Чим лікувалися козаки

Цікавий матеріал про те, як і чим лікувалися степові лицарі України. Традиційним є побажання: “Козацького тобі здоров’я!”. І справді, про здоров’я і незвичайні фізичні можливості наших предків ходять легенди.

 Кажуть, що козаки ніколи не хворіли “рядовими” недугами, а лікувалися хіба що від ран та після перебування у полоні. Проте, на війні, як на війні! Ніхто із запорізьких козаків, навіть якщо безпосередньо не брав участі в бойових діях, не був застрахований від вогнепальних ран, опіків, переломів. «Терпи, козаче, горе – будеш мед пити», – говорили запорожці. Вміння терпіти не тільки душевну, але і фізичну біль високо цінувалося у козаків. Говорили: «боляче, коли шкіру з живої людини знімають, а це як комарик вкусив!».

 Козацькі лікарі знали багато заговорів. Про них складалися легенди. Як і про тих, хто і на полі бою, так і про тих, хто вдома на Січі міг полегшити страждання пораненому товаришеві, хто володів секретами лікування ран, переданими їм від предків. Відомо, що клітина володіє певним рівнем свідомості і реагує на слова.

Широко застосовувалось лікування землею, яку обмотували павутиною, і вона зупиняла кровотечу. Але тут були свої секрети. Для нас це загрожувало б зараженням крові. Кажуть, що у давні часи дике поле Січі було під енергетичним захистом порогів Дніпра. Вода, яка проходила через пороги, несла потужну енергетику, очищала довкілля, людей.

 Для зупинки кровотечі козаки використовували все, що опинялося під рукою: цукор, мед, тютюн, сажу, пережований хліб. Рану ретельно присипали сіллю, вважаючи, що вона хоч і пече спочатку, але сприяє загоєнню. Так само для загоєння рани вони могли прикласти до хворого місця розтерту із слиною землю. Це давній, випробуваний воїнами різних народів спосіб. На думку козацьких лікарів, земля «забирає дуже швидко всю біль, і недозволяє рані загноїтися». Так само козацькі лікарі використовували різні трави. До наривів та опіків прикладали листки подорожника, лопуха, м’яти, робили примочки з ромашки, старі рани присипали порошком з кореневища болотної лепехи, яку, до речі, в народі називають «татарським зіллям». Запорізькі козаки використовували цю рослину для знезараження води в джерелах. Корінь її жували під час епідемії тифу і холери.

 Також давнім перевіреним засобом здатним зупинити кровотечу був деревій. Найчастіше рану заливали соком свіжого деревію або просто прикладали до неї розім’яті листя рослини.

Вогнепальні рани нерідко після промивання чистою водою з джерела закладали свинячим салом або мозком щойно вбитої тварини.

Використовували запорізькі цілителі так само і горілку, яку, до речі, брали в похід тільки з медичних потреб. Так від лихоманки вони використовували горілку з попелом або порохом з рушниці. На основі горілки готувалися різні настої, якими промивали свіжі та гнійні рани. Лікарські трави козаки курили у люльках. Полин допомагав заспокоювати нерви, поліпшував гостроту зору. Лікувались наші предки росою, яка випадала на трави. Застосовували лікування камінням. Кілька козацьких рецептів збереглось до наших днів. При знесиленні після довгих походів, після важких поранень козаки застосовували у рівних частинах траву конюшини і листки щавлю. Їх сушили на сонці з 11-ої до 12-ої години дня впродовж двадцяти хвилин. 

 Три пригорщі заливали 1,5—2 літрами води, доводили до кипіння і настоювали впродовж 2—3 годин. Пили настій теплим тричі на день. Додавала сил, заспокоювала дика ромашка: дрібку висушених квіток заливали чашкою гарячої “мідної” води, настоювали півгодини.

