Київські князі

admin
  112 425   13    
Київські князі
Київські князі

Київські князі

Київські князі Галицько-Волинські князі Гетьмани України Правителі ХХ-го століття

ВЕЛИКІ КИЇВСЬКІ КНЯЗІ

КИЇВСЬКІ КНЯЗІ 1139-1246 рр.

 

ВЕЛИКІ КИЇВСЬКІ КНЯЗІ


АСКОЛЬД І ДІР (852-882)

АскольдЯк пишеться у «Повісті временних літ», у 852 р. два варязьких ватажки Аскольд і Дір, лишивши дружину свого князя Рюрика в Новгороді, попливли із загонами своїх воїнів униз Дніпром. Оцінивши прекрасне розташування Києва на високому березі річки, вони оволоділи містом, а на полян, що населяли його околиці, наклали данину. Аскольд і Дір, очевидно, швидко зажили собі багатства й сили, бо у 860 р. наважилися разом із підвладними їм полянами напасти на Константинополь. Незабаром вісті про їхні успіхи дійшли до Новгорода. І хоч Рюрик уже помер, а його син Ігор (по-скандінавському Інґвар) був ще замолодим, щоб стати на чолі дружини, Олег, що був регентом (опікуном), доки Ігор не досягне повноліття, зібрав дружину з варягів, слов'ян та фіннів, узяв із собою Ігоря й поплив до Києва. Хитрощами виманив він за мури міста Аскольда й Діра і, звинувативши їх в узурпації влади, вбив. У 882 р. Олег оселився в Києві, проголосивши його «матір'ю міст руських».

Багато суперечок викликає сама Аскольдова постать. Сполучення двох імен – Аскольда та Діра – як суправителів, викликає великі сумніви. Треба гадати, що князювали вони не одночасно. Аль Масуді виразно писав про Діра, як про першого серед князів. Так само є різні версії щодо походження Аскольда.

Константин Порфірородний згадує договір між Василем І і Руссю (Аскольдом) – (р. 873-874). На ті ж роки припадає створення першого Рафальштеттенського митного статуту, датованого часами короля Карльомана (880 р.) або Людовіка Німецького (р. 876), яким встановлювалося мито з краму, довожуваного з Руси до Баварії. Усі ці факти свідчать про існування в середині IX ст. могутньої державної організації. Слова патріярха Фотія про підкорення Руссю сусідніх народів цілком потверджуються вказівками Никонівського літопису: 865 року «воеваша Аскольд і Дір полочан», а 866 року, сказано в «Історії російській» В. Татіщева: Аскольд і Дір «ходи на кривичі и побіди іх». Цікава вказівка Никонівського літопису з року 864, що «убіен бисть от болгар Оскольдов син».<!-- text below generated by server. PLEASE REMOVE -->

ОЛЕГ (882 – 912)

«Повість временних літ», яку складалося в XII ст., оповідає, що перед своєю смертю Рюрик передав правління родичеві Олегові і доручив йому сина Ігоря, який був ще малий. Року 882-го Олег із великим військом, в якому були варяги, чудь, словени, меря, весь і кривичі, пішов на південь, здобув Смоленськ, Любеч, Київ, підступно забив Аскольда та Діра і став правити Києвом.

У різних редакціях літопису подається дві версії: в Початковому літопису говориться, що після смерти Рюрика престол посів його син Ігор, а Олег був його воєводою; а в «Повісті временних літ» Олег стає родичем Рюрика і князем київським, а Ігорем опікується протягом 30-ти років, хоч у середньовіччі князі в 17- 20 років вважалися повнолітніми. З другого боку – нелогічно, що Олег, здобувши Київ, накладає данину на тих, хто допоміг йому в цьому: на словен, кривичів, мерю і Новгород. Новгород платив Києву 300 гривень аж до смерти Ярослава. Взагалі життєпис Олега непевний: він то князь, то воєвода, навіть умирає непевно: в Києві називає літопис дві могили, а третя була в Ладозі.

Ця концепція літопису, звичайно, штучна, її створено в XII ст., щоб ствердити уявлення про тяглість княжої династії від Рюрика, представники якої були єдиними правними володарями Руси. Олег, безперечно, був сторонньою людиною, не зв'язаною ні з Рюриком, ні з Ігорем. Характеристичнo, що київський митрополит Іларіон у своєму «Слові о законі і благодаті», написаному до появи «Повісти временних літ», веде рід князів України- Руси від Ігоря, а не від Рюрика.

Олег виявив себе як талановитий правитель. Він приборкав сусідів і примусив їх платити данину, забезпечуючи державу коштами. Олег, – пише літопис, – «обладав» полянами, сіверянами, деревлянами, радимичами, а з уличами та тиверцями вів війну.

Підкорення сіверян та радимичів, що платили данину хозарам, викликало з ними війну, в якій – писав Аль Масуді – Олег сплюндрував береги Каспійського моря.

Року 907-го Олег з великим військом, в якому були підвладні йому племена та білі хорвати, пішов на Царгород. Греки не встигли підготовитись до оборони, і Олег спалив околиці Царгороду. Наслідком того походу був дуже вигідний для Руси договір. У «Повісті временних літ» записано два договори: один – 907-го, другий – 911-го року. Ці договори являють собою єдність і викликані тим самим походом; їх штучно розділив літописець на дві частини. В договорах нема повторень, і вони доповнюють один одного.

Договори Візантійської імперії з іншими державами укладалося в двох однакового змісту примірниках мовами грецькою та іншою: договірної сторони. Різниця полягала в зворотах: «ваш» і «наш». Очевидно, текст договору, який був у руках літописця, являв собою копію з примірника, написаного від імени Олега. Цікаво, що тексту переговорів нема в «Початковому літопису», – мабуть, його мав тільки автор «Повісти временних літ».

Договори надавали великих прав Олеговій дружині та купцям з Руси, які мали одержувати від греків утримання на 6 місяців перебування в Царгороді; на подорож додому повинні були забезпечувати їх греки вітрилами, кітвами, всім обладнанням, потрібним для човнів, а також харчами. За Руссю визнавалось право безмитної торгівлі. В договорах вирішено низку міжнародніх справ: що робити, якщо затоне корабель котроїсь із договірних сторін, якщо вб'ють чужого підданого, втече раб тощо. Візантія сплачувала Русі значну контрибуцію. Але були й обмеження в правах людей, що приїжджали з Руси: вони мали мешкати не в самому Царгороді, а на передмісті св. Мами, входити до міста могли групами не більше як 50 осіб і без зброї, в супроводі грека.

Обидві сторони склали присягу на додержання договору: греки – по християнському закону, а русичі присягались іменем Перуна та Велеса й покладали мечі. Цей факт дуже важливий: він свідчить, що варяги, які були в Олеговій дружині, вже перейняли слов'янські звичаї, бо за скандинавськими звичаями в таких випадках мечі застромлювано в землю. В листі до царя болгарського Бориса папа Микола І писав: «ви запевняєте, що у вас був звичай... покладати мечі і ними клястися».

У договорі Олега згадується «под рукою его світлых и великих князь и его великих бояр». Деякі дослідники вважають, що це – підкорені Олегом старі князі, інші – що це призначені ним правителі. Як би то не було, це свідчить про вже зорганізований адміністраційний апарат, представники якого брали участь в політичних справах.

У договорі 911 року є значне число болгаризмів, мова в ньому архаїчна, і це дає підстави вважати переклад одночасним з написанням договору. Це стверджує також, що на самому початку Х ст. українці вже мали літературну мову, мали й письмена (згадується «Іванове письмо»).

Договір 907-911 рр. – найцінніше джерело нашої історії. Україна-Русь виступає в ньому як держава, що не поступається своєю культурою перед Візантією, що має політичну організацію, устійнене право (згадується «закон ... язика нашего», «закон руский»).

Значення його ширше, ніж свідчення про культуру тільки України: це – перший документ, в якому східні слов'яни виходять на історичний кін, як рівноправні з греками.

Характеристичні слова А. Шлецера, який вважав Олегів договір за підроблений; він писав: якби договір цей був автентичним, його слід було б вважати за найбільш славетну пам'ятку всього Середньовіччя. Питання про його автентичність тепер можна вважати за остаточно доведене.

ІГОР (913–945)

Неясність Ігоревого життєпису викликала думку про існування двох, а може й трьох князів з таким іменем, яких літопис помилково об'єднав в одне. В усякому разі, родинний зв'язок його з Рюриком та Олегом дуже сумнівний. У «Повісті временних літ» між Олегом і Ігорем прогалина від 916 до 940 року. М. Грушевський припускав, що ці роки були зайняті князюванням Діра.

Ігор продовжував Олегову справу, приборкуючи племена тиверців та уличів, які за Олега були його союзниками; приєднав до Київської держави велику територію між Дністром і Дунаєм, на деревлян наклав данину більшу, ніж платили вони за Олега. Обидві ці перемоги зв'язані з іменем воєводи Свенельда, одного з найвидатніших Ігоревих бояр.

Ігор двічі ходив на Схід: у 913 році, по згоді з хозарами, вийшов на берег Каспійського моря і дістався до Баку, руйнуючи все на своєму шляху. Згідно з умовою половину здобичі Ігор передав хозарам, але, коли з військом повертався через Північний Кавказ, на нього напала місцева людність і багатьох дружинників перебила. В 943 році Ігор ходив до Бердаа і взяв велику здобич. Але скористати з тих походів йому не вдалося.

Намагаючись твердо стати над Чорним морем, Ігор натрапив там на спротив візантійських колоній, насамперед – рибалок з Корсуня, з якими виник конфлікт з приводу рибної ловлі в гирлах Дніпра. У боротьбі з Ігорем Візантія вперше використала орду печенігів, які, прорвавшись через Хозарський каганат, отаборилися в причорноморських степах і почали нападати на українські землі. Це викликало невдалий похід Ігоря на Царгород в 941 році. Греки вжили проти Ігоревої фльоти «грецький вогонь» – вибухові знаряддя, яким спалили багато човнів. Незабаром Ігор знову пішов походом на Царгород, але греки запропонували «викуп», і тоді укладено новий договір. Він був менш корисним для Руси: Ігор примушений був виректися володінь над Чорним морем, в гирлах Дніпра, платити мито за крам і зобов'язався захищати Візантію. Але договір цей дуже важливий для історії України, бо в ньому перелічено 20 послів-сиґнаторів: від родини князя Ігоря, сина його Святослава, дружини Ольги, племінників, а далі – князів, купців. Серед цих імен зустрічаються скандинавські, естонські, слов'янські: Владислав, Предслав, Уліб, Гуд, Синко. Ще важливішим у договорі є те, що разом з поганами підписали його християни. До Києва приїхали посли грецькі і погани ходили на гори, де стояв Перун «и покладоша оружье свое, и щиты, и золото; ... а хрестеянскую Русь водиша ротђ в церкви св. Ильи, яже есть над Ручаем конец Пасынъчђ ; се бо бђ сборная церкви».

Загинув Ігор безславно. Літопис оповідає, що, зібравши данину з деревлян, він піддався порадам дружини і повернувся по додаткову данину. Обурені цією вимогою, деревляни вбили його. Літописне оповідання зберегло цікавий факт: Ігорева дружина скаржилася на своє убозтво, порівнюючи з дружиною воєводи Свенельда, який, очевидно, правив землею деревлян.

ОЛЬГА (945–964)

Після смерти Ігоря залишився малий син Святослав, і правління державою перейшло до вдови його Ольги.

Походження Ольги неясне. У «Повісті временних літ» під 903 роком зазначено, що привели Ігореві дружину із Пскова іменем Ольгу. Про неї склалося кілька легенд. За одною з них вона, бувши дочкою перевізника, перевозила через ріку Ігоря, який захопився її вродою та розумом і одружився з нею. За іншою леґендою була вона дочкою боярина. Інші вважали її за дочку Псковського князя. Архимандрит Леонід висунув гіпотезу про болгарське походження Ольги. Останнім часом виникла нова гіпотеза: Ольга-Helga – була дочкою Олега-Helgi, який оженив з нею Ігоря, її королівське, норманське походження – дочки князя Олега – пояснює, чому їй беззаперечно корилася варязька дружина. Імена – Helgi-0лег і Helga-0льга – означають «мудрий», «віщий», «святий».

Легкість, з якою Ольга нав'язала згодом стосунки з цісарем Оттоном Великим, – пише П. Ковалевський, – свідчить про те, що вони були рівні королівським походженням. М. Таубе теж вважає Ольгу за дочку Олега. Проте, вся її діяльність промовляє за слов'янське походження.

Ольга стала повноправною княгинею, правителькою величезної, ще не впорядкованої держави, де ще вибухали повстання проти центральної влади, що їх «примучували» Олег і Ігор. Було б цілком природним, якби зі смертю Ігоря почалися з ще більшою силою повстання в різних частинах тієї молодої держави, де національні прагнення окремих племен диктували бажання покласти кінець пануванню князів варязького походження. Не можна за- бувати існування тих «світлих князів», яких згадували договори 911 та 944 років. Однак, нічого подібного не сталося. Ні літописи, ні чужоземні джерела жадним словом не згадують про будь-які заворушення. Очевидно, ніхто з тих «ясних князів» не зробив спроби захопити центральну владу або звільнитися від влади Ольги.

Протягом 20 років правила Ольга державою мирно й тихо. Цей вийнятковий факт заслуговує на особливу увагу. Не можна випускати з ока, що це було Х ст., розквіт Середньовіччя, доби, коли в усій Европі панувала фізична сила, і кожен володар був насамперед воєначальником, вождем армії. І от на Київському престолі з'являється жінка, за середньовічними поняттями – стара, бо за літописними вказівками їй було понад 50 років, хоч, звичайно, хронологія літопису в цьому відношенні не заслуговує на повне довір'я. Це свідчить про незвичайність її, і доводиться прийняти характеристику Ольги, яку дає літопис, – як «наймудрішої серед усіх людей». З другого боку, треба уявляти, на якому високому рівні культури і моралі стояла держава, що беззастережно корилася волі старої, слабої жінки, що в добу панування фізичної сили шанувала розум і душевну красу.

Нікому з володарів не присвятив наш літопис стільки уваги, як Ользі, що протягом двох десятиріч виступає в авреолі мудрости й жіночого чару.

Літопис починає з докладного опису «помсти», яку вчинила Ольга на деревлянах за смерть свого чоловіка. Деревляни вислали послів просити її одружитися з своїм князем Малом, убивником Ігоря. Ольга послів-сватів наказала засипати живцем у ямі, а тих, ща прийшли після того – спалити в лазні. Після того сама вирушила з дружиною в деревлянську землю, де влаштувала тризну-учту, під час якої її люди напоїли і перебили до 5.000 деревлян. Після того з великим військом облягла Іскоростень і наклала на його мешканців данину: по два птахи з кожного двору. До хвостів тих птахів вона наказала своїм людям прив'язати запалений трут і випустити їх. Птахи полетіли до своїх гнізд і запалили ввесь Іскоростень.

Не можна забувати того, що ще в «Руській Правді», через 60 років після охрищення, існувало право і обов'язок кривавої помсти. Ольга виступає як зразкова дружина, яка виконує свій обов'язок перед забитим чоловіком, а, з другого боку, змальовується як розумна, хитра жінка.

Характеристичнo, що літописець, чернець, без найменшого засуду описує тортури, що їх вигадувала Ольга для деревлян, бо для нього, людини ХІ-ХІІ ст., було цілком ясно, що інакше вона не могла зробити.

Ні Ігор, ні Олег не мали часу за війнами на внутрішні справи. Ольга сама об'їхала всю державу: була на Десні, на Лузі, на Мсті, у Новгороді, у Пскові. В санях або звичайному возі їхала сотні, тисячі кілометрів. Очевидно, сучасники й наступні покоління розуміли героїчність цих подорожей, бо літописець згадує, що у Пскові зберігали, як реліквію, сани, якими вона подорожувала. Їздила княгиня також серед племен, недавно підкорених, від яких можна було кожночасно сподіватися повстань.

