Густинський літопис. Фрагменти. — Це хронографічна і літописна компіляція, укладена в 1623 — 1627 рр. Існує припущення, що її укладачем був Захарія Копистенський. Основний список 1670 р. виготовив ієромонах Густинського монастиря Михаїл Лосицький. В хронографічній частині пам'ятки подається стислий огляд всесвітньої історії від «початку світу» до розселення слов'янських народів і виникнення Київської Русі.

Оригінал Густинського літопису не зберігся

В літописній частині викладаються відомості про історичні події на українських землях від часу заснування Києва до 1597 р. Тут розповідається про становлення, розквіт і занепад Київської Русі, про становище українських земель після татаро-монгольської навали, про їхні зв'язки з Північною Руссю, про загарбництво литовських князів, шляхетської Польщі та султанської Туреччини, про напади на Україну турків і татар. Закінчується твір нарисами «Про походження козаків», «Про запровадження нового календаря», «Про початок унії».

Примітки до тексту

ХРОНІКА, КОТРА ПОЧИНАЄТЬСЯ ОД ПОТОПУ ¹ ПЕРШОГО СВІТУ, СТОВПОТВОРІННЯ ², І РОЗДІЛЕННЯ МОВ ³, І РОЗСІЯННЯ ЛЮДУ ⁴ ПО ВСІЙ ПІДНЕБЕСНІЙ, РОЗПОВІДАЮЧИ ЯК ПРО РІЗНІ НАРОДИ, ТАК І ПРО ПОЧАТОК СЛОВ'ЯНСЬКОГО РОСІЙСЬКОГО НАРОДУ, І КОЛИ ВІН ОСІВ КИЇВ, І ЯК ОХРЕСТИВ БЛАГОВІРНИЙ КНЯЗЬ ВОЛОДИМИР РУСЬКУ ЗЕМЛЮ, І ПРО ВЕЛИКЕ КНЯЖІННЯ КИЇВСЬКЕ, І ПРО ГРЕЦЬКИХ ЦАРІВ. СПИСАЛАСЯ СЯ ХРОНІКА У МАЛІЙ РОСІЇ, У МОНАСТИРІ СВЯТОЇ ЖИВОНАЧАЛЬНОЇ ТРОЙЦІ ГУРТОЖИТЕЛЬНОМУ ГУСТИНСЬКОМУ ⁵ ПРИЛУЦЬКОМУ, ЗА БЛАГОСЛОВІННЯМ ПРЕВЕЛЕБНОГО ОД БОГА ЙОГО МИЛОСТІ ПАНА ОТЦЯ АВКСЕНТІЯ ЙОАКИМОВИЧА, ІГУМЕНА ТОЇ Ж СВЯТОЇ ОБИТЕЛІ, РОКУ 1670-ГО МІСЯЦЯ СЕРПНЯ 2-ГО ДНЯ

Фрагменти

ПЕРЕДМОВА ДО ЧИТАЧА

Природжено якусь хіть і любов до отчизни своєї почувати кожному чоловікові; всякого вона, неначе магніт-камінь залізо, до себе притягає; так і поет отой грецький, Гомер ⁶, ясно в своєму тексті виразив: він, коли був од роду свого оддалений, потрапивши в неволю, і вже вернутися не міг, то, ні про що не дбаючи, прагнув бачити хоча б дим своєї отчизни.

Отож бо й автори сеї хроніки руської, хоч і були людьми смертними і знали запевне, що смертю скінчити мусять, природженою любов'ю до отчизни своєї пройняті будучи, прагнули того, щоб і по їхньому одході наступним поколінням, тобто народові руському, не зосталися минулі речі не знані: що описали і світові ясно виразили, додавши попередньо од потопу, як по виході з ковчега Ной землю між синами своїми розділив, і котрі з них яку частину світу осіли, і який стан котрому синові благословив, зважаючи на волю божу, з котрих народи різні вийшли і в сторонах різних поосідали, і про війни звитяжні.

Крім того, в хроніці сій побачиш, читачу ласкавий, про царство грецьке, як звитяжне бувало, і про початок хрещення святого заходом благовірного великого князя Володимира Київського, котрий, Русь охрестивши ідоли поганські покрушив, і про те, як турок Грецію осів ⁷.

Чому кожній людині читання історій дуже корисне? Бо коли б не описано і світу не подано, разом би з тілом без вісті все сходило б у землю, і люди, як у темряві будучи, не відали б, що за минулих віків діялося.

Хроніку сю прочитавши, можеш передати її для звідання іншим, молодшим, що до них святий пророк Мойсей мовить: «Попроси отця свого, і покличе до тебе учителів, і научить тебе» ⁸.

Та я, не барячи передмовою сею, далі в книгу сю одсилаю, для ліпшого зрозуміння, усіх ваших милостей, хто схоче прочитати, а вашим милостям душевного спасіння і тілесного здоров'я зичу.

Писар тої хроніки ієромонах недостойний

Михайло Павлович Лосицький.

ЛІТОПИСЕЦЬ ЗА ПОМІЧЧЮ БОЖОЮ ПОЧИНАЄМО, ЩО РОЗПОВІДАЄ ПРО НАШ РУСЬКИЙ НАРОД, ОД ЯКОГО КОЛІНА ЗРІС І ЯК ТА КОЛИ В СІ СТОРОНИ ВСЕЛИВСЯ, І ЧОМУ РУССЮ НАЗВАВСЯ [...]

ПРО РОДОСЛІВ'Я НОЄВЕ, ОД ЯКОГО СИНА ЙОГО І ЯКІ НАРОДИ ПІШЛИ

[...]Афет ⁹ же, третій син Ноїв, який прийняв західні й північні країни, а саме Європу й частину Азії, мав сімох синів.

Перший — Гомер ¹⁰ — мав трьох синів [...]

Другий син Гомерів — Рифат ¹¹. Од сього Рифата народилися пафлагони ¹² енети, генети, венеди, венедиці ¹³, анти ¹⁴, алани ¹⁵, роксани ¹⁶, роксолани, од яких начебто пішла русь і алани, русь, москва, ляхи, слов'яни, болгари, серби. Сесі всі одного суть народу і язика, а саме слов'янського...

Шостий син Афетів — Мосох ¹⁷. Од сього, як каже дехто, народилася москва і слов'янський народ [...]

ПРО СЛОВ'ЯНСЬКИЙ НАРОД, ЗВІДКИ ВІН ВИЙШОВ І КОЛИ ДО ЄВРОПИ І САРМАТП ¹⁸ ПРИЙШОВ, І ПРО ЙОГО ВІЙНИ, І ЯК АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ ¹⁹ ПИСАННЯ ЙОМУ ДАВ

Родослів'я Ноєве розібравши, перейдімо до краще знаних вказівок про наш слов'янський народ, од кого й коли й на якому місці почав бути та коли до Європії й Сарматії прийшов.

По-перше, хай буде відомо усім, що Афет син Ноїв, отцем є всіх християн, які в Європії й Азії Меншій ²⁰ живуть. Про се бо літописці мало не всі, старі й новіші, суголосно пишуть. Та що в сих двох частинах світу множество царств, народів і язиків є, які од Афетових сімох синів благословенням божим розплодилися і розмножилися. Про них я вище рік. Серед них є такі, що генеалогію свою без перерви, почавши од Ноя, аж досі числять. Про деякі ж народи досі недоуміння і несогласіє є між хронографами. Найбільше ж про наш слов'янський народ не можуть певно простежити, звідки проріс і почався сей славний та хоробрий народ. Самі бо, перше письма не вміючи, нічого про своє переднє буття не написали. А тому самі про себе не можуть нічого сказати. Географи ж різні різно про них кажуть.

