Таємна січ -  Кампот
  Головна сторінка
Цікава Україна
Праці істориків
Усі розділи
Новини
Пошук
Словники
Книги
Автори
Допомога
Завантаження
Про проект
Контакти
 
   

В розділі періоди:
 

Реклама в розділі
Реклама в розділі періоди
 
  Нове:

Нариси воєнно-політичної історії України

Буквар Івана Федоровича

Атлантида в Криму!

Вовчухівська операція УГА

Чи був Мазепа зрадником?

 
  Цікаво:
А чи знаєш ти, що Характерники живуть серед звиайних українців...
читати далі..
 

Реклама
 
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ / Всі книги / Нариси воєнно-політичної історії України

Розділ І

ДАВНЬОРУСЬКА ДЕРЖАВА, ЇЇ ПОЛІТИЧНИЙ ТА ВІЙСЬКОВИЙ УСТРІЙ.

1.1. Перші дослов’янські державні утворення на українських землях та їх військова організація

1.2. Воєнно-політична організація слов’ян

1.3. Державотворчі традиції Київської Русі та Галицько-Волинського князівства

1.4. Князівське військо

1.5. Початки українського флоту

1.6. Розвиток військового мистецтва в війнах київських та галицько-волинських князів.

1.1. ПЕРШІ ДОСЛОВ'ЯНСЬКІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ТА ЇХ ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ

Аналіз різноманітних концепцій історичного розвитку України свідчить, що чітко визначених, конкретних хронологічних меж її політичної та воєнної історії, які в сучасних умовах вважалися б загальновизнаними, у вітчизняній історіографії фактично не існує. Початки Української держави, її політичної та воєнної організації сягають давнини, що вимагає всебічного й глибокого їх вивчення, осмислення та узагальнення.

Навіть останні праці з історії державності України засвідчують, що хронологічні коливання дослідників при розгляді цієї наукової проблеми залишаються дуже відчутними.

Хронологічні розкопки, окремі писемні джерела ( в першу чергу грецькі) свідчать, що серед народів, які колись населяли українську землю, першими, що мали політичні ознаки державності і військову організацію в середині І тис. до н.е. були кочові племена Північного Причорномор'я - кіммерійці, скіфи, сармати та ін.

Ось чому з державних утворень саме цих народів, які не мають прямого генетичного відношення до українців, сучасні вітчизняні дослідники історії Української державності вважають проблеми зародження і розвитку державотворчих (а звідси і військовоорганізаційних) процесів на території України.

Кіммерійці

З кінця ІІ тис. - на початку І тис. до н.е. на території України поселився народ Східної Європи ім'я якого відоме. Це були кіммерійці. Найдавніша згадка про нього міститься у «Одіссеї» Гомера, де він, оповідаючи про північне узбережжя Чорного моря, називає його землею «людей кіммерійських». Пишуть про кіммерійців такі відомі античні автори, як Геродот, Стробон, Каллімах. Походження кіммерійців остаточно не з'ясовано. Переважна більшість істориків дотримується думки, що кіммерійці населяли південноукраїнські степи від Дону до Дністра з кінця ІІ тисячоліття до н.е. За походженням і мовою вони були близькі до іранських, індоєвропейських племен. їхня культура - продовження трипільської, пристосованої до умов табунного скотарства.

У розпорядженні дослідників є кількасот пам'яток про них. Могили кіммерійських царів знайдені над Дністром. Пам'яткою про них залишилася й назва Керченської протоки - Боспор Кіммерійський. Основні риси кіммерійської культури виділили Санкт-Петербурзький вчений О.Ієссен та засновник київської школи скіфознавства О.Тереножкін. В першу чергу це відноситься до поховань кіммерійців. Саме ці поховання дають змогу досить легко визначати їх носіїв серед усієї маси степових могил періоду залізної руди.

Кіммерійці були першим народом в Україні, хто перейшов від осілого до кочового скотарства. Провідну роль у цій галузі господарства відігравало конярство. Воно не лише давало можливість швидко пересуватися воїнам і пастухам, але й забезпечували кіммерійців значною частиною продуктів харчування. Цей народ у давнину називали кобилодойцями, через споживання кобилячого молока.

Велике значення у житті кіммерійців мала війна. їх походи в Персію та Малу Азію відкривали широкі можливості не лише для здобуття продуктів землеробства, а й предметів озброєння. Для кіммерійців головною і найбільш характерною зброєю були залізні кинжали і мечі з хрестовидними рукоятками. Найбільш ранні з них мають бронзові рукоятки, тоді як більш пізні - цільнозалізні. Всього відомо більше 60-ти залізних і бронзових кинжалів і мечів з хрестовидними рукоятками кіммерійського періоду. Найкраще зберігся кинжал з кургану Висока Могила с. Балки в Запорізькій області. Цей кинжал має брусковидну рукоятку і вузький клинок.

Проте кіммерійці не лише запозичували елементи матеріальної культури у інших народів, а й самі сприяли поширенню серед сусідів кіммерійських зразків зброї та кінського спорядження. Кіммерійці першими принесли в Україну бронзові вироби.

У військовому відношенні вони перебували на стадії розвитку, яку прийнято називати військовою демократією. Влада в суспільстві належала народу, представленому т.зв. «народними зборами», що було ознакою демократії.

Військовою ця демократія була тому, що війна і організація для війни стали регулярними функціями народного життя. Війни, які велись і для того, щоб розширити територію, і для грабування, і для захисту своїх територій, були постійним промислом, головним засобом і способом життя цих племен.

Кіммерійці першими започаткували в межах сучасної України добу заліза.

Проведенні археологічні розкопки свідчать, що в кіммерійському суспільстві почалася ліквідація первіснообщинних відносин. Воно стояло на порозі класоутворення. Вони були першим народом в Україні, який мав царів, що вийшли з племінних ватажків. Зокрема, про це свідчить могила їхнього царя, яка розкопана біля села Мала Лепетуха в Херсонській області. Життя і еволюція кіммерійців були перервані на початку VII ст. до н.е. - наступом скіфів.

Скіфи

Наступна генерація племен - скіфи, які в другій половині VII століття до н.е. вторглися зі сходу в Північне Причорномор'я. Давньогрецький автор - «батько історії» Геродот розповідає, що серед кіммерійців розпочалася боротьба між тими, хто бажав залишитися, і тими, хто вважав за потрібне втікати.

Кіммерійські царі були вбиті народом та поховані в кургані десь поблизу Тіраса (грецька назва Дністра). Кіммерійці втікають до Малої Азії, де втручаються у війни між різними державами. В середині VII ст. до н.е. кіммерійці заволоділи Лідійським царством, але незабаром були розбиті і зовсім зникли з історичної сцени.

Що до скіфів, то заселяючи зону між Доном і Дунаєм, вони створили одне з перших на терені України велике політичне об'єднання. Перша держава склалася у скіфів близько VI ст. до н.е. До неї входили різні за походженням народи. У цей час Скіфія поділялася на три царства, кожне з яких мало свого царя, але підпорядковувалося головному царству, цар якого був головним царем Скіфії. На чолі держави і війська стояв цар, влада якого була обмежена народними зборами.

Взагалі про скіфів ми знаємо більше, ніж про інші племена, завдяки їхньому контакту з греками, які в VII - VI ст. до н.е. по всьому Північному Причорномор'ю засновують грецькі колонії -своєрідні міста-держави.

Значний інтерес до скіфів виявляв і Геродот. Близько 450 р. до н.е. він побував в Скіфії і описав побут, звичаї, релігію, суспільний лад скіфів у своїх «Історіях». Геродот поділяв скіфів на чотири групи: скіфи царські, кочові, скіфи-хлібороби і скіфи-орачі. Племена царських скіфів і скіфів-кочовників, які жили в над чорноморських та азовських степах, становили ядро Скіфії і панували над усіма іншими племенами. Дніпровське лісостепове Лівобережжя заселяли скіфи-землероби, а на заході від Дніпра - скіфи-орачі.

Скіфська держава мала сильну військову організацію. До створення держави ядром війська було кінне ополчення, а згодом -кінна дружина з числа знатних скіфів, що добре володіли мистецтвом їзди на конях і стрільби з лука. Крім кінноти в війську скіфів була також і піхота.

В першій половині VII ст. до н.е. скіфи завоювали Мідію, Сірію, Палестину і панували в Передній Азії, але на початку VI ст. до н.е. були витіснені звідти мідійцями.

У 514 (513) р. до н.е. скіфи зіткнулись з самим могутнім із своїх ворогів, під владою якого були об'єднані великі території Передньої Азії до Індії - персами. На чолі Перського війська стояв Дарій. Він провів велику підготовчу роботу по організації вторгнення і мобілізував значні сили.

За словами Геродота, військо Дарія налічувало близько 700 тис. людей і 600 кораблів. Почавши рух від Суз, Дарій пройшов Малу Азію, переправився через Босфор, пересік Фракцію, підкорюючи на своєму шляху народи. Переправившись через Істр (Дунай) по мосту, який побудували для нього малозійські греки, Дарій з військами вступив в межі Скіфії.

Скіфам було відомо про дії Дарія. їм також була відома кількість війська, що вторглась в їхню країну. Розуміючи, що їм важко буде побороти інтервента у відкритому бою, скіфи прийняли інше рішення щодо тактики ведення війни.

Скіфський цар запросив через своїх послів царів сусідніх народів - агафірсів, таврів, неврів, анлрофагів, меланхленів, гелонів, будинів і савроматів. Він змалював їм стратегічну обстановку і запропонував разом виступити проти персів. На цій нараді думки розділились. Царі гелонів, будинів і савроматів, неврів, анлрофагів, таврів і меланхленів відмовились подати допомогу скіфам.

Тоді скіфи розділили свої сили на три частини, приступили до захисту своєї держави, вибравши тактику партизанської війни. Вони уникали рішучих боїв, заманювали ворога в глибину своєї території, постійно нападали на його комунікації і знищували невеликі підрозділи.

Перший загін скіфів на чолі з царем Скопасісом в союзі з савроматами пішов до Танаїсу. Вони відходили від персів, засипали на своєму шляху всі криниці й джерела, знищували рослинність, яка мала б давати ворогу якусь поживу.

Дві інші частини скіфів на чолі з Іданфірсом і Тансакісом в союзі з гелонами і будинами відступали на Північ, йдучи на віддалі одного шляху від персів. Ці загони мали пройти землями племен, що відмовились воювати, з тим, щоб насильно втягнути їх у війну. Геродот досить складно описує всю цю компанію. Перси йшли за відступавшими скіфами, дійшли до Танаїсу і, пройшовши землю савроматів, вторглися в землю будинів.

Геродот говорить, що перси, йдучи за скіфами, вступили в пустелю, що лежить на північ від будинів.

Для перського війська склалась складна ситуація, так як вони втратили багато людей, не виграли жодного бою, не захопили здобичі.

Тому Дарій послав до скіфського царя Іданфірса вершника, який переказав йому таке: «Дивний чоловіче, чому ти постійно втікаєш, хоч маєш змогу вибрати щось із своїх можливостей? Якщо думаєш, що можеш протистояти моїй силі, то спинися, покинь блуканину, принеси в дар мені як своєму панові землю й воду, і розпочни переговори».

На цю пропозицію цар скіфів відповів: «Мої справи такі, персе. Я ще ніякої людини досі не злякався і не втік перед нею давніше. Отже, й тепер від тебе не втікаю і я нічого іншого не роблю тепер, лише те, що звик робити в мирний час. А що я не воюю з тобою, то й це поясню. Ми не маємо ні міст, ні обробленої землі, щоб боятися за них і чимскоріше починати з вами бій. А якщо вже так конечно треба його починати, то ми маємо батьківські могили. Ось відшукайте їх і спробуйте знищити, і тоді побачите, чи будемо воювати з вами за могили, чи ні. А до того, поки не будемо мати достатньої причини, воювати не будемо. Це про битву. А своїми панами я визнаю лише Зевса, мого предка й Гестію - царицю скіфів. То ж замість дару -землі й води - пошлю такий дар, як тобі належиться послати. А за те, що ти назвав себе моїм паном, будеш іще відповідати».

Скіфи, хоч і були обурені пропозицією Дарія, продовжували вести війну тими самими методами. Один із загонів під керівництвом

Сопасиса вони відправили до Іонян, що стерегли міст через р. Істр (Дунай). Іоняни були підвласні персам і виконували наказ Дарія -забезпечували охорону мосту через Істр і в разі необхідності -переплаву для відходу перського війська. Скіфи мали намір вступити в змову з іонянами про те, що ті через 60 днів мають зняти охорону мосту і відати його скіфам.

Далі події розвивалися так. Ті скіфські загони, що залишались на місці, продовжували боротьбу, нападаючи на окремі перські підрозділи, що виходили з табору на пошуки провіанту. Геродот відмічає, що скіфи, володіючи першокласною кіннотою, завжди змушували тікати перську кінноту. Але у персів була чудова регулярна піхота, з якою скіфська піхота не могла мірятись і уникала боїв. Був ще один досить несподіваний фактор, який нерідко заважав скіфам успішно закінчувати операції і дуже допомагав персам. Це, як не дивно, був крик ослів і вигляд мулів, які були у війську Дарія. Цих тварин в Скіфії не водилось. Скіфські коні, які тільки чули і бачили їх, лякалися і з переполохом тікали. Така дрібничка дуже впливала на війну.

І все ж, постійні напади скіфів вдень і вночі на персів, порушення перських комунікацій, всі прийоми, характерні для партизанської війни і особливо дієві в умовах степу, де немає населених пунктів, примусили Дарія прийти до висновку про скоріший відхід із Скіфії.

Геродот розповідає легенду, пов'язану з припиненням війни. Коли Дарій опинився в скрутному становищі, скіфські царі відправили до нього посла з подарунками: птицею, мишею, жабою і п'ятьма стрілами. Перси повинні були визначити значення для цих подарунків. Дарій думав так: скіфи віддавались йому з землею і водою. Він пояснював це тим, що миша живе у землі і їсть ту ж поживу, що і людина, жаба живе у воді, птах найбільш подібний до коня, стріли означають, що скіфи передають персам свою військову силу.

Протилежна цій думці була думка Гобрія, перського воєначальника. Він так пояснював значення подарунків: "Якщо ви, перси, не станете птахами й не полетите в небо, або не станете мишами й не сховаєтесь під землею, або жабами й не скочите в болото, то не повернетесь назад, а загинете від цих стріл". Це тлумачення, очевидно, відповідало задумці скіфів.

Розповідає Геродот і про такий випадок. Відправивши згадані подарунки, скіфи вишикували своє військо в бойовий лад для рішучої битви із знесиленим перським військом. В цей час перед їх строєм пробіг заєць і скіфи з криками кинулись його переслідувати. Дізнавшись про цей випадок, Дарій сказав до своїх співрозмовників: "Ті люди нас цілком зневажають. Тепер бачу, що Гобрій правильно говорив про скіфські дари". Цей випадок дуже вразив Дарія, він зробив остаточний висновок, що потрібно якомога скоріше покинути Скіфію.

За порадою Гобрія, як наступила темрява, Дарій залишив у таборі поранених і хворих воїнів, прив'язав ослів, які повинні були своїм криком засвідчували, що Дарій з військом стоїть на місці, залишив вогні і почав відступати в напрямку Істру (Дунаю).

Скіфи спочатку дійсно думали, що перси стоять на місці. Але вранці ті перські воїни, що залишились в таборі, зрозуміли, що їх зрадили, простягли руки до скіфів і розповіли їм про все. Скіфи, почувши про це, об'єднали свої загони, разом з савроматами й персами почали переслідування також в напрямку Істру.

Оскільки перське військо мало в своєму складі в основному піхоту й не знали досконало дороги, а скіфська кіннота знала дорогу напростець, скіфи раніше прибули до мосту через Істр ніж перси.

Вони спробували умовити тонійців, що охороняли міст, щоб ті залишили його і пішли звідси, так як 60 днів (цей час був визначений іонянам Дарієм на охорону мосту) вже минуло і боятись їм вже нікого. Скіфі сказали іонянам, що розгромлять Дарієве військо і перси вже не зможуть іти походом ні на кого, в т.ч. на іонян, і панувати над ними не будуть. Іонійці пообіцяли, що виконають те, про що просять скіфи. Повіривши іонійцям, скіфи рушили шукати перське військо. Вони сподівались, що Дарій буде вести свою армію землями, де була паша для коней і вода і там шукали ворога. Але перси йшли тією дорогою, якою прийшли в Скіфію, так більше і не зустріли персів.

Підійшовши до Істру, Дарій побачив, що переправа частково розібрана. Але все ж іоняни виявились вірними рабами персів. На заклик Гістієя, правителя м. Мілета, були зібрані кораблі, щоб перевезти військо і добудовано заново міст.

Так безславно закінчився похід Дарія, провалилось задумане ним підкорення Скіфії. Ця перемога увійшла в історію як зразок воєнного вміння і мужності скіфів. Успішні походи здійснювались ними також на Сирію та Єгипет.

Свого розквіту скіфська держава досягла в IV ст. до н.е., коли вона стала Великою Скіфією за царя Атея. Він карбував свою монету, вів успішні війни з Македонією за вплив у Північно-Західному Надчорномор'ї.

Античні історики Геродот, Ксенофонт, Старбон, Йосип Флавій, Овілій, Тацит залишили нам яскраві і разом з тим докладні відомості про Скіфів і їхнє військо.

І перше, що завжди відмічали греки і римляни - це неперевершені якості скіфської кінноти.

"Та й як такому народові бути переможеним, де кожен - кінний лучник", - пише про скіфів Геродот. Кіннота в головній своїй масі була легкоозброєною і високо мобільною. Характерний набір озброєння рядового скіфського воїна включав в себе один-два списи, пару метальних дротиків і головну його зброю - лук і стріли з бронзовими наконечниками. Саме ці предмети знаходять археологи майже в кожній скіфській могилі.

Висновок про важливість лука і стріли для скіфського воїна можна зробити хоч би з того, що в похованнях зустрічаються кілька десятків типів наконечників стріл.

Особливу увагу привертають мідні наконечники з зазубреною. Стрілу з таким наконечником практично неможливо вийняти з рани, можна тільки вийняти древко, а сам наконечник залишається.

Це рано чи пізно викликало окислення міді, що невідворотно вело до смерті. Тому навіть легке поранення такою стрілою було смертельним. Характерно, що наконечники стріл, інколи - списів і дротиків зустрічаються подекуди і в жіночих похованнях. Скіф'янка вміла захистити себе і сім'ю при відсутності чоловіка.

Найбільш боєздатну, ударну силу скіфської кінноти складали важко озброєні вершники. Археологічні матеріали дають нам можливість з точністю відтворити зовнішній вигляд цих степових лицарів. Скіфи створили найбільш раціональний і надійний для того часу вид захисного спорудження для вершника - панцир з залізної луски (чашуйчатий). Дослідженнями істориків встановлено, що він був запозичений скіфами у ассірійців або мідійців під час попередньо азіатських походів у VII ст. до н.е., але настільки вдосконалений скіфами, що на думку багатьох дослідників, скіфів можна вважати, без перебільшення, його винахідниками. Конструкція цього захисту була така: на шкіряну або матерчату основу рядами нашивалось залізо, рідше мідна луска, таким чином, що кожна з лущинок перекривало 1/3 частину сусідньої, а кожен горизонтальний ряд лущинок трошки перекривав нижній ряд. Таким способом, виходив майже ідеальний по своїм характеристикам захист для кіннотника: гнучкий, міцний, надійний, хіба що дещо важкуватий.

Важливим було і те, що пошкоджену лущину або цілий ряд луски можна було відпороти й пришити знову.

Те захисне спорудження, що дійшло до наших часів, а також зображення важко озброєних скіфів дозволили археологам відтворити велику різновидність захисних панцирів. Це і безрукавні, обшиті лущинами, і з рукавами. Інколи панцирним набором покривались тільки груди воїна, частіше - весь торс. Досить часті знахідки - лущаті набедреники, набрюшники, своєрідні "бойові пелерини".

Захищені самі з голови до ніг, скіфи не забували про захист і свого коня. Міцні, низькорослі коні скіфів були захищені широкими бронзовими, а інколи і золотими налобниками, груди їх захищали шкіряні або войлочні нагрудники, посилені мідними бляхами.

Тактика скіфської кінноти. Важкоозброєні вершники займали місце в центрі бокових порядків скіфських військ і на повному скаку таранили противника.

Легка кіннота оточувала його і рукопашний бій завершував справу.

Піхота. В незначній кількості у скіфів була також піхота. Але про неї дійшло дуже мало відомостей. З впевненістю можна сказати тільки те, що вона виникла у скіфів для успішної боротьби з грецькою фалангою і облоги міст. Сама грецька фаланга мала на скіфську піхоту найбільший вплив.

На рубежі IV - III ст. до н.е. почався занепад могутньої скіфської держави. На більшості її території з'являються нові войовничі кочові племена сарматів.

Сармати

Дослідженнями з'ясовано, що сарматські племена сформувалися в поволзько-приуральських степах у ІІІ ст. до н.е., звідки вони розселялися аж до Дунаю та підгір'їв Кавказу. Жоден народ у стародавньому світі не займав такої великої території. У ІІ -І ст. до н.е. сармати займали і українські степи. У І ст. до н.е. сармати почали переходити Дніпро і нападати на землеробів

Середнього Подніпров'я - племена зарубинецької культури. Ця культура вважається найдавнішою слов'янською культурою. На рубежі нашої ери сарматські племена освоюють степи між Доном і Дніпром, доходять до Південного Бугу. Постійні набіги сарматів, їх вимоги сплачувати їм данину зумовили, як гадають історики, переселення ранньослов'янського поселення Середнього Подніпров'я.

Геродот розповідав легенду, за якою сармати походять від амазонок. Не дивно, що античні автори називають сарматів тими, що були керовані жінками. Відомі імена цариць цих племен: Томирис, Амагу та інші. Жінки їздили верхи, добре володіли зброєю. Вони вступали в шлюб, лише після того, як знищать першого ворога. Слід відмітити, що сармати у військовій справі досягли великих досягнень. Римський історик Тацит відмічав, що коли з'являються сармати своїми кінними загонами, то вже ніякі сили не можуть чинити їм опору.

Як і в скіфському, так і в сарматському війську головну роль відігравала кіннота. Це була в основному лавина легкоозброєних вершників.

На відміну від скіфів, в могилах сарматських воїнів знаходять менше метальних списів, але більше мечів. Лук і стріли також залишаються одним з головних видів зброї, а збільшення кількості мечів свідчить, що легка кіннота приймала участь і в рукопашному бою. Все ж справжню славу сарматам принесли так звані катафрантарії - важні кіннотники. Важка кіннота катафрантаріїв стає головною бойовою силою східних держав.

Нам відомі сарматські, албанські, іранські, парфянські катафрантарії, яких в ролі наємників включають в склад римської кавалерії.

В принципі, катафрантарії не дуже відрізнялись від скіфських панцирних вершників по способу ведення бойових дій. Головною їх відмінністю було більш широке застосування кінського бойового спорудження, яке являло собою гострі залізні виступи, що при таранному ударі виводили з ладу живу силу ворога. Правда, цей вид озброєння і боротьби поширився в основному серед римських, іранських і парфянських катафрантаріїв. У сарматів ні історичні, ні археологічні матеріали існування кінського бойового спорядження не фіксують. Це і не дивно, так як кочовий характер сарматського суспільства обумовив велику мобільність кінноти, головним завданням якої були дальні, але швидкі набіги, для чого зручніше було використовувати легку кінноту. Відомо, що сармати, коли відправлялись в набіг, брали з собою ще й додаткових коней.

Археологічних знахідок сарматських панцирів відомо значно менше, ніж скіфських. Головною відмінністю сарматських панцирів є те, що вони були комбінованими. До їх складу входило три елементи: залізні або бронзові лущини, аналогічні скіфським, крупні залізні пластини і кольчужне плетення. Подібність деяких типів лущини з римськими дає підстави припустити сильний вплив римського захисного озброєння на сарматське. Звідти ж з Заходу потрапила в наші степи і кольчуга, винайдена кельтами в III ст. до н. е.

Подібна ситуація не випадкова, так як під час постійних зіткнень з римлянами сармати оцінили переваги гнучкого, але міцного захисного комбінованого спорядження і прийняли його на озброєння.

На відміну від скіфів, щитів сармати практично не застосовували. "У них не в звичаї захищатися щитом" - помічає історик І ст. н.е. Тацит.

