Галицько-Волинські князі

ВОЛОДИМИР (1124—1153)

Володимир, чи Володимирко, як звали його сучасники, був видатним дипломатом, мав велику енерґію, відзначався хитрістю і безпринциповістю. Коли Володимирові закинули, що він зламав присягу, дану Ізяславові II, він відповів: «Що може зробити цей маленький хрестик?»

Володимир уважно стежив за Волинню, щоб не дати їй об'єднатися з Київщиною, і в зв'язку з тим провів кілька воєн. Він здебільшого ворогував з Київськими князями і підтримував Юрія Довгорукого проти Ізяслава II, ведучи боротьбу на три фронти: Київ, Польща, Угорщина. Із складних ситуацій виходив він переможцем, широко вживаючи не військової сили, а своєрідної дипломатії, інтриґ, підкупів.

Року 1141 Володимир, заволодівши цілою Галичиною, переніс свою столицю до Галича, і з того часу все князівство стало іменуватися Галичиною. Володимир був основоположником могутности Галицького князівства.

У Галичині створилися соціальні умови, відмінні від інших земель України. Насамперед тут дуже рано боярство відокремилося в міцний стан. Серед бояр було багато заможних людей, що, на зразок західньоевропейських февдалів, жили в укріплених замках і мали сильні дружини. Зміцнення боярства М. Грушевський пояснює тим, що в Галичині протягом чотирьох поколінь правила та сама династія, не було припливу дружин чужого походження і представники тих самих боярських родин посідали незмінно високі пости. Не було внутрішніх переворотів, внаслідок яких одних бояр заступали інші. Земська аристократія злилася з дружиною.

В містах Галицької Руси рано відокремлюються міські громади, які часто виступають, як ангагоністи князів та боярства. Розвиток ремесла, зростання багатства внаслідок торговельних стосунків із Західньою Европою забезпечували існування міських значних громад.

Показова з цього погляду історія другої лінії Ростиславичів — князя Звенигородського Івана Ростиславича, братанича Володимирка. Року 1145, скориставшися з виїзду Володимирка на полювання, громада міста Галича закликала до себе Івана, Очевидно, з одного боку, існувало незадоволення а Володимирка, а з другого — була якась договореність міської громада з Іваном. Іван негайно прибув, і, коли Володимирко повернувся — Галич «закрив ворота», не впустив його. Аж після тритижневої облоги Володимирко вступив до своєї столиці, і одних «исьче, а иныя показни казнью».

Іван втік на Дунай, а звідти до Києва, до Володимирового ворога — Всеволода II. Спроба Івана піти 1146 р. проти Воломирка (яінчилась невдачею, і після того він служив зі своїм полком у різних князів, переходячи з міста до міста. Десь у той час заволодів він Берладом, між річками Серетом і Прутом, і тому іменувався Берладником. Року 1159 Іван захопив дві «кубари» (морське судно) і «товару много». Галицькі міщани не припинили з ним зносин і у 1159 році знову закликали його прийти з військом: «тільки покажеш стяги — ми покинемо Ярослава» (сина Володимирка) — казали вони. Іван заволодів Пониззям. Під час облоги Ушиці «смерди скакали через заборола» до нього, і так перейшло 300 чоловіка, — записано в літописі.

Епізод з Іваном Берладником свідчить про існування міцної опозиції проти Володимирка та Ярослава.

ЯРОСЛАВ ОСМОМИСЛ (1153—1187)

Ярослав Осмомисл, одержавши від батька велику територію Галичини, поширив її, колонізуючи Дністер, і посідання його доходили аж до Дунаю. Він підтримував добрі відносини з Угорщиною, Німеччиною. 1165 року він визнав ленну залежність від Фрідріха I Барбароси.

Галичина за Ярослава розцвітала економічно. Він був наймогутніпим князем тодішньої України. Автор «Слова о полку Ігоревім» згадує його словами: «Галицький Осмомисле-Ярославе! Високо ти сидиш на своєму золотокованому престолі, підперши Угорські гори своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши Дунаєві ворота, рядячи суди по Дунаю. Гроза твоя по землі тече!»

