У РІК 6532 [ 1024]. Коли Ярослав перебував у Новгороді, прийшов Мстислав із
Тмутороканя до Києва. Та не прийняли його кияни, і він, пішовши, сів на столі в
Чернігові. Ярослав перебував у Новгороді тоді.
У сей же рік повстали волхви в Суздальцях. і побивали [там] старших
людей по диявольському наущенню і через бісівську ману, говорячи, що ці держать
запаси. І заколот великий, і голод в усій землі тій був '. [І] рушили по Волзі
всі люди в Болгари, і привезли хліба, і так вижили.
Коли ж почув Ярослав про волхвів тих, то прийшов він до Суздаля, і
захопив волхвів, і [одних] розточив, а других покарав, сказавши так: «Бог
наводить за гріхи на кожну землю голод, або мор, або засуху, або іншу кару, а
людина не знає нічого».
І, вернувшись, Ярослав прибув до Новгорода. І послав Ярослав [послів]
за море по варягів, і прийшов [князь] Якун із варягами. А був Якун сей гарний, і
накидка в нього злотом була виткана. І прийшов він до Ярослава, і Ярослав із
Якуном рушив на Мстислава.
Мстислав же, почувши [про це], виступив супроти них обох до [города]
Листвена2. Мстислав при цім звечора приготував до бою дружину і поставив сіверян
у чоло проти варягів, а сам став із дружиною своєю по обох крилах. І настала ніч
горобина 3, г була пітьма, і громи, і блискавка, і дощ. І сказав Мстислав
дружині своїй: «Підемо на них!»
І пішов Мстислав, а Ярослав — насупроти, і зступилися в лоб варяги з
сіверянами, і трудилися варяги, рубаючи сіверян, а після цього рушив у наступ
Мстислав із дружиною своєю і став сікти варягів, і була січа сильна. Коли
спалахувала блискавка, то виблискувало оружжя, і була гроза велика, і січа
сильна і страшна. Побачивши ж Ярослав, що його перемагають, побіг із Якуном,
князем варязьким, і Якун тут загубив накидку золотую. І Ярослав прийшов тоді до
Новгорода, а Якун пішов за море.
Коли ж Мстислав засвіта на другий день побачив, що лежать посічені із
своїх сіверяни і варяги Ярославові, він сказав: «Хто сьому не рад? Се лежить
сіверянин, а се варяг, а своя дружина ціла». І послав Мстислав услід за
Ярославом [посла], говорячи: «Сиди ти на столі своїм у Ки|єві, оскільки ти єси
старший брат, а мені хай буде ся сторона».
Та не одважувався Ярослав у Київ іти, допоки вони оба [не] замирилися.
І сидів Мстислав у Чернігові, а Ярослав у Новгороді, а в Києві сиділи мужі
Ярославові.
У тім же році родився у Ярослава другий син, і нарік він його ім'ям
Ізяслав .
У РІК 6533[1025].
У РІК 6534 [ 1026]. Ярослав зібрав воїв многих, і прийшов до Києва, і
вчинив мир із братом своїм Мстиславом коло Городця [Пісочного]. І розділили вони
по Дніпру Руську землю: Ярослав узяв сю сторону, а Мстислав — ту. І стали вони
оба жити мирно і в братолюбстві, і перестали усобиця й заколот, і була тиша
велика в землі Руській.
2 У Софійськ. І тут уточнено: «и бяше осень, и TV ся ср*тоша». "
Додано з Софійськ. І.
4 За літописами, актовими печатями та іншими даними, хрестильне
ім'я Ізмслава було Дмитрій.
У РІК 6535 [1027]. родився третій син Ярославу, і нарік він його ім'ям
Святослав '.
У РІК 6536[1028]. У РІК 6537 [1029]. Мирний рік.
У РІК 6538 [1030]. Ярослав узяв [город] Белз. І родився Ярославу
четвертий син, і нарік він його ім'ям Всеволод .
Сього ж року пішов Ярослав на Чудь, і переміг Їх, і поставив город
Юр'єв.
У сен же час, коли помер Болеслав Великий у Ляхах, був заколот великий
в Лядській землі, і, повставши, люди побили єпископів, і попів, і бояр своїх, і
був заколот у них 2.
У РІК 6539 [1031]. Ярослав і Мстислав зібрали воїв многих і пішли на
Ляхів. І зайняли вони городи червенські знову, і спустошили Лядську землю, і
багатьох ляхів привели, і розділили їх. І посадив Ярослав своїх [ляхів] по
[ріці] Росі, і є вони [тут] і до сьогодні.
У РІК 6540[1032]. Ярослав почав ставити городи по Росі '.
У РІК 6541 [1033] Мстиславич Євстафій помер.
У РІК 6542 [1034]. Мстислав вийшов на лови, і розболівся, і помер. І
положили його [у Чернігові] в церкві святого Спаса, що її він спорудив був сам;
було бо зведено її при ньому [так] заввишки, як, на коні стоячи, [можна] рукою
досягти.
Був же Мстислав дебелий тілом, рудий лицем, мав великі очі. | [Він
був] хоробрий у бою, і милостивий, і любив дружину велико, і майна не жалів [для
неї], ні питва, ні їжі не боронив.
Після цього ж узяв волость його всю Ярослав і став єдиновладником
Руської землі. Пішов Ярослав до Новгорода і посадив сина свого Володимира в
Новгороді, [а] єпископом поставив [Луку] Жидяту.
І в той час родився Ярославу син, і нарекли його ім'ям Вячеслав '.
А коли ж Ярослав перебував у Новгороді, то прийшла йому вість, що
печеніги стоять, обложивши Київ. І Ярослав, зібравши воїв многих, варягів і
словен, прийшов до Києва і ввійшов у город свій 2.
А було ж печенігів без числа. Ярослав тоді виступив із города,
приготував до бою дружину. І поставив він варягів посередині, а на правій
стороні — киян, а на лівім крилі — новгородців, і стали вони перед городом. А
печеніги почали йти на приступ, і зступилися вони на [тім] місці, де ото є нині
свята Софія, митрополія руська; бо тоді [це] було поле поза городом. І сталася
січа люта, і ледве одолів під вечір Ярослав, і обігли печеніги в різні боки, і
не знали вони, куди втікати, і ті, втікаючи, тонули в [ріці] Ситомлі, а інші — в
інших ріках. І так погинули вони, а решта їх [десь] розбіглась і до сьогодні.
У той же рік всадив Ярослав у поруб3 Судислава, брата свого, у Пскові;
йому [на брата] звели наклеп.
У РІК 6545 [ 1037]. Заложив Ярослав город — великий Київ, а в города
сього ворота є Золоті. Заложив він також церкву святої Софії, премудрості божої,
митрополію, а потім церкву на Золотих воротах, кам'яну, Благовіщення святої
богородиці. Сей же премудрий великий князь Ярослав задля того спорудив [церкву]
Благовіщення на воротах, [щоб] давати завше радість городу сьому святим
благовіщенням господнім і молитвою святої богородиці та архангела Гавриїла.
Після цього [він звів] монастир святого Георгія [Побідоносця] і [монастир]
святої Орини '.
І при нім стала віра християнська плодитися в Русі і розшиз рятися, і
чорноризці [ стали множитися, і монастирі почали з'являтися. І любив Ярослав
церковні устави, і попів любив він велико, а понад усе любив чорноризців. І до
книг він мав нахил, читаючи [їх] часто вдень і вночі. І зібрав він писців многих,
і перекладали вони з гречизни на слов'янську мову і письмо [святеє], і списали
багато книг. І придбав він [книги], що ними поучаються віруючі люди і втішаються
ученням божественного слова. Бо як ото хтонебудь землю зоре, а другий засіє, а
інші пожинають і їдять поживу вдосталь, — так і сей. Отець бо його Володимир
землю зорав і розм'якшив, себто хрещенням просвітив, а сей великий князь
Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми
пожинаєм, учення приймаючи книжнеє.
Велика бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж учать і
наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із
словес книжних, бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості,
бо є у книгах незмірна глибина. Ними бо в печалі ми втішаємось, вони є уздою
стриманості. А мудрість великою є, бо й Соломон же хвалив її [і] говорив: «Я,
премудрість, вселила пораду, і розум, і тяму, я призвала страх господній;
у мене — порада, у мене — мудрість, у мене — сила; мною царі царствують
і владарі узаконюють правду; мною вельможі возвеличуються і деспоти держать
землю; я люблю тих, які люблять мене; ті, що шукають мене, знайдуть благодать»
ї. Якщо бо пошукаєш ти в книгах мудрості пильно, то знайдеш ти велику користь
душі своїй. Бо коли хто часто читає книги, то бесідує він із богом або зі
святими мужами. Читаючи бесіди пророків, євангельські повчання і апостольські, і
житія святих отців, знайде душі він користь велику.
Ярослав же сен, як ото ми сказали, любив книги і, многі списавши,
положив [їх] у церкві святої Софії, що її спорудив він сам. І прикрасив він її
іконами многоцінними, і злотом, і сріблом, і начинням церковним. У ній же
належні співи воздають богові в належні часи. І інші церкви ставив він по
городах і по містах, настановляючи попів і даючи їм частку 3 майна свого і
велячи їм повчати людей і приходити часто до церков; попові бо часто належить
повчати людей, оскільки це йому поручено богом. І -умножилися пресвітери і люди
християнськії, і радувався Ярослав вельми, бачачи багато церков і люду
християнського, а враг- [диявол] ремствував, що його побіждають новії люди
християнськії.
У РІК 6546 [1038]. Пішов Ярослав на Ятвягів і переміг.
У РІК 6547 [1039]. Освячена була митрополитом Феопемптом церква [Успіння]
святої Богородиці, що її спорудив Володимир, отець Ярославів '.
У РІК 6548 [1040]. Ярослав пішов на Литву і переміг.
У РІК 6549[1041]. Пішов Ярослав на Мазовшан у човнах і переміг їх.
У РІК 6550 [ 1042]. Пішов Володимир, син Ярославів, на Ям і переміг їх.
І погинули коні у Володимирових воїв, і коли іще дчхали коні, здирали шкури з
них, — такий був мор на коней.
У РІК 6551 [1043]. Послав Ярослав Володимира, сина свого, на Греків і
дав йому воїв многих, а воєводство поручив Вишаті, отцю Яневому.
І рушив Володимир на Цесароград у човнах, і прийшли вони на Дунай, а од
Дунаю пішли до Цесарограда. І знялась буря велика, і розбила кораблі русі. І
княжий корабель розбив вітер, і взяли князя [Володимира] в корабель Івана
Творимирича, воєводи Ярославового. Інші вої Володимирові викинуті були на берег,
'-числом шість тисяч. І коли хотіли вони вернутися в Русь, то не пішов з ними
ніхто із дружини княжої. І сказав Вишата: «Я піду з ними». І висів він із
корабля до них, сказавши: «Якщо живий буду — то з ними, а якщо погибну — то з
дружиною». І пішли вони, маючи намір [добратися] в Русь.
І була вість грекам, що побило море [кораблі] русі, і послав цесар, на
ім'я [Костянтин] Мономах, услід за руссю чотирнадцять суден. Тоді Володимир з
дружиною, побачивши, що вони йдуть s за ними, [і] пішовши | назад, побив судна
грецькі. І вернулися вони в Русь, повсідавши в кораблі свої.
Вишату ж [греки] схопили з викинутими на берег [русами]. І привели вони
їх до Цесарограда, і осліпили багатьох русів. А по трьох літах, коли настав мир,
одпущений був Вишата в Русь до Ярослава. У сі ж часи видав Ярослав сестру свою [Добронігу-Марію]
за Казимира, [князя лядського]. І дав Казимир, замість віна, людей вісімсот,
яких полонив був Болеслав, перемігши Ярослава.
У РІК 6552 [1044]. Викопані були [з могил] два князі, Ярополк і Олег,
сини Святославові. І охрестили кості Їх, і положили їх у церкві святої
Богородиці у Володимирі '.
У сей же час і в сей рік помер Брячислав, князь полоцький, син
Ізяславів 2, онук Володимирів, отець Всеславів, і Всеслав, син його, сів на
столі його. Народила ж його мати од волхвування, бо коли мати родила його, то
була в нього сорочка на голові його, і сказали волхви матері його: «Цю сорочку,
[що] на голові його, нав'яжи на нього. Хай носить він її на собі до [кінця]
живоття свойого». Так що носив Всеслав її до смертного дня на собі, і через це
немилостивий він був на кровопролиття.
У РІК 6553 [1045]. Заложив Володимир святу Софію в Новгороді.
У РІК 6554 [ 1046]. У сей рік була тиша велика.
У РІК 6555 [ 1047]. Ярослав пішов на Мазовшан, і переміг їх, і князя їх
убив Мойслава ', і покорив їх Казимирові.
У РІК 6556[1048].
У РІК 6557[1049].
У РІК 6558 [ 1050]. Проставилася жона Ярославова, княгиня [Ірина, у
Новгороді місяця] лютого в десятий [день].
У РІК 6559 [1051]. Поставив Ярослав русина ' Ларіона митрополитом Русі
у святій Софії, зібравши єпископів.
А тепер-от скажем, звідки дістав свою назву Печорський монастир.
Коли боголюбивий князь великий Ярослав уподобав [село] Берестове і
церкву Святих апостолів, сущу тут, і попів многих надбав, то між них" же був
пресвітер, на ім'я Ларіон, муж благий, і книжний, і пісник. І ходив він із
Берестового на Дніпро, на пагорб, їв де нині старий монастир Печорський, і тут
молитви діяв. А був ліс тут великий, і викопав він тут печерку малу, двосаженну,
і, приходячи з Берестового, одспівував [церковні] часи і молився тут богу потай.
Потім же вложив бог князю в серце [добрий намір]: поставив він його
митрополитом [у] святій Софії, а ся печерка так осталася. А не по багатьох днях
знайшовся один чоловік, на мирське ім'я [Антипа], із города Любеча. І вложив
йому бог у серце ' [намір] у землю [Грецьку] іти і монастирі, що є там,
подивитися: Він і подався іти на Святу Гору 2, і побачив тутешні монастирі, і
возлюбив чернецтво. І прийшов він у один монастир із сущих тут монастирів, і
вмолив ігумена його, щоби возложив він на нього сан чернечий. І він тоді,
послухавши його, постриг його і нарік його ім'ям Антоній. І, напутивши його і
научивши його чернецтва, сказав він йому: «Тож іди назад в Русь, і хай буде на
тобі благословення од Святої Гори, бо многі од тебе чорноризцями стануть». І
благословив він його, ;' відпустив його, сказавши йому: «Іди з миром». Антоній,
отож, прийшов до Києва і думав: «Де жити?» І походив він по монастирях, і не
вподобав [жодного], бо [цього] бог не хотів. І став він ходити по дебрях і по
горах, шукаючи, де б йому бог показав [належне місце]. І прийшов він на пагорб,
де ото Ларіон викопав був печеру, і возлюбив місце се, і вселився в неї, і став
молитися богові, зі сльозами говорячи: «Господи! Утверди мене в місці сьому, і
хай буде на місці сьому благословення Святої Гори і мойого ігумена, що мене
постриг».
І став він жити тут, молячи бога, їв хліб сухий, і того через день, а
води в міру заживаючи, і копаючи печеру, і не даючи собі покою ні вдень, ні
вночі, — в трудах пробуваючи, і в неспанні, і в молитвах.
Потім же, коли узнали [це] добрії люди, вони приходили до нього,
приносячи йому, що було на потребу його. І набув'він [такої) слави, як і Великий
Антоній. І, приходячи до нього, просили [люди! од нього благословення.
