Сім неповних років війни та громадянської смути призвели підпорядковані більшовикам території колишньої Російської імперії до стану руїни. В одній лише Україні побоїща, розстріли та епідемії, пов'язані з війною, й особливо громадянською, забрали близько 1,5 млн життів. Нестача харчів, палива, безробіття змусили сотні тисяч людей виїхати з міста у село. Практично припинилося виробництво товарів. Було очевидно, що остаточно виснажене суспільство не готове до корінних соціальних перетворень, що їх планували більшовики.

Незважаючи на перемогу, більшовики, котрі у величезному та здебільшого вороже настроєному населенні становили крихітну меншість, були не в змозі продовжувати реалізацію задуманого. Смерть Леніна у 1924 р'. спричинилася до кризи керівництва, яку поглиблювали запеклі суперечки в комуністичній партії про напрями створення нового суспільства. За таких обставин партія здійснювала поставлені цілі обережно й гнучко протягом усіх 20-х років. Втручання уряду у справи окремої особи і суспільних груп обмежувалося лише випадками реагування на відкриті виступи проти радянської політичної системи.

Завдяки поступкам уряду для селян та намаганням Рад завоювати ширшу підтримку серед неросійських народів у 20-ті роки впевненість українців у власних силах, їхні прагнення переживали гідне подиву відродження, і цей період часто вважають золотим віком українців під владою Рад.

Воєнний комунізм і НЕП

Політика більшовиків під час громадянської війни значною мірою спричинила розвал економіки. Прагнучи зразу ж установити соціалістичний лад в економіці й водночас забезпечити продуктами Червону армію та голодуючі російські міста, більшовики ввели сувору економічну політику, відому під назвою воєнного комунізму. Вона включала націоналізацію всієї землі та промислових підприємств, примусову трудову мобілізацію, раціонування урядом продуктів і товарів та найбільш ненависний захід— експропріацію зерна у селян («продрозверстку»).

При підтримці озброєних загонів більшовицькі чиновники, мов сарана, обсідали села, конфісковуючи зерно для потреб уряду. Селянинові дозволялося залишати собі всього близько 30 фунтів збіжжя на місяць. Щоб сприяти реквізиціям, партія організовувала комітети незаможних селян (комнезами), члени яких мали пере,ваги при розподілі землі, звільнялися від податків і діставали 10—20 % «здобичі». У відповідь на це більшість селян зовсім припинила виробництво. Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Південної Росії та України охопила посуха, наслідком чого став голод 1921—1922 рр., що забрав життя сотень тисяч людей на Україні й ще більше у Поволжі. Але — на відміну від своєї майбутньої поведінки — радянський уряд не приховував наявності голоду й організував у країні та за кордоном масову кампанію допомоги голодуючим.

Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення більшовиками, що вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання, які у 1921 р. охопили Росію та Україну. Хоч Червона армія й Чека нещадно придушували ці повстання, Ленін був змушений визнати провал політики воєнного комунізму й необхідність піти на поступки, особливо селянам.

І знову до гри вступила завидна тактична майстерність Леніна, його готовність зробити крок назад, щоб згодом просунути соціалізм на два кроки вперед — знамените ленінське «танго». 21 березня 1921 р. на Х з'їзді партії він насилу переконує своїх товаришів погодитися на проведення нової економічної політики (непу), та й то лише після небезпечного Кронштадтського повстання, що вибухнуло в дні роботи з'їзду й продемонструвало непопулярність тодішньої політики Рад. Неп став компромісом, відступом від соціалізму з метою дати країні можливість оправитися від громадянської війни. Основне завдання непу зводилося до того, щоб заспокоїти селянство й забезпечити йому стимули до підвищення виробництва продуктів. Замість реквізицій зерна уряд обклав селянство помірним податком. Сплативши його, селянин міг продавати надлишки зерна за будь-якими ринковими цінами. Бідні селяни взагалі не мали сплачувати податку. Уряд також відступив від політики створення колективних господарств. На Україні більшість земель, націоналізованих Центральною Радою ще у 1918 р., тепер перерозподілялася між бідними селянами.

Щоб стимулювати інші сектори економіки, неп скасовував урядовий контроль над внутрішньою торгівлею, знову віддавав в оренду колишнім власникам невеликі виробництва й навіть заохочував чужоземні капіталовкладення. Проте Ленін ішов тільки на тимчасовий компроміс із капіталізмом і не збирався відмовлятися від мрії створити соціалістичну економіку. Тому уряд лишав за собою контроль за такими «командними висотами» в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля.

Неп виявився великим досягненням. Маючи гарантовану можливість продавати продукти голодним мешканцям міст, 5 млн українських селянських господарств швидко підвищили свою продуктивність. У 1927 р. оброблялося вже на 10 % більше землі, ніж у 1913 р. Тим часом виробництво предметів споживання, яке стимулювали так звані непмани, або дрібні підприємці, що діяли з дозволу уряду, також сягнуло довоєнного рівня. Відставала лише важка промисловість, що перебувала під контролем уряду. З поверненням достатку й стиранням у пам'яті кошмарних років громадянської війни український селянин став миритися з більшовицьким режимом, на який раніше дивився з великою підозрою.

Створення Радянського Союзу

Хоч як повільно йшли Ленін та більшовики до визнання значення націоналізму, захопивши владу, вони поставилися до національного питання з обереж ністю. З одного боку, під час громадянської війни більшовики виступали за самовизначення націй «аж до відокремлення та утворення самостійних держав». З іншого боку, вони намагалися придушити національні рухи під приводом того, що їх очолюють «буржуазні елементи», які начебто не можуть і не будуть діяти в інтересах робітничого класу. Але після поразки «буржуазних націоналістів» більшовики (влада яких над населенням ще достатньо не зміцніла) мусили знаходити спільну мову з радянськими урядами неросійських народів, що вони їх поставили.

Підпорядкована Москві комуністична партія цілком контролювала український радянський уряд, однак вона не могла розпустити чи поглинути його. Надто небезпечними були прецеденти, що свідчили не на користь такого кроку. В Брест-Литовську більшовицька Росія визнала Центральну Раду та її Генеральний секретаріат як суверенний уряд незалежної держави. Зайшовши так далеко, щоб аж визнати суверенність українського «буржуазного уряду», більшовики навряд чи могли зробити менше для українського радянського уряду. Отже, тепер цей уряд належало трактувати, принаймні теоретично, так, наче він мав суверенну владу. Відтак аж до 1923 р. радянський уряд України окремо від Радянської Росії підтримував зовнішні стосунки (уклавши 48 власних угод), вів зовнішню торгівлю й навіть почав закладати підвалини окремої української радянської армії.