Тактика сарматів. Відмінною особливістю сарматського катафрактарія була його наступальна зброя - довгий спис, меч й аркан. Не випадково небагато чисельні наконечники сарматських списів майже всі знайдені в могилах з панцирами і мечами. Ощетинившись списами, загін катафракторіїв на стрімкому галопі врізався в стрій противника, наносив головний удар, потім рубка мечами, в яку активно включалась легка кіннота, довершувала бій. При цьому сармати використовували різні маневри і військову хитрість, відступ від головних правил ведення війни, фактор раптовості. Так, Амміан Марцелін розповідає про один з епізодів війни сарматів і їх союзників з римлянами в Панночії: "Проти них було кинуто два легіони: панонський, мезійський - досить значна бойова сила (до 10000 чоловік). Хитрі сармати, не стали чекати сигналу до битви, а несподівано напали спочатку на мезійський легіон, багатьох убили. Прорвавши потім бойову лінію панонського, вони повторним ударом мало не знищили всіх".

Всі вищезгадані свідчення підтверджують те, що ще в античні часи на українських землях військова справа набула досить високого рівня розвитку в тогочасному світі.

Наші далекі предки, хоч і були жорстокими до ворогів, все ж заклали багато позитивних військових традицій, які передавались з покоління поколінню. До них належать такі, як відданість дружбі, взаємопідтримка в бою, готовність то самопожертви в відстоюванні своєї землі, стійкість і витривалість. Ці риси в значній мірі були характерні і для давніх слов'ян, про військову організацію яких мова піде в подальшому.

На зміну сарматам приходять в ІІ ст. н.е. роксолани чи алани. Вони були, як і сармати, кочівниками. Жили на возах, на знали постійних приміщень, хліборобства. Мали багато рогатої худоби та коней. Можливо вони підкорили якесь хліборобське населення, з якого збирали данину.

Слід зазначити, що в перші віки І тис. н.е. в різних частинах України ми маємо чимало окремих племен та народів відомих нам лише з самої назви, які залишили грецькі та римські історики. В кінці ІІ - на початку ІІІ ст. н.е. з'являється плем'я готів, яке сиділо на Півночі, між Одрою і Віслою. Воно перейшло через Полісся і в ІІІ ст. н.е. розселилося на території України від Дністра до Дунаю, аж до Карпат. Готи створили державу з центром у м. Данпарштад. Відоме ім'я їх короля - Германариха. Вони нападали на римські провінції. У 251 р. в бою з готами поліг римський імператор Дарій. У 271 р. римляни змушені були уступити готам свою провінцію Дакію -теперішню Румунію.

В середині IV ст. н.е. зі сходу на українські землі починається рух гунів, народу тюрко-фінно-монгольського походження. Вони потіснили готів за Дунай. Лише невелика їх частина залишилася в Криму і Тамані. До речі, деякі історики вважають, що готи заснували в Криму колонію Таматарху, відому під час Київської Русі як Тмутаракань, про яку йде мова в "Слові о полку Ігоревім". Проте гуни довго не затримувались на сучасних українських землях і в половині V ст. н.е. під проводом царя Аттіли рушили на Захід. Аттілою була організована велика держава з центром в теперішній Угорщині. Проте вона розпалась після смерті Аттіли у 543 р. На зміну гунам приходять нові кочові орди: болгари, авари. Авари чи обри засновують у другій половині V! ст. свою державу в середньо дунайській рівнині (тепер Угорщина). Вони нападають на візантійські області та інших сусідів. В цей час коло VI ст. визирає обличчя слов'ян - безпосередніх предків українського народу.

 

1.2. ВОЄННО-ПОЛІТИЧНА ОРГАНІЗАЦІЯ СЛОВ'ЯН

Зародження державності у східних слов'ян

Досліджуючи першоджерела української цивілізації та державотворення, Михайло Грушевський наголошував, що порогом історії українського народу слід вважати М ст. н.е. До цього часу племена, на основі яких формувався український етнос, були фактично лише частково слов'янської групи племен.

"Розселення українських племен на їх нинішній території співпадає з початком їх історичного життя" - писав М. Грушевський у праці "Нарис історії українського народу". - Століття, що наступають після розселення, підготовляють державну організацію, історія якої складає головний зміст першого періоду життя українського народу".

Анти. Про існування державних союзів слов'янських племен на території України, зокрема свідчать численні пам'ятки, знайдені під час археологічних розкопок стародавніх городищ Подніпров'я, Подністров'я, Побужжя. Саме на цій території в М ст. н.е. об'єднались в державний союз група слов'янських племен - антів. Що відомо про антів? Як повідомляли тогочасні історики (візантійський Прокопій Кесарійський, готський - Йордан та ін.), анти являли собою частину слов'ян - венедів, що проживали між Дніпром і Дністром і далі на Схід від Дніпра. Перша згадка про них датована 375 р., остання - 602 р. н.е.

Мовою антів, на думку лінгвістів, була слов'янська. Імена (Бож, Мезамир, Таврит та ін.) теж звучать як слов'янські. Культура, звичаї мали чітко виражене слов'янське забарвлення.

Релігійні уявлення були таким ж язичницькими, як згодом і віра східних слов'ян.

Виходячи з цих засад, значна частина істориків справедливо вважала антів протослов'янами, або просто слов'янами (О. Шахматов, М. Погодін, С. Соловйов та ін.). На відміну від росіян, українські історики дотримувались думки, що анти - прямі предки українського роду, чи навіть перші українці (М. Грушевський, В. Щербаківський). Цікаву концепцію щодо "антської проблеми" висунув український історик М. Брайчевський.

Поділяючи, в цілому, погляди попередників він наполягає на принциповій ідентичності вітчизняних літописних полян та антів з іноземних джерел.

За твердженням М. Брайчевського, самі себе ці люди називали полянами, степові сусіди - сармати й інші народи, що жили південніше, знали їх під назвою антів, тобто "крайніх", тих що живуть "на краю", "окраїнних людей". Цілком можливо, що саме звідси, від цих "окраїнних людей" - антів і бере свій початок назва нашої держави і народу.

Суспільний і політичний лад антів привертав до себе пильну увагу дослід ників. Зокрема, Прокопій Кесарійський писав, що антами не править хтось один, а здавна управляє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно (демократія). Проте в моменти загальної небезпеки вони обирали царя, якого визнавав весь народ.

Варто зазначити, що оцінки істориками політичного об'єднання антів досить суперечливі.

Дехто вважав його племінним союзом (К. Ключевський -"дулібський союз"), дехто - короткочасним військовим об'єднанням, що створювалося для боротьби з ворогом (готами, аварами та ін.). Але цьому висновку суперечать слова Йордана, котрий писав, що анти мають спадкову царську владу (виходячи з цього, очевидно, й державу - Антське царство, - робить висновок сучасний український історик В. Шевчук).

Як бачимо, дослідники дотримуються різних поглядів на сутність "антського царства". Але сам факт об'єднання антів у союз фактично був першою відомою спробою власне державне утворення з організованим військом та участю населення в політичному житті, яке проіснувало три сторіччя (кінець М - початок VІІ ст.). В 602 році держава антів упала під тиском аварів. Після цього анти в писемних джерелах не згадуються, а в літературі починає вживатися назва слов'яни.

Підходи до походження українців за даними сучасної етнології

Національна історія будь-якого народу починається з народження її суб'єкта. Однак в сучасній історіографії немає загальновизнаної концепції україногенези. Витоки українського народу і понині губляться в тумані романтичних фантазій та політичних спекуляцій на кшталт Священної трипільської Аратти чи давньоруської народності партійних етнологів сталінської доби.

Головною перепоною на шляху утвердження правдивої версії походження українців, яка базувалась б не на аматорських фантазіях чи політичних спекуляціях, а на наукових фактах та аргументах, є її надмірна політизація. Адже проблема етногенезу східних слов'ян безпосередньо торкається гострого політичного питання легітимності приєднання українців та білорусів із їхніми етнічними землями до Російської імперії.

Однак, попри імперські спекуляції та періодичні політичні репресії, українські вчені протягом останніх двох століть розвивають науково обґрунтовану ранньосередньовічну концепцію походження українців. До цієї важкої праці в умовах перманентного ідеологічного, а часом - і поліційного тиску долучилося кілька поколінь знаних українських істориків, етнологів, мовознавців, археологів, антропологів. Серед них - М.Максимович, М.Костомаров, В.Антонович, М.Драгоманов, М.Шашкевич. На початку ХХ століття ранньосередньовічна версія україногенези була сформульована в загальних рисах М.Грушевським. Він виводив українців від племен антів, які мешкали в лісостепах України у V-VІ ст. Учений вважав, що "Київська держава, право, культура були утвором українсько-російської народності", яка передала свою етнічну традицію через Володимиро-Волинський та козацький історичні періоди сучасним українцям.

За роки радянської влади, попри ідеологічний контроль і репресії, джерельна база проблематики істотно поповнилася, особливо за рахунок археологічних даних. Якщо в Радянській Україні повноцінно досліджувати україногенез було просто небезпечно, то вчені української діаспори (В.Петров, М.Чубатий) продовжили розробку цієї важливої тематики.

Сучасна етнологія розглядає народи, як етнокультурні організми, які в певний час народжуються, проходять життєвий цикл і неминуче дезинтегруються, розчиняючись серед сусідів. Вік народу визначається тривалістю його безперервного етнокультурного розвитку. Переважна більшість великих європейських народів, що мешкають у зоні культурно-історичного впливу Римської імперії, народилася в ранньому середньовіччі у V-V!! ст. (французи, німці, англійці, поляки та ін.)

Сучасний стан етнологічних джерел дозволяє узгодити етногенез українців із зазначеними універсальними законами етнічного розвитку середньовічної Європи. Пертурбації римської імперії завершилися відносною стабілізацією Європи на початку середньовіччя.

У Східній Європі впливи греко-римської цивілізації поширювалися через античні колонії Північного Надчорномор'я головним чином у межах України. Тому етноісторичний розвиток території України випереджав більш віддалені від античних центрів регіони лісової смуги Східної Європи і наближався до темпів історичного розвитку країн Західної та Центральної Європи, що розвивалася під потужним впливом греко-римської цивілізації.

Тому не випадково безперервність етнокультурного розвитку на українських етнічних землях між Карпатами, Прип'яттю та Київським Подніпров'ям, як і на землях інших великих європейських етносів, що містилися у зоні впливу Риму, простежується з кінця V ст. Дані археології, мовознавства, антропології, письмові джерела переконливо свідчать про тяглість, неперервність розвитку в Північно-Західній Україні єдиного етнічного організму, від дулібів, склавинів та антів - і до сучасних українців. Археологічними відповідниками згаданих племен є празька та пеньківська культури V-VІІ ст., які трансформувалися в праукраїнські літописні племена волинян, деревлян, полян, білих хорватів, уличів, тиверців Північно-Західної України (лука - райковецька культура VІІІ-ІХ ст.). Остання була безпосереднім генетичним підґрунтям Південної Русі. її людність складалась з семи споріднених праукраїнських літописних племен, що стрімко інтегрувалися у відносно єдиний руський народ. Саме цей середньовічний етнос створив державу Русь, яка швидко трансформувалася в ранньосередньовічну імперію, що в Х-ХІІІ ст. здійснювала потужну експансію на безмежні лісові простори півночі Східної Європи. Внаслідок колонізації праукраїнським Києвом (Руссю у її первинному значені) балтських та фінських племен лісової смуги Східної Європи постали молоді балто-руські (білоруси, псково-новгородці) та фінно-балто-руські (росіяни) етноси.

Отже, як Стародавній Рим романізував свою варварську периферію, так княжий праукраїнський Київ русифікував (від Русь, а не Росія) лісову північ Східної Європи. Відповідно до універсальних законів етнічного розвитку відсталих провінцій, на варварській периферії Римської імперії постав спектр похідних від латинян молодих романських етносів. А внаслідок колонізаційних зусиль праукраїнського княжого Києва на далекій північній периферії імперії сформувалися молоді етноси білорусів, псково-новгородців, росіян. Як романська група народів постала внаслідок синтезу мови та культури римлян і етнокультур колонізованих народів, так білоруси, псково-новродці і росіяни - продукт синтезу праукраїнців Південної Русі та колонізованих ними балтів і фінів лісової смуги Східної Європи.

Як власна етнічна історія романських народів почалася після розпаду Римської держави, так і молоді руські етноси виходять на історичну арену в процесі розпаду Київської Русі. Не випадково видатний російський історик В.Ключевський писав: "Великорос вьішел на арену истории лишь с князем Андреем". Мався на увазі Андрій Боголюбський, що княжив на Суздальщині у другій половині ХІІ ст. З позицій етнічної історії, так звана доба феодальної роздрібненості (ХІІ - поч. ХІІІ ст.) фактично є періодом боротьби молодих білоруського, псково-новгородського, російського субетносів за політичну незалежність від праукраїнського імперського Києва. У нестримному прагненні до самостійності молоді етноси утворювали антикиївські військові коаліції у 1169-му та 1203 рр., навіть брали штурмом і руйнували столицю імперії. Врешті-решт вони звільнилися від опіки імперської метрополії, і Київська Русь як держава фактично розпалася ще до приходу татар.

Український етнос втратив створену ним імперію, але продовжив своє буття в бездержавному стані на своїх етнічних територіях. У ХVІІ ст. він робить нову спробу творення власної держави під проводом Богдана Хмельницького. Третя і четверта спроби державного будівництва українцями припадають на 19171920 рр. та сучасність.

На ранньому племінному етапі своєї етнічної історії ^Х ст. українці не мали спільного етноніму, а кожне праукраїнське плем'я чи племінне об'єднання носило власне ім'я: дуліби, склавини, анти, волиняни, деревляни, білі хорвати, уличі, тиверці, поляни. З часів консолідації в єдиній Київській державі праукраїнці почали зватися руськими, русами, русинами.

Оскільки держава поширилася на землі сусідніх етносів, то етнонім державотворчого народу поширився і на підкоренні провінції, що властиво всім державам імперського типу. З пізнього середньовіччя привласнений сильним сусідом етнонім "руський" на теренах України почав поступово витіснятися новим - "українець". Однак Богдана Хмельницького називали "князем руським", а корінних мешканців Галичини та їхню мову поляки звали руськими ще на початку ХХ ст. Русини Карпат - це релікт старого етноніму українців, який остаточно був замінений новим лише в нашому столітті.

Підсумовуючи сказане, зазначимо, що слов'янську людність, яка мешкала між Східними Карпатами і Київським Подніпров'ям у VІ-Х ст., не слід вважати сформованими українцями, а лише праукраїнцями на початку племінної стадії етногенезу. Інакше кажучи, волиняни, деревляни, поляни, уличі, тиверці були настільки праукраїнцями, наскільки сучасні їм племена англів, саксів, ютів Великобританії можна вважати праанглійцями, а племена мазовшан, віслян, слезнян, кашубів - відповідно, праполяками.

Подальша консолідація східних слов'ян. Утворення Київської Русі

Поступово ця загальнослов'янська спільність ділиться на три великих відгалуження - східну, західну та південну.

Подальший розвиток цих слов'янських угруповань веде до їх дроблення і формування досить стабільних етнополітичних утворень - союзів племен, перелік і розселення яких дається у «Повісті временних літ».

Як зазначає літописець Нестор, слов'яни, що «прийшли й сіли по Дніпру й поміж Прип'яттю й Двіною й назвалися дреговичами (від слова "дрегва" - болото), інші сіли по Двіні й назвались полочанами за річкою Полота, що впадає в Двину.

Ті слов'яни, які сіли поблизу озера Ільмень назвалися власним ім'ям - словенами..."

Далі літопис згадує й інші слов'янські племена: кривичі з їхнім градом Смоленськом, від яких Нестор виводить сіверян, дуліби -жителі Побужжя, мешканці західної частини пізнішої України -волиняни, бужани й хорвати, над Дністром - уличі й тиверці. Згадує також жителів Посожжя (р. Сож) - радимичів, мешканців волго-окських лісів - в'ятичів.

Найбільшу активність, щодо об'єднання і консолідації виявили племена полян, що населяли територію Подніпров'я. Саме на цій території і почала складатись держава Київська Русь.

Важливим моментом у процесі політичної консолідації полянського міжплемінного союзу стало заснування Києва.

Відомі на сьогодні археологічні й писемні джерела дають підстави твердити, що це сталося наприкінці V - в першій половині VІ ст. Це місто протягом тривалого часу було головним політичним центром східних слов'ян.

Спираючись на дружини полян - русів, київський князь володарював над усіма тими племенами, головні ріки, які текли до Києва: над деревлянами (Ірпінь, Тетерів), дереговичами (Прип'ять, Дніпро), радимичами (Сож), сіверянами (Десна, Дніпро). Першим київським князем згідно з літописом був Кий.

Важливим етапом у формуванні Давньоруської держави були ^"111 - ІХ ст. Саме в цей час, за Нестором, у середньому Подніпров'ї склалося державне об'єднання Руська земля, до складу якої увійшли деревляни, поляни, сіверяни.

Від середини ІХ століття літописи починають послідовний виклад історії Київської Русі.

Суперечки з норманістами. Щодо створення Київської держави і походження самого терміну "Русь" ще досі тривають суперечки. Спираючись на уривок з літопису про те, що слов'яни начебто не можуть навести ладу в своїй землі і закликали княжити і володіти ними норманських князів, ряд німецьких вчених, зокрема Г.Бейр, Г. Міллер та А. Шльоцер, розвинули так звану "норманську" теорію. Згідно з якою Київську Русь заснували варяги.

Першим рішуче виступив проти цієї концепції М. Ломоносов. Саме він почав доводити першочергову роль слов'ян у створенні Київської русі. Серед українських істориків, які рішуче трималися антинорманських поглядів, були М. Грушевський та М. Костомаров. Вони довели, що незважаючи на те, що частина варягів осідала на Русі, вливаючись у верхівку суспільства, в тому числі і в князівську адміністрацію, все ж це не дає підстав твердити про їхню виняткову роль у формуванні давньоруської державності.

Вони лише брали участь у тих соціально - політичних та економічних процесах, які відбувались на Русі за об'єктивними законами внутрішнього розвитку суспільства. Державність - це результат тривалого соціально - економічного і політичного розвитку, її не можна принести із зовні.

Що стосується терміну "Русь", то проблема його походження є також одним із суперечливих питань історії. Норманська теорія ґрунтується на припущенні, що назву Русь мало одне з племен варягів, які, на їхню думку, заснували у ІХ ст. Давньоруську державу. Однак є чимало підстав для її заперечення. У ^"111 - ІХ ст. часто вживається термін Русь для означення південних племен східного слов'янства (полян, сіверян).

М. Грушевський, зокрема, зауважує, що у скандинавських сагах, де є згадки про Київ, ніколи варяги не ототожнюються з Руссю: для них вона - чужа земля. Жодне східне джерело не ототожнювало Русь із скандинавами, так само, як і візантійські автори відрізняють Русь від варягів, яких Візантія добре знала.

Проте, якими б не були концепції походження Русі, цей термін вживався в арабських, візантійських, латинських і, нарешті, у найдавніших літописах саме для визначення східнослов'янської держави, що складалась на території Середнього Подніпров'я у VІ -ІХ ст., а також як етнічна назва її населення. Характерно, що саме в цьому регіоні збереглось найбільше гідромінів і топонімів, пов'язаних з назвою "Русь" - Рось, Росава, Роставиця, Роставець, Переяслав-Руський.

Не поставлені крапки в дискусії і в питанні щодо походження перших князів Києва. В зарубіжній історіографії дуже поширена думка про те, що у 862 році Аскольд і Дір, які спочатку начебто були боярами Рюрика, пішли в похід на Константинополь і по дорозі здобули Київ. Цю версію переконливо спростував російський історик О. Шауматов. Аналіз літописних повідомлень привів його до висновку: ці князі ІХ століття були нащадками Кия, останніми представниками місцевої Київської династії.

Часи Аскольда і Діра позначались цілою низкою важливих подій. Особливо розголосу набув похід руських дружин Аскольда на Константинополь у 860 році. Цей похід відіграв вирішальну роль в утвердженні міжнародних позицій Київської Русі.

Облога Царгорода стала своєрідним пунктом відліку руської історії у грецьких хроніках: із посиланням на "летописание греческое" "Повість временних літ" відзначає, що від цього часу "Начався прозивати Руська земля".

Тобто, відбулося, по суті, дипломатичне визнання Візантією Київської держави. Тим часом, на другу половину ІХ ст. Київська Русь являла собою значну військово - політичну структуру, що владно входила в коло європейських держав.

Основні етапи політичної історії' Київської Русі.

Більшість істориків починають відлік політичної історії Київської держави від князювання Олега.

У 882 р. відбувся династичний переворот. Убивши підступно Аскольда, владу захопив родич Рюрика - Олег. Час його князювання (882-912 рр.) характеризувався активізацією консолідаційних процесів. Влада Києва поширюється не тільки на древлян і сіверян, а й на новгородських словен, кривичів, радимичів, уличів, фінно-угорські племена - чудь і мерю. За нього відбулись успішні воєнні походи на Візантію в 907 та 911 рр. Ці походи закінчились укладанням вигідних для Києва торгівельних угод.

Поширення княжої влади на сусідні слов'янські племена (тобто право збирати данину), втягнуло Олега у війну з хозарами, які з VІІ ст. поширювали данницькі відносини на частину слов'янських племен, зокрема в'ятичів. Ця війна закінчилась тим, що київський князь зруйнував хозарські порти на Каспії.

Князюванням Олега завершився процес утворення Київської Русі з центром у Києві. Саме він проголосив Київ "матір'ю міст Руських".

Зміцнення ролі Києва тривало і за князювання Ігоря (913-945 рр.). Він включив до складу Київської держави могутні племінні об'єднання уличів і древлян. У 941 році здійснив невдалий похід на Візантію. В 943 році повторив його, і досяг у 944 році мирної угоди з нею.

Йому вдалося певною мірою нейтралізувати союзників Візантії, здійснивши походи проти горців Південного Прикаспію, здобувши Дербент, Ширван та ін. міста. В роки правління Ігоря на південних рубежах держави з'явились печеніги, з ними довелось постійно воювати, в чому була зацікавлена Візантія. Все це посилювало напруженість у державі, яка була спричинена збиранням князем нічим не нормованої данини, що врешті решт привело до вбивства Ігоря деревлянами. Часи Ігоря - це вже консолідація Київської держави. Під його владою опинилось до 29 "світлих князів руських".

Першою серйозною спробою центральної влади обмежити прерогативи місцевої знаті стали реформи княгині Ольги, дружини вбитого деревлянами князя Ігоря.

Ольга (945 - 969 рр.) правила Руссю до змужніння сина князя Святослава. Здійснила низку вдалих реформ, зокрема впорядкувала збирання данини, організувала опорні пункти князівської влади на місцях.

Проводила традиційну політику відносно Візантії. У зовнішній політиці віддавав перевагу дипломатії перед війною.

У 957 р. побувала з візитом у Константинополі, уклавши угоду з імператором Константаном ^"111 Багрянородним. Вже те, що наймогутніший імператор християнського світу прийняв Ольгу,

свідчило про зростаюче значення Києва.

Вона виступила війною проти древлян, внаслідок чого було ліквідовано правлячу династію на чолі з князем Малом. Суворий порядок управління країною сприяв її економічній могутності та посиленню Києва.

Позитивно позначалось на цьому процесі й прийняття Ольгою християнства під час візиту до Константинополя.

Ще більш зміцніли позиції Києва за князювання Святослава (964-972 рр.). На відміну від своєї матері, він у зовнішньополітичній діяльності віддає перевагу воєнним засобам. На першому етапі свого князювання у 964 році він розпочинав війну на сході. Його безпосередньою метою було підкорення в'ятичів -східнослов'янського племені, що жило на річці Ока. Далі він пішов вниз по Волзі, розгромив волзьких болгар. Це призвело до зіткнення з хозарами, яке закінчилось повним розгромом хозарського каганату і знищенням його столиці м. Ітиль. Тоді він вирушив на завоювання Північного Кавказу, підкорив косогів та ясів.

Сусідні походи Святослава мали далекосяжні наслідки. Завоювання в'ятичів поширило владу Києва на всіх східних слов'ян, відкрило для слов'янської колонізації північно - східні землі, що є сьогодні складовою Росії.

Розгромивши хозарів, Київ усунув свого суперника в гегемонії в Євразії та поставив під контроль торговий шлях Волгою. Проте, розгром хозарів мав і негативний аспект: був зруйнований буфер, що не давав кочівникам, зокрема печенігам, проникати в українські степи.

Другий етап князювання Святослава позначився його походами на Балкани. У 968 році він погоджується надати допомогу Візантії у війні з Болгарським царством.

На чолі свого війська він вдерся на територію Болгарії, оволодів багатьма придунайськими містами, обрав собі за опорний пункт м. Переяславець.

Він мав намір навіть перенести до Переяславця столицю Русі, мотивуючи це великим багатством завойованого краю та можливостями торгівлі.