Але цей могутній князь примушений був не тільки рахуватися з бажанням боярства, але й поступатися перед ним. Це виявилося, зокрема, в його родинній трагедії. Одружений батьком з Ольгою, дочкою Юрія Довгорукого, Ярослав покинув її і взяв собі, як нешлюбну жінку, Настасю із знатного боярського роду Чагрових. Це викликало незадоволення групи бояр, які, не добившися від нього розлуки з Настасею, оголосили її чарівницею й спалили в 1170 році. Він не міг врятувати її. Ярославів заповіт — передати синові її Олегові Галич, був після його смерти порушений. Галичиною заволодів син від правної дружини, Володимир II.

ВОЛОДИМИР II (1187—1199)

Відносини галицького боярства з Володимиром II, нездатним правителем, негайно зіпсувалися. Він відмовився виконати вимоги бояр покинути свою нешлюбну жінку, «попадю», і втік до короля Угорського Бели III по допомогу. Року 1188 Бела, з'явившись до Галича, проголосив себе, за згодою частини бояр, королем Галичини і призначив свого сина Андрія намісником, а Володимира II ув'язнив. Це була перша чужинецька окупація Галичини, яка стала прецедентом на багато років.

Дуже показовою була реакція на це в Україні: митрополит Київський Матвій у палкій промові закликав князів виступити на визволення Галича «від чужоплемінників». Самі бояри галицькі почали звертатися до різних князів по допомогу — Романа, Рюрика, Святослава. Нарешті запросили Ростислава Берладника, але коли він прийшов з невеликим військом, галичани його не підтримали. В бою з уграми він був тяжко поранений, і угри його отруїли.

Тим часом Володимир II втік із в'язниці до Фрідріха I, як свого сюзерена, і той доручив іншому своєму васалові, Казімірові II Краківському, допомогти повернути Галич. Угри уступили без боротьби, і Володимир II правив там до смерти — 1199 року. З ним припинилася династія Ростиславичів, яка князювала понад сто років (від 1084 року).

За це століття Галичина стала сильною державою з багатими торговельними містами. Найстаршим, відомим з літопису, був Перемишль, далі йшли Звенигород, Теребовля, Галич, що став пишною столицею Володимирка, Ярослава Осмомисла, прикрашеною розкішними будівлями, храмами і палацами.

РОМАН МСТИСЛАВИЧ (1199-1205)

Видатніший князь на цілій Україні-Руси кінця XII століття. За короткий час йому удалося сполучити в одних руках Галичину й Волинь і створити нову велику державу, яка обєднала українські землі від Карпатів до Дніпра. Хоробрий, рішучий, Роман безоглядно поводився з своїми ворогами, особливо з крамольними боярами. Літописець величає його «приcнопамятним самодержцем всея Руси», котрий «подолав усі поганські народи завдяки свойому розуму й мудрости і поводився згідно з Законом Божим. Він кидався на поганих, як лев, був сердитий, як рись, губив їх як крокодил, переходив через їхні землі, як орел, а хоробрий був, як тур, наслідуючи діда свого Мономаха, що понищив поганих ізмаїлтян, так званих половців». До памяти про Романа навязує літопис і чудову легенду про Евшан-Зілля. Він же згадує про те, що половці імям Романа лякали своїх дітей. Ще в XVI віці литовський хроніст Стрийковський, згадуючи про походи Романа на литовців, переказує, ніби Роман запрягав полонених литовців у плуги й орав ними, й що звідти, мовляв, повстала приказка: «Ой, Романе, Романе, худо живеши, Литвою ореши».

Син польської княжни, дочки Болеслава Кривоустого, Роман в молодих літах довго жив у Польщі й Німеччині, й це йому дуже придалося для розуміння політики в середній Европі. Його батько Мстислав, бувши в 1167-69 роках князем київським, посадив Романа князем в Новгороді (1168). По смерти батька, який втративши Київ на користь Андрія Боголюбського, сів княжити у Володимирі на Волині, Роман повернувся на Україну й став князем волинським. Як ми вже бачили, в 1188 р. він зробив був невдалу спробу захопити й Галич. По смерти Володимира Ярославича він поновив свою спробу й цим разом задержав Галич у своїх руках. Тепер він став, як каже Грушевський "найбільшою політичною силою на Україні". Він приборкав крамольних бояр у себе дома, побив свого тестя київського князя Рюрика й посадив там, як намісника, свого далекого родича, князя Інґвара Луцького, потім пішов на половців і погромив їх кочовища. Але як тільки Роман повернувся до Галичини, Рюрик за допомогою Чернігівських князів і половців захопив був Київ і немилосердно його спустошив. Роман таки вигнав його знову, захопив у свої руки й постриг у ченці. Київ переходив з рук до рук і остаточно тратив своє політичне значіння. Він опинився тепер в залежності від галицько-волинського князя.