Ольга закладала нові міста, села, погости і призначала в них правителів. Першою з князів вона спробувала ввести порядок щодо данини: встановила норми податків – «устави», «уроки», «броки», «дані» – терміни, яких уживає літописець. В Х ст. всі вони мали своє окреме значення. Трагічна смерть Ігоря примусила уважно поставитися до справи оподаткування людности, спробою чого були Ольжині «устави» та «уроки».

Данину з деревлян, але можна припустити й з інших племен, поділено на три частини: дві йшли на Київ, а третина на Вишгород, місто Ольги. В цьому видно ідею поділу між державним прибутком і власністю князя, що свідчить про високий рівень державницького розуміння людей Х століття.

Ольга встановлювала «ловища» по всій землі, «перевесища» по Дніпру та Десні; ці обидва терміни стосувались до полювання: так вона позначала, котрі території повинні були постачати державі хутра. «Перевесища» охоплювали район, де водилися бобри, хутра яких мали дуже високу цінність як в Европі, так і в Арабському халіфаті. Пізніше, в часи укладання «Руської Правди», вважалося за тяжкий злочин порушення «перевесищ». За Ігоря та Ольги податки сплачувалося переважно хутрами, і «куна» була довгий час валютою.

Ольга ставила «знамення»; це стосується вже іншої галузі державного бюджету: бортних дерев, де були рої бджіл. Бортне бджільництво давало мед і віск, які теж були цінним предметом експорту. Згаданий вище Рафельштеттенський договір стосується якраз торгівлі воском.

За правління Ольги значно поглибився процес асиміляції норманського елементу; можливо, на Русі відбувався він скоріше, ніж в інших країнах Европи. Про це свідчать імена в родині Ольги: син – Святослав, онуки – Ярополк та Володимир. Слов'янське ім'я мала улюблена «ключниця» Ольги – Малуша, дочка Малка Любечанина, яка стала матір'ю Володимира, та брат її Добриня, видатний воєвода часів Володимира.

До неясних місць літопису належить питання про походження Малуші і дійсне становище її. У середньовіччі всі двірські посади – «кравчого», «сенешалка», «шталмайстра», «єґермайстра» і т. п.– займали вищі представники шляхетства. Так і «ключниця» Ольги була не служницею, а, так би мовити, довіреною особою, яка мала ключі від її скарбів. Недарма в усіх билинах Київського циклу брат Малуші, Добриня, виступає, як аристократ, з витонченими манерами, які відрізняють його від «селянських» синів – Іллі Муромця, Миколи Селяниновича та ін. Якщо аристократом вважали брата, ясна річ – аристократкою була й сестра. Генеалогія Малуші віддавна привертає увагу дослідників. Ще А. Шахматов утотожнював Мала, князя деревського, з Малком Любечанином, батьком Малуші і Добрині, а самого Мала вважав за Свенельдового сина. Не вдаючись у генеалогію, М. Грушевський вважав Малушу за доньку Мала. М. Таубе, теж утотожнюючи Мала з Малком Любечанином, вважав його за Дірового сина, а Діра – за Аскольдового сина.

Можливо, з процесом асиміляції норманського елементу треба пов'язати найзначнішу в житті Ольги подію: її охрищення. Безперечно, християнство почало приходити до різних шарів українського народу з давніх-давен. Договір Ігоря під цим оглядом дуже показовий. Дехто з дослідників припускав навіть, що сам Ігор був потаємним християнином. Така була атмосфера, в якій перебувала Ольга.

Можливо, що вона була охрищена ще за життя Ігоря, але про це не збереглося фактів. Проте, безперечним е факт охрищення Ольги, коли вона стала княгинею. Акт цей зберігалося в таємниці, і нема вказівок, де й коли він стався. Відсутність точних вказівок викликала кілька припущень, де саме й коли христилася Ольга: в Києві чи в Царгороді, куди приїхала вона – за літописом – у 955-му році. «Повість временних літ» оповідає, що цісар Константин Порфірородний хотів одружитися з Ольгою, але княгиня нагадала йому, що вона – поганка і погодилася охриститися з умовою, щоб цісар був її хрищеним батьком. Коли ж охристилася, то заявила, що за християнським законом хрищений батько не може одружитися з хрищеницею. Так вона перехитрила цісаря, як раніше перехитрила деревлян.

Це оповідання має ознаки штучности. Насамперед – дата приїзду до Царгороду: в 955 році цісарем був не Константин, а Роман Лекапен. Це розходження в датах викликало гіпотези А. А. Шахматова, М. Приселкова та С. Томашівського про дві подорожі Ольги: в 955 та в 957 роках. Вони вважали, що охристилася вона за Романа Лекапена.

Залишається безцінним інше джерело: опис перебування Ольги в Царгороді Константина Порфірородного, який подає точну дату приїзду – 957 рік, 9 вересня. Цісар перелічує почет княгині: з нею були ії племінник, двірські жінки, священик Григорій, 20 послів, 44 купці, перекладачі – разом 80 осіб. Ольгу в супроводі почету введено в найкращу залю палацу, де вже чекав на неї цісар. Після короткої розмови запрошено Ольгу на учту, де вона сиділа за одним столом з цісаревою, – рідка увага до гостей, можлива тільки, якщо вони християни. Однак, в докладному описі перебування Ольги в Царгороді Константин ані словом не згадує такої видатної справи, як її охрищення. Очевидно, приїхала Ольга вже християнкою, на що вказує й трапезування за одним столом з цісарем та його родиною і наявність священика в почеті. Отже, треба гадати, що охристилася вона до подорожі, можливо, 955 року, в Києві.

Константин писав, що розмовляв він з княгинею Ольгою про різні важливі справи, але не зазначив, про які саме. Це могли бути дипломатичні справи, бо відносини з Візантією зіпсував Ігор, могли бути торговельні, бо в посольстві, як згадано, їхало понад сорок купців, могли бути й церковні. Не виключено, що Ольга хотіла договоритися з Візантією у військових справах і обіцяла прислати свої «вої в помощь»; дійсно, 961 року руське військо ходило на допомогу наступникові Константина, Романові II.

Як натякає «Повість», прийняття не задовольнило Ольгу: не виявлено до неї належної їй пошани, тож, коли до Києва прибуло посольство з Візантії, Ольга довгий час не приймала його, заявивши: «Хай постоять у мене в Почайні (притока Дніпра біля Києва), як я стояла в Суді».

Можливо, в зв'язку з незадоволенням Ольги, причини якого ми не знаємо, стоїть друга велика подія з ії князювання: звернення до короля – що став незабаром імператором – Оттона I.

В 959 р. до Ахена прибуло посольство від «королеви ругів» Олени (це ім'я одержала Ольга при охрищенні) з просьбою прислати єпископа. Чомусь ця справа затрималася, бо аж 961 року приїхав до Києва єпископ Адальберт, але заснувати катедру йому не вдалося, і він повернувся до Німеччини. Про це розповідав аналіст "Продовжувач Реґінона», якого дехто з дослідників вважає за самого Адальберта. Вся ця справа залишається неясною. Наші літописці не згадують її, мабуть, тому, що, коли писалось «Повість временних літ», у Києві панували візантійські впливи, ворожі Римові. Можливо, Ольга висилала посольство не для того, щоб просити єпископа, або не тільки з цією метою. На це вказує нагорода, що її одержав Адальберт від Оттона І, не зважаючи на невдачу з заснуванням єпископії.

Підсумовуючи відомості про Ольгу, треба визнати, що її постать та правління заслуговують на найбільшу увагу. Влучно схарактерізував ії М. Грушевський: держала сильною та зручною рукою державну систему й не дала їй ослабнути ні розвалитися, наладнала дипломатичні відносини з двома наймогутнішими імперіями Европи, представниками культури Середньовіччя. Охрищення Ольги, яке залишилося ії приватною справою, дало підстави називати її «світанком перед сонцем», а сучасникам її внука Володимира казати, що вона була «наймудрішою серед чоловіків».

СВЯТОСЛАВ (964–972)

Наступником Ольги був її син, Святослав, одна з найцікавіших постатей давньої доби історії України. М. Грушевський, який називав його «запорожцем на престолі», почасти мав рацію: Святослав був мужній, войовничий князь, з лицарською вдачею. Але в той же час він глибоко включився в міжнародні відносини і відіграв у них величезну ролю. Він воював протягом усього свого правління, і походи його охоплювали грандіозну територію: ім'я його гриміло по всій Східній Европі та Західній Азії. Його знали письменники Візантії та арабського світу.

Святослав розпочав князювання походами на Оку та Волгу, де розгромив в'ятичів, камських болгар у 964 році і перейшов до Хозарського каганату; в 965 році він знищив його, і хозари розбіглися хто куди. Він зруйнував міста – Саркел, Ітіль, Семендер. Після того пішов на Кавказ, розбив ясів (колишніх аланів, осетинів) і касогів (черкесів). Людність тікала, коли наближалося руське військо, але Святослав уживав всіх заходів, щоб поновити життя та порядок в завойованих краях. Однак, скористатися з своїх східніх походів він не встиг: його втягнуто в справи Візантії та Балканського півострова.

Візантія вела боротьбу з новим Болгарським царством, яке в ІХ-Х ст. значно зросло; межі Болгарії доходили до Константинополя, і Візантія примушена була платити їй данину. Але в половині Х ст. Болгарія стала підупадати і поділилася на дві частини – східню та західню. Візантійський цісар Нікифор Фока вирішив скористатися з її ослаблення і втягнув у боротьбу Святослава, обіцяючи йому за допомогу багато золота й спокушаючи можливістю заволодіти тією країною.

З великим військом – до 60.000 вояків – Святослав напав на Болгарію, здобув Дорістол (Силістрія), ще 80 міст, і вирішив перенести свою столицю до Переяславця. Там, казав він, «вся благая сходяться: від греків – золото, паволоки, вина, овочі, з Чехів і Угрів – срібло та коні, з України – хутра, мед, віск і раби». Болгари пішли на порозуміння зі Святославом. Тоді Візантія напустила на Україну печенігів, які обложили Київ, де була Ольга з онуками. Лише завдяки випадкові, вона уникнула полону. Святослав примушений був покинути Болгарію й рятувати столицю. Розбивши печенігів, він вернувся до Болгарії.

У спілці з болгарами та уграми Святослав пробував був вигнати греків з Европи і загрожував самому Царгородові, але новий цісар Іван Цимісхій, зібравши великі сили, примусив Святослава до капітуляції, і в 972 році знову укладено договір з Візантією. Святослав вирушив на Русь, сподіваючись повторити похід з новим військом, але по дорозі, біля Дніпрових порогів, його забили печеніги.

Святослав був політичним діячем, який брав участь у великих подіях на Сході Европи. Однак, у справах України він грав скорше негативну ролю, і мали рацію бояри, які закидали йому, що, шукаючи чужих земель, він нехтував своїми. Знищення Хозарського каганату принесло Русі тільки шкоду, бо вона сама неспроможна було боротися проти кочовиків, які протягом чотирьох століть панували в степах. Балканська політика Святослава також не дала нічого Русі.

В цьому періоді можна констатувати важливий факт: зміцнення поганської реакції серед княжої дружини. Літопис оповідає, що Святослав відмовився охриститися, покликаючись на вороже ставлення дружини до християнства: вона глузуватиме з князя-християнина. Проте, серед його дружинників було багато християн.

ЯРОПОЛК (972–979)

Бувши останній раз в Києві, Святослав поділив свою державу між трьома синами: Ярополкові дав Київ, Олегові – Овруч, а Володимирові, синові Малуші, Новгород. Вони всі були молоді, і він призначив до них воєвод: Ярополкові – Свенельда, а Володимирові – дядька його, Добриню. Літопис оповідає, що під час ловів син Свенельда, Лют, загнався в володіння деревлян, і там убив його Олег. Наслідком цього, намовлений Свенельдом, Ярополк пішов на Олега, і той загинув. Володимр утік до Скандинавії збирати військо, а Ярополк тим часом об'єднав у своїх руках всю державу. Однак, тривало це недовго: в 980 року Володимир привів варягів, заволодів Новгородом та Києвом, і Ярополк був підступно забитий. Володимир об'єднав у своїх руках всю державу.

Коротке правління Ярополка було дуже важливе зв'язками із Західньою Европою. 973 року його посли з великими дарами були на соймі в Кведлінбурзі, де перебував Оттон І. Ближче мета посольства й наслідки його невідомі. 979 року до Києва прибуло посольство з Риму, від папи Бенедікта VII. Треба гадати, що воно не мало наслідків, бо почалася війна Ярополка з Володимиром, але самий факт приїзду посольства надзвичайно важливий: це було перше посольство на Русь з Риму.

Усі ці факти дають підстави припускати, що Ярополк, старший з онуків Ольги, який найбільше перебував під її впливом, був християнином, Можливо, цьому сприяла його дружина, грекиня, колишня черниця, яку Святослав привіз йому «красоти ради лица ея». О. Єфименко, не зазначаючи джерела, писала, що Ярополка охристив якийсь католицький місіонер.

ВОЛОДИМИР І ВЕЛИКИЙ (980–1015)

Із загибіллю Ярополка Володимир став єдиновладним володарем величезної держави. До складу її входило коло 20-ти різних земель, племен, серед яких були і слов'янські, і фінські, і тюркські. Увесь цей конгльомерат не був ще об'єднаний нічим, крім княжої влади, ослабленої за Святослава та міжусобної боротьби його синів. Отож, Володимир повинен був час від часу приборкувати повстання, суті яких літопис не вияснює.

Року 981 повстали в'ятичі, Володимир переміг їх і наклав на них «дань від рала». Наступного року він знову ходив на в'ятичів і переміг їх удруге. Року 984 ходив Володимир на радимичів з воєводою Вовчий-Хвіст. Можна гадати, що радимичі поставили поважний збройний опір, бо літопис зазначає: «зустрів (воєвода) радимичів на річці Пищані і переміг». Володимир наклав на них данину, «яку везуть и до сего дне» – себто XII ст. Можливо, були й інші повстання, про які не згадує літопис.

Володимир намагався об'єднати сусідні племена під своєю владою. Ще йдучи проти Ярополка, він приєднав Полоцьку землю і вбив тамтешнього князя Рогволода. 981-го року пішов на захід «к ляхам», як каже «Повість временних літ», і «зая гради їх» – Перемишль, Червень, Бузьк, Белз, Волинь. Слова літопису, що то були «лядські» міста, викликають сумнів. Територія, яку захопив Володимир, була заселена українською людністю – дулібами, білими хорватами – і не належала до Польщі; можливо, вона входила до Великоморавської держави. Пізніше землі над горішньою Вислою – Краківщина – до 990-их років належали до Чеської держави. Масуді писав, що в 943 році Русь межувала з Богемією, себто Богемія володіла Краковом та Білою Хорватією. Це стверджує факт, що в поході Олега на Візантію відмічується серед племен, які брали участь у війську, білих хорватів. Але в 960-их рр. Святослав переніс увагу на схід та південь, і Біла Хорватія вийшла з-під влади Руси, її поділили Чехія та Польща, і чехи взяли Краків. Козьма Празький писав, що до 980-их років Краків належав до Чехії. Також Ібрагім ібн Якуб зараховував Краків до чеських, а не польських міст. Дійсно, якщо Волинь входила до складу України-Руси, а Краківщина – Чехії, тяжко припустити існування між ними поль- ського клину, – писав М. Грушевський, – і приходив до висновку, що Володимир відібрав ці міста не від поляків, а від чехів.

На залежність тієї території від Великоморавії вказує також поширення моравської Методіївської дієцезії: грамота Оттона І, половини Х ст., визначала межі празької дієцезії по ріках Бугу та Стрию. Літопис занотовує похід Володимира на Закарпаття у 992 році. З того часу там закріплюється назва «Русь».

