Гетьмани України
admin 108 173 0
Гетьмани України
 Київські князі |
Галицько-Волинські князі |
Гетьмани України |
Правителі ХХ-го століття |
Портрети-картинки українських гетьманів
ГЕТЬМАНИ УКРАЇНИ
Слово «козак», не нашого, а турського походження. В мові половців означало воно стільки, що — сторож, вартовий. В турецькій мові слово «козак» вживалося на означення вільної, незалежної нівідкого людини. Старі літописи й документи, вже в половині XV ст. знають татарських «козаків», що, як легко озброєна кіннота, сторожили Кафи та інших осередків італійської торгівлі на Криму. З кінця XV ст. (1492 р.) маємо, чи не першу взагалі, відомість про українських «козаків». В жалобі кримського хана литовському великому князеві, названо так людей з Києва й Черкас, що при усті Дніпра, під Тягинею, розбили турецький корабель... Рік пізніше татарський хан титулує «козаками» військову дружину черкаського старости Богдана Глинського, що погромив турецьку твердиню— Очаків. З того часу українські «козаки» не сходять уже зі сторінок документів та літописів. Росте їхня слава, кріпшає внутрішня організація й могутніє їх суспільно-політичне значіння.
Почалося з «уходів». Мешканцям пограничних замків і їхніх околиць, що то по словам люстратора з XVI ст. «рушниці мали й стріляти добре вміли», не сиділося поза окопами й частоколами городів. Призвичаївшися до безупинної татарської небезпеки, загартувавшись в оборонній боротьбі з татарами, вони перейшли з оборони до наступу. Більшими й меншими, але заєдно озброєними й готовими на все гуртами, вони запускаються в степи. Ідуть туди по рибу, ловлять звіря, вибирають мід, виправляються по сіль, коли треба відбороняються від татар, а коли можна, то нападають на них. Тількиж вертаючи з «уходів», мусять оплачуватися старостам, що хоч не зважувалися йти в степ, але вважали себе його «управителями».
Де далі й самі старости, помітивши дохідність «уходницького промислу», організують ватаги «уходників» і пробують з ними щастя в степу.
Хмельницький староста Предслав Лянцкоронський, вже в 1528 р. зібрав більш тисячі очайдухів, наскочив з ними на татарських чабанів і відібрав їм 500 коней та яких 30.000 овець. Успіхи «козацького промислу» почали заманювати в степи не самих тільки пограничних городян та селян, але й тогочасну аристократію. На чолі перших козацьких загонів бачимо таких вельмож, як Ілля та Константин Острожські, Сангушки, Потоцькі, Замойські, Збаражські, Заславські, Корецькі, магнатів, що їх тягла у степи не жадоба наживи, але туга лицарського серця за небезпеками воєнних пригод, за славою. Не саме добичництво, не сама охорона майна й життя пограничного населення зродили козаччину. Уже в її первопочинах приходять до слова ідеальні побуди, що то пізніше винесли козацтво на чоло української історії.
(1515—1535)
Славу першого з організаторів козаччини здобув собі черкаський староста (1515—1535) Остап Дашкевич. Сповняючи свій уряд на самому, українсько-татарському пограниччю, він доволі гарно познайомився з технікою татарського воювання й, відплачуючи татарам за їхні наскоки, дуже часто заганявся з своїми «козаками» на Крим. Та бувало, що злякавши татар й примусивши до мирних взаємин, дружив з їхніми ватажками й, разом з ними, трівожив московське пограниччя.
Великою славою вкрилося імя Дашкевича в 1532 р., коли кримський хан, з великим військом і гарматами, даремне штурмував Черкаси, що в них засів Дашкевич з козаками.
Він то, на соймі в Пйотркові (1533), перший звернув увагу польсько-литовських панів на козаків, чиб не використали їх для постійної охорони південнього пограниччя України перед татарами. Він радив зорганізувати до 2 000 козаків і уставити їх на татарських перевозах, але його думку й ініціативу знехтували. Вже тоді козаччина мусіла мати свою силу й вагу, так щодо скількости як і щодо якости. Свідчать про те безупинні скарги татар литовському великому князеві на козаків.
У 1541 р. починаються спроби з боку польсько-литовської влади опанувати козацьку стихію. В пограничні землі посилаються переписчики, пограничним старостам видаються накази приборкати козаків. Але в непевних умовах степового пограниччя не можна було й мріяти ані про реєстрацію козаків, ані про їх приборкання. Покищо, «козакування» було ще тільки принагідним, сезоновим «промислом» пограничного населення, а козацька, суспільна верства ще не оформилася. Таксамо не можна було ввести того козакування в певні служебні норми. Козаччина творилася стихійно й оформлювалася й консолідувала сама, не бажаючи собі втручувань з боку. На теж вона й вийшла в степ, на те важила своїм життям і здоровлям, щоби збутися посторонньої опіки. В половині XVI ст. козаччина вже опановує Дніпровий Низ. З існуванням козацької формації на Низу, починають уже рахуватися не тільки татари, а й польсько-литовський уряд.
ДМИТРО "БАЙДА" ВИШНЕВЕЦЬКИЙ (1550-1563)
Першу Січ чи власне городок на Запорожжі збудував князь Дмитро Вишневецький. Це був заможний пан із Волині, мав значні маєтки, але кинув спокійне життя й цілою душею приляг до "козакування" і боротьби з татарами. В 1553 р. Вишневецький зібрав "роту" козаків із погряничних осель, більш ніж 300 людей, озброїв їх і пішов за Дніпрові пороги. Там на острові Мала Хортиця побудував замок і почав ізвідтіль воювати з татарами. Виправлявся далеко у степи, нищив татарські оселі і став дуже небезпечний для Криму. Маючи опору у своїм замочку, він міг татарам шкодити більш ніж дотеперішні козаки-уходники. Тимто татари рішили його замок зруйнувати. У січні 1557 р. кримський хан із великим військом підплив човнами під Хортицю, 24 дні облягав замок, але не добув його й мусів відступити. Аж у літку вдруге із ще більшою силою прийшов на Запорожжя й таки переміг Вишневецького. Козацькій залозі не стало харчів, козаки почали розбігатися і князь Дмитро мусів покинути Хортицю. - Татари укріплення зруйнували.
Дмитро Вишневецький вів і пізніше на чолі козаків боротьбу з татарами. В 1562 р. він пробував на острові Монастирськім, вище Хортиці, - може й тут закладав укріплення. До боротьби з Кримом старався він приєднати й Московщину. В 1563 р. підчас походу на Молдаву попав у турецьку неволю й погиб у Царгороді страшною смертю: його завісили на гак на одній вежі над морем.
Вишневецький полишив по собі славу великого лицаря, у піснях його оспівували під імям Байда. В історії козацького війська він займає важне місце. Він перший побудував на Запорожжі замок на такий зразок, як бували тоді скрізь замки на Україні. Утримував там сторожу цілий рік, не тільки в літі, як це робили звичайні уходники. Кілька літ він мав під своїм проводом відділ козаків і міг завести між ними кращий військовий лад. Від того часу козаки почали вважати себе за окреме запорозьке військо.
ПЕРШІ РЕЄСТРИ. ІВАН БАДОВСЬКИЙ.
Звивши собі свою «січ» (засік, городок) за Дніпровими порогами, уже тоді козаки звали себе «січовиками» й «запорожцями» й різко порвали звязки з пограничними старостами, обороняючи свою незалежність від кожного, хтоб на неї не наставав...
Польсько-литовський уряд дуже скоро зрозумів, до чого воно йде й пробував, поки час, опанувати козацьку стихію, по доброму.
В 1568 р. пробує прихилити до себе козаків польський король Жигмонт Август. Він закликає їх покинути Дніпровий Низ, й затягнутись до нього на службу, за відповідною платою. Коронному гетьманові Язловецькому звелів король списати 300 козаків у «реєстр» і вийнявши їх зпід старостинської влади, перебрати під свою руку, та запевнити їм деяку внутрішню самоуправу. Зведені в реєстр козаки мусіли слухати наданого їм «старшого», що будучи їх начальником, був би й козацьким суддею. Таким старшим для зареєстрованих козаків назначено тодіж шляхтича, Івана Бадовського. І справді, деяка частина козацтва перейшла на королівську службу, але в порівнанні з рештою козацтва, тих 300 «реєстровиків» було краплею в морі, що росло з дня на день і чимраз дужче... хвилювало. Всежтаки перша спроба польсько-литовської влади прибрати козаків у руки, мала для дальшого розвитку козаччини величезну вагу. Воно зрозуміло, що з ним числяться, шукають з ним порозуміння й злагоди, для чого готові поступитися навіть самою владою над ними. Автономія дана тільки частині козацтва, втягнутого в реєстр, була принята козацьким загалом, як основа для створення нової суспільної верств й, з особливими завданнями і такими самими привілеями.
В 1575-1576 рр. "гетьманом низових козаків" звали князя Богдана Ружинського. Він був родом із Волині, але кинув свої маєтки й за прикладом Дмитра Вмишневецького кинувся на боротьбу з татарами. При ньому було яких 3000 козаків знад Дніпра, з Брацлава і Винниці. В 1576 р. ходив під татарський замок на Низу Дніпра, Аслан-городок, добув укріплення, але нещасливо погиб від підкладеної міни.
... Претендент до молдавського господарства Іван Підкова наняв собі відділ козаків під проводом козацького гетьмана Шаха й ходив з ним двічі походом на Молдаву: 1577 і 1578 рр.; перший раз відділ мав 330 вояків "людей правдиво одборних", удруге 600 людей. Вони здобули столицю Яси, але незабаром мусіли покинути її: Баторій, що ладився тоді до розправи з Московщиною й запобігав порозумітися з турецьким султаном, рішив виступити проти Підкови. Не могучи дістати його до рук силою, покористувався підступом. Коли Підкова вертав, з Молдавії на Запоріжжя, браславський воєвода князь Збаражський, перестрів Підкову й «по приятельськи» порадив козацькому отаманові поїхати до короля й поговорити з ним про справи пограничної політики. Підкова, певний того, що за його перемогу над «невірними» турками жде його тільки похвала й заплата, поїхав до короля. Та тут ждала його болюча несподіванка. Король звелів Підкову арештувати й стратити на львівському ринку. Було це в 1578 р. Даремне вставлялися за Підковою в короля українські вельможі, даремне сам Підкова пробував сколихнути королівську совість, мовляв його «рука, що підіймалася на ворогів хреста Господнього», варта більшої пошани, аніж королівських кайдан. Підкові зрубано голову на львівському ринку, а тіло його поховано в підземеллях братської, Успенської церкви.
БАТОРІЄВА РЕФОРМА. ІВАН ОРИШІВСЬКИЙ (1579-1581)
Давні козацькі літописці, а за ними пізніші історики, дуже багато писали про так зв. «Баторієву реформу» козаччини, але розміри тієї «реформи» були куди скромніші й не такі далекосяжні, за які їх звикли вважати давні історики. Баторій, обравши козацьким наставником черкавського старосту Михайла Вишневецького, звелів йому створити загін з 500 козаків, дати їм велику королівську хоругву й назначити козацьким «гетьманом», тобто начальником у воєнних виправах Івана Оришівського. Рівночасно надав Баторій тим козакам місто Трехтемирів, на гарнізон і захист для козацьких інвалідів та «емеритів». Позатим Баторій відновив козацьку автономію, не переходячи границь, що їх начеркнув козакам іще Жигмонт Август. Подібно як він так і Баторій надавав «козацькі вольности» тільки жмінці «реєстровиків», але козацька незареєстрована маса, і хоч і не бажала коритися нікому, не лінувалася розтягати тих королівських привілеїв на себе, скоро тільки яканебудь влада пробувала встрявати в її внутрішні справи. Зрештою в умовах польської дійсности тих часів дуже скоро затиралися межі поміж реєстровими й нереєстровими козаками.
Вже реєстровики Баторія, з своїм отаманом Оришівським на чолі, дуже скоро переконалися, що їхня служба королеві тільки принагідна, а постійне вдержання їх на державному такби сказати «етаті», це тільки побожне побажання влади. Як тільки закінчилася польсько-московська війна (1579—1581) реєстрові козаки, що приймали в ній участь були без плати звільнені й ніхто не поцікавився, з чого їм далі жити й зодягатися. Нічого дивного, що вони злилися з рештою, нереєстрованого козацтва й разом з ним жили «козацьким промислом» та кермувалися плянами своєрідної козацької політики.
В 1581 р. на Запорожжі "гетьманував" короткий час шляхтич Самійло Зборовський. При ньому зібралося було коло 2500 козаків та мав він ще коло себе трохи шляхти і своїх гайдуків. - Король Степан Баторій покарав його потім смертю.
В 1585 р. 'гетьманом запорозьких козаків' звав себе князь Михайло Ружинський
В 1586 р. ту саму назву мав Богдан Микошинський
В 1587 р. на море під Козлів на Криму водив козаків Кулага
КРИШТОФ КОСИНСЬКИЙ (1591-1593)
Перший козацький старший, що мав відвагу стати проти польських військ, був Криштоф Косинський. З роду він був шляхтич, служив на Запорожжі й в нагороду за військові заслуги дістав від короля маєток. Але один з князів Острозьких, білоцерківський староста, не допустив Косинського до цієї землі. Тоді Косинський зірвав боротьбу проти Острозькаих, проти польської влади і взагалі проти панів. Військо його числили на 5000. У склад його входили реєстрові козаки, що повстали через те, що не діставали плати, утікачі з панських маєтків і всяка шляхетська челядь. Косинський позагарбував із різних замків і міст доволі пушок, дрібної огнистої зброї й амуніції та укріпився у Трипіллі над Дніпром. Але потім подався проти польських військ, але під Пяткою на Волині шляхта його сили в лютім 1593 р. розбила; Косинський мусів віддати всі пушки й иншу зброю та добич, розпустити свої ватаги і зректися гетьманства. Він поляг у новому поході під Черкасами у травні 1593 р.
ГРИГОРІЙ ЛОБОДА Й СЕВЕРИН НАЛИВАЙКО (1593-1596)
Два роки пізніше новий збройний рух підняли два ватажки Лобода й Наливайко. Історія звязала їх імена, але насправді це були люди з двох різних таборів, з різними поглядами і з різними змаганнями.
Григорій Лобода належав до «старинних» козаків: до справжніх запорожців, що вік свій прожили на Низу, вели степові «промисли» в боротьбі з татарами, і так доробилися майна та слави. Він бажав удержати провід на Запорожжі в руках статечніших, поважніших елєментів і неохоче допускав до війська людей неосілих, безземельних, утікачів із різних сторін. Як старший над військом мав добре імя і його двічі вибирали гетьманом.
На чоло козаччини висунувся, по смерти Косинського, Северин Наливайко. Впікся йому в печінки власник місточка Гусятина Калиновський, що по словам самого Наливайка, в листі до польського короля, його батькові «без усякої причини полатав ребра й тим його зігнав зі світу»...