Роман піддержував приязні зносини з Візантією, з Угорщиною, зносився з папою Інокентіем III. В історичній літературі зберігся переказ, ніби папа пропонував Романові королівську корону, якщо він прийме латинство, але Роман відкинув цю пропозицію. Та новіші історики вважають цей переказ за легендарний. Під кінець свого життя Роман вмішався в боротьбу між Вельфами й Гогенштауфенами, ставши по стороні останніх. Він хотів помогти королю Филипу Швабському й пішов війною на союзника Вельфів, на польського короля Лєшка, але в бою під Завихостом в літку 1205 року наложив головою.

КОРОЛЬ ДАНИЛО (1205-1264)

По Романі залишилися два малолітні сини, Данило і Василько; їх опікункою і регенткою була Романова вдова — жінка енергійна, з політичним хистом, що всіма силами намагалася утримати для синів їх батьківщину. Але недавно зорганізована держава не могла існувати без керми сильного володаря. Підпорою Романовичів були тільки волинські бояри, прив'язані до своєї династії, що розуміли значення великої держави і бажали утримати її в цілості й силі. Іншу політику повели галицькі бояри: вони уважали зв'язок з Володимиром невигідним для себе, вирішили розірвати його і самим взяти владу в свої руки. Вони намагалися позбутися Романовичів, а на їх місце шукали собі слабих князів, що в усьому йшли б під боярським проводом. У справи Галицько-волинської держави почали втручатися сусідні держави, Угорщина й Польща, і так настав період сороклітньої громадянської війни (1205—1245).

У перших роках, на заклик бояр, оселилися в Галичині три князі Ігоровичі, сини героя походу на половців. Але вони не захотіли піддатися під боярську опіку, почалася боротьба, і молоді князі уладили різню, в якій полягло до п'ятсот вельмож. Далі бояри пробували самі, без князів правити Галичиною. В 1213 р. могутній проводир боярства, Володислав Кормильчич, проголосив себе галицьким князем. Це була нечувана подія в тодішньому світі, і таке «вокняження» боярина спричинило серед князів обурення («не пристоїть бояринові князювати»). Тоді Угорщина і Польща взаємно порозумілись і виступили немов би в обороні прав Романовичів. Але невдовзі союзники відкрили свої карти: на основі умови у Спишу (1214) галицьким королем став угорський королевич Коломан (1214—1219), одружений з польською князівною. Так два сусіди Галичини готувалися взяти її під свою спільну владу. Але галицькі бояри знайшли собі нового князя в особі Мстислава (1219—1227), славного лицаря; компромісовою політикою він намагався стримати плани завойовників. Все-таки угорські війська зайняли Галич, а поляки забрали землі на захід від Бугу.

Тим часом Романовичі дійшли зрілих літ і почали боротьбу за відбудову Галицько-волинської держави. Данило, як старший, мав провід, а Василько був його вірним помічником і союзником. Данило зайнявся наперед збиранням волинських земель, що були в руках інших князів або під владою Польщі. Повільними, витривалими заходами від здобув наперед столичний Володимир (1214), далі Берестя і Забужжя (1219), Луцьк з Пересопницею (1225), пізніше Белз (1234). Це були давні землі роду Романа. Населення Волині було дуже прив'язане до своєї династії і готове було до жертв для неї. Володимирські бояри не залишали Романовичів навіть тоді, коли вони в нестатках скиталися по різних місцях. Спираючися на сили Волині, Данило розпочав війну за Галич.