Опанування цієї території мало для Руси велике значення. По-перше – в зв'язку з тим, що чорноморськими степами заволоділи печеніги, припинився довіз соли з Чорного моря до України, а на Підкарпатті були соляниці в Дрогобичі та інших місцях. По-друге – на цій території перехрещувалися торговельні шляхи: з Червеня лежав шлях уздовж Сяну до Карпат і на Угорщину; інші шляхи вели з Києва на захід, на Австрію, Німеччину, Чехію, Паннонію, долину Дунаю. Року 983-го Володимир ходив на ятвягів, що жили між Німаном та Бугом, і переміг іх. Над Бугом заснував він місто, яке назвав своїм ім'ям – Володимир (Волинський). У 993 році ходив до Польщі, і навіть у середині ХІІІ ст. літописець згадував, що так далеко не сягав ніхто з князів. Межі його держави поширились до Угорщини, Чехії, Німеччини, Польщі.

Не такою вдалою була спроба поширити володіння на схід: року 985 літопис занотовує похід Володимира на Волзьких болгар; накласти данину на них не пощастило, і Володимир міг тільки укласти з ними мировий договір.

Головну увагу звертав Володимир на боротьбу з печенігами, які з південних степів робили напади навіть на Київ і далі на північ. Володимир часто виходив печенігам назустріч, але знищити їх сили не міг. Над Стугною, Десною, Трубежем та Сулою він будує в степу низку укріплень і переводить до них кривичів, в'ятичів, чудь, словен. Укріплення сполучалось на віддалі десятків кілометрів земляними валами з дерев'яними огорожами та проїзними брамами. Ця оборонна система нагадувала римські «лімес». Вали називали в народі «змієвими» почасти через їх форму, що нагадувала змія, почасти через те, що печенігів нарід порівнював із багатоголовим змієм. Таке порівняння зустрічаємо ще в билинах. Рештки цих валів існують і донині.

Але всі ці заходи не забезпечували спокою: час від часу печеніги проривалися і нещадно руйнували міста та села. Літопис зберіг фолкльорну пам'ятку про облогу печенігами Білгороду – під Києвом.

Володимир змінює внутрішню політику. Варязька дружина, яка свого часу допомогла йому досягти влади, переходить на друге місце. Навіть коли після заволодіння Києвом у 980 році варяги вимагали окупу, Володимир відмовив їм і спровадив їх до Візантії. Місце варягів посіла українська дружина, з якою князь радився, бенкетував, забаганки якої виконував, з якою «думав о строе земленем, и о ратях, и о уставе земленем». Зі старших дружинників обирає він відповідальних намісників, воєвід. Перші місця біля нього займають уже місцеві люди: дядько його, Добриня, згадуються воєводи – Вовчий-Хвіст, Блуд. Характеристично – в билинах багато місця приділяється Володимировим учтам, на яких збиралися його «багатирі»-витязі, що походили з різних верств людности: Добриня – аристократ, Олеша Попович – з священичого роду, Ілля Муромець – селянин, Дюк Степанович – з багатого купецтва і т. д.

Зникають місцеві «ясні князі»: Володимир роздає землі в управління синам, яких мав 12 від різних жінок, але центральний провід залишає у своїх руках. Тоді, наприкінці Х ст., зникають племінні назви: поляни, сіверяни, радимичі і т. д.; їх заміняють – кияни, чернігівці, смоляни і т. д.

Так творив Володимир колосальну державу – найбільшу своїми розмірами в цілій Европі, з централізованою владою князя, з міцними твердинями, славну своїми багатствами, зв'язану торговельними та дипломатичними стосунками з усім культурним світом того часу. Але ця могутня імперія складалась з різнорідних етнічних елементів, різних племен, мов і релігій. Володимир розумів, що треба було знайти, крім влади, об'єднуюче начало, і таким началом хотів зробити релігію.

Спочатку Володимир віддавав перевагу поганській релігії. Літопис оповідає, що в Києві, на горі перед княжим теремом, поставив він статуї Перуна, Хорса, Стрибога, Дажбога, Симаргла й Мокоша. Цей різноманітний пантеон богів викликає багато спроб пояснити його. Найпростіша з них – вважати ці імена за пізнішу вставку в літопис, за випадкове явище. Але навряд чи такий погляд правильний. Треба гадати, що Володимир, прагнучи об'єднати всі підвладні племена, поставив у пантеоні кумирів різних племен: Перун – бог війни, бог дружини, Дажбог і Стрибог – боги слов'ян, Симаргл та Хорс – жидівські боги, Мокоша – фінський. У цьому є деяка аналогія зі стародавнім Римом, де до Пантеону вводили богів підвладних народів. Треба звернути увагу на те, що в Новгороді поставлено тільки статую Перуна.

Володимир вимагав офіційного визнання цих богів, яким приносили навіть людські жертви. Літопис оповідає, що 983 року, після перемоги над ятвягами, Володимир звелів принести в жертву юнака та дівчину, але за юнака заступився батько, варяг, і розбурхана юрба вбила їх обох: так земля київська прийняла кров мучеників за віру.

Володимир був надто мудрий правитель, щоб не зрозуміти, що поганська релігія не могла об'єднати його держави, ані відіграти тієї великої ролі, яку відігравала християнізація для всіх держав Европи.

Вище вже була мова про те глибоке коріння, яке мало християнство в Україні-Русі. З далеких часів приходило воно різними шляхами: з грецьких колоній, з Балканського півострова, з Хозарського каганату, з Великоморавської держави. Протягом ІХ ст. маємо низку фактів, які доводять про існування християнської Церкви та християнської громади в Києві. Цікаво, що у другій половині XI ст. Ібн Хордадберґ згадував «руських купців», що звали себе «християнами». Ця вказівка свідчить про спонтанне поширення християнства, незалежно від будь-яких заходів влади. Не можна випускати з ока й діяльности Кирила та Методія і їхніх учнів.

Можна припускати, що чимало християн було і в оточенні Володимира, починаючи з його дитинства. Навіть у його полігамній родині були християнки: грекиня, колишня черниця, дві чешки, одна, а може й дві болгарині. Без сумніву, ще більше впливали на Володимира причини політичні. З другої половини ЇХ ст. проповідь християнства наближалася до кордонів Володимирової держави. Року 864 охристилась Болгарія, року 928-35 – Чехія, 962- 992 – Польща. Для Володимира було ясно, що тільки прийнявши християнство його держава зможе ввійти як рівноправна в коло європейських держав. Так психологічно й об'єктивно, з огляду на політичні умовини, міг прийти Володимир до переконання в конечності охрищення.

З літописів невідомо, де й за яких умовин прийняв християнство Володимир. «Повість временних літ» оповідає», що охристився він у Корсуні, але додає: «Се же не свідуще право, глаголють, яко крестился есть в Киеві, инни же реша: в Василеві, другии же инако скажют». Можливо, що зробив він це десь тихо й потаємно.

Які причини могли спонукати Володимира затаїти таку велику подію? Можна припускати, що, уже вирішивши охристити народ, і чекав для цього слушної нагоди, непевний, що не зустріне гострої і опозиції.

Коли саме охристився Володимир? На це дає відповідь чернець і Яків, пишучи, що після тієї події Володимир прожив 28 років. Дата смерти його незаперечна – 1015 рік, отже охрищення припадає на 987 рік. Нестор у «Житті Бориса та Гліба» подає також 987 рік. Обставини склалися для Володимира сприятливо. Року 987 візантійський полководець Варда Фока повстав проти імператорів і проголосив себе цісарем. Василь II та Константин звернулися до Володимира по допомогу. В передумовах цієї допомоги він поставив шлюб з сестрою цісарів Ганною, а вони як передумову шлюбу – охрищення його. Як припускає П. Ковалевський, тоді, наприкінці 987 року, Володимир і охристився.

Володимир вислав цісарям на допомогу 6.000 війська, яке двічі розбило Варду Фоку, а в 989 році самого його взято в полон і страчено.

Проте, позбавившись небезпеки, візантійські цісарі не виконали обіцянки. Вони пам'ятали тверду заборону свого Діда, Константина Порфірородного, який писав: «коли хозари, турки або Русь чи який інший північний або скитський народ. почне просити чи домагатися ... щоб посвоячитися з імператором ромеїв, взяти у нього дочку за себе або свою дочку віддати за імператора чи його сина – треба відповісти на таке ганебне домагання, що на те є заборона, страшна й непорушна постанова святого й великого Константина».

Тож Володимир, після тривалої облоги, здобув найкращу з візантійських колоній в Криму – Корсунь, чи Херсонес. Втрата Корсуня – з одного боку, а погроза Володимира, що він піде на Візантію – з другого – примусили цісарів, всупереч забороні, виконати умову й виправити сестру до Корсуня, де її й обвінчано з Володимиром. Після того він повернув те місто Візантії, як віно за дружину.

Володимир вернувся до Києва з багатими дарами, іконами, мощами святих, трофеями – в тому числі славетною корсунською квадригою. Вернувся як переможець у двох війнах і як зять візантійських цісарів. Це був апогей його слави. Тріюмфатор, єдиновладний володар величезної держави, в авреолі непереможного «воїтеля», під моральним прапором цісарів Другого Риму, він міг наважитися привести свій народ до хреста.

За «Повістю временних літ», охрищення Руси відбулося надзвичайно просто: Володимир наказав поскидати в Дніпро ідолів і в призначений день вийти всім над ріку. Люди весело входили у воду, а священики читали молитви. І була «радість на небеси й на земли, толико душ спасаемых».

Звичайно, справа не виглядала так ідилічно. Митрополит Іларіон, прославляючи в «Слові» Володимира за охрищення Руси, писав: «аще хто й не любовію, но страхом повелевшого крещахуся, понеже бе благоверіе его с властию спряжено». В усякому разі, прийняття християнства в Києві пройшло легше, ніж на периферіях держави, де ще довгий час поклонялися поганським богам. Багато поганських звичаїв перейшло до християнства, утворюючи так зване «двоєвір'я». Але серед українських племен не зафіксовано у джерелах фактів спротиву новій релігії, як то було на півночі – в Новгороді, Ростові.

Охрищення Руси викликало багато дискусій з приводу того, яке духовенство христило народ, в яких обставинах воно відбувалось, яку ієрархію встановлено. За давньою традицією, початок якій поклав ще Нестор, усе – ієрархів, священиків – дала Візантія. Із Корсуня привіз Володимир священика Анастаса, разом з «попами», і передав йому новозбудовану «Десятинну» церкву.

Ця візантійська традиція трималася в російській та українській історіографії до XX ст. Видатні історики, зокрема історики Церкви, Є. Голубинський, М. Грушевський, В. Пархоменко, останнім часом митрополит Іларіон, дотримувалися погляду, що Володимир прийняв християнську ієрархію з Візантії. Проте, така концепція викликала заперечення. Насамперед – у візантійських джерелах не згадується такої важливої події, як охрищення величезної держави за Володимира, тоді як у багатьох джерелах згадується охрищення за Аскольда. Це дивно тим більше, що про одруження принцеси Ганни збереглися відомості. Чомусь фактом охрищення не могла пишатися Візантія. По-друге – тяжко уявити успіхи християнізації – а вони були безперечно – при наявності грецького духовенства, яке розмовляло б і проповідало чужою для людности мовою. Невже були сотні перекладачів, які виступали посередниками між духовенством і народом? Попередні розмови, в яких ознайомлювано людність з новою релігією, її основами – могли провадитися тільки зрозумілою мовою. Служба Божа в нових храмах, проповідь, навчання в школах – все це вимагало духовенства, яке володіло б зрозумілою для народу мовою.

Ці міркування сприяли тому, що в 1913 році з'явилась гіпотеза приват-доцента Петербурзького університету, М. Приселкова, який доводив, що перша ієрархія на Україні-Русі та перше духовенство прибули не з Візантії, а з Болгарії, з Охріди, де існував незалежний від Візантії патріярхат.

Значна частина дослідників України приєдналася до цієї гіпотези, серед них: С. Томашівський, В. Абрагам, Є. Шмурло, Н. Кох, В. Погорелов, М. Чубатий, Т. Коструба, І. Холмський, П. Ковалевський, о. І. Назарко та чимало інших. Ця гіпотеза має багато підстав. З Болгарією Україна-Русь мала інтенсивні стосунки різного характеру. Святослав із своїм військом протягом чотирьох років (967-971) перебував у Болгарії. Володимирова жінка була болгаринею і можливо – матір'ю улюблених синів Бориса та Гліба, які мали християнські імена Романа та Давида, що належали членам княжої болгарської родини. В політичному відношенні Болгарія була для Руси менше небезпечною, ніж Візантія, де юрисдикція патріярха тягла за собою політичну залежність від держави. Великим аргументом була близькість мов болгарської та літературної мови Київської Руси, і священики-болгари легко могли порозуміватися з новою паствою.

Все це промовляє за те, що першими вчителями й церковними провідниками Руси були болгари. Цікаву рису до цієї гіпотези додав проф П. Курінний: досліджуючи рештки Десятинної церкви, що її збудував Володимир у Києві, він знайшов аналогію в техніці будівлі її з храмами Охріди, а не Візантії. Треба згадати ще одну гіпотезу: про римо-католицьке походження християнства на Україні. Одним із перших основоположників її був М. Коробко, на початку XX ст., а головними представниками були дослідники 30-их років XX ст. Н. Бавмґартен, Ж. Данзас, Т. Коструба та ін. В цій гіпотезі значне місце приділяють сазі про Олафа Тріґвісона, який нібито відіграв велику ролю в наверненні Володимира на християнство. Згадана сага не є певним джерелом, у ній багато плутанини, і тому цієї гіпотези не підтримали такі католицькі дослідники, як С. Томашівський, о. І. Назарко, д-р Г. Лужницький та ін.

Прийняття християнства, яким би шляхом воно не прийшло – безпосередньо з Візантії чи за посередництвом Корсуня або Болгарії – включало Україну в лоно православної Східньої Церкви й відкривало двері для величної, пишної візантійської культури, що переживала в Х-ХІ ст. новий ренесанс. У Х ст. Східня Церква, подолавши різні єресі, являла собою міцну, єдину, оновлену Церкву. «Константинополь ... справді був другий Рим ... І вся держава, ввесь народ це визнавали.» Св. Григорій Богослов назвав Константинополь «оком вселенної» і «взаємним вузлом Сходу і Заходу». Таким «вузлом» з не меншим Правом можна назвати й Київ.

Прийняття християнства з Візантії або з Болгарії не припинило зв'язків із Заходом, що їх започаткувала Ольга. Никонівський літопис зберіг вказівки на обмін посольствами Володимира і пап. Наприклад, 988 року, під час облоги Корсуня, посли від папи Івана XV принесли в дар мощі – голову св. Климента. 991 року знов приходило посольство від того ж папи. Року 994 літопис нотує повернення посольства Володимира з Риму. Року 1000-го являлись посли від папи Сильвестра II. Цей факт дуже важливий: папа був відомим ученим, учителем цісаря Оттона III, мати якого, Теофано, вдова Оттона II, була сестрою Володимирової дружини, Ганни. Разом з ними були посли від королів угорського та чеського. Року 1001-го ходили посли від Володимира до папи. Останній відомий акт взаємовідносин Володимира з папою – це проїзд через Київ до печенігів і назад у 1006-1007 роках єпископа Бруно з Кверфурту, родича цісаря Генріха II. Володимир його дружньо прийняв і супроводив до кордону своєї землі.

Усі ці факти свідчать про дружні стосунки Володимира з Римом, До цього треба додати, що в Україні дуже шанували пам'ять св. Климента, папи Римського. Можна сказати, що за Володимира в Україні творилася фактично автокефальна Церква, незалежна від Візантійського і Охрідського патріярхів, яка мала дипломатичні відносини з різними країнами. На незалежність її вказує хоч би такий деталь: Номоканон прийнято не в редакції патріярха Фотія з його передмовою, а до-«фотіївський», у болгарському перекладі. Так, за висловом Б. Грекова, «християнство, взяте від греків, у той же час не відмежоване від Заходу, стало кінець-кінцем не візантійським і не римським, а руським», – українським, скажемо ми.

Літописи не зберегли ані вказівок про організацію Церкви за Володимира, ані імен перших ієрархів. Побіжно згадується єпископів та митрополита у зв'язку з Володимировими радами та учтами. Не вдається скласти списка перших митрополитів, та й невідомо, чи були вони. Одні дослідники називали першим митрополитом Михаїла, інші – Леона, треті – Івана.