Щоб приготувати “мідну” або “залізну” воду, у кип’яток клали залізні або мідні ошурки, настоювали, поки вода не охолоне. При варикозному розширенні вен брали дрібну рибу, чистили її, дрібно різали і варили до однорідної маси. Потім додавали ложку риб’ячої крові, усе перемішували і клали на ногу компрес на ніч. Привертає увагу те, що секрет козацької медицини криється у єдності людини й природи. Так, перед тим, як зібрати трави для лікування, травник розмовляв з кожною рослиною, просив допомоги у неї. Козаки спали на траві, від землі брали силу. При приготуванні ліків тричі читали “Отче наш”.

 До нас дійшли записи Гійома Левассера де Боплана (бл. 1600—1673), французького інженера, військового картографа, який з початку 1630-х до 1648 р.перебував на польській службі на території України. Він активно мандрував Україною, що дало йому змогу чудово ознайомитися з топографією, етнографією, побутом і положенням України, найближчих до неї місцевостей, а також скласти про це цікаві замітки.

«Оскільки ми ведемо мову про наших русинів, або козаків, розповімо, що нам відомо про те, як вони чинять за деяких обставин та оказій. Я бачив козаків, хворих на лихоманку, які, щоб одужати, не вживали нічого іншого, окрім півзаряду гарматного пороху: розвівши його навпіл з горілкою, усе добре розмішували і випивали, а потім лягали спати, щоб уранці прокинутися цілком здоровими. У мене був візник, який не раз це робив і одужував завдяки цим лікам, про які не здогадуються ні лікарі, ні аптекарі. Я бачив також, як інші брали попіл і змішували його з горілкою, як говорилося вище, і випивали з таким же результатом. Теж неодноразово я бачив, як вони, поранені стрілою, перебуваючи далеко від хірургів, перев'язували себе жменею землі, замішаною в долоні з дещицею власної слини, і це заліковувало так добре, як найкращий бальзам. Це свідчить, що у цій землі, як і будь-де, побутує дотепна винахідливість. Пригадую, як одного разу я зустрів на річці Самарі козака, котрий варив рибу у дерев'яному цеберку (яке поляки і козаки чіпляють позад луки до сідла, щоб напувати коней). Для цього він розпікав на вогні гальку, а потім кидав її на дно [цеберка], повторюючи це доти, доки вода не закипіла і риба не зварилася. На перший погляд така вигадка здається примітивною, однак вона не позбавлена глузду.

 Я нагадав, що перед цим говорив про одну хворобу, яку вони називають гостець і на яку хворіють. Тут буде доречним сказати про неї кілька слів. Хворі на цю недугу (яку французи називають «ковтун») протягом року не володіють жодним органом, немов паралітики, відчуваючи такі сильні болі в усіх нервах, що безперервно кричать. Коли мине рік, якоїсь ночі у них так сильно пітніє голова, що вранці усе волосся виявляється склеєним в одне широке пасмо, схоже на хвіст тріски. З цієї миті хворий відчуває велике полегшення, а через кілька днів одужує і почуває себе здоровішим, ніж будь-коли, якби не гидке на вигляд волосся, яке не можна розчесати. А якби хотів його зрізати, то рідина, що виділяється через пори волосся, через два дні потрапила б на очі і хворий осліп би. Вони вважають цю хворобу невиліковною, я ж кількох з успіхом вилікував, доглядаючи їх так, як у Франції лікують сифілітиків. Дехто, відчувши, що вражений цією недугою, проводить певний час у чужих землях, щоб змінити повітря, що дійсно сприяє повільному одужанню. А взагалі ця хвороба не передається, якщо пити з тієї ж посудини, але є заразною, коли мужчина спить із жінкою, що нею вражена; чоловік передає її своїй дружині, дружина чоловікові. Лікарі розрізняють чоловічу і жіночу хвороби. Кажуть також, що старі баби , як вони називають літніх жінок, отруюють людей і передають їм цю недугу, даючи їсти якісь короваї хліба, а інші — через запах гарячої води. Мозок того, хто вдихнув таку пару, вражається, і незабаром він захворює. Трапляються і діти, які народжуються із зліпленим волоссям, але це сприятливий знак, бо коли вони підростають, волосся розклеюється, а діти пізніше уже не піддатливі на захворювання цією недугою"

Бопланівська карта України