Ця боротьба коштувала немало зусиль. Проти Данила ворожим фронтом стали галицькі бояри, що боялися сильної княжої влади і вживали всяких засобів, щоб сина зненавидженого Романа не допустити до Галича. Проти Данила виступали також ті князі, що змогли сісти на галицькому престолі; Мстислава Мстиславича Данило приєднав собі, взявши його дочку за жінку, але пізніше Галич зайняв чернігівський князь Михайло Всеволодович з сином Ростиславом, і вони повели уперту боротьбу проти Данила. Але найгрізнішим противником була Угорщина, що обсадила своїм військом головні городи, притягнула на свій бік частину бояр і готувалася затримати Підкарпаття під своєю владою. Данило, користуючися з Сприятливих обставин, двічі (1230 і 1233) здобув Галич і вигнав з нього угрів, але щойно за третім разом, 1238 р. засів у наддністрянській столиці остаточно. Але тим ще війна не закінчилася: Угорщина зібрала нові сили, зв'язалася з своїми боярськими прихильниками і Ростиславом, притягнула на допомогу поляків, і ця велика коаліція виступила проти Данила. Але в остаточному бою під Ярославом 1245 р. Данило переміг і поширив свою владу на всю Галичину.

В часі, коли Данило докінчував відбудову Галицьковолинської держави, на Україну вдруге напали татари. Данило, який у своїй молодості сам брав участь у бою над Калкою, розумів добре татарську небезпеку і для оборони Києва вислав своє військо під проводом воєводи Дмитра*. Здобувши Київ, татари скорим походом пішли на Волинь і Галичину (1241). Пограничних, сильно укріплених городів (м. ін. Крем'янця) не здобували, але всією силою ударили на столичний Володимир і взяли його приступом, так само зайняли Галич. Далі пішли на Угорщину і Польщу.

Данило в той час був на Угорщині і повернувся звідти, як тільки пройшла татарська буря. Відразу взявся він відбудовувати державу. Татарська руїна спіткала тільки найбільші міста і оселі при тих шляхах, якими проходили татари, — зрештою, край доволі скоро приходив до ладу. Але небезпека нового нападу тривала, бо татари вирішили утримати нові займанщини під своєю владою. Хан закликав усіх князів до себе. Так само Данило мусив поїхати до ханського двору в Сараю над Волгою і був там досить прихильно прийнятий, але остаточно мусив визнати себе васалом хана.

Які були умови підданства, докладно невідомо, — звичайно татари вимагали від підлеглих країн деяких контрибуцій і участі у воєнних походах. Таким способом Данило врятував свою державу від руїн.

Але татарське підданство було незвичайним упокоренням для володаря великої держави. «О, лиха та честь татарська! — зазначає літописець.— Данило Романович, великий князь, що володів з своїм братом Києвом, Володимиром, Галичем і іншими країнами, тепер сидить на колінах, зветься холопом, данини від нього домагаються, життя він не надіється, погрози мусить слухати..» Сам Данило свою залежність від хана уважав за хвилинну політичну комбінацію, що давала йому мир, — але вживав усіх заходів, щоб визволитися з татарського ярма. Отже, почав він укріплювати і будувати нові городи — між іншими зробив нездобутньою фортецею Холм.

Одночасно Данило ввійшов у близькі зв'язки з Угорщиною і Польщею, що також зазнали татарського наїзду, і почав переговори з павою Інокентієм IV про хрестовий похід на татар. Щоб приєднати собі папу, який мав великі впливи в європейській політиці, Данило погодився на церковну унію з Римом. Ідею з'єднання християнства під одним пастирем нарід сприйняв прихильно, тим більше, що Інокентій запевняв пошану до обрядів української церкви, «викликав тих, що зневажали грецьку правовірну віру». Папа прислав Данилові «вінець королівства», королівську корону; коронація відбулася в Дорогичині над Бугом, 1253 р.

Але ці зв'язки з Заходом не принесли реальних успіхів: ні папа, ні князі не спромоглися на воєнну допомогу для поневоленої Східної Європи. Данило міг розраховувати тільки на власні сили.