Лише загроза нападу печенігів на Київ змусила його повернутись. Збираючись у другий похід на Балкани, Святослав посадив на Київський престол старшого сина Ярополка, у Деревлянській землі - Олега, в Новгороді - Володимира. Таким чином, було покладено початок державній реформі, внаслідок якої Київська Русь незабаром стала володінням однієї князівської династії.

Другий похід Святослава закінчився невдачею. Занепокоєна новим агресивним сусідством, Візантія виступила проти Київського князя і змусила його у битві під Доростолом (971 р.) капітулювати.

За мирною угодою Русь відмовилась від претензій на візантійські володіння на Дунаї та в Криму. Візантія зобов'язалась безперешкодно пропустити русичів додому, забезпечивши їм необхідне спорудження та харчі. Повертаючись у Київ, (972 р.) у битві з печенігами на Дніпровських порогах Святослав був убитий.

Князюванням Святослава, діяльність якого мала вирішальне значення в завершенні об'єднання східнослов'янських земель в одну державу, залишився перший етап політичної історії Київської Русі.

Після смерті Святослава між членами династії Рюриковичів почались свари. У цій боротьбі загинув Олег, убитий братом Ярополком, а потім, і сам Ярополк.

Київським князем став Володимир Великий (978-1015рр.), який започаткував нову добу в історії Київської Русі.

Саме за Володимира завершився процес формування території та уставлення кордонів Київської держави. Це відбулося після військових походів, які він здійснив протягом 981 - 983 рр. на ятвягів, в'ятичів, хорватів та ін.

У кожному володінні Володимир посадив своїх синів або посадників. Отже, з автономністю давньоруських земель було покінчено.

Загальне піднесення Київської Русі дало змогу зміцнити її обороноздатність і кордони. Оборонні лінії були зведені, насамперед, довкола Києва, Чернігова, Переяслава, з'являється ціла мережа фортець уздовж Остра, Трубежу, Сули, Стругни. Наприкінці Х століття відбулися корінні зміни ідеологічної системи суспільства. Після детального вивчення усіх політичних систем, оцінки конкретної політичної ситуації та цілої низки дипломатичних заходів князь, а за ним і вся Русь у 988 році прийняли із Візантії православне християнство, яке стало державною релігією.

Через цю акцію величезної історичної ваги Київська держава увійшла до кола європейських християнських країн, стала ідеологічним партнером більшості держав середньої Європи.

Крім Візантії Київська Русь у період правління Володимира Святославовича підтримувала відносини з Німеччиною, Римом, Польщею, Чехією, Скандинавськими країнами, що свідчило про її зростаючий авторитет.

Багато істориків вважають час князювання Володимира кульмінаційним моментом в історії Київської держави.

Подальший розвиток Русі відбувався за Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.). Син Володимира Святославовича в 1014 році будучи намісником у Новгороді, відмовився виплачувати батькові щорічну данину. Володимир почав готуватися до військового походу на Новгород, але раптово помер у 1015 році. Вийшовши переможцем у боротьбі з братами, під час якої загинули Борис, Гліб і Святослав, Ярослав став у 1019 р. Київським князем. Доклав багато зусиль для централізації і зміцнення держави, захисту її рубежів. Одночасно з масштабною розбудовою і укріпленням Києва, звів нову оборонну лінію по р. Рось. Розгромив на кордонах кочові племена, зокрема печенігів (1036 р.).

Велику вагу приділяв посиленню християнства, розширивши привілеї церкви.

За Ярослава значно зміцнилися міжнародні зв'язки Київської Русі. Вона підтримувала відносини з Францією, Німеччиною, Скандинавськими країнами.

Але досягненнями, з якими чи не найбільше пов'язується ім'я Ярослава, за яке його прозвали Мудрим, стало зведення законів в єдиний державний акт - «Руська правда». Звід судових реформ регламентував правові відносини в державі і був спрямований на захист феодальних землеволодінь і власності князівських господарств.

Після смерті Ярослава Мудрого у 1054 році склався так званий тріумвірат синів Ярослава. Київський престол належав старшому сину - Ізяславу, але, фактично він виконував роль князя із своїми братами Святославом та Всеволодом, які сиділи, відповідно, на Чернігівському та Переяславському столі. Якийсь час вони зберігали мир і єдність. В 1072 році у Вишгороді ці тріумвіри виробили повний кодекс загальноруських норм "Правду Ярославовичів". Але згодом між братами виникли суперечки - перші ознаки політичного дроблення держави, що започаткували третій етап її політичної історії - етап феодальної роздробленості і в силу об'єктивних причин розпалась на окремі князівства та землі.

Міжкнязівські суперечки ґрунтувались на причинах соціально-економічного характеру. Розвиток феодалізму, чисельне зростання місцевої земельної знаті неминуче породжували відцентровані тенденції на Русі.

З 1073 до 1093 рр. Ярославичі по черзі правили у Києві, а наприкінці ХІ поч. з ХІІ ст. почали свою діяльність онуки Ярослава -Святополк та Мономах. Розуміючи необхідність нормалізації відносин і спільної організації для боротьби з половцями, у 1097 році скликали князівський з'їзд у Любечі, де остаточно закріпили перерозподіл власності на користь місцевих князів, що привело на початок ХІІ ст. до утвердження поліцентричної форми державної влади.

За княжіння Володимира Мономаха (1053-1125 рр.) ще була відновлена централізована монархія на Русі, яка занепала після імені Ярослава Мудрого. Були знову зміцнені позиції держави, прийняті доповнення до юридичного кодексу "Руська правда", так званий "устав", який значно посилював контроль за удільними правителями. В умовах політичного затишшя почали зміцнюватись економічні зв'язки між різними давньоруськими землями. Завдяки досягнутій консолідації Володимиру Мономаху вдалось здійснити низку вдалих походів проти половців. Переказують, ніби він 83 рази, об'єднавши сили князів й мобілізувавши населення, виступив проти них і знищив близько 200 половецьких вождів.

Синові Володимира Мономаха Мстиславові (1125-1132 рр.) все ще вдалось тримати разом землі та зберігати владу над дедалі більшим числом князів. Але він був останнім правителем, якому це було під силу. Його смерть у 1132 р. позначила кінець історичної доби, коли Київ ще відігравав роль основного центру держави, політична роздробленість Київської Русі вже була невідворотною.

Занепад Києва. Створене першими правителями об'єднання руських земель почало поступово занепадати. Як відомо, аналогічна доля спіткала не лише Русь, але й інші середньовічні імперії. Цим величезним, хоч і примітивним політичним утворенням просто бракувало відповідних технічних засобів та організаційних структур для того, щоб утримувати під своєю владою величезні території упродовж тривалого часу. На Русі Рюриковичі через членів своєї розгалуженої династії забезпечували, принаймні, видиму єдність земель.

Проте, така єдність і політична стабільність підтримувалась доти, поки серед князів існувала згода щодо того, хто серед них найстарший і, отже має право на верховну владу. З порушенням такої одностайності різко слабшали родинні та особисті зв'язки між різними князівствами.

Розпад Київської Русі був зумовлений, головним чином, розвитком феодальних відносин, появою вотчинного землеволодіння. Завоювавши уділ, князь перетворив його на свою власність, порядкував самостійно і передавав у спадок дітям. Для цих господарів ставало очевидним, що їхнє майбутнє пов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом, за який точилася безперервна війна. Протягом ХІІ ст. виникло більше 10 таких удільних князівств, найбільшим з яких були Галицьке, Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Чернігівське та Смоленське.

З відокремленням нових князівств багатства, населення та землі Києва зменшились до такої міри, що перед ними мало чим поступались інші князівства. Власне тоді м. Київ з прилеглими територіями стали називатись "Київською землею" - у вузькому розумінні слова.

Та, незважаючи ні на що, Київ залишався великою принадою. Той, хто завойовував його не тільки пишався престижем правителя "матері міст руських", а й міг претендувати на верховенство в династії Рюриковичів.

Оскільки в Києві знаходились головні храми і монастирі, він лишався незаперечним культурним, релігійним і політичним центром усієї Русі.

Проте переваги Києва, як виявилося, були водночас і його нещастям. Постійно не припинялась боротьба між князями за це місто. Український історик Стефан Томашівський підрахував, що за період між 1146 і 1246 рр. 24 князі 47 разів правили в Києві. А один з князів по-своєму підійшов до проблеми Києва.

Побоюючись втратити владу над завойовним Києвом, а також намагаючись не допустити, щоб місто затьмарило його власні володіння на північному сході, Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський, попередник московських князів у 1169 р. напав на Київ і по-дикунському пограбував його, після чого повернувся у свої землі. Внаслідок такого вандалізму стало цілком очевидно, що політичне й економічне значення Києва підупало.

Остаточного ж нищівного удару Києву завдали монголо-татари. У 1222 р. монголо-татарські війська Чингізхана перейшли Кавказ і напали на половців. Половецький хан Кобяк звернувся до руських князів по допомогу.

Князі зібрали в Києві воєнну раду і вирішили допомогти половцям у боротьбі з ордою. У травні 1223 р. на р. Калка відбулась велика битва, у якій князівські війська змушені були відступити. У битві загинуло 6 князів і майже 10 тисяч воїнів.

Але монголи, надто розпорошивши свої сили, вирішили далі не рухатись на Русь, а повернули на схід. Але вже у 1237 р. тепер на північних кордонах Русі знову з'явилось ординське військо на чолі з онуком Чингізхана - Батиєм. Протягом зими 1237-1238 рр. завойовники загарбали Рязанське та Володимиро-Суздальське князівства, всю Північно-Східну Русь. У 1240 р. ворог оволодів Переяславом і Черніговом, а в грудні 1240 р. штурмом узяв Київ.

Батиєва навала завдала колосальних втрат давньоруському народові, уповільнила його соціально-економічний, політичний і культурний розвиток. Було законсервовано феодальну роздробленість, що перешкоджало централізації земель і відродженню державності.

Отже, в політичній історії Київської держави можна виділити три періоди:

Перший період - швидкого зростання, що охоплює майже 100 років - з 882р., коли внаслідок династичного перевороту, підступного вбивства Аскольда, на престол сів Олег, до смерті Святослава у 972 р. Протягом цього періоду, базуючись у вигідно розташованому у стратегічному плані Києві, варязькі князі підпорядковували собі найважливішу торгівельну артерію по Дніпру - "шлях із варягів у греки", підкорили східно - слов'янські племена й знищили своїх основних суперників у цьому регіоні. Так було створене величезне господарське й політичне об'єднання. Здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії.

Другий період охоплює князювання Володимира Великого (980 - 1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1036 - 1054), що було добою завершення формування території, зміцнення Київською державою своїх завоювань, досягнення вершин могутності, стабільності, економічного та культурного розвитку. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут переважає внутрішній розвиток, впроваджується правова система. Надзвичайно важливим було впровадження християнства, що принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовираження населення Київської Русі.

Третій період характеризують безупинні руйнівні князівські чвари, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Деякі історики доводять, що всі ці лиха прийшли незабаром після смерті Ярослава Мудрого у 1054 році.

Інші схильні вбачати початки занепаду після князювання останніх вдалих правителів Києва - Володимира Мономаха (11131125 рр.) та його сина Мстислава (1125-1132 рр.). Остаточне зруйнування Києва самими князями та кочовими племенами ознаменувало собою трагічний кінець Київського періоду історії України.

Слід відзначити, що з падінням Києва історія української державності княжої доби не закінчилась. Спадкоємцем державотворчих традицій Русі стало Галицько - Волинське князівство.

 

1.3. ДЕРЖАВОТВОРЧІ ТРАДИЦІЇ КИЇВСЬКОЇ РУСІ ТА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

Монголо-татарська навала, безумовно, негативно вплинула на розвиток української державності, однак не могла остаточно зупинити державотворчі процеси. Дальшому розвитку української державності великою мірою сприяли утворені у другій половині ХІІ ст. на території Південно-Західної Русі (сучасної України) два своєрідних державно-політичних центри, навколо яких починають об'єднуватись розрізненні руські землі і князівства.

Роман Мстиславович. Об'єднання Галичини і Волині

Першим таким центром стало Галицько-Волинське князівство, що утворилось у 1199 р. шляхом об'єднання в єдину державу двох земель - Галицької та Волинської. Слід зауважити, що цьому об'єднанню передував досить довгий і складний процес становлення і розвитку самостійних Галицького і Волинського князівств, які в числі перших змогли відокремитись від Київської Русі в ході її поступового державного розпаду.

Між сусідами, Галицькою та Волинською землями розвивались жваві господарські відносини. Це, а також необхідність спільної боротьби проти агресії з боку Угорщини та Польщі, створювало передумови для об'єднання цих земель в єдине князівство. Однак, такому об'єднанню, як і зміцненню князівської влади взагалі, рішуче противилось галицьке боярство.

Саме воно мало найбільш міцні позиції в Галичині. Це пояснюється походженням галицького боярства.

На відміну від боярства інших князівств, яке здебільшого з княжої дружини і отримувало землі від князя, галицька аристократія розвинулась на основі місцевої племінної знаті. Свої маєтки вона отримала не від князя, як водилося, а завдяки узурпації общинних земель. Прийшовши на галицькі землі, перші Рюриковичі наштовхнулись на опір місцевої еліти, яка вже добре вкоренилась й була готова відстоювати власні інтереси.

Що стосується волинського боярства, то воно сформувалось у своїй більшості традиційним шляхом, отримавши землі і маєтки від князів і цілком залежало від князівської влади, всіляко підтримуючи князя. Власне з цієї причини об'єднання обох князівств зрештою домоглися саме волинські, а не галицькі бояри. В 1199 р. скориставшись смертю галицького князя Володимира, який не залишив після себе спадкоємців, волинський князь Роман Мстиславович захопив Галич і об'єднав обидва князівства в єдину Галицько-Волинську державу з центром у Галичі.

У внутрішній політиці Роман зосередив увагу на зміцненні княжої влади, тобто ослаблення бояр, багато з яких відправив у заслання або стратив. Його союзниками в боротьбі проти олігархів виступали міщани й дрібні бояри. Проте найбільшу славу йому принесли успіхи у зовнішній політиці. У 1203 р. Роман завдає поразки своїм суперникам із Суздаля й оволодіває Києвом. Відтак під владу одного князя потрапляють всі, окрім Чернігівського, південно-західні князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське. Щоб захистити ці князівства, Роман проводить низку успішних походів проти половців, разом з тим заглиблюється далеко на північ у польські та литовські землі. Все ж прагнення розширити межі своїх і без того величезних володінь стало причиною його смерті.

В 1205 році на території Польщі під Завихостом, потрапивши у засідку, Роман загинув.

Після його раптової смерті таке могутнє й непорушне, на перший погляд, Галицько-Волинське князівство починає знову розпадатись на окремі князівства, проіснувавши всього шість років.

Все ж створення Галицько-Волинського князівства на чолі з Романом Мстиславовичем стало важливим етапом в історії української державності. На відміну від поліетнічної Старокиївської держави, відтепер вона розвивалась на єдиній українській основі. Це дало підстави українському історику С. Томашівському назвати Романа "творцем першої національної української держави", що як окремий організм проіснував до кінця ХМ ст.

Незабаром після смерті Романа знову розгорілися свари між князями, боярські інтриги, посилилось іноземне втручання. Сини Романа були ще малолітніми, Данилу було всього чотири, а Василькові - два роки. Галицькі бояри прогнали їх з Галичини разом з матір'ю, княгинею Анною.

Натомість вони покликали трьох Ігоревичів (синів героя "Слова о полку Ігоревім"). Для багатьох бояр це стало фатальною помилкою. Не бажаючи ділитись із знаттю, Ігоревичі стратили біля 500 знатних бояр, поки їх нарешті не вигнали (пізніше знать помстилась їм, схопивши й повісивши всіх трьох Ігоревичів). Після цього бояри обрали у 1213 р. із свого середовища князем Владислава Кормильчича. Скориставшись обуренням цими зухвалими діями, польські та угорські феодали, нібито захищаючи права Данила та Василька, захопили Галичину й розділили її між собою.

Данило Галицький. Відродження та політичний розвиток Галицько-Волинської держави

Саме за цих фатальних умов Данило та Василько знову почали об'єднувати землі, якими володів їх батько. Данило, який утвердився на Волині у 1221 році, зміг у 1238 р. повернути собі Волинь і частину Галичини. Наступного року він здобув Київ і послав свого тисяцького Дмитра захищати Київ від монголо-татар. Лише у 1245 році після рішучої перемоги під Ярославом він остаточно підкорив всю Галичину. Узявши собі Галичину, Данило віддав Волинь Василькові.

Попри такий поділ, обидва князівства продовжували існувати як одне ціле під зверхністю старшого, діяльнішого князя Данила.

У внутрішній політиці Данило, як і його батько, для противаги боярам прагнув забезпечити собі підтримку серед селян та міщанства.

Він закріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, серед них Львів 1256 року, названий так на честь Данилового сина Лева.

Для захисту простих людей від боярського свавілля на селах призначались князівські намісники, формувались військові загони із селян.

У зовнішній політиці для зміцнення відродженої Галицько-Волинської держави надзвичайно важливе значення мав захист її західних кордонів. Навесні 1238 р. під Дорогочином Данило розгромив лицарів Тевтонського ордену, які загрожували його державі.

Все ж найсерйознішою зовнішньополітичною проблемою князя Данила були монголо-татари. Після зруйнування Києва орди Батия у 1241 році прокотилися містами Галичини і Волині, щоправда, не вчинивши тут таких руйнувань як в інших руських землях. Завдяки своїй мудрій державній політиці Данило зумів зберегти свою державу від знищення монголо-татарами. Незважаючи на певну залежність, він фактично не підкорився владі Золотої Орди. Восени 1245 р. Данило Романович їздив в Орду й одержав від хана ярлик на князювання. На відміну від північно-східних князівств, розташованих поблизу з монголо-татарами й більш залежних від їхнього впливу, Галичині й Волині, вдалося уникнути такого пильного нагляду. Ця залежність полягала в наданні допоміжних загонів татарам під час їхніх нападів на Польщу та Литву, сплаті щорічної данини, наданні певних почестей ханові, який був суддею у міжкнязівських суперечках.

Натомість Галицько-Волинське князівство фактично зберігало незалежність у внутрішній і зовнішній політиці. Разом з тим, Золота Орда уважно стежила, щоб ця незалежність не набула небажаних для неї масштабів. Всю свою зовнішньополітичну діяльність князь Данило спрямовує на те, щоб позбутись монгольського панування.

Величезного значення у зміцненні держави князь надає будівництву й укріпленню міст. Саме в цей період був заснований Львів - майбутня столиця Галичини, ще раніше (1237 р.) - Холм, який Данило обрав своєю резиденцією.

Готуючись до неминучої війни проти татар, Данило починає споруджувати перші муровані фортеці і потужні замки в Бересті, Столп'ї, Хотині, Білгороді-Дністровському, Кам'янці-Подільському та інших містах.

Щодо своїх західних сусідів, Галицько-Волинська держава в цей час намагалася здійснювати мирну політику. Данило в першу чергу подбав про те, щоб нормалізувати відносини з Польщею та Угорщиною. Цьому сприяли шлюбні союзи Лева та Романа відповідно з донькою угорського короля і сестрою герцога Бабенберзького. В наслідок переможних війн з Литвою Галицько-Волинська держава значно розширила свою територію і зміцнила північні кордони.

Встановивши дружні відносини з Польщею та Угорщиною, Данило звернувся до Папи Римського Інокентія М з проханням організувати хрестовий похід проти монголо-татар. Зі свого боку князь погоджувався на унію православної церкви з католицькою. За це Папа Римський у 1253 році коронував Данила, надавши йому титул короля. Все ж сподівання на підтримку Папи Римського і західних держав виявились ілюзорними. У 1254 р. Данило сам розпочав військовий похід, щоб відвоювати Київ у татар, основні сили яких були далеко на сході. Незважаючи на перші успіхи, йому не вдалося здійснити свій задум та ще й дорого заплатити за це. У 1259 р. велике монголо-татарське військо на чолі з Бурундаєм рушило на Галичину і Волинь. Татари поставили Романовичів перед вибором: або розібрати стіни всіх укріплених міст, лишаючи їх безоборонними й залежними від милості Орди, або стати перед загрозою негайного знищення. За таких критичних обставин Данило змушений був згодитись на перший варіант, він споглядав як його воїни розбирають стіни укріплень і це стало його трагедією. Галицько-Волинське князівство знову визнало над собою владу ординських ханів.

У 1264 р. Данило Галицький помер у Холмі. В українській історіографії його вважають найвидатнішим з усіх правителів західних князівств. Він докладав чимало зусиль, щоб об'єднати Галицьке і Волинське князівства в єдину державу, сприяв її економічному розвитку і політичній стабільності, уміло маневруючи між монголо-татарськими та угорськими, литовськими правителями, з іншого.

Варто також зазначити, що деякі історики схильні вважати державу Данила "першим українським королівством". На думку М. Брайчевського, держава Данила Галицького виходила далеко за рамки пересічного уділу і територіально, і соціально, і під кутом зору тенденцій, які визначали її появу. Вона становила набагато масштабніше і значніше утворення. Отже її слід оцінювати як державу загальноукраїнську. У жодному разі рівнозначного йому утворення в Україні не існувало.

Галицько-Волинське князівство за наступників Данила

100 років після смерті Данила на Волині та Галичині не відбулося особливих політичних змін. Установлений князями Данилом та Васильком стереотип правління - з енергійним і діяльним князем у Галичині менш діяльним на Волині - до певної міри наслідувався їхніми синами, відповідно Левом (1264-1301 рр.) та Володимиром ( 1270-1289 рр.).

Слід відзначити, що за правління наступників Данила починається поступовий, повільний занепад Галицько-Волинської держави, хоча деякий період їм вдалося зберігати єдину державу і політичний вплив в Європі.

Останні правителі продовжували зберігати за собою королівський титул. Навіть перебуваючи в повній залежності від Орди, князівство у значній мірі зуміло зберегти головні риси державного та правового устрою, властиві Давньоруській державі. Зокрема, як і у Київській Русі, главою держави тут, залишався великий князь, якому належала верховна влада. Він міг приймати законодавчі акти, здійснювати поточне управління в межах свого князівства. Князі також очолювали військо. їм належало право збирання податків, карбування монет, розпорядження скарбницею, керівництва зовнішньополітичними справами.

Поряд із сильною князівською владою у Галицько-Волинській державі діяв такий важливий державний інститут, як боярська рада, авторитет якої постійно зростав. Вона, як відомо, функціонувала в державі уже в першій половині ХМ століття.

Очолювалась рада, як правило, найвпливовішими боярами, які намагались обмежити владу князя. Тож, за князювання Юрія ІІ, боярська верхівка настільки посилилась, що найважливіші документи затверджувались князем тільки спільно з боярами.

У контексті розгляду проблеми державотворення слід наголосити, що Галицько-Волинське князівство проводило незалежну політику на міжнародній арені. Воно добилось помітних успіхів у боротьбі із Золотою Ордою, підтримувало тісні стосунки з Німецьким орденом та Литвою й, таким чином, відстоювало свою незалежність від агресивних зазіхань Польщі та Угорщини.

Як свідчать історичні джерела, князівство підтримувало інтенсивні зв'язки з Австрією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною та ін. державами. Це свідчить про широке міжнародне визнання Галицько-Волинської держави.

Історична доля Галицько-Волинської держави, як і багатьох інших тогочасних руських земель була трагічною. В середині ХМ ст. польські феодали захопили Галичину і частину Західної Волині. В 1340 році помер останній отруєний боярами правитель князівства Юрій ІІ - Болеслав. Після його смерті залишки Волинської землі були успадковані князями литовської династії Гедиміновичів. Під владою Угорщини, а пізніше Молдавії та Туреччини опинилась Північна Буковина. Так припинила своє існування сильна Галицько-Волинська держава, значення якої в українській історії важко переоцінити.

Таким чином, із занепадом Києва як центру Південно-Західної Русі, все її політичне життя змістилось на Захід. Галицько-Волинська держава стала спадкоємницею політичної ролі Київської Русі, як у питаннях внутрішньодержавного будівництва, так і у взаєминах з іншими державами.

На відміну від поліетнічної Старокиївської держави вона розвивалась на єдиному українському ґрунті. Це дало підстави українським історикам вважати Галицько-Волинське князівство "першою національною українською державою", яка проіснувала як окремий політичний організм до кінця ХМ ст.

Сто років після руйнації Київської Русі Галицько-Волинське князівство продовжувало існування державної організації і фактично було головним політичним центром всієї України.

Саме воно зберегло Україну від передчасного поневолення й асиміляції Польщею. Разом з тим, відкриваючи західноєвропейській культурі шлях на українські землі, ця державність дала змогу уникнути однобічної орієнтації на Візантію, запобігти утвердженню монгольських впливів.