Потім же, коли преставився великий князь Ярослав і взяв владу його син
Ізяслав і сів у Києві, Антоній уже був прославлений в Руській землі. І Ізяслав,
довідавшись про життя його, прийшов із дру7 жиною своєю, просячи у нього
благословення і молитов.
І відомий усім став Великий Антоній, і шанований усіма. І почали
приходити до нього братія, і став він приймати і постригати їх. І зібралося до
нього братії числом із дванадцять, викопали вони печеру велику, і церкву, і
келії, які є і до сьогодні в печері під старим монастирем.
Коли ж згуртувалася братія, сказав їм Антоній: «Се бог вас зібрав,
братія. Ви [тут] єсте по благословенню Святої Гори, тому що мене постриг ігумен
Святої Гори, а я вас постригав. Хай буде на вас благословення, — перше — од
бога, а другеє — од Святої Гори». І, це сказавши їм, він мовив до них: «Живіте
особно. Я поставлю вам ігумена, а сам хочу в іншу гору сісти один, усамотнившись,
як ото і раніш я був звик».
І настановив він їм ігумена, на ім'я Варлаама, а сам пішов у гору,
викопав печеру, яка є під новим монастирем, і в ній і скончав він живоття своє,
живши у чесноті і не виходячи з печери сорок літ J, — і ніколи, і нікуди. В ній
же лежать мощі його й до сьогодні.
Братія ж та ігумен жили в печері. А коли братії умножилося і не могли
вони вміститися в печеру, то задумали вони поставити монастир зовні печери. І
прийшов ігумен і братія до Антонія, і сказали вони йому: «Отче! Умножилося
братії, і не можемо ми вміститися в печері. Коли б повелів бог і твоя молитва,
то поставили б ми церквицю малу зовні печери». І повелів їм Антоній.
Вони тоді поклонилися йому і поставили церквицю малу над печерою на
честь Успіння святої богородиці. І став бог умножати чорноризців молитвами
святої богородиці, і вчинила раду братія з ігуменом поставити монастир, і
сказала братія з ігуменом Антонію: «Отче святині Братія умножається, тому хотіли
б ми поставити монастир». Антоній же, рад бувши, сказав: «Благословен бог в
усьому. А молитва святої богородиці і отців, сущих у Святій Горі, і нехай буде з
вами». І, се мовивши, послав він одного з братії | до Ізяслава, великого князя,
кажучи так: «Княже мій! Бог ось умножає братію, а місце мале. Якби дав ти нам
гору ту, що є над печерою».
Ізяслав же, це почувши, був рад, і послав мужів своїх, і дав їм гору
ту. А ігумен і братія заложили церкву велику, і монастир обгородили стовп'ям, і
келій поставили багато, і церкву завершили, і прикрасили її іконами.
І відтоді почали називати монастир Печерським; тому що жили було ченці
раніш у печері, то од того прозвався монастир Печерським. Постав же Печорський
монастир по благословенню Святої Гори.
Коли ж монастир [Печорський було] споруджено, а ігуменство держав
Варлаам, Ізяслав теж поставив монастир святого Дмитрія [Солунського] і вивів
Варлаама на ігуменство до святого Дмитрія, бо хотів зробити [його] вищим од
сього монастиря, надіючись на багатство. Многі бо монастирі цесарями, і боярами,
і багатством поставлені, та не такі вони, як ті, що поставлені сльозами, і
постом, і молитвою, і неспанням. Антоній бо не мав [ні] злота, ні срібла, а
досягнув ' [усього] постом і сльозами, як ото я говорив.
Коли ж Варлаам ішов до святого Дмитрія, то братія, вчинивши раду,
пішли до старця Антонія і сказали: «Постав нам ігумена». Він же мовив їм: «Кого
ви хочете?» І вони сказали йому: «Кого хоче бог і ти». І сказав він їм: «Хто у
вас єсть більше послушливий, і кроткий, і смиренний, ніж Феод осій, нехай буде
сей вам ігуменом». Братія тоді, раді бувши, поклонилися старцю і поставили
Феодосія ігуменом сущій братії, числом двадцять.
Коли ж Феодосій прийняв монастир, то почав він додержувати великого
отримання, і посту, і молитви зі сльозами, і збирати став многих чорноризців, і
зібрав братії числом сто. І почав він шукати правила чернецького. І знайшовся
тоді Михаїл, чернець монастиря Студійського, що прийшов був із Греків з
митрополитом > Георгієм. І став [Феодосій] у нього шукати устав ченців
студійських \ і, добувши [його] у нього, списав, і встановив у монастирі своєму:
як співати співи монастирські, і поклони як держати, і читання читати; і стояння
в церкві, і весь порядок церковний, |і] сидіння на трапезі, і що їсти в які дні
— все це за уставом. Феодосій, все це роздобувши, передав монастирю своєму.
Од сього ж монастиря прийняли всі монастирі устав, — по всіх
монастирях. Тому-то вшанований є монастир Печорський як старший од усіх і
почестю більший од усіх.
А коли Феодосій жив у монастирі і додержував доброчинного життя і
чернецького правила, приймаючи всякого приходящего до нього, — до нього ж і я
прийшов, мізерний і недостойний раб. І прийняв він мене, коли мені було
сімнадцять літ од рождения мойого 5.
Ось так написав я і розказав і в який рік постав монастир, і через що
монастир зветься Печерським. А про житіє Феодосія ще скажемо.
У РІК 6560 [1052]. Проставився Володимир, син Ярославів.
Братія ж та ігумен жили в печері. А коли братії умножилося і не могли
вони вміститися в печеру, то задумали вони поставити монастир зовні печери, І
прийшов ігумен і братія до Антонія, і сказали вони йому: «Отче! Умножилося
братії, і не можемо ми вміститися в печері. Коли б повелів бог і твоя молитва,
то поставили б ми церквицю малу зовні печери». І повелів їм Антоній.
Вони тоді поклонилися йому і поставили церквицю малу над печерою на
честь Успіння святої богородиці. І став бог умножати чорноризців молитвами
святої богородиці, і вчинила раду братія з ігуменом поставити монастир, і
сказала братія з ігуменом Антонію: «Отче святині Братія умножається, тому хотіли
б ми поставити монастир». Антоній же, рад бувши, сказав: «Благословен бог в
усьому. А молитва святої богородиці і отців, сущих у Святій Горі, і нехай буде з
вами». І, се мовивши, послав він одного з братії | до Ізяслава, великого князя,
кажучи так: «Княже мій! Бог ось умножає братію, а місце мале. Якби дав ти нам
гору ту, що є над печерою».
Ізяслав же, це почувши, був рад, і послав мужів своїх, і дав їм гору
ту. А ігумен і братія заложили церкву велику, і монастир обгородили стовп'ям, і
келій поставили багато, і церкву завершили, і прикрасили її іконами.
І відтоді почали називати монастир Печорським; тому що жили було ченці
раніш у печері, то од того прозвався монастир Печорським. Постав же Печорський
монастир по благословенню Святої Гори.
Коли ж монастир [Печорський було] споруджено, а ігуменство держав
Варлаам, Ізяслав теж поставив монастир святого Дмитрія [Солунського] і вивів
Варлаама на ігуменство до святого Дмитрія, бо хотів зробити [його] вищим од
сього монастиря, надіючись на багатство. Многі бо монастирі цесарями, і боярами,
і багатством поставлені, та не такі вони, як ті, що поставлені сльозами, і
постом, і молитвою, і неспанням. Антоній бо не мав [ні] злота, ні срібла, а
досягнув ' [усього] постом і сльозами, як ото я говорив.
Коли ж Варлаам ішов до святого Дмитрія, то братія, вчинивши раду,
пішли до старця Антонія і сказали: «Постав нам ігумена». Він же мовив їм: «Кого
ви хочете?» І вони сказали йому: «Кого хоче бог і ти». І сказав він їм: «Хто у
вас єсть більше послушливий, і кроткий, і смиренний, ніж Феодосій, нехай буде
сей вам ігуменом». Братія тоді, раді бувши, поклонилися старцю і поставили
Феодосія ігуменом сущій братії, числом двадцять.
Коли ж Феодосій прийняв монастир, то почав він додержувати великого
отримання, і посту, і молитви зі сльозами, і збирати став многих чорноризців, і
зібрав братії числом сто. І почав він шукати правила чернецького. І знайшовся
тоді Михаїл, чернець монастиря Студійського, що прийшов був із Греків з
митрополитом ? Георгієм. І став [Феодосій] у нього шукати устав ченців
студійських 4, і, добувши [його] у нього, списав, і встановив у монастирі
своєму: як співати співи монастирські, і поклони як держати, і читання читати; і
стояння в церкві, і весь порядок церковний, [і] сидіння на трапезі, і що їсти в
які дні — все це за уставом. Феодосій, все це роздобувши, передав монастирю
своєму.
Од сього ж монастиря прийняли всі монастирі устав, — по всіх
монастирях. Тому-то вшанований є монастир Печорський як старший од усіх і
почестю більший од усіх.
А коли Феодосій жив у монастирі і додержував доброчинного життя і
чернецького правила, приймаючи всякого приходящего до нього, — до нього ж і я
прийшов, мізерний і недостойний раб. І прийняв він мене, коли мені було
сімнадцять літ од рождения мойого 5.
Ось так написав я і розказав і в який рік постав монастир, і через що
монастир зветься Печорським. А про житіє Феодосія ще скажемо.
У РІК 6560 [1052]. Преставився Володимир, син Ярославів старший, у
Новгороді, і покладений був у святій Софії, що її він спорудив був сам.
У РІК 6561 [1053]. У Всеволода родився син Володимир од [Марії],
цесариці грецької '.
У РІК б562[1054]. Преставився великий князь руський Ярослав. А коли ще
він був живий, наставив він синів своїх, сказавши їм: «Осе я одходжу зі світу
сього. А ви, сини мої, майте межи собою любов, бо ви єсте брати від одного отця
і одної матері. І якщо будете ви в любові межи собою, то й бог буде в вас, і
покорить він вам противників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в
ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі погибнете, і землю отців своїх і
дідів погубите, що її надбали вони трудом великим. Тож слухайтесь брат брата,
пробувайте мирно. Тепер же поручаю я, — замість себе, — стіл свій, Київ,
найстаршому синові | своєму, брату вашому Ізяславу. Слухайтесь його, як ото
слухались ви мене, нехай він вам буде замість мене. А Святославу даю я '
Чернігів, а Всеволоду — Переяславль, а Ігорю — Володимир 2, а Вячеславу —
Смоленськ».
І так розділив він городи, заповівши їм не переступати братнього
уділу, ні згонити брата свого [зі стола, і] сказавши Ізяславу:
«Якщо хто схоче зобидити свого брата, так ти помагай тому, кого
скривдять». І так наставив він синів своїх пробувати в любові.
Сам же [Ярослав] був слабий. А коли прибув він до Вишгорода, [то]
розболівся вельми. Ізяслав тоді в Турові княжив, а Святослав у Володимирі, а
Всеволод тоді перебував ' у отця, бо любив його отець більше од усіх братів і
мав його завше у себе.
Отож приспів Ярославу кінець життя, і оддав він душу свою богові 2
місяця лютого у двадцятий [день], в суботу першої неділі посту, в святого
Феодора [Тірона] день. Всеволод тоді опрятав тіло отця свойого, положив на сани,
і повезли [його] до Києва. Попи по обичаю співали співи, і плакали по ньому всі
люди. І, принісши, положили його в раці мармуровій у церкві святої Софії 3. І
плакав по ньому Всеволод і люди всі. Жив же усіх літ Ярослав сімдесят і шість.
Початок княжіння Ізяславового в Києві
У РІК 6563 [ 1055]. Прийшовши, Ізяслав сів у Києві, а Святослав у
Чернігові, Всеволод же — в Переяславлі, Ігор у Володимирі, Вячеслав у
Смоленську.
У той же рік зимою пішов Всеволод на торків до [города] Воїня і
переміг торків.
Того ж року приходив [хан] Блуш із половцями. І вчинив Всеволод мир із
ними, і вернулися половці до себе.
У РІК 6564 [1056].
У РІК 6565 [1057]. Проставився Вячеслав смоленський, син Ярославів, і
посадили Ігоря в Смоленську, із Володимира вивівши.
У РІК 6566 [ 1058]. Переміг Ізяслав голядь.
У РІК 6567 [1059]. Ізяслав, і Святослав, і Всеволод висадили стрия '
свого Судислава з поруба, який сидів [у ньому] двадцять і чотири роки. І водили
вони його до хреста, і став він ченцем.
У РІК 6568 [ 1060]. Преставився Ігор, син Ярославів.
Того ж року Ізяслав, і Святослав, і Всеволод, і Всеслав [Брячиславич]
зібрали незчисленних воїв. І рушили вони на конях і в човнах, незчисленне
множество, на торків. А це почувши і убоявшись, торки розбіглися [десь] і до
сьогодні. І померли вони, утікаючи, божим гнівом гнані, ті — од холоду, а другі
— од голоду, інші ж — од мору і суда божого. І так бог ізбавив християн од
поганих.
У РІК 6569 [1061]. Прийшли половці вперше на Руську землю, воювати.
Всеволод тоді вийшов супроти них місяця лютого у другий день. І сталася битва
межи ними, [і] перемогли [половці] Всеволода, і, спустошивши [землю], відійшли.
Се вперше було лихо для Руської землі од поганих безбожних ворогів. Князем же
був у них Сокал.
У РІК 6570[1062].
У РІК 6571 [1063]. Преставився Судислав, брат Ярославів. I погребли
його [в Києві] у церкві святого Георгія [Побідоносця].
Того ж року в Новгороді ішов Волхов назад п'ять днів '. А се знамення
не на добро було: на четвертий рік погорів увесь город 2.
У РІК 6572[1064]. Утік Ростислав, син Володимирів, онук" Ярославів, до
Тмутороканя, і з ним утік [воєвода] Порей і Вишата, син Остромира, воєводи
новгородського. І, прибувши, вигнав він Гліба [Святославича] із Тмутороканя, а
сам сів замість нього.
У РІК 6573 [1065]. Рушив Святослав на Ростислава до Тмутороканя, і
Ростислав одступив геть із города, — не убоявшись його, а не хотячи проти» стрия
свого оружжя взяти. Святослав же, прийшовши до Тмутороканя, знову посадив сина
свого Гліба і вернувся до себе. А прийшовши знову назад, Ростислав вигнав Гліба,
і прийшов Гліб ' до отця свого. Ростислав же, прийшовши, сів у Тмуторокані.
У той же рік Всеслав [Брячиславич] сів [у город] Копиль 2 [і] війну
почав.
У ті ж часи сталося знамення на заході: звізда превелика 3, промені
маючи немов криваві, сходила звечора по заході сонця, — і [так] було протягом
семи днів. А се з'явилося не на добро, бо після цього було усобиць багато і
нашестя поганих на Руськую землю, — ся ж звізда була 4 немов кривава, віщуючи
пролиття крові.
У ті ж часи дитину було вкинуто в [ріку] Ситомль. А дитя це виволокли
риболови в неводі, і ми роздивлялися його до вечора, і вони знову вкинули його в
воду, бо було на лиці його таке: срамні вирости, а про інше не можна сказати
сорома ради.
Перед сим же часом сонце перемінилося: не було світле, а як місяць
стало, і про це невігласи говорять, що його з'їдають.
Так от, бувають сі знамення не на добро. Ми ж знаємо [про це] з того,
що й колись 5, за Антіоха, [царя сірійського], в Єрусалимі приключилося.