Татари намагались ослабити Галицько-волинську державу тим способом, що підтримували народний рух, який почався проти князівської влади. Це були т. зв. татарські люди, або болоховські князі, що опанували області рік Случа і Гориня, якими проходили важливі торгові шляхи, а також Поділля. Ці люди не хотіли визнавати влади Данила, а творили самостійні селища під власними старшинами-«князями». Татари приєднали їх під свою зверхність, дозволили їм самоуправу, а вимагали тільки данини хлібом — пшеницею і просом. Таким способом татари підкопували авторитет княжої влади і зсередини руйнували державу. Данило добре розумів небезпеку цих інтриг орда і нищив татарських людей нещадно. Через те сягнув- на себе війну з татарами. Насамперед виступив проти Данила один з другорядних татарських воєвод, Куремса, але княжі війська його розбили. Пізніше, в 1259—1260 р., на Волинь вибрався другий воєвода, грізний Бурандай, з великим військом, ніби для мирового порозуміння, але, ввійшовши у край, наказав, щоб князі самі зруйнували всі нові укріплені городи — і князі мусили це виконати. Так зруйновано і спалено Володимир, Луцьк, Крем'янець, Львів та інші городи, встоявся тільки сильно укріплений Холм. Ця катастрофа перебила воєнні готування Данила.

Незважаючи на ці невдачі, становище Данила серед сусідніх держав було все-таки дуже сильне. Це слідно було у відносинах до Польщі. Після смерті Лешка (1227), що намагався утримати свій вплив на Волині, в Польщі розгорілася внутрішня боротьба, і вона перестала бути небезпечною для Галицько-волинської держави. І, навпаки, Данило здобув собі тепер сильний вплив на польські справи. Основою його політики було не допустити до того, щоб над Віслою постала якась сильніша організація, що могла б поновити претензії на західні землі. Тому він увійшов у союз зі слабшими мазовецькими князями, допомагав їм у боротьбі з їх суперниками, навіть ходив походом аж під Каліш (1229). Пізніше він використав ослаблення Польщі і в 1243 р. уладив великий похід на люблінську землю, завоював її по Віслу і сам Люблін затримав якийсь час у своїх руках. Так остаточно забезпечив західний кордон держави. Від того часу сусідні польські князі, особливо мазовецькі, визнавали Данила за свого протектора і йшли по лінії його політики.

Ще сильніше становище здобув Данило на півночі. Балтицькі країни мали для Галицько-волинської держави велике значення з огляду на розвиток торгівлі. В 1220-их роках над Балтицьким морем з'явилася нова сила — Німецький орден, що почав бистру експансію на литовських землях. Данило звернувся також проти литовців. Литовські племена, особливо ж ятвяги, виявляли тоді незвичайну активність, нападаючи на сусідів і руйнуючи їх землі. Данило, в порозумінні з мазовецькими князями, а також німецькими лицарями, уладив ряд походів на ятвягів, головно зимою, коли доступ до багнистої країни був легший, одне за одним здобував їх селища, — врешті бутне плем'я упокорилося, зобов'язалося платити данину і виконувати роботи при будуванні нових городів. Частину здобутої данини Данило вислав полякам, «на свідоцтво влади — щоб знала лядська земля, що ятвяги платили данину королеві Данилові».

Але ще більшу увагу Данила притягала литовська держава, яку зорганізував у 1230-их роках великий князь Мендовг. Він узяв під свою владу не тільки литовські племена, але також і сусідні українські та білоруські землі. З Данилом Мендовг намагався утримати приязні відносини, але Данило відчував, що ріст Литви стає небезпечний для Галицько-волинської держави. Тому, впоравшися з ятвягами, він виступив проти Мендовга. У своїх походах Данило здобув пограничні городи, між іншими Городно, і загрозив Новгородкові. В умовинах такої небезпеки Мендовг мусів скапітулювати: Новгородок, Слонім, Вовковийськ та інші городи він відступив синові Данила, Романові, а свою дочку обіцяв віддати за другого Даниловича, Шварна (1254). Хоч Мендовг по недовгому часі цю умову зірвав, все-таки вона відкрила шлях політичним впливам Галицько-волинської держави на Литву. Після смерті Мендовга його наступник, Войшелк, відступив литовський престіл Шварнові (1267); так прийшло до з'єднання Литви з західноукраїнськими землями під владою однієї династії. Це був блискучий, хоч і короткий, вислід політики Данила.