Як Київська, так і Галицько-Волинська держава сприяла акумуляції значних матеріальних і духовних творчих сил, які забезпечили Україні існування як окремого національного організму в подальший період.

 

1.4. Князівське військо

Військова організація

З початком VІ ст. з повільним, але неухильним перенесенням центру історичних подій з Причорномор'я та Степу на Північ, на лісистій рівнині, дедалі помітнішим стає народ, що населяє ці території - слов'яни - прямі предки народу України.

Військова організація слов'ян спиралася на роди й племена. Рід - це була велика родина, що складалася з кількох десятків людей, посвоячених між собою. Жили вони в одній оселі, мали спільне майно - землі, ліси, угіддя для полювання, худобу та підлягали владі найстаршого в роді. Члени роду взаємно собі допомагали. Якщо хтось був скривджений, всі члени роду повинні були за нього заступитись. Якщо одного з роду було вбито, всі інші вважали за обов'язок помститись за родича таким же способом. Але найголовнішим завданням роду було - організація спільної оборони від нападу ворога.

Відчуваючи свою невпевненість на відкритих рівнинах, слов'яни вважали за краще ставити свої оселі в недоступних місцях, у густому лісі або серед непрохідних болот. Укріплювали їх валом і частоколами. Рід дбав про озброєння та інші військові засоби, займався підготовкою оборони оселі, постійно тримав сторожу, щоб запобігти несподіваному нападу ворогів. Таким чином, рід - це була основна військова одиниця, що являла собою одночасно групу посвоячених людей (родичів), оселю, господарську організацію й відділ війська.

Хоч це була одиниця невелика, все ж визначалася великою згуртованістю й моральною силою. Це пояснювалось тим, що члени роду йшли в бій, захищаючи свою оселю, своїх жінок і дітей, своє майно. Боролися завзято тому, що боротьба вирішувала - жити їм чи пропадати. Провід над військом мав старший в роді або той, кому члени роду доручили цей обов'язок. Звався він, напевне, староста.

Вищою організацією суспільства і війська було плем'я. Кілька родів, що мали спільні звичаї, одяг, побут, мову чи вірування, були об'єднані в племена.

У випадку небезпеки близькі оселі /роди/ домовлялися як разом виступити на ворога, закладали спільні укріплення, готували місця, де все населення могло переховуватись. На чолі племені вже стояв князь з прибічною радою /віче/, яку творили старости родів. В справах особливої ваги, коли треба було вирішити проголошення війни або про укладення миру, князь скликав віче, яке було вирішальною установою слов'янського племені.

Деякі племена мали більш воєнні сили, поширили свою владу на широкі простори й засновували тривкі держави.

Так, поляни дали перші почини до заснування Київської держави.

За переказом, її засновник Кий, князь прикарпатських хорватів очолив у VII ст. антський союз племен і зі своїми військами протистояв навалі аварської орди. У 634 р. його війська, що опирались на племінно-родову організацію, зазнали поразку і Кий відійшов у межі Візантійської імперії, де став її союзником у боротьбі з аварами. Ми не знаємо ні системи організації, ні кількості його війська, проте можна сказати, що це була досить потужна сила, якою користувалась Візантійська імперія. Знаємо також, що його воїни заснували градок Києвець за Дунаєм і там хотіли створити столицю своїх племен, але не втримались там і Кий прийшов у Подніпров'я, де на території полян заснував місто, назване його ім'ям і що став столицею нового державного утворення.

Досить сильну державу мали і древляни - їх столицею був Іскоростень (тепер Коростень).

Але на той час цілісність держави дуже залежала від особи князя, особливо його військового таланту. Якщо володар був талановитий, міг створити боєздатні збройні сили й силою свого авторитету міг тримати у єдності різні племена, то держава розвивалась успішно. Коли ж верховна влада ослаблювалась, ослаблювались і збройні сили, відразу починалась внутрішня боротьба. Відокремлювались племена, починалась боротьба за владу - держава розпадалася. Потрібно було багато часу і зусиль для того, щоб державу знову сконсолідувати, створити її нову військову й політичну організацію.

Устрій слов'янського війська. Про сам устрій слов'янського війська відомостей залишилось не дуже багато.

Назва війська була тоді - ВОІ, рідше вживалось це слово в одинці - воїн. Старшини над військом звались воєводами.

Не було між ними ні рангів, ні ступенів. Всі найважливіші справи вирішувались на вічу, особливо, коли доводилося вести війну або складати мир.

"У слов'ян і антів, - писав грецький історик Прокопій у VІ ст., -панує не одна людина, а всім порядкує громада, - всі справи, щасливі чи погані, йдуть до громади". Але в бою провід мав один воєвода. Відомо, що в боротьбі з готами в 370-380 рр. на чолі слов'янських антів стояв князь Боз із синами й 70 старшин.

До бою слов'яни йшли спочатку невпорядкованою громадою. Грек Маврикій у VII ст. пише: "Вони не знають бойового ладу, не вміють вести боротьби впорядкованими лавами". Пізніше, за прикладом краще організованих сусідів, слов'янські племена прийняли кращий устрій.

Можливо, що слов'яни знали й використовували поділ війська на сотні і тисячі: у Києві вже в давніх часах зустрічаємо округи з назвою тисячі, під проводом Тисяцького.

Озброєння. Чужоземні історики змальовували слов'ян як військо слабо озброєне. "Виступаючи в бій, вони йдуть на ворогів, здебільше піші, в руках їх невеликі щити та списи, панцирів вони не надягають", - переказує Прокопій.

Інші історики дещо доповнюють цей опис: Згаданий вище Маврикій говорить, що слов'яни мали по 2 списи, луки з стрілами й дуже важкі щити. Арабський географ Ібн-Росте й перський письменник Кардезі описують, по слов'яни мали коп'я, списи та щити. Деякі письменники згадують і сокири.

Як видно з цих описів, слов'яни застосовували для нападу найбільше списів, кожний воїн мав їх 2-3. Це була зброя, яку найлегше було виробити. В давній слов'янській мові було кілька різних назв списів - коп'я, сулиця, оскеп.

Сокира - теж стародавня зброя. Пізніше її вдосконалили і так з'явився топір /назва іранського походження/. Лук був відомий слов'янам здавна, але не розвинувся так всебічно як у степових народів. Пізніше луки були запозичені від печенігів. Для кидання каміння слов'яни також застосовували пращі.

Характерно, що у слов'ян в давні часи меч ще не був відомий. Для ближнього бою служив тільки короткий ніж. Мечі слов'яни згодом перейняли, напевне, від германських готів.

Для охорони тіла застосовували щити - стару зброю інших європейських народів.

Фортифікаційні укріплення. Якщо давні слов'яни, на думку авторів історії українського війська, ще не могли мірятися з сусідніми народами озброєнням і організацією війська, то вони перевищували їх своїм фортифікаційним мистецтвом, а саме -будівництвом укріплень, т.зв. городів. Українські землі і сьогодні вкриті великою кількістю городищ, валів та ровів, що залишились від давніх городів.

На Київщині їх до 450, на Чернігівщині - 150, на Волині -350, Поділлі - 250, в Галичині - понад 100. Недаремно скандинавці називали Україну "землею городів" /Гардарікі/. Частина цих городищ походить із доісторичних часів, але переважна кількість з V-VIІ столітть, з часів, коли розвивалась воєнна організація слов'ян. Слов'янські племена, якщо не мали сил перемогти ворогів у відкритому полі, боронилися тим, що використовували скрізь укріплені городи. І в цій справі дійшли вони до великого мистецтва.

Слов'янські городи мали різне положення :

Найчастіше вони стояли на високих горбах, серед недоступних лісів, - це були потайні захисти, де населення ховалось тоді, коли не мало надії встояти перед ворогом.

Інші городи були при людних шляхах, над берегами великих рік; вони служили для охорони торгівлі і комунікаційних шляхів.

Ще інші стояли на недоступних островах серед рік та озер, або на підвищеннях між болотами. Тут сама природа боронила людину. Доступ до такого місця йшов потайними переходами, по кладках та мостах, які сторонньому практично неможливо було відшукати. Інколи навіть город ставили серед боліт, на сваях, вбитих в землю.

Розмір городищ був різний. Деякі городища були такі невеликі, що ледве могли вмістити хоч одну господарську садибу з будинками. Інші були дуже широкі, займали площу гектара і більшу.

Укріплення городів складалось головним чином з валів та ровів. Вал насипався кілька метрів завдовжки. Там, де доступ був легкий, сипали рів якомога вище. У більших городах були насипані вали в 2-3 ряди. Будували вали найчастіше з землі, яка була на місці. Найкращим матеріалом була глина тому, що її можна було легко втрамбувати і вона набувала твердості. При насипанні валу по зовнішній частині города залишався рів. Якщо поблизу була річка, яка також була природнім захистом, то копали канал, по якому вода заповнювала рів.

Вал часто скріпляли дерев'яним частоколом. Вхід до города вів через оборонні ворота. Як виглядала внутрішня сторона давньослов'янського города, чи були в ньому ще якісь фортифікаційні споруди, про те точних даних немає. В пізніші часи городи часто перебудовували і змінювали так, що найдавніші

укріплення пропадали майже безслідно.

Городи давали слов'янам надійніший захист від ворога. В ті часи мало хто міг зважитись добувати неприступний город. Ще не було ніяких машин для облоги й укріплення можна було добути тільки приступом, під час якого атакуюча сторона зазнавала значних людських втрат. Становище оборонців було вигідніше. Коли укріплення були міцні й залога мала достатньо харчів та води город міг боронитися довго.

Таким чином, городи - це була доволі сильна сторона воєнної організації давніх слов'ян. Головне їх значення полягало в тому, що вони убезпечили слов'янські племена перед знищенням і поневоленням та дозволили їм творити своє незалежне життя.

Вплив варягів на розвиток слов'янського війська. На розвиток слов'янського війська в найдавніші часи особливий вплив мали варяги. На заході їх ще називали норманами /людьми з Півночі/, або вікінгами /войовниками/.

Збройні ватаги цих скандинавських завойовників перепливали Балтійське море й у пошуках більш багатих ніж їхні землі, просувались на Південь. Мета їх походів була - здобич. Нападали на слабші племена, грабували їх, все добуте вивозили в інші країни і продавали.

У слов'янських землях вони спочатку зупинялись на короткий час для грабунків і торгівлі, але пізніше заклали свої оселі серед слов'ян, завоювали кілька племен, заприйняли слов'янську культуру.

За перших князів варяги складали найціннішу частину війська. Варязькі частини складались з професіональних вояків, для яких військова справа була постійним ділом.

Старший над військом звався князь (по-скандінавському "конунг"). Спочатку це був не титул володаря, а тільки назва воєначальника.

Ядром війська була дружина. До неї належав рід князя і його близькі товариші та інші вибрані люди. Це була прибічна гвардія княжа, підпора його влади і основа сили.

Крім власної дружини князь користувався дружинами інших ватажків, що наймалися до нього на службу. Такий ватажок складав з князем умову щодо часу служби та плати. Коли цей "контракт" закінчувався, він мав право залишити князя й шукати собі вигідніше місце. Плата найманим ватагам звалася "скот" /із скандинавського «Скат» - скарб, гроші.

Один норвезький переказ оповідає, що конунг Едмунд дістав від нашого князя Ярослава по унції срібла на рядового воїна на рік та по півтори унції для старшого на човні, пізніше вимагав по унції золота для рядовиків та по пів-гривни для старшого /Гривна - це фунт срібла, унція - 1/6 гривни/.

Військо діставало плату й хутрами або іншими цінними речами. Ватажки й вояки, що довгий час служили князеві, ставали членами його власної дружини й користувались всіма її правами.

Найменшою військовою одиницею була залога човна /40-60 чол/. В бою військо ділилось вже на більші частини, що ставили бойовий лад на «чолі» та по «крилах». Кількість воїнів в цих частинах у різних боях була різною.

Озброєння варягів дуже відрізнялось від слов'янської зброї. Варязький воїн мав на тілі панцир /броню/, на голові шолом, в лівій руці довгий щит. Для нападу служив йому меч, топір, спис.

Варяги служили в княжому війську до середини XI століття. Головну роль вони відігравали в походах Олега і Ігоря на Чорне море, в далеких боях на Каспію й Закавказзі, а також у війнах Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

Варяги поширили свою вдосконалену зброю, так що змінився спосіб ведення бойових дій. Під їх впливом розвивалась тактика. Військо йшло вже в бій упорядковане, одною лавою, не так безладно, як це було раніше. Вони сприяли упровадженню у війську ладу й дисципліни.

Але пізніше Київська держава й армія знайшла опору у власного населення й почала формуватись на власних основах.

Великий організатор Київської держави Володимир Великий був першим з князів, хто почав творити свою державу з місцевих, т. зв. "луччих" людей і тим дав почин до створення національного війська.

Завершуючи розповідь про слов'янське військо, слід сказати, що давні слов'яни хоч і не могли рівнятись своєю військовою організацією з сильнішими сусідами, такими як візантійці або нормани, все ж за словами знавця східної Європи, арабського письменника Ібрагіма Ібн-Якуба: "Слов'яни люди сміливі, здатні до боротьби, коли б не незгоди серед їх численних і розкиданих племен, то з їх силами не зміг би зрівнятись ні один народ світу". Потрібна була сильна рука, щоб з'єднати слов'ян та дати їм сильну політичну й військову організацію.

Такою політичною організацією і стала створена Київська держава, а її військовою силою - княжа дружина та народне ополчення.

Княжа дружина. Принцип формування та її соціальний характер

Княжа дружина організовувалась на зразок варязьких дружин. Хоч скандинавці до XI століття і втратили значення на Русі й змушені були поступитися з війська, все ж кращі риси їх військової організації, князі зберегли, і поступово перетворили відповідно до розвитку і потреб держави.

Головна зміна полягала в тому, що на місце чужинців, які служили, головним чином, для своєї користі, вимагаючи від князів великої плати, до дружини ввійшли місцеві люди, які розуміли потреби своєї батьківщини і їй служили.

Це перетворення сталося не відразу, а відбувалось поступово.

Спочатку переважали в дружині варяги, згодом туди все більше напливало слов'янського люду і нарешті дружина зовсім набрала слов'янський характер.

Ця повільність перемін мала особливе організаційне значення. Нові люди входили в сформоване середовище, повинні були до нього пристосовуватись, уживатись, переймати традиції дружини і потім могли їх передати молодому поколінню.

Найважливіші військові реформи по вдосконаленню армії в епоху Київської Русі провів князь, Володимир Великий /980-1015/. Це він зменшив, а далі й ліквідував значення найманої варязької дружини в системі організації києво-руського війська.

В основу його організації Володимир поклав принцип не племінних військових об'єднань, а принцип злиття воєнної системи із системою феодального землеволодіння: він роздав землі представникам, які часто були за походженням із простолюддя і змушені були за це організовувати оборону землі. Володимир почав створювати військово-землевласницьку верхівку - боярство, на принципах умовного володіння землею, що створило також і нову опору для сильної влади Київського князя. Такі реформи пізніше почав проводити в Московській державі цар Іван М - покликавши до життя новий феодальний прошарок - служиле дворянство. Ця реформа створила могутній заслін проти кочівників.

З появою верстви т. зв. "луччих" людей або боярства, дружина вже не мала характеру всенародного війська, вона була доступна головним чином для представників цієї верстви.

Бояр з князями зв'язували господарські і суспільні інтереси, справа оборони від нападів кочівиків, розширення території володінь та ін. Коли князь скликав їх в дружину, вони свідомо виконували військовий обов'язок, знаючи, що боронять майно свої землі.

Бояри підтримували династію, обороняли своїх князів, тому що княжа влада була їх природним союзником.

Князь залучав бояр до участі в управлінні державою, давав їм місце у своїй раді, роздавав їм посади в уряді і наділяв маєтностями.

Належність до дружини була спадщинним правом бояр, що з роду в рід займали вищі посади в уряді й були членами княжої дружини.

Князь міг прийняти до своєї дружини бояр і з інших земель. Про це свідчать літописні дані, які приводять у відповідному розділі автори "Історії українського війська". Так, новий київський князь Ігор Олегович в 1146 р. покликав до себе бояр Уліба, Івана Войтишича й Лазаря Саковського і сказав їм: "Як були у брата мого, так само будете в мене". Про те, чи складав князь з прибулими до нього на службу боярами якусь формальну угоду, чи був при цьому якийсь урочистий церемоніал, як це було на Заході (лицар вкладав свої руки в руки князів) достовірно невідомо. Про те літописи оповідають, що в багатьох випадках бояри складали князеві присягу на вірність.

Але інколи бояри мали право не послухатись свого князя, а то й залишити в нього службу й перейти до іншого князя.

Так в 1169 р. князь Володимир Мстиславович склав умову з половцями, а потім повідомив про це бояр. Але бояри спротивились йому "Сам ти, княже, це задумав, ми не підемо з тобою, ми того не знали".

Коли в 1146 р. князь Ізяслав перейшов до Новгорода, «дружина руська (київська), одні пішли з Ростиславом, а другі куди кому бажалось».

Людям, що не належали до боярської верстви, доступ до дружини був дуже тяжким. Так, галицький літописець з великим обуренням зазначав, що до дружини потрапили прості люди, такі як, Суддич - "попівський внук" або Лазар Домажирич і Івор Молибожич із мужицького роду". Хіба що великі заслуги і особиста підприємливість могли людину з низького роду винести в ряди дружини.

Обов'язки членів дружини

Головним обов'язком членів дружини була вірність князеві. Боярин повинен був з'являтись на кожен заклик князя на війну чи в іншій потребі, мав обов'язок скрізь князеві допомагати й дотримувати йому вірність в небезпеці та нещасті.

В літописах не раз зустрічаються згадки про те, що коли князь примушений був залишити свою землю, бояри йшли за ним на нове місце. Навіть коли князь втрачав своє князівство, бояри повинні були дотримувати йому вірність і йти з ним на прогнання.

В 1150 р. князь Ізяслав говорив своїй дружині: "Ви зі мною вийшли з руської (київської) землі, втратили свої села і своє майно, й я теж не можу забути моєї дідини й отчини і або своєю головою накладу або свою батьківщину відвоюю і все ваше майно". Також, коли малолітній Данило, син Романа Мстиславовича, блукав по різних землях, "бояри його батька були всі при ньому".

В літописі згадуються і випадки, коли перед небезпекою князі звертаються до своїх дружинників, щоб одержати відповідь з підтвердженням про їх вірність.

Так, Святослав, син Володимира Великого, коли починав боротьбу з братами, покликав до себе вишгородських бояр і питав: "Чи прихильні ви мені всім серцем". Бояри відповідали: "Можемо разом із вишгородцями головами своїми понакладати". Також і Данило під час важкої боротьби з галицькими боярами зібрав свою дружину на нараду і сказав: "Чи хочете ви бути вірні мені, коли я піду на ворогів моїх?" Всі закричали: "Вірні ми богові й тобі, володареві нашому, виходь з божою допомогою".

Бояри виконували військову службу самі, власною особою. Коли князь був у бою, бояри разом з ним зустрічали ворога. Більш заможні бояри йшли на війну не тільки самі, але й водили за собою й свої прибічні дружини.

Коли траплялись такі випадки, що бояри князеві зраджували, відповідали за це своїм майном й власною особою. Найлегша кара була - вигнання за межі держави. Так, Роман Мстиславович прогнав із Галичини бояр Кормильчичів, що підняли бунт проти нього. Данило засудив на кару прогнання бунтівливого боярина Жирослава. Це мало велике враження і літописець такими словами засуджує винуватця: "3а те, що Жирослав відкрив уста на свого володаря, нехай не буде йому захисту ні в якій землі: ні в руській, і угорській, ні в іншій країні, нехай він ходить, блукаючи по всіх краях, бодай йому не доставало поживи, нехай двір його буде пустим і хай у селі його не буде нікого живого".

Дружина була найціннішим військом і князі вважали за свій обов'язок дбати про її добробут. Літопис розповідає про Володимира Великого, що був дуже ласкавий до дружини. Забезпечував її так, що дружинники почали вже вередувати і одного разу, коли понапивалися, почали дорікати князеві: "Біда нашим головам, кажуть нам їсти дерев'яними ложками, а не срібними". Коли Володимир про те почув, наказав виготовити срібні ложки для дружини, та сказав так: "За срібло й золото дружини не добуду, але з дружиною добуду срібло й золото".

Утримання дружини. На утримання війська йшли різні державні доходи. З найдавніших часів князь вів дружину на т.зв. полюддя - стягати данину з підвладних племен.

Про це докладно оповідав Візантійський цар Костянтин Порфирородний в сер. Х століття. «Коли настає місяць листопад, князі їх як-стій виходять із усією Руссю з Києва і йдуть на полюддя, тобто з волості до словен, древлян, дреговичів, кривичів, сіверян і інших слов'ян, що підвладні русам. Перегодувавшись там цілу зиму, в місяці квітні, як скресне крига на Дніпрі приходять до Києва».

Таке полюддя відбувалось суворим способом - це знаємо з літописного оповідання про похід Ігоря на древлян. Коли Ігорова дружина почала скаржитись йому, що зубожіла й не має в що одягнутися, Ігор вивів її на древлян: "пішов у Дерева по дань і до першої данини придумав нову і брав силою він і його люди".

Потім при поверненні він ще раз роздумав і ще раз пішов з невеликою дружиною добувати ще більше данини для себе. Тоді древляни змовились проти нього: «Як вовк унадиться між вівці, то виносить усе стадо, доки його не вб'ють", і зробили засідку і Ігоря вбили.

Полюддя залишилося і в пізніших часах, хоч, певно не в такій гострій формі. Князь об'їздив землі, й населення змушено було утримувати його та складати йому данину. Так літопис оповідає, що суздальський князь Всеволод Юрієвич в 1190 р. був на "полюдді" в Ростові, пізніше в Переяславі Заліськім.

На Україні ще аж до XV ст. існувала данина з цією назвою. Так, зустрічаємо, Микольський Пустинський монастир в Києві в 1427 р. дістав землю «з усіма доходами, бобрами, куницями і з полюддям». Але тоді вже, звичайно, полюддя носило характер воєнної повинності - утримувати військо.

Якщо на Україну приходили чужі війська як воєнна підмога, тоді князі давали їм утримання в містах чи селах. Це називалося -розпустити військо на "покорм". В 1018 р. польський князь Болеслав, союзник Святослава, зажадав: "розведіть дружину мою по городах на покорм" - і так сталося".

Можна здогадуватись, що й руські війська, коли були вже мобілізовані й чекали походу, діставали таке ж утримання. Очевидно, так можна трактувати згадку літопису, що князь Мстислав під час короткочасного миру "розпустив дружину по селах" /1096р./.

На утримання війська призначали інколи й податок грішми. Вже Олег мав встановити в Новгороді данину на варязьку дружину 300 гривен щорічно.

Коли в 1018 р. новгородці хотіли підтримати Ярослава Мудрого в боротьбі з Святополком, "почали збирати скот: від мужа по 4 куни, рід старост - по 10 гривен, від бояр - по 18 гривен і привели варягів і дали їм скот".

На військо йшли також доходи з суду, т.зв. вири. Володимир Великий не карав розбійників смертю, а назначав на їх грошові кари: "війни багато, вира хай буде на зброю й на коні".

Княжа дружина діставала на утримання й цілі городи та землі. Так було від найдавніших часів. Знаємо, що за Олега і Ігоря по більших городах сиділи "великі і світлі князі", ватажки різних відділів варязького війська.

Також читаємо і про Володимира Великого, що він між варягів вибрав "мужів розумних і хоробрих і пороздавав їм городи. З доходів городів і цілої округи утримувалися і князь і вся дружина.

Поводирі бояр, вірних князеві і великі військові начальники, які визначались в боях, діставали від князя в управу різні городи, князівства зі всіма доходами - це була винагорода за їх заслуги. Але були також маєтності, призначені для утримання тих частин, які постійно були готовими до війни /постійне регулярне військо/.

Так, галицький літописець згадує, що «в 1240 р. Данило призначив коломийську сіль», тобто солеві джерела в околицях Коломиї «на роздавання оружникам», тяжкозбройним відділам війська. Але могутній боярин Добросла, що був в опозиції до князя, роздав деякі волості чернігівським боярам, а Коломию дав двом "беззаконним із мужицького роду".

В пізніші часи княжої доби військова служба вже постійно зв'язувалась з посіданням землі. Хто ходив на війни, той мав право до земельного наділу. Ця система давала державі користі, коли княжа влада була сильна. Князь міг покарати дружинника, що не виконав військового обов'язку тим, що позбавляв його землі. З іншого боку, коли влада князя була слабкою, боярство намагалось використати становище і ухилятись від військової повинності.

Таку ситуацію спостерігаємо в Галичині в перші десятиліття князювання Данила. Бояри відмовлялись служити князеві і на себе брали управління державою. Коли Данило якось перед походом скликав віче, на нараду прийшло всього 18 вірних "отроків", молодших бояр.

Старша та молодша дружина

Дружина за своїм складом поділялась на старшу та молодшу. Старша дружина називалась ще - перша, лучша, більша, або великі бояри.

Належали до неї представники наймогутніших боярських родів, великі землевласники, найбільш впливові члени суспільства. Вони приймали участь в княжій раді, мали вплив на рішення князя, мали в своїх руках найвищі посади. Князь повинен був враховувати їхню думку в кожній справі. Коли він цього не робив, старша дружина виявляла невдоволення. Згадується, що князь Всеволод Олегович в старі роки "почав любити думку молодих і радився з ними; а ці почали завидувати і відказувати на дружину першу".

Святополк Ізяславович /1093 р./ «не порадився з "більшою" дружиною батька і дядька свого, а раду зробив з тими, що з ним прийшли» і інші.

У війську члени старшої дружини займали всі вищі місця -"держали воєводство" - передусім вони складали найбільш впливову категорію військового начальства - тисяцьких.

Другою категорією була дружина молодша - отроки, дітські, боярські діти або просто молодь - таку назву мали молодші дружинники.

Хто ж належав до цієї категорії ? Це була лицарська молодь, що походила з боярських родів. В княжій дружині вона готувалась до військової служби. Служили вони як при княжому дворі, так і при боярах. Літописи часто згадують, до князі мали довірених отроків, яких найчастіше використовували як посильних, для доставки наказів, листів і всяких інших доручень. За одними літописами, молодь під час бою мала опіку над кіньми дружинників Так, наприклад, галицький літопис згадує про описи Ярославської битви 1245 р., що в один якийсь час при князях "не було воївника, а були отроки, що тримали коні". Але в іншому місці говорилось, що в поході на в'ятичів в 1256 р. Данило при собі мав "отроків оружних". Отроки готувались до бою під наглядом князів, а найпідготовленіші з них брали участь у легких походах, розвідці та роз'їздах.

Особливо активно виступає боярська молодь в передовій сторожі в походах на половців. Так, в 1149р. князі «пустили чорних клобуків «найманих половців», (мова про них йтиме далі) і молодь важко озброєними полками пішли слідом».

Саме в походах на степовиків особливо потрібно було виявити такі військові якості, як обережність, осторожність, військовий хист -тому це була найкраща школа для молодих.

Молодшою дружиною звались також менш заможні бояри, які за своїм соціальним станом не могли рівнятися з "великою" дружиною і мали нижчі посади в війську або були просто княжими слугами для усяких доручень.

Молодші дружинники могли згодом ввійти до складу старшої дружини, стати "великими" боярами, діставати великі посади.

Літописи дають на це деякі приклади. В 1169 р. князь Володимир Мстиславович склав умову з половцями без відома старших бояр. Коли вони про це дізнались, сказали: «Не підемо з тобою, ми про це не знали». Тоді князь вказав на молодих і сказав: «Це будуть мої бояри».

Коли державі загрожувала небезпека, дружинники, як старші так і молодші буди не єдині, хто вступав в бій з ворогом. Вони складали ядро війська, яке значною мірою поповнювало народне ополчення.

Народне ополчення

Загальне народне ополчення, що мало стару наяву «вої», спочатку не мало ніякої постійної організації. Якщо на країну нападав ворог, все населення брало зброю, можливо, і виступало на оборону своєї землі. І в такій формі місцева самооборона трималась довгий час.

Але вже перші князі почали використовувати для організованих виступів місцеве населення.

В походах Олега на Грецію 907 р. крім варягів, тобто дружини, виступають і слов'яни, кривичі, древляни, радимичі, в'ятичі, поляни, хорвати, дуліби. Це ніщо інше, як народні вої. Також Ігор до походу на Візантію 944 р. «почав збирати вої многи», і варягів і військо різних племен. Грецький письменник Лев Диякон каже, що Святослав до походу на Болгарію зібрав усю "дорослу людність". В літописах назва «вої» часом однозначна з військом взагалі.

Але частіше воїв ставлять поряд з дружиною, як окрему формацію. До ополчення належали як міські люди, так і селяни-хлібороби. На ворога повинен був іти кожний, без огляду на вік, на те, ми мав зброю чи ні. Князь Всеволод під час нападу половців 1078 р. «наказав збирати воїв від малого до великого».

В 1151 р. кияни заявили князям: "хай ідуть всі, хто тільки може, коли хто не піде, дай його нам, ми його самі поб'ємо", і так пішли "один одного не залишаючи, всі за своїми князями і на конях, і піші, велика сила".

Далі із розвитком військової організації, ополчення вже спиралось на територіальну систему. Населення якоїсь округи збиралось в час небезпеки на одному місці, як правило, в найближчому городі й там готувалось до виступу на ворога. Так, наприклад, в 1068 р., коли половці погромили князів над річкою Альтою, "люди київські прибігли до Києва, зібрали віче на торговищі, послали до князя й сказали: "це половці порозбігались по землі, дай княже зброю й коні, ми будемо битися з ними".

Така мобілізаційна округа звалася тисяча. На чолі тисячі стояв тисяцький. Тисячі й тисяцькі згадуються в Києві, Вишгороді, Білгороді, Переяславі, Чернігові і Перемишлі. Де були або княжі столиці або найбільш укріплені городи. Відділи війська мали назви від городів - кияни, переяславці, звенигородці, берестами та інші.

Посада сотського, що неодноразово згадується в літописах, вказує на те, що були такі військові підрозділи як сотні. Інколи й зустрічається назва полк на означення території з якої йшло ополчення. Часом на чолі селянських відділів бачимо старостів, сільських старшин. 3 цього можна зробити висновок, що найнижчими територіальними одиницями в організації воїв були села.

Учасники народного ополчення йшли на війну, як правило, зі своєю зброєю. Але в разі небезпеки князь повинен був давати зброю зі своїх складів. Про це літопис оповідає в 1068 р., коли половці порозбігались по Київщині, народ в Києві домагався у князя зброї і коней.

Як розраховувались князі з народними ополченцями за військові походи? Учасники походу діставали інколи плату: "Ярослав почав свої вої ділити: старости по 10 гривень, смердам /селянам/ по гривні, новгородцям усім - по 10 гривень, і відпустив їх додому".

Але головною платою було те, що військо, в т.ч. і ополченці, мало право на воєнну здобич і це найбільше приваблювало населення до воєнних походів.

Чорні клобуки

Своєрідне ополчення творили також степові орди, що на якийсь час були під владою наших князів. Вони мали загальну назву "чорних клобуків". Це перебірка від турецького слова "каракалпаки, що означав чорні шапки. Були це залишки різних степових орд, головним чином печенігів та тюрків, які або самі піддавались під княжу владу, або були приведені як бранці та поселені на пограничних землях. Належали до них різні племена: берендеї, або берендичі, ковуї, каспичі, туркії. Багато їх проживало в околицях р. Рось, де був їх головний город Торчеськ. Менші поселення були на Переяславщині й Чернігівщині. Мали вони свої старшин, т.зв. "ліпших мужів", яких теж звали князями. З часом вони почали приймати християнство. Жили вони життям кочівним, сиділи в т.зв. "вежах", тобто возах, з шатрами й переходили з місця на місце. В разі небезпеки ховались до укріплених городів. Головним багатством були великі стада вівців і табуни коней. Чорні клобуки зберегли свій дикий побут, не знали що таке військова дисципліна, не раз хитрили й не слухали князів. Але було в них й немало позитивних рис. Вони з ненавистю відносились до половців, охоче йшли у степові походи і не раз самі закликами князів на виходи у степ. В українському війську вони мали свою вагу, як елемент рухливий, відважний і завзятий, що не озираючись йшов на будь-яку небезпеку, якщо тільки можна було сподіватись наживи та здобичі.

Бродники та берладники

Серед тих, кого можна віднести до народного ополчення, була ще одна категорія населення України. Українські степи, багаті на дикого звіра, приманювали постійно до себе населення, що йшло туди на полювання й риболовство, не зважаючи на небезпеку від диких кочівників. Ці сміливі поселенці - попередники запорожців, мали своєрідну військову організацію й уміли виставити значні військові сили. На жаль, про уклад і подробиці їхнього життя відомостей є небагато. Займались вони, як вже говорилося, полюванням, риболовством, мали свої стада, але передусім -воювали. Як видно, спосіб їхнього життя і діяльності дуже схожий на той, що малини через три століття перші козаки. Таким чином, можна зробити висновок, що козацтво на Україні з'явилось не в XV столітті, а на 3 століття раніше. Мали вони тоді різні імена -бродники, берладники, вигонці.

Бродники - виступають на історичну сцену в середині XII ст. Назву їх виводять від слова «бродити», тобто тинятися, блукати по степах, мандрувати. Це були християни, імена мали слов'янські, славились відвагою. В 1147 р. разом з половцями на допомогу Олегові Святославовичу, в 1180 р. брали участь у болгарській визвольній боротьбі, пізніше заходили на Угорщину. Чужинці звали їх землю Бродинією. Ці степові ватаги поповнювала також Галичина. Відомо, що південний степ врізається своїми просторами в Поділля та Попуття - землі що межують з Галичиною. А саме в Галицьких землях дуже часто було всяких внутрішніх неспокоїв. І ті люди, що були невдоволені або зазнавали утисків внаслідок таких відносин, могли шукати собі пристановище в степах. Так, один з Галицьких князів Іван Ростиславович, 1145 р. втратив свої землі в Галичині, подався за Дунай і там у м. Берладі організував собі степове військо. Його берладники цілі два століття нишпорили на всіх сусідніх околицях.

В 1158 р. вони непокоїли галицьких рибалок десь на Чорному морі й добули 2 грецьких торгових кораблі. В 1159 р. ходили походом на Поділля. В 1160 р. опанували торговий флот Олешшя у гирлі Дніпра. Судячи з цього, сили берладників були значні. В подільському поході їх загін налічував до 6000 чоловік. А те, що вони робили - нападали на морські пристані, свідчить, що вони мали ще й якийсь флот. Але походи цих берладників мали, звичайно, розбійницько-піратський характер, а якоїсь вищої політичної мети - т. зв. «берладська Січ» не мала.

З першим наїздом татар в 1223 р. з'являється ще одна степова формація - таємні галицькі вигонці.

Коли всі князі з'їхались до Дніпрових порогів, щоб разом виступити проти монголів, "вигонці галицькі" - оповідає літопис, «припливли Дніпром, ввійшли в море, де було човнів тисяча, в'їхали в Дніпро, дійшла до порогів і стали коло річки Хортиці на броді; були з ними Юрій Домажирич і Держикрай Владиславович». Була це вже сильніша військова організація, ніж у берладників. Якщо вірити літопису, що човнів було тисяча, то людей могло бути й десятки тисяч. Можливо, це були ті ж емігранти з Галичини, про яких йшла мова вище, що осіла над Чорним морем. Коли на Україну прийшла грізна небезпека, вони стали вірними обов'язку стати разом з князями до оборони рідної землі і, напевне, багато їх загинуло в бою над річкою Калкою.

Озброєння та бойові категорії княжого війська

Зброя княжих часів, що мала назву оружжя, поділялась на два види - охоронну та наступальну /зачіпну/.

До першого виду належали броня /панцир/, шолом, щит, кінні

лати.

Броня була призначена для охорони тіла, як панцир. Назва її перейшла від германів або кельтів. Слов'яни в давні часи панцирів не використовували. До нас броню занесли варяги, що знали різні роди залізної зброї. Найпоширенішим видом панцирів були кольчуги, зроблені з дрібних залізних кілець, з'єднаних між собою. Від степовиків були також запозичені дещо інші панцирі зі шкіри з нашитою залізною лускою. Могли бути в нас - це інші види панцирів, що приходили зі Сходу, з Візантії або з Західної Європи. Так, наприклад, у грамоті Володимирського князя Володимира Васильковича в 1287 р. згадано про якісь "броні дощатиє».

Згадок про частини зброї для охорони ліктів, колін і ніг взагалі, в тих часах не зустрічаємо.

Шолом. Назва німецького походження. Його, напевне, також поширили в нас варяги разом з бронею.

Шоломи княжих часів вироблені з залізної бляхи, мають форму стіжка, загостреного до гори. Спереду бляха видовжувалась в вузький виступ, що захищав ніс. Інколи спереду шолома приладжували залізну маску, по закривала все обличчя. До шолома можна було зачепити й охорону для шиї. З такими заслонами на шию та вуха бачимо наших воїнів на картинах із «життя Бориса та Гліба».

На княжих шоломах бували зображення святих. Так, на шоломі Ярослава Всеволодовича /прибл. 1200 р./, який зберігся до наших днів зображений св. Михаїл з написом " Великий архістратиже Господень Михаїле, поможи рабові своєму Теодорові". Двічі зустрічається в літописах слово "приблиця", можливо, це була частина шолома, що закривала обличчя (щось на зразок з рос. -забрала/, можливо це був цілий шолом /у чехів "приблиця" означав -шолом/.

Галицький літопис оповідає, що коли в 1241 р. карали бунтівних бояр, "розірвано їх приблиці вовчі і борсуков".

Щит - служив для захисту тіла вже в давніх слов'ян. За свідченням Прокопія, - слов'янські щити були невеликі. Більші щити поширили також варяги. «Святославове військо в поході на Болгарію мало щити довгі, великі, для безпеки пороблені аж до ніг». Коли воїни йшли до бою, несли спершу щити на плечах, потім ставили їх поперед себе. Часто щити були дерев'яні, зверху помальовані. В «Слові о полку Ігоровім» називаються щити «черленими» - червоними. В Галицькому війську XIII ст. щити були вкриті бляхою, на сонці блищали, - "були як та зоря".

На щитах були різні прикраси, - інколи герби лицарів. Олег, за пересказом літопису, повісив свій щит на воротах Царгороду, щоб таким чином зазначити свою перемогу. Вживався з тих часів вислів -"взяти город на щит", - це значило заволодіти ним.

Наступальна зброя. До наступальної зброї належали коп'я, меч, щабля, топір і лук зі стрілами.

Коп'я з'явились найраніше, - мали різні назви - оскеп, спис, сулиця.

Це була звичайна зброя як піхоти, так і кінноти. Коп'є було також бойовою відзнакою полководця. З бою князь чи воєвода, що очолював військо, повинен був першим кинути спис в напрямку ворога, а коли князь умирав, то його спис ставили при його гробниці.

Мали списи різу довжину: на картинах княжого війська вони виглядають дещо коротшими - 1,5 м у піхоти, ніж у кінноти - до 2,5 М.

В XIII ст. в галицькому війську бачимо дещо інший вид списів -сулиці. Це напевне короткі або легкі списи, воїни або держали їх в руках, або кидали їх з віддалі.

Оскеп - теж рід списа, згадується тільки в 1123 р. У слов'ян він означав примітивний, простий дерев'яний спис, загострений на кінці, без залізного вістря.

Рогатина - це коп'я, що при вістрі має гак. Цей вид зброї вживався не тільки в бою /ним втягували вершника з коня/, а й на полюванні.

Меч - поширяли варяги. Давні слов'яни, за описами, використовували короткі ножі. Дослідження одного з археологів показало, майже всі мечі, знайдені в могилах, походять із Скандинавії. Мають вони довжину біля 1 м, вістря - 80 см, загострені з обох боків. Ручка від вістря відділена поперечною перекладиною довжиною біля 10 см. Мечі були як одноручні, так і важкі дворучні. Ручка була майстерно оздоблена, інколи посріблена та прикрашена орнаментом.

Меч був також ознакою судової влади князя.

Шабля - прийшла до нас зі Сходу, від степових народів. Була довша ніж меч, мала довжину 1,2 м, трохи закривлена. Мала легку ручку, взагалі була набагато легшою, зручнішою, ніж меч. Все ж мечі були більш поширені, ніж шаблі.

Топір - використовували як зброю до наступу більше в найдавніших часах, головним чином варяги. В описах боїв на Україні топори не згадуються. Але про те, що вони все ж були поширені, свідчать знахідки в могилах. Як підручну зброю, інколи використовували ще й топірці /згадуються в 1071р./.

Лук, як зброя був відомий ще давнім слов'янам. Слов'янськими є назви: тетива, стріла, тула - сагайдак для стріл.

Все ж краще опанували цю зброю степовики і від них поширився лук в українському війську. Пізніше, під впливом тюрків та половців, поширились в нас лучники, яких називали стрільцями.

Бойові категорії княжого війська

Відповідно до озброєння військо можна поділити на різні бойові категорії: головне значення мали 2 пари війська - оружники і стрільці.

Оружниками можна назвати тяжко озброєних варягів, пізніше княжу дружину і взагалі всі військові формації, що носили важку зброю. Повна зброя складалася з броні, шолома, щита, меча, коп'я.

Важкоозброєне військо вступало в ті часи в бій найбільше з коп'ями, тому інколи в літописах цей рід війська називають ще й "копійниками". Якщо коп'є в наступі ламалось, то воїн - оружник виймав меч і продовжував ним разити ворога. Але чи всі копійники мали мечі, про це виразних згадок не має. Напевне, тільки добірні війська мали обидва види зброї. Частіше оружники йшли до бою з самими коп'ями.

В XIII ст. в Галичині також була відома назва оружники. Літописець дає нам їх опис 1231 р.: "На мурах города Володимира стояли оружники, - блищали щитами і зброєю, на сонце скидаючись".

Стрільці - інший рід війська з іншим озброєнням. Відповідніша назва була для них "лучники", бо озброєні вони були луками. Але назва "лучник" в той час означала ремісника, який виготовляв луки.

Як вам відомо, в середині XII ст. київські князі організували собі допоміжне військо з печенігів та тюрків, під назвою "чорних клобуків". Ці степовики започаткували в нашому війську рід стрільців і на їх зразок почали організовуватись відділи наших лучників.

Так, в 1151 р. в боях над р. Рутом, коли ворожі війська почали відступати, князь В'ячеслав і Ізяслав "пустили за ними стрільців своїх, чорних клобуків і Русь".

В пізніших часах, вже в кіпці ХІІ ст. степовики вже не згадуються. Очевидно, лучники рекрутувались тільки з місцевого населення.

До особливого розвитку вони дійшли в Галицько-Володимирській державі за Данила. В різних походах вони виступають у великій кількості як окремі відділи або при боці оружників і добувають собі славу доброго війська. Під чає походу на варягів 1235 р. польські князі навіть просили Данила, щоб дав їм на допомогу своїх стрільців.

В найдавніших часах наше військо було піше. Варяги виступали також у битвах як піхота - тяжко озброєна в панцирі та колоні з мечами або коп'ями. До кінця ХІ ст. тяжко озброєна піхота складала головне військо на Україні.

Пізніше важкі воїни сіли на коні і головним військом стада важка кіннота. Тоді піхота зайняла другорядне місце - в піхоті служили в основному, "прості люди", незаможні, що не могли придбати собі коня. Часто це було міське населення. Піхота вела боротьбу найчастіше під охороною города. Були це стрільці, що здалеку обстрілювали ворога. Але якщо йшов на них наступ, вони не могли втриматись і ховались за стіни.

В далеких походах піхота рідко брала участь. Труднощі були зумовлені тим, яким способом діставали піхотників до місця бою. Якщо туди вів водний шлях, то везли їх човнами, як було наприклад в поході на половців в 1103 р., коли війська були перекинуті Дніпром. В інших випадках піхотинці просто не могли встигнути за кіннотою і треба було залишати їх на місці. Піхоту можна було використати тільки для другорядних завдань. Інколи вона закінчувала битву коли кіннота вже розбила ворога, то піхотинці вели ще боротьбу з його залишками, переслідувала втікачів, збирала здобич.

До нового розквіту дійшла піхота в Галицько-Волинській державі в ХІІІ ст. Тут зустрічаємо більші відділи піших військ. В Галичині піхота відігравала провідну роль у війську і була під особливою опікою князів. Складалась вона з селян та міщан. Але це були не слабо озброєні вої, як в попередніх століттях, а сильне формування - добре озброєні.

Про це свідчить слово з літопису: "вої позсідали з коней, а пішші з обозу озброїлися: щити їх були як та зоря, шоломи блищали на сонці, держали в руках коп'я, а стрільці йшли з боків і тримали в руках рожанці /луки/ свої, понакладали на них стріли на ворога".

Отже, до галицької піхоти належали як важко озброєні оружники, так і стрільці.

Кіннота. В найдавніших часах кінноти на Україні майже не зустрічаємо. У давніх слов'ян тільки старшини інколи виходили на конях. Варяги, як морський народ, використовували для пересування найбільше водний шлях.

Україна взагалі не була багата на коней. Хоч і водиться в українських степах дикий кінь - тарган - на нього влаштовувалось полювання, все ж привчити його слухатись наїзника було важко і він не використовувався для цієї мети. Тому-то найбільше коней слов'яни діставали від степовиків.

Перші звістки про коней у війську літопис подає в часах Олега: в похід на Візантію в 907 р. князь повів частину війська на конях, частину човнами. Це ж саме читаємо про похід Ігоря на греків в 944 р. Але, напевне, в ті часи коней використовували в першу чергу, для перевезення війська, а не для бою. Військова ж кіннота почала розвиватись від початку X століття, коли наші кордони почали непокоїти печеніги. Для того, щоб протистояти степовій кінноті, потрібно було організувати свою кінноту.

Потреба кінноти виявилась також в перших зустрічах з Візантією. Греки мали тоді сильну кінноту, добре озброєну і захищену бронею, проти її ударів піхота була безсильна.

Це відчував Святослав у своїх походах на Болгарію 966-970 рр. Уже під Доростолом він спробував поставити кінний полк проти греків. Але ця перша справа була невдалою, тому ще українському війську не вистачало майстерності воювати кавалерією.

Наступник Святослава - Володимир Великий продовжував розвивати кінноту. Але він більше використовував найману степову кінноту, особливо чорних клобуків.

З Володимирових синів Святополк /1015-1019 рр./ також користувався найманими печенігами, своєї кінноти, очевидно, не мав. Ярослав Мудрий для далеких походів використовував коней. За перших наступників Ярослава кіннота вже могла мірятись зі степовиками. В 1068 р. Святослав Ярославович маючи 3 тис. коней розбив 12 тис. половців.

Літопис засвідчує про це так: «Святослав був у Чернігові, а половці воювали довкола Чернігова. Святослав зібрав трохи дружини й вийшов на них під Сновськ. Коли половці побачили, що військо йде, впорядкувалися на стрічу і вдарили на коні, й переміг Святослав трьома тисячами, а половців було 12 тисяч».

Ця перша перемога над половцями показала, що українська кіннота вже була організована й могла змагатись навіть зі степовиками, які давали зразки її організації.

1.5. Початки українського флоту

Початки судноплавства в Україні

Плавання в Україні було розвинуто з найдавніших часів. Українські землі багаті на ріки: Дніпро з великими притоками з Прип'яттю та Десною, цілою мережею інших рік, таких як Дністер, Буг, Сан - все це були природні шляхи, що приманювали до себе ще первісних людей. Вздовж річок протягом тисячоліть скупчувалось і організовувалось людське життя, і рибальство з давніх часів було одним з головних джерел прожитку.

Ще до народження Христа руси - українці на своїх човнах однодревках "моноксилах" спускались по Борисфену (Дніпру) в Понт-Євксинський (сучасне Чорне море), з'являлись під Корсунем (Херсонесом) в Криму, під Константинополем і навіть у Середземному морі на Кріті.

За свідченнями стародавніх грецьких мемуаристів Прокопія та Маврикія, наші предки, - "склавіни і анти відрізнялись високим ростом, величезною силою, були чудовими мореплавцями, гостинними і дуже любили волю".

Походи русів, нападки склавінського народу, ніколи не ставили собі за мету захоплення чужої землі: вони обороняли свою, або упереджували чужий напад на неї. Покаравши ворога, руси повертались на свою землю. Так робили і інші нащадки, київські князі (крім Святослава, що хотів завоювати чужі землі, за що й поплатився життям), так робили і наступні покоління, в т.ч. запорізькі козаки, які воюючи з татарами та турками, відстоювали свій народ, свою землю, не маючи на меті щось приєднати до своїх володінь.

Наші предки не боялись ні річкової, ні морської стихії. Маврикій в своєму Стратегіоні так свідчить про мистецтво русів переховуватись під водою: "Мужньо вони витримують перебування під водою, так що деякі з них, що залишаються вдома, застигнуті несподіваним нападом, занурюються в воду. При цьому вони тримають в роті спеціально виготовлені великі, видовбані з середини очеретини, що доходять до поверхні води, а самі, лежачи на дні, дихають з їхньою допомогою. Так вони можуть робити довгий час, що неможливо здогадатись про їхню присутність."

