Топономіка на літеру М

Маг-Мала Вмск

Магерів — селище міського типу Нестерівського р-ну Львівської обл. Розташо­ване на р. Біла (басейн Західного Бугу). Виникнення Магерова припадає на кінець XIV ст. Назву виводять від прізвища землевласника Яна Магери, що жив тут у XVI ст. Утворилася від антропоніма за допомогою присв. суф. -ів.

Магура — кілька вершин в Українських Карпатах, у тому числі: 1) у Бескидах на межі Івано-Франківської і Львівської обл.; 2) на сході Закарпатської обл., на одному з південних відрогів хребта Свидовець. Наз­ва від румунського «підвищення, висока масивна поодинока го­ра». Звідси назва кількох по­токів у басейні Дністра і Тиси: Магура, Магурицький, ріка Магурівка.

Мажарка — ріка, права притока Орелі (басейн Дніпра). Назву виводять від madzar/mazar — так татари називали асимільовану частину угор­ців, які кочували разом з ними. У ХІІІ ст. у долині р. Кума на Північному Кавказі існувало городище Маджар. Згодом у тій же місце­вості разом із ногайськими татарами кочував Маджарів Юрт. На думку вчених, Маджарів Юрт не пізніше XVI ст. перекочував з Північного Кавказу на Лівобережну Україну, а потім і на Правобереж­жя; з його появою виникли нові топоніми й антропоніми. Одні з них, напевне походять безпосередньо від маджари (мажари), інші — опосередковано: так, назва кута Маджари (Мажари) у Нових Санжарах на Полтавщині пов'язана з прізвищем якогось Маджари — козака Новосанжарського, який мав свій хутір і про якого згадується в документах 1731 року. Дос­лідники припускають, що хвилі міграції угрів (угорців, мадяр) відбились у назві поселень Мажари, Мажарівка, Мажарка, Маджар та ін. Вихідна назва: мадяр, турецьке macar (маджар) — «угорець, мадяр».

Макарів (колишнє Вороніне) — селище міського типу, районний центр Київської обл. Розташо­ване на р. Здвиж (басейн Дніпра) поблизу автомагістралі Київ — Львів. Час заснування невідомий. У минулому називалося Воро­ніне. Походження цієї назви невідоме. Вороніне належало ли­товському магнатові Іванцевичу. На початку другої половини XVI ст. один з представників родини Іванцевичів — Макар — улаштувався тут жити постійно. Нащадки цього магната перей­менували Вороніне на Макарів. Назва утворилася за допомогою присв. суф. -ів від основи Макар.

Макіївка — місто обласного підпорядкування Донецької обл. Роз­ташоване поблизу кан. Сіверський Донець — Донбасейн Виросло на місці робітничого селища Дмитріївського, заснованого 1892 року у зв'язку з бу­дівництвом металургійного заводу товариства «Уніон» та хімічно­го заводу бельгійської фірми «Дюрі-Бернард», а потім і прилеглої до нього Макіївки, що виникла у 1777 році. Назва слободи, за перека­зом, походить від імені першопоселенця козака Мокея. Заміна в основі топоніма звука о на звук а викликана «аканням» у розмов­ній російській мові. У 20-ті роки XX ст. від об'єднання слободи Макіївка і заводсь­кого селища Дмитріївського утворилось місто Дмитріївськ, які у 1931 році перейменували на Макіївку. Антропонімічне утворення на -івк(а).

Маковиця — 1) хребет в Українських Карпатах. Розташований нз заході Закарпатської обл., на вододілі рік Уж, Тур'я і Латориця; 2) гора, найвища вершина хребта Маковиця. Назву одержала від місцевого ге­ографічного терміна маковиця «вершина гори». Назва вершини перейшла і на назву хребта.

Макошине — селище міського типу Менського р-ну Чернігівської обл. Розташо­ване на правому березі Десни (притока Дніпра), неподалік від залишків літописного м. Хоробор (див. Короп). Виникло на початку XVII ст. Походження назви остаточно не встановлене. ЇЇ виводять від Мокош — імені язичницького божества. Вважають, що тут відбувалися об­ряди жертвоприношень. Більш вірогідне інше тлумачення, за яким поселення одержало назву від імені першопоселенця Макоша за допомогою суф. -ин(е).