Данило більше, як хто-небудь з його попередників, цікавився справами Середньої Європи. З західною політикою він познайомився вже за юнацьких років на Угорщині, а пізніше під час переговорів з Римом увійшов у неї ще глибше. Серед різних політичних комбінацій він підняв план осадити свою династію на австрійському князівстві. Коли в Австрії вимер рід Бабенбергів і почалася боротьба за спадщину після них, Данило висунув кандидатуру свого сина Романа і оженив його з дідичкою Австрії, Гертрудою (1252). Але Роман не зміг опертися акції інших кандидатів, мусив покинути Відень, і Данило посадив його на Литві.

Данило — це найбільша постать в історії Галицько-волинської держави. Він вів свою діяльність серед незвичайно важких обставин. З великими зусиллями він наново з'єднав розбиту державу, ведучи боротьбу з Польщею та Угорщиною і з анархічним боярством. Нічого не втратив з батьківських земель, забезпечив кордон у Карпатах і від Вісли, поширив державну територію на півночі. Привернув авторитет княжої влади, наново зорганізував державний апарат. Не дав знищити своєї держави татарам, особистими жертвами здобув мир і підготував свою країну до відсічі орді. Супроти наступу Азії ввійшов у зв'язки з Західною Європою, шукаючи там політичної і культурної допомоги. Трудом свого життя він відбудував державу свого батька Романа і поклав основи під її дальший розвиток.

ЛЕВ І (1264-1301)

Лев був талановитим володарем, з незвичайною енергією проводив свої плани, намагався скупчити у своїх руках якнайбільшу територію і вести провід над іншими членами свого роду. Через те він заходив у конфлікти з іншими князями, що не погоджувалися з його політикою. Про які-небудь виступи бояр проти нього не знаємо нічого, — видно, галицька аристократія була вже цілком розгромлена. Лев мусив визнавати над собою владу Золотої Орди, але зручною політикою вмів цю залежність звести до невеликих розмірів, — тільки давав військову допомогу для походів, які зорганізував хан. Зате татари допомагали йому в його політичних планах. Лев — так само, як Данило, — утримував зв'язки з усіми сусідами — з Німецьким орденом, Угорщиною, Чехією, Польщею, Литвою. Лев оберігав північний кордон держави від ятвягів, а коли литовський князь Тройден* захопив йому пограничний Дорогичин, зорганізував великий похід на Литву, здобув Новгородок,— і тоді Тройден мусив піти на мир. Лев намагався використати розбиття Польщі для своїх планів і задумав опанувати краківське князівство, за яке йшла боротьба між різними кандидатами. Він виправлявся походами на Сандомирщину, Мазовше, врешті аж під Краків. Йому не повелося здобути польської столиці, але натомість здобув він цінніший для своєї держави Люблін з люблінською землею. Це був явний доказ переваги Галицько-волинської держави над Польщею; державний кордон оперся знову на Віслу. На півдні Лев досяг також успіхів: узяв під свою владу частину Закарпаття (комітат Берег, 1229). Таких широких границь галицька держава не мала ще ніколи.

У пізнішій традиції Лев залишився дуже популярною постаттю як князь, що дав своє ім'я Львову. Але нема певних доказів на те, чи Львів уже за Льва був столицею Галичини. Ім'я Льва було також у великій пошані серед пізнішої галицької шляхти і духовенства: збереглося понад 20 грамот з іменем Льва на різні боярські і церковні землі — це фальсифікати з XV—XVI ст., але, ймовірно, основані на дійсних Львових документах, що до нас не дійшли; вони цікаві тим, що вказують, як довго залишилася традиція імені цього визначного князя.

КОРОЛЬ ЮРІЙ І (1301—1315)

Після смерті Льва, коли вимерли також інші члени династії, одиноким володарем держави став син Льва, Юрій. Він довгі роки був співробітником батька, мав великий державний досвід, але не вів такої агресивної політики, як Лев. За перших років князювання зазнав значної втрати на західному кордоні, бо поляки забрали назад Люблін (1302). Більших воєн Юрій не вів і зносини з сусідами формував мировим шляхом. Але держава його все-таки займала визначне становище, і Юрій відзначив свою силу тим, що прийняв титул короля Русі. Разом з тим він утворив окрему галицьку митрополію (1303), щоб не бути залежним від сторонніх держав, бо київський митрополит у тому часі переселився до Суздаля. Утворення окремої митрополії — це доказ значної сили Галицько-волинської держави, бо царгородський патріархат давав згоду на те тільки визначним володарям. Тогочасні літописці характеризують часи Юрія як епоху добробуту і розвитку держави, що «процвітала обильністю і славою».