Слов'яни здавна споруджували собі річкові човни. Були це спочатку видовбані стовбури дерев - греки звали їх "моноксилами", тобто одно- деревними. Ці однодеревки були різного розміру, але інколи доходили до значної довжини. На узбережжі Балтійського моря, знайдено залишки такого одноцільного човна на 15 метрів завдовжки.

Грецький цар Костянтин Багрянородний описує, як були описані такі однодревки на Дніпрі в середині Х століття: "Підвладні Русі слов'яни, що звуться кривічі й лучани і інші слов'яни, вирубують на зиму дерева на човни, обробляють і як прийде час, коли розтане лід, спускають їх у близькі озера. І як спустять у річку Дніпро, їдуть цією рікою, приходять до Києва, витягають човни і передають Русі. А Русь купує самі кадовби, розбиває давні однодеревки, бере з них весла, уключини до весел, та інший припас і споряджає нові". Військові ж кораблі київських князів-язичників були невеликі, оскільки завдання перед ними ставились локальні - доставка десанту до місця бою. Робились вони їх з цільного дерева. Звали їх лоді (ладді). Були лоді звичайні, тобто видовбані з дерева (на зразок моноксилів), були й так звані "побойні", тобто пооббивані дошками вздовж стовбура. Мали ці кораблі кермо, щоглу, яку можна було зняти та покласти на дно вітрила. Були вони порівняно легкі, так що їх можна було транспортувати по суші. Кожен такий корабель містив біля 40 чоловік і рухався переважно за допомогою весел.

Кораблі обслуговувались княжою дружиною. Метою походів була висадка десанту і благополучне повернення на базу.

Прагнення мати власні військово-морські бази на Чорному морі у князів не було, так як забезпечити їх утримання в ті далекі часи було не так просто.

Варяги

Одначе з появою князів-варягів на чолі Київської Русі, крім ряду змін в організації армії та флоту, змінилась і військова доктрина, так би мовити, і ідеологія військово-морських операцій: раніше у князів-варягів (норманів) було Норманське море, тепер Чорне море повинно було стати морем Русів.

Варяги на той час були найкращими мореплавателями в усій Європі. Багато з них на своїх кораблях, які вони звали "морськими конями" або "морськими вовками", проводили все життя на морі і не рідко там зустрічали свій кінець. Розвитку мореплавського мистецтва у варягів сприяло не тільки піратство, але й торгівля сушеною рибою, шкірами, зброєю та награбованим добром. Ідеологічно також варяги були "підковані", їх релігія, (а вони були язичниками і головним богом у них був Тор) обіцяла райське блаженство тим, хто загинув у морських битвах. Розповіді, легенди, пісні та балади про вдалі походи, про героїв морських боїв і багату здобич, - все це формувало міцний характер, відвагу, безстрашність, залізну дисципліну в бою, відданість конунгу (князю), хоробрість, що межувала з безумством.

В дружинах варягів не було поділу на гребців та воїнів. Звідси й тип судна - невеликий човен місткістю 40-60 чоловік, який міг пересуватись по воді за допомогою весел та під вітрилами.

Кораблі скандинавських вікінгів досить непогано збереглися в Норвегії. Найкраще досліджені знахідки з Туне (1867 р.), Гокстал (1880 р.) і Озерберг (1903р.), - знаходяться в університетському музеї в м. Осло. Довжина корабля - 20 м, ширина 4,5 - 5 м., до 2 м висотою.

Будували його з дубового матеріалу, додаткові частини були з яворини, берези або липи. Основою корабля була на дні довга балка, до якої прибиті поперечні ребра, відповідно вигнуті, було їх близько двадцяти. Зверху кінці ребер були сполучені поперечними балками, на цих балках був поміст з дощок. Ззовні корабель був оббитий дощечками, так званими, дилями. Вздовж бортів всередині човна були прикріпленні лави для гребців. Весла були довжиною до 3 метрів. Позаду кріпилось кермо 3-3,5 м довжиною. Посередині човна стояла щогла, 20 і більше метрів завдовжки. Вітрила мали форму трапеції, розширеної знизу.

На кораблі інколи розміщалась невелика балка для лучників і пращників, а також для командира. Ззовні вздовж бортів кріпились ще й щити, що захищали гребців від стріл і каміння. Ніс корабля прикрашався позолоченим зображенням звіра або напівбога.

Норманський військовий корабель відзначався стрункою й легкою будовою. її обумовлювали добре продумані технічні елементи: відношення між шириною і довжиною було 1 до 4-х, що давало кораблеві достатню стійкість, перед і зад корабля мали однакову форму - дещо підняті догори - кораблеві легко було розвертатись і маневрувати. Досить високі технічні дані такого корабля були перевірені досвідом: коли в 1893 р. була збудована складна модель цього судна, і воно було відправлене в подорож з Норвегії до США, то швидкість його сягала 18-20 км/год.

Морська тактика варягів

Зблизившись на відстань польоту стріли, варяги метали гаки з вірьовками за борти ворожого судна і по вірьовочним драбинам вилазили на його палубу і зав'язували бій. Слід сказати, що в той час по морю ходили галери, які приводились до руху веслами, за якими сиділи раби. І варяги намагались перш за все звільнити їх, щоб мати підкріплення в бою. Правда, інколи ці раби потрапляли ще в більше рабство, але в більшості випадків варяги рабів звільняли, давали їм галерні шлюпки, перевантажували в свої кораблі їх здобич, а галери палили і топили.

Коли мова пішла про галери, то слід сказати, що галерний флот був дуже розвинутий. Назва цього флоту і тип судна проіснував 11 століть.

На великих галерах весло приводилось в дію зусиллями 5-6 рабів. їх купували або брали в бою як військовополонених, в деяких країнах, як наприклад у Франції це були засуджені злочинці. Галерників приковували ланцюгами до місця біля весла.

Турки називали свої галери "кадрига", а греки і південні слов'яни, що жили на узбережжі Адріатики - "каторга". В пізніші часи турецькі каторги йшли на веслах в основному силою українських рабів і військовополонених козаків.

Але повернемося в ІХ століття, до варягів, так як їх прихід на українську землю і князювання варягів Рюриковичів в значній мірі раціоналізували українське військово-морське мистецтво. Варяги не тільки захоплювали багаті купецькі та військові судна, але й організовували військово-морські десантні операції, в проведенні яких вони були великими майстрами.

Так як кораблі варягів були невеликі, то кількість їх завжди була більшою. Все це - знання мореплавства, залізну дисципліну, організацію десантування, відсутність страху моря - одержали княжі дружинники - руси, а потім унаслідували козаки-запорожці.

Слід сказати, що слов'янські князі (пізніших часів) удосконалили морські судна свого флоту, не вдовольняючись лише ладдями, запозиченими у варягів і чудово розуміючи необхідність крупних кораблів - лідерів, які б могли на повних змагатись з візантійськими галерами. Так, при Київському князеві Ізяславу Мстиславовичу в 1151 р. був збудований бойовий корабель, який з однаковим успіхом використовувався як у річкових так і в морських військово-десантних операціях і характерною рисою була суцільна крита палуба, що накривала зверху гребців. Такий корабель міг пересуватись як на веслах так і за допомогою вітрила і він мав стати лідером морських десантних операцій.

В цей час виникають в київській державі два центра мореплавства і кораблебудування - Київ і Новгород, з'являється й "поточне" виробництво, виготовлялись унітарні деталі, кріплення, дошки-обшивки, банти, гаки, уключини, з'явився прототип конвеєрної зборки військових бойових десантних суден. Багато численні археологічні розкопки при яких були знайдені: упруги, уключини, весла - свідчать про широкий розмах кораблебудування. З'явились і морські ладді - трьохщогловики, які могли перевозити до 200 тон вантажу, тоді як самий великий корабель Колумба "Санта Марія" брав на борт тільки 120 тон, а корабель Магеллана "Сан Антоніо" брав на борт тільки 125 тон.

Все ж головною бойовою одиницею українського княжого флоту залишився морський човен, прототип майбутньої козацької "чайки". В екіпажі не було, як і у варягів, поділу на гребців та воїнів, в ладдю сідало 40-60 чоловік.

Бралась зброя, зйомка щогла, вітрила, запас харчів. Екіпаж йшов по сонцю і зіркам і майже без втрат проходив до кінця висадки десанту.

При зустрічі в морі з ворожими кораблями (вони, безумовно, були) екіпаж діяв, використовуючи традиційну тактику, - зблизитись, піти на абордаж і вибити "флагмана". Тактика ця з деякими відхиленнями застосовувалась століттями і воїнами - русами, і запорозькими козаками, і морськими піхотинцями Чорноморської козачої гребної флотилії, але в основному це були прекрасно сплановані військово-десантні операції.

Морські походи за княжих часів

До початку VІ століття багато слов'янських племен надійно заснувались на Балканах, створивши тим самим базу для далеких морських походів. Так, в 610 р. слов'яни з моря і суші блокували м. Солунь. У 623 р. флот русів з'явився біля берегів о. Кріт і успішно провів десантну операцію.

У 623 році, коли візантійський імператор Іраклій пішов з військами проти персів, руси в союзі з азарами провели широкомасштабну операцію проти Константинополя. В червні флот русів підійшов до Візантії, висадив десант і столиця виявилась блокованою як з моря так і з суші. Союзники мали намір, зв'язавши боєм гарнізон столиці, висадити ще один десант в тилу захисників. Одначе стійкий захист обложених не дав можливості захопити фортецю і ввірватися в місто. Облога Візантії в 626 р. - це перша операція військово-морських сил і сухопутних військ русів, причому флот використовувався лише для доставки десанту до мети.

Таким чином, наші предки ще в ті далекі часи вміло організовували взаємодію флоту і сухопутних військ, що свідчить про високий рівень їх військово-морського мистецтва.

Все ж стосунки русів та Візантії не зводились лише до війн. У VІІ ст. візантійські імператори нерідко звертались до русів - українців за військовою допомогою, особливо, якщо в провінції цієї могутньої імперії спалахували повстання проти метрополії. Про морські походи подніпровських слов'ян в VІІ-VІІ ст. є досить незначні свідчення, але й вони вказують на значний рівень їх військово-морської тактики, на основі якої й надалі розвивалось військово-морське мистецтво вже київської держави, мистецтво комплексних військово-десантних операцій.

В кінці VІІІ (поч. ІХ ст.) новгородський князь Бравлин здійснив військово-морську операцію в Криму проти візантійської колонії Сурож (Судак). Десять днів його війська облягали Сурож і, взявши його приступом, закріпили за собою узбережжя Криму від Корсуня (Херсонесу) місця сучасного Севастополя до Керчі.

Далі вони здійснили морську десантну операцію проти Амастриди (сучасний Синоп на її місці).

Походи Аскольда і Дира

Війни Києва з Візантією датуються ІХ століттям. В червні 860 р. (за іншими даними 866 р.), коли імператор Михайло ІІ пішов з головними силами своєї армії воювати з арабами 200 кораблів київських дружинників Аскольда і Дира підійшли під стіни Константинополя. Русичі пограбували тоді околиці столиці, спалили передмістя, обложили столичну фортецю. Проте, в якому небезпечному становищі перебував тоді Константинополь, свідчить патріарх Фотій, що за відсутністю царя очолив оборону міста - " Чи пригадуєте ви собі той переполох, ті сльози і той зойк, коли місто було в останньому відчаї? Чи пригадуєте ви собі ту темну і страшну ніч, коли життя наше мало зайти з заходом сонця і світ нашого існування мала проковтнути глуха темрява смерті?...Коли прийшли до нас варварські кораблі, дихаючи чимось суворим, диким, погубним, коли вони плили попри міста й виставляли моряків із мечами, коли вся людська надія залишила людей, і місто поклалось на єдину оборону в бога, коли переполох і темрява опанувала розумом, й вухо прислухалося тільки до однієї вісті: чи опанували вороги місто?"

Облога тривала цілий тиждень і була знята внаслідок поспішного повернення візантійського імператора з військом, який в переговорах з киянами досяг мирного договору.

Пізніше греки склали легенду, за якою український флот примусила повернути буря, яка почалася тоді, коли в воді був змочений одяг божої матері і вивішений на стінах міста, тому на зворотному шляху буря розкидала флот.

Як би там не було, все ж ці свідчення підкреслюють, що в далекому від нас ІХ столітті, перша українська держава вже мала свій власний флот, а князі мали достатній досвід військово-морських десантних операцій і засоби для доставки флоту.

Походи Олега та Ігоря

Однією з найбільш значних військово-десантних операцій був

похід українського князя Олега на Царгород в 907 році.

Надійний флот князя пересік Чорне море і перед стінами Царгороду з'явилось 2000 кораблів з 80000 морськими піхотинцями. Щодо кількості морського експедиційного корпусу Олега, то історики називають різне число.

Візантійці вважають, що було 40000 чоловік на 100 суден, деякі дослідники називають 88 тис. людей. Але в даному випадку важлива не кількість, а якість спланованої операції. Олег взяв з собою і своїх союзників. В поході брали участь ільменські слов'яни, в'ятичі, варязькі дружини, а також союзники князя - хорвати, дуліби, - все це вказує на якісну підготовку до походу.

Як сповіщають літописці, в поході брала участь і кавалерія. Флотилія Олега рухалась по Дніпру, потім вздовж західного узбережжя Чорного моря. Підійшовши до Царгороду, Олег висадив на берег морську піхоту і витягнув на сушу кораблі. Розбивши візантійське військо, він обложив столицю. Літописці розповідають, що Олег поставив ладді на колеса і при попутному вітрі вони підійшли до кріпосних стін. Є свідчення про те, що для того щоб налякати греків, руси випустили повітряних зміїв. Візантійська армія, що вийшла на зустріч, була розбита і це примусило почати переговори про мирне вирішення конфлікту, якщо це можливо це так назвати (деякі історики того часу вважають, що приводом для походу послужило систематичне утиснення українських купців в Візантії і її провінціях). Олег поставив вимогу Візантії виплатити на кожного воїна по 12 гривень, виплачувати податки на міста Київ, Чернігів, Переяслав, Поліськ, Ростов, Любеч, і інші, - це, можливо, відшкодування збитків, які були принесені торгівлі цих міст та їх купцям. Крім того надавались пільги руським купцям: вони могли вільно торгувати, одержуючи протягом шести місяців перебування в Царгороді безкоштовно харчі і безплатно митися в грецьких лазнях, окрім цього купці одержували на зворотній шлях харчі, корабельне спорядження. Візантійці прийняли умови.

Тоді Олег, як говорить літопис, повісив свій щит на воротах Царгорода і повернувся до Києва.

Є й інші версії розвитку бойових дій, в т.ч. й така: Олег поставив кораблі на "катки" і йшов на них по суші, так як грецькі імператори Леон та Олександр наказали перегородити затоку ланцюгами, щоб не пропустити ладді князя до міста. Але, що найвірогідніше Олег врахував міць візантійського флоту, і тому висадив десант на берег і витягнув на нього кораблі, щоб візантійський флот оснащений так званим "грецьким вогнем" не міг вразити український флот.

На цьому місці самий час спинитися в питанні, що являли собою тоді візантійський флот і його озброєння.

Потрібно сказати, що українське прислів'я, коли кажуть про людину бувалу, що він пройшов "Крим, Рим і мідні труби", має відношення до так званого "грецького вогню", що передував появлення пороху, являючи собою вогнемет того часу. Це, до речі, свідчить про те, що тільки українці пройшли "Крим, Рим і мідні труби". Так навіть прислів'я підтверджує пріоритет українського флоту в перемозі над візантійським, оснащеним "грецьким вогнем", який вже в 673 р. був успішно застосований при обороні Константинополя: був спалений арабський флот.

Візантія володіла могутнім галерним флотом. Від кількості палуб з гребцями залежав і клас кораблів, його типи: 2 яруси гребців було на біремі (бієри), три - на тримері (трієрі), чотири - на квартиремі (квартирі), п'ять - на квінкіреті (квінквієрі). На великих галерах на одному веслі сиділи 5-6 гребців, загальна кількість яких сягала до 450 чоловік. Спереду галери були отвори для таранів, але головною зброєю візантійського флоту був "грецький вогонь" (інші назви - "штучний, або вологий", "літаючий" та інші).

Візантійський імператор Лев ІІІ (714-740 рр.) описує в своєму трактаті про військово-морський флот "вогненну трієру" (трирему) яка мала на носі мідну трубку для метання "грецького вогню". Він також згадує і про ручні мідні трубки з пристроєм, як у вогнемета, ранцевого виконання (що застосовувався аж в роки ІІ-ї світової війни), про спроби встановити такі вогнемети на бойових колісницях.

Інший імператор Візантії Лев М писав на початку Х століття в своїй "Тактиці": "...повинна завжди бути на носі корабля труба викладена міддю, для метання цього вогню в ворога. Із двох гребців на носі (мається на увазі кермовий з веслом) один повинен бути трубником".

Ось один з рецептів ХІІ ст. для виготовлення "грецького вогню": одна частина каніфолі, одна частина сірки, шість частин селітри в тонко подрібненому вигляді розчинялась в льняному або лавровому маслі, потім суміш вкладалась в трубку або в дерев'яне дуло і запалювалась.

Інший рецепт "літаючого вогню" такий: одна частина сірки, дві частини липового або вербованого вугілля, шість частин селітри, все дрібно потовчене в мармуровій ступці.

Виготовлення і методика застосування "грецького вогню" були державною таємницею Візантії, яка зберігала монополію на його використання в морському бою до ХІІ століття. Потім він став надбанням всіх Європейських флотів.

Цей флот був могутнім, серйозним супротивником, і київському княжому флоту було нелегко йому протистояти.

Тому - то Олег і здійснив свій маневр, щоб не зустрітися в відкритому бою з флотом Візантії.

Та не вдалося уникнути цієї зустрічі наступному київському князю - Ігореві, що відправився в похід на Візантію в 941 році. Київський флот нараховував, як стверджують очевидці, тисячу кораблів (деякі навіть - 10 тисяч). Але на цей раз греки заздалегідь мали інформацію про похід і підготувались до оборони.

Київські кораблі підійшли до пристані Гієрон малоазійському боці Босфору, там стояв маяк, що вказував морякам шлях. На цьому місці й чекала в засідці візантійська ескадра, яка й нанесла по киянам сильний удар, застосувавши "грецький вогонь". Враження від цієї вогневої атаки було страшні. Очевидець так описує цю битву: «Як Русь побачила ("літаючий вогонь"), з кораблів кинулась у море, їм краще було в морі втонути, ніж від вогню згоріти; одні обтяжені бронею з шоломами, пішли на дно, щоб ніколи не вернутися, інші плавали, але на самих морських хвилях погоріли. І ніхто того дня не врятувався, хіба тим спася, що втік на сушу, бо кораблі Русі невеличкі, проходять там, де води небагато, а греки своїми галерами через неглибокість цього зробити не можуть».

Проте значна частина флоту вціліла й Ігор повів його на узбережжя Малої Азії. Візантійці вислали в погоню свої кораблі, які блокували відступ київського флоту. Відбулась друга битва, в якій знову багато українських кораблів було потоплено. Ігор сам ледве врятувався і як розповідали потім греки, ледве з десятком кораблів дістався до Азовського моря. Але ця поразка не залякала київського князя. Повернувшись до Києва, він почав готувати новий похід на Візантію. Зібрав своє військо, закликав варягів і в 943 р. пішов знову на Візантію. Його флот був знову великий: "Іде Русь без числа, кораблі все море укрили" - сповіщали Візантію кримські греки.

Греки не були впевнені в перемозі й вирішили піти на мир.

Коли Ігор дійшов гирла Дунаю, до нього були вислані посли і Ігор згодився на мир. Про другий похід Ігоря оповідає тільки наш літопис, грецькі ж джерела й словом про нього не згадують.

Після походів Ігоря наші князі на довгий час припинили воєнні походи на Чорне море. Очевидно, не відчували достатніх сил, щоб мірятися з візантійськими ескадрами, які мали більші й сильніші кораблі. Святослав під час війни з Болгарією й Візантією перевозив свої війська морем тільки до гирла Дунаю, далі вів бойові дії на суші. Зате в роки миру розвивався флот торговельний. Завдяки угодам, укладеним після походів Олега та Ігоря "Русь жила з ромеями (візантійцями) у відносинах добрих і спокійних, зносини були безпечні й купці ходили звідтіль й звідсіль", писав грецький письменник Георгій.

Похід Володимира Ярославовича

Новий воєнний похід - останній за княжих часів - приготував Ярослав Мудрий в 1043 році. Причиною війни було те, що в Царгороді в вуличній бійці був убитий київський купець і Візантія не виплатила Києву за це сатисфакції. На чолі походу стояли син Ярослава Мудрого Володимир і воєвода Вишата. За літописом, Ярослав Мудрий, начебто і оснастив флот силою в 2500 човнів і 100000 воїнів на борту (але це мало вірогідно, так як такої кількості людей в складний час боротьби з печенігами київський князь зміг би навряд чи зібрати). Найбільш вірогідно, що це був флот в 250 човнів і 10 000 воїнів.

Рать Володимира і боярина Вишати (військового радника княжича) рухалась по Дніпру, а потім вздовж узбережжя Чорного моря дійшла гирла Дунаю і тут, пам'ятаючи похід Олега, боярин Вишата порадив йти по суші, залишивши флот. Однак командир варязької дружини дав протилежну пораду, до якої прислухався Володимир. Варягу це коштувало життя, а Вишаті - очей: він потрапив в полон і його осліпили візантійці. Але про все по порядку. Що ж було далі? Володимир, слідуючи пораді варяга, продовжував рух морем і дійшов до Царгорода.

Біля маяка Іскристу (Фару), при вході з Чорного моря в Босфор флот Володимира зайняв зручну позицію, спустив десант на берег, а ладді залишились в морі. На березі був влаштований укріплений табір русів.

Візантійський імператор кинув проти київського флоту свій флот (трієри з "грецьким вогнем"), а по суші вислав легіон до

українського табору, в якому перебувало 6 тисяч воїнів Вишати.

На першому етапі бою візантійці атакували русів і з моря і з

суші.

З моря київські ладді атакували три вогневі трієрі, які були послані з метою проведення розвідки боєм, а з суші - легіон відбірного імператорського війська.

На морі руси несподівано перейшли в контратаку на трієри, намагаючись нав'язати ближній бій. Оточивши триєри, вони таранами із товстих колод спробували пробити їх борти. Але тут був застосований "грецький вогонь", який палив ладді і одяг нападаючих.

Другий етап бою почався атакою всього візантійського флоту на руські ладді, які були зв'язані боєм з триєрами. В першій лінії йшли великі трьох-чотирьох палубні кораблі, позаду - допоміжний галерний флот. До того ж піднявся сильний вітер і буря і легкі ладді київських дружинників були розкидані по морю.

Княжич Володимир ледве врятувався з розбитого судна і перейшов на корабель тисяцького Івана Творимирича. Сухопутні війська, відбивши атаку легіону, покинули табір і почали відступати до Варни, але там їх зустрів візантійський корпус і сильно погромив. Багато русів потрапили в полон разом з воєводою Вишатою, якого візантійці осліпили.

А на морі події розвивались далі так. Під натиском кораблів з штучним вогнем, ладді змушені були відступати. Але боротьба ще не закінчилась. Візантійці послали їм навздогін 24 галери, щоб вщент розгромити київський флот. Вони наздогнали киян в одній з пристаней, але ті, зорієнтувавшись, що сили греків незначні, перейшли до наступу, оточили їх і знищили.

Цей бій описує очевидець грек Григорій Кедрин: «Скити слов'ян довідались про невелике число кораблів, пішли з одного, з другого боку на обхід і, гребучи дрібно, почали їх оточувати. Ромеї (греки), втомлені попередньою плавбою під час погоні та налякані силою варварських кораблів кинулися тікати. Але варварські кораблі встигли оточити й заступити залив, і вихід до моря був неможливий.

Тоді патрицій Костянтин Кавалерій сміливо став до бою зі своїми триєрами і ще з десятьма іншими кораблями, але після сильної битви його побили. Попали в полон чотири трієри з людьми, їх усіх повбивали; решту роменських кораблів море повикидало на

мілини, на берег, на скелі і вони побилися».

Цією битвою і закінчився останній похід українських князів на Чорне море. Через деякий час Ярослав Мудрий уклав з Візантією мир.

Походи на Каспій

Не тільки на Чорне море ходили київські князі. Одночасно з цими походами, споряджались походи й на Каспій.

Наші кораблі з'явились тут вже в першій половині ІХ століття. Каспійським морем везли київські князі свій товар до Персії. Головним шляхом до Каспію була Волга, але відомий був і загальний окружний шлях: з Дніпра кораблі йшли на Чорне море, вздовж берегів Криму до Азовського моря, далі по річці Дон на північ і там, де течія Дону найбільш зближається з Волгою Царицина перетягували човни волоком в Волгу і по ній вже входили в море.

Воєнні походи почалися вже коло 860-880 рр., але про них даних небагато. Відомо, що русичі дійшли до Абесгуну - в східній частині Каспійського моря. В 909-910 рр. до Каспія підійшло 100 кораблів і вони наробили шкоди південним околицям.

В 913 р. відбувся великий похід, очевидно, під проводом Олега. З Дону до Волги прийшло близько 500 кораблів, по 100 чоловік в кожному і взяли курс на Хозарську державу, що мала столицю в Ітилі (околиці сучасної Астрахані). Хозарський хан пропустив їх далі, і Русь пограбувала південні держави -Табаристан і Азербайджан. Але на зворотному шляху хазари перекрили киянам дорогу, відбулись жорстокі бої. Русичі вийшли з човнів на сушу і пішли в наступ, але хозари мали сильну важку кінноту, яка сильно побила піші київські війська. Як свідчать арабські джерела, на побоїщі лягло 30 тисяч людей. Лише частина човнів пробилась через хозарську заставу.

Новий великий похід відбувся в 943 - 944 рр. за князювання Ігоря. Наше військо прийшло суходолом через підкавказзя до Дербенту і тут сіло на приготовані човни. Вздовж узбережжя Каспія кораблі дійшли до річки Кури і по ній ввійшли вглиб Закавказзя; там вони здобули велике торгове місто Бердаю і утворили багато поселень. З великою здобиччю, без ніяких перепон повернулися русичі додому. Ця широкомасштабна військово-морська операція набула широкого розголосу. Вже в пізніших часах поет Нізамі описав цей похід в великій поемі; він у грізних барвах змальовує наїзників та порівнює їх з вовками та левами.

Підсумовуючи, слід ще раз відмітити, що цілий ряд військово-морських походів і десантних операцій, здійснених Олегом, Ігорем, Володимиром були проведені в кращих варязьких і руських традиціях, а по своїм масштабам і по числу проведення далеко залишили позаду за собою організацію військово-морського десанту Вільгельма Завойовника при підкоренні Британії в 1066 році.

Таким чином, хоч не всі походи київських князів закінчувались успішно, але головне - із внутрішнього візантійського моря Чорне море на той час стало морем Русів. І візантійці вже вільно не плавали по Понту Євксінському, не ображали русів в Царгороді, а коли в володіннях імператора починався бунт - запрошували на допомогу.

Морські походи київських князів сприяли економічному розвитку держави і укладення вигідних торговельних та політичних угод. Якщо у першому договорі Олега говориться про утримання київських торгових людей в Царгороді і оснащення київських кораблів, то в другому договорі є цікаві постанови про кораблі, що розбились на морі, за якими обидві сторони - візантійська і київська зобов'язувались надавати взаємодопомогу суднам і їх екіпажам, що потрапляли в біду. Таким чином, оживлені міжнародні відносини з Візантією витворили початки українського морського права -невід'ємного елементу правового регулювання відносин держави, що має свій власний флот.

Але все частіші набіги степовиків і особливо татаро-монголів не дали змоги продовжити морські походи. Татарські полчища, що знищили київську державу, надовго припинили розвиток українського військового мистецтва.

Створення в Криму Татарського ханства, захоплення в 1453 р. Константинополя турками - османами, заснування Оттоманської порти - все це знову закрило для українців Чорне море, яке стало на цей раз вже внутрішнім морем Порти.

І в цій ситуації турецько-татарського гноблення, з'являється як світло серед ночі на землі України - Запорізька Січ. І знову по Чорному морі пішли українські кораблі, почалось відродження нації. Стало Чорне море Козацьким морем і відродився флот український.

 

1.6. РОЗВИТОК ВІЙСЬКОВОГО МИСТЕЦТВА В ВІЙНАХ КИЇВСЬКИХ ТА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИХ КНЯЗІВ

Війни князя Святослава зі Сходом та Візантією

В перших часах буйного розквіту київська держава шукала собі теренів на Чорному морі й на Каспію. Нестримна енергія перших князів і їх варязьких дружин гнала їх воєнні сили в далекі країни. Про це ми знаємо з минулої теми, в якій мова йшла про далекі походи князів Аскольда, Олега та Ігоря. Але пізніше настало заспокоєння. Держава сконсолідувалася на власній території й почала думати про те, передусім закріпити й утримати свої власні кордони.

Воєнні походи з моря переходять на суходіл. Цю реальну політику почав князь Святослав у двох напрямках - на Схід та на Візантію.

Князь Святослав (942-972 р.р.). Був у княгині Ольги один єдиний син Святослав хоробрий і відважний. Все своє життя і княжіння провів він не в своїх палатах в Києві, а в полі, з воїнами, які дуже любили його за те, що він простий хоч і князь.

На ворогів своїх князь не нападав несподівано, а завжди посилав поперед себе послів, щоб передати супротивнику свої знамениті слова: "Іду на Ви". І тільки тоді йшов на ворога, коли той уже був готовий до зустрічі. Таким шляхетним, дійсно лицарським звичаєм завоював Святослав собі славу навіть у ворогів.

У світову історію війни і воєнного мистецтва великий князь Київський Святослав Ігоревич ввійшов як один з найбільш видатних полководців Київської держави. Метою його походів було завершення об'єднання східно-слов'янських племен в єдину державу, забезпечення безпеки її кордонів, встановлення вигідних торговельних відносин з Візантією і утворення русько-болгарської держави на Дунаї.

Вони включили в себе східні (964-967) і візантійські (968-972) походи.

Похід на Схід

У своєму першому поході на Оку в 964 році двадцятидвохрічний Святослав задумав раз і назавжди вирішити хазарську проблему. Це завдання полягало в тому, що деякі слов'янські племена все ще сплачували хазарам данину. Хазарський каганат і волзькі болгари перегороджували слов'янам шлях в Азію по Волзі та Каспію. Тому-то свій перший похід організував князь проти хазар. Він звільнив слов'янське плем'я в'ятичів з-під влади хазар і підпорядкував їх Києву.

В 965 р. розгромив хазарське військо і оволодів столицею коганат-столицею Саркел (Біла Вежа) на Дону, зруйнував фортецю Семендер на Курі. В цьому ж році його рать, ввійшовши на Північний Кавказ, отримала перемогу над аланами, ясами (предками осетин), касагами (предками черкесів), що жили на Кубані і нападали на південно-східні землі Русі.

В поході 966-967рр. Святослав підпорядкував Києву волзько-камських болгар морловські племена і, оволодівши містами Ітиль, Бомгар (в районі нинішньої Казані) і іншими в нижній течії Волги, знову розгромив хазарське військо. Це був останній удар по Хазарському каганату, після чого він перестав існувати як держава.

Вийшовши до Азовського моря, Святослав заснував на Таманському півострові м. Тмутаракань, що став згодом столицею підпорядкованого Києву Тмутараканського князівства (на місці бувшої грецької колонії Тамарархі).

Головною силою на берегах Каспію і Чорного моря стала Київська держава.

Таким чином, князь Святослав, здійснивши один за другим два могутніх удари (один на південний схід, другий - на північний схід), успішно для своєї держави вирішив "східне питання". Східні походи показали високу мобільність київської раті, яка здійснила в такий короткий термін часу тисячі кілометрів і переходи. Вона успішно змагалась з ворогом у відкритому полі, так і при штурмі сильно захищених фортець.

Східні походи мали велике стратегічне значення. Розбивши хазар і болгар, Святослав забезпечив свій тил для боротьби з Візантією. Однак, як вважають деякі історики, зокрема Д. Дорошенко, це мало для Києва і вельми негативні наслідки. На протязі трьох століть Хазарська держава служила захистом, свого роду огорожею, проти натиску кочових орд зі сходу. З його падінням стримувати кочівників на безмежних степових просторах від Волги до Дону не було кому. Уже в кінці княжіння Святослава у наших степах зявились печеніги, які мали навіть зухвалість напасти на Київ, якийсь час тримали його в облозі.

Все ж в наслідок східних походів Святославом було завершено обєднання східно-словянських племен в єдину київську державу.

Була відкрита дорога для походів на Каспійське море, персо-арабські міста. Київська держава встановила контроль за торговельними шляхами по Волзі та Дону і хоч на якийсь час забезпечила свої східні та південно-східні кордони.

Все це дозволило князю Святославу здійснити два походи на Візантію.

Походи на Візантію

Перший похід 968 р. приніс війську Святослава неабияку славу і успіх.

Ще при житті княгині Ольги візантійський імператор Никифор Фока прислав до Святослава посла грека з Херсонесу в Криму з проханням, щоб той пішов війною на болгар, що укріпились над Дунаєм і заснували свою державу. Болгарія була на той час наскільки сильною, що її цар Сімеон в першій половині X ст. підпорядкував собі більшу частину Балканського півострова, залишивши Візантії лише вузьке узбережжя Чорного та Іонійського морів. Наступник Сімеона цар Петро змусив Візантію визнати за ним царський титул, незалежність болгарської держави. Він одружився на візантійській принцесі і забов'язав імператора сплачувати данину Болгарії.

Никифор Фока, новий імператор Візантії, коли прийшов до влади, відмовився сплачувати данину болгарам. Він був змушений просити Святослава допомогти у боротьбі з ними, так як сам в цей час воював з арабами і все його військо було в Малій Азії. За допомогу він обіцяв Святославу велику нагороду і зарання прислав йому дорогі подарунки. Намаганнями хитрого грека-посла угода відбулася. Святослав для себе воює з Болгарією, а Візантія - з арабами.

Святослав має свій розрахунок - захопити в свої руки Болгарію, підпорядкувати собі всі Балкани, ослабити таким чином Візантію і загрожувати її столиці - Царгороду.

Зібравши 60-тисячне військо, князь виступив на Балкани і під Доростолом (Сілістрією) без особливих труднощів розбив болгарські війська, які були в двоє слабші його власних. Далі він захопив біля 80 міст, підкорив собі Болгарське царство і осів в м. Переяславці на Дунаї. "... не хочеться - говорив Святослав, - мені в Києві жить", -коли київські бояри стали умовляти його кинути далекі краї і повернутися на батьківщину, - "хочу жити в Переяславці (столиці болгарській) - це середина землі моєї, там всяке добро сходиться: від греків поволоки, золото, вино, овочі різні; від чехів та угорів -срібло і коні, із Русі хутра, воск, мед і челядь".

Однак час показав, що залишивши Київ, Святослав зробив помилку. Його спроби перетворити Переяславець на Дунаї в столицю нової слов'янської держави, закінчились невдачею. Візантійці розуміли, що кияни прийшли в Болгарію не союзниками, а супротивниками. Тому вони і стали активно готуватись до війни, споряджати важку кінноту, озброювали піхоту, будували метальні знаряддя, перегородили Боспор важкими залізними ланцюгами. Одночасно вони намагались залучити болгар на свій бік, а печенігів підкупити щоб ті напали на Київ. Печеніги, дізнавшись, що Святослава немає в Києві, в 969 р. виступили в похід. Вони взяли місто в облогу, але мешканцям вдалось відправити до князя гінців.

Київські бояри тоді докоряли Святославові: "Ти княже, чужої землі шукаєш і її оберігаєш, свою покинув, ледве нас не забрали печеніги - і матір твою і дітей твоїх ".

Не роздумуючи Святослав з військом пішов на допомогу, і відігнав печенігів від столиці. Одначе і на цей раз він не залишився на місці. Не допомогли й умовляння його пристарілої матері, княгині Ольги, що правила в Києві в його відсутність, залишаючись в Києві.

Другий похід на Візантію (комбінований - сушею та морем) здійснив Святослав в 969 р. на чолі 10-тисячного війська. Уклавши мир з Болгарами і Угорами, він спочатку досяг значних успіхів: без втрат пройшов Балкани, зайняв крупні міста Філіннополь, Адріанополь і став готуватись до облоги Константинополя. До візантійців він за своїм звичаєм відправив посла, щоб той передав імператорові: "Хочу іти на Вас і взяти город Ваш, як і ці взяв". Іоан Цимісхій (969-976 рр.) наступник Никифора Фоки, вирішив відкупитися і дав Святославові великі гроші, дорогі подарунки, щоб не руйнував столицю. Літописці оповідають про це так: коли князь оточив Константинополь військами, греки стались радитись як бути. Хтось запропонував випробувати Святослава, передати йому дорогі подарунки (золото, срібло, шовк, старі вина) і меч Чекали, що ж князь оцінить найбільше за все. Святослав прийняв дари, роздав їх своїм соратникам, а меч залишив собі. Коли про це розповіли імператору, він сказав: "це хоробрий вождь, якщо він все роздав, а меч залишив, не можна з ним воювати" і вирішили відкупитись. Святослав поставив вимогу принести дари з розрахунку на кожного убитого воїна, щоб передати їх його родичам, і тільки тоді, коли ця

умова була прийнята відійшов в напрямку Переяславця.

Але невдовзі візантійці знову зібрали стотисячне військо і твердо вирішили витіснити киян із Болгарії. Погрожуючи своїм військом, імператор вимагав від Святослава сплатити данину і покинути Балкани. Святослав не тільки не послухався цієї вимоги, але й послав в Візантію частку своїх військ, що дійшли до околиць Константинополя. Греки якийсь час оборонялись, але потім вдарили по Святославу всією своєю силою.

До гирла Дунаю пішло 300 галер з "грецьким вогнем", щоб запобігти можливій допомозі з Русі надійного флоту, а сам імператор через балканські переходи, необережно залишені Святославом без охорони, прийшов до Болгарії.

Застигнувши Святослава неготовим до великої війни, візантійці оточили болгарську столицю Велику Преславу і взяли її після дводенної облоги, змусили відступити частину війська князя на чолі з воєводою Свенельдом.

Захопивши в полон болгарського царевича Бориса, Цимісхей проголосив його царем болгарським, підпорядкувавши йому (а значить і собі, як опікуну) болгарські міста. Свенельд й залишками війська відступив на північ в Доростол до Святослава.

Греки, не гаяли часу, пішли за ним, бажаючи якомога швидше зустрітись з самим князем.

Битва під Доростолом 971 р.

Навесні 971 р. Святослав був оточений в фортеці Доростол. Співвідношення сил було не на його користь. Цимісхел мав 40-45 тис. людей, з них 15 тис. на конях, Святослав, до якого 23 квітня підійшли деякі загони, в т. ч. залишки загону Свенельда з Переславця, мав близько 30 тис. людей, але здаватися він не збирався. Тоді-то він і сказав свої крилаті слова: "Нікуди нам не дітися. Хоч і неволею змушені стати до бою, та не посоромимо ж землі руської і ляжемо тут кістьми, бо мертві сорому не імуть".

Русичі зайняли оборону в укріпленому місці, обложеному з боку Дунаю грецьким флотом з 30 суден, а з суші - сухопутною армією Цимісхея. Почалась довготривала облога фортеці. Причому військо Святослава не обмежувалось тільки оборонними боями з мурів, а й активно використовувало контратаки, особливо в нічний час. Внаслідок цих вилазок знищувалась сила й облогові машини греків, вони несли значні втрати, але й становище киян в облозі все погіршувалось.

Закінчились припаси. Після трьохмісячної облоги Святослав зібрав свою прибічну раду і було вирішено дати 22 липня останній великий польовий бій.

На той час Цимісхей переважав Святослава більше ніж в двічі чисельно, до того ж кияни зовсім не мали кінноти. Князь розмістив свої війська на місцевості під стінами фортеці, що заважало діям кінноти. Фланги "стіни" були захищені спеціально виритими ровами.

Вигляд грізної київської "стіни" сприяв на греків страшне враження. її глибина була від 10 до 20 шеренг. Як сповіщає грецький історик, в війську Святослава було багато жінок, одягнутих і озброєних як чоловіки і бились вони не гірше чоловіків.

Битва зразу набула жорстокого характеру. Сам Святослав бився в передніх шеренгах, надихав своїх дружинників, вимучених в облозі.

Несподівано піднялась буря. Задув сильний вітер в напрямку бойових порядків киян, пил забивав їм очі і це розстроїло їх бойовий лад. В цей час візантійський полководець Склира, використавши відрив русів від стін міста, наніс своїм сильним загоном кінноти удар з тилу. Руси виявились відрізаними від фортець Доростол і скоро були оточені.

Бій в оточенні і вихід із нього свідчить про наявність в бойовому порядку Святослава другого ешелону (резерву), використовуючи який вдалось розірвати кільце і ввійти в фортецю.

22 липня було останнім днем Святослава з греками. Подальший опір в зв'язку з значною чисельною перевагою греків було неможливим. У князя залишилось тільки 22 тисячі чоловік, з яких лише половина були боєздатні. Допомоги чекати було нізвідки. В цих умовах київський князь вирішив укласти мир. Був підписаний договір, за яким Святослав зрікався Болгарії, обіцяв не чіпати грецьких міст в Криму, бути союзниками греків. Візантійська сторона зобов'язувалась не чинити перешкод при виході киян по Дунаю і на дорогу видати на кожного воїна по 2 міри хліба.

Уклавши мир, Святослав з військом, яке йому вдалось зберегти, не дивлячись на виникаючі труднощі трьохмісячної нерівної боротьби, прийняв рішення повернутись в Київ.

Відбувши на Батьківщину, Святослав не думав припиняти боротьбу. "Піду в Русь, приведу більше дружини" - передає його слова літописець.

Про бажання Святослава відновити боротьбу не могли не

знати греки.

Для того щоб завадити цьому, вони сповістили печенігів, що кияни ідуть малими силами, але з великою здобиччю, захопленою в Болгарії. Печеніги біля дніпровських порогів, де влаштовувались засідки на київських купців, стали чекати Святослава.

Не пройшовши з великим вантажем під загрозою нападу через пороги, князь вирішив повернутись до гирла Дніпра і залишитись там на зимівку. До Києва був посланий воєвода Свенельд з завданням дібрати і провести військо. Але минав час, Свенельд не повертався. У Святослава закінчились всі припаси, харчі, з'їдені всі коні. Він вирішив пробиратися своїми силами. По дорозі печеніги по-зрадницьки напали на невелику Святославову дружину. Самого вони князя вбили, відрубавши йому голову.

З його черепа, за оповіданням, печенігівський вождь зробив собі чашу, обкував її золотом і пив з неї вино. На цій чаші був зроблений напис: "Чужого бажаючи - своє втратив". Було це на весні 972 року.

Так закінчилося життя бойового князя. Він загинув молодим, йому було лише 30 років.

І все ж не дивлячись на короткочасність свого князювання Святослав належить до найбільш видатних полководців серед київських князів. Тому його ім'я можна зустріти практично в будь-якому підручнику з історії війн і воєнного мистецтва.

Які ж елементи військового мистецтва застосовував і розвивав Святослав в своїх походах? Зупинимось на них дещо докладніше.

Починав він походи на весні, щоб закінчити їх до осені. Походи на далекі відстані проводились, як правило, комбіновано: піхота рухалась по річці і морю в ладдях, кіннота - по суші вздовж узбережжя.

Для розвідки і охорони війська попереду йшли особливі загони. Коли військо розташувалось на відпочинок - виставлялась "сторожа". Велику увагу князь приділяв вивченню стратегії і тактики ворога.

Проти нього князь виступав відкрито, попереджуючи супротивну сторону про це. Цей прийом хоч і виключав стратегічну несподіваність, все ж морально діяв на супротивника і забезпечував ініціативу, яку Святослав намагався тримати в своїх руках. Крім того, своїм попередженням він добивався того, що ворожа сторона передчасно зосереджувалась в одному місці, чим підставляла себе

під удар.

Об'єднані сили супротивника Святослав намагався розбити в одному-двох польових боях, а потім уже брати міста і займати території. Діючи проти добре навченого війська візантійців, Святослав досить успішно застосовував принципи розгрому ворога по частинам. Він укладав союзи з підвладними Візантії племенами, удавався до облоги та оборони городів.

В польовій битві під Доростолом князь вперше в історії воєнного мистецтва застосував у бойовому порядку "стіна" другу лінію, що виконувала роль резерву.

Бойовий лад піхоти складався з суцільного глибокого строю. Таке упорядкування було одним з джерел стійкості київської піхоти і головної переваги її перед ворогом.

Воїни, зімкнувши свої щити і виставивши вперед списи, створювали рухому "стіну", що характеризувалась великою силою удару в атаці і стійкістю в обороні.

Такий суцільний, глибокий стрій в кілька тисяч чоловік вимагав, звичайно попереднього навчання і, без сумніву, воїни київської раті проходили його перед походом.

Бій в оточенні і вихід з нього - яскраве свідчення високої стійкості киян і великого воєнного таланту Святослава. Обороняючись протягом трьох місяців в Доростолі, він показав класичні зразки активної оборони.

На подив візантійців, його військо, оточене в фортеці, безперервно тривожило супротивника, організовуючи майже повсякденні сутички. Оборона Доростолу, що супроводжувалась постійними крупними і дрібними вилазками, доведена до степеню небувалої активності, польовий бій в оточенні і вихід з нього свідчить про високий рівень польової і фортечної тактики війська київської держави.

І врешті-решт варто звернути увагу і на способи морального, психологічного впливу князя на свою рать. Зібравши військову раду, Святослав закликав зійтися з ворогом "за життя" вказуючи на славу, хоробрість, непереможність своїх воїнів, які або залишаються живими, або умирають зі славою, але живими в полон не здаються.

В пізніші часи княжі війська ще двічі зустрічались з візантійцями на суходолі.

В 987 році князь Володимир Великий організував похід на Крим і взяв в оборону Корсунь. Таким чином, він хотів натиснути на грецького царя, щоб той віддав за нього свою сестру. Він оточив місто окопами, але здобув його тоді, коли перекрив водопровід, по якому йшла Корсунева свіжа вода. Греки погодились на домагання князя і він повернув їх місто.

В 1116 році Лев Діоген, грецький царевич, зять Володимира Мономаха, пішов на дунайські городи й зайняв Доростол. Коли греки вбили його підступом, Мономах вислав воєводу Івана Войтишича й посадив в цих городах, своїх намісників. Але ця окупація тривала вже недовго.

Більш активну боротьбу вели князі, наступники Святослава вже західні кордони держави, про що й йтиме мова в наступному питанні.

Війни з західними державами

Боротьбу за західні держави київська держава вела тільки в перші часи, коли ще не була роздроблена, головним чином за Володимира Великого й Ярослава Мудрого. Потім це завдання перейшло до Галицької держави.

Свого найвищого підйому київська держава досягла за князювання Володимира Великого. Він продовжував традиційну київську політику, успішно сприяв здійсненню найважливішої функції держави, держав в своїх руках владу над приєднаними народами, збирав з них податки, розширював кордони держави, захищаючи їх від нападів ворогів.

Літописи принесли до нас свідчення про його війни з камсько-волзькими болгарами в 984 р. (дружина воєводи Добрині) поляками, в'ятичами і хорватами.

Володимир майже скрізь, де побувало його військо, міняв місцевих князів на своїх. Найчастіше це були його власні сини, а їх в нього було 12. Наприклад, Новгород він доручив спочатку В'ячеславу, потім Ярославу, Псков - Станіславу, Турін -Святополку, Муром - Глібу та ін.

Сам Володимир сидів в Києві і звідти тримав владу над всіма підлеглими йому землями.

Таким чином, Володимиру з допомогою дружини вдалося значно поширити володіння Києва. Однак, просунувшись на захід з підкорянням ятвягів, не дійшовши до Балтики, він змушений був зупинитись.

Як пише М.С.Грушевський, кордон між Польщею та Руссю визначав заповіт королеви Оди (992-996 рр.), де говорилось, що

Польща граничить з землею прусів „до місця", яке зветься Русь, і по кордону Русі, що тягнеться до Кракова, і він самого Кракова до р. Одри.

Війни з Польщею

Українсько-польські війни велись головним чином, на пограничному просторі між Бугом та Віслою. Більш дальні походи в глибину тої чи іншої держави були винятком.

Територія між Бугом та Віслою була важлива через вигідні комунікації. Через неї проходили торгові шляхи: один зі Сходу на Захід, з Києва на Володимир, і Люблін в Польщу, другий - від Балтійського моря вздовж Бугу через Дніпро в Закарпаття і до Чорного моря.

Обидві сусідні держави намагались підпорядкувати собі цю артерію.

Уже на зорі нашої історії тут з'являються славні „червенські" городи, ряд фортець з центром Червені (нині с. Чермне в хомищині), а на півдні - могутні городи Белз та Перемишль.

Про те, що ці міста мали велику вагу, свідчить завзята боротьба, що йшла за них. У 981 р. Червен і Перемишль відбив у поляків Володимир Великий і приєднав їх до Києва.