Найтрудніше ж дізнатися щодо нашого слов'янського народу, звідки він є. Бо спершу ні один з-поміж хронографів ані слов'янами, ані руссю їх не йменував, а імена сі аж по множестві літ уже до них прикладені були. Та, одначе, розглядаючи у хронографів часи, і народи, і місця, де який народ у які часи сидів і коли в які сторони переходив, хоч і з трудом, знаходимо і нашого слов'янського народу такий початок.

Початок слов'ян. Каже дехто, що од Мосоха, шостого сина Афетового, наш народ слов'янський пішов і мосхинами, тобто москвою, іменувався, і що од сеї москви всі сармати — русь, ляхи, чехи, болгари, слов'яни — пішли. Поминає ж і Ксенофонт, давній хронограф, про сих мосхинів, дивним і ядовитим їх народом називаючи.

Інші ж знавці кажуть, що слов'яни од Рифата, сина Гомерового, а онука Афетового, пішли, і не такі злі були, як мосхини.

Інші ж кажуть, що народи, які пішли од сих обох, в одне змішалися і слов'янами нареклися.

Ті, що од Рифата, сина Гомерового, пішли, сиділи спершу в тій стороні, яка Пафлагонією зветься, і нареклися енетами. Через деякий же час, розплодившись, розійшлися вони по Азії та Європії й різними іменами нареклися. Та про се буде нижче. Про сих енетів поминають Гомер-поет, а також хронографи Йосиф ²¹, Птоломей ²², Геродот , Апполліоній ²⁴ і Сабеллікус ²⁵, називаючи їх енетами, чи тенетами.

Енети з пафлагонами. Птоломей, давній географ, так про них каже: «Енети, чи генети, із Азії Меншої вийшли і, прийшовши до Сарматії, сарматами нареклися. Жили вони спершу над морем Чорним вкупі з пафлагонами, і були з ними одного роду й однієї мови». Так само і Апполлоній, і Страбон ²⁶ кажуть.

Мосхини з пафлагонами. Мосхини од Мосоха. Сібелліус Нерудолюс. Мартин Бєльський. Гвагнін ²⁷ про сарматів. А тому гадає дехто, що й мосхини з енетами одним народом були, бо того ж із ними язика були і з ними сумежно жили, почавши од Каппадокії ²⁸ і аж до Чорного моря. Веросій же каже, що мосхини пішли од Мосоха, сина Афетового, й осіли в Азії та Європі в 131-му році після потопу.

Енети од Рифа. Йосиф. Енетів же Йосиф виводить од Рифата, брата Асканового  ²⁹, з Пафлагонії. Од нього ж і гори Рифайські ³⁰ в Сарматії іменувалися.

Проте, наскільки се нам відомо, всі народи слов'янські єдиного суть отця сини, бо єдиноголосся мови їхньої показує, що вони є єдиним народом. :

Про енетів, що вони з Пафлагонії прийшли, поминає Гомер, славний поет. Пишучи про Троянську війну ³¹, він так каже: «Прийшли пафлагони троянам на поміч із князем своїм Філіменесом, тобто Филимоном, котрий од тих енетів походив, у яких бувають добрі коні».

Енети в Іллірику ³² осіли. Бєльський про се, 73. [Пліній ³³], кн. 6, р. II. Венеція-город. А як полонена була Троя ³⁴ (що сталося в рік од сотворення світу 4556-й, а перед різдвом Христовим 551-й), тоді енети, у битві князя свого під Троєю втративши, пішли з Антенором , князем троянським, на захід, де одні в Іллірику осіли, інші ж з Антенором до Італії пішли, як Пліній каже, і, прийшовши над море Венединське ³⁶, осіли там, і спорудили город великий на горбі, і нарекли його од свого імені Енецією. Та по тому, в рік од різдва Христового 458-й, енети, боячись Атілли , прозваного Бичем Божим, котрий полонив тоді західні сторони, перенесли город свій на море, де і донині є славний город Венеція. Про сих енетів усі старі й нові хронографи огласують.

Енети до Сарматії прийшли. Про те, як енети до Сарматії прийшли, каже Страбон. Двічі енети з місць своїх переходили. Вперше, як уже казав я, з Антенором з-під Трої, вторицею через Чорне море. Причиною переходу їхнього були цимбри, чи кіммерійці ³⁸, [які] через море од них тоді жили, в тісному місці, напроти Таврики (тобто Криму), над озером, прозиваним Меотійським болотом ⁴⁰, знані як кіммерійці босфорські ⁴¹. Коли ж пішли звідти цимбри, почали там на їхніх місцях жити енети.

Енети сарматами назвалися. Черкаси. П'ятигорці. Але згодом, розплодившись, енети вийшли звідти і наповнили всю ту сторону, тобто Сарматію. Од неї ж і самі нареклися сарматами. А на їхніх місцях, над озером Меотійським, нині живуть черкаси і п'ятигорці ⁴², мужі сильні й хоробрі на війні, і нашою таки мовою говорять.

Наші ж літописці кажуть трохи інакше — що сармати сюди прийшли з Аланом Другим, воєводою своїм. Гадаю, од сього алани й аланами нареклися.

Діодор Сікуль ⁴³ свідчить, що пафлагонські народи (тобто енети) у північних сторонах широко розпросторилися і сарматами нареклися. Суголосний із ним і Д. Тетіман Стелла, описуючи генеалогію, де про початок народів так каже: «І розійшлись енети од Чорного моря, і наповнили Європії многі сторони північні. І нині там живуть русь та інші...» Той же і в іншому місці енетами називає всіх, які слов'янської мови вживають. Поминають і Страбон та Птоломей у «Географіях» своїх, описуючи всю піднебесну, про сих енетів, чи слов'ян, що в Сарматії і при Чорному морі живуть, коло , озера Меотійського, називаючи їх роксоланами. Так, ніби русь і алани.

Слов'яни мали війну зі шведами ⁴⁴ із Мітрідатом ⁴⁵. Граматик же і Войцех Краній і Ян Готує Магнус розповідають, що сі роксолани ще за много літ до різдва Христового війну мали з свеонами, тобто шведами; з ними ж і границю мали, яка й нині є. Мали також війну і з Мітрідатом, царем понтським і партським ^4б, який ту сторону держав, що її нині цар турецький держить. Суголосить сьому й Трогус Помпеюс ⁴⁷, коли їхнє оружжя і броню поминає, кажучи: «Роксолани — хоробрі вої; роблять вони собі броню із сурових шкур волових, тими ж шкурами і щити свої обтягають, на війну ж кінно чи пішо вибираються. Оружжя ж їхнє — шабля, лук і дреколь». Такого оружжя і досі русь уживає. З дунським царем війна русі. Подібне до сього і Павсаній ⁴⁸ про сарматів каже. Теж знаходиться і в літописах думських і шведських — і в Яна Магнуса Готуса, і у Граматика, і у Войцеха Кранеуса: що Ерік, воєвода короля дунського (котрий по тому був королем шведським) ⁴⁹, війну мав із слов'янами і розбив їх на морі, де й Струмийка, князя їхнього, убив. Сей Ерік був у час різдва Христового.

Енети іллірійські македонян подолали . Ті ж енети, чи слов'яни, які в Іллірику осіли, коли умножилися, тоді Істрію ⁵⁰, Далмацію ⁵¹, Мізію ⁵², по обидва боки Дунаю, племенем своїм наповнили, і одні іллірійцями, другі істрами, треті далматами нареклися, тобто тих сторон іменами, і, розпросторюючись, аж до Македонії й Албанії ⁵³ прийшли.