Северин Наливайко, що його старший брат Дамян вславився, як член т. зв. «острожського гуртка» українських учених і письменників, почав свою військову карієру від служби в міліції князя Острожського. Був він гарний та ставний з вигляду і талановитий. Як пушкар князя Острожського приймав участь у розгромі Косинського під Пяткою. Але тяга до козацької вольниці заставила його покинути княжу міліцію та перейти до козаків. Як козацький отаман виступає Наливайко вже в 1594 р. й громить турків на нижньому Дністрі. Мав він тоді під собою півтретя тисячі козаків, переважно селян-утікачів, озброєних чи не за ті дукати, що їх віз козакам папський посол Комулович. Командуючи власним загоном, Наливайко злучився з низовими козаками, з кошовим, Григорієм Лободою, на чолі.
Обидва ватажки 1594 р. ходили в похід на турків у наддунайські землі на поклик Австрії. Потім повернулися на Україну, Лобода осів у Київщині, Наливайко спершу на Білій Руси, потім на Волині, їх війська, особливо Наливайкові ватаги, безоглядно нищили шляхетські землі і проти них виступило польське військо під проводом коронного гетьмана Жолкевського. Перший зустрівся з поляками Наливайко. А що не був до оборони готовий, почав у лютім 1596 р. відворот. Відступав нашвидку, хоч і у великому порядку, — ішов табором із 20 пушками, мав багато гаківниць і доволі пороху; до кожної гармати казав приковувати пушкаря... Але відворот коштував багато утрат у людях і запасах: частину гармат треба було залишити по дорозі, їх позатоплювали в ріці, порох позакопували в землю. Під Білою Церквою Наливайко злучився з запорожцями Лободи. Всіх козаків було тепер до 7 тисяч, але добірного війська рахували не більше, як на 3 тисячі. Артилєрія складалася з 20—30 легких пушок. Великим тягарем для війська були козацькі жінки й діти, що теж шукали для себе захисту серед війська. Гетьманом обрано спершу Матвія Шаулу, з заможного шляхетсько-козацького роду, доброго вояка; потім почав гетьманувати Лобода. Але козаки бачили, що не зможуть дати ради добре озброєному польському війську й рішили перейти на лівий бік Дніпра. Під Гострим Каменем, недалеко Трипілля, ударив на них Жолкевський. Козаки зазнали значних утрат, але дійшли до Дніпра, переправилися човнами і стали в Переяславі. Тут пробували укріпитися, але, коли польські війська перейшли Дніпро, козацька рада порішила дальший відворот на південний схід, у степи; була надія, що польський полководець не схоче запускатися в небезпечні, бездорожні місця. Але поляки завзялись знищити козаків донащаду і вели дальше погоню. Нарешті під Лубнями, над Солоницею, козаки мусіли спинитися і скріпилися на високому місці, з виглядом на всі боки. Почалася облога, що тривала два тижні. Козаки боронилися хоробро, при помочі артилєрії, й часто робили вилазки. Але поляки окружили їх тісним чолом, теж обстрілювали з гармат і робили наступи. В козацькому таборі не стало паші для коней. В тісному місці приназбиралося багато трупів із людей і худоби, кинулися пошести. Серед війська вибухла незгода; партія Наливайка повстала проти запорожців. В боротьбі на раді убили Лободу, гетьманом став Кремпський. Все це використали поляки і завізвали козаків до переговорів. Умови здачі були дуже важкі: козаки мусіли видати старшину, між иншими Шаулу й Наливайка, (поляки потім засудили їх на смерть), віддати всі гармати, рушниці й амуніцію, також корогви і срібні труби. Поляки не дотримали перемиря, військо кинулося на безборонних і вибило велике число; казали, що з 10.000 людей, що тоді були в таборі, втекло ледви 1500. Це було в червні 1596 р.
Наливайка, Шаулу й ще кількох козаків заковано в кайдани. Забрано 20 гармат, хоругви й клейноди. Тільки Кремпському з 1500 козаками вдалося вирватися з табору й втекти від смерти й неволі.
Жолкевський вернув у Польщу переможцем. По дорозі до дому зупинився у Львові. Тут страчено кількох козацьких ватажків. Наливайка повезено у кайданах до Варшави. Тут його страчено 11 квітня 1597 р. Сучасники оповідають, що згинув Наливайко в страшних муках — його мали живцем спалити в мідяному биці.
Польський сойм наклав на козаків баніцію, себто проголосив їх за винятих зпід права, запорядив конфіскату козацьких маєтків, між иншими Терехтемирова, і наказав винищити коззччину до нащаду.
Невдачна боротьба з поляками дуже ослабила козаччину, але знищити її не змогла. Частина козаків покинула зброю й вернулася до міст. Запорожці ж пішли на Ниж, у запорозькі степи. Там вони знову кинулись до боротьби з татарами, засідаючись на ворога на Дніпрових перевозах. Гетьманував в тих часах Гнат Василевич.
«СТАТЕЧНИКИ» ТА «НАЛИВАЙКІВЦІ» (1597-1598)
Перемога Жолкевського над річкою Солуницею, як і рішення варшавського сойму про поставлення козаччини поза скобку закону, хоч і сколихнули основами Низовового Товариства, всежтаки не змогли припинити його живлового розвитку й росту. Перемога — припадок, сеймове рішення — свисток паперу, а проти них — життя, що не оглядається на припадки й нехтує папером. Правда, одно й друге внесло в козаччину деяке замішання. Козацтво розкололося на дві партії — таких, після сучасної термінології «опортуністів», що здобувши від Польщі визнання своєї автономії та маєтности, хотіли їх закріпити й поширити, й таких, по нашому «принціпіялістів«, що раз дірвавшися шаблі, не хотіли її випустити з рук скорше, поки не вирубають собі нею повної незалежности, не тільки в суспільному, клясовому й господарському розумінню, але й релігійному, національному та політичному. До перших належали т. зв. «городові» козаки, ця напівшляхта польської Річипосполитої, до другої належала козацька «голота», що тікала зпід панщизняного ярма в степ, не хотіла й думати про поворот до «законних», але, де далі, тим більш невиносимих умов життя. Для них не було місця в Річипосполитій, але їх було більше.
Покищо, під свіжим вражінням солуницького розгрому, pозлам у лоні козаччини позначується дуже різко. «Статeчні» козаки не хочуть мати нічого спільного з «голотою», живуть і організовуються нарізно та обірають собі свою старшину. Першим гетьманує шляхтич Христоф Нечковський, другими командують герої знад Солуниці — Кремпський та Підвисоцький. Потім влада над першими переходить у руки Тихона Байбузи, над другими в руки Федора Полоуса.
Cкорше, аніж би це здавалося по солуницькій катастрофі, міняє непримириме становище польської влади до козаків і поволі примирює з собою й обєднює два порізнені табори в лоні козаччини. В 1600 р. бачимо на чолі цілого, обєднаного козацтва Самійла Кішку, героя думи про бунт бранців на турецьких галєрах, їх перемогу над турками й щасливий поворот на Україну.
Туркофільска Волощина почала в 1600 р. війну з польонофільською Молдавією. Волоський воєвода Михайло пішов на молдавського господаря Петра. Польські впливи на молдавську політику були загрожені й Польща пригадала собі козаків, що то нераз уже ходили на Молдавію, трясли її престолом і знали там усі входи та виходи. Якось забулася сеймова ухвала про поставлення козаків поза законом, а в кватирі козацького гетьмана Кішки зявився висланник польського уряду Іван Оришівський, той сам, що колись гетьманував козакам за Баторія.
Кішка був не від того, щоби вмішатися в молдавсько-волоське непорозуміння, але коли це має бути в інтересі Польщі, то хай вона здійме з козаків «баніцію» й поверне їм автономію, плату й клейноди з часів Баторія. Король Жигмонт III пообіцяв сповнити козацькі домагання й, на королівське слово, рушило 4000 козаків у похід на Волощину. На спілку з військом коронного гетьмана Замойського, розбили козаки війська волоського воєводи й посадили на волоському престолі Семена Могилу, брата молдавського господаря Петра.
Тимчасом загрозила Польщі небезпека від півночі. По смерти Івана Вази, брата польського короля Жигмонта III, шведський престіл, що належався Жигмонтові, захопив його дядько Карло Зідерманляндський, досьогочасний регент. Оповістивши себе королем, він зайняв Естонію а в 1600 р. загрозив Ливонії, т. зв. польським Інфлянтам. Почалася війна й поляки побачили, що без козацької допомоги не обійдеться. Під вражінням небезпеки, варшавський сойм уневажнив свою ухвалу про баніцію на тих козаків, що приймуть участь у протишведській виправі. Правда, давної автономії козацтву, покищо, сойм не повернув. Не підчинив їх, як колись, королеві, але старостам і землевласникам, що на їх землях жили козаки. Всеж таки скасування баніції було досягненням, за яке варто було допомогти Польщі в її шведській потребі.
На Ливонію вимаpшерувало 2032 козаків. Було їх 4 полки, по 5 сотень кожний. Відділом проводив Самійло Кішка, що й наложив головою в бою під Фелліном. Його місце зайняв Гаврило Крутневич.
КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ НА МОСКОВЩИНУ І ТУРЕЧЧИНУ (1602-1614)
Війна затяглася. По перших успіхах прийшли невдачі, що разом з тяжкими умовами боїв на холодній півночі, знеохотили козаків до того, що вони махнули рукою на Ливонію, й через Білорусь помандрували до дому. Втративши гетьмана та багато старшин і рядовиків, змаргавшись у боях, вони розуміли, що за знесення на них баніції заплатили з лишком.
Вернувши додому в 1602 р. вони зараз таки пішли походом на турків. В 30 чайках і кількох галерах, що їх здобули на турках, вони виплили на повне море й під Кілією розгромили турецьку фльоту На протитурецьких й протитатарських походах проминули дальші роки, що позначилися велетенським зростом козацьких сил.
Тимчасом у Московщині почалася т. зв «смута». По безпотомній смерти московського царя Івана IV, зявився в Польщі претендент, що назвавши себе Дмитром, сином Івана Лютого, забажав скинути з престола самозванця Бориса Годунова. Польща будучи не від того, щоби поживитися на московській «смуті», допомогла сумнівному синові Івана Лютого сформувати собі ватагу добровольців й рушити з нею на Москву. У ватазі «царевича» найшлася ціла низка польсько-української шляхти, прилучилося до неї й 12000 запорожців. В 1605 р. вони здобули Москву і з того моменту почалася затяжна московська революція, що закінчилася аж в 1613 р. Вслід за «царевичем» Дмитрієм почали виринати нові самозванці, що добиваючись московського престола, винищували Московщину й тягли її над пропасть. Усім їм помагали козаки, що не відмовили своєї допомоги й полякам, коли вони захотіли посадити на московському престолі свого королевича Володислава. У війську короля Жигмонта, що в 1609 р. добувало Смоленськ, було 30.000 козаків, неменче оперувало їх на Сіверщині та інших московських областях. Рівночасно козаки воюють на півдні з турками. В 1606 р. здобувають Варну, в 1608 Перекоп, в 1609 палять Ізмаїл, Кілію, Білгород.
Колиж, у 1613 р. Польща замирилася з Московщиною й відтягла відтіля свої війська, а разом з ними й козаків, уся їхня сила й живловий розмах повертається на південь. Починається низка морських і сухопутних, козацьких походів на Крим, Царгород і побережжя Малої Азії, що для їхньої бравури й очайдушности а в парі з тим і політичної ваги, не легко підшукати пари в минулому.
ПЕТРО "САГАЙДАЧНИЙ" КОНАШЕВИЧ (1614-1622)
Петро Сагайдачний, православний шляхтич, родом із Самбора, що в Червоній Русі, був син Конона (за тодішньою вимовою «Конаша») Сагайдачного, звідки й походить його ім'я по батькові, яке вважають, звичайно, за родове. Про виховання Петра Конашевича відомо тільки те, що він навчався в училищі, яке виникло завдяки опіці князя Костянтина Острозького в Острозі на Волині. Чи продовжував далі освіту, ніхто не знає. Але факти його біографії, які дійшли до нас, дають підставу стверджувати, що він належав до надто освічених людей свого часу. Це засвідчує, зокрема, його постійна турбота про розвиток шкіл та освіти в Україні, а також власноручна праця «Розмова про унію», яку один із високоосвічених сучасників, литовський канцлер Лев Сапіга визначав як «прекоштовний твір».
Закінчивши школу, Сагайдачний в останні роки ХVІ-го чи на початку XVII століття вступає до лав Запорозького Війська. Тут Петро Конашевич завжди відзначався своєю хоробрістю; маючи значний розум і дотримуючись політичного такту, він швидко висунувся зі свого середовища й посів перше місце серед запорожців. Король Сигизмунд III мріяв про нездійснене для себе завдання — завоювати Москву й заволодіти престолом Івана Грозного. Тривала війна, яка спалахнула внаслідок цих намірів на східних рубежах Речі Посполитої, й не дала змоги польському урядові навести лад серед козацтва. Він обмежився тим, що оголосив запорожців непослухами, а їхніх керівників самозваними ватажками й низкою наказів закликав запорожців розійтися по домах, не чинити наскоків на турецькі володіння й не вдиратися збройними загонами в межі залюдненої України, погрожуючи, що, у випадку непослуху, вживе проти непокірних збройну силу й суворо їх покарає. І, нарешті — заборонив доставляти на Запорожжя харчі.
Але всі ці заходи виявилися недійовими, позаяк польський уряд не мав достатніх сил здійснити свої погрози. Конашевич не тільки продовжував далі походи супроти турків, а й став зараховувати до зверхності свого війська цілі терени України, в міру того, як мешканці цих країв, вигнавши поміщиків, зверталися до нього й просили записати їх до козацького війська. Нам відомо, що 1618 року населення містечок і сіл, розташованих у басейнах Тетерева та Ірпеня, утворили козацькі сотні й визнали себе частиною Запорозького Війська.
Замість того, щоб приборкати цей поступовий рух Запорожжя, король змушений був усе-таки побічно ствердити його. Того ж 1618 року він організував сміливий похід з метою захистити свої права на Московському престолі. Було досягнуто самої столиці, але через несплату грошей на утримання його військо вернулося додому. Король залишився із жменькою жовнірів на ворожій землі.
Врятувати короля від загибелі треба було будь-якими засобами. І польський уряд попросив допомоги в невизнаного й переслідуваного ним Запорожжя. Петро Конашевич погодився на це. Орудуючи 20-тисячною армією козаків, Сагайдачний рушив через Сіверщину в межі Московської держави, здобувши міста Лівни та Єлець. Він розбив ополчення, яке очолювали воєводи і князі Пожарський та Волконський. Гетьман перейшов через Оку й прибув до табору короля. Таким чином Сигизмунда III було врятовано, і він зміг без перешкод повернутися на батьківщину, уклавши вигідне перемир'я. За це король віддячив козацтву. Із московського походу Петро Конашевич прийшов уже не на Запорожжя, а до Києва і взяв під свою опіку місто. З поширенням титулу гетьмана на ту частину України, що визнавала себе козацькою, польський уряд не згоджувався. Але пам'ятаючи недавню допомогу козаків і Сагайдачного, не протестував. Між іншим, гетьман використав своє становище і ще міцніше зв'язав свою політику з народною справою, захистивши релігійні інтереси України. Скориставшись тим, що 1620 року в Києві перебував єрусалимський патріарх Теофан, він схилив його висвятити нового православного Київського митрополита і п'ятьох православних єпископів для єпархій, ієрархи яких підписали унію.
Султан Осман на чолі майже півмільйонної турецько-татарської армії стояв на Дністрі, нахваляючись перетворити Польщу на турецьку провінцію. Стягнувши всі свої сили, поляки могли протиставити туркам тільки народне рушення в 57.000 жовнірів, що під орудою королевича Владислава й гетьмана Ходкевича стояло табором під Хотином. Королевич знову попросив Сагайдачного допомогти. Гетьман зустрівся з королевичем у Львові й пообіцяв вийти на порятунок польському військові з тією умовою, що уряд визнає владу козацького гетьмана над усією Україною й скасує розпорядження, яким обмежували козаків, й одмовиться підтримувати того старшого над реєстровими козаками (тобто наставленого урядом), чию владу він визнавав досі законною. Королевич пристав на це, бодай виконання залежало лише від ухвали сейму. Звільнивши старшого реєстрових козаків Бородавку, королевич передав його до рук Сагайдачному, що очолив тоді реєстрове козацтво.
Конашевич негайно вирушив із 40-тисячною армією козаків до Хотина і там з'єднався з польською армією. Всі намагання турків були безсилі зламати об'єднання християн, й після сорока днів облоги й численних атак Осман вернув на свої володіння. Головним героєм цього захисту Хотина став Петро Сагайдачний, його досвід, хоробрість, рішучість. Навіть польські письменники відзначали ролю гетьмана в успішному завершенні цієї війни.
Але й Конашевич заплатив життям за свою діяльність: укритий численними ранами, які він отримав під час Хотинської облоги. Сагайдачний їхав додому, лежачи на возі, подарованому йому королевичем, в супроводі королівського лікаря. А 20 квітня 1622 року Петро Сагайдачний помер у Києві, поділивши заповітом своє майно між дружиною та братськими школами: Київською і Львівською. Поховали його в Богоявленській Церкві Київського братства.
Наступником по Сагайдачному обрала козацька рада, зібрана дня 23. квітня 1622 р. на р. Русяві, Оліфера Остаповича Голуба. Він пробував продовжувати примирну політику свого попередника й не Дразнити польської влади, але про обмеження козаків до 2—3 тисяч, як цього вимагав уряд, він не хотів, тай не міг, думати. Ніяка теж сила не могла зупинити козаків від походів на море. За Голуба відбули козаки два великі походи на Анатолію й Царгород. В обох вони розбили турецьку фльоту й наробили багато шкоди в околицях торговельних, турецьких міст. Та коли в 1623 р. на варшавському соймі вирішено рішучy демобілізацію козаків, Оліфер Голуб побачив себе примушеним скласти булаву.
На місце Голуба обрано козацьким гетьманом одного з учасників хотинської кампанії Михайла Дорошенка, що мав у польське кругах марку «статечного», поміркованого старшини. Він справді перевів формальну демобілізацію козацтва, тобто в межах легалізованої козаччини затримав означену варшавським сеймом скількість, а решту перевів на Запоріжжя, куди не сягала влада ні сеймових ухвал ні королівських комісарів. Позатим Дорошенко не цурався походів на Крим тоді як запорожці не переставали трівожити Царгороду своїми морським експедиціями.
Увійшовши в порозуміння з татарським ханом Шагін-Гіреєм, що хотів виломитися зпід залежности Туреччині, запоріжці улаштували 1624 р. протитурецьку диверсію на морі. В моменті, коли турецька фльота оперувала біля Кафи, 30 козацьких чайок по 50 мушкетів на кожній, впало несподівано в Босфор, спалило найбагатші оселі по обох боках заливу (Буик-Дерес, Ені-Кій, Стенія) та з великою добичею вернули додому. Два тижні згодом зявилося на Чорному морі 150 козацьких чайок. Вони пробилися крізь турецьку заставу на Дніпровому гирлі, спалили пристань Фарос і погулявши три дні по Босфорі, вернули без втрат. Заохочені двома успіхами під ряд, вибралися козаки ще тогож таки року в третій похід, доплили до Босфору й знову попустошили Ені-Кій. Дня 24 грудня 1624 р. заключили запоріжці союз з Шагін-Гіреєм як держава з державою. З черги спробували комбінації з претендентом на турецький престіл, якимсь Яхією, що видавав себе за сина султан Магомета VII. Вони прийняли його на Січ, а потім, дорогою через Київ післали в Москву. Старалися прихилити до Яхії хана Шагін-Гірея, алі їм це не вдалося. Крім цього запоріжці посилали послів до Москви і взагалі поводили себе свобідно, як суверенна республика, не оглядаючись на претенсії польської влади. Вона теж пробує приборкати Запоріжжа. На домагання польської влади — припинити морські поході запоріжці зараз таки випливають на море, й пустошать околиці Царгроду й Трапезунту. Тоді польський уряд підкупив татар і розірвавши союз з запоріжцями, вислав проти них коронного гетьмана Конецпольського.
Конецпольський рушив проти козаків літом 1625 р. Звівши з ник цілу низку важких боїв, він всеж таки примусив їх піти на компроміс відомий в історії під назвою «Куруківської угоди» (від озера Курукова, що в його околиці заключено компроміс дня 5 падолиста 1625 р.). На її підставі підвисшено число реєстрових козаків до 6000. Решта козаків мала уступитися з панських маєтків, або помиритися з панщиною... Гетьман Михайло Дорошенко склав присягу на вірність польській державі й у друге перевів демобілізацію козаків. В реєстр попали т. зв. «статечні», тобто льояльні, заможніші козаки, поза реєстром опинилася козацька «голота», що пішла протертим шляхом на Запоріжжа, де Дорошенко розмістив свою залогу з Іваном Кулагою на чолі. На загал Дорошенко дбав про те, щоб не виходити поза межі Куруківської угоди, хоча безупинними депутаціями до варшавського сойму старався їх поширити. Осінню 1626 р. він вславився розгромом великої татарської орди під Білою Церквою.
Колиж турки почали бушувати твердині на долішньому Дніпрі, Дорошенко не витримав. Відновивши союз з Шагін-Гіреєм, він рушив весною 1628 р. на Крим. Боротьба з турками під Бахчисараєм була нерівна. Згинув у ній Дорошенко та його попередник, на гетьманстві, Оліфер Голуб. Козаки пробилися до Кафи й разом з татарськими союзниками обложили місто. Та тут зрадили козаків татари. Шагін-Гірей поєднався з своїм супірником Дженібек-Гіреєм й спільно вдарили на козаків. Це примусило козаків відступити від облоги й покинути кримську авантуру. Відворот козаків з Криму, був одним з найблискучіїііих маневрів козацької тактики й стратегії. Переслідувані татарами козаки відступали з боєм, не кидаючи велитенської добичі, що в ній були гармати, захоплені турками в поляків під Цецорою.
Наслідник Дорошенка Григорій Чорний, затверджений на гетьманстві польським урядом, мав перед собою нелегке завдання. Уряд старався приборкати козаків за всяку ціну; вимагав від козаків, щоб вони себе самі здемобілізували й обезброївши, вернули в послушенство старостам і панам; та це вже було неможливе. Запоріжжа залюднювалося все більше й більше. З початком 1629 р. мало бути там біля 40.000 «своєвільників». Вони й не думали про поворот на «волости», а хотячи жити, мусіли воювати. В 1629 р. відбувся один з більших козацьких походів на Крим. Приняло в ньому участь 23.000 козаків, але не було між ними добрих вождів. Чорний сидів з реєстровиками на волостях. Розбиті під Перекопом, козаки втратили багато вбитих, ранених і полонених. Вернувши з походу, вони збунтувалися проти Чорного й вибрали собі окремого ватажка Левка Івановича. В лоні козаччини наступило розколення. Низовики дивилися вовком на реєстровиків, начальники обох груп ворогували поміж собою й лаяли себе в листах.
Коли в кінці 1629 р. закінчилася війна Польщі з Швецією, й на Україну вернуло багато «виписчиків», що приймали участь у тій війні, ряди невдоволених зміцніли. Придав іще потуги коронний гетьман Конецпольський, що розкватирував своє незаплачене військо на Україні. Вороже відношення Конецпольського до козаків, зловживання й грабунки його голодного війська, та нерішуче становище Чорного, привело до зриву. Низовики рушили на «волости», захопили Чорного й щ Запоріжжу покарали його смертю за «уніятство». Ворогування низівців з реєстрованими перемінилися в отверту, братовбивчу боротьбу. Реєстровики злякалися великої маси розяреного, нереєстрового козацтва і піддалися в опіку польської армії, що стояла під Корсунем.
Низівці під проводом свого нового ватажка Тараса Федоровича Трясила вдарили на Корсунь. Корсунське міщанство й частина реєстровиків перейшла до низовиків. Решта, разом з польським військом, покинула Корсунь. Україна запалала огнями першого з великих козацьких повстань. Конецпольський, що в травні 1630 р. рушив проти повстанців, не мав щастя. Дня 8 червня він заключив з козаками перемиря в Переяславі, що не свідчить зівсім про зломання козацької сили. Попередила це перемиря славна з «Історії Русів» і Шевченкової поеми «Тарасова ніч», що мала закінчитися розгромом польського війська над р. Альтою. В перемирю побільшено козацький реєстр на 8000, а решті повстанців запевнено амнестію. Для заспокоєння Конецпольського, замінено Тараса Трясила Тимошем Орендаренком і, як звичайно при польсько-козацьких перемирях, обіцяно не ходити походами на море, а навіть попалити чайки. Для повернення «виписчиків» на волости обрано комісію з реєстровиків і повстанців. Умови перемиря, що були вислідом компромісу, не вдоволили жадної з сторін: Конецпольський назвав його «комедією», а козаки, не думаючи демобілізуватися, зараз таки пішли походом на море й попустошили побережжа Кілії, Белгика й Варни. Переяславська умова залишилася свистком паперу, що його не респектувала ні одна з сторін. Про якенебуд обмеження козацтва до окресленої скількости, не могло бути й мови. По старому залишилася горстка льояльних реєстровиків, росло й могутніло низове нереєстроване козацтво.
ІВАН "КУЛАГА" ПЕТРАЖИЦЬКИЙ (1631-1632)
Гетьман Іван Кулага-Петражицький, товариш Михайла Дорошенка, придумав сміливий плян добути для козаків голос при виборі польського короля; досі короля вибирала тільки шляхта і, коли б і козаки були дістали таке право, то їх значіння, як військового стану, дуже піднеслося б. Але поляки відкинули ці жадання. Цю невдачу на політичному полі козаки проиписували Петражицькому: його скинули з гетьманства й покарали на горло.
ТИМІШ ОРЕНДАРЕНКО (1630-1631, 1633-1634)
В 1633 р. Тиміш Орендаренко водив 20.000 козаків під Смоленськ на підмогу полякам проти Москви. Козаки, одні під проводом Єремії Вишневецького й Адама Кисіля, другі під рукою запоріжського гетьмана Тимоша Орендаренка, перехилили перемогу в бік Польщі. Вона, хоч і не здобула свойому королеві «шапки Мономаха», всеж таки закріпила за собою (1634 р.) Смоленщину й Сіверщину, білорусько-українські землі, що від польсько-литовської унії оставали під Москвою.
В 1635 р. рішив варшавський сойм приборкати козаків. Гетьман Конецпольський запропонував польському урядові збудувати поблизу Дніпрових порогів твердиню, що не допускалаб козацької фльоти до випадів на Чорне Море. Рік згодом виросла над Дніпром твердиня Кодак, що її збудував француський інженір Боплян і зараз таки обсадила польська залога. Польсько-щведська війна, що вибухнула в томуж році, привернула сили й увагу козаків до себе. Козацька фльота воює з успіхом на Балтійському морі й боронить воєнного авторитету Польщі. Але коли війна скінчилася, козаки зрозуміли, що збудований на їхньому Низу Кодак, це ніщо, як загроза для їхньої вольности, визов для них. Козацький гетьман Іван Сулима не стерпів. Захопив Кодак сміливим наступом і знищив його до тла. Сулима був старий, випробуваний у війнах козацький ватажок. Він уже кількакратно гетьманував запоріжцям, ходив походами на турків і мав славу «характерника» — його не чіпалися ворожі кулі. Від римського папи Павла дістав він золоту медалю за триста бранців, що їх визволив з турецької неволі й післав папі. Алеж знищення Кодака було останнім з його лицарських подвигів. Припав він саме на кінець польсько-шведської кампанії. Коронний гетьман Конецпольський кинувся з військом на Україну й нахвалявся відомстити кровю таку образу Річипосполитої. Погрожуючи козакам шаблею, він не пожалів гроша, щоби здеморалізувати старшину реєстровиків. Найшлися між нею нікчемники, що, підступом схопили Сулиму й пятьох його товаришів і відіслали в кайданах до Варшави. Тут вони й згинули від катівського меча, а тіла їхні почвертованр й розвішано пй рогах вулиць. Серед козаків запанувала депресія й різноголосиця. Статечні й льояльні реєстровики знову підняли голову; покорою й просьбами вимолювали в польської влади те, що інші, непримиримі думали добути тільки шаблею.
За гетьманування старого Томиленка, коли непримиримі козаки-«своєвільці» на чолі з Павлюком воювали в Криму, на Україні могла спокійно урядувати королівська комісія з Адамом Кисілем на чолі. Вона усталила козацький реєстр і заприсягла 7000 козаків на вірність Польщі. Поділено реєстровиків на сім полків — білоцерківський, канівський, черкаський, корсунський і чигиринський на правому боці Дніпра, та переяславський і миргородський на лівому. Старшина полків, сотень і десятків була виборна, а жили козаки з хліборобства, риболовлі й ловецтва. А хоч козацькі землі були розкинуті поміж приватними й державними маєтностями, реєстровики запевнили собі на них власне судівництво й самоуправу. Хоча в порівнанні з заслугами козаків для Польщі це було мало, але «статечні» реєстровці, вдоволялися й тим, що їх залишають в спокою та дають їм загосподарюватися. Алеж така дивна ідилля не трівала довго.
Весною 1637 р. вернув Павлюк з Криму на Запоріжжа й почав повстанчу агітацію серед реєстровиків. Грунт був податний. Королівська комісія заспокоїла тільки реєстрову старшину, отих «дуків-срібляників» народньої думи тоді, коли рядове козацтво мало безліч причин для невдоволення. В кінці літа зявляється Павлюк, зі своїми «своєвільцями» на Україні. Першим ділом захоплює артилерію реєстровиків у Корсуні й вивозить її на Запоріжжа. З черги підіймає реєстровиків на їхню старшину. Вони скидують з гетьманства Томиленка й обірають переяславського полковника Саву Кононенка.
Рівночасно розіслав Павлюк своїх полковників Кирпа Скидана й Семена Бихівця на волости з універсалами, що закликали до повстання на «зрадників, що їм пан Жолкевський обіди, вечері й бенкети справляв, а за те вони йому наших товаришів повидавали»... Агітація мала успіх. Обурення козаків окошилося в першу чергу на старшині. Вони арештували Кононенка з товаришами, відвезли на Січ і тут їх судили та покарали смертю. Так почалося повстання Павлюка, що тимчасом вернув на Запоріжжа, мабуть чи не для переговорів з кримським ханом і донськими козаками, про допомогу.