АНДРІЙ І ЛЕВ ІІ (1315—1323)

Після Юрія його спадщину взяли два сини, Андрій і Лев (1315—1323). Вони вели спільну, згідну політику, може, це була й співрегенція, як за Данила і Василька. Збереглися їх оригінальні документи — найдавніші з княжих часів, писані латинською мовою. Вони високо держали свій авторитет — титулувалися князями всієї Русі. Привілеї, які вони дали торунським і краківським купцям, свідчать про широкий розвиток галицьковолинської торгівлі. У заграничній політиці вони спиралися на союз з Німецьким орденом, важливий і для торгових зв'язків, і для забезпеки проти зростаючої Литви. Супроти татар вони утримували незалежне становище, здається, вели з ними війну, може, й полягли в бою. Тогочасний польський князь Володислав Локеток в листі до папи заявляв, що вони були для Польщі «непереможним щитом проти жорстокого татарського народу».

ЮРІЙ ІІ БОЛЕСЛАВ

Князь Юрій ІІ Болеслав (1323—1340) походив з князів мазовецьких і доводився лише родичем Андрієві та Львові II, що зійшли зі світу, не залишивши нащадків. Галицько-Волинський трон припав йому по вибору бояр, які, очевидно, зискали сильний вплив на діла управлінця. Правильно оіцнюючи небезпеку зі заходу, шукав Юрій II союзу зі спорідненою потугою Литовсько-Руського князівства Ґедиміна та надав його синові, Любартові, Луцьк, скоро попав він у непорозуміння з галицькими боярами, які й отруїли його. Можливо, що це отруєння сталося у звязку з чужоземною інтриґою. Польща і Угорщина заключили між собою 1339 союз, договорившись про поділ спадщини Романовичів; на першу ж вістку про смерть Юрія II Болеслава, вирушив польський король Казимир Великий на Галичину.

ЛЮБАРТ-ДМИТРО (1340-1349)

Після смерті Юрія на Волині владу прийняв литовський князь Любарт-Дмитро, син Гедиміна, посвоячений з родом Романовичів. На Галичину наїхав польський король Казимир, здобув замок у Львові, визволив обложених західних купців і захопив коронаційні інсигнії галицьких князів (корони, престол та ін.). Але не зміг утриматися в Галичині. Провід взяли галицькі бояри, їх проводир, Дмитро Дедько, прийняв титул «старости й управителя Руської землі», наладнав відносини з сусідніми державами і забезпечив торгівлю чужосторонніх купців. Володарем Галичини бояри признавали Любарта — пам'яткою його князювання залишився дзвін церкви св. Юрія у Львові з його іменем. В 1349 р. Казимир удруге, разом з уграми, рушив походом на західні землі — так почалася довголітня боротьба за галицько-волинську спадщину. В цих змаганнях Галицько-волинська держава занепала остаточно.

Любарт не хотів зректися Галицької землі і за допомогою інших литовських князів розпочав війну з Польщею. Литовсько-українські війська безнастанно нападали на пограничні городи, двічі облягали Львів, ходили також на польські землі. Знову ж поляки разом з мадярами виправлялись на Волинь і навіть здобули Володимир. Боротьба велася з великим завзяттям. Деякі бояри виявили немалу енергію в обороні своєї держави — наприклад, воєвода Дрозд уславився обороною Белза (1352), причому, здобуваючи замок, мало не поліг угорський король Людвік; боярам Бурвичам з Сулимова за прихильність Любартові Казимир сконфіскував землі. У боротьбі брали участь також селяни і міщани; коли Людвік вертався через Карпати на Угорщину, за ним гналися селянські ватаги, а в якомусь місці селяни підпалили хату, в якій король ночував Але вся та боротьба не принесла успіху: Галичина разом з Холмщиною залишилася в руках Польщі.

------ правителі, князі

← Попередня Наступна →

Галицько-Волинські князі

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКІ КНЯЗІ

Залишити свій коментар: