верхнього одягу вдягали кабілетки — новомодні короткі кофти з фабричної тканини, поли яких обшивали брижами (оборками); кофточки ротофейки із складками внизу; пошиті в стан казакінки та літні кофточки літучки. Здобули популярності на півдні України і плюшки — короткі жіночі кофти на підкладці, з круглим коміром. Носили також і прямоспинні "китаєві халати" з відкладним коміром та оборками.

Українки Одещини наприкінці XIX ст. носили ротії — новомодні сукні без рукавів, пошиті з кольорової фабричної вовни. їх шили на кокетці, яку збирали у дрібні складочки.

На початку XX ( і. під впливом міської моди в сільському вбранні Нижньою Подніпров'я з'явився піджак плечовий одяг у вигляді пря моспинного жакету з легкої тканини або з чорного сукна. Його називали "літник", "сачок", "лампір". Асортимент верхнього сукняного жіночого одягу розширився на початку XX ст. і за рахунок "діжурки" — пальта, трохи розширеного донизу клинами, з відкладним коміром, широкими вилогами на грудях та прорізними кишенями, прикритими клапанами. А на Одещині жінки почали вдягати кундугуну (тепле пальто), польки (півпальта) та твини (короткі ватні пальта).
Взимку носили нагольний кожух з великим відкладним чорним смушковим коміром або критий кожух. Застібували кожух, як і свиту, на "дерсуланки" — дерев'яні ґудзики.

Підперезувалися жінки широкими червоними домотканими поясами, викінченими довгою бахромою, або вузькими вовняними фабрично-тканими поясами у вигляді туго збитої довгої смуги з ритмічно змінних вздовж усієї довжини геометричних орнаментальних мотивів та довгою різноколірною бахромою на кінцях.
Молодиці носили очіпки, виготовлені з різноманітних тканин, але найбільш престижними вважалися очіпки, шиті з парчі та шовку, з об'ємно простроченим верхом. Щоденні очіпки ("зборніки", "чушки") шили з кольорового ситцю з дрібним малюнком "в квіточку" чи "в крапочку". Носили також різнокольорові очіпки-"каптури", що мали вигляд невисокого, обтягнутого кольоровим оксамитом або ситцем обручика, з пришитим поверх нього накладним круглим дном, пишно вишитим гарусними нитками по білому або жовтому тлу вовняної тканини. їх виготовляли в Одесі. Поширеними головними уборами продовжували залишатися й давні кораблики. Літні жінки поверх очіпка пов'язували серпанкову намітку (шмат білої тонкої тканини), довгі кінці якої вільно спадали по спині. Серпанкові тканини виготовляли місцеві земські ткацькі майстерні. Побутував й очіпок, поверх якого пов'язували кольорову крамну хустку. У Буджаку жінки носили "барежики" — вовняні хустки. На Одещині дівчата пов'язувалися "кисейками" (білими хустками) або "косачами" (хустками, обшитими мереживом). їх зав'язували не під підборіддям, а кінцями назад — так званим паладієм.

Різнокольорові стрічки дівчата чіпляли до обручика-"кибалки", обкрученого кольоровою стрічкою, який надівали на голову поверх заплетеного в коси волосся.
Жіночими прикрасами служили нагрудні іконки, іконки-складні, дукачі різних типів, нагрудні хрести. Традиційно улюбленим було коралове намисто, що звалося "добрим". Коралові намистини прикрашали "оковками" (орнаментованими срібними обручками) або перемежовували "рифами" (металевими намистинами вишуканої ювелірної роботи). Бідніші задовольнялися разками червоного скляного намиста. На пальцях носили персні. Вуха прикрашали срібними або мідними сережками різної форми: "книшиками", "забудочками", "кованими вирізними", "граньоними", "клинчиками", "крученими".

Додатковим елементом жіночого вбрання вишиванка  служив нагрудний карман. Карма-ни на продаж виробляли селянки приміських сіл. їх шили чотирикутної форми, з кольорового ситцю, обрамляли кумачем, різнокольоровою тасьмою та фабричним білим мереживом.