Зненацька по всьому городу протягом сорока днів [стали] з'являтися в повітрі
[вершники], що гасали на конях, при оружжі, маючи золоту одіж. І полки [їх]
з'являлися з усіх боків, і потрясали вони оружжям 6, — а це провіщало навалу
Антіоха, нашестя раті на Єрусалим. Потім же, за Нерона, цесаря [римського] , в
тім же Єрусалимі над городом засіяла зоря, подібна до списа, — а це віщувало
нашестя римської раті. І знову так [само] було за Юстініана, цесаря [римського]:
зоря засіяла на заході, випромінюючи світло, яку називали лампадою і яка сіяла
протягом двадцяти днів; а після цього був зорелет з вечора до ранку, так що всі
думали, що падають зорі, і знову сонце без променів світило, — а це провіщало
крамоли, недуги, смерть людям. І знову, за Маврикія, цесаря [грецького], було
оце: жінка дитя народила без очей, без рук, в бедрах йому риб'ячий хвіст був
приріс; і пес родився шестиногий. У Фракії7 ж двоє дітей родилося, одне з
чотирма ногами, а друге з двома головами. Потім же, за Костянтина-іконоборця,
[цесаря грецького], сина Леонового, був зорелет на небі, так що [зорі]
одривалися на землю, і ті, які бачили [це], думали, що [настав] кінець [світу];
тоді ж сильно дули вітри. У Сірії ж був землетрус великий; земля розсілася на
три поприща ° [і] з землі дивом вийшов мул, який говорив людським голосом,
провіщаючи нашестя іномовців, що й сталося, бо найшли сарацини на Палестинську
землю.
Знамення, отож, у небі, або в зорях, або в сонці, | або птицями, або
іншим чим не [на] добро буває, а знамення такі на лихо бувають: [це] або
провіщання війни, або голоду, або смерть воно віщує.
У РІК 6574 [ 1066]. Коли Ростислав [Володимирович] сидів у Тмуторокані і
брав данину в Касогів і в інших землях, то греки, убоявшись його, послали [туди]
з обманом катепана '. І коли той прибув до Ростислава і ввійшов йому в довір'я,
то складав йому честь Ростислав. І одного разу, коли пив Ростислав із дружиною
своєю, сказав катепан: «Княже! Хочу я за тебе пити!» І той мовив:
«Пий!» Він тоді, випивши половину чаші, половину дав князеві пити;
притиснувши пальцем у чашу, — бо мав він під нігтем смертну трутизну, — [катепан]
дав [її] князю, прирікши смерть за вісім днів. І той випив, а катепан, прийшовши
до Корсуня, сказав, що в сей день помре Ростислав. Так воно й сталося. А сього
катепана побили камінням люди корсунські.
Був же Ростислав муж доблесний у бою, а на зріст ставний, і красен
лицем, і милостивий до убогих. Помер же він місяця лютого в третій день а тоді
покладений був у церкві святої Богородиці [у Тмуторокані] 2.
У РІК 6575 [1067]. Розпочав війну Всеслав полоцький, син Брячиславів, і
зайняв Новгород. Ярославичі ж троє, — Ізяслав, Святослав, Всеволод, — зібравши
воїв, рушили на Всеслава, коли •була велика зима, і прийшли до Мінська. Та
мінчани заперлися в городі, і брати ці взяли Мінськ, посікли чоловіків, а жінок
і дітей забрали в добичу і пішли до [річки] Немиги. Всеслав також рушив
насупроти. І, зібравшись на Немизі ' місяця березня в третій день, пішли вони
одні проти одних. А був сніг великий, і сталася січа люта, і впали многі [у
битві]. І одолів Ізяслав, Святослав, Всеволод, а Всеслав утік.
Потім же, місяця липня 2 у десятий день, Ізяслав, Святослав і
Всеволод, цілувавши хрест чесний Всеславу, сказали: «Прийди до нас, а ми не
вчинимо тобі зла». Він же, надіючись на хресне цілування, переїхав у човні через
Дніпро. І коли Ізяслав попереду йшов у шатро, а Всеслав за ним ішов , — тут і
схопили вони Всеслава на 4 [річці] Рші коло Смоленська, переступивши | хреста.
Ізяслав тоді привів Всеслава до Києва, і всадили його в поруб із двома синками.
У РІК 6576 [ 1068]. Прийшли іноплемінники на Руську землю, половці
многі. А Ізяслав, і Святослав, і Всеволод вийшли супроти них на [річку] Альту. І
коли настала ніч, рушили вони одні проти одних. За гріхи наші напустив бог на
нас поганих, і побігли руські князі, і перемогли ' половці.
Наводить 2 бог у гніві своєму іноплемінників на землю, і тоді, коли
вони в скрусі, [люди] звертаються до бога; усобна ж війна буває од зваби
диявольської. Бог бо не хоче зла в людях, а добра; а диявол радується злому,
убивству, кровопролиттю, підіймаючи свари, зависті, братоненависництво, брехні.
Коли ж котрий-небудь народ впаде у гріх, то карає [його] бог смертю, або
голодом, або наводячи поганих, або посухою 3, або гусеницею, або іншими карами.
А якщо ми вчинимо покаяння, то в ньому бог нам [і] велить пробувати. Говорить бо
він нам через пророка [Іоїля]: «Наверніться до мене усім серцем вашим, постом і
плачем» 4. Адже якщо ми так вчинимо, [то] за всі гріхи прощені будем. Але ми до
зла повертаємось, як свиня в калі гріховному завжди валяючись, і так
перебуваємо. Тому-то через пророка [Ісайю господь] і говорить нам: «Я знав, —
сказав він, — що ти впертий єси і залізні жили шиї твоєї» 5. Через те «удержував
я од вас дощ, один наділ одощив, а другий не одощив, [і] він висох, і поразив я
вас спекою і різними карами, але й тоді не навернулись ви до мене. Через це сади
ваші, і смокви ваші, ниви і діброви ваші я вигубив, — говорить господь, — а
пороків ваших не зміг вигубити. Посилав я на вас різні недуги і смерті тяжкі, і
на скот ваш кару свою послав, — але й тоді не навернулися ви до мене, а сказали:
«Кріпімося» 6. Допоки не насититесь ви пороками вашими? Ви ж ухилились од путі
моєї, — говорить господь, — і спокусили многих, тим-то «буду я обличителем
скорим противників [моїх], і перелюбників, і тих, що клянуться ложно іменем
моїм, і тих, що лишають плати наемника, і тих, що чинять насильство сироті і
вдовиці, і тих, що ухиляють суд од правди. Чого не здержались ви у гріхах ваших,
а відхилили закони мої і не додержали їх? Тож навернітесь до мене, і я навернуся
до вас, — . говорить господь, — і я відкрию вам потоки небесні, і одверну від
вас гнів свій, допоки не буде усього в достатку у вас, і не виснажуватимуться
сади ваші і ниви. Але ви обрушили на мене слова ваші, говорячи: «Суєтен той, хто
служить богу» 8. Тому-то «устами воздають мені честь, а серце ваше далеко
перебуває од мене», — говорить господь 9. Через те — чого ми просимо, [того] й
не дістанемо. «Буде бо, — сказав [господь, — так]: коли призовете ви мене, то я
не послухаю вас. Будете шукати ви мене, злії, і не знайдете» '°, бо не схотіли
ви ходити по путях моїх. А через те закривається небо або ж зле одкривається,
град замість дощу пускаючи або ж інеєм плоди виморожуючи і землю спекою мучачи
за наші гріхи. Якщо ж ми покаємось у пороках своїх, то, яко чадам своїм, подасть
він нам усе, чого ми просимо, і піде дощ нам ранній і пізній. «І наповняться
токи ваші пшеницею, і проллються точила винні і маслинні, і я воздам вам за
літа, що їх пожерла сарана, і жуки, і гусениця, — сила моя велика, яку послав я
на вас» , — говорить господь вседержитель.
І, се чуючи, у держімось од зла, [навернімось] до добра. Знайдіте
[правий] суд, ізбавте [од біди] скривджуваного. На покаяння прийдімо, не
воздаючи злом за зло і ні лжею за лжу, а любов'ю прилучімось до господа бога
нашого, постом, і риданням, і сльозами омиваючи всі прогрішення наші, не словом
[лише] називаючись християнами, а поганськи живучи. Бо хіба се не поганськи ми
живемо, якщо в стрічу віримо? Адже якщо хто зустріне чорноризця, або Івепра]
-одинця, або свиню, то вертається, — а чи не по-поганському є се? Се ж по
диявольському наущенню [одні] сеї приміти держаться, а другі і в чхання вірять,
котре буває на здоров'я голові. Але цими і другими способами всякими диявол
обманює, хитрощами переваблюючи нас од бога: трубами, і скоморохами, і гуслями,
і русаліями 12. Ми бачимо ж ігрища витолочені і людей безліч на них, як вони
пхати стануть один одного, видовища діючи, — [це] бісом задумане діло, — а
церкви стоять, і коли буває час молитви, [то] мало їх знаходиться в церкві. Тож
через це кари усякі ми дістаємо од бога [і] нашестя ворогів. По божому повелінню
дістаємо ми кару за гріхи наші. Та ми ж до попереднього знову повернемось.
Коли ж Ізяслав із Всеволодом прийшов до Києва, а Святослав до
Чернігова, то люди київські прибігли до Києва і вчинили віче на торговищі, і
сказали, пославши [послів] до князя: «Осьо половці розсипались по землі. Дай-но,
княже, оружжя і коней, і ми ще поб'ємося з ними».
Але Ізяслав цього не послухав. І стали люди говорити на воєводу на
Коснячка, і пішли з віча на Гору, і прийшли на двір Коснячків, і, не знайшовши
його, стали коло двора Брячислава [Ізяславича], і сказали: «Підем висадимо
дружину з погреба». І розділилися вони надвоє, і половина їх пішла до погреба, а
половина пішла по мосту, і ці прийшли на княжий двір.
Ізяслав сидів на сінях із дружиною своєю. І почали вони сперечатися з
князем, стоячи внизу. Коли ж князь із оконця дивився, а дружина стояла біля
князя, сказав Туки, Чюдинів брат, Ізяславу: «Бачиш, княже, люди завили. Пошли,
нехай стережуть Всеслава».
І коли він це говорив, то друга половина людей прийшла од погреба,
відкривши погреб. І сказала дружина князю: «Се лихо є велике. Пошли до Всеслава,
нехай, прикликавши його обманом до оконця, просадять його мечем».
Та не послухав цього князь, а люди зняли крик і пішли до поруба
Всеславового. Ізяслав же, бачивши це, із Всеволодом побігли з двора. Люди ж
висікли Всеслава із поруба в п'ятнадцятий день вересня і поставили його [князем]
посеред княжого двора. А двір княжий розграбували — незчисленне множество золота
і срібла, і кунами і хутром. Ізяслав же втік у Ляхи 13.
Після цього ж половці пустошили по землі Руській, а Святослав тоді був
у Чернігові. І коли половці пустошили [вже] довкола •Чернігова, [ то Святослав,
зібравши дружину і трохи їх, [чернігівців] , вийшов на них, [половців], до [города]
Сновська. Та побачили половці, що йде військо, і приготувалися [стати]
насупроти. А Святослав, побачивши множество їх, сказав дружині своїй: «Ударимо,
дружиної Уже ніяк нам куди дітися!»
І вдарили вони в коні, і одолів Святослав з трьома тисячами, а
половців було дванадцять тисяч. І так побив він їх, а другі потопилися в Снові,
і князя їхнього Шарукана схопили 14 у перший день листопада. І вернувся з
побідою в город свій Чернігів Святослав.
Всеслав же сів у Києві, — а се бог явив хресну силу, тому що Ізяслав,
цілувавши хреста, схопив його, [Всеслава]. І через те навів бог поганих, а сього
явно вибавив хрест чесний, бо в день Воздвижения Всеслав, зітхнувши, сказав: «О
хресте чесний! Оскільки я в тебе вірив, ізбав мене од ями сеї». І бог показав
силу хресну на поучения землі Руській: хай не переступають чесного хреста,
цілувавши його. Якщо ж хто переступить, — то й тут дістануть кару і в
прийдешньому віці муку вічную, тому що великою єсть сила хресна. Хрестом бо
переможені бувають сили бісівські; хрестом бо господь пособляє князям у битвах;
хрестом захищені, віруючі люди побіждають супостатів-противників; хрестом бо
скоро ізбавляємось ми од напасті, призиваючи його з вірою. Нічого ж біси не
бояться, тільки хреста, бо якщо буває од бісів видіння, то їх проганяють,
осінивши лице хрестом. Всеслав же сидів у Києві сім місяців.
У РІК 6577 [1069]. Рушив Ізяслав з Болеславом, [князем лядським], на
Всеслава, а Всеслав пішов насупроти. І прийшов Всеслав до Білгорода, а коли
настала ніч, він, утаївшись од киян, утік із Білгорода до Полоцька '.
Назавтра ж, побачивши, що князь утік, вернулися люди до Києва. І
вчинили вони віче, і послали [послів] до Святослава і Всеволода, говорячи: «Зло
ми ото вчинили єсмо, князя свойого прогнавши, а тепер веде він на нас землю
лядську. Підіть-но удвох у город отця свойого. Бо якщо ви не схочете, то
доведеться нам, і запаливши город свій, рушити в Грецьку землю».
І сказав їм Святослав: «Ми пошлемо до брата свойого, що коли він піде
на вас із ляхами погубити вас, то ми удвох [підемо] проти нього раттю. Не дамо
ми погубити город отця свойого. Якщо ж він хоче [прийти] з миром, то [хай]
прийде з невеликою дружиною». І заспокоїли вони оба киян.
Тим часом Святослав і Всеволод послали до Ізяслава [послів], говорячи:
«Всеслав од тебе втік. Тож не води ляхів до Києва, противника тобі нема. Якщо ж
ти хочеш із гнівом іти і погубити город — то знай, що нам жаль отчого стола».
Коли почув це Ізяслав, він оставив ляхів і пішов з Болеславом,
небагато ляхів узявши, а перед собою послав до Києва сина свого Мстислава. І,
прийшовши, Мстислав порубав киян, що висікли були [з поруба] Всеслава, числом
сімдесят чоловік, а других осліпили, а інших він без вини погубив, не вчинивши
дізнання.
Коли ж Ізяслав ішов до города, то вийшли люди назустріч з поклоном. І
прийняли князя свого кияни, і сів Ізяслав на столі своїм місяця травня у другий
день.
І коли розпустив він ляхів на покорм, то побивали [руси] ляхів
потайки, і вернувся Болеслав у землю свою. Ізяслав же вигнав торг на Гору, і
прогнав Всеслава з Полоцька, і посадив сина свого Мстислава в Полоцьку, який
незабаром тут помер2. І посадив [Ізяслав] замість нього брата його Святополка, а
Всеслав же втік 3.
У РІК 6578 [ 1070]. Родився у Всеволода ' син, і нарекли його ім'ям
Ростислав.
Того ж року закладена була церква святого Михайла у монастирі
Всеволожім на Видобичі.
У РІК б579[1071]. Пустошили половці коло [города] Ростовця і коло [города]
Неятина.
Того ж року вигнав Всеслав Святополка з Полоцька. Того ж року переміг
Ярополк [Ізяславич] Всеслава коло [города] Голотичська.
У ті ж часи прийшов волхв, спокушений бісом, бо, прийшовши до Києва,
він говорив: «Явилися-мені п'ять богів, кажучи так: «Повідай людям, що на п'ятий
рік потекти Дніпру назад, а землям переступати на інші місця, так що стати
Грецькій землі на Руській землі, а Руській на Грецькій, і іншим землям
переміститися». | Невігласи ж його слухали, а віруючі насміхалися, говорячи
йому: «Біс тобою грає на пагубу тобі». Що й сталося йому, бо одної ночі зник він
безвісти.