Македоняни Філіппа ⁵⁴ в заставу слов'янам дали. А що слов'яни силу мали над македонянами, то ті давали дані їм, а Філіпп, отець Александра, ще дитиною бувши, даний їм був у заставу, де й мови їхньої навик, та й по тому чтив їх.

Також і Александр Великий, Македонський, чтив їх. По тому ж і грамоту свободну на держання землі північної дав їм, яка й донині у літописців чесних трапляється, таке в собі маючи:

Грамота Александра Македонського. «Ми, Александр, Йовіша ⁵⁵, найвищого бога, син, на землі ж Філіппа, царя македонського наступник, господар і цар усієї піднебесної, од сходу до заходу, од півдня аж до півночі, переможець мідійських і перських, вавілонських і грецьких царств ⁵⁶ тощо, вам, великому і хороброму енетинського, тобто слов'янського, роду людям, благодать і мир і приязнь од нас і од наших намісників і по нас майбутніх володарів і господарів землі даруємо, бо ви нам завжди приклонні бисте, вірні і в слові тверді, у війнах доблесні і хоробрі і незрадливі. І за се даємо вам на вічні часи, з роду в рід, у державу всі сторони од північного океанського льодовитого моря, і хай ніхто, крім вашого роду, не дерзне в сих сторонах селитися. А якби знайшовся там хто-небудь іншого роду й іншої мови, то нехай буде вам раб, і нащадки його нехай будуть вам раби вовіки. Дано сю грамоту з Александрії ⁵⁷. города, спорудження нашого, над рікою Нілом, за зволенням великих наших богів Йозіша і Марса ⁵⁸, і Дія, і Арея ⁵⁹, і Мінерви ⁶⁰».

Ті ж енети, тобто слов'яни, які в Іллірику жили, по тому часті й подовгу з римлянами війни мали, як про те грецькі й римські літописці просторо пишуть, найбільше ж Апіній Александрієць ⁶¹, аж поки не були подолані й вигнані. Тоді-бо і царя їхнього Генозія римляни взяли і в Рим із переможними знаменнями повели, а їхні сторони самі посіли і насилля їм творили.

Слов'яни по Руській землі розійшлися і по-різному нареклися. Од сього часу наш руський літописець Нестор ⁶², чернець печерський, про слов'янське в Русь пришестя починає, кажучи:

Коли волохи, тобто римляни, найшли на слов'ян і стали насилувати їх, тоді слов'яни, знявшись із подунайської сторони, пішли на північ, тобто в Сарматію, до своїх, де нині Руська земля є. Розходячись, прозивалися іменами різними, од того, де і на якому місці осідали. Одні осіли на річці Мораві і нареклися морави , інші нареклися чехи ⁶⁴, ще інші — хорвати білі ⁶⁵; ті ж, що по Віслі-ріці осіли, нареклися ляхи , по тому поляни ⁶⁷, інші — лутичі  ⁶⁸ і мазовшани ⁶⁹; ті, що осіли по Дніпру, де нині є Київ, нареклися поляни ⁷⁰; інші — деревляни ⁷¹, бо осіли в лісах; ті, що осіли між Прип'яттю ⁷² і Двіною ⁷³, нареклися дреговичі ⁷⁴; інші, на Полоті ⁷⁵-ріці, яка тече у Двіну, нареклися полочани ⁷⁶ ті, що осіли по Десні, по Сейму ⁷⁷ і Пслу , нареклися сівери ; а ті, що коло озера Ільмер , нареклися слов'яни, своїм власним іменем. Сі по тому спорудили город великий Новгород ⁸¹, і був у них старійшина, хтось іменем Гостомисл ⁸², що про нього буде нижче.

Отак в Сарматії, в Європії, розійшовся народ слов'янський. І одтоді аж донині недвижимо пробуває.

Коли ж укріпилися, то знову через Дунай перейшли і впродовж многих літ царству Римському, а по тому і Грецькому пакості творили. Так Таціт ⁸³ і Прокопій Кесарієць ⁸⁴ пишуть.

Руси Рим узяли. Длугош ⁸⁵, наш літописець, пише, що в рік 476-й, у дні першого Леона ⁸⁶, прийшов Одонацер, князь роксоланський, тобто слов'янський, на Рим, і взяв його, і держав його 14-ть літ, аж поки од готів не був переможений і не втік до Равенни ⁸⁷ і там убитий не був. Останки ж отих роксолан повернулися до готів і осіли там, де нині Поморська земля ⁸⁸ є, і там город великий Ругію ⁸⁹ спорудили.

Знову слов'яни первісні свої держави посіли. А інші слов'яни, день одо дня кріпнучи, безперестанно Грецькому царству і Грецькій державі пакості творили (як Таціт і Прокопій Кесарієць, літописець Юстініанів, пишуть), почавши од року 548-го і далі, аж поки в рік [... * Пропуск у джерелі. — Ред.] коли зі своїм хоробрим воєводою Хрунном в кінець не поразили греків, воєвод їхніх перебивши, і не поосідали первісні свої держави. Тоді й мову слов'янську, по їхньому одході трохи ушкоджену, поправили. Там же й донині вони живуть, називаючись слов'янами, болгарами, сербами, далматами та іншими іменами.

Кажуть ще, що сі слов'яни, змішавшись із тевтонами ⁹⁰, німцями, нареклися вандалами ⁹¹ чи то од річки Вандалу, тобто Вісли (яка в ті часи так звалася), чи то од вождя свого хороброго Вандала, і множество зла західній стороні сотворили, а по сьому Африку посіли, де од року 429-го аж до року 438-го царювали, поки Велізарій, Юстініанів воєвода, Гілімера ⁹², царя їхнього, перемігши, не взяв і не привів у Цари-град, а по сьому тих вандалів у Африці не викоренив.

Навів би я тут і більше свідків, які про наш слов'янський народ поминають, та гадаю, що віру ймучому і сих годі.

Було ж бо й іншого множество пам'яті достойного з нашим слов'янським народом, про що й не відаємо. Бо, як вище казав я, спершу, простими бувши, слов'яни письма не мали. А тому нічого про себе, що з ними раніше було, сказати не можуть, тобто звідки їхній початок виходить, і які діла вони творили, і на якому місці житло спершу мали. Тільки од навколишніх царств літописці, а найбільше од тих земель, що їх слов'яни, силою приходячи, полонили, дещо про них написали, і нас сповістили, і страшними нарекли.

Які звичаї прадавніх слов'ян. Не вміли бо спершу ніякого іншого художества, крім оружної війни; і не мали ані городів, ані сіл, а по пущах жили. Одежа ж їхня була шкурятяна. Не хотіли бо мати над собою володаря а чи князя. Тільки коли на війну йшли, то тоді вибирали посеред себе мужа хороброго і смисленного, аби ними володів, допоки на війні були. І множество було у них нестройних звичаїв, що їх нині зоставляєм, аж поки згодом, роздивившись, не прийшли до такого устрою, який і нині є.

Отсє ж уже і вказав я, наскільки можна було, звідки вийшов наш народ слов'янський і як у північних сторонах, тобто в Сарматії, оселився. Ще ж подобає нам дещо про Сарматію сповістити.

ПРО САРМАТІЮ

Мартин Бєльський, 12. Дві є Сарматії — одна ассірійська, друга наша, європейська.

Сарматія ассірійська. Гвагнін про сарматів, 10. Ассірійська Сарматія — за рікою московською Доном, званою також Танаїсом ⁹³, на сході. Жителі її понад Доном — народ московський. Інші ж, на схід, — скіфи ⁹⁴. Одділяється ассірійська Сарматія од європейської вищепом'янутою рікою Доном. За границі має вона: од заходу — Дон; од півдня — Кавказькі гори, і Колхіду ⁹⁵, і частину Понтійського ^9б та Каспійського морів; од півночі — Окіянське море , що його також Скіфським морем називають, як і всю сю Сарматію Великою Скіфією нарікають.

Сарматія європейська. Бєльський про все виводить. Про народ польський. Друга Сарматія — європейська. У ній народи християнські живуть. По-перше, по сей бік Дону од заходу, москва, русь, литва ⁹⁸, пруси ⁹⁹, ляхи, поморяни ¹⁰⁰, готи, тобто Gotty, алани, волохи ¹⁰¹, а також ті татари ¹⁰², що по сей бік Дону живуть. Границі ж має наша європейська Сарматія, за давніми географами, такі: од заходу — ріка Вісла; од півдня — гори Угорські, звані також Татри, чи Бескиди ¹⁰³; од півночі — море Венедицьке, тобто океан великий Північний, що його нинішні географи морем Сарматським називають ¹⁰⁴; а од сходу — ріка Дон, звана також Танаїсом [...]

ПРО КИЯ, КНЯЗЯ КИЇВСЬКОГО, І ПРО СПОРУДЖЕННЯ КИЄВА, І ЯК ПОДОЛАНІ БУЛИ НАШІ СЛОВ'ЯНИ ВАРЯГАМИ ¹⁰⁵ І ХОЗАРАМИ ¹⁰⁶

Коли розійшовся слов'янський народ по Сарматії і осіло кожне плем'я його на своєму місці, од чого кожне з них по-різному прозвалося (як уже мовилося вище), тоді не мали вони над собою спільного володаря, або князя, а тільки над кожним родом свій володів: інший князь був у Новгороді, інший у Деревлянах, інший у Полянах тощо. А які володарі та які устрої тоді в них були, не можна знати, бо письма вони не мали. Коли ж почали вони мати письмо, одтоді й починають розказувати про своїх володарів початок, а також про устрій своєї землі.

Кий, Щек, Хорив, Либедь ¹⁰⁷. Начебто було в Полянах три брати-князі — Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либедь. І були то мужі мудрі й кмітливі. Жив Кий із родом своїм на горі, де узвіз Боричів ¹⁰⁸. Брат же його Щек жив по другий бік, на горі, що зветься Щекавиця ¹⁰⁹. А третій брат, Хорив, жив на третій горі, що зветься Хоревиця . І був там ліс великий, в якому ловили звірів.

Київ споруджений. Отож по тому спорудили вони на горі над Дніпром город і нарекли його Київ, в ім'я старшого брата. Був же тут і перевіз через Дніпро. І одтоді почався сей слов'янський город Київ.

Люди тоді були невігласи і не відали бога ані закону божого не мали, а, тьмою ідолобісся затьмарені будучи, жертви богомерзкі богам своїм приносили, і озерам, і колодязям, і гаям тощо. Як бо кого тоді диявол звабив і навчив, так вірували і творили.

Кий ходив до Царгорода. Кий же, що про нього вище мовилось, був муж мудрий і кмітливий, у всьому мудро давав собі раду і в роді своєму мирно княжив. А по тому він пішов до Царгорода, де велику честь прийняв од царя, і повернувся з миром. Коли ж прийшов Кий до Дунаю, то полюбилася йому та місцина, і зрубив він город і нарік його Києвом, хотячи в ньому осісти. Але не дали йому того тамтешні жителі. Тоді Кий, зоставивши його, прийшов до великого Києва і тут прожив остаток часу життя свого, та й помер з миром. Так само і брати його. Дунайці ж і донині те городище Києвцем називають.

Не можемо знати, в які часи і роки та скільки літ княжив сей Кий; і які були його діла, устрої та війни; і хто по ньому княжив; і чи мав сина, чи ні; і скільки літ по ньому проминуло до великого князя Рюрика ¹¹¹, що його бояри Аскольд ¹¹² і Дір ¹¹³ княжили в Києві. Бо про те все писання не маємо, тільки се відаємо, що по смерті сих братів множество розрухів і міжусобних воєн було, повстав бо рід на рід.

Хозари, русь подолавши, данину з них збирають . По тому бо і хозари прийшли; і напали на полян, тобто киян, і деревлян; і, подолавши їх, повеліли собі данину давати од диму по білій вивіриці ¹¹⁴. По тому ж, надумавши, кияни дали їм меч двосічний і понесли хозари той меч до князя свого і до старійшин своїх, кажучи:

— Отсє добули данину нову. Старійшини ж мовили їм:

— Що таке і звідкіля? Вони ж одповіли їм:

— Народ, що в лісах і на горах над рікою Дніпровською живе, дав нам сей меч.

Старійшини ж хозарські, оглянувши той меч, рекли до князя свого:

— Княже! Недобре ся данина знаменує. Ми ж бо зброєю односічною, тобто шаблею, домоглися володіти землею і данини з чужинців брати. То ж сі, що таку мають зброю двосічну, тобто меч, будуть і нами володіти та з нас данину збирати, і в інших сторонах.

Що невдовзі й збулося все.

Не своєю бо волею, а божим промислом се старійшини хозарські прорекли.

Йосиф-історик: Так, як тоді, коли Мойсей, ще малий бувши, вінець фараонові з голови скинув і ногами поправ, а старійшини єгипетські фараонові прорекли, що сей хлопець має смирити царство Єгипетське, як і сталося свого часу.

Отож і хозари, котрі спершу над руссю владу мали, по тому під владу русі самі підпали, аж до сього дня [...]

ПРО ВИНАЙДЕННЯ ПИСЬМЕН СЛОВ'ЯНСЬКИХ І ПЕРЕКЛАДАННЯ КНИГ ІЗ ГРЕЦЬКОЇ МОВИ НА СЛОВ'ЯНСЬКУ

Про се літописці по-різному повідають, не знаючи, хто, і коли, і в який час винайшов грамоту слов'янську.

Мартин Бєльський, кн.І. лист 13. Гвагнін про Русь, 2. Деякі кажуть, що ще святий Іеронім, котрий був родом слов'янин, премудрий бувши в писанні і люблячи свій народ слов'янський, не схотів, щоб він у безумії пробував, і винайшов йому букви, і грамоту своєю рідною мовою уклав.

Кромер ¹¹⁵, к н. 3, лист 43. Інші ж інакше кажуть.

Та достовірніше те, що каже преподобний отець наш Нестор, літописець руський.

Як охрещена була земля Болгарська, в рік 6371 [863], інші слов'яни без письма пробували.

По тому ж, у рік 6374 [866], зібралися князі — Ростислав Словенський ¹¹⁶, Святополк Муравський ¹¹⁷, Коцел Болгарський ¹¹⁸ — і послали до царя Михаїла ¹¹⁹ і Фотія-патріарха, кажучи:

— Отсе земля наша уже охрещена. Учителя ж не маємо, аби нас напутив, і навчив, і розтлумачив нам Святі Книги ¹²⁰.

А ми ж не розуміємо ані грецької, ані латинської мови. Багато хто до нас приходить і од латинян та інакше нас учить. А ми, письма не маючи, не відаємо, в чому віра наша і що нам належить творити. Отож пошліть нам учителів, які б могли нам переказати книжні слова і розум їхній, хай перетлумачать нам Книги Святі нашою мовою слов'янською.

Се почувши, Михаїл-цар повідав про се Фотієві-патріарху, зізвав вельмож і старійшин, повідав їм слова і жадання слов'янських князів. Усі ж похвалили бога і жадання їхнє, і ради радили з царем і патріархом, як і де можна було б знайти чоловіка, на се діло придатного. По тому хтось сказав царю, що є в Солуні ¹²¹ чоловік, на ім'я Лев, який має двох синів премудрих, і в книжному і в філософському вченні достойних, і в мові слов'янській умілих. Се почувши, цар одразу ж послав у Солунь до Лева, аби прислав йому синів своїх. Лев не бариться, а одразу ж посилає Кирила і Мефодія ^і23, синів своїх.