Мала Лепетиха — див. Велика Лепетиха.

Максимівка — село Збаразького р-ну Тернопільської обл. Розташоване на залізниці Тернопіль — Хмельницький. За переказами, назване на честь відважного лицаря — козацького ватаж­ка Максима Кривоноса. Поблизу Максимівки ще й тепер видно сліди ко­зацьких фортифікацій — так званий Лисий окоп. Утворена від Мак­сим суф. -івк(а).

Мала Виска (колишнє Кудашівка) — місто, районний центр Кіровоградської обл. Розташоване на р. Мала Вись (басейн Південного Бугу), від якої і діста­ло свою назву (див. Мала Вись, Велика Вись). Мала Виска заснована у другій половині XVIII ст. як шанець Єлисаветградського пікінерського полку. Назва Виска утворена від Вись за допомогою демінутивного суф. -к(а). Колишня назва за приналежність поміщиці Кудашовій.

Мала Вись-Малий

Мала Вись — ріка, ліва притока Великої Висі (басейн Південного Бугу). Про по­ходження ім. частини гідроніма див. Велика Вись. Прикм. части­на Мала — на відміну від Велика (Вись).

Мала Дівиця — селище міського типу Прилуцького р-ну Чернігівської обл. Роз­ташоване на р. Галка (колишнє Дівиця), права притока Удаю (басейн Сули). Вперше згадується 1628 року. Засноване вихідцями з с. Велика Діви­ця, розташованого неподалік (нині с. Прилуцького р-ну Чернігівської обл.) і відноситься до давніх поселень краю. Ім. частина складного топоніма від колишньої назви річки, прикм. — на відміну від с. Дівиця, більшого за розмірами. Остання на відміну від Мала Дівиця почала зватися Велика Дівиця. Про походження назви Дівиця див. Дівиця.

Мала Перещепина — див. Перещепине.

Мала Тернівка — річки: 1) права притока Самари (басейн Дніпра); 2) притока Дніпра. Про походження ім. частини гідроніма див. Терн. Мала — на відміну від іншої притоки Самари — Великої Тернівки.

Мала Терса — див. Верхня Терса.

Малахів курган — курган в р-ні м. Севастополя (АРК).

Відомий героїчними подвигами оборонців Севастополя в 1854—1855 роках і в період Другої світової війни під час оборони міста в 1941—1942 років. Назва вперше з'явилася в 30-х роках XIX ст. Вона пов'язана з іменем шкіпера Михайла Михайловича Малахова. Неподалік від кургану знаходився його будинок, а поруч базар. Малахов користувався повагою (він сорок років прослу­жив на флоті). У народі говорили: «Йдемо до Малахова».

Мала Хортиця — острів на Дніпрі нижче затоплених порогів. Наз­ва на відміну від о-ва Хортиця.

Малеш — вершина Українських Карпат (біля с. Шепот Івано-Франківської обл.). Назва від румунського «брудний, мулястий».

Малий Лісковець — див. Лісківець.

Малий Утлюк — ріка, впадає в Утлюцький лиман. Про походження назви Утлюк див. Великий Утлюк.

Малин-Манька

Малинівка — 1) ріка: права притока Попівки (басейн Південного Бугу). Гідронім, імовірно, відноситься до фітосемантичного ряду, утворився за допомогою суф. -к(а) від найменування урочища Малинове — місця в окремій ділянці долини річки багаті малиною. Пізніше назва перейшла на все русло; 2) селище міського типу Чугуїв­ського р-ну Харківської обл. Розташоване на залізниці Харків — Луганськ при впадінні р. Малиновий (колишня Малиновий Коло­дязь) у Сіверський Донець (басейн Дону). Засноване 1652 року козаками-переселенцями з Правобережної України і Дону. За переказом, посе­лення виникло біля так званої Малинової криниці. Кри­ницею на Україні в XIV—XVII ст. називали джерело, потік, річ­ку.

Малоперещепинські болота — розташовані у Новосанжарському р-ні Полтавської обл., на південній окраїні с. Мала Перещепина, від якого і походить назва. Найменування села пов'язане з с. Переще­пине, вихідці з якого, імовірно, заснували Малу Перещепину. Найбільше з бо­літ — Велике болото.

Малорязанцеве — селище міського типу Лисичанського р-ну Луганської обл. Засноване 1780 року. Розташоване на автошляху Лисичанськ — Артемівськ. Назване, очевидно переселенцями з Рязанської губернії.

Малотаранівка — селище міського типу, підпорядковане Краматорській міськ­раді Донецької обл. Розташоване на р. Казенний Торець (басейн Сіверського Дінця). Після взяття Азова в 1767 році граф Петро Таранов одержав дарчий наділ — 10 тис. десятин. Там, де струмок Би­чок впадає в Казенний Торець, він заснував селище і назвав сво­їм ім'ям — Петрівка (див. Краматорськ), яке називали ще й Таранівкою. Пізніше недалеко від Петрівки (Таранівки) на його землі виникло інше поселення, значно менше. Звідси назва Малотаранівка.

Малотічка (Малотечка, літописна Молочьная) — ріка, права притока Десни (басейн Дніпра). Назва від словосполучення мала течія, у розумін­ні «маловодна». Утворена за допомогою суф. -к(а). Літописна назва від давньоруського молочьньш обумовлена мутним (молочним) кольором води.

Маневичі — селище міського типу, районний центр Волинської обл. Розташоване на за­лізниці Ковель — Сарни. Виникло як пристанційне селище у зв'язку з будівництвом залізниці у 1892 році. Свою назву одержало від найменування с. Маневичі, колишнє с. Манев (Манєв), розта­шованого неподалік (нині с. Прилісне). Село Маневичі виникло як присілок с. Чернечний Городок (нині Городок). Уперше згадується 1545 року. Місцеві краєзнавці вважають, що назва утворилася від прізвища поселенців Маневич у множинній формі. Прізвище похідне від Ман, де мани — «вибити, кшалити, при­тягати до себе». Флексія -і виконує роль словотвор­чого засобу.

Манівка (Манеевка) — ріка, права притока Грив­ки (басейн Прип'яті). Назву виводять з індоєвропейського «грива, шия». Таке тлумачення малопереконливе. Більш ві­рогідно, гідронім Манівка походить від назви селища міського типу Маневичі, через яке і весь Маневицький р-н протікає ріка. Утворилася від основи Ман- за допомогою суф. -івка, який здебільшого додається до основи або до власного імені.

Манченки — селище міського типу Валківського р-ну Харківської обл. Розта­шоване на залізниці Харків — Богодухів. У XVII ст. на місці те­пер, селища існувало декілька хуторів. Один з них, треба думати (а про це засвідчує форма множини), належав братам (чи іншій рід­ні або однофамільцям) Манченкам. Ці хутори згодом злилися і утворили слободу під назвою Манченки. Відантропонімічне ут­ворення, -и виконує роль словотворчого засобу.

Манчулів — ріка, ліва притока Дихтинця (басейн Дунаю). Назву виводять від найменування гори Маннулів, яка названа власним іменем.

Манька — ріка, права притока Дніпра. Назву виводять від литовського «малий, дрібний, нікчемний» в розумінні «невелика ріка». В українській мові назва була зближена з жіночим іменем Манька (Марія). Утворилася за допомогою суф. -к(а).

Манькі-Медве

Маньківка — 1) ріка, права притока Кишихи (басейн Південного Бугу). Назву виводять від литовського «малий, дрібний, нікчемний» в розумінні «невелика ріка». Згодом в українській народній мові назва була зближена з похідною формою прізвища Манько. Від основи антропоніма та традиційного суф. -івк(а) нібито й бу­ло утворено сучасний гідронім; 2) селище міського типу, районний центр Черкаської обл. Уперше згадується в XVI ст. Розташоване на р. Маньківка, від якої, як гадають й перейняло назву.

Марганець (колишнє Комінтерн) — місто Дніпропетровської обл. Розташоване поблизу Каховського водосховища. Виникло наприкінці XIX ст., коли на території Городищенського марганцевого рудни­ка було збудовано залізничну станцію Марганець, назва якої поширилась і на місто. Приклад переходу апелятива в топонім.

Маріуполь (до 1780 року — Павловськ) — місто обласного підпорядку­вання Донецької обл., порт на Азовському морі. У XVIII ст. тут був запорізький пікет Кальміуської паланки Домаха (паланка — адміністративно-територіальна одиниця на Новій Січі (1734- 1775), а згодом укріплення з частоколом. Назва, імовірно, від слова домаха, яким на Подніпров'ї здавна називали старе рус­ло ріки, річище. Походить цей народний термін, очевидно, від дім (дом) — «жилище, дом, местопребывания»; «первый улов, ближайший к стоянке рыбаков», а звідси, можливо, похід­не домаха в означенні «водойма, близька до житла рибалок». Пізніше Домаху зруйнували і на цьому місці збудували (1778 рік) м. Павловськ, назване іменем си­на і намісника Катерини II. В 1779—1780 роках сюди з Криму (з Євпа­торії, Балаклави, Бахчисарая, Карасубазара, Феодосії) царський уряд переселив частину греків, які дали йому культову назву Маріамполь на згадку про своє християнське с. Мар'ям, що лежало у межигір'ї Мар'ямдере біля Бахчисарая. Останнє було назване за скитом, вирубленим у скелі Панасії Успенської (татарською — «мати»). Тюркомовні християни уруми вимовляли слово Марія як Мар'ям (арабсько-турецьке). Крім того, біля Чуфут-Кале, в підніжжі пла­то, лежало с. Майрум. 20 жовтня 1779 року і в указі від 24 берез­ня 1780 року місто назване Маріуполь (від Маріу та поль — «місто»).

Мар’їнка — місто, районний центр Донецької обл. Розташоване на р. Осико­ва (басейн Дніпра). Вперше згадується в документах 1791 року. Колезь­кий асесор Семен Жебуньов скупив навколишні землі і заснував нове поселення, яке назвав ім'ям своєї дружини Марі.ї Назва ут­ворилася за допомогою суф. групи -їнк(а).

Мартьян (Мартіан) — мис, заповідник на півдні АРК. Назва від грецького імені Мартьян (Мартіан). Аквакомплекс узбережжя Чорного моря — своєрідний еталон взаємодії моря і суші.

Матірка — ріка, ліва притока Дністра. Найменування, імовірно, від діалектної назви коноплі матірка «конопля, що дає насіння». Назва, очевидно, пов'язана з культивуванням на її берегах ко­ноплі.

Машівка — селище міського типу, районний центр Полтавської обл. Розташоване на перетині р. Тагамлик (басейн Ворскли) залізницею Полтава — Красноград. Відоме з 1859 року. Назва остаточно не з'ясована. За переказами сільських старожилів, земля належала поміщиці Машинській,від якої ніби й пішло найменування Машівки. Інші топонім виводять від імені, прізвища чи прізвиська місцевого походжен­ня. Цю версію підтримує народний переказ, за яким назва утворилася від імені поміщицької дочки Марії (Маші). Утворена за допомогою суф. -івк(а).

Маячка — річки: 1) ліва притока Карачокраку (басейн Дніпра); 2) ліва притока Кінської (басейн Дніпра). Найменування обох річок місцеве насе­лення пояснює тим, що колись тут проходив Чумацький шлях, позначуваний маяками — нагорнутими буграми землі висотшодо 1,5 м через кожні 100—200 м з метою наводити на слід подорож­ніх у темноті, під час буранів тощо. Термін маяки був відомий в XVI ст.; 3) ліва притока Казенного Торця (басейн Сіверського Дінця). Ця ріка, ймовірно, протікала біля одного із стародавніх маяків, за що й одержала назву.

Меганом — мис на півдні Кримського п-ова. У перекладі з грецької «велике житло». Це свідчить про те, що в минулому мис був за­селений. На старих італійських картах тут позначалося поселен­ня під цією ж назвою. У тиврів був відомий під назвою Скелястий.

Медведівка — річки: 1) ліва притока Збруча (басейн Дністра); 2) (Медвьдка, Медвидка, Медвьдь) ліва притока Південного Бугу; 3) (Медведка, Медведиця) ліва притока Радчі (басейн Прип'яті); 4) ліва притока Трубежа (басейн Десни). Наз­ва від медвідь — родина ссавців ряду хижих звірів. Названі, очевидно, за поширення в минулому на узбережжях річок ведмедів. Про це засвідчує один з варіантів річки. Слово медвідь відоме в західно-українських говорах.

Медві-Мел

Медвідка (Медведка) — річки: 1) ліва притока Пруту (басейн Дунаю). На цій річці стоїть с. Медвеже, назва якого зафіксувала давнішу форму гідроніма; 2) ліва притока Росі (басейн Дніпра). Назву виводять від медвідь, утворена суф. -к(а). Гадають, гідро­німи пов'язані з поширенням у минулому ведмедів. Більш віро­гідне тлумачення — походження гідронімів від давньоруського терміна медведка — «неглибока яруга».

Меденичі — селище міського типу Дрогобицького р-ну Львівської обл. Розта­шоване в Прикарпатті на р. Летнянка (басейн Дністра). Перша письмова згадка відноситься до 1395 року, однак існують археологіч­ні дані, які свідчать, що воно існувало до монголо-татарської навали. Наз­ва вказує на заняття поселян у минулому бортництвом (добуван­ням меду диких бджіл). Є згадка про те, що в XV—XVI ст. на печатці Меденич було зображено три вулики.

Меджибіж — селище міського типу Летичівського р-ну Хмельницької обл. Роз­ташоване при впадінні р. Бужок у Південний Буг. Уперше згадується в Іпатіївському літописі під 1146 роком як Меджибожье — м. Волинсь­кої землі. Було зруйноване татаро-монголами. Назва від давньоруського ме­жи (межу, межю, меж) «між» і топооснови божье (боужье). Наз­ва дана за розташування між ріками Південний Буг і його притоки Бужок (давньоруського Божек, Божок, Бужок).

Медоборські гори (Медобори) — див. Товтри.

Межирічка — ріка, ліва притока Тетерева (басейн Дніпра). Назву одержа­ла від с. Межирічка Радомишльського р-ну Житомирської обл., через яке вона протікає. Найменування села виникло за розмі­щення між ріками Тетеревом, Межирічкою і Глухівкою — ліва притока Тетерева.

Межова — селище міського типу, районний центр Дніпропетровської обл. Виникло в кінці XIX ст. біля залізничної станції Межова, збудованої 1884 року у зв'язку з прокла­данням залізниці Ясинувата — Синельникове. Розташоване у верхів'ї р. Кам'янка, права притока Вовчої (басейн Дніпра). Назва від ме­жа — границі між колишньою Катеринославською губ. і Областю Вій­ська Донського, де була побудована залізнична станція.

Межове (колишнє Рудник-Дулінка, Шахта 3-біс) — селище міського типу, підпо­рядковане Макіївській міськраді Донецької обл. Розташоване на схід від Донецька на залізниці Макіївка — Мосьпине. Засноване 1911 року у зв'язку з будівництвом вугільної шахти і мало назву Рудник-Дулінка (за прізвищем капіталіста Дуліна). За часів Радянської вла­ди назва змінена на селище «Шахта 3-біс» (слово біс означає «пов­торна»). Сучасне найменування від межа за розташування на межі між селищами Холмистим і Високим. Утворена суф. -ов(е).

Мелек-Чесме — ріка на Керченському п-ові. Назва від тюркського «ангел» та «джерело».

Мелітополь — місто, районний центр Запорізької обл. Розташоване на право­му березі р. Молочна (басейн оз. Молочного) на автомагістралі і заліз­ниці Москва — Сімферополь. Назва виникла задовго до побудо­ви міста. В 1784 році було створено Таврійську обл., до складу якої входило 7 повітів, зокрема Мелітопольський. Потьомкін у своїй реляції (письмовому донесенні) від 7 лютого 1784 року вказував про необхідність «побудувати місто, назвавши його Мелітополем». Однак територію майбутнього міста почали заселяти після закінчення російсько-турецької війни 1787—1791 років. У 1795 році у балці Кизильяр з'явилися перші поселенці — козаки із сім'ями, які назвали своє поселення Олександрівкою (на честь російського полководця О.В.Суворова). У 1842 році слободу Олександрівку офіційно перейменовано на Мелі­топольвід давньогрецького «мед», «місто», тобто «Ме­дове місто». В районі сучасного Мелітополя здавна займалися бджільництвом.

Мельниця-Подільська (до XVII ст. — Мельниця, до 1940 року — Мельниця-над-Дністром) — селище міського типу Борщівського р-ну Тернопіль­ської обл. Час заснування невідомий. Вперше під назвою Мель­ниця згадується в XI ст. Поселення зруйноване монголо-татарами. Під назвою Мельниця-над-Дністром відома з XVII ст. як володіння магнатів Лянцкоронських. Тут на схилах, непода­лік від Дністра, ще в давні часи були млини (російською мельницы) (віт­ряні). Ще й нині місце, де вони стояли, називають Млинівкою. Звідси ім. частина складного топоніма — перенесення номенклатурного терміна на поселення. Подільська — на відрізнення від інших Мельниць.

Мен-Мирг

Мена — 1) ріка, права притока Десни (басейн Дніпра); 2) місто, районний центр Чернігів­ської обл., розташоване на р. Мена, права притока Десни. Треба думати, первинна назва належить річці. ЇЇ назва, як і назва р. Мена (колишнє Мьня), на якій лежить столиця Білорусі м. Мінськ (літописний Мьнськ) і яке перейняло від неї свою назву, походить від індоєвропейського «йти, текти».

Менчул — 1) вершина Українських Карпат. Розташована на око­лиці м. Верховина Івано-Франківської обл. Назва від румунського «горб, горбок». Звідси ж назви вершин Рахівський Мен­чул — біля м. Рахова Закарпатської обл.; Ясінянський Менчул — біля селище міського типу Ясіні Закарпатської обл.; 2) гора — біля с. Драгове Хустського р-ну Закарпатської обл. та ін.

Мерефа (Марефа, Марефе, Марехва) — 1) ріка, ліва притока Можу (басейн Сіверського Дінця). Наукового пояснення немає. Вважа­ють, що вона принесена з Поділля, з берегів Мурафи. Гідронім може бути одного порядку з утворенням на -в(а), глухим варіантом якого виступає формант -ф(а); 2) м. Харківсь­кого р-ну Харківської обл., залізничний вузол. Перша письмова згадка під 1645 роком. Засноване як слобода козаками-переселенцями з Правобережної і Лівобережної України спочатку на Муравському шляху біля р. Мерефи, від якої, можливо, й одержала назву. Гідронім Мерефа, отже й ойконім, чекають остаточного вирішення.

Мерло (Мерля, літописна Мьрль) — ріка, ліва притока Ворскли (басейн Дніп­ра). Перша згадка у літописних джерелах 1183 року. Дехто з вчених припускає, що назви річок Мерло, Мертвов від (ліва притока Південного Бугу), Мертвий Донець походять від слов’янського мьрети, мереть «мерт­вий, мертва ріка» — «ріка з надто тихою течією».

Мечнікове — село Куп'янського р-ну Харківської обл., розта­шоване в північно-західній її частині. Тут 1845 року народився великий російський вчений І.І.Мечников. Звідси назва. Словотворчим засобом служить флексія -є.

Мика (Мик) — річки: ліва притока Тетерева (басейн Дніпра); 2) права притока Гопчиці (басейн Росі). Назви виводять від молдавського мик, мика «малий». Дослівно: «Невеличка ріка». Гадають, перенесені волохами-переселенцями. Звідси ж назва потоку Мик — притоки Щербинців (басейн Пруту). Найдавнішою формою назви був варіант Мук. Звідси ж і назва давньоруського м. Микгород на р. Мик, нині частина м. Ра­домишля Житомирської обл.