Біси бо, підштовхнувши її, [людину], у зло вводять її. А потім,
насміхаючись, вкинуть її в пропасть смертельну, научивши її говорити, як оце ми
розкажемо [про] бісівське наущення і дійство.
Коли був ото якось нестаток у Ростовській землі, то встали два волхви
із Ярославля, говорячи: «Ми знаємо, хто запаси держить». І пішли вони оба по
Волзі, і де в погост приходили, тут і називали ' ліпших жон, говорячи, що ці
жито держать, а ці — мед, а ці — рибу, а ці — хутро. І приводили [люди] до них
сестер своїх, і матерів, і жінок своїх, а вони, напустивши ману [і ніби]
прорізавши за плечем, виймали або жито, або рибу, або вивірку. І вбивали вони
многих жон, а майно їх забирали собі. І прийшли вони обидва на Білоозеро, і було
з ними людей інших триста.
У той же час випала нагода прийти [сюди] од Святослава Яневі, сину
Вишатиному, який збирав данину. І розказали йому білоозерці, що два чаклуни
побили многих жон по Волзі і по Шексні і прийшли вже сюди. Янь же, вивідавши,
чиї вони є смерди, і узнавши, що вони власного його князя, послав тоді [попа?]
до тих [людей] , що були коло них, і сказав їм: «Видайте волхвів тих обох сюди,
бо вони смерди є мойого князя». Але вони цього не послухали.
Янь тоді пішов [до них] сам, без оружжя. І сказали йому отроки його:
«Не ходи без оружжя, осоромлять тебе». Він тоді повелів узяти оружжя отрокам, —
а було з ним дванадцять отроків, — і пішов до них у ліс.
Вони тим часом стали насупроти, приготувавшись до битви. І коли Янь
ішов з топірцем, [то] виступили з-поміж них троє мужів і підійшли до Яня, кажучи
йому: «Видно, йдеш ти на смерть. Не ходи». Він тоді повелів бити їх, а до інших
пішов, і вони накинулись на нього, і один не попав у Яня топором. Янь же,
обернувши топір, ударив його обухом і повелів отрокам сікти їх. Вони утекли тоді
) в ліс, | а вбили тут попа Яневого.
Янь же, увійшовши в город до білоозерців, сказав їм: «Якщо ви не
схопите обох волхвів сих, то не піду я од вас рік». Білоозерці, отож, пішовши,
схопили їх і привели їх до нього. І сказав він їм: «За що ви погубили стільки
людей?» Вони ж сказали: «Тому, що ці держать запаси. А якщо ми оба винищимо і
переб'ємо всіх, то буде достаток. Якщо ж ти хочеш, то перед тобою ми виймемо
жито, або рибу, або інше». Янь тоді сказав: «Воістину ви брешете, бо сотворив
бог людину з землі, і складається вона з кісток і жил з кров'ю, і нема в ній
[більше] нічого. І [ніхто більше] нічого не знає, тільки бог один відає». Та
вони сказали: «Ми оба знаємо, як створено людину».
І він запитав: «Як?» Вони тоді сказали: «Коли мився бог у мийні і
спотівся, він отерся віхтем і скинув [його] з неба на землю. І засперечався
сатана з богом, кому з нього створити людину. І створив диявол людину, а бог
душу в неї вложив. Тому-то коли помре людина, [то] в землю іде, а душа — до
бога». І мовив їм Янь: «Воістину спокусив уже вас диявол. Котрому ви богу
віруєте?» Вони ж сказали: «Антихристу». Він тоді запитав їх: «То де він є?» І
вони відповіли: «Сидить у безодні». І мовив їм Янь: «То який се є бог, коли
сидить він у безодні? То біс є. А бог сидить на небі і на престолі. Його
славлять ангели, що стоять перед ним зі страхом, не можучи на нього глянути. А
сей же, що його ви звете антихристом, був викинутий з ангелів. За гордість його
він і скинутий був із неба, і є він у безодні, — як ото ви говорите, — ждучи,
коли прийде бог із неба, і, взявши сього антихриста, зв'яже путами, і посадить в
огні вічному зі слугами його і тими, хто в нього вірує. А вам же обом — тут муку
прийняти од мене, а по смерті — там». Вони тоді сказали: «Нам боги повідають:
«Не можеш ти нам зробити нічого». А він мовив: «Брешуть вам боги ваші». Вони ж
сказали: «Стати нам перед Святославом, а ти нам не можеш зробити нічого». Янь
тоді повелів бити їх і повиривати бороди їм. Коли ж сих побили, а бороди поі
виривали розщепом, сказав їм Янь: «Що вам боги мовлять?» Вони все одно сказали:
«Стати нам перед Святославом». І повелів Янь вложити їм обом рубля в роти, і
прив'язати їх до упругів, і пустити Їх перед собою в човні2, а сам за ними
рушив.
І стали вони на усті Шексни, і запитав їх Янь: «Що вам мовлять боги
ваші?» Вони тоді сказали: «Так нам боги мовлять: «Не бути нам обом живим через
тебе». І сказав їм Янь: «То вам по правді мовлять боги ваші». Вони ж сказали:
«Якщо ти нас пустиш — багато тобі добра буде, а якщо нас погубиш — багато печалі
ти дістанеш і лиха». А він сказав їм: «Якщо я вас відпущу, то лихо мені буде од
бога, а якщо я вас погублю, то нагорода мені буде од бога». І спитав Янь
гребців: «Чи в кого із вас убили оці двоє родича?» І вони сказали: «У мене
матір, а в другого — сестру, в іншого — родича». Він тоді сказав: «Мстіте за
своїх». І вони, схопивши їх, побили їх і повісили їх на дереві. Одплату дістали
вони од бога по справедливості.
А коли Янь ішов додому, [то] другої ночі ведмідь, влізши [на дерево},
одгриз їх і з'їв обох чаклунів. І так погибли вони по наущенню диявольському,
іншим провіщаючи і гадаючи, а своєї пагуби не відаючи. Бо коли б знали вони, то
не прийшли б оба на місце те, де їх мали схопити. А коли вже були вони схоплені,
то чому говорили, що «не померти нам обом», хоча той задумував убити їх? Це і
єсть бісівське наущення: біси бо не відають думок людських, вони тільки
вкладають помисли в людину, а тайни не знаючи. Бог лише один відає помисли
людські, а біси не знають зовсім нічого. Вони й немічні є, і хиряві на вигляд.
Так от тепер розкажемо про вигляд їх і про їхню ману. У ці ж часи і в
ці літа довелось одному новгородцю прийти в Чудь. І прийшов він до чаклуна,
хотячи, щоб той поволхвував, і той за обичаєм своїм став прикликати бісів у дім
свій. Новгородець при цім сидів на порозі того дому, [а] в стороні оціпеніло
лежав чаклун. І вдарив ним біс. Чаклун тоді, вставши, сказав новгородцю: «Боги
наші не сміють увійти. Ти щось маєш на собі, що його вони бояться». 2 Він тоді
згадав хреста на собі і, одійшовши, повісив його поза домом тим. Той же став
знову прикликати бісів, а біси, кидавши 3 ним, сказали, заради чого
[новгородець] прийшов. А після цього [новгородець] став питати його: «Чому вони
бояться того, що ми носимо на собі хреста?» І той сказав: «То є знамення
небесного бога, що його наші боги бояться». Він тоді запитав: «А які є боги
ваші? Де вони живуть?» 4 І той сказав: «Боги наші живуть у безоднях. На вигляд
же вони чорні, крилаті, хвоста мають, і підіймаються вони навіть під небо, щоб
послухати ваших богів, бо4 ваші боги на небі є. Коли хто помре з ваших людей, то
возносять його на небо, а коли [хто] з наших помирає, то несуть його до наших
богів у безодню». Так що грішники в пеклі пробувають, ждучи муки вічної, а
праведники — в царстві небесному і в житлі оселяються з ангелами.
Така ото єсть бісівська сила, і краса, і неміч. Тому-то й спокушають
вони людей, велячи їм розказувати про видіння, що являються їм, нетвердим вірою.
[Одним] вони являються ві сні, іншим — у маренні, і так волхвують [люди] через
наущення диявольське. Більше ж бісівські волхвування бувають через жінок; бо
сперш усього біс жінку спокусив, а жінка ця — мужа. Так [із роду] в рід багато
волхвують жінки чародійством, і отрутою, і іншими бісівськими підступами. Але й
чоловіки невірні бувають спокушені бісами, як ото в найдавніші покоління, при
апостолах же, був Симон волхв, який чарами діяв. Він повелів псам по-людському
говорити, а сам перемінявся то в старого, то в молодого, а то одного обертав в
образ іншого; він це чинив, напускаючи ману. і Анній і Амврій чародійством
чудеса творили, змагаючись з Моисеєм, та невдовзі не змогли оба зрівнятися з
Моисеєм 4. Так само й Куноп чинив маною бісівською, ніби [можна] й по водах
ходити, і інші наслання він чинив, бо звабляв його біс на пагубу йому й іншим.
Такий волхв встав був при Глібі [Святославичі] в Новгороді. Говорив
ото він людям, і удавав із себе, ніби був він богом, і многих обманув, мало не
весь город. Говорив же він, що «я все знаю», хулячи віру християнську; він
говорив, що, мовляв, «я перейду по Волхову перед усіма».
І стався заколот у городі, і всі йняли йому віри, | і хотіли побити 5
єпископа. Єпископ же [Феодор], узявши хреста і облачившись у ризи, став [і]
сказав: «Якщо хто хоче віри йняти волхву — хай за ним іде, а хто ж вірує в
хреста — нехай іде до нього». І розділилися [люди] надвоє: князь же Гліб і
дружина його стали коло єпископа, а люди всі ішли за волхвом, і стався заколот
великий вельми.
Гліб тоді, взявши топір під полу, прийшов до волхва і мовив йому: «То
чи знаєш ти, що має бути завтра, а що до вечора?» І він сказав: «Я все знаю». І
спитав Гліб: «А чи знаєш ти, що тобі сьогодні має бути?» І він сказав: «Я чудеса
великі сотворю». Гліб тоді, вийнявши топір, розтяв його. І упав він мертвим, а
люди розійшлися. Він же погиб тілом і душею, віддавшись дияволові.
У РІК 6580[1072]. Перенесли святих страстотерпців Бориса і Гліба.
Зібралися [у Вишгороді] Ярославичі — Ізяслав, Святослав і Всеволод, митрополит,
яким був тоді Георгій, Петро, єпископ переяславський, Михаїл, [єпископ]
юр'євський, і Феодосій, ігумен печорський, і Софроній, ігумен [монастиря]
святого Михайла, [і] Герман, ігумен [монастиря] святого Спаса [на Берестовім], і
Миколай, ігумен переяславський, і інші ігумени. І всі, учинивши празник світлий,
переложили їх у нову церкву, що її зробив Ізяслав [і] яка стоїть і нині.
Отож, узявши спершу Бориса в дерев'яній раці, Ізяслав, і Святослав, і
Всеволод підняли [її] на плечі свої і понесли його. Попереду йшли чорноризці,
свічі держачи в руках, а за ними — диякони з кадилами, а після цього —
пресвітери, а за ними — єпископи з митрополитом, і за ними, раку несучи, ішли
[князі]. І, принісши його в нову церкву, відкрили вони раку. і виповнилася
церква пахощами, гарними, приємними, і, побачивши се, прославили вони бога. А
митрополита страх обняв, бо він нетвердо вірував у них, [Бориса і Гліба], і,
упавши ниць, він просив прощення. І, цілувавши мощі його, [Бориса], вложили його
в раку кам'яну.
А після цього, узявши Гліба в раці кам'яній, поставили його на сани і,
взявши за вірьовки, повезли його. Коли були вони у дверях, став гроб, не
проходячи. І повеліли народові волати: «Господи, помилуй!», і повезли [його].
І положили їх місяця травня у двадцятий [день] ', і, одспівавши
літургію, обідали брати ці всі вкупі, кожен із боярами своїми, і в любові
великій. Держав же тоді Вишгород [боярин Микула] Чюдин, а церкву — [піп] Лазар.
І по сьому розійшлися вони [кожен] до себе.
У РІК 6581 [ 1073 ]. Підняв диявол розлад серед братів сих —
Ярославичів. І коли настала звада межи ними, [то] були Святослав із Всеволодом
заодно проти Ізяслава.
І вийшов Ізяслав із Києва, а Святослав і Всеволод увійшли в Київ
місяця березня у двадцять і другий [день], і сіли обидва на столі, на [селі]
Берестовім, переступивши заповідь отчу. Святослав же був призвідцем вигнання
брата, бо хотів він більшої волості. І Всеволода він звабив, говорячи: «Ізяслав
сватається ' з Всеславом, замишляючи проти нас, і якщо ми його не упередимо, то
він нас обох прожене». І так підбурив він Всеволода проти Ізяслава.
Ізяслав же пішов у Ляхи із майном многим і з жоною [Олісавою],
надіючись на багатство велике [і] говорячи: «Сим знайду я воїв». Та все 2
забрали в нього ляхи [і] показали йому дорогу од себе 3.
А Святослав сів у Києві, прогнавши брата свого [і] переступивши
заповідь отчу, тим паче — і божу. Великий бо [це] є гріх — переступати заповідь
отця свойого. Так, найперше переступили [заповідь] сини Хамові, [рушивши] на
землю Сифову, [а] через чотириста літ дістали вони відплату од бога, бо од
племені Сифового пішли євреї, що вибили хананейське плем'я, забрали свій уділ і
свою землю. А потім переступив заповідь [Ісаака], отця свого, Ісав, і був
убитий, бо недобре [це] є — переступати чужий уділ.
Того ж року основана була церква Печерська 4 Святославом князем, сином
Ярославовим, ігуменом Феодосієм [і] єпископом [юр'євським] Михаїлом. Митрополит
Георгій тоді перебував у Греках, а Святослав у Києві сидів.
У РІК 6582 [ 1074]. Феодосій, ігумен печорський, проставився. Скажем же
про кончину його трохи.
Коли ото -приходила пора посту, то Феодосій мав звичай у масляну
неділю ввечері цілувати [на прощання] братію, поучивши їх, як проводити пору
посту в молитвах нічних і денних і [як] берегти себе од помислів поганих і од |
бісівського насіяння. «Біси бо, — казав він, — всівають чорноризцям помисли [і]
бажання лукаві, розпалюючи їм уяву, і через це попсовані бувають їхні молитви.
Отож, коли приходять такі помисли — [треба] не пускати їх знаменням хресним,
говорячи так: «Господи, Ісусе Христе, боже наш, помилуй нас. Амінь». А до сього
[іще треба] мати здержливість, щоб не їсти багато, бо в їді многій і в питті
безмірному виростають помисли лукаві, а через помисли, що виросли, вчиняється
гріх. Тому-то, — казав він, — [треба] противитися бісівському дійству і
пронирству їх, і берегти себе од лінивства і од довгого спання, і бадьорим бути
для церковного співу, і для [слухання] заповідей [святих] отців, і для читання
книжного. Більше також належить чорноризцям мати в устах псалом Давидів і сим
прогонити бісівську млявість. Паче ж усього — мати в собі любов до менших і
покору та послух перед старшими. Старшим же — до менших [мати] любов і поучати
їх, бути собою за приклад здержливістю, і неспанням, і ходінням [до церкви], і
смиренням, — і так научати й менших, і піддержувати їх. І так проводити піст».
Говорив він теж так: «Оскільки бог дав нам сих сорок днів на очищення
душі, — а се є десятина од року, яку дають богові, бо днів од року до року є
триста і шістдесят і п'ять, і з сих днів десятий день [треба] оддавати богу [як]
десятину, котрою є піст сей сорокаденний, — то, в ці дні очистившись, душа
празнує світле Воскресіння господнє, радуючись богові. Бо пора посту очищає ж
розум людині, і пощення споконвіку має свій прообраз: Адаму не [можна було] їсти
з одного древа; постився і Мойсей сорок днів, [і] сподобився він дістати закон
на горі Сінайській, побачивши славу божу; у піст Самуїла мати [Анна] родила;
постившись, ніневітяни гніву божого збулися; постившись, Даниїл видіння великого
сподобився; постившись, Ілія, отож, на небо був узятий і в райське і блаженство;
постившись, три отроки ' погасили силу вогненну; постившись сорок днів, господь
нам показав пору посту; постом апостоли іскоренили бісівське учення; завдяки
посту явилися отці наші в світі, яко світила, і сіяють вони й по смерті,
виказавши труди великі і здержливість, як ото сей Великий Антоній, і Євфимій, і
Сава, та інші отці, що їх і ми ревно будемо наслідувати, братія».
І так поучивши братію і цілувавши всіх, [кожного називаючи] по імені,
він ішов тоді з монастиря, узявши трохи хлібців. І, ввійшовши в печеру, запирав
двері печери і засипав землею, і не говорив ні до кого. Якщо ж бувало доконечне
діло, то через оконце він трохи бесідував у суботу або в неділю, а в інші дні
пробував він у пості і в молитві і воздержувався кріпко. А приходив він [назад]
у монастир у п'ятницю, в переддень Лазарів, бо в сей день кінчається
сорокаденний піст: він розпочинається од першого понеділка Феодорової неділі 2,
що настала, і закінчується в Лазареву п'ятницю '; а страсна неділя 4
встановлена, [щоби] пеститися страждання ради господнього.
Коли ж [на сей раз] Феодосій прийшов [до монастиря], по звичаю він
цілував, [вітаючись], братію і празнував з ними цвітну неділю °. А дождавши
великого дня Воскресіння господнього [і] по обичаю одпразнувавши [його] світло,
він упав у недугу. І розболівся він, і болів він п'ять днів. Потім настав вечір,
і звелів він винести себе на двір. І братія, взявши його на санях, поставила їх
перед церквою.
Він тоді повелів зібрати братію всю. І братія ударили в било, і
зібралися всі. І він сказав їм: «Братія моя, і отці мої, і чада мої! Осе я вже
відходжу од вас, бо явив ото мені господь у пору посту, коли був я в печері,
[що] піти мені зі світу сього. А ви кого хочете ігуменом поставити собі, щоб і я
дав благословення йому?» І вони сказали йому: «Ти єси отець нам усім і учитель.
Тому кого зводиш ти сам, то він буде нам отцем і ігуменом, і ми будемо слухати
його. як і тебе». Отець же наш Феодосій сказав: «Пішовши, без мене назовіте.
кого ви хочете, окр|ім двох братів — Миколи 6 и Ігната. Із інших — кого хочете,
од старших і до менших».
Вони тоді, послухавши його, відступивши трохи од 7 церкви [і]
порадившись, послали двох братів сказати так: «Кого ото зволить бог і твоя чесна
молитва і кого й тобі любо — того назови». І Феодосій мовив їм: «Тож якщо од
мене ви хочете ігумена прийняти, то я настановлю вам, але не по своєму волінню,
а по приреченню божому». І назвав він їм Іакова-пресвітера 8. Братії ж було [се]
не любо, [і] вони сказали: «Він не тут постригся», — бо Іаков прийшов був з
Альти із братом своїм Павлом. І стала братія просити [дати їм] Стефана-доместика,
що був тоді учеником Феодосія, говорячи:
«Сей виріс під рукою твоєю і тобі послужив. Його нині нам 9 дай».
Сказав тоді їм Феодосій: «Се я по божому повелінню нарік був вам Іакова, а се ви
своєю волею вчинити хочете». Та, послухавши їх, він призначив їм Стефана, щоб
був він їм за ігумена, і благословив Стефана, і сказав йому: «Чадо! Осе передаю
я тобі монастир. Бережи його пильно, і як я встановив у ньому служби — так [і]
ти додержуй. Правила монастирські і устав не змінюй, а роби все по закону, по
чину монастирському». І після цього, взявши його, братія однесли його в келію і
положили його на одрі.
А як настав шостий день, і був він вельми слабий, прийшов до нього
Святослав із сином своїм Глібом. І коли сиділи вони обидва у нього, сказав йому
Феодосій: «Осе одходжу я зі світу сього і ось передаю тобі монастир під нагляд,
коли буде яке замішання в ньому. А ігуменство я поручаю Стефану, не давай його в
обиду». І князь, поцілувавши його [на прощання], обіцявся піклуватись
монастирем, і пішов од нього.
Коли ж прийшов сьомий день, Феодосій [уже] знемагав. І прикликав він
Стефана і братію, і став їм говорити так: «Якщо по моїм зішестю зі світу сього
буду я угоден богові і прийме мене бог, то по моїм зішестю монастир стане
підноситися і прибуватимуть у ньому [чорноризці]. І ви знайте, що прийняв мене
бог. Якщо ж | після моєї кончини бідніти стане монастир чорноризцями і9
потребами монастирськими, — то ви будете знати, що не буду я угоден богові».
І коли він се говорив, плакала братія, мовлячи: «Отче! Моли за нас
господа! Бо ми відаєм, що бог труда твойого не зневажить». І просиділи братія в
нього всю ту ніч.
А коли настав день восьмий, у другу суботу після Паски, у годину другу
дня 10, оддав він душу в руки божії, місяця травня у третій день, індикта у
дванадцятий рік , і плакали за ним братія.
Феодосій же заповідав був братії положити себе в печері, де ото явив
він труди многі, сказавши так: «Уночі похороніте тіло моє». Як вони і вчинили.
Коли ж приспів вечір, уся братія, узявши тіло його, положили його в печері,
провівши зі співами, і з свічами, достойно, на хвалу господу нашому Ісусу
Христу.
А Стефан правив монастирем і блаженним стадом, що його зібрав був
Феодосій. Такі чорноризці, яко світила, в Руській землі сіяли. Бо ті були
пісники, а ті — [тверді] на неспання, а ті — на колінопоклоніння, а ті — на
пощення через день і через два дні; одні ото їли хліб із водою, інші ж — зілля
варене, а другі — сире 9. В любові пробуваючи, менші покорялися старшим, не
сміючи перед ними говорити, а все [сповняючи] з покорою і з послухом великим. І
так само й старші мали любов до менших, поучаючи їх і піддержуючи, яко чад
возлюблених. Якщо котрий брат упаде в яке-небудь прогрішення, то піддержували
його і єпітимію одного брата розділяли троє або четверо із великої любові. Така
ото була любов межи братією тією і здержливість велика. Якщо брат котрий-небудь
ішов із монастиря, то вся братія мали через це печаль велику, і, посилаючи по
нього, приводили вони брата [назад] до монастиря. І, пішовши усі, поклонялись
вони ігуменові, і молили ігумена, і приймали брата в монастир з радістю. Такі
ото були вони, сповнені любові і здержливості, а із них назву кількох мужів,
гідних подиву. | » Перший, Дем'ян-пресвітер, був такий 9 пісник і воздержник, що
тільки хліб і воду їв він до смерті своєї. Якщо ж коли хто приносив слабу
дитину, [або іншого кого], болящого якою-небудь недугою, приносили в монастир,
або коли доросла людина, маючи якунебудь недугу, приходила в монастир до
блаженного Феодосія, то повелівав він сьому Дем'яну молитву творити над болящим.
І як тільки він учиняв молитву і оливою святою мазав, то відразу зцілювалися ті,
що приходили до нього. А якось, коли він розболівся [і] лежав у недузі,
[готовий] кончину прийняти, то прийшов до нього ангел в образі Феодосієвім,
даруючи йому царство небесне за труди його. Після цього ж прийшов Феодосій з
братією, і сиділи вони у нього, а він знемагав [і], глянувши на ігумена, сказав:
«Не забувай, ігумене, що ти мені єси ночі сеї обіцяв». І зрозумів Феодосій
великий, що він видіння бачив, і сказав йому: «Брате Дем'яне! Що я тобі пообіцяв
— те тобі хай буде». Він тоді, закривши очі, оддав дух у руки божії, а ігумен і
братія похоронили тіло його.
Був 9 також і другий брат, на ймення Ієремія, що пам'ятав хрещення
землі Руської. Сьому ж був дар даний од бога: він провіщав і передбачав
будучність. І якщо він бачив кого в [нечистім] помислі, [то] викривав потайки і
поучав берегтися диявола. А якщо котрий брат замишляв піти з монастиря, він
бачив [це], і, прийшовши до нього, викривав намір його, і піддержував брата. І
якщо він кому передрікав [що-небудь], чи добре, чи зле, — збувалося старцеве
слово.
Був теж і другий брат, на ймення Матвій. Той був прозорливий. Одного
разу, коли він стояв у церкві на місці своїм, і підвів очі свої, і оглянув
братію, що стояли, співаючи, по обох сторонах на криласі 12, то побачив він
біса, який ходив навколо них в образі ляха, в накидці, [і] який носив у приполі
квітки, що їх називають ліпок 13. І, обходячи навколо братію [та] виймаючи з
надра [приполи] квітку, э він кидав [її] на кого(-небудь. і якщо прилипала
квітка до кого з братії, що співали, то той, трохи постоявши і розслабівши умом,
знаходив яку-небудь причину, ішов із церкви і, прийшовши в келію, спав і не
повертався в церкву до кінця співу. Якщо ж кидав він на другого і не прилипала
до нього квітка, то стояв той кріпко, співаючи, допоки [не] одспівували
заутреню, і тоді йшов у келію свою. І се, бачивши, старець розповів братії
своїй.
А іще ж сей старець бачив таке. Як звичайно, коли сей старець одстояв
заутреню, [а] братія, одспівавши заутреню, перед зорею ішли по келіях своїх,
старець же сей виходив із церкви після всіх. І коли він якось ішов і сів,
спочиваючи, під билом, — бо келія його була оддалеки від церкви, — то побачив
він тут, ніби натовп пішов од воріт. І підвів він очі свої, [і] побачив одного,
що сидів на свині, а другі бігли довкола нього. І сказав їм старець: «Куди ви
ідете?» І відказав біс, сидячи на свині: «По Михаля по Толбоковича». Старець
осінив себе хресним знаменням і прийшов у келію свою. І коли розсвіло, то [все]
зрозумів старець і сказав келійнику: «Іди спитай, чи є Михаль у келії?» І
сказали йому: «Він вискочив через стовп'я після заутрені». І розповів старець
[про] видіння це ігумену і всій братії.
При сьому ж старці Феодосій преставився, і був Стефан ігуменом, а
після Стефана — Никон, а сей старець і [далі] ще жив. Якось, коли він стояв на
заутрені, підвів він очі свої, хотячи побачити ігумена Никона, а побачив осла,
що стояв на ігуменовім місці. І зрозумів він, що не встав іще ігумен. Так само й
інших багато видінь бачив старець сей, і почив він у старості поважній у
монастирі сьому.
А був ото і другий чорноризець, на ім'я Ісакій. Коли пробував він іще в
мирському житті, він був багатий, — бо був він купець, родом торопчанин, — але
надумав він стати монахом. І, роздаючи майно своє нужденним і по монастирях,
пішов він до Великого Антонія в печеру, молячи його, щоби той зробив його
чорноризцем. І, прийнявши його, Антоній возложив на нього одіння чернече і нарік
його ім'ям Ісакій, — бо мирське ім'я йому було Чернь.
І сей Ісакій обрав строге життя. Він облачився у власяницю і звелів
купити собі козла, і обдерти козла мішком, і натягнув його на власяницю, і
обсохла довкола нього кожа сира. І затворився він у печері, в одному проході, в
келійці малій, ліктів на чотири, і тут молився богу безперестану день і ніч зі
сльозами. А їжею його була одна проскура, і та через день, а води в міру він
пив. Приносив же [це] йому Великий Антоній і подавав йому оконцем, в яке лише
рука проходила, і так діставав він їжу. І таке чинив він сім літ, на світ не
виходячи, ні на боку [не] лежачи, а сидячи він приймав трохи сну.
І одного разу, коли настав вечір, він, як звичайно, став класти
поклони, співаючи псалми аж до полуночі. А як стомлювався, то сідав на сидінні
своїм. І коли ото він якось сидів, за звичаєм, і погасив свічу, то несподівано
світ засіяв, яко сонце, в печері, так, що очі виймало людині. І підійшли до
нього двоє юнаків прегарних, і сіяли лиця їм, як те сонце, і говорили вони до
нього: «Ісакію! Ми ангели є. А се йде до тебе Христос із ангелами». І, вставши,
Ісакій побачив натовп і лиця їх, ясніші від сонця, — а один серед них [такий],
що сіяло од лиця його дужче, ніж од усіх. І сказали вони оба йому:
«Ісакію! Осе тобі єсть Христос! Упавши, поклонись йому!» Він же не
зрозумів бісівського дійства, ані спом'янув перехреститися, [а], виступивши,
поклонився, яко Христу, бісівському дійству. Біси тоді зняли крик і сказали: «Ти
вже наш єси, Ісакію!» І ввели вони його в келійку, і посадили його, і стали
всідатися навколо нього, була 9 повна келія їх 9 і прохід печери. І сказав один
із бісів, якого називали «Христос»: «Візьміте сопілки, і бубни, і гуслі і тніть,
хай нам Ісакій погопцює!» І утнули вони в сопілки, і в гуслі, і в бубни, і стали
ним забавлятися, і, втомивши його, оставили його ледве живого і пішли,
познущавшись над ним.
А назавтра, коли розсвіло і приспіла [пора] спожити хліба, і прийшов
Антоній до оконця, як звичайно, і мовив: «Благослови, отче Ісакію!», — то не
було [ні] голосу, ні послухання. І багато разів кликав Антоній, і не було
одвіту. І сказав Антоній: «Се вже, видно, він проставився». І послав він [одного
брата] у монастир по Феодосія і по братію. І відкопали вони [там], де було
загороджено вхід, і, ввійшовши, узяли його, вважаючи його за мертвого, і,
винісши, поклали його перед печерою. Та побачили вони, що він живий є, і сказав
ігумен Феодосій: «Се могло бути од бісівського дійства». І положили вони його на
одрі, і слугував коло нього Антоній.
У той самий час випало Ізяславові прийти з Ляхів. І став гніватися
Ізяслав на Антонія із-за Всеслава [Брячиславича], і Святослав, приславши, уночі
забрав Антонія до Чернігова. Антоній же, прибувши до Чернігова, уподобав Болдину
гору і, викопавши печеру, тут вселився. І єсть [печерний] монастир святої
Богородиці на Болдиних горах і до сих днів.
Коли ж Феодосій довідався, що Антоній пішов до Чернігова, то, пішовши
з братією, узяв він Ісакія, і приніс до себе в келію, і слугував коло нього. Бо
він був [такий] розслаблений тілом і умом, що несила [було] йому перевернутися
на другий бік, ні встати, ні сидіти, а лежав він на одному боці і лив під себе
багаторазово, і черви прикинулися йому під бедрами од того, що він мочився. А
Феодосій сам, своїми руками, обмивав його і опрятував його. Два роки ходив він
отак коло нього. Се ж було чудно і дивно, що два роки лежав він, ні хліба [не]
зажив, ні води, ні їжі якої, ні овочу, ні язиком [слова не] проговорив, а німий
і глухий лежав два роки 14.
Феодосій же молив бога за нього і молитву діяв над ним ніч і день,
поки на третій рік він [не] заговорив, і став чути, і на ноги почав ставати, як
дитина, і почав ходити. Але нехтував він до церкви ходити, і силою притягували
його до церкви, і так помалу привчили його. А потім навчився він і до трапезної
ходити. І, посадивши його окремо од братії, клали перед ним хліб, та він не брав
його, доки не вложити, було, йому в руки. Феодосій тоді сказав: «Положіте хліб
перед ним і не вкладайте йому в руки. Хай сам їсть». І не хотів він неділю їсти,
та помалу, оглядавшись, він одкушував хліба і так навчився їсти. І так ізбавив
його Феодосій од підступу диявольського і од спокуси його.
Ісакій же знову обрав тверде уповання і здержливість сувору. Коли ж
Феодосій проставився і Стефан був замість нього, Ісакій тоді сказав: «Ото вже
спокусив ти мене єси, дияволе, коли сидів я на одному місці, тому я вже не
затворятимуся в печері, а подолаю тебе, ходячи в монастирі».
І облачився він у власяницю, а на власяницю [натягнув] свиту з валу, і
став юродство чинити, і помагати почав поварам. і варити на братію. А на
заутреню ходячи раніш од усіх, він стояв кріпко і недвижно. Коли ж приспівала
зима і морози люті, то стояв він у пробоснях 15, у черевиках у протоптаних, так
що примерзали ноги його до каменя, і не двигав ногами, допоки [не] одспівають
заутреню. А по заутрені він ішов у поварню і приготовляв огонь, і воду, і дрова,
а [тоді] приходили інші повари з братії.
А один повар, — він так само був на ім'я Ісакій, — сказав,
насміхаючись, Ісакієві: «Оно сидить ворон чорний. Іди піймай його». Він тоді,
поклонившись йому до землі і пішовши, піймав ворона і приніс йому перед усіма
поварами. І вжахнулися вони, і розповіли [про це] ігумену й братії, і стала його
братія поважати.
Він же, не хотячи слави людської, став юродствувати і капостити почав
то ігумену, то братії, то світським людям, так що деякі ударів 16 йому
завдавали. І став він по миру ходити, так само юродивого із себе вдаючи.
І вселився він у печеру, в якій раніш пробував, — бо вже Антоній був
преставився, — і зібрав собі дітей, і натягав [на них] чернече одіння, так що
[за це] то від ігумена Никона діставав він побої, а то від родителів тих дітей.
Сей же те все терпів, і переносив побої, і наготу, і холод удень і вночі.
А одної ночі, коли запалив він піч у хижці біля печери і коли
розгорілася піч, — а була вона стара, — то почало палати полум'я крізь щілини.
Йому ж нічим [було їх] заложити, і він, наступивши на полум'я ногами босими,
стояв, поки не вигоріла піч, і зліз. і багато іншого розказували про нього, а
другому і ми самовидцями були.
І так здобув він побіду над бісівськими силами. Як тих мух, за ніщо він
мав ото устрашання їх і ману їх. Говорив бо він до них:
«Якщо ж ви мене колись спокусили були, то через те, що не знав я
підступів ваших і лукавства. А нині маю я господа Ісуса Христа, бога нашого, і
молитву отця нашого Феодосія. Я надіюся на Христа, я подолаю вас».
І багато разів біси капості йому чинили і говорили йому: «А ти наш єси.
Поклонився ти єси нашому старійшині і нам». Він же говорив їм: «Ваш старійшина є
антихрист, а ви — біси його єсте». І осіняв він себе хресним знаменням, і вони
тоді щезали. А іноді ж знову вночі приходили вони до нього, страх на нього
наводячи або ману [напускаючи], ніби ото багато народу з мотиками і з рискалями
[з'являлося], говорячи: «Розкопаємо печеру осю і його тут загребем». Інші ж
говорили: «Утікай, Ісакію, вони хотять тебе загребти». І він говорив до них:
«Коли б ви людьми були, то вдень би ходили. А ви єсте тьма, і ві тьмі ходите, ;
тьма вас забере» 9. І осінявся він хресним знаменням, і вони щезали. А іншим
разом страхали вони його в образі ведмежім, іноді ж — лютим звіром, іноді ж —
волом, а то змії повзли до нього, а то [з'являлися] жаби, і миші, і всяк гад. Та
не змогли вони йому нічого-таки вчинити, і сказали йому: «Ісакію! Побідив ти нас
єси!» Він же сказав: «Оскільки ж ви колись побідили мене були в образі Ісуса
Христа і в ангельському, недостойними будучи того образу, то тепер являєтесь ви
в образі звіриному і скотському, зміями і гадом, якими ото ви самі і є, бридкі,
погані на вигляд». І відразу погибли біси од нього, і відтоді не було йому
капості од бісів. Як він і сам розповідав: «Було ото мені три роки борні сеї».
А потім став він [іще] строгіше жити, і воздержуватися, і постити, і
не спати. І так жив він [і] скончав живоття своє. І розболівся він у печері, і
однесли його, недужого, в монастир, і до восьмого дня скончався він у господі.
Ігумен же Іоанн і братія, спрятавши тіло його, погребли його.
Такі ото були чорноризці Феодосієвого монастиря, що сіяють і по
смерті, яко світила, і молять бога за сущу тут братію, і за тих, що приносять
[пожертви] в монастир, і за мирську братію, [затих], що в ньому й нині
добродійним життям живуть, спільно, вкупі, у співах, і в молитвах, і в послуху
на славу богу всемогущему, і Феодосієвими молитвами бережені. Йому ж слава
вовіки. Амінь 17
У РІК 6583 [1075]. Почата була Стефаном-ігуменом церква Печерська над
підвалинами: бо від основи Феодосія почав, а на підвалинах Стефан почав,— і
закінчена вона була на третій рік, місяця липня в перший день 1.
У сей же рік прийшли посли із Німців до Святослава 2, і Святослав,
величаючись, показав їм багатство своє. Вони ж, побачивши незчисленне множество
злота, і срібла, і паволок, сказали: «Воно за ніщо ж є, бо се лежить мертве.
Військо 3 є лучче за се, бо мужідобудуть і більше од сього». Так похвалився
Єзекія, цар іудейський, перед послами царя вавілонського 4 [Меродахбаладана], а
все його було забрано у Вавілон. Так і по смерті сього [Святослава] всі
маєтності [його] розсипались нарізно.
У РІК 6584 [1076]. Ходив Володимир, син Всеволодів, і Олег, син 1
Святославів, ляхам у поміч на Чехів 2.
У сей же рік преставився Святослав, син Ярославів, місяця грудня у
двадцять і сьомий [день] од розрізування гулі [на шиї] і покладений був у
Чернігові 1, в [церкві] святого Спаса. І сів після нього Всеволод на столі [в
Києві] місяця січня в перший день.
У сей же рік родився у Володимира син Мстислав 3, онук Всеволодів.
У РІК 6585 [1077]. Рушив Ізяслав з ляхами [до Києва], а Всеволод пішов
насупротив йому. І коли Всеволод був [у поході], в Чернігові сів Борис [Вячеславич]
місяця травня [у] четвертий день. І було княжіння його вісім днів, і втік він у
Тмуторокань до Романа [Святославича].
Всеволод же вийшов супроти брата Ізяслава на Волинь і вчинив мир. І,
прийшовши, Ізяслав сів у Києві місяця липня [у] п'ятнадцятий день.
Олег же, Святославів син, перебував у Всеволода в Чернігові.
У РІК 6586 [1078]. Утік Олег, син Святославів, до Тмутороканя од
Всеволода місяця квітня в десятий день.
У сей же рік убитий був Гліб, Святославів син, у Заволоччі. Був же
Гліб милостивий до убогих і гостелюбний, старання мав до церков, [був] гарячий у
вірі і кроткий, з виду гарний. Тіло ж його покладено було в Чернігові за святим
Спасом місяця липня у двадцять і третій день.
Коли замість нього в Новгороді сидів Святополк, син Ізяславів, Ярополк
[Ізяславич] сидів у Вишгороді, а Володимир .[Всеволодович] сидів у Смоленську,
привів Олег і Борис поганих на Руську землю, і пішли вони обидва з половцями на
Всеволода. Всеволод тоді виступив проти них на [річці] Сожиці 1, і перемогли
половці русь, і багато було вбито тут: убитий був тут [воєвода] Іван Жирославич,
і [боярин] Туки, Чюдинів брат, і [воєвода] Порей, і багато інших місяця серпня у
двадцять і п'ятий день.
Олег же і Борис прийшли до Чернігова, думаючи, що вони подолали. Та їм,
які землі Руській багато зла вчинили, проливши кров християнську, [довелось
узнати], що за кров ту од рук їхніх одплатить бог, [довелось] одвіт дати за
погиблі душі християнськії.
Всеволод же прийшов до брата свого Ізяслава в Київ, і, поцілувавшись,
сіли вони обоє, і розповів йому Всеволод усе, що сталося. І сказав йому Ізяслав:
«Брате, не тужи. Ти ж бачиш, скільки мені приключилося лиха? Спершу бо чи не
вигнали мене і майно моє [чи не] розграбували? А яку потім я вину вчинив? А чи
не вигнали ви мене, оба брати мої? І чи не блукав я по чужих землях і майна [не]
був позбавлений, хоч не зробив я ніякого ж зла? І нині, брате, не тужімо. Якщо
буде нам частка в Руській землі — то обом, якщо позбавлені будемо — то обидва. Я
зложу голову свою за тебе». І, це сказавши, утішив він Всеволода, і повелів
збирати воїв од малого до великого.
І рушив Ізяслав з Ярополком, сином своїм, а Всеволод із Володимиром,
сином своїм, і пішли вони до Чернігова. А чернігівці заперлися в городі. Олега ж
і Бориса не2 було в Чернігові. Оскільки ж чернігівці не одчинилися, [війська]
пішли приступом до города, і Володимир підійшов до Східних воріт од [річки]
Стрижені і захопив ворота. І взяли вони окольний город, і спалили вогнем, а 3
люди втекли у внутрішній город. Ізяслав тим часом і Всеволод почули, що проти
[них] іде Олег і Борис. Отож Ізяслав і Всеволод, упередивши, пішли удвох од
города насупроти Олегові.
І сказав Олег Борисові: «Не ходімо супроти [них]. Не можемо ми двоє
стати проти чотирьох князів. Пошлім-но з просьбою до обох стриїв своїх». І І
сказав йому Борис: «Ти дивись, я готов. Я їм противник усім». І, нахвалившись
вельми, не знав він, що «бог гордим противиться, а смиренним благодать дає 4 і
«хай не хвалиться сильний силою своєю» 5.
І пішли [війська одне одному] насупроти. І коли були вони на містині
коло села 3 [Гуричева] на Нежатиній ниві і зійшлися обидва, то сталася січа
люта. І спершу вбили Бориса, сина Вячеславового, що нахвалився вельми 6. А
Ізяслав стояв у піших рядах, [і] один [воїн], зненацька під'їхавши, ударив його
списом у плечі, і так убитий був Ізяслав, син Ярославів. Січа ж продовжувалася,
|і] побіг Олег з невеликою дружиною, і ледве втік. І подався він до Тмутороканя.
Убитий був князь Ізяслав місяця жовтня у третій день. І, взявши тіло
його, привезли його в човні, і поставили навпроти Городця [Пісочного]. І вийшов
назустріч йому весь город Київ. І положили його на сани, і повезли його зі
співами попи і чорноризці, і понесли його в город, і не можна було чути співу
серед плачу великого і голосіння: плакав по ньому весь город. Ярополк же ішов за
ним, плачучи, з дружиною своєю: «Отче, отче мій! Скільки без печалі.пожив ти єси
на світі сьому, многих напастей зазнавши од людей і од братів своїх? Тепер же
погиб ти не од брата, а за брата свойого положив голову свою!» І, принісши,
положили тіло його в церкві [Успіння] святої Богородиці, вложили його в раку
кам'яну і мармурову 7.
Був же Ізяслав на вигляд гарний, тілом великий, незлобивий норовом,
кривду ненавидів, любив правду. Хитрощів же в нім не було, ні лукавства, а [був]
він прямий умом, не воздаючи злом за зло. Скільки ото 3 йому заподіяли кияни!
Самого вигнали, а добро його розграбували, — і не воздав він за це злом. Якщо
хто каже: «Він киян порубав, котрі ото висадили Всеслава з поруба», — то не він
це зробив, а 8 син його. А тоді оба брати свої вигнали його, і ходив він по
чужій землі, блукаючи. А коли знову сидів він на своїм столі [і] піоприйшов до
нього Всеволод, переможений, [то] не сказав він йому: «Скільки зазнав я од вас
обох зла!» Не воздав він злом 3 за зло, а втішив його, сказавши йому: «Після
того ж, як ти, брате мій, виявив до мене любов, увів мене на стіл мій, назвавши
мене старшим од себе, то я не спом'яну колишнього зла. Ти мені єси брат, а я
тобі, і положу я голову свою за тебе», — що й сталося. Не сказав же він йому:
«Скільки зла ви мені оба вчинили, а нині се тобі приключилося».
Не сказав він : «Се мене не обходить», а взяв він на себе печаль
братню, і виявив любов велику, діючи за апостолом [Павлом], який говорить:
«Утішайте печальних» 9.
Воістину, якщо і вчинив він щось на світі сім, який-небудь гріх, —
проститься йому, бо положив він голову свою за брата свойого, ані прагнучи
більшої частки, ані майна хотячи більшого, а за братню обиду. Про таких бо і
господь сказав: «Якщо хто положить душу свою за друзів своїх, великим сей
наречеться в царстві'і небесному» '°. Соломон же сказав: «Браття, в бідах
пособниками бувайте» ". Любов бо є вище од усього. Як ото Іоанн 12 говорить:
«Бог — се любов, і той, хто 'пробуває в любові, — у бозі пробуває, і бог у ньому
пробуває. Того досягається любов'ю, що ми заслугу маємо в день судний, бо яким
ото він є, такими і ми єсмо у світі сьому. Боязні нема в любові, а справжня
любов геть викидає боязнь, тому що в боязні є мука, і той, хто боїться, не є
сповнений справжньої любові. Якщо хто каже: «Я бога люблю», а брата свого
ненавидить, — це лжа є. Бо 3 той, хто не любить брата свойого, котрого він
бачить, як він може любити бога, котрого не бачить? Таку заповідь ми маємо од
нього: нехай той, хто любить бога, любить і брата свойого» 13. У любові бо все
досягається, через любов же і гріхи щезають, заради любові ж і господь зійшов на
землю, і розіп'явся за нас, грішних, і, взявши гріхи наші, пригвоздив [себе] на
хресті, давши нам хрест свій на поміч і на прогнання бісів. Задля любові
мученики пролили кров свою, задля любові ж і сей князь пролив кров свою за брата
свойого, здійснюючи заповідь господню.
Початок княжіння Всеволодового в Києві
Всеволод же сів у Києві 1 на столі отця свойого і брата свойого,
перейнявши всю волость Руську. І посадив він сина свого Володимира у Чернігові,
а Ярополка [Ізяславича] у Володимирі, придавши йому Туров.
У РІК 6587 [ 1079]. Прийшов Роман [Святославич] із половцями до [города]
Воїня. Всеволод же, ставши коло Переяславля, вчинив мир із половцями. І вернувся
Роман назад, і коли був він [...] ', убили його половці, Романа, місяця серпня у
другий день. -І єсть кості його, і донині2 вони там лежать, сина Святослава і
внука Ярослава.
А Олега [Святославича], схопивши, хозари вислали за море, до
Цесарограда 3, і Всеволод посадив посадника Ратибора у Тмуторокані.
У РІК 6588 [1080]. Піднялися на рать торки переяславські проти Русі.
Всеволод тоді послав на них сина свого Володимира, і Володимир, пішовши, переміг
торків.