Коли ж ті прийшли до царя, мовить їм цар:

— Прислала до мене Слов'янська земля, просячи собі вчителів, які б їм могли витлумачити Святі Книги. І не знайшов я на се діло вдатніших од вас. А тому й прошу вас: ідіть до них і в темряві сущих християн просвітіть Святим Письмом, і умножте даний вам од бога талант, аби нагороду велику за свою працю од нього прийняти.

Вони ж слухняно скорилися волі царевій, більше ж божій, і, прийнявши свячення і благословіння од патріарха Фотія, пішли в Слов'янську землю, й уклали письмена азбучні, і переклали на слов'янську мову святе Євангеліє ¹²⁴, Апостол ¹²⁵, Псалтир ¹²⁶, Октоїх ¹²⁷ та інші Святі Книги. І раді були слов'яни, що своєю вже мовою мали Святі Книги і чули велич божу.

Бєльський про все, 236. Деякі ж противилися сьому, кажучи:

— Не достойно нікому мати свої букви і своє письмо, крім євреїв, і греків, і латинян, за Пілатовим писанням , яке той на хресті господнім написав.

Почувши про се, папа римський Миколай ¹²⁹ заперечив таким і од церкви їх одлучити повелів, поки не покаються, кажучи:

— Якщо не достойно кожному своєю мовою хвалити бога, то як же може збутися слово пророче, яке каже: «Хваліте господа, всі народи» (Псалом 116-й), або як апостол Павло каже: «Імені Ісусовому нехай кожне коліно поклониться небесних і земних, і преісподніх, і кожна мова нехай виповість, що господь Ісус Христос у славу богові-отцю» [До філіпійців ¹³⁰, гл. 2, ст. 10 — 11], або в Діяннях апостолів: «Кожен, хто боїться бога і чинить правду, до якого б народу він не належав, приємний богові» [гл. 10, ст. 35].

Грамоту ж слов'янську похвалив і благословив, а слов'янам і болгарам наказав і підтвердив у всьому коритися учителям своїм Кирилові і Мефодію.

Кромер, кн. З, лист 43. Кирило і Мефодій з великим старанням учили слов'ян, і ляхів, і муравів, і інших. По тому бо Кирило пішов у Болгари, а Мефодій зостався у Мураві, в Слов'янах. А Коцел поставив його єпископом у Панії-городі на місці святого апостола Андроніка ¹³¹, що був одним із 70-ти апостолів, учнів святого Павла, од якого і посланий був проповідувати слово спасіння слов'янам і муравам. Тому-то й Павло-апостол ¹³² є наш руський апостол, бо був, проповідуючи, в Міссії й Іллірику, тобто в Слов'янській землі, де й сього Андроніка посилав до Мурави: бо єдині русь, і слов'яни, і болгари, і мурави. Ми бо, що нині руссю називаємося, од варягів се найменування не перед многими роками прийняли.

Бєльський про все , в рік 902, лист 336. Мефодій же, що про нього вище мовиться, посадив двох священиків, вправних скорописців, які переклали за рік і за шість місяців багато Книг Святих, і хвалу воздав богові, що в сьому богоспасенному ділі сприяв йому; сам же, не перестаючи, трудився, проповідуючи і навчаючи слов'ян і ляхів, яких теж наставив слов'янською мовою хвалити бога. І благословив бог труд і старання його, що й досі слов'янські народи своєю мовою хвалять господа; і в Кракові, на Клепарі ¹³³, тільки недавно перестали слов'янською мовою службу божу служити [...]

КНЯЖІННЯ В КИЄВІ СВЯТОСЛАВА ВСЕВОЛОДИЧА ¹³⁴ ЧЕРНІГІВСЬКОГО

[...] У рік 6686 [1178] [...] Кончак. Половці. Утекли половці. У той же рік прийшов безбожний Кончак ¹³⁵ з половцями і множество зла християнам коло Переяслава ¹³⁶ сотворив. Вийшов же супроти них Святослав Київський, ждучи Ростиславичів ¹³⁷ та інших князів, і просив у Кончака миру. Той же не хотів. Та почувши, що князі руські йдуть на поміч Святославу, половці кинулися тікати у свої землі [...]

У той же рік сів Ігор ¹³⁸ у Новгороді Сіверському ¹³⁹, а Ярослав, брат Святославів ¹⁴⁰, у Чернігові ¹⁴¹ [...]

У рік 6688 [1180]. Святослав мириться з братами. Пішов Святослав Всеволодич Київський до Любеча ¹⁴², і призвав туди Ярослава, й Ігоря, і Всеволода ¹⁴³, братів своїх ¹⁴⁴, і поладнав із ними [...]

Всеволод ¹⁴⁵ підступом полонив Гліба ¹⁴⁶. У той же рік послав Святослав сина свого Гліба в поміч

Роману Ростиславичу ¹⁴⁷, на Всеволода Московського ¹⁴⁸, а Всеволод, підлестивши його вдаваною приязню, призвав до себе і закував у кайдани.

Святослав почав війну на Русі. Святослав же, почувши, що син його обдурений і закований і що вже неможливо його з неволі вибавити, умислив мститися Ростиславичам, яким був його в поміч послав. Ще помислив: «Як винищу Ростиславичів, то волості їхні собі возьму». І, зібравшись, напав несподівано на Давида Ростиславича ¹⁴⁹ і побрав усе добро його.

Роман Ростиславич умер. Та, однак, Давид сам із княгинею збувся рук його й утік у Смоленськ до Романа, брата свого, що його вже умерлим застав, коли над ним плакали всі, як над отцем. І сів Давид у Смоленську на княжінні, по братові своєму.

Святослав утік із Києва, але знову зібрав рать велику. Святослав же, почувши про се, убоявся, що переступив хресне цілування Ростиславичам і почав війну, якою нічого не досяг, а тільки роз'ярив [Ростиславичів]. А тому, зоставивши Київ, пішов у Чернігів, де зібрав своїх братів і половців множество і, не відаючи, на кого спершу піти, чи на Ростиславичів, а чи на Всеволода Московського, де сидів його син у в'язниці, розділив військо [...]

Святослав знову ввійшов у Київ. А Святослав із братами знову ввійшов у Київ і одпустив од себе половців, пославши з ними Ігоря Святославича.

Рюрик ¹⁵⁰ розбив половців. Рюрик же Ростиславич, маючи із собою Мстислава Володимирича, сина стрийового ¹⁵¹, та інших князів і чорних клобуків , напав на Ігоря й половців і бився з ними кріпко, аж доки не розбив дощенту. Хоч і велике множество половців було, та одні побиті лягли, а інші у Чорториї ¹⁵³ потонули.

Князів половецьких піймано . Убили ж тут і половецького князя Козла Сотоновича, і Єлтуга, Кончакового брата, а Кончаковичів, тобто Тутора, Бякобу, Кунячука, Чугія, живими узяли; сам же Кончак із Ігорем ледве у човні втекли [...]

Кончак із половцями прийшов . У рік 6691 [1183], лютого 23-го, в перший тиждень посту, знову прийшов Кончак і Гліб Тирієвич із множеством половців. Святослав же Київський із Рюриком Ростиславичем пішли на них. Та зустрів їх Ярослав, брат Святослава Київського, мовлячи:

— Нащо вам самим трудитися нині? Та ж небагато половців. Пошліть кого іншого замість себе. А на літо всі на них підемо.

Вони ж, послухавши його, повернулися самі, а з полками своїми послали інших на половців: Святослав Київський послав із Києва Олега Святославича ¹⁵⁵, а з Чернігова Ігоря, і Всеволода, і Романа, і Андрія, і трохи чорних клобуків із Кундурем і Кундувдієм.

Русь половців побідила . Половці ж, почувши, що русь іде на них, кинулися тікати од неї. Та русь гналася за ними і множество їх побила, а ще більще в Хирії-ріці потопила; і одтам, многі здобичі взявши, з радістю повернулася [...]

Князі на половців збираються . У той же рік зібрався Святослав Київський на половців із Рюриком Ростиславичем, і з синами своїми, Мстиславом і Глібом та Володимиром Глібовичем ' ⁵⁶ із Переяслава. Пішов ще з ним Всеволод Ярославич із Луцька з братом своїм Мстиславом ¹⁵⁸ і Мстислав Романович із Смоленська ¹⁵⁹ та Ізясдав Давидич, онук Ростиславів, і Мстислав Городенський, і Ярослав Пінський із братом своїм Глібом, і од Ярослава Галицького ¹⁶° поміч.

[Князі руські] перемогли половців і князів їхніх у полон побрали. І сі всі з полками своїми пішли на половців і їх, поміччю божою, перемогли і незчисленне множество .перебили, не мало ж і в полон побрали, не тільки простих, а й князів: по-перше, взяли найстаршого князя Кобяка Карлисевича і двох синів його, Бимоковича Ізая і Тувлія з сином, і брата його Токмища, Осалука, Та.рха, Данила, Содвака Куловицького; убили ж Корязя Колотоновича, Тарсуха ¹⁶¹ та інших без числа. Сю ж велику перемогу над поганими бог дав липня 30-го. І повернулися Святослав із усіма з великою ж користю, славлячи бога.

Ігор розбив половців. У той же рік Ігор і Всеволод Святославичі і Святослав Ольгович ^1б2 пішли в Половці; та й ті останки половецькі, поміччю божою, побили [...]

У рік 6692 [1184]. Кончак безбожний знову прийшов із множеством половців на Руську землю, хотячи її мечем і вогнем пусту сотворити. Мав же він із собою якогось бусурменина, який стріляв живим огнем. Мав же він і самостріли великі, такі, що один самостріл ледве п'ятдесят мужів могли напрягти, І з такою великою силою прийшовши, став [Кончак] на ріці Хоролі ¹⁶³, і послав облудно до Ярослава Всеволодича, немов би хотячи з ним миритися. Ярослав же послав до нього свого мужа Ольстина Олексича ¹⁶⁴. А брат його, Святослав Київський, мовив йому:

— Не йми віри поганам!

Святослав пішов на половців і переміг їх . І зібрався на половців Святослав Київський із Рюриком

Ростиславичем та з усіма вище пом'янутими князями, і, божою поміччю, перемогли їх, многих же в полон побрали; взяли ж там у полон і того бусурменина, який огнем стріляв; останні ж кинулися тікати; князі ж повернулися з радістю, славлячи бога. Ся ж перемога була травня 1-го дня...

У рік 6693 [1185]. [Руські полки] половців перемогли. Святослав Київський, одразу ж, навесні, послав на половців Романа Ніздиловича, і той, поміччю божою, квітня 21-го, на самий Великдень, переміг їх і вежі їхні побрав. Ярослав же Всеволодич соромився князів, що не ходив на поміч їм проти половців і що без нього вони перемогли їх.

Той, хто з гординею на війну йде, переможений буває . У той же рік, квітня 13-го, Ігор Святославич, онук Олегів, не повідаючи Святославу Київському, пішов із Новгорода [Сіверського] на половців і узяв із собою брата свого Всеволода із Трубецька, і Святослава Ольговича із Рильська, і Володимира, сина свого, з Путивля, і Ольстина Олексина, воєводу Ярослава Всеволодича, із ковуями чернігівськими.

Затемнення сонця. І в той час було затемнення сонця; а се знамення не на добро буває. Та Ігор, одначе, пішов, не зваживши на те.

Коли ж прийшли вони в землю Половецьку, вийшло супроти них незчисленне множество половців, які билися з руссю кріпко, аж доки, попущенням божим, поразка не спіткала християн; одні перебиті були, а другі у полон побрані. Взятий був у полон і сам князь Ігор Таргаломвовим мужем Чилбуком; а Всеволода, брата його, Роман Княжич , а Святослава Ольговича Єлдук у Бобурчевичах, а Володимира ¹⁶⁶ Ігоревича Копти Вулашевич полонили. Отак із великого множества християн не багато хто втік — одні бо побиті там полягли, другі у полон побрані були, а ще більше їх у ріках потонуло, останні ж взяті були у полон.

Вість Святославу. У той час Святослав Київський хотів піти на половців. Аж се прибіг до нього з тої битви Біловод Просович, повідаючи йому про погибель християн у землі Половецькій.

Половці прийшли на Русь . Половці ж, перемігши християн, заповзялись гординею великою і, одразу ж, пішли на Руську землю.

Суперечка між половцями . І була між ними незгода, в яку сторону іти. Кончак хотів піти на Київ, щоб помститися за своїх братів, кажучи:

— Там бо множество разів розбиті були наші, там убитий був і наш великий князь Боняк. ¹⁶⁷

Другий же князь, [Гза] ¹⁶⁸, казав:

— Ходімо в ту сторону, звідки вийшли князі [руські], а мужі [тамошні] у нас вигибли, і без труду там будемо мати користь.

Отож розділилися.

Кончак під Переяслав прийшов . Володимир бився з ним кріпко. Кончак прийшов до Переяслава, де Володимир Глібович кріпко боронився од половців, — ними ж і поранений він був трьома списами — і слав безперестанно до Святослава Київського по поміч.

Не скоро Святослав прийшов на поміч . Та доки Святослав із Рюриком Ростиславичем й іншими князями прийшли, половці город Римов ¹⁶⁹ полонили і, взявши там велику користь, повернули у свої землі без всякої заборони.

Половці околиці Путивля ¹⁷⁰ пополонили . А Кза з іншими половцями полонили і попалили околиці Путивля і повернулися.

Князі ж руські збиралися, не збираючись, та по одході половців розійшлися.

Ігор утік од половців. Ігор же, в ослабі бувши, утік од половців із якимсь Лавром-половчанином ¹⁷¹. І раді йому були всі [...]

У рік 6695 [1187]. Половці прийшли на Русь. по тому втекли. Прийшли половці на Русь, та Святослав Київський і Рюрик Ростиславич, Володимир Глібович й інші князі, й чорні клобуки пішли супроти них, і половці втекли.

У тому поході розхворівся Володимир Глібович, і його на ношах перенесли до Переяслава; невдовзі ж, квітня 18-го, він переставився; і поклали його в церкві святого Михаїла [...]

Половці часто почали воювати. У той же рік воював Кончак із половцями по Росі; і по сьому почали часто бувати половці, полонячи землі по Росі і по Чернігівській волості.

Половців перемогли християни. Незгода між князями . Тієї ж зими Рюрик Ростиславич, і Святослав Київський, та інші князі, зібравшись, пішли на половців, і перемогли їх, і вежі їхні побрали. Хотіли ж вони і далі піти, бо мали вість, що половців множество з великим добром неподалік є, без сторожі; та Ярослав, брат Святослава Київського, уперся і не схотів піти ані свого полку пустити; молили його всі, аби пішов хоч би трохи з ними, та він аж ніяк не хотів, а повернувся із своїм полком; тому то і всім довелося повернутися, бо з його одходом многі заколотилися [...]

У той же рік, вересня 15-го, було страшне затемнення сонця, так що нітрохи його не зосталося, і тьма була по всій землі, аж зорі з'явилися [...]

Ярослав Галицький переставився . У той же рік, жовтня 1-го, переставився Ярослав Володимирич, галицький князь, і покладений був у церкві Пресвятої Богородиці; був сей князь мудрий і богобоязливий і милостивий до всіх, і любив священиків, і ченців, і церкви.

Ярослав розділив князівство між синами своїми . Умираючи ж, дав Ярослав своєму сину меншому Олегу ¹⁷² Галич, а Володимиру Перемишль, і повелів їм цілувати хрест. Сей Олег народжений був од Настаски, люблениці Ярославової; польські літописці Мечиславом, або Мстиславом, його називають. А Володимир був од Ольги Юр'ївни, сестри Всеволода Московського.

Володимир вигнав Олега . По смерті ж Ярослава син його Володимир не послухав отця свого і вигнав Олега із Галича.

Олег шукає помочі. Олег же пішов до Рюрика Ростиславича [...]

Володимир Ігоревич прийшов із Половців . У той же час прийшов із Половців Володимир Ігоревич із Кончаківною, яку хрестили і вінчали по-християнськи [...]

[Руські полки] половців перемогли . У ту ж зиму послав Святослав Київський і Рюрик Ростиславич воєводу Романа Ніздиловича ¹⁷⁴ із своїми полками на половців, за Дніпро, який, божою поміччю, переміг їх і вежі їхні побрав.

У рік 6696 [1188]. Володимир Галицький беззаконно живе; жону у священика взяв. Володимир Галицький не успадкував життя й розуму Ярослава, отця свого, почав бо пити і нечисто жити, і де тільки бачив жону або дівчину красну, то й брав і беззаконничав з ними, їх оскверняючи. Узяв же він і у священика жону і з нею мав двох синів [...]

У рік 6698 [1190] [...] Святослав окував Кунтувдія. У ту ж зиму Святослав Київський, за обмовою, взяв Кунтувдія, князя торчевського. А той приязний був до Русі. Рюрик же, жаліючи його, що добрий був до Русі, увіщав Святослава, аби пустив його, і Святослав привів того до присяги, що не буде він мститися йому, та й пустив його. Кунтовдій мститься. Кунтовдій же, не стерпівши сорому, пішов у Половці до Тогдлієва, князя їхнього, і наустив його на Русь. Половці ж, послухавшись його, почали воювати на Русі.

Ростислав переміг половців . На той час Рюрик од'їхав до Овруча, по своїй потребі, та, відаючи, що Кунтовдій має мститися за свою обиду, задля того зоставив у Торчеську сина свого Ростислава з полком. Ростислав же, побачивши насилля од половців, зібрався із Ростиславом Володимировичем і чорними клобуками, та й пішов на половців, і, божою поміччю, переміг їх, і забрав вежі їхні, і жони і діти, по сей бік Дніпра, та неспромога йому була перевезтися в їхню сторону, за Дніпро, бо вже мороз був, і вернувся він у свою землю. Половці ж знову зібралися, маючи із собою трьох князів, Колдечих, Кобана, і Урусовичів обох, і Бігбарса, і Кочаєвичів чотирьох. Ярополк же Томзакович, із своїм полком, і сі всі перепливли через Дніпро із многим множеством половців і догнали Ростислава на третій день. Ростислав же помолився богу і обернувся до них, і розбив їх тут незчисленне множество, і живих узяв 600, не много ж їх і втекло; взяв же тут у полон і самого князя Кобана, але той одкупився од чорних клобуків і пущений був. Ростислав же прославив бога, який дав йому перемогу над поганими, і вернувся з радістю.

Половці бояться, а зле чинять . Ще ж знову привів половців Кунтувдій. Але половці ішли з острахом, і тіні своєї боячись, а як прийшла їм вість, що Святослав Київський іде на них, то завернули. Коли ж Святослав пішов у Київ, половці знову повернулися в Русь, та як зачули, що Гліб Святославич іде на них, то знову кинулись тікати і, переходячи Рось, на льоду обломились і потопилися, а других побили русичі, останки ж узяли в полон. А Кунтувдій утік.

У рік 6699 [1191] [...] [Ігор] половців переміг. У той же рік Ігор Святославич зібрався на половців, і переміг їх, і, множество од них там добра взявши, приніс у свою землю.

Князі на половців зібралися . На зиму ж знову пішов він на половців, узявши із собою Всеволода-брата і синів Святослава Київського — Всеволода ¹⁷⁵, Володимира ^1?6, Святослава ¹⁷⁷; і Ростислава Ярославича ¹⁷⁸, братанича Святослава Київського, і Давида та Бориса ¹⁸⁰ Ольговичів, братаничів своїх. І з сими всіма пішов він на половців. А половці, звідавши про се, зібралися незчисленним множеством і, вежі поставивши за собою, самі пішли на Русь. Ігор же, мавши вість, що половці готові до війни й уже йдуть супроти них у великому множестві, вернувся. Половці ж посунули за ними, але не настигли їх.

У рік 6700 [1192]. Князі стережуть землі од половців. Святослав Київський, чуючи про множество половців, зібрався з Рюриком і стояв усе літо під Каневом стережучи землі руські од половців.

Чорні клобуки хотять піти на половців . У ту ж осінь чорні клобуки хотіли піти на половців і просили із собою Ростислава Рюриковича ¹⁸¹, та не пустив його отець. Ростислав же і Святослав Володимиричі, онуки Мстиславові, пішли до них і, погодившись із ними, знову од них повернулися.

Тієї ж зими послав Рюрик у Половці по Кундувдія. Половці ж привели Кундувдія до Рюрика. І Рюрик, обдарувавши, одпустив їх, а Кундувдія зоставив і дав йому город на Росі Дверен, заради Руської землі [...]

У рік 6701 [1193]. Святослав не помирився з половцями. Святослав і Рюрик послали до половців, аби ті прийшли до них на мир. І прийшли аж од Лукомор'я Якуц, Тоглий та ще Бурчевичі, Сулак, Азай, з полками своїми. Але не помирилися. Бо і Святослав із Рюриком не в одне тягли, завжди бо Святослав добрій раді Рюриковій противився.

Ростислав перебив половців . У ту ж зиму чорні клобуки, зібравшись у похід, упросили із собою Ростислава Рюриковича із Чорнобиля. Ростислав же узяв із собою Мстислава Давидича. І пішли вони на половців, не звістивши про те Рюрика. І спершу взяли вони в полон сторожу половецьку, яка правдиво їм про все розказала, а по тому ішли цілу ніч і на світанку вдарили на вежі половецькі, й перебили там незчисленне множество половців, і князів і ліпших мужів їхніх у полон повели, взяли ж там незчисленне множество добра і скотини, і, похваливши бога, вернулися з радістю. Інші ж половці, в скорому часі зібравшись, гналися за ними аж до Росі, та не сміли вдарити на них і ні з чим вернулися [...]

Сеї ж зими воювали половці по Узбережжю і пограбували торків ¹⁸² [...]

ПРО ПОЧАТОК КОЗАКІВ

У рік 7024 [1516]. Король хоче миру з Москвою. Мартин Бєльськи й, 933. Жигмонт ¹⁸³, король польський, прагнучи до миру з Москвою, просив кесаря німецького , аби той помирив його з князем московським ¹⁸⁵. Та чи помиришся із гордим і впертим?

Отож, король почав готуватися до війни і послав до Миндикерея ¹⁸⁶, царя татарського, аби той пішов із ним на Москву; та той, лукавий бувши, і од короля, і од князя дари брав і обом помагати обіцяв. Король же, не покладаючи віри на сього пса, помислив, що коли той схоче шкодити своїми загонами в нашій землі, то треба буде нашим одстрашити їх із неї; тож сповістив своїх, аби стереглися татарів: усією бо силою міг татарин піти в його землю.