Миколаїв — міста: 1) обласний і районний центр Миколаївської обл. Розташоване на лівому березі Бузького лиману Місцевість, де розташоване сучасне місто, була заселена з найдавніших часів. Слов'яни з'явилися тут десь у III—V ст. У помонгольський період на цьому місці було поселення. На карті Річчі — Занноті на місці Миколаєва відмі­чено «Vithold Hamnani» — митниця литовського короля Вітовта (XIV ст.). Проте насправді митниця була пів­денніше, на території теперішнього селища Жовтневого, розташованого на лівому березі Бузького лиману (див. Жовтень). Після зруйнування Запорізької Січі купець-іноземець Фабрі заснував хутір, пізніше зруйнований турками (1787 рік). Сучасна назва — на честь взяття штур­мом турецької фортеці Очакова 6 грудня 1788 року (у день Миколи-чудотворця — покровителя моряків). Збудовану тут верф було наз­вано Миколаєвом. Згодом назва поширилась на поселення, що з'явилося навколо верфі. Дату офіційного заснування Миколаєва відносять до 5 серпня 1790 року — дня спуску на воду першого фрегата «Святой Николай», збудованого на Миколаївській верфі; 2) районний центр Львівської обл. Розташований неподалік від Дністра. Вперше згадується 1570 року у королівському привілеї, що дозволяв польсько­му шляхтичеві, сандомарському хорунжому Миколі Тарлові, заснувати тут містечко. Від імені хорунжого й походить назва. Утворена за допомогою суф. належності -ів.

Миколаївка (колишнє без назви, Ніколаївка, Миколаївка Друга) — селище міського типу, районний центр Одеської обл. Розташоване на р. Чичиклія, права притока Південного Бугу. Засноване в кінці XVIII ст. Під 1792 роком згадується поселення без назви — «поселение полковника князя Николая Волконского». Гадають, що ім'я власника й зумовило назву Ніколаївка. Числів­никове означення, що увійшло в топонім у XIX ст., служило для розрізнення однойменних сусідніх поселень.

Микулинці (колишнє Микулин) — селище міського типу Теребовлянського р-ну Тернопільської обл. Розташоване на р. Серет, лівій притоці Дністра. Вперше згадується під 1096 роком як давньоруське поселення під назвою Мику­лин. З 1387 року відоме як Микулинці. Назва, очевидно, від імені Микула, утворена за допомогою спочатку суф. -ин, а згодом доповнене поширеним тут формантом -ц(і).

Миргород — місто, районний центр Полтавської обл. Розташоване на р. Хорол (басейн Дніпра). Вперше згадується під 1575 роком. Першу частину топоніма виводять від мир «мирне, спокійне», друга частина — город «місто». Дослівно: «Мирне, спокійне міс­то». Також вважають, що назва походить від слова мир в означенні «місто». Дослівно: «Місто + місто», що більш імовірно.

Мирн-Міз

Мирна Долина — селище міського типу Лисичанського р-ну Луганської обл. Розташоване за 5 км від залізничної станції Лоскутівка, що лежить на заліз­ниці Лисичанськ — Попасна. Засноване 1773 року переселенцями з-за Дніпра, які й дали назву. Вона походить від прикм. мирний в розумінні «спокійний», на означення спокійного життя без пан­ської сваволі. Однак через кілька років переселенці знову потра­пили в кріпацьке ярмо.

Мирне — селище міського типу: 1) (колишнє селище міського типу Шахта №12) Краснодонського р-ну Луганської обл. Розташоване в долині р. Велика Кам'янка (басейн Дону). Виникло в першій п'ятирічці у зв'язку з будівниц­твом кам'яно-вугільної шахти. Після того як запаси вугілля були вичерпані, у 1961 році тут створено радгосп під назвою «Мирний». Згодом назва перейшла і на колишнє шахтарське селище; 2) (колишнє Каранський кам'яний кар'єр) Тельманівського р-ну Донецької обл. Розташоване на півдні області на автошляху Волноваха — Тельманове. Виникло 1951 року у зв'язку з початком розробки кам'яних кар'єрів. Звідси колишня назва; 3) Каланчацького р-ну Херсонської обл. Розташоване на півдні об­ласті на залізниці Херсон — Сімферополь. Почало забудовувати­ся 1950 року навколо залізничної станції Каланчик. Назви від мир — символ мирного життя радянських людей. Ряд інших населених пунктів мають аналогічні назви.

Миронівка — місто, районний центр Київської обл. Розташоване на р. Росава, лівій притоці Росі (басейн Дніпра). Час заснування невідомий, гадають, що воно засноване в першій половині XVII ст. переселенцями з Пол­тавщини і назване по імені першопоселенця хутора козака Мирона Зеленого. Утворена за допомогою суф. -івк(а).

Митківка — ріка, права притока Сновки (басейн Десни). Назва, імовірно, по­ходить від антропоніма Мшпко. Утворена за допомогою суф. -івк(а).

Михайлівка — селище міського типу, районний центр Запорізької обл. Розташоване за 7 км від залізничної станції Пришиб, неподалік від автомагістралі Москва — Сімферополь. Засноване на початку XIX ст. від злиття кількох хуторів, один з яких належав Михайлу Чудновському, нащадку за­порізького козака. Ім'ям його й назване поселення. Утворена за допомогою суф. -івк(а).

Михайлівська цілина — єдиний в Україні степовий заповідник в Лісостеповій зоні. Розташований у Лебединському р-ні Сумської обл., на північ від Лебедина, неподалік від с. Михайлівки, від якої й одержав назву. Як заповідник заснований 1928 року. Утворен­ня від назви села за допомогою суф. -ськ(а).

Михайлова Гора — хутір поблизу с. Прохорівки Золотоніського повіту Полтавської губ., нині в складі с. Прохорівки Канівського р-ну Черкаської обл. Тут була садиба М.О.Максимовича — українського природодослідника, історика, письменника, фольклориста, пер­шого ректора Київського університету. Тут Максимович жив з 1845 року близько 30 років, ім'ям його названо хутір Михайлова Гора.

Михайло-Коцюбинське (колишнє Козел) — селище міського типу Чернігівського р-ну Чернігівської обл. Розташоване на автошляху Чернігів — Чорнобиль. Відоме ще до татаро-монгольської навали. Сучасну назву дістало 1939 року у день 75-річчя з дня народження великого українського письменника М.М.Коцюбинського.

Міжгір'я — селище міського типу (до 1953 року — Волове), районний центр Закарпатської обл. Тут знаходиться відомий курорт «Верховина». Розташоване в гір­ській уголовині між Полонинськими горами і Верховинським хребтом, на р. Ріка (басейн Дунаю). Перші письмові відомості від­носяться до 1415 року, хоча поселення, як гадають, існувало раніше. За народними переказами, стара назва виникла в зв'язку з тим, що колись жителі поселень Вучкового і Сойму випасали тут свою худобу, зокрема волів. Тут були їхні літні табори, а згодом і колиби, і зимові комори для худоби, біля яких виникло невелике поселення. Сучасна назва — за розташування між горами.

Мізоч — селище міського типу Здолбунівського р-ну Рівненської обл. Розташо­ване у верхів'ї р. Стубла, лівої притоки Горині (басейн Прип'яті). Вперше згадується під 1322 роком. Походження назви точно не встановлено. Іс­нує кілька тлумачень. За одним з них, топонім пов'язують з антропонімом Мізич — корчмар, котрий на шляху між Дубно й Ос­трогом поставив корчму, біля якої згодом нібито виникло посе­лення. Це народна етимологія. Назву виводять від давньослов’янського Міз-(Мез-) + -ок (+jь) > Мезочь > Мезон, порівнюючи з болгарською осно­вою Мезо (Мезьо) «мезинець» — останній син у великій сім'ї. Кінцеве -ок (< -очь) не ясне.