Серед українських більшовиків також існували впливові угруповання, що виступали за українську радянську державність. До них уходили в основному боротьбисти та укапісти, що в 1919 р. відокремилися відповідно від української соціалістичної та української соціал-демократичної партій і перейшли до більшовиків. Із цих двох груп найбільш численними і впливовими були боротьбисти на чолі з Олександром Шумським, Василем Блакитним та Миколою Шинкарем. Будучи за своєю природою партією народною, вони мали тісніші зв'язки з українським селянством, ніж більшовики. Після провалу другого радянського уряду на Україні під вінець літа 1919 р. боротьбисти навіть зробили спробу замінити більшовиків на чолі комуністичної революції на Україні. З цією метою вони переіменувалися на Українську комуністичну партію (боротьбисти) й звернулися на початку 1920 р. з проханням прийняти їх до Комуністичного Інтернаціоналу як окрему партію. Та коли підпорядкований Москві Комінтерн відповів відмовою, боротьбисти були змушені саморозпуститися. Оскільки більшовики відчували гостру потребу в україномовних активістах, близько 4 тис. боротьбистів було прийнято в партію декого з них призначено на високі посади в радянському українському уряді. Цей крок дав змогу національне свідомим лівим вести всередині радянського режиму змагання за українську державність.

Аналогічна історія сталася з кількома тисячами укапістів. Вони також спробували перехопити у більшовиків «грім та блискавку», наслідуючи їх. Назвавщи себе Українською комуністичною партією, укапісти намагалися, й теж безуспішно, вступити до Комінтерну. В 1925 р. вони були змушені розпуститися, й деякі з них, включаючи таких провідників, як Михайло Ткаченко та Юрій Мазуренко, з тієї ж причини, що й боротьбисти, тобто щоб впливати на українську політику партії зсередини, приєдналися до більшовиків.

На відміну від цього запізнідого поповнення більшовицьких лав із його невизначеною орієнтацією було також кілька старих українських членів партії, які щиро прагнули перемоги комунізму на Україні. Вони гадали, що найкращим способом досягнення цієї мети була б «українізація» більшовизму, аби зробити його привабливішим для українців. Це насамперед означало, що радянський уряд мав також бути й українським урядом. Микола Скрипник — близький соратник Леніна й провідна постать в усіх трьох радянських українських урядах — був найвидатнішим представником цієї групи. Нарешті, у збереженні самоврядування України був глибоко заінтересований ряд більшовиків-неукраїнців, таких, наприклад, як Християн Раковський—голова українського радянського уряду, який у 1919 р. ставився до національних прагнень українців із презирством, а в 1922 р. дійшов висновку, що чим більший авторитет матиме український радянський уряд, тим більше влади охопить він особисто. Тому Раковський теж став антицентралістом і оборонцем української автономії.

Згадані погляди та підходи були поширені не лише серед прорадянськи настроєних українців, вони також процвітали у новосформованих урядах на Кавказі та в Середній Азії. Навіть Москва погодилася з тим, що поодинокі військові союзи й пакти про взаємодопомогу, які формально поєднували радянські республіки (реальною ж силою, котра тримала їх укупі, були Червона армія й комуністична партія), під час громадянської війни втратили чинність. Тому в останні місяці 1922 р. партія розпочала велику дискусію в Москві про те, якими мають бути форма і природа постійних зв'язків між Росією, Україною, Білорусією та закавказькими республіками.

Через тяжку хворобу Ленін брав у цих важливих дебатах обмежену участь. Ця обставина дала Йосифу Сталіну — комісару в справах національностей і генеральному секретареві партії — можливість відіграти тут ключову роль. Грузин за походженням, Сталін був, проте, відвертим централістом і ворогом усього національного. При підтримці багатьох російських членів партії він запропонував, щоб неросійські республіки поглинула одна Російська радянська федеративна соціалістична республіка. Для задоволення інтересів інших народів він пропонував їм культурну автономію в межах Російської республіки. Ця пропозиція викликала вибух обурення серед більшовиків-неросіян. Скрипник та інші українці кваліфікували її як погано прихований російський шовінізм. Увесь Центральний Комітет грузинської більшовицької партії на зчак протесту подав у відставку. Представник більшовиків Середньої Азії Султан Галієв звинуватив партію в «червоному імперіалізмі».

Тоді у справу втрутився Ленін. Він розумів: якщо Росія проковтне інші радянські республіки, то вона не лише зруйнує слабеньку підтримку, яку мали в неросійських республіках більшовики, а й створить серед колонізованих народів світу невигідне враження про радянську систему. Якщо російський націоналізм і централізм ставлять під загрозу майбутню світову революцію, то Ленін сам оголосив про готовність «повести смертний бій з великоруським шовінізмом» і вважав за краще, щоб усі радянські республіки утворили «союз рівних».

З метою продемонструвати добровільність цього союзу, Ленін запропонував надати кожній республіці право вільного виходу з нього. Ця умова була відображена в конституції 1924 р. Прерогативи уряду визначалися тепер у такий спосіб: деякі справи лишалися виключно у царині повноважень республік, інші поділялися між республіками і союзними міністерствами, а ще інші розв'язувалися союзним урядом. Так, український радянський уряд на території республіки теоретично мав юрисдикцію над сільським господарством, внутрішніми справами, правосуддям, освітою, охороною здоров'я та соціальним забезпеченням. Із союзним урядом він ділився владою в питаннях виробництва продуктів харчування, робочої сили, фінансів, інспекції та народного господарства. Зовнішні зносини, армія, флот, транспорт, зовнішня торгівля, зв'язок ставилися у виключну компетенцію союзного уряду, що розміщувався в Москві.

Але за наполяганням Леніна до цього плану робилося вагоме застереження. Право виходу, що мало першорядне значення як остаточний доказ суверенітету республіки, дозволялося застосовувати тільки за згодою на це комуністичної партії. Оскільки комуністична партія лишалася організацією високоцентралізованою й переважно російською з центром у Москві, дуже малоймовірним було те, що вона колинебудь дасть таку згоду. Так им чином, ленінський план давав можливість створити федералістську будівлю (або фасад, як це дехто називав), щоб заспокоїти неросіял, водночас зосередивши повну політичну владу в руках партії у Москві.

Хоч у неросіян, і зокрема українців, були серйозні застереження щодо пропозицій Леніна, останні були, без сумніву, кращими, ніж ті, що висував Сталін. Тому 30 грудня 1922 р. їх ухвалили представники Російської, Білоруської, Закавказької та Української радянських республік, заснувавши Союз Радянських Соціалістичних Республік.

Увійшовши до складу Радянського Союзу, Українська республіка стала другою за розміром його складовою (першою була набагато більша Російська республіка). Вона охоплювала територію в 450 тис. кв. км і мала населення понад 26 млн. Столицею республіки обрали Харків, що на відміну від Києва не був тісно пов'язаний з колишніми національними урядами. Спочатку республіку розділили на 12 губерній: у 1925 р. в результаті адміністративної реорганізації було створено 41 округу, а в 1939 р. їх знову реорганізували у 15 областей. Велика частина 5-мільйонного неукраїнського населення (так звані національні меншості) проживала в наданих їм 12 адміністративних районах.

Пропонувалися різні пояснення псевдофедералістського устрою СРСР. Деякі західні вчені доводять, що це слугувало хитрим прикриттям влади, що її відновив над неросійською периферією російський центр. Інші вважають, що федералістська будгіва являла собою поступку, на яку мусив піти переможний, але ще слабкий радянський режим перед зростаючою національною свідомістю неросійських народів. Радянські автори розглядають федералістську систему своєї країни як успішну спробу створити нову й кращу структуру, в межах якої могли б гармонійно співіснувати й вільно розвиватися різні народи.