Огнем і мечем плінив землю . Так ото і сотворив окаянний Миндикерей: послав чотирьох цариків із сорока тисячами татарів; і положилися при Бузську ¹⁸⁷, а загони по Волині і Поділлю розпустили, скрізь огнем і мечем пустошачи землю; самих тільки людей одвів у полон до п'ятдесяти тисяч; що вже казати про товар та все інше. Зібралися на них наші, але не важилися проти такого множества виступити.

Про початок козаків . У той то лихий рік і почалися на Україні козаки, що про них — про те, звідки і як початок свій мають — дещо скажемо.

Наш народ брані любить . Вже од самого початку свого народ наш руський війн не минав, і з первовіку доводилося йому знати се художество — зброю та брані. Про се вже докладніше оповідалося в главі про те, звідки взявся народ словенський.

Князі в Русі перевелися. По тому, як почали князі бути, настав ліпший лад і звичаї кращі завелися в землі нашій, та, одначе, народ наш войовничий не переставав вести війни якщо не з окольними народами — греками, а потім половцями, печенігами, — то самі межи собою, як і з сього літопису можна бачити, допоки од Батия ¹⁸⁸, татарського царя, що землю нашу руську спустошив, а народ наш умалив і смирив, до того ж ще і од ляхів, і литви, і москви, та й од міжусобних воєн зіло озлоблені й умалені ми стали; а там і князі у нас перевелися; тоді тільки наш народ трохи заспокоївся.

Гвагнін про Русь і про Литву , 31. У рік же вищесказаний, коли король мірявся силою з Москвою, а Миндикирей полонив землю нашу, як про те вище мовилося, послав Жигмонт-король посла до Миндикирея, кажучи:

— Нащо, мир маючи зо мною, полонив мою землю? Миндикирей же одповів:

— Не з моєї волі се безчинці сотворили, не зміг я їх утримати.

Початок козаків. Жигмонт-король, хотячи сміхом за сміх оддячити, послав Прецлава Лянцькорунського ¹⁸⁹ на Україну ¹⁹⁰ збирати люд і так само татарам пакостити.

Козаки побили турків і татарів . Той же, зібравши охотників кілька сот, пішов із ними аж під Білогород ¹⁹¹ і там забрав множество товару, і коней, і овець татарських і турецьких, та й повернувся назад. Татари ж бо і турки, зібравшись, гналися за ними і настигли їх аж під Очаковом ¹⁹², біля Овидового озера ¹⁹³, і билися з ними; та наші поразили їх і з великим добитком та в доброму здоров'ї повернулися.

По тім козаками нареклися . І по тім війнолюбивий наш народ, засмакувавши собі із добичі, наставив собі старійшину з-посеред себе, на ймення Козака; од нього ж бо і самі по тім козаками нареклися; і почали самі часто в Татарську землю ходити і звідти багаті добитки приносити. День же одо дня примножалося їх, так що з часом намножилося. І навіть досі не перестають вони пакості творити татарам і туркам. А старійшину собі обирають з-посеред себе, мужа хороброго і смисленного, за своїм давнім обичаєм; живуть же повсігди на Запорожжі. Рибу ловлять, її без солі на сонці сушать. А на зиму розходяться кождий у свій город. Тільки кілька сот зоставляють на курені стерегти стрільби і човнів. А на літо знову збираються.

Отак то початок свій прийняли [...]

II. Густинський літопис. ¹

1) Див. П. С. Р. Л. II, р. 1843; с. 519 — 520; текст — за рук. М. Лосицького р. 1670 (М. О. Ист. и Др. P.); рук. Мгарського ман. XVII в. (Арх. Ком.); рук. Архива Мин. Ин. Д. XVII в.; до цих рукоп. додаємо рук. Увар. № 1400 (33) XVIII в., сс. 247 — 248, де на полях подано коротенький зміст частин текста.

Въ лЂто 6693 (1185) ¹) Святославъ Кіевскій абіе на веснЂ посла на Половцовъ Романа НЂздиловича и, помощію Божіею, априля 21, на самый Великъ день, побЂди ихъ и вЂжи ихъ побра. Ярославъ же Всеволодичъ стыдяшеся ²) князей, яко не ходи на помощъ на Половцовъ, и кромЂ его ²) побЂдиша ихъ.

Въ тожъ лЂто, априля ³) 13 Игоръ Святославичъ, внукъ Олговъ, не повЂдая Святославу Кіевскому, пойде зъ Новгорода на Половцовъ, и поятъ съ ⁴) собою брата Всеволода зъ Трубецка, и Святослава Олговича зъ Рилска, и Володымера сына своего съ Путивля, и Олстина Олексича ⁵), воеводу Ярослава Всеволодича ис Ковуи ⁶) з ЧернЂговци. И въ то время бысть затмЂня ⁷) солнца, а се знаменне не на добро бываеть. Игоръ же единаче пойде, не ради о томъ.

Егда же прійдоша въ землю Половецкую, изыйде противу ихъ безчисленное множество Половецъ, иже бишася зъ Русю крЂпко, дондеже, попущеніемъ Божіимъ, поражени ⁸) быша христіане и единые избіени⁹) друзіи[же] ¹⁰) изыимани ¹¹). Ятъ же бысть и самъ князь Игоръ отъ Таргаломва мужа Чилбука, а Всеволода [я] ¹²) брата его Романъ Кзичь ¹³), а Святослава Олговича Елдюкъ ¹⁴) въ Бобурчевичахъ, a Володымера Игоровича ¹⁵) Копти Вулашевичъ. И тако отъ толика множества христіанъ немного ихъ избЂже, едины бо избити ¹⁶) тамо падоша, друзіи яты, болЂй же ихъ въ рЂкахъ истопе, останци ¹⁷) же яты.

Въ то время Святославъ Кіевскій хотЂ пойти на Половцовъ, и се прибЂже ¹⁸) къ нему съ тоя брани БЂловодъ Просовичъ, повЂдая ему погибель христіянъ въ земли ¹⁹) Половецкой. Половци ²⁰) же, побЂдивше христіянъ, взяша гордость великую и абіе пойдоша на Рускую землю.

И бысть въ нихъ распря, въ кую бы страну пойти: Кончакъ хотяше пойти на Кіевъ, мстяся своихъ братій, яко „тамо многащи поражены быша наша ²¹), тамо убіенъ бысть и нашъ великій князь Бонякъ"; другій же князь глаголаше: „пойдемъ въ тую страну, отнюду же изыйдоша князи, а мужи у насъ погибоша, и безъ труда тамо будемъ имЂти користь”. И тако раздЂлишася.

Кончакъ прійде къ ²²) Переяславлю, идЂже Володымеръ ГлЂбовичъ крЂпко браняшеся Половцомъ, отъ нихъ же и раненъ бысть< треми копійми²³), и слаше непрестанно къ ²¹) Святославу Кіевскому о помощъ²⁴); но ²⁵) донелЂ же Святославъ съ ⁴) Рурикомъ Ростиславичомъ и иными князи прійдоша, Половци градъ Римовъ плЂниша, и тамо вземше великую користь возвратишася въ своя ²⁶), безъ всякаго возбраненія. А Кза же съ ⁴) другими Половцами поплЂниша и пожгоша около Путивля и возвратишася; а князи Рускіе собирахуся не събирающеся ²⁷), по отшествіи же Половецъ разыйдошася.

Игоръ же, во ослабЂ сый, избЂже отъ Половецъ с ⁴) нЂкимъ Лавромъ Половчаниномъ; емуже ради ²⁸) быша всЂ.