У РІК 6589 [ 1081 ]. Утік Ігорович Давид (із Турова) з Володарем
Ростиславичем місяця травня у вісімнадцятий день. І прийшли вони обидва до
Тмутороканя, і схопили Ратибора, і сіли у Тмуторокані.
У РІК 6590 [1082]. Осінь помер, половецький князь.
У РІК 6591 [1083]. Прийшов Олег із Греків до Тмутороканя, і схопив
Давида [Ігоровича] і Володаря Ростиславича, і сів у Тмуторокані. І посік він
хозар, які були радниками, щоб убити брата його [Романа] і [його] самого, а
Давида і Володаря пустив.
У РІК б592[1084]. Приходив Ярополк [Ізяславич у Київ] до Всеволода на
Великдень.
У сей же час утекли два Ростиславичі, [Володар і Василько], від
Ярополка [із города Перемишля] і, прийшовши [до города Володимира], прогнали
Ярополка. І послав Всеволод сина свого Володимира, і вигнав він обох
Ростиславичів, і посадив Ярополка у Володимирі.
У сей же рік Давид захопив гречників ' у [городі] Олешші і забрав у
них все майно. Всеволод тоді, пославши [мужів своїх], привів його і дав йому
[город] Дорогобуж.
У РІК 6593 [1085]. Ярополк збирався іти на Всеволода, бо послухав він
злих дорадників. Довідавшись про це, Всеволод послав проти нього сина свого
Володимира, і Ярополк тоді, оставивши матір свою і дружину ' свою в Луцьку, сам
утік в Ляхи.
Коли ж Володимир прийшов до Луцька, лучани здалися. Володимир посадив
тоді Давида в [городі] Володимирі замість Ярополка, 2 а матір Ярополкову [Олісаву],
і жону його [Ірину] 2, і дру|жину його привів до Києва, майно його забравши.
У РІК 6594[1086]. Всеволод заклав церкву святого Андрія [Первозваного]
при Іоанні преподобнім, митрополиті. Він зробив у церкві тій монастир, і в ньому
дівою постриглася дочка його, на ім'я Янка. Ся ж Янка, зібравши чорноризиць
многих, пробувала з ними по монастирському правилу '.
У РІК 6595 [ 1087]. Прийшов Ярополк із Ляхів і вчинив мир з
Володимиром. І пішов Володимир назад до Чернігова, а Ярополк сів у [городі]
Володимирі. І, пересидівши кілька днів, пішов він до Звенигорода. І не дійшов
він [до] города: простромив його проклятий [убивця] Нерядець, дияволом наущений
і злими людьми. Князь же Ярополк лежав на санках, а він з коня шаблею проткнув
його місяця листопада у двадцять і другий день. Тоді, підвівшись,
Ярополк вирвав із себе шаблю і голосно заволав: «Ох, це ти ' мене,
вороже, погубив!» І втік Нерядець проклятий у Перемишль до Рюрика
[Ростиславича]. А Ярополка взяли перед собою на коня отроки Радко, і Войкіна, і
інші отроки ;' понесли його до Володимира, а звідти до Києва.
І вийшов назустріч йому благовірний князь Всеволод із двома синами
своїми, Володимиром і Ростиславом, і всі бояри, і блаженний митрополит Іоанн, і
чорноризці, і пресвітери, і всі кияни. Великий плач учинили вони над ним, із
псалмами і співами провели його до монастиря святого Дмитрія [Солунського і],
опрятавши тіло його, з честю положили його в раці мармуровій ї у церкві святого
апостола Петра 3, що її він сам почав був зводити, місяця грудня у п'ятий день.
Багато бід зазнавши, без вини вигнаний братами своїми, кривджений і
розграбований, вкінці він і смерть гірку прийняв, та вічного життя і покою
сподобився.
Такий бо був блаженний -князь Ярополк: кроткий, смиренний,
братолюбивий і нищелюбець, він десятину давав щорічно од усіх із дібр своїх і од
хлібів святій Богородиці [печорській] і 1 молив бога завше, говорячи: «Господи,
боже мій, Ісусе Христе! Прийми молитву мою і дай же мені смерть таку, яку ото
дав ти єси браті моєму Борису і Глібові, од чужих рук, нехай омию я гріхи всі
своєю кров'ю, ізбудуся суєтного світу і сіті вражої». І того, чого він просив,
не позбавив його милостивий бог. Він дістав ті блага, що їх ані око не бачило,
ні вухо не чуло, ні на серце людині які не спадали, [а] які уготував бог тим, що
люблять його.
У сей же рік ходив Всеволод до Перемишля.
У РІК 6596 [ 1088]. Освячена була церква святого Михайла Всеволодового
монастиря ' митрополитом Іоанном і єпископами Лукою [білгородським] та Ісайєю
[ростовським]. Ігуменство того монастиря» держав тоді Лазар.
У тім же році пішов Святополк [Ізяславич] із Новгорода до Турова на
княжіння.
У сей же рік помер Никон, печорський ігумен.
У сей же рік узяли [волзькі] болгари [город] Муром.
У РІК 6597 [1089]. Освячена була церква печорська святої Богородиці '
Феодосієвого монастиря Іоанном, митрополитом, і Лукою, білгородським єпископом,
і єпископом ростовським Ісайєю, і Іоанном, чернігівським єпископом, і Антонієм,
юр'євським єпископом 2, при Всеволодові, благовірному князеві державному Руської
землі, і дітях обох його, Володимирові і Ростиславові, коли воєводство київської
тисячі держав Янь [Вишатич, а] ігуменство [печорське] держав Іоанн 3.
У сей же рік преставився Іоанн, митрополит. Був же Іоанн сей муж
знаючий у письмі святому і поученні, милостивий до убогих І вдовиць, і ласкавий
до всякого, до багатого і до вбогого, і смиренний душею, і кроткий, і мовчазний,
але проречистий, коли письмом святим утішав він печальних. І не було такого
раніше в Русі, ні по ньому не буде такого.
У сей же рік пішла в Греки Янка, дочка Всеволодова, про яку сказано
раніш.
У РІК 6598 [1090]. Привела Янка митрополита Іоанна, скопця, і,
побачивши його, люди всі сказали: «Се мертвець прийшов». І, про4був|шивід року
до року, він помер. Був же сей муж не книжник, а простий умом і просторіка.
У сей же рік освячена була церква святого Михайла ' переяславська
Єфремом, тої церкви митрополитом, який спорудив її великою, бо раніш була в
Переяславлі митрополія2, і спорядив у ній багате убрання 3, оздобивши її всякими
прикрасами і церковним начинням.
Сей бо Єфрем 4 у ці роки багато звів споруд: докінчивши 2 церкву
святого Михайла, він заклав також церкву святого Феодора [Стратилата] на
[Єпископських] воротах города 2, і святого Андрія [Первозваного], коло церкви
[святого Михайла] біля воріт, і кам'яні стіни города, і кам'яну споруду бані, —
сього ж не було в Русі, — і прикрасив город Переяславський спорудами церковними
та іншими будовами.
У РІК 6599 [1091]. Ігумен Іоанн і чорноризці, раду вчинивши, сказали:
«Недобре є лежати отцю нашому Феодосію поза монастирем і церквою своєю, тому що
він оснував церкву і чорноризців зібрав». І, вчинивши раду, звеліли вони
приготувати місце, де ото положити мощі його.
А оскільки за три дні приспівав празник Успіння богородиці, то повелів
ігумен копати [там], де лежать мощі отця нашого Феодосія. Його-таки повелінню
був я ', грішний, першим самовидцем, і те, що розкажу, я не із слуху чував, а
сам-один був [його] зачинателем.
Прийшов, отож, ігумен до мене і сказав мені: «Підімо обидва в печеру
до Феодосія». І я, прийшовши з ігуменом, [так] щоб же не знав ніхто, [і]
роздивившись, куди копати, визначив місце, де копати — збоку од входу. Сказав
тоді до мене ігумен: «Не смій розповідати нікому ж із братії, щоб ніхто ж не
довідався, а візьми того, кого хочеш, хай він тобі поможе».
Я ж приготував того дня мотику, щоб нею копати,! в вівторок присмерком
узяв із собою другого брата [Марка] 2, так щоб ніхто не знав, прийшов у печеру
і, одспівавши псалми, почав копати, а втомившись, дав [мотику] другому брату. І
копали ми до полуночі, і втомилися, [та] не могли докопатися. і став я журитися,
чи не вбік 5 ми якось копаємо. | Тоді я, взявши мотику, почав копати із запалом,
[а] друг мій відпочивав перед печерою. І сказав він мені: «Ударили в било», — і
я в той час протяв до мощей Феодосієвих. І коли він говорив до мене: «Ударили в
било», — то я сказав: «Я прокопав уже». Та коли я прокопав, обняв мене страх,
[і] став я волати: «Господи, помилуй!»
У той же час сиділи два брати в монастирі, стережучії, коли ігумен,
утаївшись, з кимось перенесе його потай, і дивилися в бік печери. І коли ударили
в било, побачили вони обидва три стовпи, яко дуги осяйні, що, постоявши,
перейшли на верх церкви, де ото [потім] похований був святий Феодосій.
У цю саму пору Стефан, — що був замість нього, [Феодосія], ігуменом, а
на цей час уже став єпископом [володимирським], — дивлячись у своєму монастирі
[на Клові] через поле, побачив зорю велику над печерою. Подумавши, що [це]
несуть Феодосія, — бо йому було сповіщено [про це] раніш за один день, — і
пожалкувавши, що без нього переносять його, він, сівши на коня, швидко поїхав,
узявши з собою Климента, якого він поставив [на Клові] ігуменом після себе. і
їхали вони собі, і бачили зорю велику, а коли прибули близько — побачили багато
свічей над печерою. Та прийшли вони до печери — і не побачили анічого.
І прийшли вони всередину печери, [а] ми сиділи коло мощей його. Бо
коли я прокопав, [то] послав [Марка] до ігумена [Іоанна]: «Приходь, та візьмемо
його». Ігумен тоді прийшов із двома братами, а я прокопав багато і вліз. І ми
побачили мощі його, які лежали, але суглоби його не розпалися були і волосся на
голові присохло. І, поклавши його на варимантію 3 [та взявши] на плече, винесли
вони його перед печеру.
А на другий день зібралися єпископи — Єфрем переяславський, Стефан
володимирський, Іоанн чернігівський. Марин юр'євський. і ігумени всі од усіх
монастирів із чорноризцями прийшли, і люди благочестиві. і взяли вони мощі
Феодосієві, з свічами і з фіміамом, і принесли, і положили його у власній його
церкві, у притворі на правій стороні, місяця серпня в чотирнадцятий [день], у
четвер, о першій годині дня 4, індикта чотирнадцятого року. І празнували світло
в той день.
Тепер же трохи розповім дещо, як збулося пророцтво Феодосієве. Коли ото
за живоття свого Феодосій держав ігуменство і правив стадом, порученим йому
богом, — чорноризцями, то не лише сими одними, але й мирськими душами опікувався
він, щоби вони спаслися. Особливо ж [дбав] він про синів своїх духовних,
утішаючи і поучаючи приходящих до нього, [а] іноді в доми їх приходячи і
благословення їм даючи.
Так, одного разу, коли він прийшов у дім Янів до Яня [Вишатича,
воєводи київського] і до жони його Марії, — бо Феодосій любив їх за те, що вони
жили обоє по заповіді господній і в любові жили, — так от, коли він якось
прийшов до них обох, то поучав він їх про милість до убогих, і про царство
небесне, що його прийняти праведникам, а грішним — муку, і про смертний час. Та
коли він се говорив, і про покладення тіл їх обох у гробі, то сказала їм,
[Феодосієві та Яневі, жона] Янева: «Хто зна, де ото мене положать?» Сказав тоді
їй Феодосій: «Воістину, де ото я ляжу, там і ти похована будеш».
І це збулося. Хоча ігумен преставився на вісімнадцять літ раніш, [а]
це збулося, бо в сей рік проставилася [жона] Янева, на ім'я Марія, місяця серпня
в шістнадцятий день. І, прийшовши [та] співавши належні співи, чорноризці
принесли і положили її в церкві святої Богородиці навпроти гробу Феодосія, на
лівій стороні. Феодосій же покладений був [у] чотирнадцятий день, а ся — у
шістнадцятий день.
Так збулося пророцтво блаженного отця нашого Феодосія, доброго
пастиря, що пас словесні вівці нелицемірне, кротко і розважливо, дивлячись за
ними, і дбаючи за них, І молячись за поручено йому стадо, і за люди
християнськії, і за землю Руськую.
Отож по зішестю своїм ти молишся, [Феодосію], за віруючих людей і за
своїх учеників, які, дивлячись на раку твою, споминають учення твоє, і
здержливість твою, і прославляють бога, а я, грішний твій раб і ученик, не знаю,
чим вихвалити тебе, добре твоє життя і здержливість. Так скажу осе лише
небагато: «Радуйся, отче наш і наставниче, Феодосію! Мирський гамір одкинувши,
мовчання возлюбивши, богу послужив ти єси у монашім 'житті. Всяке божественне
приношення ти приніс єси собі, ) пощенням 5 превозвисившись, плотські насолоди
зненавидівши, і мирську красу і бажання віку сього одкинувши, ідучи вслід за
стопами високодумних отців [і] ревно наслідуючи їх, мовчанням возносячись,
смиренням прикрашаючись!
Радуйся, преподобниче, бо укріпився ти надією і вічні блага дістав,
умертвивши плотське бажання — джерело беззаконня і неспокою. І підступів
бісівських уникнувши, і сітей його, із праведними, отче, ти почив єси, діставши
за труди свої нагороду, бо був ти послідовником отців [святих], наслідувавши
учення їх, і звичай їх, і здержливість їх, і правила їх додержуючи.
Особливо ж ревно наслідував ти Великого Феодосія — життям, і звичаєм,
і здержливістю. Ревно наслідуючи [його], і додержуючи обичаю його, і переходячи
од діла [доброго] до діла кращого, належні богові молитви воздаючи і гарні
пахощі приносячи — кадило молитовне, фіміам запашний, — побіливши мирське
бажання і миродержця-князя віку сього, супротивника подолавши — диявола і його
підступи, ти побідником явився, ворожим його стрілам і гордим помислам ставши
супротивно, укріпившись оружжям хресним, і вірою непоборною, і божою поміччю.
Тож помолися за мене, чесний отче, щоб ізбавитись мені од сіті вражої,
і од врага-противника убережи мене твоїми молитвами».
У сей же рік було знамення в сонці: воно щезло і мало його зосталося;
було воно, як місяць, о другій годині дня місяця травня у двадцять і перший
[день] 6.
У сей же рік, коли Всеволод діяв лови на звірів за Вишгородом, [і]
коли розкинули тенета, і люди зняли крик, упав превеликий змій із неба 7. І
перелякалися всі люди, бо в цей час загула земля, — багато хто чув.
У сей же рік волхв об'явився у Ростові і пропав.
У РІК 6600[1092]. Предивне було чудо в Полоцьку. У навожденні
[диявольському], серед ночі був тупіт, стогнало опівночі, набігали, | як люди,
біси по вулиці. Якщо хто виходив із дому, хотячи подивитись, то його відразу
невидимо вражали біси. І од того [люди] вмирали, і не сміли вони виходити із
домів. Потім же стали [біси] вдень з'являтися на конях, але не було видно їх
самих, а [було] видно коней їхніх копита. І так уражали вони людей у Полоцьку і
його область. Тому й говорили люди: «Мертвяки б'ють полочан». А з'явисько це
почалося із [города] Друцька.
У ці ж часи було знамення в небі: наче круг превеликий був посеред
неба.
У це ж літо була засуха, так що вигорала земля, і багато борів
загоралися ' самі, і болота. Багато знамень бувало на землі, і рать велика була
од половців звідусіль, і взяли вони три городи: Пісочен 2,' Переволоку 3,
Прилук, і багато сіл попустошили.
У сей 'же рік половці з Васильком Ростиславичем пустошили Ляхів.
У сей же рік помер Рюрик, син Ростиславів.
У ці ж часи багато людей умирало од різних недуг, так що говорили ті,
які продають гроби 4: «Продали ми гробів од Філіппового дня до м'ясопусту сім
тисяч 5. А це сталося за гріхи наші, бо умножилися гріхи наші і неправди. Се ж
навів на нас бог, велячи нам мати покаяння, і здержатися од гріха, і зависті, і
од інших злих діл диявольських.
У РІК 6601 [1093], індикта перший рік. Преставився великий князь
Всеволод, син Ярославів, онук Володимирів, місяця квітня [в] тринадцятий день, а
похований був [у] чотирнадцятий день; неділя тоді була страсна, а день був тоді
великий четвер, коли його положили в гробі у великій церкві святої Софії.
Сей благовірний князь Всеволод змалку любив правду, і дбав він про
убогих, і воздавав честь єпископам і пресвітерам, а над усе любив чорноризців і
давав їм те, чого вони потребували. І сам же він здержувався од п'янства і
похоті, тому й любив його отець його, так що [лучалось] говорити отцю його до
нього: «Сину мій! Добре тобі, що чую я про твою сумирність, і радуюсь я, бо ти
заспокоюєш старість мою. Якщо тобі бог дасть прийняти волость стола мойого 59
після братів | своїх по праву, а не насильством, то коли одведе тебе бог од
живоття твойого, тут теж ти ляжеш, де ото я, коло гробу мойого, тому що люблю я
тебе більше, ніж братів твоїх».
Отож і збулося слово ' отця його, яке він говорив був, бо сей
[Всеволод] прийняв-таки після всіх братів стіл отця свого, і по смерті брата
свого [Ізяслава] сів у Києві, князюючи, хоча були йому [тут] прикрості більші,
гірші, ніж тоді, коли сидів він у Переяславлі. Бо коли він сів у Києві,
прикрість була йому од синівців своїх, тому що стали вони дозоляти йому, хотячи
волостей, — той сеї, а той другої. І він, мирячи їх, роздавав волості їм, а
через них же прикрощі настали йому і недуги. І надходила до нього старість, і
стали йому подобатися думки молодих, і раду він чинив із ними. А ці й почали
його підбивати, і [став він] невдоволений дружиною своєю першою, а людям не
[можна було] знайти 2 княжої справедливості. І стали тіуни3 його грабувати людей
і обкладати продажами4, [а] він [сього] не знав у недугах своїх.
І коли він розболівся вельми, [то] послав [гінця] по сина свого
Володимира до Чернігова. І прийшов Володимир, [і], побачивши отця недужим,
плакав вельми. І сиділи біля [Всеволода] Володимир і Ростислав, син його менший,
а коли ж прийшов час, проставився він тихо і спокійно і прилучився до предків
своїх, княживши в Києві п'ятнадцять літ, а в Переяславлі — рік, і в Чернігові
рік.
Володимир же, оплакавши з Ростиславом, братом своїм, [отця свого],
опрятали тіло його. І зібралися єпископи, і ігумени з чорноризцями, і попи, і
бояри, і простії люди, [і], взявши тіло його, з належними співами положили його
у святій Софії, як ото ми сказали раніш.
Володимир тим часом став роздумувати, кажучи: «Якщо я сяду на столі
отця свойого, то матиму війну зі Святополком, бо то стіл його 5 отця раніше
був». І, так розмисливши, послав він [послів] по Святополка до Турова, а сам
пішов до Чернігова, а Ростислав — до Переяславля.
А коли минув Великдень і пройшла світла неділя, в день антипасхи 6,
місяця квітня [у] двадцять і четвертий [день, був] початок Святополкового [в]
Києві княжіння.
Початок княжіння Святополкового у Києві
Прийшов Святополк до Києва, і вийшли назустріч йому кияни з поклоном. І
прийняли вони його з радістю, і сів він на столі отця свойого і стрия свойого.
У сей же час пішли половці на Руську землю. Почувши, що вже помер
Всеволод, послали вони послів до Святополка [вимагати викуп] за мир. Святополк
же не порадився зі старшою дружиною отця і стрия свого, а вчинив раду з тими,
які прийшли з ним, [і], схопивши послів, всадив [їх] у погреб 7. Почувши ж це,
половці почали воювати.
І прийшло половців багато, і обступили вони город Торчський. І
Святополк, почувши [це], відіслав [послів] -половців, просячи миру. Та не
схотіли половці миру і пустилися по землі, розоряючи [її]. Святополк тоді став
збирати воїв, маючи намір [іти] на них.
І сказали йому мужі розважливі: «Не пробуй [іти] проти них, бо мало ти
маєш воїв». Він же сказав їм: «Я маю отроків своїх вісімсот, що можуть супроти
них стати». І почали другі, нерозважливі, мовити: «Піди, княже!» Розважливі ж
говорили: «Коли б спорядив ти їх вісім тисяч, було б се не зле, [але] наша земля
збідніла вже од воєн і продаж. Пошли-но до брата свого Володимира, хай би він
тобі поміг». Святополк, отож, послухав їх і послав [послів] до Володимира, щоб
він поміг йому.
Володимир тоді зібрав воїв своїх і послав [гінця] по Ростислава, брата
свого, до Переяславля, велячи йому помагати Святополку. Та коли Володимир
прийшов до Києва і зустрівся [з Святополком] у [монастирі] святого Михайла 8, то
затіяли вони межи собою чвари та свари, але, владившись, цілували хреста один
одному.
А половці пустошили по землі. І сказали їм обом 9 мужі розважливі:
«Чого ви чвари маєте межи собою? Погані ж гублять землю Руськую. Потім
помиритесь оба, а нині підіте супроти них — або з миром, або війною». І
Володимир хотів миру, а Святополк хотів [піти] війною.
І пішов Святополк, ] і Володимир, і Ростислав до [города] Треполя, і
прийшли вони до [ріки] Стугни. При цім Святополк, і Володимир, і Ростислав
скликали дружину свою на раду, маючи намір перейти через ріку. І стали вони
радитися, і говорив Володимир: «Стоячи тут, через ріку коло загрози сеї, ми
вчинимо мир із ними». І пристали до цієї поради розважливі мужі, Янь [Вишатич]
та інші. Кияни ж не захотіли поради цієї, а сказали: «Ми волимо битися.
Перейдімо на ту сторону ріки». [І] уподобали [всі] пораду цю, і перейшли
Стугну-ріку, а вона тоді вельми наводнилася була.
Святополк, отож, і Володимир, і Ростислав, приготувавшись до бою,
рушили. На правій стороні ішов Святополк, а на лівій — Володимир, а посередині —
Ростислав, і, минувши Треполь, пройшли вони вал. А тут половці ішли насупроти, і
стрільці [їх ішли] насупроти перед ними. Наші тоді стали межи двома валами, і
поставили стяги свої, і вийшли стрільці із-за валу. А половці, прийшовши до
валу, поставили стяги свої, налягли спершу на Святополка і проламали полк його.
Святополк же стояв кріпко, та побігли люди, не видержуючи натиску ворогів, а
опісля побіг [і] Святополк.
І налягли вони на Володимира, і була битва люта, і побіг і Володимир з
Ростиславом, і вої його. І прибігли вони до ріки Стугни, і коли вбрів Володимир
з Ростиславом, то став утопати Ростислав перед очима Володимировими, і хотів він
підхватити брата свого, і мало не втонув сам. І так утопився Ростислав, син
Всеволодів.
Володимир же, перебрівши ріку з невеликою дружиною, — бо многі упали
із полку його і бояри його тута ж полягли, — і прийшовши на ту сторону Дніпра,
плакав за братом своїм і за дружиною своєю. [І] пішов він до Чернігова печален
вельми. Святополк же вбіг у Треполь, і заперся тут, і був до вечора, і в ту ніч
прийшов до Києва. |
Половці ж, побачивши, що вони одоліли, пустилися по землі, розоряючи,
а другі вернулися до Торчського.
Се ж лихо приключилося в день святого Вознесіння господа нашого Ісуса
Христа, місяця травня [у] двадцять і шостий [день].
А Ростислава, шукавши, знайшли в ріці. І, взявши його, принесли його
до Києва. І плакала за ним мати його [княгиня Анна], і всі люди плакали за ним
сильно, юності його заради. І зібралися єпископи, і попи, і чорноризці, і, співи
належні співавши, положили його в церкві святої Софії коло отця його '°.
Половці тим часом облягали Торчський, а торки чинили спротив, і завзято
боролися з городських стін, [і] вбивали багатьох із ворогів. Половці тоді стали
налягати і однімати воду. і знемагати почали люди в городі од спраги на безвідді
й голоду. І прислали торки [посланців] до Святополка, говорячи: «Якщо ти не
пришлеш харчів, ми здамося». І Святополк послав їм, та не можна було прокрастися
в город через множество ворогів.
І стояли [половці] навколо города [Торчського] дев'ять неділь, і
розділилися надвоє: одні стали коло города, раттю борючись, а другі рушили до
Києва і пустилися в напад межи Києвом і Вишгородом.
Святополк же вийшов на [річку] Желянь, і пішли обоє одні проти одних,
і зступилися, і покріпшала битва. [І] побігли наші перед іноплемінниками, і
падали поранені перед ворогами нашими, і многі погибли, і було мертвих більше,
ніж коло Треполя. Святополк же прийшов до Києва з двома [мужами], а половці
вернулися до Торчського.
І сталося ж се лихо місяця липня у двадцять і третій [день]. А
назавтра, у двадцять і четвертий [день], у [день] святих мучеників Бориса і
Гліба, був плач великий у городі [Києві] за гріхи наші великі, за умноження
беззаконь наших.
Напустив же бог на нас поганих, не їх милуючи, а нас караючи, щоби
удержались ми од злих діл. Тому карає він нас навалою погаіних, що се ж єсть |
бич божий, щоб коли-небудь, смирившись, ми опам'яталися, [одійшли] од злої путі.
Через це в празники бог насилає нам тужбу, як воно сталося в се літо: перше лихо
— на Вознесіння коло Треполя, друге — на празник Бориса і Гліба, який є новим
празником руським ".
Тому-то пророк [Амос] говорив [про слова господні]: «І оберну я
празники ваші у плач, а пісні ваші — в ридання» 12. Учинився бо плач великий у
землі нашій, і опустіли села наші і городи наші, і стали ми утікати перед
ворогами нашими. Як ото і пророк [Мойсей] говорив: «Упадете ви перед ворогами
вашими, і поженуть вас ті, що ненавидять вас, і побіжите ви тоді, коли ніхто не
гониться за вами. І сокрушу я зухвалість гордині вашої, і буде даремною сила
ваша, і уб'є вас приходящий меч, і буде земля ваша пустою, і двори ваші пустими
будуть, бо ви лихі єсте і лукаві, і я піду на вас із гнівом лютим» 13, — так
говорить господь бог святий Ізраїлів. І що лукаві сини Ізмаїлові 15 палили села
й стодоли, і багато церков запалили вогнем, — хай ніхто ж не дивується цьому, бо
«де ото багато гріхів, там бачимо ми всякі кари» 16. Через це весь світ був
одданий [на покару] , через це гнів [божий] розпростерся, через це мучать народ:
тих ведуть полоненими, а других рубають, інших оддають на помсту, і гірку вони
приймають смерть, другі тремтять, дивлячись на тих, яких убивають, інших
уморюють голодом і спрагою, — одна покута, одна кара, що багатоманітні несе
нещастя, і різні печалі, і страшні муки. Тих в'яжуть, і ногами пхають, і на
морозі держать, і знущаються, та се найгірше і найстрашніше, що в християнськім
роді страх, і неспокій, і біда розпросторилася.
Справедливо і належно [це є]. Хай нас так покарають, і тоді ми віру в
собі матимем, карані будучи, бо належить нам «в руки одданим бути народу чужому,
і беззаконному, і найлукавішому з усіх на землі» . Скажімо велемовно: «Праведен
ти єси, господи, >і справедливі суди твої» 18. Скажімо за тим розбійником: «Ми
належне дістали за те, що вдіяли» 19. Скажімо з Іовом: «Як воно господові
вгодно, так і сталося. Нехай буде ім'я господнє благословенне вовіки» 20. Хай,
страждаючи од нашестя поганих, ми владику пізнаєм, що його ми прогнівили:
прославлені бувши — не прославили [його], вшановані бувши — не вшанували [його],
просвітившись — не зрозуміли, найняті бувши — не послужили, породившись — не
постидились його яко отця. Ми согрішили — і карані єсмо; як ото накоїли, так і
страждаємо: і городи всі, і села опустіли; а перейдімо поля, де ото паслися
стада коней, г вівці, і воли, — усе це нині бачимо пустим; ниви, порісши,
стоять, житвом для звірів стали.
Та все ж ми надіємось на милість божу, бо карає нас добре благий
владика, і «не по беззаконню нашому учинив він нам, і не згідно з гріхами нашими
він воздав нам» 21; так належить благому владиці карати не за множество гріхів.
Так господь учинив нам: тих, що впали, підняв, Адамів гріх простив, купіль
нетління дарував, свою кров за нас пролив. А як гг побачив він нас, що ми в
неправді пробуваємо, приніс нам оцю війну і скорботу, щоб, хотячи й не хотячи,
ми в будучім віці знайшли усяку милість. Душа бо, яку карають тут, у будучім
віці знайде всяку милість і полегшу од муки, бо не мстить господь двічі за те
[саме].
О, несказанне людинолюбство божеє! Хоча ж бачить він, що ми поневолі
до нього звертаємось, а незмірна його любов до нас! Оскільки хотіли ми ухилитись
од заповідей його, то тепер уже не хотячи терпимо, через насильство. І хоч би
поневолі, а то ж своєю волею! Бо де тоді було тужіння в нас? А нині все повне
сліз. Де було в нас зітхання? А нині плач по всіх улицях умножився за вбитими,
що їх побили беззаконнії.
Половці пустошили багато і вернулись до Торчського. і знемогли люди в
городі од голоду, і здались ворогам. Половці ж, узявши город, запалили його \^
вогнем, а людей розділили і повели їх у вежі до ближніх своїх і родичів своїх.
Мучені холодом і виснажені, у голоді, і в спразі, і в біді, поблідлі лицями і
почорнілі тілами, ходячи невідомою землею голі й босі, ноги маючи поколоті
терням, вони запаленим язиком, зі сльозами відповідали один одному, говорячи: «Я
був із сього города», а другий: «Я із сього села». І так розпитувалися вони зі
сльозами, рід свій називаючи, а очі підносячи до неба до Всевишнього, який відає
все потаємне.
Та нехай не посміє ніхто сказати, що ми ненавидим! богом єсмо! Бо кого
бог так любить, як ото нас возлюбив? Кого бо так він ушанував, як ото нас,
прославив і возніс? А нікого! І тим більше гнів свій він підняв на нас, що,
більше од усіх вшановані бувши, ми гірше од усіх накоїли гріхів. Тому, що ми,
більше од усіх просвітлені бувши і волю владики відаючи, зневажили [її], — ми
слушно дужче од інших карані єсмо! Так і я, [Іоанн], грішний, багатоі часто бога
прогнівив, і живу, часто согрішаючи повсякдень . У сей же рік преставився
Ростислав, син Мстиславів, онук Ізяславів, місяця жовтня в перший день. А
похований був він місяця листопада в шістнадцятий [день] у церкві святої
Богородиці Десятинній. |