Але структура СРСР не давала змоги різним народам влаштовувати на власний розсуд свої справи. Остаточні рішення, що стосувалися України, й надалі ухвалювалися в Москві, а не в Харкові. Крім того, з українцями взагалі ніхто не радився щодо самого створення союзу. По суті, форму майбутніх взаємин між Україною та Росією вирішила невелика партія, що складалася переважно з росіян.

Проте неправильно було б казати, що радянський федералістський устрій залишив українців та інші неросійські народи з порожніми руками. За царів українська мова, культура, національна самобутність жорстоко переслідувалися. Не мали чіткого визначення кордони України, а саму країну називали такими невиразними поняттями, як «Юго-Запад» чи «Малороссия». За радянської же влади Українська Радянська Соціалістична Республіка стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом. Таким чином, українці нарешті отримали територіально-адміністративні рамки, що відображали їхню національну самобутність, тобто те, чого вони не мали з часів козацької Гетьманщини XVIII ст.

Українізація

Попри обіцянки поважати принцип самовизначення націй, які більшовики давали під час громадянської війни, попри утворення національних радянських республік і позірно федералістський устрій СРСР комуністичній партії в перші роки її правління все ще відчутно бракувало підтримки неросійських народів. Вона лишалася крихітною, переважно російською й міською організацією, яка невпевнено трималася над-селянськими і неросійськими масами, що хиталися у своїх настроях і не знали, яку владу підтримати. Так, зокрема, Україна становила «слабку ланку Радянської влади», як відтерто визнав сам Сталін. Тому, коли неп заспокоїв селянство, партія розпочала кампанію, спрямовану на розширення підтримки з боку неросійських народів, на завоювання їїгііьої прихильності.

У 1923 р. на XII з'їзді партії її керівництво поклало початок політиці коренізації. Воно закликало спільними зусиллями добитися, щоб у партію та державний апарат ішли неросіяни, щоб службовці вивчали і користувалися місцевими мовами, щоб держава підтримувала культурний і соціальний розвиток інших народів. Український різновид цієї політики називався українізацією.

Перш ніж братися за українізацію, належало провести зміни в партійному керівництві України. Це керівництво переважно складалося з присланих із Москви радянських урядовців чи, місцевих євреїв. В основній масі вони не виявляли великого розуміння необхідності українізації й ще менше були схильні втілювати її. До того ж багато хто з них підкреслено демонстрував російську зверхність над «місцевими».

Так, один із найвищих чиновників української компартії росіянин Дмитро Лебідь навіть не намагався приховати ворожість до української мови, звичаїв, до українізації взагалі. Він обстоював так звану «теорію боротьби двох культур», з якої випливало, що оскільки російська культура на Україні пов'язана з прогресивним пролетаріатом і містом, у той час як культура українська — з відсталим селянством і селом, то російська культура рано чи пізно переможе, і обов'язок комуністів полягає в тому, щоб підтримати цей «природний процес».

Хоч ідеї цього діяча поділялися багатьма його зверхникамиу Москві, їх вважали передчасними, тому його та ряд інших визначних партійних чиновників-неукраїнців відкликали. На їхні посади призначили таких лояльних і дисциплінованих представників Москви, як Лазар Каганович (український єврей, котрий очолив партапарат України й був готовий проводити лінію партії на українізацію), або українців, які щиро зичили успіху українізації. До останніх належали Влас Чубар, що замістив Раковського на посаді голови українського радянського уряду, колишній боротьбист Олександр Шумський, що очолив відділ агітації та пропаганди, і всюдисущий старий більшовик Микола Скрипник, що став комісаром юстиції. Лише після того як були усунуті з посад непохитні «російські бюрократи й шовіністи», як їх називав Ленін, український радянський уряд міг братися за здійснення нової політики.

Перші заходи українізації мали на меті розширити вживання української мови, особливо у партії та уряді. Необхідність цього була очевидною: у 1922 р. на одного члена Компартії України, який постійно користувався українською мовою, припадало семеро тих, хто розмовляв лише російською, у уряді ж це співвідношення було один до трьох. У серпні 1923 р., щоб усунути цю диспропорцію, партійні та урядові службовці отримали вказівку пройти спеціально організовані курси української мови. Тим, кому не вдалося успішно закінчити їх, загрожувало звільнення. У 1925 р. чиновникам наказали користуватися українською мовою в усьому урядовому листуванні та публікаціях. А в 1927 р. Каганович оголосив, що все партійне діловодство вестиметься українською мовою. Попри відсутність помітного ентузіазму серед численних неукраїнських членів уряду й партії нова політика дала вражаючі результати. Якщо в 1922 р. українською мовою велося менш як 20 % урядових справ, то в 1927 р.—вже 70 %.

Водночас зросло число українців в урядових установах. У 1923 р. українці скдадали лише 35 % серед урядових службовців і 23 % — серед членів партії. До1926— 1927 рр. їхня частка становила відповідно 54 й 52 %. Однак, отримавши більшість, українці переважно зосереджувалися на нижчих щаблях урядово-партійної ієрархії. Наприкінці 1920-х років їхнє представництво в ЦК не перевищувало 25 %..

Кампанія українізації охопила всі царини життя Радянської України. Найбільший вплив вона справила на освіту. На відміну від царського режиму Ради приділяли велику увагу шкільництву, і їхні досягнення в цій царині вражають. Така заінтересованість пояснюється кількома чинниками: з ідеологічної точки зору, щоб слугувати зразком нойого ладу, радянське суспільство мало бути освіченим; більше того, освічене населення збільшувало виробничий потенціал і міць держави; і нарешті, освіта надавала чудові можливості прищеплювати новим поколінням радянські цінності. Найбільш вражаючих успіхів досягли Ради в ліквідації неписьменності. Під час революції письменними були близько 40 % міського населення; через 10 років — уже 70 %. На селі протягом цього періоду письменність зросла з 15 до понад 50 % Оскільки масова освітня кампанія велася українською мовою, то поширення освіти означало й поширення українізації серед молоді країни.

Рушійною силою українізації системи освіти був М. Скрипник — голова комісаріату освіти з 1927 по 1933 р. Працюючи з майже одержимою заповзятістю, він домігся того, що в кульмінаційному для українізації 1929 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл і 30 % вищих учбових закладів вели навчання виключно українською мовою. 97 % українських дітей навчалися рідною мовою. Сподівалися, що російська та єврейська меншості, маючи можливість навчатися російською мовою, разом з тим проходитимуть курси української мови. До революції, коли українських шкіл практично не існувало, українофіли могли лише мріяти про такі умови, що через 10 років їх створив Скрипник.