Повстання котилося українськими землями, мов лявіна. Хто з волостей приєднувався до запоріжців, а хто починав повстання на власну руку. По селах та хуторах завелися погроми шляхти, тут і там громили жидів, що в них бачили селянських пявок та панських прислужників. На Лівобережжу покозачилося тоді мало не все селянство — «що хлоп то козак», як з переляком доносили заскочені повстанням дідичі — землевласники. Хто знає, до чогоб було тоді дійшло, якби Павлюк був не забарився на Запоріжжу. Використав це пільний гетьман Микола Потоцький, що рушив з військом проти повстанців.
Поки Павлюк вибрався з Запоріжжа, польське військо перейшло Черкащину. Повстанчий дух потух. Павлюків полковник Скидай, стоючи в Корсуні, не поважився встрявати в битву з Потоцьким й відступив від Мошни. Не виступали й лівобічні козаки, під проводом Кизими. Колиж Павлюк наспів нарешті, з запоріжцями під Мошни й закликав лівобічних пристати до нього, щоб «постояти за віру христіянську й золоті вольности козацькі», прийшло до рішаючої битви.
Дня 6 грудня 1637 р. зустрілися війська Потоцького з повстанцями Павлюка поміж Мошнами й р. Росю, під с. Кумейками. Першими пішли в атаку козаки. Вони вдарили на польський табор, але поляки, відбивши їх артилерійським огнем, перейшли в протинаступ. Козаки витримали натиск, але трапилося нещастя. Від польських гарматніх стрілен запалився порох на козацьких возах і почав експльодувати. Це викликало замішання серед козаків і облегчило польське становище.
Павлюк не дав за виграну. Він доручив команду над військом під Кумейками полковникові Гуні й наказавши йому правильний відворот, сам, зі Скиданом й іншою старшиною, та частиною артилерії, прорвався на с. Боровицю. Тут він рішив дати полякам рішучу битву. Але тимчасом, поляки, використавши замішання в козацькому таборі, що повстало через експльозію пороху, кинули на табір кінноту. Жниво кінноти було жахливе — біля 5000 козацьких трупів лягло на побоєвищі. А хоч Гуня вицофався з недобитками в порядку й получився з Павлюком під Боровицею, черговий бій закінчився польською перемогою. Здесятковані, катастрофою під Кумейками, козаки попали в депресію й скапітулювали. Павлюк, Томиленко й кількох інших старшин попало в польський полон, їх вивезли до Варшави й тут покарали смертю дарма, що Кисіль та інші польські старшини заручилися словом, що їм нічого злого не станеться. Скидан і Гуня з горсткою недобитків вицофалися на Запоріжжа. Перша боєва спроба повстанців була програна. Ті, що залишилися на місці, підписали з поляками капітуляційну умову. Вони признали старшину, назначену їм поляками, присягли на вірність Польщі й пообіцяли не ходити походами на море й очевидно, не бунтуватися проти польської влади. Текст умови підписав м. і. військовий писар Богдан Хмельницький...
Настановивши гетьманом реєстровиків Іляша Караїмовича, Потоцький взявся тушити повстанчі іскри на українських волостях. Київщина, Переяславщина, Ніжинщина перейшли тоді страшне лихоліття шляхетської реакції. Запідозрених в повстанчих симпатіях селян, саджено на палі, голови й руки відрубано, майно граблено й вибирано «стації», що їх дотепер ніхто не затямив. До замирення це ніяк не причинялося. Навпаки, до старого вогню доливано тільки оливи; іскри повстання не потушено. Придавлена, вона не потухала в попелі згарищ, а ждала тільки слушного часу й нагоди. Реєстровики принишкли й пробували прикидатися льояльними, а селянство ждало тільки на гасло з Запоріжжа. Там козаччина жила й розвивалася, та чим далі тим більше хвилювалася.
Павлюкові полковники Скидан та Кизима, перейшовши з недобитками на Запоріжжя, не кидали думки про повстання. Підтримував їх кошовий Гуня й не замикав доступу на Січ селянським масам, що тікали тепер з волостей, приборкуваних Потоцьким. Колиж на Запоріжжу зявився реєстровий гетьман з руки Потоцького — Караїмович, не то, що не зміг приборкати Запоріжжя, але ще втратив велику частину реєстровиків, вони перейшли на бік низових «своєвільників». З останками вірних урядові реєстровиків вернувся Караїмович з Низу, щоб сповістити свого наставника Потоцького, що Запоріжжя погрожує новим повстанчим зривом. Воно вже розіслало по волостях своїх агітаторів і ждало, поки не стають сніги.
... З весною рушила крига. На чолі запоріжців станув козацький полковник Яцко Острянин. Почав свій рейд з лівобічної України, де повстанчі ферменти були найсильніші. Даремне пробувало йому заступити дорогу польське військо з реєстр овиками. Зручним маневром, він обминув польську силу під Кременчуком і перейшов над устя Голтви до Псла. Під містечком Голтвою станув табором і дожидав тут польського наступу. Положення табору на гарній позиції, поміж ярами й байраками та чисельна і завзята його залога, ворожили перемогу. З легкістю відбито перший польський наступ, а коли в польських рядах піднялося замішання, козаки окружили противника й розгромили. Світла перемога спокусила Острянина піти навздогін польським, відступаючим відділам на Лубни. Він сподівався получитися по дорозі з полками, що йшли до нього з Чернигівщини під Скиданом, з Київщини під Соломою, Путивельцем, Сокирявим та іншими старшинами. Та перечислився. Під Лубнями станув сам, примушений Потоцьким до битви, програв її й мусів відступати на Слобідщину. Подібна доля зустріла його помічні війська, що йдучи нарізно й не можучи з ним поєднатися, були розгромлені польськими військами. Ще раз попробував Острянин щастя біля Сліпороду. Спіраючись на масах селянства, що неозброєне й незаправлене в боях, збіглося до нього з Роменщинй, він вдарив на поляків, але безуспішно. Почав відворот, а коли, під Жовнином, програв ще одну битву, побачив, що все втрачено. З горсткою козаків перейшов московську границю й осів на Слобідщині. Над залишеними ним повстанчими масами обняв провід запоріжський кошовий Дмитро Гуня.
Гуня був старий козак і знаменитий стратег. Дуже скоро опанував він здеморалізовані маси й відбивши черговий польський наступ, відступив на старе Дніпрове річище й тут станув новим табором. Для укріплення табору використав не тільки природню оборонність місця, але й старі окопи, що в них давніше билися козаки з черкаським старостою. Табор Гуні зробився фортецею, що її можна було взяти хіба голодом, але не силою. Признали це пізніше знавці фортечного будівництва противників.
Колиж Потоцький підступив під табор і попробував узяти його наступами, дуже скоро переконався, що це неможливе. Не маючи часу для гаяння й сили на облогу, рішив увійти в переговори з козаками. Гуня не відкинув пропозиції, але застерігся, що коли й помириться з поляками, то не на умовах, що їх подиктовано під Кумейками. Сам він рахувався з можливістю підмоги й почуваючися безпечним в своїй фортеці, затягав переговори. Потоцький пробував приспішити переговори — обстрілом з гармат, бльокадою, але даремне. Щойно, як Потоцький розгромив відділ полковника Філоненка, що віз обложеним харчі й відбив від нього обоз, в таборі Гуні запанувала депресія. Переговори пішли тепер скоршим ходом й закінчилися некорисним для козаків перемирям.
ОРДИНАЦІЯ 1638 р. ТА 10 РОКІВ «ЗОЛОТОГО СПОКОЮ»
Підписавши тяжккі умови перемиря, козаки пробували відборонитися від них «королівською ласкою», але даремне. Козацькі депутати вернулися з Варшави впорожні й наприкінці 1638 р. почалася реорганізація реєстрового козацтва.
Козаччину знову обмежено, тепер до 6000, відібрано їм право вибирати старшин, та настановлено полковників поляків. Дозволено реєстровикам жити тільки у черкаському, корсунському й чигиринському старостві, а все, що опинилося поза реєстром, примушено повернутися в підданство...
Замісць гетьмана, опинився на чолі козацького війська королівський комісар, усі полковницькі становища зайняли польські шляхтичі, а козаки попали тільки на становища осаулів та сотників. Між ними чигиринським сотником став дотеперішний козацький писар Богдан Хмельницький. На завершення перемоги над козаками відбудовано Кодак. Відбудовували його під охороною військ Конецпольського, що зараз таки обсадив його залогою. На Запоріжжу мали, проти татар, чергуватися два полки реєстровиків, що на спілку з залогою Кодака повинні були не допускати «своєвільників» на Низ і перешкоджати їх походам на Крим і Чорне Море. Додатково розквартировано по волостях польське військо. На око здавалося, що козацтво приборкане раз на все. Викликало таке вражіння десять літ відносного мира й спокою, що запанували на Україні по зліквідований повстання Острянина й Гуні. Та це тільки так здавалося — це був «спокій перед бурею»...
Ординацію 1638 р. проведено в життя з незвичайною суворістю. Хоч реєстрові козаки були цілком льояльні, немало заслужилися в боротьбі з татарами, то їм ані крихітки не попущено з драконських постанов, які впали на них після невдалого повстання. Козаки не відзискали давньої самоуправи, ні вибору старшини, ані навіть шпиталю у Терхтемирові; на всі прохання та посольства діставали тільки порожні обіцянки. На короткий час козацькі шанси поправилися тоді, коли король Володислав IV придумав плян війни з Туреччиною при співучасти Венеції й Риму: козаки мали рушити на Чорне море й спинити тут турецьку фльоту. В 1646 р. до Варшави їздили в посольстві від реєстрових військові осавули Іван Барабаш і Ілляш Караїмович та сотники Максим Нестеренко й Богдан Хмельницький. Король обговорив із ними плян походу, пообіцяв привернути давні вольности й побільшити число реєстрового війська. Але польський сойм відмовився від війни з Туреччиною й усі королівські пляни пішли нінащо. Козаки не то що не дістали ніяких полегкостей, а й попали під іще гостріший режім.
БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ (1648-1657)
Славетний гетьман, визволитель України Богдан Хмельницький був сином чигиринського сотника Михайла Хмельницького. Народився він близько 1595 року. Спочатку навчався в Київській братській, далі, за твердженням польських істориків, у єзуїтській школі, що в Ярославі над Сяном. Обдарований природним розумом, він був досить освіченою для свого часу людиною, вільно володів польською і латинською мовами, а Пізніше Ще й турецькою та французькою.
Здобувши освіту, Хмельницький, подібно до Сагайдачного, вступив до лав козацького війська, брав участь у польсько-турецькій війні 1620—1621 років. У цій війні вбито його батька, а Богдан тоді потрапив до турецькі неволі, пробувши в полоні два роки в Константинополі. Повернувшись додому, Хмельницький прибув на Запорожжя і час від часу ходив у морські походи з козаками на турецькі міста. Найуспішніше в серпні 1621 року, коли гетьман Сагайдачний мужньо відбивав під Хотином атаки багатотисячних військ Османа. Зібравши десять тисяч відважних козаків, Хмельницький потопив на Чорному морі дванадцять турецьки галер, а решту переслідували козацькі чайки аж до самісінького Царгорода. Успішний був і другий похід 1629 року, коли козаки «окурили мушкетним димом» мури Царгорода, спаливши передмістя столиці й з багатою здобиччю щасливо вернулися на Січ. Згодом Хмельницький прибув у рідні краї, до Чигирина, одружився з переяславкою Ганною Сомківною і одержав чин чигиринського сотника...
Польський уряд, узявши на свою службу й утримання реєстрових козаків і зробивши їх привілейованим станом, намагався протиставляти їх запорожцям, відмежувати від народу.
У цей час Хмельницький не раз перебував у козацьких посольствах до короля і до сейму зі скаргами про тяжке становище українського народу для захисту його прав. Під час однієї з таких місій король Владислав IV відправив Хмельницького до Франції, щоб найняти козаків на військову службу у війні з Іспанією. 1646 року 2400 козацьких добровольців виїхали до Франції, де відзначились у взятті фортеці Дюнкерка.
Приборкавши козацько-селянські повстання, польська шляхта посилила свій гніт і свавілля над українським народом. Жертвою цієї політики став і сам Богдан Хмельницький. 1646 року чигиринський підстароста Чаплинський силоміць захопив у Хмельницького його хутір Суботів і побив на смерть десятилітнього сина. Даремно Хмельницький шукав захисту й справедливості в суді, навіть у самого короля. Владислав IV нібито відповів Богданові: «Ви воїни й носите шаблю, то хто вам забороняє захистити себе?» Скривджений Хмельницький хотів прислухатися до поради короля й зі зброєю в руках захистити свої права, а водночас і знедолену свою Батьківщину, тобто підняти народ на збройне повстання. Коли ж про це довідався коронний гетьман Потоцький і намагався ув'язнити Богдана, то останній, видуривши в черкаського полковника Івана Барабаша королівську грамоту про збільшення козацького війська й право будувати чайки для морських походів проти турків, у грудні 1647 року втік на" Запорожжя. На козацькій раді, коли Хмельницький оголосив свої плани підняти народ на збройну боротьбу, запорожці підтримали його й почалася підготовка національно-визвольної війни. Селяни масами прибували на Січ, а сам гетьман поїхав до кримського хана шукати собі союзника.
Польські гетьмани Потоцький і Калиновський, довідавшись про дії Хмельницького, рушили разом із реєстровими козаками проти запорозьких повстанців. Одначе козаки перейшли на бік Хмельницького і 8 травня 1648 року в урочищі Жовті Води польський загін був розгромлений, а його ватажок, молодий син коронного гетьмана Стефан Потоцький убитий. 16 травня під Корсунем польське військо знов було розтрощене, а його керівники потрапили до полону, їх віддали татарам. Переможці захопили всю артилерію, обоз, військові припаси. Корсунська перемога рішуче вплинула на піднесення народного духу. Селяни скрізь вступали під стяги Хмельницького. По всій Україні полилися річки крові гнобителів, палали шляхетські маєтки, гинули пани, орендатори, єзуїти, євреї. Україна здобула цілковиту свободу. Залишилось тільки зміцнити новий суспільний лад. Але замість того, щоб негайно рушити з козацькими загонами до Польщі, де тоді помер король Владнслав IV, Хмельницький чотири місяці вів даремні переговори з поляками. У вересні 1648 року козацьке військо під Пилявця-ми знову розгромило 30000 армію польської шляхти, яка, перелякавшись чуток про наближення великої татарської орди, покинула свої обози. Хмельницький рушив до Львова, обложив місто, взяв викуп. Запорожці дійшли до Замостя, звідки їм відкрився шлях на Варшаву Але гетьман знову марно простояв місяць, очікуючи виборів нового короля. Ян Казимир прислав Хмельницькому листа і просив його очікувати комісарів, які мали висунути умови миру. Гетьман у грудні урочисто вернувся до Києва, де його зустріли кияни, вище духівництво, дзвонили дзвони, стріляли з гармат. Хмельницького вітали як «нового Мойсея», що визволив Україну з лядської неволі.
Слава про могутність козаків хутко розлетілась по сусідніх державах, і до Хмельницького в Переяслав прибувають посли: від Туреччини, Молдавії, Валахії, семиградського князя, а також із Москви. Приїхали посли й від польського короля, які вручили Хмельницькому грамоту на гетьманство, булаву і стяг. Богдан і козаки розуміли марність будь-яких переговорів із Польщею. Гетьман відверто заявив послам, що він визволить із шляхетської неволі весь український народ, що живе також на Волині, Поділлі та Галичині, і об'єднає українські землі в одне незалежне князівство.