З іменем Володимира зв'язаний Устав, що оформлює церковний суд, визначає межі його та коло осіб, що йому підлягають. Не зважаючи на те, що найдавніший список його датується XIII ст., такі видатні дослідники, як М. Владімірський-Буданов,О. Лотоцький, М. Чубатий, о. І. Назарко, вважають його, бодай частково, за автентичний.

Володимир, християнин і володар християнської держави, став у ряді найвидатніших володарів Европи. Літопис згадує, що він мав «любов» з «околними князі ... с Болеславом Лядським, и с Стефаном Угрським, и с Андріхом Чеським». Така ж «любов» була між ним і скандинавськими володарями. Олаф Трігвісон, майбутній король Норвегії, був другом Володимира і деякий час жив у нього, про що оповідають саги.

Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західньоевропейських володарів. Старший син – Святополк – був одружений з дочкою польського князя Болеслава Хороброго, Ярослав – з дочкою короля Швеції Олафа – Інгігердою-Іриною, дочка – Премислава – була одружена з угорським королем Лядиславом Лисим, друга – з чеським королем Болеславом Рудим, третя – Марія-Доброніга – з Казіміром-Обновителем, королем Польщі.

Шлюб Володимира з Ганною зв'язав його не лише з візантійськими, а також і з німецькими цісарями: сестра Ганни – Теофано – як уже згадувалося, була дружиною цісаря Оттона II і матір'ю Оттона III, за малолітства якого вона була реґенткою.

Перший з українських князів, Володимир почав карбувати монету. До того монетними одиницями були гривні, зливки срібла певної форми, зв'язані з старою лічильною системою на куни, ногата, векпгі і т. д. Типи монет запозичено у Візантії, і було їх два – срібний і золотий. На одній стороні монети був образ Христа, на другій – постать князя на престолі, у всіх реґаліях, в княжому одягу; на деяких замість Христа був знак «тризуба».

Значення знаку «тризуба» остаточно не з'ясоване. Він зустрічається не лише на монетах Володимира та його нащадків, а також на цеглинах, на дармовісах, мечах, прапорах. Дехто з дослідників вважають тризуб за родинний знак Володимира та його нащадків.

Протягом 35-річного правління Володимир об'єднав не лише всі українські, але й слов'янські племена Східньої Европи, а також частину фінських та литовських. Збройною силою, дипломатичними стосунками, торговельними зв'язками, матримоніяльними союзами – Українська держава за Володимира стала на одне з перших місць в Европі. Величі цієї держави відповідала велич її столиці, Києва. Невелике місто, город Ігоря та Ольги, Володимир значно поширив, виріс новий центр староруської держави, в осередку якого стояв «двір теремний», з палацом часів Ольги або Святослава. Володимир оточив його новим кам'яним муром, з в'їздовою брамою, з пілонами, рештки яких знайдено на розі Велико- Володимирської та Велико-Житомирської вулиць. В цьому укріпленому місті збудовано три великі кам'яні палати та церкву св. Василя, на місці, де стояв Перун, Спаса, св. Софії та катедральну величезну церкву Богородиці, так звану Десятинну, бо на утримання її Володимир призначив десяту частину княжих прибутків. Над спорудою її працювали майстри різних національностей: греки, болгари, українці, і була вона розшшно оздоблена мармуром, фресками та мозаїками.

Київ був «суперником» Царгороду, і 1018 року німецький вояк, з тих, що прийшли до Києва під час міжусобної війни, був вражений багатством цього міста, його 8-ма ринками, 400 церквами, інтернаціональним натовпом на майданах: данів, скандинавів, франків, греків, вірмен – різномовною, різноплемінною масою людности.

Християнство внесло в життя народу вищу мораль, вищі ідеали, вищу культуру, осередками якої стали церкви. Вже для спорудження їх треба було мобілізувати багато фахівців – від мулярів до архітектів; оздоблення церкви потребувало малярів, мозаїстів, різьбарів. По закінченні будови, крім кліру, потрібно було багато грамотнихлюдей: читців, співаків тощо. При церквах Володимир засновував школи для навчання боярських та священичих дітей. Крім Києва будовано церкви й по інших містах – в Овручі, Василеві.

Можна сказати – жадна з історичних постатей нашої давньої історії не була так високо шанована за життя й не була такою популярною у наступних поколінь, як Володимир. Багатий цикл історичних переказів, пісень – так званих билин – зберегли пам'ять про Володимира - «красне сонечко», про його людяність, приступ- ність, демократизм, як сказали б тепер. Видатний ерудит, Київський митрополит Іларіон, через 30-35 років після смерти Володимира, в надхненному «Слові» так характеризував його та Русь: «не в худій бо і невідомій землі володів (Володимир), но в Руській, яка відома і слишима в усіх кінцях землі», і був там «єдинодержцем».

З Володимиром почалася нова доба в усіх галузях державного життя: політики, релігії, культури. «Часи Володимира Святого, чи Великого, – писав М. Грушевський, – були кульмінаційною точкою процесу будови, завершенням, так би сказати, механічної еволюції процесу утворення давньої Руської, Київської держави».

СВЯТОПОЛК (1015–1019)

Святополк, що перебував у Києві, скористався з наглої смерти батька й оголосив себе його спадкоємцем. Прагнучи захопити владу над усією державою, він підіслав убивників до улюбленого Володимирового сина Бориса Ростовського. Після Бориса забито молодшого брата Гліба та Святослава, князя Деревського. Таким чином у руках Святополка опинилася більша частина держави Володимира: крім Київщини, Сіверщини з Черніговом та Любечем, до неї входили землі Волинська, Деревська, Туровська, Ростовська та Муромська.

Стероризовані вбивством братів, інші брати не виявляли активности. Тільки Ярослав Новгородський зібрав військо, найняв варягів і рушив походом проти Святополка. В 1016 році Ярослав розбив Святополка під Любечем, і в 1017 році заволодів Києвом. Тоді Святополк удався по допомогу до тестя Болеслава. Влігі 1018 року Болеслав з військом, в якому були поляки, німці, угри, спільно з Святополком, який привів печенігів, подолав Ярослава з новгородцями та варягами і в серпні 1018 року здобув Київ, захопивши велику здобич; серед полонених була Володимирова родина: дружина й 9 дочок. Переможців урочисто зустрічали кияни з митрополитом Іваном.

Святополк та Болеслав надали перемозі всесвітнього характеру, виславши посольства до Німеччини та Візантії. Так у 1018 році Святополк об'єднав більшу частину Володимирової держави і поновив дипломатичні стосунки з двома імперіями. За допомогу він передав Болеславові червенські міста, Забужжя і, мабуть, пізнішу Галичину.

ЯРОСЛАВ І МУДРИЙ (1019–1054)

Тріюмф Святополка був недовгий: Ярослав з новим військом із новгородців та варягів взимку 1018-19 р. знову заволодів Києвом. Святополк утік до печенігів. Навесні 1019 року Ярослав розбив Святополка над р. Альтою, він втік кудись на захід і там «між чехи та ляхи» загинув. Невдасі Святополкові надано з поклоном перед щасливим Ярославом ім'я «Окаянного», – писав С. Томашівський.

Однак, ця перемога ще не забезпечила Ярославові єдиновладности. Року 1023, коли він усі зусилля звертав на повернення західніх земель, що їх «забрав» Болеслав, з Тьмуторокані прийшов брат Мстислав, прославлений боротьбою з кавказькими племенами ясів (лезгінів) та касогів (черкесів). У 1026 році, після війни, яка тривала три роки, брати «створи мир» і поділили Руську землю по Дніпру: Мстислав дістав лівобережні землі, а Ярослав – правобережні, Цісля того, до смерти Мстислава в 1036 році, брати жили мирно і спільно ходили на ворогів. Того ж 1036 року Ярослав ув'язнив свого брата Судислава, князя Псковського, і продержав його у «порубі» 24 роки, залишаючись єдиновладним володарем величезної держави (лише в Полоцькому князівстві правила династія Ізяславичів). Єдиновладно правив він 18 років, до 1054 року.

Правління Ярослава значною мірою було продовженням Володимирового: у зовнішній і внутрішній політиці він поглиблював те, що зробив Володимир.

Закінчивши боротьбу з Святополком, Ярослав, як згадано вище, старався повернути землі Західньої України, що їх забрав Болеслав: 1022 року він ходив до Берестя; скориставшися зі смерти Болеслава року 1030, узяв Белз; в 1031 р. ходив на Польщу і повернув червенські міста, взявши багато полонених поляків і оселивши їх у нових укріпленнях понад р. Россю, які будував проти печенігів. М. Грушевський вважав, що Ярослав повернув усі землі польсько-українського пограниччя. Гірше було з Закарпаттям: використовуючи усобицю після смерти Володимира, угорський король Стефан Святий (1000-1038) прилучив Закарпаття до Угорщини, і його син Емерік дістав титул «князя русинів». Після того до XX ст. перебувало воно в складі Угорської держави.

Ярослав кілька разів ходив також проти західніх сусідів: у 1038 році – на ятвягів, з якими воював і Володимир; у 1040 р. – на Литву; 1041 р. – на мазовшан і в 1047 р. – знову на мазовшан. Ці два походи на мазовшан провів він у допомогу Казімірові. Взагалі Ярослав багато уваги приділив польським справам. Під час міжусобної боротьби, що розгорілась після смерти Болеслава, він підтримував спочатку братів князя Меліка, а потім – його сина Казіміра, в майбутньому – Відновителя. На захист його інтересів Ярослав уклав союз з цісарем Генріхом III. Забезпечивши Казімірові престол, він видав за нього сестру Марію-Добронігу, а за віно дістав від Казіміра полонених, яких вивів 1018 року Болеслав Хоробрий – 800 дуці. Згодом одружив свого сина Ізяслава з сестрою Казіміра.

В піклуванні про віднову польської держави і Ярослав, і Генріх Ш виявили короткозорість: інтересам Німеччини та України не відповідало відновлення могутности Польщі.

Ярослав мав на меті поширити кордони своєї держави в напрямку фінських земель. У 1030 році ходив він на чудь і над Західньою Двіною збудував місто, яке назвав своїм хрищеним іменем Юр'єв (згодом – Дорпат, тепер Тарту), закріпивши таким чином свою владу за Чудським озером. У 1032 році ходив на заволоцьких фінів. На Північну Двіну ходив його воєвода Уліб, але похід був невдалий. Року 1042 повторив спробу підкорити північні землі – "ходив на Ямь" син Ярослава, що князював у Новгороді, Володимир, але наслідки походу невідомі.

Порівнюючи з добою Володимира, боротьба з печенігами втратила свою гостроту. До 1036 року вони не нападали на Україну, можливо, з причини ослаблення – з одного боку боротьбою з Україною, а з другого – постійним натиском зі сходу узів-торків, за якими посувалися половці. Останній масовий наступ печенігів відбувся 1036 року, коли вони облягли навіть Київ. Ярослав, з допомогою своїх постійних помічників – варягів, завдав печенігам жорстокої поразки, після чого вони покинули степи й пересунулися за Дунай. На побойовищі збудував Ярослав храм святої Софії.

Перемога над печенігами дала можливість Ярославові значно посунути кордон на південь. Над Россю він збудував лінію укріплень, зокрема місто Юр'єв (недалеко Білої Церкви), заселюючи їх бранцями, що їх повернув йому Казімір на віно за Марію Добронігу. Однак, його політика на півдні не дала багато позитивного, бо степи залишалися неосвоєними, а шлях до Чорного моря перетятий кочовими ордами.

Неясним залишається питання про похід Ярослава на Візантію в 1043 році. Перед тим, з часів Володимира, відносини України з Візантією були мирні. Час від часу були якісь стосунки між обома державами. Причиною походу було вбивство у Візантії якогось купця, – писав візантійський письменник Скилиця, але М. Грушевський не надавав віри його свідоцтву, припускаючи, що Ярослав, можливо, хотів настрашити Візантію й здобути нові привілеї для руської торгівлі. Проф. М. Андрусяк вважає, що причиною було бажання Ярослава унаслідувати візантійський престол, тому, що його друга жінка, Феодора, була дочкою цісаря Константина. З цим поглядом тяжко погодитися. Отже, треба покищо прийняти погляд М. Грушевського, що точніші причини тієї виправи невідомі.

Похід, яким керували син Ярослава Володимир та воєвода Вишата, закінчився повною поразкою частини руського війська, що йшла суходолом: її знищено, а полонених – осліплено разом з воєводою. Можливо, внаслідок цього укладено договір, закріплений шлюбом сина Ярослава, Всеволода, з царівною Анною Мономах.

Йдучи шляхами Володимира, Ярослав широко розгортає дипломатичні стосунки з західньоевропейськими володарями. Вище вже згадувалося про клопотання Ярослава з приводу віднови Польської держави й твердости лінії в обороні прав Казіміра. Ці відношення закріплено двома шлюбами: Марії-Доброніги з Казіміром-Відновителем та Ізяслава з сестрою Казіміра – Ґертрудою.

Ярослав мав широкі стосунки з Німеччиною. Вже під час боротьби з Святополком у 1016 році уклав він союз з цісарем Генріхом II проти Болеслава Польського, але цісар зрадив його, замирився і уклав союз з Болеславом. У боротьбі за віднову Польської держави Ярослав діяв у союзі з Генріхом III. В німецькій хроніці оповідається про його посольство до цісаря в 1040 і 1043 роках – з пропозицією одружитися з одною із дочок, але Генріх уже знайшов собі наречену. Син Ярослава, Святослав, був одружений з сестрою трірського єпископа Бургарта. Другий князь, імени якого не названо, був одружений з дочкою саксонського маркграфа Оттона з Орляґмунду; втративши чоловіка, вона повернулася до Німеччини й одружилася з сином баварського герцоґа Оттона з Нордгайму; третій, невідомий на ім'я, одружився з Одою, дочкою Леопольда, графа Штадтського. Такі матримоніяльні стосунки свідчать про зв'язки іншого характеру, які зближали Київську державу з Західньою Европою.

Інтенсивні відносини, успадковані Ярославом від Володимира, зв'язали його зі Скандинавією. Великі варязькі загони з'являлися як наймане військо в усіх головних війнах Ярослава. Його двір, його історія часто згадуються в саґах, хоч не завжди правдиво. Відомо, що у Ярослава перебував норвезький король Олаф II Святий, коли його вигнали з Норвегії. Син Олафа II, Маґнус, у майбутньому також король, виховувався в Києві. Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Скотконунґа Олафа Інґігердою-Іриною. Одна з дочок Ярослава, Єлисавета, була одружена з Гаральдом-Гардрада, родичем короля Олафа. Щоб здобути її руку, він з дружиною громив береги Середземного моря, як справжній вікінґ, і на честь її склав пісню, в якій оспівував «руську дівчину з золотою гривнею на шиї, яка нехтує ним». Посівши норвезький престол, Гаральд одружився з Єлисаветою. Пізніше він прославився в хрестоносних походах і загинув в Англії, прибувши туди з військом Вільгельма Завойовника. Є відомості, що Єлисавета після його смерти одружилася з королем Данії, Свеном Ульфсоном.

У 1016 році, коли Канут Великий заволодів Англією, сини забитого короля Едмунда, «Залізний Бік» Едмунд і Едвард, втекли до Швеції, а потім перебували в Києві, у Ярослава.

Були стосунки Києва з Угорщиною. Вище вже згадувалося, що дочка Володимира була одружена з угорським королем Владиславом Лисим. За правління Стефана І Святого (1000-1038), одруженого з Ґізелою Баварською, ревною прихильницею латинського обряду, сини Владислава – Андрій, Левента та Бела – втекли до Києва, де перебували від 1031 до 1046 року, коли Андрія покликано на угорський престол. Він одружився з дочкою Ярослава, Анастасіею-Аґмундою, і його правління позначилось підтримкою українців, які посідали в Угорщині високі пости. Знов переміг слов'янський обряд над латинським і при дворі запанувала слов'янська мова. В околицях Мукачева Андрій заснував манастир. Після короткої перерви – правління Бели – син Андрія І, Соломон (1061-1074), сприяв розвиткові в Угорщині слов'янської культури та слов'янського обряду, про що свідчать закони Владислава.

Багато відомостей збереглося про шлюб дочки Ярослава - Анни - з королем Франції Генрихом І року 1049 чи 1050.

По Ганну приїхало пишне посольство з трьома єпископами. Прибувши до Франції з багатим посагом, вона була повінчана й коронована в Раймсі. Ганна брала участь в правлінні ще за життя чоловіка. На деяких актах чи наданнях Генріх зазначав: «за згодою дружини моєї» або – «в присутності королеви Ганни». Після смерти Генріха в 1060 р. Ганна залишилася регенткою. Її син Філіп став королем Франції, а другий син Гуґо – родоначальником орлеанської лінії королівського дому. Року 1062 вона одружилася з графом Крепі де Валюа, а після його смерти повернулася до сина.

Ганна була видатною постаттю: папи – Микола II і Григорій VII – писали до неї шанобливі листи, вихваляючи ії чесноти, добрий вплив на Генріха I. На актах збереглися її підписи кирилицею та латиною – серед «хрестиків» видатних васалів, у масі неписьменних. З іменем королеви Ганни зв'язана передача написаної кирилицею т. зв. Реймської євангелії, що походить, треба гадати, з Києва; на цю євангелію присягали всі французькі королі під час коронування.

Так Ганна Ярославна, а можливо й інші королеви українського походження, приносили з собою не тільки коштовні посаги з багатої країни, але також і високу християнську мораль та вищу, ніж в Евроігі тих часів, культуру.

В Ярославовій добі, дуже важливій в історії української культури, оформлюється остаточно церковна справа. Уперше, в 1008 році, «митрополит Іван постави церков камену в Києві святих Петра й Павла й в Переяславлі постави церков камену Воздвиження Честного Креста». Року 1018 він зустрічав Святополка та Болеслава при вступі до Києва і їздив до Ярослава в справі обміну полонених. На початку 1020-их років він виступив як ініціятор канонізації Бориса та Гліба, і його заходами у Вишгороді збудовано дерев'яну церкву, до якої перенесено їх домовини, і сам Іван склав службу новим святим. На підставі всіх цих фактів дослідники вважають митрополита Івана не за грека, а за слов'янина; Є. Голубинський – за українця («природженого руського»), М. Присєлков, С. Томаішвський, Т. Коструба за болгарина.

Невідоме походження другого митрополита – Олексія, можливо, також болгарина, з яким закінчилася доба незалежносте української Церкви від Візантії. Неясно, в яких обставинах прибув десь у середині 1020-их років з Візантії митрополит-грек Теопемпт, і Україна, велика держава, більша, ніж увесь візантійський патріярхат, стала звичайною його провінцією.

Безперечним фактом є спроба Ярослава розірвати з візантійським патріярхатом. У 1051 році з його наказу зібралися в Києві єпископи і настановили митрополитом «Іларіона русина», священика церкви Спаса на Берестові, в улюбленому селі Володимира Літопис так характеризує Іларіона: «муж благ, і книжник і постник». Обрання Іларіона ясно показало, що могутня держава повинна мати свою незалежну національну Церкву.

Перший українець-митрополит був дійсно визначною особою, високоосвіченим ерудитом, блискучим промовцем і глибоким патріотом. Його «Слово о законі й благодаті», виголошене в Десятинній церкві, видатний твір, рівного якому не було в тогочасній грецькій Церкві.

За Ярослава можна вже сказати про організацію Церкви. Наприкінці правління Володимира було п'ять єпископій: у Києві, Чернігові, Білгороді, Володимирі-Волинському та поза Україною – в Новгороді. За Ярослава засновано шосту – в Юр'єві, над Россю.

Християнство за Ярослава значно поглиблюється. В Києві з'являються манастирі св. Юрія та св. Ірини. Недалеко села Берестова, на горі над Дніпром, у печері оселилися перші пустинножителі, священик Іларіон, згодом митрополит, до якого пристав Антоній, що був пострижений на Афоні і приніс в Україну ідеал чернецтва. До них стали приходити інші, що шукали самоти, і він постригав їх. Коли зібралося 12 чоловіка, Антоній пішов від них, настановивши ігуменом Варлаама. Князь Ізяслав подарував їм всю гору, і там заснували вони Печерський манастир. Біля Володимира-Волинського засновано манастир на передмісті Володимира, на Зимні – Святогірський. Були й інші манастирі.

Манастирі, зокрема Києво-Печерський, стають осередками культури. Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, співів, – а тоді вже існував нотний спів, так звані «крюки»; навчали малювання, мозаїчної справи. Великим і складним завданням було постачання книжок, насамперед – для церков. У манастирях їх переписували, оздоблювали мініятюрами, перекладали з грецької мови.

Школи були не лише при манаотирях, але також при більших церквах. Літопис оповідає, що в Новгороді Ярослав зібрав до школи 300 дітей. Треба гадати, що в Києві було їх не менше. При церкві св. Софії працювали фахівці, які перекладали та переписували книжки. Літописець згадує, що Ярослав «многи книги писав, положы в церкви св. Софии», – себто зібрав першу в Україні бібліотеку.

Вище згадувалося, що вже за Олега та за Ігоря були освічені люди, посли цих князів, які могли стати супроти учених Візантії з багатовіковою культурою і протиставити грецьким законам закони руські. Ці люди творили оточення Ольги і сприяли заходам Володимира у справі християйізації Руси та ширення християнської моралі. За часів державного будівництва Ярослава висококультурні люди допомагали йому в його праці – чи то в школах, чи в створенні бібліотеки, в перекладах та переписуванні книжок, в розвитку мистецтва. З них вийшли літописці – славетні Никон, Нестор та інші; вони дали плеяду ченців Києво-Печерського манастиря, зокрема неперевершеного ерудита, стиліста і філософа – митрополита Іларіона, автора «Слова о законі і благодаті», блискучого панегірика не лише Володимирові та Ярославові, але й своєму народові. Про свою авдиторію Іларіон казав, що то були люди «преизлиха наситившиеся премудрости книжної». Щоб так глибоко, як він, розуміти історичний процес, так досконало знати античну філософію, треба було мати надзвичайно високу культуру. Іларіон не мав рівних, але він мав оточення учених і письменників, хоч і не такого високого таланту. Представниками їх були літописці.

За Ярослава було укладено перший літописний звід і почали розвиватися красне письменство, переклади та оригінальна література.

В тих часах з'являються вже цілі роди, династії інтелектуальної еліти. Такий рід бачимо в нащадках воєводи Свенельда: син його – Малк-Мстиша, внук – Добриня, правнук – посадник Новгороду, Константин; його син – посадник Остромир, для якого переписано євангелію; син Остромира – воєвода Вишата, і син його – Ян уже діяч часів синів Ярослава. Сім поколінь!

Наявність висококультурних людей, що їх зібрав навколо себе Ярослав, дала право М. Грушевському писати про першу «Академію Наук» часів Ярослава. Вияв їх колективної праці почувається в усьому тому, що літопис приписує самому Ярославові, наприклад, в укладанні «Руської Правди» – першої збірки законів, що збереглася в літопису і, як діюче право, поширена була всюди там, куди сягала Ярославова влада. Те, що дійшло до нас – це лише уривки приватного характеру, але й вони свідчать про кодифікаційну працю.

Зберігається традиція Церковного уставу Ярослава, присвяченого церковному судові, головно в справах моралі та подружніх відносин. Те, що збереглося під цією назвою, належить до XV ст., але, можливо, основа йде таки від Ярослава.

Ярослав приєднав до Києва величезну площу землі, у кілька разів більшу, ніж мало місто Володимира, і оточив її валом.

Археологічні досліди виявили Грандіозність цієї будови. Всі вали Х-ХІ ст. складалися з великих «кліток», з дерев'яних колод, засипаних глиною, розміром 3x3 кв. метри. Основою вала були 6 таких кліток, себто вал мав 18 метрів ширини і коло 7 м. висоти, або й більше. На ньому був дерев'яний частокіл (шпичастий паркан). Київський вал мав чотири в'їздові брами: Лядську (згодом Львівську), Жидівську та Угорську. Головна південна брама звалася Золотою і мала два поверхи з церквою Благовіщення на другому поверсі, завершеною позолоченою банею.

У цій частині міста, де Ярослав у 1036 р. переміг печенігів, стояла церква св. Софії – Премудности Божої, що являла собою видатний твір мистецтва. Дорогоцінні мозаїки, фрески, мармур, шифер оздоблювали її стіни й дали право митрополитові Іларіонові сказати в «Слові о законі»: «вона дивна и славна всім округлим странам, якоже не обрящеться ина во всем полунощи земленим од востока до запада».

Недалеко церкви св. Софії стояли храми, присвячені патронам князя й княгині: св. Георгія (Юрія) та Ірині, від яких залишилися тільки фундаменти та уламки фресок. Недалеко від собору св. Софії стояв палац митрополита, а далі – княжі палаци. Вони були кількаповерхові і також оздоблені мозаїками та фресками. У Ярославовім палаці була велика «тронна заля», або грідниця, де він , приймав послів та влаштовував учти. На другому поверсі були просторі «сіни» – балькон чи ґалерія. В цій же частині міста знаходились двори високих сановників: Борислава, Воротислава, Гліба.

Попід горою, на Подолі, розташувалось торговельно-промислове місто, де жили ремісники, купецтво, була пристань, де причалювали торговельні судна. Були на Подолі ринки. Тітмар Мерзебурський нарахував 8 ринків зі слів німецького вояки, що був у Києві в 1018 році. Там, на «торжищі», збиралося віче, там бився живчик багатого міста.

Ярославова доба характеризується надзвичайним піднесенням мистецтва. Храм св. Софії був справжнім музеєм, що міг би бути поставлений в ряду найвизначніших мистецьких пам'яток Европи XI ст. Впливи візантійського, вірменського і романського мистецтва Західньої Европи з'єдналися тут в одне нове, неповторне, що творив український народ і що й досі дивує своєю красою. Св. Софія не була єдиним такого роду твором: залишилися рештки інших київських церков, недобудований храм Спаса в Чернігові, знаємо про храми в Переяславі та інших містах.

20-го лютого 1054 року Ярослав помер, залишивши заповіт у якому поділив поміж дітьми всю державу: трьом старшим дав він більші частини, двом молодшим – менші. Ізяслав одержав Київ, Деревську землю, Новгород та Турово-Пинську волость і, очевидно, разом з Новгородом Псков; Святослав – Чернігів з більшою частиною Сіверщини, землі радимичів та в'ятичів і Тьмуторокань. Пів- денна частина Сіверщини з Переяславом і, крім того, Ростов, Суздаль, Білоозеро, Поволжя припали Всеволодові. Молодіш сини одержали: Ігор – Волинь, Вячеслав – Смоленськ. Внук Ярослава, син старшого Ярославового сина Володимира, Ростислав, можливо, одержав Червенські городи і Галичину; принаймні його сини володіли там пізніше. Полоцьком володів внук Ізяслава — Всеслав, і Полоцьке князівство жило своїм окремим, сепаратним життям.

Розподіляючи землі, Ярослав заповідав, щоб сини жили дружно й шанували старшого сина «в отця місце», встановлюючи таким чином моральний пріоритет старшого брата.

Це було фатальне рішення. Коли попередні князі ділили між синами землю, завжди знаходився один, який знову об'єднував державу. Серед Ярославових синів не знайшлося такого, та й ніхто з них не відзначався державницьким хистом. Найвидатнішим був другий брат — Святослав. Взагалі цей поділ підривав ідею єдности, а ідеальна влада сеньйора не мала потрібної екзекутиви, щоб затримати цілість держави.

Ярослав не передбачав, як далі наслідуватимуть землі його сини та онуки, і обмежився порадами морального характеру. В основу всієї державної системи покладено династичний зв'язок, бо державна ідея тоді була ще надто слаба. Сеньйорат був загальновизнаною державною інституцією середньовічного політичного права Угорщини, Польщі, Чехії. Додержування його ставило питання про категорію так званих «ізгоїв» деклясованих княжат, батьки яких померли, не досягнувши права на великокнязівський престол. Як побачимо, в такому становищі опинився в момент смерти Ярослава його онук, син померлого новгородського князя Володимира.

ІЗЯСЛАВ І
(1054—1068; 1069—1073; 1077—1078)

Декілька років старші Ярославичі правили мирно, в згоді між собою, так що цю добу можна назвати фактичним тріюмвіратом трьох братів: Ізяслава — київського і новгородського князя, Святослава — князя Чернігова, Мурома і Тьмуторокані, та Всеволода — князя Переяслава і Ростова.

Після смерти Вячеслава, в 1057 році, брати спільно перевели Ігоря з Волині до Смоленська, а Волинь перейшла до Ізяслава. Після смерти Ігоря брати поділили Смоленськ. В обох випадках синів Вячеслава та Ігоря в рахубу не взято. Три брати спільно звільнили з «порубу» Судислава, спільно зі своїми боярами доповнили «Руську Правду», спільно воювали проти Всеслава Полоцького, який захопив був міста Ізяслава — Псков та Новгород. Після перемоги над ним на р. Немизі брати в 1067 р. підступно схопили Всеслава з синами й замкнули у в'язниці в Києві. Землю брати поділили так: Галичину, Волинь та Полоцьк узяв Ізяслав, а за це Новгород передав він Святославові; Смоленськ узяв Всеволод. Разом ходили брати 1060 року проти торків, або узів, які без бою повтікали, але за ними прийшли найміцніші з усіх кочовиків — половці. 1062 року вони розгромили Всеволода й пограбували Переяславщину, а коли три брати 1068 року виступили проти них з великими силами — розбили їх над р. Альтою й сплюндрували Київщину та Переяславщину.

Коли Ізяслав утік до Києва, кияни скликали на Подолі на торговищі, віче, на якому ухвалили послати до Ізяслава людей просити коней та зброю для походу проти половців. Ізяслав відмовив їм. Треба думати, що вже раніше були — невідомі ближче — непорозуміння між ним та населенням, і він побоявся, що цю зброю звернуть проти нього. Тоді учасники віча пішли «на гору», розгромили двір тисяцького Коснячка, либонь вважаючи його за головного винуватця поразки. Після того частина їх рушила розбивати в'язницю і визволяти «свою дружину» (це стверджує, що вже раніше були якісь загострення відносин між Ізяславом і населенням), а друга частина пішла до княжого палацу, де сперечалася з князем, який сидів «на сінях» — на ґалерії. Переговори не заспокоїли народ, і він кинувся до «поруба», звільнив Всеслава з синами й проголосив його Великим князем. Так описує літописець перше народнє повстання у Києві.

Ізяслав, почуваючи себе заслабим для боротьби, втік до Польщі і за сім місяців повернувся з польським військом на чолі із королем Болеславом Сміливим. Всеслав утік до Полоцька, і Ізяслав без бою ввійшов до Києва. Однак, напередодні син його, Мстислав, жорстоко покарав повстанців: 70 чоловікa стратив, багато осліпив. Віче з Подолу переведено на «гору», де легше було за ним стежити.

Назовні відносини братів встановилися. Року 1072 всі вони брали участь в урочистому перенесенні мощів Бориса та Гліба до нової церкви у Вишгороді, яку спорудив Ізяслав.

Але незабаром стався конфлікт, і рівновага володінь була порушена. Полоцьком володів Всеслав, але Новгород, що його колись Ізяслав дав Святославові, як компенсацію за Полоцьк, залишився у нього. Отже Святослав мав найбільше земель. Літопис каже, що Святослав «намовив Всеволода проти Ізяслава», і 1073 року вони примусили Ізяслава знов тікати з родиною із Києва. Його землі поділили брати так: Святослав приєднав до своїх володінь Київщину та Поволжя, а Всеволод — Волинь і Турів. Святослав став значно сильніший, ніж Всеволод.

Ізяслав звернувся по допомогу до Болеслава II, давгш йому за це великі скарби. Ситуація в Европі була надто тяжкою: вона була поділена між двома силами, які боролися за інвеституру — цісарем Генріхом IV і папою Григорієм VII. Болеслав не міг підтримати Ізяслава, бо в самій Польщі були прихильники цісарської партії, тоді як сам він належав до папської. Вплинув на нього й син Всеволода, Володимир Мономах, який вимагав зректися допомоги Ізяславові; за це князі дали допомогу Болеславові проти Чехії та Угорщини.

Ізяслав рушив до цісаря Генріха IV з подарунками — посудом і одягом величезної ціни. Той обіцяв підтримку, і вирядив до Святослава свого свояка Бургардта, єпископа Штаденського, з вимогою Генріхові IV подарунки ще більшої вартости, ніж Ізяславові дарунки, за те, щоб не допомагав Ізяславові. Хроніст Лямперт пише, що Бургардт привіз від Святослава Генріхові IV стільки золота, срібла й дорогого одягу, що ніхто не пам'ятав, щоб коли в Німеччину привозили стільки. «Очевидно, тодішня Русь мала чим заімпонувати бідній ще тоді і малокультурній Німеччині: багатством, розкішшю, комфортом, своєю вирафінуваною грецько-орієнтальними впливами штукою», — писав М. Грушевський.

Ізяслав, не дочекавшись повороту Бургардта, вирядив сина Ярополка до ворога Генріха IV — папи Григорія VII. Папа, замість реальної допомоги, дав два листи — 17 і 20 квітня — один на ім'я Болеслава Сміливого з наказом повернути гроші, які він узяв за допомогу, а другий — на ім'я Ізяслава-Дмитра, в неясних виразах закріплюючи за ним «королівство руське». До цього епізоду, мабуть, відноситься так званий «Кодекс Ґертруди», або Трірський псалтир, з чудовими мініятюрами. На одній з них — постать Апостола Петра, до ніг якого припала жінка в князівському корзні; поруч — князь і княгиня в пишних убраннях. На другій — Христос на престолі двома руками тримає вінці над князем та княгинею; за ними постаті — Апостола Петра та св. Ірини і написи: «Ярополк, Петро та Ірина». Хоч М. Грушевський скептично ставився до цих мніятюр, все ж їх треба вважати за докази перебування Ярополка у папи Григорія VII в 1075 році.

Цей короткий відтинок часу — 1073-1077 рр. — надзвичайно цікавий відносинами між Україною і Західньою Европою. За цей час даілі у внутрішні справи князів втягнуто Европу. Ізяслав мандрує до Німеччині, наче по добре відомій йому країні. Тут, можливо, родинні зв'язки, завдяки численним шлюбам, їде до саксонського маркграфа Дедо, з ним до Майнцу, до Генріха IV; в цій справі Генріх IV двічі висилав послів до Святослава (один раз — Бургарда, другий — Маґдебурзького архиепископа Фрідріха); багатства, що їх одержав Генріх IV, допомогли йому в боротьбі проти папи. Далі — звернення Ізяслава до папи і листи його. Україна вже увійшла в коло европейських держав.

Третє правління Ізяслава (1077-1078) виповнене боротьбою з молодшими князями-«ізгоями». Перший конфлікт з ними стався ще за володіння тріюмвірату, 1064 року, коли Ростислав Володимимирович, заволодівши Тьмутороканню, вигнав звідти Гліба Святославича, але незабаром був отруєний корсунським греком: мабуть, він втручався в справи Криму. В момент повороту Ізяслава князів-«ізгоїв» стало більше, і вони завзято допоминалися своїх прав. Тьмуторокань стала свого роду Запоріжжям, куди тікали молоді князі з-під опіки дядьків і де збирали сили для боротьби. На зміну гегемонії Києва виступає сепаратизм окремих земель.

Року 1078 вибухла перша війна між старшими і молодшими князями. Всеволод здобув від Ізяслава Чернігівщину, якою колись володів Святослав. Це викликало похід Святославичів, яких підтримали інші «ізгої». На допомогу взяли вони половців — явище, що стало постійним у князівських війнах. На Нежатиній ниві — урочищі біля Чернігова — стався бій, в якому загинули Ізяслав і молодий князь-«ізгой» Борис Вячеславич.

У «Слові о полку Ігоревім» зворушливо згадується цю трагічну битву, а літописець присвятив Ізяславові цілий панегірик, забуваючи й розправу з киянами року 1068, і те, що 1078 року правда була на боці Боріса та Олега, а не їхніх стриїв.

СВЯТОСЛАВ II (1073—1076)

Святослав правив надто короткий час, і відомості про нього дуже бідні. Серед них можна виділити дві важливі групи фактів. Насамперед — пробудження громадської думки, з якою Святослав мусів рахуватися. Носієм такої думки виступив Києво-Печерський манастир, де скупчилася розумова еліта України. Найбільше значення в тому манастирі мали його основоположники — Антоній і Теодоcій. За правління Ізяслава його прихильником був Теодосій. Антоній, як видно, був в опозиції до Ізяслава, не знати ближче чому; він був на боці Всеслава, і коли 1069 року Ізяслав повернувся до Києва, Антонія переховував у Чернігові Святослав. М. Грушевський припускав, що за тих часів до Святослава могло перейти більше людей, незадоволених з Ізяслава.

Позбавлення Ізяслава престола викликало в Києво-Печерському манастирі реакцію проти Святослава. Ігумен Теодосій, запрошений Святославом, не прибув до нього на трапезу, він писав «епистолії», виступав усно, порівнюючи Святослава з Каїном, і вимагав повороту престола Ізяславові. Святослав примушений був рахуватися з Теодосієм, запобігав його ласки, виявляв до нього пошану, і досягнув того, що Теодосій дозволив поминати на єктеніях Святослава, але після Ізяслава. Ці факти свідчать про те, яке місце належало Києво-Печерському манастиреві та його ігуменові в Українській державі. З другого боку відчувалася опозиція в Київській дружині, зокрема в зв'язку з переходом до Києва чернігівської дружини.

Святослав правив не повних три роки; найздібніший з усіх Ярославових синів, він намагався захопити якнайбільше земель, прагнув єдиновладдя.

До історії перейшов він як книголюб, подібно до Ярослава, і з його ім'ям зв'язані два Збірники — 1073 та 1076 років. Обидва Збірники переписав якийсь Іван, а може це були два різні Івани. На другому є примітка, що переписано його «из многих книг княжих». Зміст їх — переклади різного роду статтей з болгарських та грецьких ориґіналів. Збірник 1076 р. прикрашений чудовими мініятюрами, серед них — портретне зображення Святослава з родиною. Збірник 1073 року укладений був власне не Святославом, а ще Ізяславом.

Року 1077 великокнязівський престол посів Всеволод. Чернігів він віддав синові Володимирові, а Волинь — Олегові Святославичеві. Діставши вістку про смерть Святослава, Ізяслав, з допомогою Болеслава II, рушив на Україну. Всеволод без боротьби передав йому великокнязівський престол.

ВСЕВОЛОД (1078—1093)

Останній з Ярославичів, Всеволод об'єднав під своєю владою Київ, Чернігів, Смоленськ, Переяслав, землі над Волгою і прагнув поновити єдність Київської держави. Однак, все правління його виповнено було боротьбою з «ізгоями», число яких незаконно збільшено синами великого князя Святослава. У боротьбі з ними головним діячем був талановитий син Всеволода — Володимир Мономах. Поза владою Всеволода залишалися Полоцьке князівство, де князював Всеслав, землі Ізяславичів: Володимир, Туров і Пинськ (Ярополка) та Новгород (Святополка) і Галичина, де князювали в Перемишлі, Теребовлі та Звеyигороді три брати Ростиславичі: Рюрик, Володар і Василько. Про них дійшло небагато вісток, але видно, що вони завзято боронили свої землі від Угорщини, Польщі, Волині.

Володар і Василько року 1084 заволоділи Володимиром, що належав Ярополкові. Володимир Мономах відібрав його від Ростиславичів і передав знов Ярополкові. Це викликало ненависть між Ростиславичами та Ярополком, і року 1087 по дорозі до Звенигороду Ярополка вбив скритовбивник, який втік до Перемишля, до князя Рюрика. Це викликало підозру, що в злочині брали участь Ростиславичі. Всеволод закінчив тим, що закріпив за Ростиславичами все Підкарпаття з Теребовлею. Частина Волині з Володимиром, що звалася пізніше Володимерія, дісталася, згідно з волею Всеволода, «ізгоєві» Давидові Ігоревичеві. Берестя виділено Святополкові Ізяславичеві: він обміняв Новгород на Турово-Пинську волость.

Святославичі, всупереч усім правам, втратили батьківську спадщину. Гліб загинув 1078 року на засланні, а Романа 1079 року забили під час походу на Переяславщину його ж спільники-половці. Найактивніший Олег, після невдачі на Нежатиній ниві 1078 року, втік до Тьмуторокані, але там його схопили хозари й передали грекам — треба гадати — на бажання Всеволода. Греки продержали його у в'язниці чотири роки, і лише 1083 року він повернувся до Тьмуторокані. Молодший Святославич — Ярослав — сидів у Муромі.

Боротьба з «ізгоями» була страшна тим, що відкривала шляхи в Україну половцям, яких «ізгої» брали за допоміжне військо. Приходили половці й самі, палили міста і села, плюндрували країну, забирали полонених. Боротьбу з ними вів головним чином Володимир Мономах. У своїй автобіографії він перелічує десятки походів. Всеволод, хоч порівняно не був ще старий, сам рідко брав участь в походах, і виявив себе як обережний дипломат. Володимир Мономах в автобіографії писав, що Всеволод був дуже освічений: не виїжджаючи нікуди («дома седяй»), вивчив п'ять мов. До цього, можливо, примушувало й те, що, крім дипломатичних стосунків з Европою, мав він складні умови в родині: одружений з візантійською царівною, Мономах (це ім'я передалося старшому синові, Володимирові), мав свояками королів Франції, Угорщини, Норвегії по сестрах; Польщі, Саксонії — по братах; доча Євпраксія була німецькою цісаревою, а син Володимир одружився з дочкою англійського короля Гаральда ІІ, Ґітою, що згинув у битві при Гастінґсі, р. 1066; в тій же битві загинув Гаральд Гардрада, чоловік Єлисавети Ярославни, король Норвегії, що прийшов був з військом Вільгельма Завойовника, короля Нормандії, на завоювання Англії. Так у цій далекій країні два Гаральди — свояки київських князів — наклали головами.

З чужоземних шлюбів часів Всеволода найважливіший був шлюб його дочки Євпраксії-Прокседи. Молоденькою дівчиною видано її 1084 р. за маркграфа саксонського Генріха Довгого. Хроністи оповідали про її надзвичайно багатий посаг. Після його смерти Євпраксія-Прокседа одружилася 1089 року з цісарем Генріхом IV, і Генріх IV коронував її. Тоді дістала вона ім'я Адельгайди. Можливо, грали тут ролю матеріяльні розрахунки: Генріх IV не забув скарбів, що їх дістав від Ізяслава за допомогу, і від Святослава — за невтралітет у боротьбі братів за престол, та й посаг Євпраксії прибув на верблюдах до Німеччини лише 5 років тому.

Які б причини не викликали цей шлюб, він виявився дуже нещасливим. Генріх IV, як оповідали німецькі хроністи, надзвичайно жорстоко поводився з молодою дружиною, а Генріхів син, Конрад, виступивши на захист мачухи, лише погіршив цим її становище. Коли Генріх IV, продовжуючи боротьбу за інвеституру, вирушив до Італії проти папи, він ув'язнив Адельгайду в Вероні, але вона втекла з в'язниці до маркграфині Тосканської, Матільди, головного ворога Генріха IV, і Матільда допомогла їй звернутися до папи Урбана II. Справу її з Генріхом IV обговорювали, згідно з волею папи, на Соборі в Констанці, а потім у П'яченці р. 1095 — перед 30-тисячним натовпом. Генріха IV засуджено і виклято за знущання з жінки. Євпраксія повернулася до Києва, вступила до манастиря, де й померла 1109 року. Трагічна доля київської княжни стояла кілька років в центрі уваги всієї Европи й відограла значну ролю в долі Генриха ІV.

Дуже складні були взаємини Всеволода з Візантією. Одружений з Мономахівною, він, очевидно, не мав жадних конфліктів на церковному ґрунті. Цісар візантійський, Михаїл VII Дука, написав до Всеволода два листи, в яких вихваляв його побожність, закликав до солідарности з Візантією, просив допомоги.

Після Іларіона, про якого незнати, чи він помер митрополитом, чи примушений був залишити катедру, тільки 1072 року бачимо митрополита-грека Юрія. Від 1077 року з'являється митрополит Іван II Продром, теж грек, видатний учений.

Року 1054 стався поділ Церков. За 20 років після того папи починають шукати шляхів для поновлення їх єдности. Цього прагнув папа Григорій VII, це сприйняли його наступники — папи Віктор III, Урбан II і антипапа Климент III, який вислав до Києва, до митрополита Івана ІІ посольство, з кардиналом Григорієм на чолі з пропозицією з'єднатися з Римською Церквою. Лист Климента III не зберігся, але збереглася відповідь митрополита Івана II, в якій він заявляє, що не має права вирішувати питання об'єднання Церков і радить звернутися до патріярха. Важливим є спокійний, лагідний тон відповіді митрополита; він передає привіти Климентові III, клірикам та пастві від себе, руських єпископів та «мирян». Папу називає «всесвятішим і преосвященним братом».

На кінець XI ст. припадає кілька не цілком ясних, але цікавих фактів. Після смерти митрополита-грека Івана III 1090 року, в літописі згадується ім'я Єфрема, єпископа Переяславського, як митрополита, але не Київського, а Переяславського. Невідомо, хто був він: грек, вірменин чи українець. З його біографії видно, що був він при дворі Ізяслава, потім постригся в Києво-Печерському манастирі.

Єпископ Переяславський Єфрем будував у Переяславі церкви, мури, переніс мощі св. Теодосія до церкви Києво-Печерського манастиря. Це викликає сумнів, чи був він греком, бо митрополити-греки ставилися вороже до канонізації українських святих. Можливо, що Всеволод без благословіння патріярха передав Єфремові управління митрополією.

З правлінням Всеволода зв'язана така подія. Року 1087 італійці «перенесли» до міста Барі з Мир Ликійських мощі св. Миколая до спеціяльно збудованої базиліки. Пишне святкування, що відбулося там, описав приявний, з прізвища невідомий українець у «Сказанію». Він згадує наших князів: великого князя Всеволода, Чернігівського — Володимира Мономаха, папу Германа (помилка переписувача: Урбана II), єпископів, не роблячи різниці між православними і католиками. Припускають, що автором цього твору був Єфрем. Десь у 1090-1093 рр. «Сказаніє» з'явилося в Україні, і незабаром укладено службу з нагоди перенесення мощів (призначену на 9 травня), з акафістом, в якому перелічено чудеса в Барі та в Україні. Отже, Україна була цершою православною країною, яка святкувала перенесення мощів до латинської Італії, бо, звичайно, підстав для радости Візантія в тому не мала.

Другим цікавим фактом е літописна згадка, що 1091 року до Києва прибув «Феодор грек митрополит от папи из Рима й принесе багато мощей святих». Тут ясно одне: стосунки між Києвом та папами не припинялися протягом 40 років після поділу Церков. Десь наприкінці XI ст. згадувано в Україні в молитві Собору Богоматері імена святих, яких не визнавала грецька Церква: Канута, Беовульфа, Олафа, Маґнуса, Албана; чеських святих — Віта, Вацлава, Людмилу. Цікаво, що в Чехії дуже рано почали шанувати святих Бориса та Гліба, раніше, ніж в Україні. Все це свідчить про незалежність Української Церкви від Візантії.

Цікавий своєю високою толерантністю в питаннях релігії «Путивник» ігумена Данила, чернігівця родом, який трохи пізніше, в 1108-1112 рр., за часів Єрусалимського королівства, відвідав Єрусалим. Він оповідав про відвідини короля Балдуїна, уважне ставлення до нього короля, про відвідини манастирів католицьких та православних.

Рівнобіжне з тенденцією до повної толеранції в релігійних питаннях існує протилежна: під впливом грецького духовенства, головно митрополитів-греків — зароджується вороже ставлення до латинства. «Одинока полемічна література, яка зосталася нам з давньої Руси, звернена проти латинян і майже вся вийшла з-під пера греків ХІ-ХІІ в.», — писав М. Грушевський. Греки, приходячи в Україну і застаючи тут чужинців-латинян, остерігали паству проти них.

Становище цих проповідників ускладнювало те, що число шлюбів членів княжої родини з «латинниками» зростало, а за ними, треба припускати, йшли й двірські шлюби. Одним із перших творів проти латинян було «Стязание с Латиною» митрополита Юрія (1070-1077 років).

Зі смертю Всеволода закінчилося перше покоління спадкоємців Ярослава, і вже за цей короткий час — 39 років — виявилася цілковита непридатність його системи до України: зростання числа «ізгоїв», боротьба їх за свої права й землі, війни, в яких з руки скритовбивців загинуло чотири князі (Ізяслав, Борис, Роман і Ярополк), та чорні хмари половців, що їх молодші князі, доходячи своїх прав, наводили на Україну,

Після смерти Всеволода великокнязівський престол міг посісти син його, Володимир Мономах, який був увесь час його підпорою, вів усі війни, «скачучи з Смоленська в Переяслав і з Переяслава під Броди», — був, за висловом М. Грушевського, «паном ситуації в Києві». Але Володимир Мономах не захотів цього і запросив на великокнязівський престол Ізяславового сина, Святополка, а сам пішов у Чернігів.

СВЯТОПОЛК-МИХАЇЛ (1093—1113)

Правління Святополка позначилось передусім жорстокими нападами половців, які сплюндрували південні землі Київщини, Переяславщини, Київ, його манастирі і заходили на Чернігівщину, Сіверщину. Тоді втратила Україна свої колонізаційні здобутки на півдні.

На чолі половецької орди стояв Боняк, що довгий час уособлював в очах українців половецьку навалу («Боняк шолудивий»). Ця страшна трагедія українського народу відбулася на тлі невгамованої міжусобної боротьби князів, які, замість об'єднання, використовували ворогів України для зведення своїх порахунків. Не допомагали ні окупи, що їх давали князі половцям, ні шлюби князів з половецькими князівнами. Сам великий князь Святополк одружився був з дочкою Тугорхана, в надії забезпечити спокій, але — марно.

Це була оргія половецьких нападів: одночасно три великі орди під проводом Боняка, Курі та Тугорхана пустошили Україну. Тесть Святополка обложив Переяслав. Становище характеризує такий факт: року 1094 мешканці Юр'єва в Пороссі з єпископом утекли до Києва, і Святополк заснував для них місто коло Витечева.

Бояри «розважні», — як пише літописець, — переконували князів припинити «котори». «Потім порозумієтеся між собою, а тепер кінчіть справу з половцями», — казали вони. Нарешті князі погодилися з'їхатись восени 1097 року в Любче, урочище біля Києва. Приїхали: Святополк II, Володимир Мономах, Давид та Олег Святославичі, Давид Ігорович, Василько Ростиславич. Полоцьке князівство не було репрезентоване, бо фактично зібралися на нараду тільки князі-Ярославичі. Головною ухвалою Любецького з'їзду було таке: кожен володіє своєю «отчиною»: Святополк — по Ізяславові, Володимир — по Всеволодові; Давид, Олег та Ярослав — по Святославові, а решта — волостями, що їх дістали від Всеволода: Давид Ігорович — Володимиром, Володар та Василько Ростиславичі — Перемишлем та Теребовлею. Ця ухвала покладала в теорії кінець концентраційній політиці, кінець "збиранню" земель, виявленому Ярославичами. Але принцип не був доведений до кінця, і Новгород залишився у Мономаха, а не повернувся до Святополка.

Друга ухвала — встановлення союзу князів для оборони і відповідальність за його порушення покладалася на весь союз князів.

Третя ухвала: союз князів проти половців і заборона приватних союзів князів з половцями.

Проте, дружні ухвали Любецького з'їзду були негайно порушені. За підмовою Давида, князя Волинського, нібито Василько Теребовельський хоче забрати Волинь, Турово-Пинське князівство та волинські землі Святополка — Святополк захопив Василька й наказав його осліпити. Це викликало трилітню війну, в якій взяли участь Угорщина та Польща (1097-1100). На з'їзді у Витечові в 1100 році ухвалено покарати Давида, відібравши у нього Волинь і передавши її Святополкові, співучасникові в злочині. Але кару для Давида визначено не надто тяжку, бо йому дано замість того Божську та Острозьку волості, Дубен і Чарторийськ, крім того 400 гривень, а згодом — Дорогобузьку волость.

Під час цієї війни були моменти, коли знов забирало голос віче. Наприклад, 1098 року, після осліплення Василька, віче у Володимирі поставило Давидові вимогу назвати бояр, що намовили його проти Василька; бояр віддано Ростиславичам, які стратили їх.

Почувши про осліплення Василька, Володимир Мономах, разом із Святославичами, пішов на Київ. Святополк хотів був тiкати, але cправу взяла в свої руки київська громада, яка вислала до Володимира митрополита, а з ним княгиню Ганну, мачуху Володимира, яку він дуже шанував. Вони умовили Володимира не воювати і тим не йти на руку половцям. Тут цікаві — і участь людности Києва, і роля княгині Ганни, треба гадати, популярної в народі.

Після Любецького та Витечівського з'їздів Україна являла собою таку картину: Правобережжя — належало Ростиславичам та Ізяславичам, Лівобережжя — Святославичам і Володимирові Мономахові, який правив Переяславом, Смоленськом, Новгородом та Поволжям; його володіння було значно більше, ніж Святополка. Але Святополк спирався иа Святославичів, Польщу та Угорщину, і перше місце наприкінці XI та на початку XII ст. належало йому.

Після Любецького з'їзду в князівську практику входить новий елемент: з'їзди, або знеми, до яких досить часто, майже щороку, стали вдаватися князі, віддаючи на їх рішення питання внутрішньої політики і зокрема — боротьби з половцями.

По закінченні, з ініціативи Святополка та Володимира, міжусобної війни на Витечівському з'їзді, князі збиралися ще кілька разів: на Золотчі, в Сакові, над Долобським озером 1103 р., переважно в справі спільної боротьби з половцями. Ціле десятиліття XII ст. було присвячене боротьбі з половцями, і героєм її став Володимир Мономах. Велася вона із змінним успіхом, коштуючи величезних жертв. За кожний успіх українських князів половці відплачували ще жорстокішими нападами й руйнаціями. Нарешті, з ініціятиви Володимира, в 1111 році силами всіх князів зорганізовано похід до Сіверського Дінця, де половців остаточно розбито, взято силу полонених, коней, худоби. Хан Отрок з рештками орди втік до Грузії — «за залізні вороти».

Боротьба з половцями й перемога над ними викликала захоплені описи її в літописах, оспівана в піснях, переказах. Літописець зазначає, що слава про похід 1111 року поширилася «в далекі краї, до греків, угрів, ляхів і чехів, аж нарешті пройшла й до Риму».

На деякий час в Україні настав спокій. Фактично перше місце протягом цього часу посідав Володимир, який здобув велику популярність, і авреоля слави оповила його постать. В наступних 50 роках лише час від часу притягали князі половців у своїх сварках.

Особа Святополка відходить у тінь, порівнюючи з блискучою діяльністю Володимира Мономаха, що цілком відповідала народнім прагненням. Святополк не тішився популярністю. Пам'ять про нього зв'язана з якимись сумнівними грошовими операціями, участю в спекуляції сіллю, конфіскацією майна заможних людей. Як правитель — він був нездарний й неморальний, що показала сумна справа з Васильком. Ставлення до Святополкового правління виявили кияни, як тільки він помер: вони розгромили двори тисяцького Путяти, соцьких та багатих жидів-лихварів.

Боярство, настрашене погромом, вдалося до Володимира Мономаха. Віче на другий день по смерті Святополка ухвалило просити Володимира взяти під свою руку Київ. Ситуація була дуже складна, і жадних законних прав Володимир не мав: Київ не робив вийнятку з ухвали Любецького з'їзду — спадкоємцем Святополка був його син Ярослав; якби Київ, як столиця, переходив до старшого в роді, такими були сини Святослава, а не Всеволодович Володимир. Очевидно, віче, додержуючи традицій, зробило таку мотивацію, закликаючи Володимира: «поиде, княже, на стол отен и деден».

Після кількох запрошень Володимир погодився. Це було дуже важливе рішення, внаслідок якого старшу лінію Ізяславичів відсуванено. Володимир, сильніший за всіх князів, зробив останню спробу сконцентрувати землі України довкола Києва, але під владою свого роду: «Володимирове плем'я» творило нову династію.

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ (1113—1125)

Володимир Мономах поширив свої володіння, приєднавши до Київщини Турово-Пинську волость, яка довгий час належала Ізяславичам. Спритними ходами він унешкідливив Ярослава, уклавши союз з Ростиславичами, а з другого боку тримаючи союз з Святославичами. Коли дійшло до конфлікту з Глібом Мінським, він забрав його волость. Року 1122, на підставі непорозумінь Ярослава з жінкою, Володимировою онукою, він забрав у нього Волинь і передав своєму синові. Ярослав створив велику коаліцію, в якій взяли участь угорці, чехи, поляки, Галичина. Під час облоги Володимира-Волинського в 1123 р. Ярослава вбили скритовбивці. Володимир Мономах звільнився від найнебезпечнішого суперника.

У руках Володимира опинилося коло 3/4 території Української держави: Київщина, Волинь, Турово-Пинська, Переяславська, Смоленська, Новгородська, Поволжя, Мінська землі.

У галузі зовнішніх відносин видно було теж бажання Володимира поширити межі своєї держави. Мономахова дочка Мариця була дружиною Льва Діогена, претендента на візантійський престол. 1116 року він намагався здобути Болгарію і зайняв кілька міст над Дунаєм. Після його загибелі Володимир уживав заходів, щоб задержати ці міста в своїх руках, але невдало.

Володимир був одружений з принцесою Ґітою, дочкою короля Англії Гаральда II, яка, після поразки під Гастінксом у 1066 р. і батькової смерти втекла до Данії і звідти була видана заміж за Володимира. Від неї він мав сина Мстислава-Федора-Гаральда, якого одружив 1095 року з дочкою шведського короля Інґвара, Христиною.

Володимирова дочка Євфимія 1112 року була одружена з королем угорським Коломаном, завойовником Хорватії й Далматії. Шлюб був невдалий, і за рік Коломан відіслав її до батька, обвинувачуючи в невірності. У Києві вона породила сина Бориса, що пізніше відіграв помітну ролю в політиці цілої Европи. Дивно, що Володимир не вступився за власну дочку. Це можна пояснити хіба тим, що вона з власної волі повернулася з «угорського Вавилону», як називали Коломанів двір. Треба гадати, що обвинувачення Євфимії в зраді були зв'язані з її претенсіями забезпечити за своїм сином королівський престол.

Володимир створив собі авторитетне становище і правив величезною державою з допомогою синів, які не виходили з його волі. Але й інших князів він тримав у послуху. Він вступив на престол під час заколоту, який у значній мірі був викликаний обуренням проти лихварів. Володимир дав нові статті «Руської Правди», які укладено за участю тисяцьких Київського, Білгородcького, Переяславського та представника Олега Святославича, впорядкував справу позики і встановлено розмір законних відсотків.

Великий інтерес являє «Поученіє дітям» Володимира Мономаха: в ньому подано його автобіографію, яка представляє зразок високоморальної людини. Він виступав проти надужиття своєю владою урядовців, наказував синам самим судити, стежити, щоб ніхто — «ані худий смерд, ані вбога удовиця» не були покривджені. Він заповідав: «не вбивайте ані невинного, ані винного». Для XII ст. заповіт Володимира — видатний документ гуманности.

«Поученіє» Володимира має деяку подібність з наукою англійського єпископа Леофріка, близького до короля Едварда, з яким могла познайомити його Ґіта, але воно значно вище, ніж англійський зразок, якщо то був дійсно зразок. Серед практичних порад «Поученія» є порада бути уважним до чужинців, до купців, бо «кожен з них несе по світу добру чи лиху славу». Очевидно, слава про Україну та її «короля» Володимира була добра.

Цікавий такий факт. У Реґенсбурзі ченці-шкоти будували собор св. Якуба та Ґертруди, але на закінчення тієї будови не вистачило коштів. Чернець Маврикій з хлопцем, — як розповідає житіє св. Маркіяна, — не зважаючи на труднощі й небезпеки, пішли до Києва і там від «короля» та його бояр дістали щедрий дар — дорогоцінні хутра. Разом з валкою купців вони повернулися до Реґенсбурґу і закінчили собор, який стоїть і тепер. Отже, в Реґенсбурзі знали про щедрість київського князя. Цікава й згадка про валку купців, що їхали з Києва до Реґенсбурґу.

Авторитет Володимира Мономаха був такий високий, що він без будь-яких перепон передав престол старшому синові Мстиславові. На деякий час запанувало в Україні «Володимирове плем'я».

МСТИСЛАВ-ФЕДІР-ГАРАЛЬД (1125—1132)

Продовжуючи правління Володимира, Мстислав I твердо тримав у покорі князів і був «в отця место». Року 1130 він захопив всю Білу Русь — Полоцьке князівство, а князів Полоцьких заслав до Греції. Поза його владою залишилися тільки Галичина Ростиславичів та землі, якими володіли Святославичі, не більше як 1/4 частина всієї території. Навіть у Новгороді, де князював Мстислав понад 20 років, до 1117 р., він користався авторитетом та любов'ю. Між іншим, після смерти першої жінки Христини одружився Мстислав з дочкою посадника Новгородського, Завидича.

Мстислав втручався в справи інших князів: у боротьбі за Чернігів Ярослава Святославича з його небожем, Всеволодом Ольговичем, своїм зятем, Мстислав спочатку підтримував Ярослава, коли ж Всеволод загрозив тестеві війною, з допомогою половців, у Києві зібрався собор духовенства — митрополита тоді не було — і увільнив Мстислава від присяги, що її він дав Ярославові. Літописець каже, що він усе життя каявся в тому. В Галичині, де Володаревичі сварилися за землі, Мстислав теж узяв сторону правого. Продовжував він успішно боротьбу з половцями з допомогою всіх князів.

Одружений із шведською принцесою Христиною, Мстислав видав одну зі своїх дочок, Інґеборґу, за данського принца Канута П, короля Оботритів, а другу, Мальфрідь — за норвезького короля Сіґурда II, прославленого героя хрестових походів. Після його смерти Мальфрідь одружилася з королем Данії Еріком-Емуном, братом Канута. В урядовій генеалогії данських королів Wilhelm I Genealogia Ingeburgis reginae, укладеній наприкінці XII ст. на доказ слави й значення їх династії, підкреслюється споріднення з руською династією. Заходячи трохи далі, треба згадати, що син Мальфріди та Еріка-Емуна, Вальдемар І Великий, був славетним королем Данії. Він одружився з Софією, онукою Всеволода, старшого сина Мстислава І.

Третя Мстиславова дочка, Ірина, була за грецьким царевичем Андроніком, четверта, Євфросинія — за королем угорським Ґейзою II; вона мала значний вплив на політику й сприяла ширенню української культури в Угорщині. Серед синів — Ізяслав був одружений з польською принцесою, а Святополк — з моравською, дочкою короля Оттона II. Ці шлюбні зв'язки свідчать про місце України серед європейських держав.

Помер Мстислав у 1132 році. З ним закінчився черговий етап історії України, коли традиція зосереджування земель довкола єдиного центру — Києва ще боролася з тенденцією відокремлення земель, що її підтримували князі з роду Всеволода.

Мстислав користався серед сучасників великою пошаною, головно за успішну боротьбу з половцями.В історії залишився він з епітетом Великий, а Церква незабаром після смерти визнала його святим. Літописець каже, що Мстислав, передавши Київ братові Ярополкові, зобов'язав його передати столицю по смерті старшому племінникові.