Успіх цих заходів був тим більш вражаючим, якщо враховувати труднощі, які стояли на їхньому шляху, особливо нестачу кваліфікованих викладачів. Програма українізації вимагала 100 тис. учителів, а їх. було лише 45 тис. Ця нагальна потреба штовхнула Скрипника до того, щоб спробувати запросити кілька тисяч учителів із Галичини, але йому не вдалося дістати на це дозвіл Москви,—можливо, тому, що радянські власті лякала висока національна свідомість галичан. Не вистачало також багатьох підручників. Інша проблема, що особливо гостро відчувалася в університетах, полягала в тому, що росіяни (а вони становили більшість викладачів вузів) часто відмовлялися користуватися «селянською»'мовою. Типовим у цьому плані був вислів професора Толстого з Одеси: «Я вважаю... всіх товаришів, котрі перейшли на читання лекцій українською мовою, ренегатами». Однак навіть в університетах українські студенти незабаром стали переважати. Швидка українізація освіти сприяла зростанню загальних настроїв національного оптимізму, що їх уловив письменник Борис Антоненко-Давидович: «У марші мільйонів на шляху до української школи» він вбачав «вогонь великого відродження».

Аналогічне відродження переживала україномовна преса, яку жорстоко придушував царський режим і для якої перші роки радянської влади не були найсприятливішими. У 1922 р. з усіх публікованих на Україні кцижок лише 27 % виходили українською мовою, цією ж мовою виходило близько-10 газет і часописів. До 1927 р. українською мовою друкувалася більш як половина книжок, а в 1933 р. з 426 газет республіки 373 виходили рідною мовою.

Українська мова була впроваджена в офіцерських школах та великих частинах військового резерву на Україні — передусім внаслідок скарг Скрипника на те, що Червона Армія є засобом русифікації. Існували навіть плани реорганізації армії за територіальним принципом. Як не дивно, ці проекти підтримали такі відомі командувачі Червоної армії, ^отрі не були українцями, як Михайло Фрунзе та Йона Якір.

Щоб українізація мала довготривалі наслідки, необхідно було покласти край російській культурній монополії в містах. Соціально-економічні зміни, що сталися у 1920-х роках, схиляли прибічників українізації до думки, що це можна здійснити. Масовий курс на індустріалізацію, розпочатий Радами у 1928 р., створив велику потребу в міських робітниках. Водночас політика колективізації зганила з землі багатьох селян. Унаслідок цього маси українських селян уливалися в міста, докорінно - змінюючи етнічний склад пролетаріату й міського населення в цілому. Так, якщо у 1923 р. в Таких важливих промислових центрах, як Харків, Луганськ та Дніпропетровськ, українці складали відповідно 38, 7 і 16 % мешканців, то через 10 років їхня частка зросла до 50, ЗІ та 48 %. До середини 30-х років українці переважали майже в усіх великих містах. Програми українізації спонукали їх зберігати рідну мову і не переходити на російську, як це траплялося раніше. На Україні, як і скрізь у Східній Європі, культура й мова сільської більшості, здавалося, підпорядкує собі культуру й мову міської меншості.

Своїми успіхами політика українізації, яка, втім, не зайшла так далеко, як того хотіли Скрипник з однодумцями, насамперед завдячувала тому, що вона була пов'язана із загальним процесом модернізації. Не патріотизм і не традиціоналізм були головними причинами збереження українцями рідної мови. Це скоріше пояснювалося тим, що українська краще, ніж будь-яка інша мова, давала їм змогу здобути освіту, брати корисну інформацію з газет і часописів, спілкуватися зі службовцями й виконувати свої професійні обов'язки. Завдяки політиці українізації українська мова перестала бути романтичною й малозрозумілою ідеєю-фікс крихітної групки інтелігенції чи ознакою відсталого селянства. Натомість вона перетворювалася на основний засіб спілкування й самовираження суспільства, що модернізувалося.

Національний комунізм

Завдяки наявності різновидів комунізму, що розвинулися у таких країнах, як Китай та Югославія, сьогодні вже утвердилася думка про те, що кожний народ може йти до комунізму власним шляхом. Як ми переконалися, саме українські, а також грузинські та тюркські більшовики допомагали встановленню радянської влади у 1917—1920 рр. й першими зробили кроки в цьому напрямі, започаткувавши явище національного комунізму. Прибічники цього напряму були відданими комуністами, які щиро вірили в те, що марксизм-ленінізм пропонує найправильніший шлях порятунку длті людства. Разом із тим вони вважали, що для досягнення оптимальних результатів комунізм має пристосовуватися до специфічних національних умов. Це означало, що російський шлях не був єдиним і що підходи, обрані іншими народами, мають рівне право на існування. Інакше кажучи, слід було залучити до будівництва комунізму національно-визвольні сили, надавши йому певне «національне обличчя».

Оскільки на Східній Україні існував тривалий зв'язок між українським національним рухом і соціалізмом, ідеї національного комунізму легко оволоділи багатьма українцями у більшовицькому таборі. Ще у 1918 р. два комуністи — Василь Шахрай (перший комісар закордонних справ в українському радянському уряді) та його колега Сергій Мазлах (старий більшовик, єврей за походженням) — піддали парїію нещадній критиці за лицемірну політику в національному питанні й зокрема стосовно українців. Явно натякаючи на російський націоналізм, що пройняв усю партію, у своїх памфлетах «Революція на Україні» та «Про теперішнє становище на Україні» вони підкреслювали, що «доки лишатиметься нерозв'язаним національне питання, доки один народ правитиме, змушуючи інший народ коритися, ми не матимемо соціалізму».

Через рік національний комунізм знову виринув у КП(б)У у формі так званої федералістської опозиції на чолі з Юрієм Лапчинським. Це угруповання закликало до повної незалежності радянської української держави, яка б мала повну владу, включаючи військову й господарську, а також цезалежний центр партії, ніяк не підлеглий Російській Комуністичній партії. Коли Москва відмовилася розглянути ці вимоги, Лапчинський з товаришами вийшли з партії, що викликало гучний скандал.

З набиранням обертів політики українізації на перший план на Україні знову вийшли тенденції національного комунізму, що, звичайно, пов'язувалися з іменами його основних ідеологів.

«Хвильовизм». Найбільш відкрито і пристрасно закликав відкинути «російський шлях» Микола Хвильовий. Цей видатний діяч (справжнє прізвище Фітільов) виріс на Східній Україні в родині дрібного російського дворянина. Переконаний інтернаціоналіст, він під час громадянської війни приєднується до більшовиків, прагнучи вЗяти участь у будівництві всезагального й справедливого комуністичного суспільства. Після війни Хвильовий стає одним із найпопулярніших радянських українських письменників, засновником авангардної літературної організації «Вапліте», а також дослідником питань українсько-російських взаємин, особливо у царині культури.

Сповнений ідеалістичних сподівань, комуніст Хвильовий гірко переконується у кричущій невідповідності між теорією й практикою більшовиків у національному питанні та у російському шовінізмі партбюрократів, які, за його висловом, ховали свою упередженість «у Марксовій бороді». Щоб урятувати революцію від згубного впливу і російського націоналізму, Хвильовий вирішує викрити його. Він доводить, що «пасивно-песимістична російська література сягнула своєї межі й зупинилася на роздоріжжі», та радить українцям відмежуватися від неї. Пристрасний заклик Хвильового до українців іти власним шляхом був висловлений у знаменитому його гаслі «Геть від Москви!»