Наближалася нова війна з поляками, і під прапори Хмельницького стали шикуватися добровільці з усієї України. Навіть міщани, війти, бургомістри писалися до козацтва. Хмельницький поділив Україну на 24 полки. Найвища влада зосереджувала в своїх руках військову й адміністративну владу, яку за давнім звичаєм обирали на козацьких радах.
Весною 1649 року Хмельницький разом із ордою хана Іслам-Гірея взяв облогою польське військо під Збаражем. На допомогу осадженим вирушив сам Ян Казимир з 20000 армією, але її раптово оточив і розгромив Хмельницький. До гетьмана потрапив сам король, однак Богдан змилостився над ним, і під Зборовом Ян Казимир розпочав переговори. Умови висувалися такі: гетьман визнавався найвищим керівником козацького війська, яке мало налічувати. 40000 і поповнювалося із мешканців України: Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Тут забороняли перебувати польським військам і жити євреям. Всі посади обіймали українці; єзуїтам не дозволяли відкривати в Києві свої школи; київський митрополит отримував місце в сенаті, скасовувалась унія.
Умови Зборівської угоди свідчать, що в цей час Хмельницький ще гуманно уявляв своє історичне покликання й не передбачав наслідків того руху, який очолив. Згодом гіркий досвід, низка невдач, тяжких розчарувань навчили його по-іншому дивитися на світ. Але тоді він ще зумів вести справу так, як цього вимагала доля та сподівання народу. Гетьманові слід було використати до кінця здобутки щасливих перемог, захопити в полон короля, піти в глибину Польщі, зруйнувати її аристократичний лад, такий ненависний українцям, і вже тоді висунути перед поляками свої умови миру, які б забезпечували остаточне політичне визволення українських земель і створили б у майбутньому можливості добросусідських відносин з Річчю Посполитою. Адже в усьому краї не лишилось жодного поміщика, ксьондза, єврея. Зборівська угода зовсім не відповідала умовам свого часу та обставинам. Вона мало чим узгоджувалася з політичними й соціальними вимогами народу, оскільки Хмельницький виріс і виховувався у польсько-шляхетському середовищі, зжився з його звичаями й поняттями, порядками, на яких грунтувався тодішній політичний і громадський лад Речі Посполитої. І тому не можна було очікувати, що гетьман відразу стане на бік народного ідеалу, який цілком заперечував ці порядки. Хмельницькому здавалося, що досить забезпечити свободу віри й незалежне становище православної церкви, захистити Україну від повернення ненависних народові євреїв та жовнірських постоїв, збільшити кількість постійного козацького війська — і всі причини невдоволення польським пануванням зникнуть назавжди. Другою, ще більшою помилкою Хмельницького, яку він допустив, підписуючи Зборівську угоду, було те, що козацький реєстр обмежувався тільки 40000 козаками, тобто стільки козаків отримали земельні ділянки, виконуючи лише військову службу. Основна ж маса повсталого народу мала стати до кріпосницької праці своїх поміщиків. Це була величезна несправедливість щодо переважної більшості населення України. Адже в козацькому повстанні, яке підняв Хмельницький і яке забезпечило йому успіх тим, що в ньому взяв участь не один лише козацький стан, як раніше, а весь народ, впевнений у своєму визволенні. Здобутками народних перемог і скористався Хмельницький, підписуючи Зборівську угоду. Звідтоді колишня популярність Хмельницького на Україні значно похитнулась. Можна твердити, що Збаразька битва завершила перший блискучий період історії війн Хмельницького — це була вершина могутності українського народу та слави його вождя. Після неї починається другий період із нещасними й тяжкими випробуваннями.
Розпустивши військо, Хмельницький восени 1649 року заходився складати козацький реєстр, запроваджував військовий і цивільний порядок на Україні. З гетьманською булавою король віддавав Хмельницькому все Чигиринське староство. Ось чому Чигирин з того часу стає столицею всієї України.
Польська шляхта й не думала дотримуватись умов Зборівської угоди. Київського митрополита Сильвестра Косова католицьке духівництво не допустило посісти місце в сенаті, польська шляхта поверталася, незважаючи на встановлений кордон, на українські землі; Потоцький, який зазнав татарського полону, розправлявся на Поділлі над українськими селянами. Сама угода не мала сили, бо її не затвердив сейм і навіть у грудні 1650 року відхилив. Шляхта не хотіла припиняти війну. Вона гарячкове озброювалась. Та шаноба до Хмельницького серед українського народу була вже підірвана, і в козацькому війську занепав колишній дух. Народ проти дружби гетьмана з татарами, які у союзництві не соромилися грабувати українські села й забирати до неволі жінок і дітей.
Весною 1651 року Хмельницький вирушив із козацьким військом до Збаража, і тут довго очікував кримського хана, який прибув сюди за велінням турецького султана. 19 червня козаки зіткнулися з поляками, які розташувалися на широкому полі під Берестечком. Наступного дня розпочалась битва, під час якої кримський хан залишив Хмельницького і відступив разом зі своєю ордою. Гетьман кинувся йому навздогін, сподіваючись зупинити його, але й сам потрапив до татарського полону. Козацькі війська під орудою Филона Джеджалія хоробро оборонялись, але змушені були відступити до річки Пляшевої, на болотисту місцевість. Тут вони й зазнали страшної поразки і підупав їхній дух.
Тим часом татари понад місяць тримали Хмельницького в себе. Визволившись, гетьман прибув під, Паволоч. Своєю несхитною мужністю на козацькій раді Масловому Броді Канівського повіту він заспокоїв народ, вдихнув у нього нове завзяття та віру.
Польське військо прийшло на Україну; ковацькі полки були безсилі його зламати. Водночас iз півночі на Україну наступав із великими загонами литовський гетьман Радзивілл, який захопив Чернігів та Київ. Незабаром польсько-литовські війська зійшлися під Вілою Церквою. 17 вересня 1651 року й була підписана угода, за якою козакам виділяли тільки одне Київське воєводство, а кількість козацького війська скорочували до 20000 і селяни мусили виконувати свої повинності, євреям же дозволяли жити скрізь на Україні. Народ був невдоволений умовами Білоцерківської угоди, нарікав не Хмельницького, закидаючи йому, іцо він піклується тільки про власні вигоди й козацьку старшину, і простий люд знову віддає панам під батоги, на паколи та шибениці. У безвихідному становищі селяни масово почали оселятися на Слобожанщині, біля Путивля й Рильська. Острозький полк весь перебрався на береги Тихої Сосни й заснував тут місто Острогозьк. Це був перший слобідський український козацький полк у межах Московської держави.
Сам гетьман не зовсім добре почувався в Чигирині і змушений був стратити кількох полковників, які підбурювали проти нього народ. Весною 1652 року старший син Хмельницького Тиміш разом із козацьким загоном вирушив до Молдавії, маючи намір одружитися з донькою молдавського господаря, з якою вже був заручений. Але польський гетьман Калиновський заступив Тимошеві дорогу. В урочищі Батіг сталася кривава битва, в якій польське військо зазнало поразки, а сам Калиновський загинув. Польський уряд готував нову війну, але йому бракувало коштів. Гетьман розумів, що кровопролитні сутички з Польщею можуть тривати безмежно.
Шестирічна війна коштувала українському народові величезних жертв, не вщухали безконечні тривоги, сили і народу виснажувалися. Стало очевидним, що власноруч Україна не переможе шляхту, не доведе до звитяжного кінця розпочату битву, їй конче потрібні союзники. Is цією метою Хмельницький вже раніше вів переговори з Туреччиною, Семиградським князівством і навіть зі Швецією, переконуючи ці держави виступити разом з ним [проти Польщі. Кримський хан вважався ненадійним союзником, як це й довела битва під Берестечком.
Весною 1653 року польський загін під орудою Чарнецького вдерся на Поділля, спустошивши багато містечок і сіл по річці Бугу, по-варварському знищивши кілька тисяч народу. Восени проти гетьмана виступив сам король і великим табором розташувався під Жванцем, на березі Дністра. Сюди ж прибули й козаки зі своїми союзниками татарами, які перетнули полякам шлях до відступу. Настали холоди, не вистачало харчів, і польське військо опинилося в скрутному становищі. Але їх врятували татари, яким король зобов'язався сплатити 100000 червінців воднораз і по 90000 злотих щорічно. Крім того, король дозволив татарам протягом 40 днів ловити на українських землях бранців, внаслідок чого тисячі безневинних людей потрапили до татарської неволі.
Тепер надії Хмельницького були спрямовані на Москву. В цей час він писав цареві, що польське військо рушило на Україну для наруги над святими церквами й вірою і що турецький султан запрошує козаків у своє підданство. Першого жовтня 1653 року Земський собор задовольнив прохання гетьмана, а 8 січня Переяславська рада, на якій були оголошені договірні статті, ухвалила приєднати Україну до Росії. Суть статей договору така:
Україна зберігає всі свої колишні порядки і своє самоврядування під владою виборних старшин і гетьмана, яких обирають вільними голосами. Гетьман має право приймати послів і налагоджувати відносини з чужоземними державами; всі українські стани зберігають за собою свої давні права й вольності: кількість козацького війська збільшується до 60 тисяч. Крім того, можна набирати ще й добровільні полки; гетьманський уряд зобов'язується видавати велику платню цареві; збір якої доручали місцевим урядовцям, без втручання російських збирачів. Зі свого боку, цар обіцяв захищати Україну своїми військами від зазіхань Польщі.
Народ присягав повсюди, але вищі українські стани з деяким недовір'ям і тривогою за недоторканість своїх прав і старих звичаїв зустрічали перехід у московське Підданство. Київський митрополит і духівництво відмовилися присягати й не допускали підлеглих до неї своїх слуг і взагалі людей, що проживали в їхніх маєтках. Ко-вацька старшина й православні шляхтичі, які пристали до неї під час повстання, неохоче йшли під «московськую Йротекцію», бо з їхніх голів не вивітрився план незалежної Української держави.
Весною 1654 року цар Олексій Михайлович оголосив Польщі війну, і сам з військом вирушив на Литву й хутко оволодів Могилевом, Полоцьком, Вітебськом і Смоленськом. Тоді ж російські полки захопили Мінськ, Койель і Вільно. Цар урочисто заїхав у столицю Ягеллонів і прийняв титул великого князя Литовського. У цей же Час шведський король Карл Х почав військові дії супроти поляків і захопив Познань, Варшаву, й, нарешті, Краків. А гетьман із півдня вступив до Галичини й Волині, розгромивши польське військо під Городком, і взяв в облогу Львів. Польща опинилася на краю загибелі, і король Ян Казимир втік до Сілезії. Звідси він двічі просив Хмельницького не допустити знищення Речі Посполитої. Старий гетьман відповів: «Хай поляки відмовляться навіки від усього, що належало давнім князівствам землі Руської, хай відступлять козакам усю Русь до Володимира, Львів, Ярослав, Перемишль і формально проголосять її вільною, подібно до того як іспанський король ви-внав вільними голландців. Тоді ми житимемо з Польщею як друзі і сусіди, а не як піддані й раби, і тоді ж підпишемо мир на вічних скрижалях. Але цьому не бувати, доки в Польщі існують пани; не буде же і миру між руськими й поляками».
Одначе королеві вдалося схилити до миру московський уряд, обіцяючи цареві польський престол після смерті кволого й бездітного Яна Казимира. 1656 року у Вільно був підписаний мирний договір між Олексієм Михайловичем і Польщею. Хмельницький намагався відкрити очі московському урядові на цю угоду й не вірити підступам польської шляхти, але це було надаремно.
Стоячи однією ногою в могилі, старий Хмельницький Із сумом бачив, що десятилітня його праця й зусилля Не довели розпочату справу до бажаного кінця й майбутні рідної землі вимальовувалося перед його зором у сумному вигляді. Він не втерпів і скористався одним випадком зробити ще останню спробу здійснити своє заповітне ба-жання: на початку 1657 року гетьман уклав таємний договір з шведським королем Карлом Х і семиградським князем Юрієм Ракочієм про переділ Польщі. Згідно 9 угодою та успіхом союзників Україну визнавали назавжди незалежною від Польщі державою. Тоді гетьман гіо-слав на допомогу союзникам 12 тисяч козаків. Одначе поляки повідомили про дії Хмельницького московський уряд, і цар пь^едав через своїх бояр суворе попередження гетьманові за союз із царськими противниками. Ал? вони настирливо добивались зустрічі з гетьманом, дорікали йому, вимагали, щоб відряджений загін повернувся назад. Ця обставина зашкодила союзникам Хмельницького і змусила їх зректися своїх планів.
Місяців зо два перед смертю Богдан скликав у Чигирині козацьку раду, на якій мали вибрати нового гетьмана. Тут Хмельницький звернувся до козаків Із прощальним словом, подякував їм за вірність і послух, мовивши «Бог знає, братове, чиє це нещастя, що не дав м*-ні Господь закінчити цю війну так, як хотілося: по-перше, ствердити навіки незалежність і вільність нашу; по-друге, звільнити від ярма Польського також Волинь, Покуття, Поділ і Полісся, одне слово — усі землі, якими володіли великі українські князі, і схилити їх під високу руку всеросійського монарха. Бог задумав інакше. Не встиг я завершити свою справу, і вмираю з великим смутком, не знаючи, що буде після мене. Прошу вас, братове мої, доки я живий, виберіть собі вільними голосами нового гетьмана. Якщо я знатиму якось вашу майбутню долю, то спокійно ляжу в могилу».
Козаки, бажаючи зробити приємне своєму улюбленому вождеві, вибрали на свій найвищий уряд його неповнолітнього сина Юрія. Старого гетьмана охопили батьківські почуття і, розуміючи нездалість Юрія, він затвердив цей вибір, який пізніше завдав великих страждань Україні.
Помер Хмельницький 6 серпня 1657 року. Поховали його в Суботові у кам'яній церкві, яку він спорудив і яка збереглася до наших днів. Але 1664 року польський воєвода Стефан Чарнецький, спустошуючи Чигиринське староство, спалив Суботів і звелів викинути з домовини Для ганьби кістки славетного гетьмана.
Виговський був одним із найрозумніших і найосвіченіших козацьких ватажків. Він походив із православного шляхетського роду Київщини і вчився у славетній Могилянській колегії. У 1648 р., перебуваючи на службі у польському війську, він потрапив у полон під Жовтими Водами. Оцінивши його освіченість та досвід, Хмельницький відпустив його на волю. Виговський приєднався до козаків і незабаром був призначений генеральним писарем. Новий гетьман швидко виявив свою прихильність до старшини. У зовнішніх стосунках він схилявся до заснування незалежного українського князівства. Проте Україна була надто слабкою для того, щоб зробити такий крок, тому Виговський зосередився на пошуках противаги московським впливам на Україні. З цією метою він зміцнює зв'язки з Польщею.