ЯРОПОЛК II (1132—1139)

Ярополк II не мав ані здібностей Мстислава, ані його твердої волі. Він сам викликав ряд конфліктів, що сприяли міжусобиці дядьків Мономаховичів з племінниками Мстиславичами. Перед у цій боротьбі вели найталановитіші: Юрій Довгорукий Мономахович, князь Ростовсько-Суздальський, та Ізяслав Мстиславич, князь Полоцький і Туровський. До боротьби включалися Ольговичі Чернігівські, добиваючись повороту їм Посем'я, що його забрав Мстислав. Князі діяли з допомогою половців, переходили з одного міста до іншого; не раз у їхніх спорах забирало голос віче.

Правління Ярополка та міжусобиця принесли «Мономаховому племені» тяжкі втрати: Полоцьке князівство відпало, і в ньому знову князювали Всеволодові потомки, як повернулися з заслання. Втрачено і Мінську волость, де престол посів Всеславич. Ще болючішою була втрата Новгорода. За Ярополка Новгород вигнав («показал путь») Мстиславого сина Всеволода і запросив Ольговича Святослава, після чого вигнав і його, а запросив сина Юрія Довгорукого, Ростислава. Взагалі, скориставшись зі слабости Київського князя, Новгород почав перебирати князів, і заразом влада цих князів дуже підупала. Поруч з князем стає раніше призначуваний князем, а тепер обираний Новгородом посадник, фактичний правитель. Новгородське князівство перетворюється на незалежну від Української держави республіку. За князем залишаються функції воєначальника.

 

 

КИЇВСЬКІ КНЯЗІ 1139-1246 рр.


ВЯЧЕСЛАВ (1139)

Вячеслав пробув великим князем одинадцять днів: 22 лютого вступив до Києва, а 4 березня без боротьби покинув його на незаконну вимогу Всеволода Ольговича Чернігівського, виявивши свою повну нездарність.

ВСЕВОЛОД II (1139—1146)

Всеволод II увесь час свого правління, не мавши жадних прав на Київ, тримався складними інтригами, нацьковуючи князів одного на другого. Укладав союзи то з Мстиславичами, то з Ростиславичами, а то наводив половців. Його тівуни Ратша і Тудор своїми здирствами викликали незадоволення киян і вишгородців. Всеволод присягався, що залишить Київ по смерті Ізяславові Мстиславичеві з дядьком Вячеславом, але зламав присягу і передав столицю братові Ігореві, зобов'язавши киян присягою визнати його за князя.

ІГОР II (1146)

Ігор II почав правління тим, що скликав віче і поставив вимогу знову присягнути йому. Але інше віче, що зібралося на Подолі, зажадало від Ігоря ґарантії, що судитиме він сам, а не його тівуни. Ігор дав цю ґарантію, але вона не врятувала його, бо в народі була надто глибока ненависть до Всеволода II, що її переносив він на Ольговичів. Крім того, кияни були ображені тим, що Всеволод передав престол Ігореві, як спадщину. Вони закликали Ізяслава, а Ігоря ув'язнили і майно його та його бояр пограбували.

ІЗЯСЛАВ II (1146—1154)

Усе правління Ізяслава II виповнила війна з князями. Спочатку Ольговичі, Володимирко Галицький, Юрій Довгорукий з половцями пішли до Києва визволяти Ігоря. На Ізяслава II готувався атентат. Коли кияни довідалися про це, величезний натовп кинувся до Федорівського манастиря, де Ігор прийняв схіму, і замордував його. Реакція на цей злочин прийшла негайно: почали ширитися чутки про чудеса біля Ігоревого тіла, по якомусь часі і Церква визнала його святим. Поруч із святими Борисом і Глібом ім'я Ігоря поминається й тепер.

Страшна смерть Ігоря не припинила війни: вона точилася далі між Іаяславом II і Юрієм Довгоруким, який намагався заволодіти Києвом. Юрія Довгорукого підтримували Ольговичі, Володимир Галицький та половці. На боці Ізяслава стояли кияни, його брати — Святополк Волинський та Ростислав Смоленський, дядько Вячеслав Турово-Пинський, а з чужинців Великий князь польський Болеслав IV, одружений з племінницею Ізяслава Верхуславою, чеський король Владислав II, посвоячений із Святополком Волинським, а головне — Ґейза II, король угорський, одружений з сестрою Ізяслава Євфросинією, яка мала великий вплив на його політику. Він кілька разів приходив на допомогу Ізяславові, і один раз заходив аж до Києва.

Так міжусобна боротьба Мономаховичів та Мстиславичів захопила ввесь схід Европи, вплинула на Візантію і на Болгарію. За вісім років — 1146-1154 — два рази Ізяслав покидав Київ — здебільша добровільно — і престол посідав Юрій Довгорукий, щоб знов уступити його Ізяславові, при чому завжди симпатії киян були на боці Ізяслава.

Року 1154 Ізяслав II, не мавши ще 60 років, помер саме в той час, коли, здавалося, переміг Юрія. Літописець присвятив Ізяславові зворушливі слова: «плакала за ним вся Руська (Київська) земля, і всі Чорні Клобуки, не тільки як по своєму цареві й господинові, а й як по батькові». З ним зійшов з історичного кону справжній лицар, що прагнув привернути Києву його славу.

У ставленні Ізяслава II до Церкви найкраще виявилася його національна та державницька свідомість.

Всеволод залишив церковні справи невпорядкованими. Митрополит — грек Михайло, покинувши Київ, заборонив без себе правити в св. Софії. Ізяслав II наказав зібрати всіх єпископів для обрання митрополита. Після довгої дискусії — правосильні єпископи робили це без благословення візантійського патріярха — більшістю голосів обрано на митрополита Клима Смолятича, ченця Зарубського манастиря. Це був дійсно гідний свого посту кандидат, широко освічений «книжник і філософ», як характеризує його літопис. Настановлено його «главою св. Климента», папи Римського, яка спочивала в Києві. Таким чином Ізяслав II, прагнучи поновити велич Київської держави, поновлював церковну незалежність від Візантії.

Смерть Ізяслава в 1154 році — рівно через сто років після смерти Ярослава — започаткувала іншу добу. Київ утрачає значення столиці величезної держави, але ще на деякий час зазвішається культурною, а головно — церковною столицею, залишається об'єктом прагнення князів, які мріють торкнутися золотого київського престола.

ЮРІЙ ДОВГОРУКИЙ (1154—1157)

Після смерти Ізяслава II, по короткій боротьбі за Київ Ростислава Мстиславича, князя Смоленського, Ізяслава Давидовича Чернігівського, переміг Юрій Довгорукий. В Києві залишився Юрій Довгорукий аж до своєї смерти в 1157 р., і тоді виявилася вся глибина ворожости киян до нього: вони пограбили всі двори Юрія в місті та за містом, його сина Василька, а «суздальців» - бояр і дружину, які приїхали з Юрієм, нещадно вбивали.

Увесь час боротьби Ізяслава II з Юрієм Довгоруким симпатії людности були на боці Мономаховича. Це пояснювалося й популярністю «Володимирового племени», яке боронило людність від половців, і особистою вдачею Ізяслава II, привітного, шляхетного. Грали ролю й особисті прикмети Юрія — його сухість, егоїстичність, брак шляхетности. Разом з тим, під час цього двобою між Україною-Києвом та Суздальщиною, вперше увиразнилися і викликали взаємну ворожість національні різниці двох народів.

РОСТИСЛАВ І (1159—1167)

За правління Ростислава I княжі міжусобиці трохи затихли, і він міг звернути увагу на половців, які поновили свої напади. Участь в боротьбі проти них брали Чорні клобуки, торки та інші тюркські племена, що оселилися на південному кордоні України. Не зважаючи на свій високий авторитет серед князів, Ростислав не міг організувати походів, подібних до тих, що їх вели Володимир Мономах та Мстислав I, і примушений був обмежитися обороною своєї землі.

МСТИСЛАВ II (1167—1169)

Мстислав II продовжував цю справу. У 1168 році він зібрав чернігівських, волинських, київських, переяславських князів, розгромив половецькі кочовища над Орелю та Снопородом і забрав багато полонених та худоби. Він зорганізував також охорону торговельних караванів, що ходили шляхами Залозним, Солоним, Грецьким, де їх переймали половці. Літописець із захопленням описує ці походи: «Вложив Бог добру гадку в серце Мстиславу», — пише він.

Року 1169 син Юрія Довгорукого, Андрій, князь Суздальський і Володимирський на Клязмі, використавши звичайний в Новгороді конфлікт, коли новгородці вигнали князя з Ростиславичів і обрали сина Мстислава II, Романа, підтримав Ростиславича, але не мав успіху. Тоді він вислав на чолі з його сином, теж Мстиславом, велике військо на Київ. До нього приєдналися чернігівські Ольговичі, смоленські Ростиславичі, Гліб переяславський і ще кілька дрібних князівств. Ціла хмара українських князів посунула нищити Київ «на славу його північного суперника», — стисло характеризував ту подію М. Грушевський.

Сили Києва були замалі, бо головне військо вислав Мстислав II до Новгорода, і 8 березня 1169 року столицю здано без бою. Два дні грабували її союзники, і, пише літопис, — «не було милосердя нікому нізвідки: церкви горіли, християн убивано, інших брано в неволю» ... Обдирали шати з ікон, забирали книги, ризи, дзвони. Такого руйнування ще не зазнавав Київ навіть від половців.

Сам Андрій не залишився в Києві, а призначив у ньому князя Гліба Переяславського. Він взагалі настоював на своєму праві призначати князів до різних міст України й позбавляти їх княжінь. «Ти, Рюриче, — наказував Андрій, — пойди в Смоленськ, ... а Давидові рцы: а ты пойди в Берладь, а в Руской земли не волю ты быти; а Мъстиславу молви: не велю ти в Руской земле быти».

Сила Андрія, з одного боку, а з другого — розсвареність князів були такі великі, що він досить довгий час командував ними: «Ти звертаєшся до нас, наче не до князя, а до підручного», — казав один із українських князів, Мстислав. Нарешті терпець увірвався, і року 1173 українські князі розбили військо Андрія, не зважаючи на те, що по його боці брали участь 20 князів та 50 000 воїнів. Року 1174, готуючись до нового походу, Андрій був забитий своїми ж двірськими людьми.

Хоч із смертю Андрія припинилися безпосередні втручання суздальських князів в українські справи, його наступник, Всеволод, увесь час інтригував серед князів і нацьковував їх одного на одного. Велике князівство стало номінальним титулом, позбавленим реальної сили. Оволодіваючи Києвом, князі домовлялися з іншими претендентами й поступалися на їх користь Київською землею, віддаючи їм одне місто за другим. Нарешті Київ опинився без земель.

По тім страшнім погромі 1169 року Київ сильно підупав і дедалі більше тратив своє значення. Київська держава Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха розділилася на окремі князівства з власними династіями: в Полоцькому князівстві князювали нащадки Ізяслава, сина Володимира Великого від Рогнеди, в Галичині поки що продовжувалася лінія Ростиславичів, на Волині - нащадки Мстислава Великого, Мономахового сина, в Чернігівському князівстві - династія Ольговичів, в далекій Суздальщині князювала ще одна гілка Рюриковичі, започаткована Юрієм Довгоруким, а в Новгороді віче призначало і скидало майже безвладних князів. А боротьба за Київ тривала ще довго, аж до татарського погрому 1240 року. Якщо не рахувати кількатижневих князювань, то список київських князів виглядатиме так:

Гліб Юрійович

березень 1169 — січень 1171

Володимир Мстиславич

лютий - травень 1171

Роман Ростиславич

липень 1171 — лютий 1173

Рюрик Ростиславич

березень 1173 — вересень 1173

Святослав Всеволодович

вересень 1173 — грудень 1173

Ярослав Ізяславич

грудень 1173 — грудень(?) 1174

Роман Ростиславич

грудень 1174 — липень 1176

Святослав Всеволодович

1176 — 1194; з перервами:
Рюрик Ростиславич 1180 — 1181

Рюрик Ростиславич

1194 — 1210; з перервами:
Інгвар Ярославич 1201 — 1203
Ростислав Рюрикович 1204 — 1205
Всеволод Святославич квітень 1207 — жовтень 1207

Всеволод Святославич

1210 — 1212

Мстислав Романович

1212 — 1223

Володимир Рюрикович

1223 — 1238; з перервами:
Ізяслав Мстиславич 1235 — 1236

Михайло Всеволодович

1238 — 1239

Ростислав Мстиславич

осінь 1239— зима (?) 1239/40

Данило Романович

зима (?) 1239/40 — грудень 1240
посадив у Києві тисяцького Дмитра

Михайло Всеволодович

1241 — 1243

Ярослав Всеволодович

1243 — 1246
посадив у Києві боярина Дмитра Єйковича

 

Якщо Мстислав І Великий (1125-1132) твердою рукою міцно утримував державну єдність, подібно до свого батька Володимира ІІ Мономаха, то за правління Ярополка ІІ (1132-1139) авторитет великокняжої влади дещо підупав. Натомість Вячеслав створив поганий прецедент: будучи легитимним спадкоємцем великокняжої влади, він без боротьби віддав її Всеволодові Чернігівському, який не мав на неї жодних законних прав.

Успішна узурпація Всеволода розтягнулася аж на сім років (1139-1146) й наочно продемонструвала всім іншим князям, що будь-хто з них може опанувати київський великокняжий стіл за допомогою військової сили. Таким чином весь авторитет влади великого киїського князя зійшов нанівець. Наслідки не забарилися.

"Протягом ста років з дня смерти Всеволода II в 1146 році в Києві було: 47 князювань, 24 князів з 7 ліній та 3 династій; з того числа один засідав 7 разів, 5 — по 3 рази, 8 — по два рази. Щодo тяглости панування були: одно — 13 років, одно — 6 років, два — по 5 років, 4 — по 4 роки, 3 — по 3 роки, 7 — по 2 роки і 36 — однорічних"

На зламі 1239-1240 рр. Київ опинився під владою Данила Галицького, талановитого правителя Галицько-Волинської держави. Це був шанс до об'єднання всіх українських земель під владою одного князя. Але 1240 рік став роком татарської навали. Наприкінці 1240 р. Київ був уже втретє зруйнований й пограбований і після того остаточно втратив своє значення. Якийсь час київським князем був Михайло Всеволодович Чернігівський, пізніше забитий татарами за публічну непокору. Натомість Ярослав Всеволодович, князь далекої від Києва Володимиро-Суздальщини, був одним з перших з руських князів, хто здобув ханського "ярлика", визнавши тим самим татарську зверхність. 1243 року він отримав з ханської ласки ярлик на Київське велике княжіння, але до Києва не поїхав і посадив там намісника-боярина. Справами далекої для нього Київщини він зовсім не переймався, й з цієї причини 1246 року здобув собі інший, зручніший ярлик, цим разом на велике княжіння Володимирське. Того ж самого року він раптово помер (вірогідно, був отруєний в Орді). Але ханський ярлик на Володимирське велике княжіння надалі залишався в його роді, з якого пізніше постали в числі інших московські князі. Проте, до історії України історія цього "Володимирського ярлика" та його власників не має вже жодного стосунку.

Київські князі Галицько-Волинські князі Гетьмани України Правителі ХХ-го століття

------ правителі україни, князі, Русь
Тетяна
Тетяна  Сірома 
№:1
Мне помогает. В школу надо о ком - то рассказать. Вот здесь я многое нашла!!!!!Спасибо вам!!!!!!!
0   відповісти цитувати скарга
нікітос
нікітос  Сірома 
№:5

класний сайт багато чого нашов в школу задали про князів київських росказать . ККККККККАААААССССИИИИИИИЙЙ      :smailuk13:

2   відповісти цитувати скарга
Вікторія Назарова
Вікторія Назарова  Сірома 
№:11
request Дякую! Дуже допомогли, але я ще вагаюся про що мені розповісти. winked no feel

[quote=Вікторія Назарова]request Дякую! Дуже допомогли, але я ще вагаюся про що мені розповісти. winked no
0   відповісти цитувати скарга

Залишити свій коментар:

  Особистий кабінет

  • Український портал
  • Тільки українською
  • Слідкуй за новинками
kampot.org.ua