Хоча Хвильовий звертався насамперед до молодих авторів, які шукали для себе взірці літературної творчості, його позиція, без усякого сумніву, мала політичні мотивації. Однак слід наголосити, що його антиросійськість грунтувалася не стільки на українському націоналізмі, скільки на революційному інтернаціоналізмі. Хвильовий був переконаний у тому, що світова революція доти не переможе, доки один народ, уданому випадку російський, намагатиметься монополізувати її.

«Шумськізм». Небезпека, що її являли погляди Хвильового для радянського режиму, посилювалася тим, що вони знайшли підтримку не лише в українських літературних колах, а й у самій Комуністичній партії України, особливо серед колишніх боротьбистів, їхнім лідером був комісар освіти Олександр Шумський, який відкинув вимоги московських ортодоксів засудити Хвильового й виступив із власною критикою Москви. Колишні боротьбисти мали свої підстави вважати лицемірною політику цартії в національному питанні. Щоб надати радянському урядові «українського присмаку», Шумського та його товаришів, які перейшли до більшовиків, було призначено на високі урядові пости. Але одразу ж після перемоги більшовиків майже всіх їх понизили в посаді або виключили з партії. З початком українізації, щоб створити враження, ніби Україною правлять українці, декого з тих, хто лишився в партії, зокрема Шумського, за велінням Москви знову призначили на високі посади. Однак цього разу комісар освіти вирішиб викрити махінації Москви.

Як і Хвильовий, Шумський, засуджуючи російський шовінізм, ставить за головну мету виступити проти священного для більшовиків принципу централізму. В написаному на початку 1926 р. листі до Сталіна він вказує на поглиблення процесів українського національного відродження, переконуючи його в тому, що для блага партії цей динамічний і масовий рух слід контролювати українським комуністам, а не представникам неукраїнських народів. Інакше українці, національна свідомість яких невпинно зростає і які ніколи не ставилися з особливою симпатією до більшовиків, можуть повстати й скинути владу, на яку вони дивляться як на чужоземну. Щоб уникнути цього, Шумський пропонував призначити на керівні посади в українському радянському уряді та Комуністичній партії України таких українських комуністів, як Григорій Гринько і Влас Чубар, відкликавши таких призначенців, як німець Еммануїл Квірінг і зрусифікований єврей Лазар Кагаїювич. Ця пропозиція, що зображалася засобом поширення комунізму, була не чим іншим, як закликом обирати політичних керівників України не в Москві, а на Україні.

Шумський також засуджував українців, які під вигідною личиною вірного служіння партії потурали централізмові Москви. У травні 1927 р. на засіданні керівництва українських комуністів він заявив, що «російський комуніст править в партії з підозрою і недружелюбністю. Він править при підтримці нікчемних малоросів, які в усі епохи за своєю суттю були лицемірними, по-рабському нечесними і зрадливими. Тепер він співає про свій фальшивий інтернаціоналізм, відкидає з байдужим виглядом все українське і завжди готовий наплювати на нього (часом по-українськи), якщо це дасть йому можливість зайняти кращу посаду».

Критика Шумського викликала скандал як у Радянському Союзі, так і за кордоном. Сталін зауважував: «Товариш Шумський не усвідомлює, що на Україні, де місцеві кадри комуністів слабкі, такий рух ... може подекуди набрати характеру боротьби проти «Москви» взагалі, проти росіян взагалі, проти російської культури та її найбільшого досягнення — ленінізму». Якщо партійні ортодокси в Харкові та Москві суворо засудили ідеї Шумського, то вони знайшли підтримку в Комуністичній партії Західної України, в Галичині. Лідер західноукраїнських комуністів Карло Максимович повторив закиди Шумського на форумі Комуністичного Інтернаціоналу й скористався нагодою, щоб виступити проти ставлення Москви до українців. Зацікавленість у «справі Шумського» виявили навіть деякі західноєвропейські соціалісти. Німецький соціал-демократ Еміль Штраус заявив, що «європейський соціалізм має всі підстави підтримати боротьбу українського народу за свободу. Починаючи від Маркса боротьба проти соціального й національного гноблення належала до кращих традицій соціалізму».

«Волобуєвщина». На початку 1928 р. серед українських комуністів з'явився новий ухил. Його виразником став молодий український економіст російського походження Михайло Волобуєв. Аналогічно Хвильовому в літературі та Шумському в політиці Волобуєв хотів викрити невідповідність між теорією й практикою більшовиків у царині економіки. У двох статтях, опублікованих в офіційному теоретичному часописі «Більшовик України», Волобуєв доводив, що за радянської влади Україна, як і за царя, лишається економічною колонією Росії. Для підтвердження цього він провів ретельний аналіз, що свідчив про те, як, нехтуючи потребами української периферії, уряд і далі розбудовував важку промисловість у російському центрі. Крім того, Волобуєв стверджував, що економіка СРСР становить не єдине й однорідне ціле, а комплекс економічних компонентів, одним із яких є Україна. І кожен із цих компонентів може не тільки самостійно функціонувати, а й безсумнівно бути частиною світового господарства, спираючись на власний потенціал, без посередництва російської економіки.

Тим часом комуністична партія вже була готова піти на такі поступки, як українізація. Вона навіть визнала деякі свої недоліки, як, зокрема, панування в її лавах російського шовінізму. Але вона не могла допустити поширення поглядів Хвильового, Шумського та Волобуєва, оскільки це певним чином підірвало б її владу над Україною. Навіть рішучий прибічник українізації Скрипник вважав, що ці «націоналістичні ухили» криють у собі смертельну загрозу для партії. Тому незабаром після появи кожного з цих ухилів їхні виразники зазнали гострих нападок і були змушені засудити свої погляди й визнати цілий ряд помилок. Спочатку всі троє захищалися, але врешті-решт підкорилися. Під кінець 1928 р. Хвильовий повернувся до суто літературної творчості, Шумського відправили кудись у Росію на другорядну партійну роботу, а Волобуєв канув у забуття. Однак під час сталінських репресій 1930-х років ці «гріхи» ще пригадають націонал-комуністам і змусять їх поплатитися за них власним життям.

Щоб побачити описані тенденції націонал-комунізму в правильній перспективі, слід розглядати їх у зв'язку з подіями в самій партії. Після смерті Леніна в 1924 р. в більшовицькій верхівці у Москві розгорілася гостра боротьба .за владу. Внаслідок цього послабився контроль з бо ку партії, що дало змогу розвиватися різноманітним фракціям та ідеологічним течіям. Але цей період відносного лібералізму та плюралізму, відкритого змагання протилежних ідей зрештою раптово закінчився.

Розвиток культури

1920-ті роки були часом небаченого розвитку, відкриттів і сподівань в українській культурі. Дехто навіть називає їх періодом культурної революції або відродженням. Цей багатогранний спалах творчої енергії став можливим завдяки тому, що зайнята насамперед збереженням політичної гегемонії комуністична партія ще не підпорядкувала собі культурну діяльність. Поширення ж україномовної освіти створило українській культурі таке широке підґрунтя, якого вона давно не мала на Східній Україні. Вперше українська культура могла розраховувати на підтримку з боку держави, оскільки такий важливий заклад, як міністерство культури,- контролювали пристрасні українські патріоти — Гринько, Шумський та Скрипник.