Якщо верхи козацтва і духовенства підтримували зближення з Польщею, то проти цього активно виступали народні маси, що з підозрою ставилися до всякого порозуміння між козацькою старшиною та польською шляхтою. До затятих ворогів такого зближення належали запорожці на чолі з Яковом Барабашем, а також козаки Полтавського полку під проводом Мартина Пушкаря — полковника, що мріяв стати гетьманом. У той час як Виговський сподівався розіграти проти царя польську карту, московити, вмить відчувши загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві, стали підбурювати народ проти гетьмана. Наприкінці 1657 р. проти нього повстала велика кількість рядових козаків, і в червні 1658 р. дві ворогуючі козацькі армії зіткнулися у кривавій битві. Переможцем із неї вийшов Виговський. Пушкар разом із 15 тис. повстанців загинув на полі бою, а Барабаша пізніше схопили і стратили. Це стало пірровою перемогою для гетьмана — українці заплатили за братовбивчу боротьбу ціною близько 50 тис. життів.
Розуміючи неминучість розриву з Москвою, Виговський активізував зусилля, щоб налагодити порозуміння з поляками. Велику допомогу йому подавав український аристократ Юрій Немирич, який довгий час навчався в Європі й підтримував ідею суверенного «Руського» князівства, незалежність якого спиралася б на міжнародні гарантії, як у Голландії чи Швейцарії. Але Виговський, що готувався до війни з Московським царством, не мав достатньої сили, щоб наполягати на визнанні поляками незалежності України. У 1658 р. після тривалих дискусій українські та польські посли досягли компромісного рішення, відомого як Гадяцький трактат.
За цією угодою Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Руське князівство, що поряд із Польщею та Литвою ставало третім рівноправним членом Речі Посполитої. Новоствореному князівству надавалася широка автономія. Гетьман відповідав лише перед королем і мав власне військо, суди, скарбницю та монетний двір. Польським військам заборонялося вступати на територію князівства без запрошення гетьмана. Гарантувалися традиційні права козацтва, і щороку за рекомендацією гетьмана сотня козаків мала прийматися до шляхетського стану. Поляки пішли на важливі поступки в релігійних питаннях: на території князівства скасовувалася Берестейська унія, а православні діставали в Речі Посполитій рівні з католиками права. Нарешті, на Україні планувалося заснувати два університети, а також стільки шкіл та друкарень, «скільки буде потрібно».
Хоч Гадяцька угода викликає серед істориків захоплення своїми потенційними наслідками для історії України, Польщі та Росії, її реальний вплив був мізерним, оскільки вона лишилася невиконаною. Ще навіть до її підписання Україну окупувало величезне, майже 150-тисячне московське військо під командуванням князя Олексія Трубецького. Спішно зібравши сили та з'єднавшись із своїми союзниками — поляками та кримськими татарами, Виговський рушив на північний схід назустріч загарбникам. 29 червня 1658 р. під Конотопом царське військо зазнало однієї з найстрашніших у своїй історії поразок. Російський історик Сергій Соловйов так описував її наслідки: «Цвіт московської кавалерії загинув за один день, і московський цар більше ніколи не зможе зібрати таку чудову армію, цар Олексій Михайлович з'явився перед своїм народом у жалобному вбранні і Москву охопила паніка... Ходили поголоски, що цар збирався перебратися до Ярославля за Волгою і що Виговський наступає прямо на Москву». Проте гетьман не зміг скористатися своєю блискучою перемогою. На Україні продовжували перебувати московські залоги; напад запорожців на Крим змусив союзників Виговського — татар — повернутися додому; на Полтавщині знову спалахнули заворушення. Кілька промосковських полковників звинуватили гетьмана в тому, що «він продає Україну полякам», і повстали. Це було останнім ударом. У жовтні 1659 р., не маючи змоги продовжувати війну з Москвою, Виговський відмовляється від гетьманства й тікає до Польщі.
... Сподіваючись, що ім'я батька допоможе згладити внутрішні конфлікти, старшина обирає гетьманом 18-річного Юрія Хмельницького. Трубецькой, що повернувся на Україну з новим військом, настояв на тому, щоб молодий гетьман прибув до його табору для перегляду угоди між його батьком і царем. Підкорившись цим вимогам, Юрій допустився першої з довгої низки політичних помилок. Переляканий силою російського війська й погрозами Трубецького, Юрій повірив підробленому тексту Переяславської угоди 1654 р. і у 1659 р. підписав новий і дуже невигідний варіант документу. За Переяславським пактом 1659 р. російські залоги розташовувалися не лише у Києві, а й в усіх найбільших містах. Більше того, козакам заборонялося вести війни і вступати у зовнішні зносини без дозволу царя. Не дозволялося їм також без схвалення Москви обирати гетьманів, генеральну старшину і полковників. Так, молодий Юрій пішов на поступки, які ще п'ять років тому його батько навіть не розглядав би. Для Москви ж цей пакт став великим кроком уперед в її постійних намаганнях міцніше ухопитися за Україну.
У 1660 р. між Москвою та Польщею знову вибухнула війна за владу над Україною. Коли царські війська потрапили в оточення до поляків під Чудновом на Волині, Юрій зі старшиною не поспішали допомагати їм. Натомість молодий гетьман вступив у переговори з поляками, й коли росіяни зазнали нової страшної поразки під Чудновом, Юрій погодився на повернення України до складу Речі Посполитої. В цей момент і без того хаотична ситуація ускладнилася ще більше. На Правобережжі, де отаборилися Хмельницький з поляками, влада гетьмана лишалася незмінною, проте на Лівобережжі, що перебувало під контролем царя, козаки виступили проти Хмельницького, обравши наказним гетьманом Якова Сомка. Окупована польськими та російськими військами, розірвана на шматки соціальними конфліктами й чварами між політичними фракціями, Козацька Україна розділилася на дві окремі частини, кожна на чолі з власним гетьманом. Доба Руїни сягнула тепер свого апогею.
У січні 1663 р. пригнічений власною неспроможністю опанувати становище, що швидко погіршувалося, Хмельницький складає гетьманську булаву і йде в монастир. Влада його наступника Павла Тетері обмежувалася лише Правобережжям.
Переконаний прибічник пропольської політики, Тетеря походив із знатного роду, дістав добру освіту і обіймав цілий ряд важливих посад при Хмельницькому батькові. Але на відміну від попередників він відмовився формувати незалежну козацьку політику і в основному підпорядковувався полякам. Разом із ними він захопив Лівобережжя, спонукаючи короля Яна Казимира продовжувати наступ аж до Москви. Коли наступ провалився, Тетеря з поляками повернувся на Правобережжя, щоб придушити виступи проти шляхти, що відбувалися тут.
Прагнучи помститися на землях, які стали колискою повстання 1648 р., поляки повсюдно палили, грабували, мордували. Польський магнат Стефан Чарнецький навіть наказав розкопати могилу Богдана Хмельницького й розкидати його останки.
На вимогу Тетері поляки заарештували й стратили Виговського як його потенційного суперника. Юрія Хмельницького витягли з чернечої келії й кинули до польської в'язниці. Поведінка Тетері та поляків викликала загальну ненависть, внаслідок чого гетьман Правобережної України втратив серед козаків останніх прибічників, зрікся гетьманства і втік до Польщі. Тепер стало абсолютно очевидним, що всяке порозуміння між українцями (й особливо їхніми нижніми верствами) та поляками стало практично неможливим, хоч би як переконливо звучали аргументи на його користь.
З поділом України на польську та російську сфери впливу, з загостренням міжусобиць між гетьманами, що були не більш ніж маріонетки своїх чужоземних володарів, стурбовані козацькі ватажки зажурилися долею «бідної неньки-України», закликаючи повернути давню славу. Серед найдіяльніших прибічників відродження козацтва був 38-річний черкаський полковник і наступний гетьман Правобережної України Петро Дорошенко.
Дорошенко мав солідні підстави, щоб претендувати на гетьманство. Син козацького полковника, онук гетьмана, він тісно співпрацював із Хмельницьким і обіймав важливі посади при Виговському й Тетері. В 1666 р., усунувши двох небезпечних суперників — Василя Дрозденка й Стефана Опару, Дорошенко стає гетьманом. Він підкреслював, що ставить собі за мету об'єднати під власною зверхністю Право- і Лівобережну Україну. Щоб зміцнити своє становище, новий гетьман за порадою свого друга митрополита Йосипа Тукальського впроваджує ряд ретельно продуманих реформ. Намагаючись привернути на свій бік народ, Дорошенко часто скликає генеральні ради, де вислуховує думку рядового козацтва. Щоб позбутися надмірної залежності від старшини, гетьман організовує 20-тисячний корпус найманців (сердюків), що підкорялися лише йому особисто. Проте найбільш далекосяжними були почини Дорошенка в царині зовнішніх відносин.
На початку гетьманування Дорошенко, як і всі гетьмани Правобережної України, проводив пропольський курс. Але його політика докорінно змінилася, коли в січні 1667 р. поляки та росіяни підписали Андрусівський мир. Попри те, що цей мир головним чином торкався України, жодна із сторін не завдала собі клопоту проконсультуватися з українцями. По суті, за цим миром Козацька Україна ділилася навпіл: поляки визнавали суверенітет царя над Лівобережжям, а московити давали згоду на повернення поляків у Правобережжя. Стосовно делікатного питання про Київ вирішили, що місто ще на два роки лишиться під владою московитів, а потім буде повернене полякам. Москва так і не виконала цього пункту, постійно утримуючи Київ. Неозорі, фактично безлюдні землі запорожців переходили під подвійне польсько-московське управління й мали правити за буфер проти наскоків татар.
У той час як обидві сторони були задоволені цією угодою, для українців вона стала страшною політичною катастрофою. Якщо вже Хмельницькому і Виговському, що правили всією Наддніпрянською Україною, було досить складно зберігати свободу дій, то для їхніх наступників, куди більше обмежених чужоземними правителями, скільки-небудь незалежна політика ставала неможливою. З поверненням на Правобережжя шляхти і поширенням серед народних мас переконаності в тому, що Москва грубо порушила взяті нею в 1654 р. зобов'язання боронити Україну від поляків, обидва береги Дніпра охопили розчарування й гнів.
Дорошенко, який, за переказами, пережив сердечний приступ, дізнавшись про Андрусів, відкинув пропольський курс і вирішив відродити один із давніх проектів Богдана Хмельницького — звернутися по допомогу до Оттоманської Порти. Він обрав для цього дуже вдалий час: Порта якраз готувала ряд далекосяжних загарбницьких воєн і з готовністю надала гетьманові підтримку. Восени 1667 р. об'єднане турецько-козацьке військо напало на польські сили в Галичині, змусивши короля Яна Казимира надати Дорошенку на Правобережжі широку автономію. Але цей успіх не задовольнив гетьмана. Щоб цілком позбутися поляків, він передає Україну під відносно символічну зверхність Туреччини. Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко переходить із військом на Лівий берег і скидає свого суперника — гетьмана Івана Брюховецького. У 1668 р. Дорошенко досягає вершини влади, коли, спираючись на турків, підпорядковує як Право- , так і Лівобережжя та проголошує себе гетьманом усієї України.
Проте ці успіхи виявилися скороминучими. Занепокоєні зростанням гетьманової влади, численні вороги взялися підривати її. Для цього вони застосували давню тактику підтримки суперників гетьмана. Татари зробили спробу замінити Дорошенка якимось Суховієнком. Не встиг Дорошенко скинути цього противника, як поляки висунули ще небезпечнішого конкурента в особі Михайла Ханенка, з яким вони захопили Правобережжя. Виступивши назустріч загарбникам, Дорошенко призначив наказним гетьманом Лівобережної України Дем'яна Многогрішного. Цього разу Москва, використовуючи свій шанс, рушила на Лівобережжя, змусивши Многогрішного зректися Дорошенка й визнати зверхність царя.
З падінням своєї влади Дорошенко ледве міг контролювати навіть Правобережжя. В 1672 р. з 12-тисячним загоном він був змушений допомагати 100-тисячній турецькій армії, що вибивала поляків із Поділля й перетворювала його на турецьку провінцію. Спілка з ненависними «бусурманами» відбилася на популярності гетьмана й призвела до швидкого послаблення його підтримки. Останнього удару було завдано в 1675—1676 рр., коли московити та лівобережні козаки втягнули турків у криваве змагання за Чигиринську фортецю й Дорошенко опинився на боці «невірних», воюючи проти православних співвітчизників. Розуміючи безвихідь становища, він поступається гетьманськими клейнодами на користь Івана Самойловича, нового гетьмана Лівобережжя. Цар поставився до нього порівняно милостиво, наказавши заслати «цього останнього із справжніх козаків» під Москву.
Він був останнім гетьманом пропольської Правобережної України (1669—1674). Але якщо досвідчений державний діяч, генеральний писар в уряді Хмельницького Іван Виговський намагався й далі продовжувати політику Богдана, боровся за незалежну Українську державу, одним із творців якої він був, то його наступники Павло Тетеря і Михайло Ханенко слухняно виконували задуми польського шляхетського уряду щодо України...
... Турки знайшли Дорошенкові досить несподівану заміну. В 1677 р., сподіваючись використати славне ім'я Хмельницьких, вони призначають Юрія гетьманом Правобережжя. Ця загадкова і, ймовірно, неврівноважена людина вже знала й злети, і падіння. Він був ченцем і архімандритом, а потім потрапив до польської в'язниці. Після звільнення взяв участь у поході на татар, був узятий у полон і відвезений до Константинополя, де ще шість років провів за ґратами. Несподівано турки витягли з камери цю нещасну людину, віпхнули їй до рук гетьманську булаву і, щоб надати своїй малосимпатичній маріонетці більшої гідності, присвоїли їй помпезний титул «князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького». Проте титул цей мало чим допоміг, бо у другому гетьмануванні Юрій виявився таким самим нездарою, як і в першому.
У 1677—1678 рр. разом із турками Юрій брав участь у кількох невдалих походах на давню столицю батька — Чигирин. І росіяни, й турки стягли сюди величезні армії: сили султана налічували близько 200 тис., тоді як Москва привела 70 тис. росіян і 50 тис. лівобережних козаків. Не здобувши у чигиринських походах однозначної перемоги, Юрій Хмельницький організував напад на Лівобережжя, який закінчився жалюгідним провалом. Не в змозі забезпечити собі відчутної підтримки, він контролював лише невелику, відведену йому турками, частину Поділля. Але й тут його влада була настільки хисткою та ще й деспотичною, що у його мусульманських покровителів зрештою увірвався терпець і в 1681 р. вони стратили його. Того ж року Москва підписала з турками Бахчисарайський мир, за яким визнавалися володіння сторін на Україні.
Перебуваючи у цілковитій залежності від Москви, Брюховецький робив царському урядові одну поступку за іншою. Він із готовністю схвалив невигідний Переяславський договір 1659 р., запропонувавши, крім того, власним коштом утримувати російські залоги на Україні. У 1665 р., висловивши бажання «постати перед ясними монаршими очима», він першим із гетьманів у супроводі почту з п'яти сотень козаків здійснив подорож до Москви. Щедро улещений почестями московитів (йому дарували титул московського боярина і знайшли дружину зі знатного боярського роду), він у відповідь підписав угоду, яка ще більше обмежувала українські права. За нею майже всі великі українські міста ставилися під російський контроль, царським урядникам дозволялося збирати податки з українських селян і міщан, давалася згода на призначення Москвою митрополита української православної церкви, а також передбачалося, що відтак вибори гетьмана мали відбуватися у присутності царських посланців, а сам новий гетьман тепер повинен був їхати за підтвердженням до Москви.