Святковим взуттям були чоботи з пришитими халявами червоного сап'яну, тупоносі, на високих підборах з мідними чи залізними підківками. Задники чобіт прикрашали орнаментом у вигляді округлих ліній із завитками, який створювали вбиті у певному порядку мідні цвяшки. Носили також черевики з панчохами.
Чоловічий одяг складався з лляної сорочки вишиванки та широких лляних білих шаровар на шкіряному очкурі або сукняних штанів, підперезаних вузеньким шкіряним пасочком, на якому підвішували ніж та маленьку калитку чи капшучок з грошима. У свята білі лляні штани змінювали на вибійчасті або китаєві.

Чоловічі сорочки вишиванки степових українців за кроєм були не такими різноманітними, як жіночі. Тут побутували тунікоподібні сорочки, сорочки до гестки та сорочки з вшитими рукавами. Горловини чоловічих сорочок викінчувалися коміром-стійкою різної ширини або виложистим коміром.

Широкі рукави лоцманських сорочок вишиванок слугували своєрідним прапором, коли при переправі через дніпровські пороги лоцмани махали широкими рукавами, подаючи різноманітні сигнали. Також такий крій рукава був зручніший, якщо треба було лізти у воду або швидко зняти сорочку. V спеку завдяки широким рукавам вітер краще провівав тіло. Краї рукавів оздоблювали мережкою, а іноді мережаний край підкреслювали тоненькою вишитою орнаментальною смужкою. В сорочках іншого крою широкі рукави у плечах, навпаки, звужували при кінці. Іноді головку рукава, підкроєного на міський манер, густо призбирували або укладали в дрібні складочки, а низ заводили у манжет. На грудях робили прямий розріз або боковий розріз, який здебільшого прикривали нашитою манішкою.

Вишивкою оздоблювали комір, манжети та манішку. Найпоширенішими техніками були художня двобічна гладь, лічильна гладь, стебнівка, мережка та філейне шитво, хрестик. В гладьових техніках, що використовувалися у геометричних і рослинних орнаментах, переважала чорно-червона колористика. В рослинній орнаментиці переважали квіткові мотиви, композицію яких формували поєднанням пишних, вільно розташованих, гнучких гілочок з площинними п'ятипелюстковими квітами, трипелюстковими пуп'янками та дрібними листочками. Кожен з квіткових мотивів у композиції вишивався або чорними нитками і оконтурювався червоними, або навпаки — червоними і оконтурювався чорними. Цей прийом оконтурювання декоративних мотивів був притаманний і геометричним орнаментам ("зірки", "розетки", "квадратики") у рахунково-гладьовій вишивці тощо. Художньою витонченістю були позначені чоловічі сорочки вишиванки, прикрашені філейним шитвом, запозиченим, швидше за все, у росіян. Українська манера використання цього прийому полягала в тому, що широке поле прозорої мережаної сітки, вишите "білим по білому" рослинними мотивами, накладали на білу лляну тканину, втрачаючи при цьому

традиційний для російської вишивки вишванки ефект прозорості. Натомість українська філейна вишивка вишиванка створювала ефект оздоблення сорочки вишитої монументально-коштовним, художньо вишуканим білосніжним рельєфним декором.
Плечовим коротким до пояса чоловічим одягом з бавовняної тканини на ваті служив куртас, успадкований, треба гадати, від запорозьких козаків. Його виготовляли з червоного або синього сукна зі шнурівкою або застібкою на ґудзики, які робили з тканини. Вузькі та довгі, нижче пояса, рукави куртаса робили з прорізами.

Поясним одягом слугували шаровари та бахили — зимові шкіряні штани.
Щоденним верхнім вбранням була свита з фабричного чорного або рябого сукна з капюшоном ("кобеняком"). Широко вживаними були сіряки, переважно з домотканого сукна кольору натуральної вовни (сірого, чорного або брунатного). їх шили з чотирьох прямих полотнищ з боковими клинами. Рукави кроїли з одного шматка тканини та вставного клина. Комір робили прямим стоячим. Позаду пришивали капюшон ("відлогу"), яким в негоду прикривали голову. Святковим видом вбрання була виготовлена з простого чорного або синього сукна куцина (коротка свита), лацкани якої обшивали синім або червоним сукном. II підперезували червоним поясом, а за пазуху парубки клали хустку або носовик. На свята носили також і довгий (до колін) кафтан, пошитий переважно з синього сукна. Поверх нього надягали іншого кольору сукняну кирею з відлогою та прорізними рукавами — "вильотами". Руки продягали в розрізи рукавів, а довгі кінці закидали за спину. В сильні морози під свиту піддягали кожух або напівкожух. Різновидом довгого плаща був бурмус, що мав відкладний комір ("вилогу") та каптур.

Підперезувалися чоловіки домотканими або фабричними широкими вовняними поясами червоного, синього або зеленого кольору.
Шапки шили з білок, сірих та чорних смушок. Парубки смушкові шапки носили набік. Поширені були також куповані картузи, і влітку — плетені солом'яні брилі.

Наприкінці XIX - початку XX століття на основі попереднього тривалого розвитку остаточно сформувалися регіональні комплекси українського традиційного вбрання Лісостепу та Степу. Кожний етнографічний регіон мав свій "одяговий паспорт", за яким можна було ідентифікувати його мешканців. Певні локальні відмінності існували і в межах регіону; навіть мешканці сусідніх сіл могли відрізнятися між собою. За спостереженням чеського мандрівника Фр. Регора, який наприкінці XIX століття відвідав Галичину, мешканців Рогатина, Бережан, Жидачева, Стрия, Калуша, Львова можна було впізнати навіть за кольором сукна та прийомами оздоблення верхнього вбрання. Те саме стосується вишивки сорочок вишиванок та головних уборів. Стилістична регіональна єдність крою та орнаментики має безкінечну кількість локальних варіантів. Але обмежена кількість збережених музейних артефактів не дає нам можливості відтворити всі нюанси локальних варіантів народного вбрання.

 

жіночий народний одяг степової зони

блузка в українському стилі

 

Чоловіча та жіноча сорочка степової зони

 

 

 

жіноча камізелька

Жіночий костюм степу

Зразок вишиванки

Головні українські убори степу

 

 

 

 

 

Історичний розвиток Степової зони

Степовии макрорегіон межує з українським Лісостепом, з Молдовою, Росією, на півдні омивається Чорним та Азовським морями. До XVIII ст. Степ не входив до ареалу розселення українців.

У Степовому макрорегіоні виділяються дві історико-культурні смуги: власне степова та середземноморська (південне узбережжя Криму та окремі приморські місцевості материкової частини Північного Причорномор'я). Кримські гори є перехідною смугою між ними.

Степова смуга з давніх-давен належала кочовикам. У IV ст. на зміну іраномовним народам прийшли тюркомовні. Монгольська навала призвела до утворення у 1240-х рр. могутньої степової імперії — Золотої Орди, місце якої з 30-40-х рр. XIV ст. посів її уламок — Кримський ханат. Держава, що не могла існувати без грабіжницьких набігів на своїх сусідів, стала каталізатором козацтва, яке наприкінці XVI ст. створило Запорозьку Січ — авангард колонізаційного наступу українців на степ.

Про середземноморську історико-культурну смугу можна вести мову з VIІ—VI ст. до н.е., коли на північному узбережжі Чорного моря виникли давньогрецькі міста — Ольвія, Тіра, Пантікапей (Боспор), Феодосія, Херсонес. На рубежі нової ери вони увійшли до сфери впливу Риму. У XI11—XIV ст. контроль над причорноморськими містами перейшов до татарських ханів та італійських купців. У 1475 р. в результаті турецької воєнної експедиції територія італійських (переважно генуезьких) колоній перетворилася на провінцію Османської імперії. Та сама доля спіткала і князівство Феодоро, що існувало у гірському Криму. Тоді ж кримський хан визнав свою залежність від султана. Незважаючи на перехід під зверхність мусульманського володаря, населення середземноморської смуги залишилося переважно християнським і грекомовним.

Радикальні зміни в історії Степу відбулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст., коли Османська імперія програла три війни з Росією (1774, 1791, 1812 рр.) і втратила свої володіння у Північному Причорномор'ї. Були ліквідовані Запорозька Січ (1775 р.) і Кримський ханат (1783 р.). На приєднаних до Російської імперії землях розпочалася інтенсивна колонізація, в якій, крім українців, брали участь росіяни, німці, серби, болгари, молдавани, греки, євреї. Були засновані численні міста, серед яких Катеринослав, Херсон, Миколаїв, Одеса, Сімферополь.

Степовий макрорегіон поділяється на Буджацький, Одеський, Нижньодніпровський, Таврійський, Приазовський та Кримський регіони.

Буджацький регіон — це Дунайсько-Дністровське межиріччя, що відповідає Тарутинському, Саратському, Білгород-Дністровському, Арцизькому, Татарбунарському, Белградському, Реніиському, Ізмаїльському та Кілійському районам Одеської області.

Одеський регіон відповідає сучасній Одеській області, за винятком району Буджака, Балтського, Колимського та Савранського районів.

Нижньодніпровський регіон відповідає території сучасної Миколаївської області, південних районів Кіровоградської області (Вільшанського, Добро-величківського, Новоукраїнського, Кіровоградського, Новгородківського, Петрівського, Долинського, Устинівського, Бобринецького, Компаніівсько-го, південної частини Олександрівського), північних районів Херсонської області (Великоолександрівського та Високопільського), південно-західних районів Дніпропетровської області (за винятком Царичанського, Магда-линівського, Новомосковського та Павлоградського, Петропавлівського і Межівського), а також північних районів Запорізької області (Запорізького, Вільнянського, Новомиколаївського). Нижньодніпровський регіон межує на півночі з Центрально-Подніпровським та Полтавським, на сході зі Слобожанським, на півдні з Таврійським, на заході з Одеським.

Таврійський регіон межує на півночі з Нижньодніпровським, на сході — зі Слобожанським, на південному сході — з Приазовським, на півдні з Кримським регіоном.

Приазовський регіон увібрав території приморських районів Запорізької області (Якимівського, Мелітопольського, Приазовського, Приморського та Бердянського) та Донецької області (Володарського, Пер-шотравневого, Новоазовського і Тельманівського).
Кримський регіон відповідає території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя. На півночі межує з Таврійським регіоном.

 

_____________________________

 

Галичина //  Косміна О. Традиційне вбрання українців. Т.І. Лісостеп. Степ.К.:Балтія-Друк, 2008. С.34-45
Опілля // Косміна О. Традиційне вбрання українців. Т.І. Лісостеп. Степ.К.:Балтія-Друк, 2008. С.47 - 53
Поділля // Косміна О. Традиційне вбрання українців. Т.І. Лісостеп. Степ.К.:Балтія-Друк, 2008. С. 55 -73
Середнє Подніпров'я // Косміна О. Традиційне вбрання українців. Т.І. Лісостеп. Степ.К.:Балтія-Друк, 2008. С. 75 - 89
Полтавщина //  Косміна О. Традиційне вбрання українців. Т.І. Лісостеп. Степ.К.:Балтія-Друк, 2008.С.91 - 105
Слобожанщина // Косміна О. Традиційне вбрання українців. Т.І. Лісостеп. Степ.К.:Балтія-Друк, 2008.  С. 106 -114
Степ // Косміна О. Традиційне вбрання українців. Т.І. Лісостеп. Степ.К.:Балтія-Друк, 2008. С. 117 - 131


------ вишивка, вишиванка, одяг, сукня
rpilip
rpilip  Козак 
№:3
Заспокойтесь ніяких Тюркомовних там не було. Міф запропонований на словесній витинанці 17ст Французів і Англійців. Були просто війни двух фракцій степової і землеробної.
0   відповісти цитувати скарга

Залишити свій коментар:

  Особистий кабінет

  • Український портал
  • Тільки українською
  • Слідкуй за новинками
kampot.org.ua