Однак головним поштовхом до відродження були наслідки революції. Хоч для розвитку культури відчутною втратою стала еміграція великої частини старої інтелігенції, проте поява великої плеяди нових талантів з лихвою компенсувала її. Деякі з цих молодих митців були аполітичними й вірили в ідею «мистецтва задля мистецтва». Інші належали до палких революціонерів, пов'язаних із боротьбистами та українськими комуністами. Коли не збулися їхні сподівання незалежної державності, то багато хто з них став убачати в розвитку культури альтернативний засіб вираження національної самобутності свого народу.

Революція також сповнила культурну діяльність відчуттям новизни, свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень. Поставали складні невідступні питання про те, в якому напрямі слід розвиватися українській культурі, на які взірці їй належить орієнтуватися і якою бути взагалі. Натхнені відчуттям власної місії та зростаючою аудиторією, письменники, художники й учені з захопленням поринули у створення нового культурного всесвіту.

Література. Ніде так не виявилися ці свіжі настрої, як у літературі. Марксистські письменники пропагували думку, згідно з якою для здійснення своїх завдань революція, крім суспільно-політичної царини, повинна сягнути й у царину культури. Тобто «буржуазне» мистецтво минулого належало замінити новим пролетарським мистецтвом. Щоправда, вони одразу додавали, що «досягти міжнародної єдності пролетарське мистецтво може лише йдучи національними стежками».

Спроба створити пролетарську культуру в Росії привела до виникнення літературної організації «Пролеткульт», що спиралася на дві корінні засади: по-перше, пролетарську культуру можна створити, відкинувши традиції й зразки минулого; по-друге, у творенні цієї культури повинні брати участь маси. Ототожнений із культурою російського міста, «Пролеткульт» не мав великого впливу серед українців. Однак його ідеї зробили сївою справу в процесі виникнення на Україні так званих масових літературних організацій.

У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масових літературних, організацій — «Плуг». Заявивши, що для мас (а на Україні це насамперед означало — Для селян) треба створювати таку літературу, якої вони хочуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів організації так висловив її ставлення до мистецтва: «Завдання нашого часу в царині мистецтва полягає в тому, щоб знизити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зробити його потрібним і зрозумілим для всіх». Через рік Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу «Гарт», що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. Проте члени «Гарту» сторонилися ідеї «масовості», побоюючися, що вона призведе до зниження мистецьких критеріїв.

Поряд із цими марксистськими організаціями виникали також невеликі групи ідеологічно нейтральних, або «непролетарських» письменників та художників. Серед символістів найвизначнішим був Павло Тичина. Футуристів очолював Михайль Семенко. Максим Рильський та Микола Зеров були провідними серед неокласиків. Узагалі ці письменники погоджувалися з символістом Юрієм Меженком у тому, що «творча особистість може творити лише піднявшись над масою, хоч і зберігаючи, попри всю свою незалежність від неї, почуття національної тотожності з нею». Оскільки марксистські та немарксистські групи й організації друкували свої Журнали, в яких висловлювали власні погляди й критикували опонентів, то скрізь точилися гострі літературні дискусії.

Коли у 1925 р. помер Блакитний, розпався й «Гарт». Але того ж року багато його колишніх членів (серед них драматург Микола Куліш, поети Тичина й Бажан, прозаїки Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну літературну організацію «Вапліте» («Вільна академія пролетарської літератури») на чолі з Миколою Хвильовим. Стурбовані тим, що просвітянський характер «Плуга» лише поглиблює український провінціалізм, Хвильовий та його товариші поставили перед українським письменством вимогу досягти літературної та художньої довершеності. Вони закликали до орієнтації на Європу й на традиційні джерела світової культури, до незалежності української культури від Москви. Енергійні виступи Хвильового, в яких виголошувалися ці погляди, спонукали до широкої літературної дискусії, яка точилася з 1925 по 1927 р.

Противниками «Вапліте» були не лише Пилипенко та інші прихильники «Плуга». З критикою «буржуазно-націоналістичної ідеології» виступило комуністичне керівництво України. Навіть Сталін указав на небезпеку поглядів Хвильового. Для боротьби з поширенням націоналістичних ідей в літературі у 1927 р. було створено прорадянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуністичної партії за літературною діяльністю.

У розпал цих подій з'являються літературні твори високого гатунку. В цей час розцвітають два видатних поети доби — Павло Тичина й Максим Рильський. Одразу ж після виходу в 1918 р. першої збірки «Сонячні кларнети» Тичина здобув широке визнання. Продемонстровані ним у таких наступних збірках, як «Замість сонетів і октав» (1920 р.) та «Вітер з України» (1924 р.), мистецьке володіння словом, здатність .відтворити ритмомелодику народної пісні, ліричні описи природи не лишали сумніву в тому, що твори Тичини є справжньою віхою в розвитку української поезії. Максим Рильський, син видатного українофіла XIX ст., був у порівнянні з Тичиною вражаючим контрастом. Його поезії, що публікувалися у збірках «Під осінніми зорями» (1918 р.), «Синя далечінь» (1922 р.), «Тринадцята весна» (1926 р.), були стриманими, філософськими й глибоко вкоріненими у класичні традиції Заходу. Серед багатьох інших поетів того часу на особливу увагу заслуговують Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Володимир Сосюра, Микола Бажан і Тодось Осьмачка.

Головними темами прозових творів були наслідки революції та громадянської війни в житті людини й суспільства. У «Синіх етюдах» (1923 р.), що пройняті тонким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого реалізму, Микола Хвильовий оспівує революцію, в той час як в «Осені» (1924 р.) і «Я» (1924 р.) він відображає її суперечності й своє зростаюче почуття розчарування нею. В таких творах, як «В житах» (1926 р.), Григорій Косинка, що подібно до багатьох своїх колег був вихідцем із убогої селянської родини, майстерно змальовує рішучість селян у боротьбі з чужоземцями. У романі «Місто» скептично-містичний Валер'ян П ідмогильний описує, як українському селянинові вдається безбідно жити в чужому для нього місті завдяки тому, що він відмовляється від кращих селянських цінностей. У своєму творі «Із записок холуя» (1927 р.) майстер сатири Іван Сенченко висміює безхребетних лакиз, що їх породжував радянський лад. У романі Юрія Яновського «Чотири шаблі» з його яскравими описами селян-партизан проступає дух запорозьких козаків. Але неперевершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гуморески якого читали мільйони.

Лесь Курбас

Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його найславетніші п'єси—«Народний Малахій» (1928 р.), «Мина Мазайло» (1929 р.) і «Патетична соната» (1930 р.) — викликали сенсацію своєю модерністською формою й трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності, російського шовінізму, «малоросійської» ментальності, анахронічного українського націоналізму, духовної незрілості комуністів-доктринерів. Перші дві п'єси поставив у своєму славетному театрі «Березіль» Лесь Курбас. Проте обурені партійні чиновники заборонили ставити «Патетичну сонату» на Україні, хоч її із захопленням зустріли глядачі Ленінграда й Москви. У новій тоді галузі — кінематографі — світової слави зажив Олександр Довженко. Його фільми «Звенигора» (1927 р.), «Арсенал» (1929 р.), «Земля» (1930 р.) розповідають про вплив, що його справили на Україну революція та радянська влада.

Освіта й наука. Експеримент і новаторство поширилися також і в освіті. Поставивши метою збудувати новий соціально-економічний устрій, радянський уряд сприяв створенню нових типів шкіл і підходів у викладанні, що прискорили б розрив із «буржуазним минулим». Радянські педагоги обстоювали необхідність пов'язувати освіту з прищепленням людині комуністичних цінностей та ідеології. Тому згодом у шкодах було запроваджено програми, в яких особливе значення надавалося поєднанню праці й навчання, колективному навчанню й технічній освіті. Водночас до другорядних було віднесено класичні та гуманітарні дисципліни й цілком заборонено вивчення основ релігії. Здобували популярність теорії знаменитого педагога Антона Макаренка, що вважав оточення вагомішим у розвитку дитини, ніж спадковість.

Хоча цінність деяких із цих експериментів може бути поставлена під сумнів, але те, що урядові вдалося зробити освіту доступнішою, ніж будь-коли, було очевидним. Навчання у загальній семирічній школі, а також у професійно-технічних і середніх учбових закладах було безплатним, причому до нього широко заохочували дітей селян і робітників. Завдяки цьому вже між 1923 і 1925 рр. чисельність школярів на Україні підстрибнула з 1,4 млн до 2,1 млн. Відповідно рівень письменності у 1920-ті роки виріс із 24 до 57 %. Проте ще лишалися неписьменними мільйони дорослих і понад 40 % дітей шкільного віку.

Олександр Довженко

Великих змін зазнала також вища освіта. Університети було реорганізовано в численні інститути народної освіти (ІНО) медичного, фізичного, технічного, агрономічного, педагогічного профілю, які готували спеціалістів для керівництва робітничою силою. Хоч за навчання в більшості цих інститутів треба було платити, дітей бідних робітників і селян, що становили більшість студентів інститутів, від оплати звільняли. З 30—40 тис. студентів, котрі навчалися в інститутах України наприкінці 1920-х років, близько 53 % складали українці, 20 % — росіяни і 22 % - євреї. Українці переважно зосереджувалися в галузі агрономії та педагогіки, росіяни — в управлінні й точних науках, а євреї — в медицині й торгівлі.

1920-ті роки стали періодом відродження науки й особливо українознавства, який за масштабами можна порівняти з літературним ренесансом. Як ми вже бачили, українські національні уряди, не зволікаючи, засновували наукові установи, частково з огляду на важливу роль, яку протягом XIX ст. відігравали у піднесенні української національної свідомості гуманітарні науки. Прагнучи продемонструвати свою прогресивність, більшовики також сприяли розвиткові науки. У 1919 р. вони не лише кооптували створену в Києві урядом Скоропадського Академію наук, а й навіть оголосили її своїм дітищем. Протягом кількох наступних років Академія з її філіями (за винятком університетів) збагатилася новими дослідницькими осередками. Вчені дістали відносну свободу для проведення досліджень, публікації своїх поглядів і підтримання контактів із зарубіжними колегами, якщо їхні ідеї не являли відкритої загрози радянському ладові.

Михайло Грушевський і Сергій Єфремов

Незважаючи на те, що більшість видатних учених України не належали до більшовиків, а деякі навіть відкрито підтримували український націоналізм, радянський уряд не мав іншого вибору, як сформувати з них серцевину Академії. З переходом у середині 1920-х років до політики українізації українські комуністи, що керували міністерством освіти, зробили спробу переконати багатьох провідних учених, які під час громадянської війни виїхали за кордон, повернутися на батьківщину. Завдяки цьому в 1924 р. повернувся до Києва патріарх української науки (і політичний опонент комуністів) Михайло Грушевський, який став новим членом Академії та розпочав систематичне дослідження української історії. Так само зробили й багато інших учених, які проживали за кордоном чи Західній Україні. Тому водночас із швидким зростанням престижу Академії вона лишалася твердинею «буржуазнонаціоналістичних» тенденцій.

Першим президентом Академії став славетний вчений Володимир Вернадський. Однак своїм розвитком Академія значною мірою завдячувала й невтомним зусиллям її віце-президента Сергія Єфремова і вченого секретаря Агатангела Кримського. До 1924 р. в Академії налічувалося 37 нових членів і близько 400 членів-кореспондентів. Кількість її публікацій зросла з 32 у 1923 р. до 136 у 1929 р. Із трьох її секцій — історико-філологічної, фізико-математичної та суспільно-економічної — найдинамічнішою та найважливішою була перша секція, в якій провідна роль належала Грушевському. Вона складалася з десятків кафедр, комісій та комітетів, що займалися систематичним вивченням багатьох аспектів української історії, літератури та мови. Ця секція видавала часопис «Україна», що був справжнім рупором українознавчих студій; крім того, її члени друкували серії інших періодичних видань і сотні монографій. До видатних членів цієї секції, крім Грушевського, належали історики Дмитро Багалій, Михайло Слабченко, Олександр Оглоблин і Йосип Гермайзе, літературознавці Сергій Єфремов та Володимир Перетц, етнограф Андрій Лобода, мистецтвознавець Олексій Новицький і сходознавець Агатангел Кримський.

У суспільно-економічній секції цінну працю з історії українського права написав Микола Василенко; першим дослідником економічної географії України став Костянтин Воблий. Хоча спочатку фізико-математична секція не грала такої важливої ролі, яку стала виконувати згодом, у ній також працювала низка видатних учених із світовими іменами. Серед них — математик Дмитро Граве, фізик Микола Крилов, хіміки Лев Писаржевський та Володимир Кістяківський. Академія була хоч і великим, проте не єдиним осередком науки на Україні. Два її члени — історики Багалій та Слабченко — заснували дослідницькі центри у Харкові та Одесі. Такі ж центри було відкрито й у менших містах, зокрема Полта ві, Чернігові та Дніпропетровську.

На противагу впливові на суспільні й гуманітарні науки багатьох немарксистських учених у 1929 р. радянський уряд заснував у Харкові Інститут марксизму. Його мета полягала у підготовці фахівців із філософії, політекономії та історії, що могли б викладати свій предмет із марксистської точки зору та виступати ідеологічними оборонцями режиму. Провідною постаттю в Інституті став галичанин Матвій Яворський, який намагався по-марксистському витлумачити історію України й створив школу українських істориків-марксистів.

Церковне життя

Православна церква слугувала опорою царського режиму на Україні. Після того як київський митрополит у 1686 р. був поставлений під зверхність московського патріарха, вона перейняла московські церковні канони, стала посилювати русифікацію, проповідувати вірність царю та імперії. І хоч під кінець XIX ст. серед нижчого духовенства Й особливо семінаристів почала поширюватися національна та соціальна свідомість, ставлення української інтелігенції до церкви залишалося в цілому неоднозначним, оскільки її вважали твердинею суспільного консерватизму та антиукраїнських настроїв.