Та минуло зовсім небагато часу, як Брюховецький дорого поплатився за нехтування українськими інтересами. Коли в українських містах почали розташовуватися московські залоги, царські переписувачі стали втручатися у приватне життя людей, а пихаті збирачі податків впроваджували обтяжливі повинності, зростало незадоволення московитами й особливо гетьманом, який їх запросив. Навіть представники церковних верхів і серед них ті, хто раніше підтримував промосковську орієнтацію, відкрито протестували проти посилення московських впливів. Але найбільше обурення серед українців викликав Андрусівський договір 1667 р., який рішуче повернув їх проти Брюховецького та Москви.
Як і співвітчизників на Правобережжі, лівобережних українців уразило й розлютило те, що цар, пообіцявши боронити від поляків усю Україну, віддав половину її ненависній шляхті. У 1667—1668 рр. по Лівобережжю прокотилася хвиля повстань проти царських залог та їхніх українських прибічників. Зрозумівши, що надто далеко зайшов у своїй промосковській політиці, Брюховецький видає ряд універсалів, у яких уболіває за «спустошення коханої неньки-України», і вступає в таємні зносини з Дорошенком з метою утворення союзу проти росіян. Та було вже пізно. Весною 1668 р., коли полки Дорошенка перейшли на Лівий берег, розгніваний натовп колишніх прихильників спіймав Брюховецького й забив до смерті.
ДЕМ'ЯН МНОГОГРІШНИЙ
(1668—1672)
Під тиском поляків Дорошенко був вимушений повернутися на Правобережжя й призначити наказним гетьманом Лівобережної України чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного. «Людина проста й неписьменна», Многогрішний мав репутацію ватажка, здатного змусити підлеглих якщо не віддано служити собі, то хоч коритися. З падінням свого номінального зверхника Дорошенка Многогрішний облишив і думати про розрив із Москвою й натомість іще раз поклявся у вірності цареві, за що дістав у нагороду визнання його гетьманом Лівобережної України.
Проте зближення з Москвою не свідчило про намір Многогрішного стати царською маріонеткою, як Брюховецький. З типовою для нього прямолінійністю Дем'ян Многогрішний повідомив росіян про невдоволення українців і настояв на виведенні з Лівого берега московських залог. Ідучи на компроміс, цар погодив ся обмежити кількість залог п'ятьма найбільшими містами. Стосовно Києва гетьман однозначно нагадав Москві, що його, як і інші українські міста, цар не завоював, а прийняв під свою владу за добровільним бажанням Війська Запорозького, і тому росіяни не мали права віддавати Київ полякам. Загалом реакція Москви була примирливою. Очевидно, московські політики дійшли висновку, що під час гетьманування Брюховецького поводилися надто нетерпляче й агресивно. Маскування Москвою своєї присутності на Лівобережжі виставляло її у вигідному світлі порівняно з політичною незграбністю поляків, безперервні каральні й репресивні заходи яких на Правобережжі лише підігрівали ненависть населення.
Крім часткового відновлення автономії, втраченої його попередником, Многогрішний також узявся за встановлення на Лівобережжі правопорядку, спираючись на загони своїх компанійців. Проте фатальними недоліками гетьмана були нетактовність і невміння порозумітися із старшиною. Це стало причиною змови проти нього незадоволеної козацької верхівки, яка у доносах цареві натякала на існування таємного листування між Многогрішним і Дорошенком, а також намірів перейти під зверхність Туреччини. Нарешті в 1673 р. старшина досягла своєї мети. Побачивши, що непокірний гетьман втрачає підтримку, цар віддав наказ заарештувати Многогрішного, піддати його тортурам і заслати до Сибіру.
Якщо обрання Брюховецького відображало конфлікт між старшиною й народними масами, то скинення Многогрішного свідчило про внутрішні суперечності між гетьманами і старшиною. Побоючися сильної гетьманської влади як такої, старшина три місяці зволікала з виборами наступника Многогрішного. Водночас вона звернулася до царя з пропозицією обмежити гетьманські прерогативи. Москва лише на це й чекала. Так, коли у 1672 р. гетьманом обрали Самойловича, йому поставили умови не судити й не карати представників старшини, а також не вступати у зовнішні зносини, не проконсультувавшись із старшинською радою. До того ж нового гетьмана примусили розпустити загони компанійців, що, за традицією, підкорялися безпосередньо йому. Нав'язуючи ці умови, старшина поширювала свій і без того відчутний вплив, але здійснювалося це шляхом підриву влади гетьманів, а відтак і української автономії.
Син священика, Самойлович до вступу у Військо Запорозьке досяг значних успіхів, навчаючись у Київській академії. Протягом майже всього свого гетьманування він намагався підтримувати добрі стосунки зі старшиною. Він щедро роздавав їй землі, а також створив корпус так званих значкових військових товаришів — молодших офіцерів, переважно синів старшини, що стали частиною гетьманського оточення й діставали спеціальні доручення, готуючись зайняти посади, звільнені батьками. Створенням цього корпусу Самойлович сприяв формуванню старшинських династій на Лівобережжі.
У зовнішній політиці Самойлович, як і всі гетьмани, намагався поширити свою владу на всю Україну. Він посилив контроль над бунтівливими запорожцями і в 1676 р. разом із російським військом відважно повів свої полки, щоб вигнати з Правобережжя турків та Дорошенка. Чи не найщасливіший момент у кар'єрі Самойловича настав, коли Дорошенко урочисто склав перед ним гетьманську булаву, після чого він став величати себе «гетьманом обох берегів Дніпра». Проте через два роки турки витіснили Самойловича з його російськими союзниками з Правобережжя. Залишаючи ці землі, Самойлович організував масовий вихід правобережного населення на Лівий берег. Унаслідок цього первинна батьківщина козацтва практично знелюдніла.
Новим ударом по надіях Самойловича об'єднати Україну стало підписання у 1686 р. так званого «Вічного миру» між поляками та росіянами. За ним Київ і землі Війська Запорозького переходили під постійний суверенітет царя. Все ж попри всі звернені до Москви протести гетьмана проти передання полякам Правобережжя та Східної Галичини (Руського воєводства), що по праву належали українцям, ці землі лишалися під зверхністю Польщі. Невдоволений московською політикою, Самойлович неохоче приєднався до грандіозного походу на Крим, що його у 1686 р. організували росіяни. Хоч у ньому брало участь понад 100 тис. росіян і майже 50 тис. козаків, брак підготовки й тяжкі природні умови призвели до провалу цієї акції та великих втрат. Вороже настроєні представники старшини звинуватили Самойловича в тому, ніби він незаконним шляхом збагатив себе й свою родину, а російські воєводи звалили на нього вину за провал походу, внаслідок чого у 1687 р. Самойловича скинули й заслали до Сибіру.
Народився Мазепа 1639 р. у знатній українській родині, що користувалася великою повагою у Війську Запорозькому. Він дістав досить високу освіту. Провчившись у Київській колегії, Мазепа перейшов до колегії єзуїтів у Варшаві й згодом вступив на службу до польського короля. Це надавало йому можливість багато подорожувати країнами Західної Європи, а також виконувати обов'язки королівського посланця в Козацькій Україні. У 1669 р., повернувшись на Правобережжя, Мазепа вступає на службу до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Виконуючи свою першу дипломатичну місію, він потрапляє в полон до запорожців, які видають його гетьманові Лівобережної України Іванові Самойловичу. Тонкий політик, Мазепа намагається перетворити потенційно катастрофічну для себе ситуацію на особистий тріумф. Своєю досвідченістю в міжнародних справах і бездоганними манерами він переконує Самойловича зробити його довіреною особою. Ці ж риси допомагають Мазепі встановити контакти з високопоставленими царськими урядовцями. У 1687 р., коли змістили Самойловича, його наступником було обрано не кого іншого, як Мазепу, підтриманого російськими вельможами.
Протягом майже всього 21-річного гетьманування Мазепа проводив традиційну для гетьманів Лівобережної України політику. З небаченою послідовністю він (зміцнює становище старшини, роздавши їй понад тисячу дарчих на землі. Не забуває він і про власні інтереси. Завдяки щедрим дарам від царя Мазепа накопичує близько 20 тис. маєтків і стає одним із найбагатших феодалів Європи. Людина досвідчена й витончена. Мазепа скеровує значну частину своїх особистих прибутків на розвиток релігії та культурних установ. Ревний покровитель православ'я, і він будує по всій Гетьманщині цілу низку чудових церков, споруджених у пишноту стилі, що його часом називають мазепинським, або козацьким, барокко. За Мазепиного гетьманування Києво-Могилянська академія змогла завдяки його підтримці спорудити нові корпуси і збільшити до 2 тис. кількість студентів. Крім того, він заснував багато інших шкіл і друкарень, щоб «українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти».
Проте якщо київські студеї та духовенство складали на його честь захоплені панегірики, то селяни й козацька чернь мало що доброго могли сказати про нього. Його відкрита й послідовна підтримка старшини збуджувала повсюдне невдоволення серед народних мас та настроєних проти старшини запорожців. Потенційно вибухова ситуація виникла у 1692 р.. коли Петро Іваненко-Петрик, писар, котрий мав широкі політичні зв'язки, втік на Січ і став піднімати там заколот проти гетьмана. Оголосивши, що настав час повстати проти старшини, яка «смокче народну кров» і «визволити нашу батьківщину Україну з-під влади Москви», Петрик у своїх намаганнях утворити незалежне Українське князівство заручається підтримкою кримських татар. Проте коли замість допомоги татари повернули проти нього й стали грабувати населення, популярність Петрика серед народу похитнулася й повстання згасло.
Гідне подиву піднесення Мазепи від в'язня до гетьмана, його здатність тримати в покорі ненаситну й підступну старшину водночас із проведенням політики, що поклала початок добі бурхливого культурного та економічного розвитку, — все це досягнення першорядної ваги. Та найбільш вражаюча риса Мазепи як політика полягала в умінні захищати як власні, так і загальноукраїнські інтереси, зберігаючи водночас добрі стосунки з Москвою. Коли в 1689 р. на трон зійшов молодий і енергійний Петро І, гетьман уже вкотре застосував свій незбагненний дар чарувати можновладців. Він надавав царю активну допомогу в грандіозних походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696 р. Азова — ключової турецької фортеці на Азовському морі. Старіючий гетьман також постійно давав недосвідченому молодому монархові поради у польських справах: згодом між ними виникла тісна особиста дружба. Козацькі полковники із сарказмом зауважували. що «цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі», а російські урядники заявляли. що «ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя. як Іван Степанович Мазепа».
Завдяки близьким стосункам із Петром І Мазепа зміг скористатися великим козацьким повстанням, що вибухнуло на підлеглому полякам Правобережжі у 1702 р. Після того як цей район знову було заселено, польська шляхта спробувала вигнати звідти козаків. Правобережне козацтво на чолі з популярним у народі полковником Семеном Палієм підняло повстання: перелякані польські урядники повідомляли, що Палій хоче «піти слідами Хмельницького». Сили повстанців уже налічували 12 тис. коли до них приєдналися інші козацькі ватажки — Самійло Самусь, Захар Іскра, Андрій Абазин. Незабаром перед повстанцями впали такі польські твердині, як Немирів, Бердичів та Біла Церква. З утечею на захід польської шляхти схоже було на те, що розгортається щось на зразок меншого варіанту 1648 року. Однак у 1702 р. полякам удалося відвоювати значну частину втрачених земель і взяти Палія в облогу в його «столиці» Фастові. Саме в цей час у Польщу вторгається найбільший ворог Петра І — король Швеції Карл XII. Скориставшися замішанням. Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя. Знову обидві частини Наддніпрянської України були об'єднані, і заслугу здійснення цього міг приписати собі Мазепа. Щоб гарантувати себе від загрози з боку популярного в народі Палія. Мазепа за згодою Петра І наказує заарештувати того й заслати до Сибіру.
Проте на початку XVIII ст. у взаємовигідних стосунках із царем, що їх Мазепа так спритно підтримував, з'являється напруженість. У 1700 р. вибухнула велика Північна війна. У виснажливій 21-річній боротьбі за володіння узбережжям Балтійського моря головними супротивниками виступали російський цар Петро І, 18-річний король Швеції Карл XII — обдарований полководець, але кепський політик. Зазнавши ряду катастрофічних поразок на початку війни, Петро І, цей палкий прихильник західних звичаїв, вирішує модернізувати армію, управління й суспільство взагалі. Значно зміцнювалася централізована влада, пильніше контролювалися всі ділянки життя, відмінялися також «застарілі звичаї». В межах цієї політики під загрозу потрапляла гарантована у 1654 р. традиційна автономія Гетьманщини.
Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги. Козаки вперше повинні були воювати виключно за інтереси царя. Замість того щоб захищати свою землю від безпосередніх ворогів — поляків, татар і турків, українці були тепер змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві чи Центральній Польщі. У цих походах стало до болю очевидним те, що козаки не могли рівнятися з регулярними європейськими арміями. Рік у рік їхні загони поверталися з півночі, зазнавши втрат, що сягали 50, 60 і навіть 70 % складу. Коли, намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро І поставив на чолі козацьких полків російських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. Чужоземні офіцери ставилися з презирством до козацького війська, яке вважали гіршим і часто використовували просто як гарматне м'ясо. Коли поповзли чутки про наміри Петра І реорганізувати козаків, старшина, положення якої було пов'язане з військовими посадами, занепокоїлася.
Війна викликала ремствування також серед українських селян і міщан. Вони скаржилися, що в їхніх містах і селах розмістилися російські війська, які завдавали утисків місцевому населенню. «Звідусіль,— писав цареві Мазепа,— я отримую скарги на свавілля російських військ». Навіть гетьман став відчувати загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи російським вельможею.
Невдоволення, що врешті штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя, було пов'язане з питанням захисту України. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра І. Цар, чекаючи наступу шведів, відповів: «Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися, як знаєш». Це було для гетьмана останньою краплею. Петро І порушив зобов'язання обороняти Україну від ненависних поляків, що являло собою основу угоди 1654 р., і український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві. 28 жовтня 1708 р., коли Карл XII, котрий ішов на Москву, завернув на Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько З тис. козаків і провідних членів старшини. Умови, за яких українці приєдналися до Карла, були встановлені у пакті, підписаному наступної весни. За надання військової допомоги та провізії Карл обіцяв захищати Україну й утримуватися від підписання миру з царем аж до повного звільнення її від влади Москви та відновлення її давніх прав.
Петро І дізнався про «вчинок нового Іуди Мазепи з великим здивуванням». Через кілька днів після переходу Мазепи до шведів на гетьманову столицю Батурин напав командуючий російськими військами на Україні князь Меншиков і вирізав усіх жителів: 6 тис. чоловіків, жінок і дітей. Звістка про бойню в Батурині й терор, що його розпочали на Україні російські війська, заарештовуючи й страчуючи за найменшою підозрою в симпатіях до Мазепи, змінила плани багатьох із потенційних прибічників гетьмана. Тим часом Петро І наказав старшині, що не пішла за Мазепою, обрати нового гетьмана, й 11 листопада 1708 р. ним став Іван Скоропадський. Страхітливий приклад Батурина, жорстокість російських військ сіяли жах серед українців, водночас протестанти-шведи викликали в них настороженість. Тому велика частина українського населення не захотіла підтримати Мазепу. Вона воліла почекати й побачити, як розвиватимуться події. Як не дивно, але єдиною значною групою українського населення, що таки стала на бік гетьмана, були запорожці. Хоч вони й часто сварилися з ним за потурання старшині, та все ж вважали Мазепу меншим злом порівняно з царем. Але за це рішення вони мали дорого заплатити. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Січ, а цар видав постійно діючий наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця.
Протягом осені, зими й весни 1708—1709 рр. військові сили суперників маневрували, прагнучи знайти для себе стратегічно вигідні позиції та заручитися підтримкою українського населення. Нарешті 28 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва — одна з найважливіших битв у європейській історії. Переможцем у ній вийшов Петро І, у результаті чого провалилися плани Швеції підпорядкувати собі Північну Європу. Росія ж тепер забезпечила контроль над узбережжям Балтійського моря й почала перетворюватися на могутню європейську державу. Щодо українців, то битва поклала кінець їхнім намаганням відокремитися від Росії. Тепер остаточне поглинення Гетьманщини міцніючою Російською імперією було тільки питанням часу. І справді, Петро І вважав англійське поневолення Ірландії придатною моделлю для здійснення своїх намірів щодо України.
Втікаючи після поразки від переслідування російської кінноти. Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдавії, що належала Туреччині. Тут, біля м. Бендери, 21 вересня 1709 р. вбитий горем 70-річний Мазепа помер.
За Мазепою до Бендер пішли близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тис. запорожців. Ці «мазепинці», як їх часом називають історики, були першою українською політичною еміграцією. У 1710 р. вони обирають гетьманом у вигнанні Пилипа Орлика, що при Мазепі був генеральним писарем. Намагаючись завоювати собі підтримку, Орлик складає 
проект конституції. Нею він зобов'язувався обмежити гетьманські прерогативи, зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і боротися за політичне й церковне відокремлення України від Росії у випадку, якщо він здобуде владу на Україні. За підтримки Карла XII Орлик вступає в союз із кримськими татарами та Оттоманською Портою й на початку 1711 р. розпочинає спільний похід запорожців і татар проти росіян на Україні. Після кількох вражаючих успіхів цей похід провалився. Протягом наступних років Орлик із невеликою групою прибічників їздить від однієї європейської столиці до іншої в пошуках підтримки своєї справи. Врешті-решт гетьмана на вигнанні інтернували в Оттоманській імперії. Проте він не припиняв бомбардувати французьких, польських, шведських і турецьких політичних діячів маніфестами про недолю України та разом із сином Григорієм планувати кроки, спрямовані на звільнення вітчизни від «московського ярма».
ІВАН СКОРОПАДСЬКИЙ
(1708—1722)
Хоча Скоропадський і фігурував у планах Мазепи та підтримував ідею автономії України, Петро І погодився на його обрання, бо той був людиною старою й ненаполегливою. Скоропадський фактично не чинив опору реформам Петра I, але й зробити міг небагато. Одразу після його обрання у 1708 р. цар відрядив до Скоропадського свого намісника Ізмайлова та два російських полки, давши їм таємні вказівки заарештувати гетьмана зі старшиною, якщо їхні дії викличуть підозру. Приблизно в цей самий час Петро І підтверджує договір 1654 р., проте у найзагальніших рисах. На прохання Скоропадського підтвердити окремі пункти цар відповів різкою відмовою, сказавши, що «українці й так мають більші вольності, ніж будь-який інший народ на землі». Незабаром стала проводитися політика підпорядкування. Резиденцію гетьмана перенесли з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону. Головнокомандуючим козацького війська було поставлено росіянина. На посади управляючих територіями полків призначили чужинців і росіян. Уперше росіяни (й насамперед фаворит царя Олексій Меншиков) отримали на Україні великі землеволодіння. Навіть за видавничою справою здійснювався нагляд, щоб «українські книжки бува не суперечили великоруським виданням».
Експлуатація українських ресурсів мала різноманітні форми. Між 1709 та 1722 рр. Україна повинна була утримувати десять російських полків, розміщених на її території. Десятки тисяч українців посилали на північ працювати на будівництві Ладозького каналу та нової царської столиці Санкт-Петербурга, де у надзвичайно суворих умовах багато з них загинули. У 1719 р. українцям заборонили експортувати зерно безпосередньо на Захід. Натомість вони мали довозити його у російські порти Ригу та Архангельськ, де воно продавалося за встановленими урядом цінами. Нарешті, російським купцям створювалися пільгові умови для продажу в Гетьманщині своїх товарів, у той час як українці мусили сплачувати величезне мито за крам, що везли на північ.
Але найбільшим ударом для українців стало те, що у 1722 р. Малоросійська колегія — урядовий орган Москви, що складався з шести російських урядовців, які постійно перебували на Україні, — дістала право ділити з гетьманом владу. Це вже було занадто навіть для терплячого Скоропадського. Він поїхав до Санкт-Петербурга просити царя переглянути цю справу. Петро І відмовив йому, і невдовзі, повернувшись до Глухова, старий гетьман помер.
Після смерті Скоропадського старшина звертається до царя з проханням дозволити їй обрати нового гетьмана. А тим часом наказним гетьманом вони обирають чернігівського полковника Павла Полуботка — людину шановану й тверду. Полуботок негайно вживає енергійних заходів, щоб стати на заваді Малоросійській колегії, повторюючи прохання про вибори нового гетьмана. Роздратований його наполегливістю цар відповідає, що всі гетьмани виявилися зрадниками і виборів не проводитимуть доти, доки не знайдуть вартого довіри кандидата. Але відважний Полуботок не відступався. Якраз коли Петро І вів війну в Ірані, наказний гетьман добився того, що імперський Сенат віддав колегії розпорядження, аби та знайомила гетьмана зі своїми планами й узгоджувала свої дії з українською адміністрацією. Оскільки колегію було створено нібито для розгляду скарг українців на адміністрацію й особливо на корумповану систему судочинства, Полуботок вирішує сам розв'язувати ці справи, а не лишати їх на розсуд росіян. Він реорганізовує суди на засадах колегіальності, забороняє хабарі та призначає інспекторів для нагляду за виконанням його наказів. Щоб зменшити кількість скарг від селян, він тисне на старшину, аби вона пом'якшила визиск своїх підданих.
Ці зміни дуже розгнівили царя. Влітку 1723 р. він викликає до столиці гетьмана та його спільників, вимагаючи пояснити, чому вони заважають роботі колегії. Побачивши нагоду підірвати становище Полуботка, президент колегії Вельямінов переконав кількох українців написати на того донос, а також просити впровадити у Гетьманщині російські порядки. Наказний гетьман посилає на Україну емісара, щоб організувати кампанію петицій, що засвідчила б підтримку українського самоврядування переважною частиною населення. Ще більше розлючений його непокірністю, Петро І ув'язнює Полуботка й усіх, хто підписав петицію. Лише смерть царя у 1725 р. рятує їх від заслання до Сибіру. Більша частина старшини повернулася додому, окрім Полуботка: за кілька місяців до смерті Петра І він помирає в Санкт-Петербурзі у камері Петропавловської фортеці.
Із смертю Полуботка Малоросійська колегія дістала свободу дій у Гетьманщині. В 1722 р. вона впроваджує пряме оподаткування, що стало для українців справжнім лихом. У 1724 р. Вельямінов з гордістю повідомляє про підвищення податків на 600 % порівняно з попередніми, отримуваними від Гетьманщини царським урядом. Проте успіх Вельямінова обернувся його ж поразкою. Він став вимагати, щоб новий податок сплачували також росіяни, котрі мають землеволодіння на Лівобережжі. Несподівано князь Меншиков — найвпливовіший в імперії політик, який володів величезними маєтками в Гетьманщині й був запеклим ворогом української автономії, — став на захист українського самоврядування, виступивши проти колегії з гострою критикою. Інші російські політики почали прихильніше ставитися до української автономії, позаяк у 1726 р. з'явилися ознаки близької війни з Туреччиною й за цих обставин вони не хотіли настроювати українців проти себе. Тому в 1727 р. вплив Меншикова та стратегічні міркування спричинилися до того, що імперська рада розпустила першу Малоросійську колегію й видала декрет, за яким «для задоволення і заспокоєння місцевого населення гетьманом має бути обрана людина достойна й віддана».
У жовтні 1727 р. гетьманом обирають 70-річного миргородського полковника Данила Апостола. Загальне схвалення, викликане цією подією, затьмарювалося тим, що імператорський уряд не лише відмовився підтвердити всі статті Переяславської угоди 1654 р., а й нав'язував гетьманові нові обмеження. За всіма зовнішньополітичними контактами мав наглядати російський намісник, військові справи — контролювати російський фельдмаршал, а цар одержував право дарувати землі в Гетьманщині. Щоб утішити українців, Гетьманщина з імперського Сенату передавалася знову під юрисдикцію міністерства іноземних справ. Розуміючи приреченість усяких спроб відновити політичні прерогативи Гетьманщини, Апостол зосередив діяльність на поліпшенні соціально-економічних умов у країні.
Він продовжив реформу системи судочинства й заснував скарбницю, що забезпечила Гетьманщині перший річний бюджет. Оскільки між 1729—1731 рр. серйозно вичерпався фонд громадських та рангових земель, Апостол провів їх ретельну ревізію та відновив велику частину втрачених земель. Особливо ефективно він обстоював інтереси української торгівлі, захищаючи українських купців від нерівноправного суперництва з росіянами, скоротивши обтяжливі експортні мита, накладені російськими чиновниками. Він навіть здобув кілька політичних перемог. Відвоювавши право призначати Генеральну канцелярію та полковників, Апостол різко зменшив кількість росіян і чужинців у своїй адміністрації. Він також поставив під свою юрисдикцію Київ, що довго перебував під владою російського губернатора. Вражаючим прикладом зміцнення Гетьманщини стало повернення навесні 1734 р. під владу Росії запорожців, які з 1708 р. жили у вигнанні на території кримських татар. Апостол не дожив до цієї події, бо вмер у січні 1734 р.
КИРИЛО РОЗУМОВСЬКИЙ (1750—1764)
Якщо Бірон приніс українцям мало добра. то фаворит наступної імператриці Єлизавети прислужився їм більше. Імператриця взяла морганатичний шлюб з Олексієм Розумовським — простим вродливим козаком із Гетьманщини, що колись співав у придворному хорі. Хоч Олексій уникав політики, він палко любив свою батьківщину. Ймовірно, що це позначилося й на його дружині, особливо після того, як її з великим ентузіазмом приймали під час відвідин Києва у 1744 р. З цієї нагоди українська старшина звернулася до Єлизавети з котрим уже проханням про призначення нового гетьмана. Відповідь імператриці була позитивною. Однак вона відклала справу, бо кандидатові, якого вона мала на думці, — молодшому брату Олексія Кирилові — було лише 16 років, і перш ніж зайняти цю посаду, він мав набратися досвіду. Кирила послали вчитися до університетів Західної Європи. Тим часом із Гетьманщини було виведено російські війська, а «Правління гетьманського уряду» поступово розпущено. Після повернення з Європи Кирила призначають президентом Імператорської Академії наук. 1750 р. у Глухові 22-річного Кирила з великою помпою проголошують новим гетьманом.
За Розумовського Гетьманщина переживала «золоту осінь» своєї автономії. Проводячи більшу частину часу в Санкт-Петербурзі, де він брав активну участь у придворній політиці, Розумовський також підтримував тісні контакти з Лівобережжям. Розуміючи, що суспільство Гетьманщини стало надто складним, щоб старшина могла виконувати в ньому судові, адміністративні та військові функції, Розумовський починає організовувати окрему систему судочинства. У 1763 р. після тривалої підготовки Гетьманщину було поділено на 20 повітів, кожен із власними судами, які розглядали карні, цивільні та межові (земельні) справи. Суддів обирали звичайно з маєтної знаті. Як і раніше, міщани судилися власними судами. Розумовському ще раз удалося підпорядкувати Київ і запорожців. Крім того, він розпочав дещо поверхову модернізацію козацького війська шляхом систематизації його вишколу, забезпечення уніформою та вдосконалення артилерії. Планувалося заснувати університет у давній столиці Мазепи Батурині, а також охопити початковою освітою всіх козацьких синів. Проте політичні події перешкодили здійсненню цих планів. Усе ж гетьманові вдалося надати Глухову європейської витонченості, прикрасивши його грандіозними палацами, англійськими парками й театром, де виступали оперні трупи навіть з Італії. У місті було багато кав'ярень, а знать поголовне захоплювалася французькими модами.
Оскільки гетьман часто їздив до столиці імперії, країною на власний розсуд правила старшина. Саме за гетьманування Розумовського козацька верхівка нарешті домоглася свого, завершивши почате ще наприкінці XVII ст. перетворення з корпусного офіцерства на типове дворянство. Тепер вона стала називати себе шляхтою, тобто дворянством.
Однак загалом прихильна Єлизавета не сприймала багато з гетьманових ініціатив. Коли він попросив дозволу встановити дипломатичні стосунки з європейськими дворами, його петицію було відхилено. Намагання Розумовського звільнити українське військо від участі у війнах, прямо не пов'язаних з українськими інтересами, теж зустріли негативну реакцію. Навіть у цей сприятливий для автономії Гетьманщини час форсувалися деякі централізаторські заходи імперії. Так, у 1754 р. бюджет Гетьманщини було поставлено під російський контроль, а митні кордони між Росією та Україною скасовано. Коли Розумовський добивався права вільно розподіляти землі на Лівобережжі, йому повідомили, що цією прерогативою користується лише імператриця. Очевидними були певні рамки, в яких українцям дозволялося вести власні справи.
Коли у 1762 р. до влади прийшла Катерина II, Розумовський повертається в Гетьманщину й займається її справами. У 1763 р. він збирає старшину на важливу раду в Глухові. Спочатку її метою було обговорення реформ судочинства. Але ця дискусія швидко поширилася й на проблему занепаду політичних прав Гетьманщини. Під кінець ради делегати ухвалили надіслати імператриці петицію з рішучим закликом повернути втрачені вольності й створити на Лівобережжі шляхетський парламент на кшталт польського сейму. В основі Глухівської петиції лежали посилання гетьмана й старшини на те, що їхня країна є окремим політичним та економічним цілим, пов'язаним з Росією лише в особі монарха. На думку Зенона Когута, ця петиція містила найбільш самостійницькі погляди, які не висловлювалися так відкрито з часів Мазепи. Слідом за цим Розумовський звернувся до імператриці зі сміливою пропозицією зробити посаду гетьмана спадковою в його родині. Інакше кажучи, українці просили Катерину взяти постійне зобов'язання шанувати їхню автономію.
Але українська знать прорахувалася. Саме тоді під впливом нападок на українську автономію, що містилися у записці Теплова, колишнього вчителя Розумовського, Катерина II вирішує скасувати цю автономію взагалі. Вона наказала Розумовському прибути до столиці та зажадала його відставки. 10 листопада 1764 р. після деяких зволікань і спроб досягти компромісу Розумовський залишив гетьманство.
| Київські князі |
Галицько-Волинські князі |
Гетьмани України |
Правителі ХХ-го століття |
------ правителі, князі, гетьман