Революція й прагнення національного самовияву, які її супроводжували, неодмінно мали відбитися й на українській церкві. На єпархіальних зібраннях, а також зборах солдатів і селян у 1917—1918 рр. висувалися пропозиції розірвати зв'язки з Москвою й утвердити церкву на Україні як незалежну (автокефальну) установу. Ця ідея знайшла прибічників серед нижчого духовенства й особливо міської інтелігенції. Тому в 1918 р. з цією метою було створено Всеукраїнську Церковну Раду. Проте Центральна Рада з її лівими нахилами не виявила до цієї справи великого інтересу. Ідею про розрив церковних зв'язків з Москвою одностайно підтримав не хто інший, як консервативний уряд гетьмана Скоропадського й особливо його міністри у справах релігії Василь Зінківський та Олександр Лотоцький. Після падіння Скоропадського на бік церковної самостійності стала також Директорія. Але оскільки обидва уряди трималися недовго, їхня підтримка не дала конкретних результатів.

Як не парадоксально, але кампанія за самостійну українську православну церкву досягла апогею за радянської влади. Вважаючи найнебезпечнішим релігійним супротивником Російську православну церкву на чолі з новообраним патріархом Тихоном, радянські власті не перешкоджали виникненню релігійних груп, що підривали вплив існуючої церкви. Тим і пояснюється їхня тодішня терпимість до українізації церкви.

Ця тенденція наштовхнулася, проте, на значний опір. Його насамперед чинили патріарх Тихон і майже всі православні ієрархи на Україні. Погрожуючи відлученням від церкви, вони неодноразово блокували спроби Всеукраїнської Церковної Ради поширити свій вплив. Таке відверто вороже ставлення утримувало багатьох священиків і мирян від переходу на бік автокефалістів.

Попри ці перешкоди 21 жовтня 1921 р. під час собору, на який зібралося 500 делегатів (у тому числі 64 священики), Рада зробила рішучий крок. Нехтуючи канонами та ігноруючи погрози ієрархів, Рада обрала одного із своїх членів, священика Василя Липківського, митрополитом, який тут же висвятив архієпископа й чотирьох єпископів. Вони в свою чергу рукопоклали кількасот священиків та дяків. Далі Рада підтвердила свою попередню ухвалу створити Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ).

Нова церква швидко зростала. У 1924 р. вона вже мала 30 єпископів, близько 1500 священиків, понад 1100 парафій (із загальної їхньої кількості 9 тис.) та мільйони віруючих. До неї приєдналося багато українських парафій у Сполучених Штатах, Канаді та Європі. На відміну від традиційного православ'я, що пишалося своєю консервативністю, українська церква впровадила численні нововведення, як, зокрема, користування у церковних відправах українською мовою замість церковнослов'янської. Вона осучаснила зовнішній вигляд своїх священиків, заборонивши традиційні ризи, довге волосся та бороди. Радикальним відступом від давньої практики стало те, що в УАПЦ священикам дозволялося одружуватися. Згідно з духом часу українська церкви зайняла демократичні позиції в питанні про самоврядування. Вона відкинула авторитаризм патріаршої системи, надавши найвищу владу в церкві виборній раді єпископів, священиків і мирян. Вона також поширила принцип виборності на призначення єпископів і парафіяльних священиків. У підґрунті цих реформ лежало прагнення нової церкви наблизитися до віруючих, залучивши їх до своєї діяльності, що значною мірою пояснює перші успіхи УАПЦ.

Ці здобутки не могли, однак, врятувати нову церкву від деяких недоліків. Радикальне порушення канонічної практики, неодноразові заяви патріарха Тихона про її незаконність, невизнання її іншими патріархами поза межами СРСР створили УАПЦ репутацію, що відштовхувала від неї багатьох її послідовників. Крім того, запроваджені УАПЦ виборні демократичні засади призводили до численних сутичок між духовенством і мирянами. Щойно заснована церква майже не мала економічної бази. Ще серйозніше стояла проблема нестачі священнослужителів. Поспішне й часто випадкове висвячення єпископів і священиків вело до того, що відповідальні посади інколи займали недостатньо підготовлені особи, які зрештою виявлялися ще й податливими на тиск з боку уряду. По мірі того як ці недоліки стали випливати на поверхню, зростання УАПЦ уповільнювалося. Проте, залишаючись серйозною перешкодою впливам Російської православної церкви (яку підтримували духовенство й особливо ченці, російська меншість та консервативні елементи українського населення), вона зберігала за собою прихильність величезної більшості православних на Україні.

Набагато серйознішу загрозу для УАПЦ являла політика уряду. Занепокоєні несподіваними успіхами української церкви, радянські власті застосували до неї принцип «поділяй і володарюй». Вони сприяли виникненню на Україні дисидентських церковних груп, що підривали не лише Російську православну церкву, а й її українську суперницю. На початку 1920-х років власті підтримали «прогресивну» групу під назвою «Активістська Христова церква» — фракцію, що відкололася від патріаршої церкви. Коли цій групі не вдалося здобути популярність на Україні, власті стали опікати новостворену Соборно-єпископальну церкву, що з'явилася у 1925 р. під керівництвом Теофіла Бульдовського. Виступаючи за церковну незалежність України, якої, на її думку, слід було добиватися канонічними шляхами, ця церква, проте, відкрито займала проурядову позицію.

Незважаючи на всі тактичні заходи, уряд не зміг знищити чи підкорити УАПЦ. Навпаки, попри всі свої недоліки вона дедалі зростала. Відтак у 1926 р. радянська влада розпочала фронтальний наступ, наклавши високі податки на українські парафії та обмеживши діяльність духовенства. Незабаром після цього власті звинуватили митрополита Липківського і ряд його прибічників в українському націоналізмі, заарештували їх і розпустили Всеукраїнську Церковну Раду. Хоч УАПЦ дали проіснувати ще кілька років, було очевидним, що її, як і взагалі релігію в СРСР, чекало похмуре майбутнє.

Відносна слабкість і стриманість, властиві прихильникам комунізму в 20-х роках, сприяли загальному посиленню національної свідомості, що активізувалася серед українців під час революції та громадянської війни. Прагнення комуністичної партії заволодіти монополією в політиці обмежували українські національні тенденції у цій царині. Проте не слід недооцінювати те, що українці таки отримали хоч позірну державність, яка живила в них свідомість цілком сформованої нації з усіма правами, що передбачалися державним статусом.

Основною галуззю, де знайшов пристанище переслідуваний націоналіз м, була культура. Чимало обдарованих літераторів, художників, учених перетворили українську культуру із сфери діяльності дореволюційної інтелігенції на справу, що заінтересувала значні верстви населення. Процес українізації не лише поширював серед народу здобутки культури, а й ототожнював українську культуру з освітою, модернізацією суспільства та економіки 'й навіть із державою як такою. Внаслідок цього, здавалося, от-от постане плідний симбіоз націоналізму з комунізмом, який зможе задовольнити національні та соціально-економічні потреби українців. Але подальші події свідчили про те, що цьому симбіозові не судилося збутися.