В 1018 р. Болеслав Хоробрий під час походу на Київ зайняв червневі міста, але Ярослав Мудрий в походах 1030-1031 рр. знову повернув їх Києву. Біля 1069 р. польський князь Болеслав Сміливий знову було захопив Перемишль, але три брати Ростиславовичі в 1084 р. зайняли західне пограниччя і підпорядкували собі разом з галицьким князівством. Забужжя залишилось у Волині.

Коли Галичина стала окремою державою, Ростиславовичі проводили ще активнішу діяльність, щоб забезпечити західні кордони і частіше воювати з Польщею.

Так, князь Василько в 1092 р. водив на Польщу половців, кілька разів організовував походи Володар і в 1122 р. поляки підступом взяли його в полон. Відновилась війна і за Володимира. У 1126 р. він з братом Ростиславом воював на польському пограниччі. У 1144 р. знову польський князь Володислав ІІ ходив походом на Галичину. Лише за Ярослава Осьмомисла настав мир.

Новий період настав аж за Романовичів, коли Галичина й Волинь об'єднались в одну державу. Для Польщі це створило загрозливе становище, польські князі вирішили завоювати Галицько-Волинські землі.

Боротьба почалася за Романа Мстиславовича. У 1205 р. він перейшов Віслу, захопив два польські городи. Але коли він з великою дружиною відірвався від головних сил війська, поляки напали на нього і вбили.

Смерть могутнього князя, якого літописець називає „самодержавцем всія Русі" (в 1203 р. він зайняв Київ, створив могутню державу, що простягалась від Карпат до Дніпра), відкрила полякам шлях на Галичину й Волинь.

Малолітні сини Романа Данило та Василько не закріпились на княжому престолі. Підняла голову боярська олігархія. Внутрішні чвари використали поляки, які склали угоду з Угорщиною про поділ Галичини. В 1215 р. поляки зайняли Перемишль, Бересте, Угровськ та інші пограничні землі.

Але боротьба на цьому не закінчилась. Активну війну з поляками продовжував князь Данило.

Якщо в перших війна ініціатива була здебільшого в руках Польщі. А Галицько-Володимирська держава тільки відбивала наступи, то Данило вніс раціональний перелом в хід цих війн.

В 1237 р. він збудував фортецю Холм. Найсильнішу в Галичині, яку не здобули згодом навіть татари.

Це був головний опорний пункт Забужжя, укріплений новою технікою.

Тоді й стала можлива наступальна війна проти Польщі. Данило переносить війни на польську територію, рядом походів намагається збільшити свої пограничні землі.

Таким чином, у боротьбі за землі між Бугом та Віслою можна зазначити дві стадії: перша, коли більшу силу проявляє Польща і другу, коли до переваги походить Галицько-Волинська держава.

В давніх часах поляки проявляють більше енергії і кілька разів досягають своєї головної мети, опановують на довгий час червенські городи (981, 1018-1030, 1069, 1215-19 рр.).

Пізніше польські князі не покидають цих задумів, але опанувати ці землі на тривалий час сил вже не мають. Вони тільки нападають на деякі городи, навіть захоплюють їх, але втримати вже не можуть і відступають під натиском українських сил.

Галицько-Володимирські князі спочатку тільки обороняли Забужжя, намагались його утримати й укріпити.

Згодом ініціатива переходить в їх руки, війни переносяться на територію Польщі. У цілому ряді походів займають берег Вісли від

Сандомирка до Вишгорода, інколи переходять Віслу.

Головний натиск йшов на Люблін і двічі, хоч і недовгий час (1240 р., 1290 - 1302 рр.) Галицько-Володимирська держава мала люблінську землю під своєю владою.

Але війна не була єдиним засобом взаємовідносин між українськими державами і Польщею.

Бували часи, коли князі одного і з другого боку взаємно собі допомагали.

Є докладні відомості про один з походів Данила. У 1229 р. на прохання Кондара Мазовецького Данило й Василько ходили з військом аж у Великопольщу, під Каліги.

Місто було сильно укріплене, оточене довкола ровом з водою. Польські війська не могли здобути такої твердині і до наступу пішла тільки галицька піхота. Конрад був захоплений рішучими діями галичан, які за два дні змусили охоронців фортеці укласти мир.

Цей і інші далекі походи окрім здобичі не приносили українським князям ніякої користі. Все ж вони охоче йшли в різні сторони чи то з обов'язків, чи як більше - для воєнної слави.

Походи на Чехію та Австрію

У своїх походах на захід українські князі доходили до Чехії й придунайських країн. У 1076 р. Володимир Мономах і Олег Святославович разом з польськими князями ходили на чехів і дійшли до Чеського лісу (Судетських гір).

Широкі плани щодо наддунайських земель мав Данило. Він уклав союз з угорським королем Белею, задумуючи при його допомозі добути австрійський престол.

Сина Романа він одружив з княгинею Гертрудою із роду Бабендергів в Австрії і намагався утвердити його владу в Відні.

Реалізуючи свій план Данило здійснив похід аж до Братіслави. Про результати цього походу відомо мало, але тамошні німці так характеризували галицьке військо: „Коні були в личинах і покривалах шкіряних, а люди в бронях були, від його полків ясність велика, від блискучої зброї. Сам він (Данило) їхав поруч із королем (угорським) за звичаєм руським: був кінь під ним напрочуд гарний і сідло із горючого золота, стріли та шабля золотом поприкрашувані і іншою оздобою, що треба було всім дивом дивуватися; кожух із оловира грецького, обшитий золотим мереживом, чоботи із зеленої шкіри, золотом обшиті.

Німці дивувалися й чудувалися, а король сказав йому: „Дав би я за це охоче й тисячу срібла, що ти прийшов до мене обичаєм руським".

Але Роман Данилович не довго утримався на австрійському престолі. Угорський король Беля, який спочатку заохочував Данила до подружжя його сина з Гертрудою й мав йому допомагати, почав хитрити й не дав Роману обіцяної допомоги в боротьбі проти чехів, що виступили проти кандидатури Романа на престол. Врешті-решт йому довелося покинути Австрію і більше туди не повертатись.

Війни з Угорщиною

Угорці в Х-ХІ ст. опанували українське Закарпаття і пізніше робили спроби зайняти землі північніше Карпат - Галичину. Вперше на початку 1095 р. угорський король Коломин із 100-тисячним військом дійшов до Перемишля.

Тут і відбулась одна з найважливіших битв того часу. Князь Володимир Ростославович покликав собі на допомогу половців на чолі з ханом Боняком і ті допомогли йому отримати перемогу. Половці виманили угорців в чисте поле і повністю розбили їхнє військо. Після цієї катастрофи угорці не наважувались переходити Карпати. Але в середині ХІ ст. знову починають непокоїти Галичину в союзі з київськими князями, які виступали проти незалежності галицької держави.

У 1150 р. король Гейда перейшов Карпати, взяв Синик, одночасно київський князь Ізяслав Мстиславович на Белзчину. Але Володимир галицький уклав мир з угорськими магнатами.

У 1152 р. Гейда знову змовився з Ізяславом і вони обидва під Перемишлем напали на Володимира. їхнє військо нарахувало 73 полки і Володимир, що оборонявся на бродах Сяну, звичайно не міг стримати такого натиску. В цих умовах він застосував іншу тактику -повільними рухами уникав бою, відступав до Перемишля. Такі дії знижували боєздатність супротивної сторони, яка готова була покінчити з галицьким військом в одному відкритому бою, і знову мирними переговорами вдалося йому закінчити війну.

Знову угорське військо з'явилось в Галичині вже після смерті Ярослава Осмомисла. У 1188 р. угорці навіть захопили Галичину. Але тоді мадяри так утискали галичан, що галицькі бояри самі допомогли Володимиру повернутися і прогнати черсинців.

До ще більших прийшли угорці в Галичині після смерті Романа Мстиславовича. Данило і Василь були ще малодітні й не могли протистояти експансії.

Серед галицьких бояр була певна частина, що бажала приєднати Галичину до Угорщини, тому то угорці кілька разів тримали Галичину під своєю владою.

Все-таки більша частина галицького населення була незадоволена угорською експансією і допомагала своїм князям і боротьбі з наїзниками.

Останній бій з угорцями відбувся під Ярославом (Галицьким) 1245 р. В цій битві вони були союзниками князя Ростислава Михайловича, якого бажали посадить в Галичі, допомагали їм також поляки. В бою перемогли війська Данила і Василя. Угорський воєвода Фикл, що мав провід у всіх походах на знак перемоги розірвав.

За княжіння Лева, Данилового сина, збройні сили Галицько-Волинської держави були набагато сильніші угорських і до своєї держави князь приєднав частину Закарпаття. Закарпаття залишилось при Галичині до 1320 року.

Війни з Литвою

Ще в 983 р. князь Володимир Великий ходив походом на литовців. їхні племена спочатку не були об'єднані в єдину державу, культура їх була невисока, але вони були дуже войовничими і часто нападали на сусідів. Володимир підкорив найвойовничіше з цих племен - і "взяв їх землю". В 1038 р. і 1040 р. Ярослав Мудрий також воював з ятвагами та Литвою. У 1112 р. ятвагів бив Ярослав Святославович. У 1132 р. Мстислав, син Володимира Мономаха, в союзі з іншими князями здійснив великий похід на Литву і "попалив їх".

Біля 50 років після цього Литва не проявила такої агресивності, лише в 1090 р. відновлює свої походи. Активну боротьбу вів з ними Роман Мстиславович, обороняючи Волинь, ходив у далекі литовські землі і підкорив пограничні вулиці. Але після смерті Романа литовці знову почали нападати.

Коли до влади прийшов Данило, він намагався уладнати мир з Литвою. У 1219 р. йому вдалося налагодити приязні відносини з найвизначнішими литовськими князями. Литовці не нападали вже на Волинь і Данило скерував їх походи на Польщу, з якою був тоді у стані війни. У 1230 р. великий князь Мендові з'єднав литовські племена в одну державу, від тоді стосунки між Україною і Литвою розвивались ще краще. Все ж дикі і войовничі племена ятвагів, що не хотіли переходити до цивілізованого унормованого життя, продовжували своїми грабіжницькими нападами нищити пограниччя.

Щоб забезпечити свої землі від руїни, Данило почав систематичну війну з ятвагами. Перший похід відбувся в 1249 р. Союзниками Данила були маловецькі князі, що також терпіли від ятвагів.

"Бій був незвичайно завзятий, мало не загинув старий полководець Андрій Двірський, але як пише літописець, - в ятвагів дух упав, коли побачили силу Руську...".

Данилові війська дійшли до Нарви, знищуючи ятвазькі загони, що раз-у-раз нападали з лісів і зі славою повернулися. В наслідок другого походу, що відбувся в 1253 р. ятваги скорилися і згодились, щоб Данило побудував на їх землі свої городи та брав у них данину.

Ці походи скріпили становище Галицько-Волинської держави. За умовою, укладеною з Мендовгом у 1254 р. кордони Данилової держави просунулись значно на північ. Пізніше вся Литва потрапила під українські впливи, тому що другий син Данила Шварно в 1267 р. став литовським великим князем як зять Мендовга.

Незабаром, коли владу в Литві взяв Тройден, він рішуче виступив проти переваги Галина. У 1275 р. він з військом здобув Дорогочин, вирізав усіх мешканців. В помсту за це Данилович покликав на допомогу татар і напав на литовські землі. Почався новий етап боротьби з ятвагами.

У 1320 р. вже при владі Гедиміна Литва була вже сильною організованою державою і захопила Берестейську землю, але про хід цієї боротьби літописи подали мало відомостей.

Таким чином, рівень військової стратегії і тактики, спроб боротьби, та й взагалі про вартість будь-якого війська найкраще свідчать його успіхи в боях.

Українське військо княжих часів визначається цілим рядом успішних боїв, перемог. Наші полки зустрічались з греками, болгарами, угорцями, поляками, литовцями. Бої були різними, але наші предки могли похвалитись такими справами, як морські походи Олега й Ігоря на Царгород, завоювання Болгарії Святославом, перемога Ростиславичів над угорцями під Перемишлем, успішні бої з поляками, підкорення частини Литви Данилом.

Але найславніша сторінка нашого воєнного минулого - це боротьба зі степовими наїзниками.

Степові походи українських князів

Україна від незапам'ятних часів вела боротьбу за степовими племенами, що кочували в Азії чорноморськими степами в Західну Європу. Цим шляхом проходили гуни, авари, мадяри, болгари - туди завертали і хозари, що осіли були в гирлі Волги, створили там свою державу, яку знищив князь Святослав. Але найдовше Україна боролась з трьома турецькими ордами - печенігами, торками та половцями.

Печеніги. Печеніги з'явились в степах за князювання Ігоря (915 р.), але тоді князь уклав з ними мир і вони пішли в наддунайські землі. В друге печеніги загрожували Київській землі в 968 р., коли Святослав був у поході на Болгарію. Тоді, як нам уже відомо, вони кілька тижнів тримали Київ у облозі і тільки повернення до стін Києва дружини врятувало становище.

Відкритий бій з печенігами відбувся в перше в 972 р., коли Святослав повертався до Києва після битви під Доростолом. Як вже зазначалося, тоді греки дали знати печенігам про пересування військ князя і воїни влаштували засідку на дніпровських порогах. Знесилене військо Святослава не змогло перемогли степовиків і він загинув в цьому бою.

У часи Володимира Великого печеніги вже безперервно непокоїли Україну. Вони наступали на все пограниччя, доходили до Києва. Ніхто не був забезпечений від їх несподіваних нападів. Одного разу і сам князь ледве не став жертвою їхнього набігу. Печеніги несподівано застали його з невеликою дружиною в районі Василева. Князь кинувся на них в атаку, але змушений був відступити перед значно переважаючими силами. Тільки якийсь міст дав йому захист і на тому місці Володимир поставив церкву.

У боротьбу з печенігами активно включилось все населення земель, яких ці степовики непокоїли.

З цих героїчних боїв залишились перекази, наприклад оповідання про малого силача Кожум'яку. Літопис описує його боротьбу з печенізьким велетнем: "Розміряли місце між обома військами й пустили одного на одного; вони схопилися сильно, він притиснув печеніга в руху на смерть і кинув ним об землю".

Володимир вживав різних заходів, щоб спинити набіги орди. Північний кордон України він забезпечив новими городами і великими оборонними валами і це стримувало напір степовиків на Київ.

Ярослав Мудрий пересунув оборонну лінію ще далі на південь, побудував нові вали та укріплення і організував місцеве населення для остаточної війни з печенігами.

1036 р. печеніги в останнє вирушили на Київ, користуючись тим, що Ярослав виїхав до Новгороду. Орда була дуже велика, "без числа" - як пише літописець. Але Ярослав швидко повернувся, привів з собою варягів і дав печенігам бій під Києвом, на тому місці, де згодом був споруджений Софіївський собор.

Бій тривав цілий день - лише під вечір переміг Ярослав. "Печеніги втікали на всі боки, не знаючи, куди втікати, одні потонули в Сітомлі, інші в інших ріках, а решта їх повтікала, - і так до сьогодні". Це була остання зустріч з печенігами. Потім вони подалися в наддунайські країни.

Торки. Незабаром на місце печенігів прийшла нова орда -торки. Літопис оповідає про дві зустрічі з ними.

У 1055 р. Всеволод Ярославович взимку пішов на них і розбив в усті Сули перед впаданням в Дніпро. У 1060 р. три Ярославовичі -Ізяслав, Святослав і Всеволод організували великий похід: "пішли на конях і човнами, незліченою силою на торків". Літописець говорить, що до бою так і не дійшло: "як почули про це торки, (що йдуть наші війська), налякались і повтікали, - і в утечі загинули, одні від зими, інші від голоду, інші від моровиці судом божим, і так Бог врятував християн від поган".

Половці. Але за торками наші степи зайняла інша, це грізніша орда - половці, що цілі два століття втримались на цих просторах. Вони поділялись на так звані "коліна", племена, мали свої княжі династії, жили за скотарства, кочовиками, хоч і мали в деяких місцях укріплені городи. Були надзвичайно витривалі, в боротьбі завзяті, часто нападали на сусідів. До бою йшли добре озброєними і організованими ватагами, мали чудову кінноту і деякі їх частини були одягнуті в панцери.

Перші бої з половцями для українських князів були невдалими. В 1061 р. ця орда перемогла на Київщині Всеволода Ярославовича, 15 серпня 1068 р. розгромила військо трьох князів - Ярославовичів над р. Альтою і тільки під Черніговом в цьому ж 1068 р. 1 листопада Святослав Ярославович розбив половців швидким наступом кінноти.

Пізніше знову половецький хан Боняк рік-у-рік нападав на прикордонні оселі, а в 1093 р. переміг київські війська над Стугною.

Тоді ж вони оволоділи після 9-тижневої облоги містом Торчеськ і вивели звідти багато людей в полон.

Після цих невдач Святополк змушений був укласти мир з половцями і взяти за жінку дочку половецького хана Тугорхана.

Більш успішну боротьбу з половцями організував Володимир Мономах, Переяславський, потім Київський князь.

Переяславщина лежала найближче до половецьких осель, орда найчастіше нападала на її землі. Місцеве населення, що багато зазнавало від цих набігів, готове в будь який час піти на боротьбу з ними. Мономах використовував ці настрої, сам часто ходив у степ, вивчав способи і тактику бою половців, готувався до рішучих дій проти них.

В бою під Грубежем в липні 1093 р. так несподівано напав на кочівників, що ті в паніці розбіглися. Загинув тоді й знаменитий хан і полководець Тугорхан.

Ця перемога дала певність Володимиру Мономаху, що з половцями можна успішно воювати і він поставив цю боротьбу на перше місце у своїй політиці і намагався організувати всіх князів до вирішального виступу.

На початку 1103 р. він зустрівся під Києвом з Святополком і запропонував йому план походу, посилаючись на весняні селянські роботи, але Мономах переконав їх, що якщо не упередити половців, то вони самі нападуть на Україну.

Військо вирушило на південь від Переяслава, частина по суші вздовж Дніпра, частини човнами по річці. Всі зійшлися в околиці Хортиці, звідки військо подалось в степ і йшло чотири дні. Передня сторожа несподівано атакувала військо відомого половецького ватажка Алтунова, "обступили його, вбили тих, хто був з ним -жоден не врятувався, всіх повбивали". Але зразу ж виступили на княжі війська головні половецькі сили. Та скоро серед половців поширилась паніка. "Великий Бог укладав тугу велику в половців, страх напав на них та жах від появи руських військ, і дременули всі так, що коні їхні вже не почували сили в ногах". У бою полягло двадцять визначних полководців, в руки полководців потрапила велика здобич - коні, худоба, вівці, половецькі обози. Ця перемога сталась у квітні 1103 р.

Але незабаром половці обновили свої сили і знову почали свої напади. Хан Боняк круглорічно нападав то на Переяславщину, то на Київщину. Але спільними зусиллями давали йому відпір, 12 серпня 1107 р. під Лубнами знову об'єднаним наступом ударили по орді і кілька половецьких ватажків полягло в бою. В 1109 р. воєвода Мономаха Дмитро Ігорович дійшов аж до Дону і зайняв тисячу половецьких веж.

Під кінець 1110 р. Володимир з Святославом самі пішли в степи, щоб вивчити місцевість і приготуватись до весняного походу.

Цей похід почався ще взимку 1111 року. В похід пішли Мономах, Святослав з синами, а також Чернігівський князь Давид Святославович, - отже були війська трьох земель - київської, чернігівської й переяславської.

Війська вийшли з Переяслава, перейшли річку Сулу, Хорол, Псьол, Голтву, Ворсклу і дійшли нарешті до Дінця. Тут вони одягли захист, озброїлись, полки впорядкувались.

24 березня 1111 р. відбувся перший бій, в якому князі перемогли.

27 березня вийшли головні сили половців. "І пішли половецькі полки і полки руські і зударилися вперше війська і немов той грім загримів, як з ударилася чола, була боротьба люта між ними, і падали з обох сторін. Виступив Володимир із своїми полками, і Давид, і коли це побачили половці, кинулися тікати".

Цей похід мав вирішальне значення в боротьбі з половцями. Орда зазнала значних втрат і вже довгий час не могла воювати з Україною. Наймогутніший половецький хан Атран покинув наш степ і переселився в Підкавказзя, за ним пішло багато інших племен. Орда ослабла. Печеніги й торки, що до того признавали владу половців, підняли тепер голови і 1116 р. повстали проти них і признали владу над собою українських князів. Згодом деякі ватаги половців також признали їхню владу.

Діло Мономаха продовжували його сини і внуки. В 1116 р. Ярополк Мономахович зруйнував найбільші половецькі городи над Дінцем, а в 1126 р. погромив орду над Сулою. Мстислав Мономахович знову знищив кочовища степовиків і загнав їх, як говорить літопис "за Дон, за Волгу, за Яік".

Але в тому, що ці всі перемоги остаточно не перебили половці в тому, що степові орди раз-у-раз виживали, вина деяких князів, які в часи роздрібленості руських земель стали самі притягувати половців на Україну, як союзників для братовбивчої внутрішньої боротьби.

Одним з таких князів був Олег Святославович, якого за це

називали Гориславовичем.

Новий відпір кочівникам організовував київський князь Святослав Всеволодович. У 1184 р. зібрав війська всіх князів, в тому числі Ярослава Осмомисла з Галичини і 30 липня в степах надав бій військам хана Кончака.

Половецькі війська були розбиті. "Слово о полку Ігоровім" так славить цю перемогу: "Святослав, грізний, великий князь Київський, приспав половецьку силу, притовк половців своїми сильними полками і харалужними мечами, наступив на землю половецьку, притоптав горби і яруги, скаламутив ріки й озера, висушив потоки і болота, а поганого Кобяка з Лукомор'я, як буря вихопив з посеред залізних великих половецьких полків, - і упав Кобяк в городі Києві, у Святославовій Грибниці".

Завдяки "Слову" ми маємо докладні відомості і про похід Ігоря Святославовича в 1185 р.

Ігор княжив у Новгороді Сіверському на Чернігівщині. З молодих років брав участь в степових походах. Він був залежний політично від Святослава Всеволодовича, як старшини роду, але намагався виступати самостійно. Він не хотів брати участі в спільних походах і проводив їх на власну руку.

І в 1185 р. потайки від Святослава задумав піти на головні кочовища орди. Разом з ним в похід зібралась найближча рідня: молодший брат Всеволод, трубчевський князь, 18-літній Святослав Олегович із Рильська і син Ігоря 12-річний Володимир. Самому Ігорю було тоді 34 роки. Крім них пішов в похід і воєвода Ольстин Олексич з чернігівськими ковуями - половецьким плем'ям, що признавали владу князів.

Ігор вийшов з Новгорода 23 квітня 1185 р. Коли військо почало заглиблюватись в степ, передові стежі доповіли, що половецькі вежі (застави) недалеко, але сильнішого війська немає, що половці уже довідались про похід і збирають сили. Таким чином, фактор несподіваності був вже втрачений. Отже, потрібно було або рішуче вдарити по ворогу, або якнайшвидше почати відступ. Князі обрали перший варіант. У ночі продовжили марш і здійснили до р. Сурлій.

Половці залишили свої табори поза собою й вийшли назустріч князям. Ігор поділив військо на 6 полків. Упорядкував його в 2 ешелони. Попереду пішли легкоозброєні частини: посередині молодий Володимир Ігорович, на правому крилі - воєвода Ольстин, на лівому - стрільці виведені полків. В другій лінії йшло головне військо: посередині полк Ігоря, праворуч - Всеволод, праворуч -Святослав Олегович.

З боку половців виступили наперед стрільці, обстріляли наше військо стрілами і відступили. Потім пішло в наступ головне половецьке військо.

З українського боку в бій пішли тільки три легких полки першої лінії і лівий полк Святослава Олеговича, з задньої лінії. Ігор і Всеволод йшли позаду й своїх полків в бій не впускали. Але й першої лінії було достатньо, щоб розбити в цьому бою половців. Військо переслідувало половців, дійшло до їхнього табору, привело велику здобич. Це ще не була остаточна перемога. Ігор знав, що в бою була лише частина половецького війська, що головні сили повинні от-от підійти. Він радив почати вночі відступ, щоб наступного дня не було пізно. Але Ігоря переконав заночувати до ранку Святослав Олегович, який далеко зазнався під час наступу і коні його полку були потомлені. Це була тактична помилка.

Вранці на обрії з'явились незчисленні половецькі полки. Стало очевидно, як необережно Ігор з порівняно невеликим військом опинився в середині половецької землі. Князі вирішили виступати до Дінця. А так, як коні були потомлені і частина війська булла піхотою, прийняли рішення зійти з коней і йти пішки.

Соромно нам буде, - казали князі, - якщо ми самі втечемо на конях, а чорних людей залишимо. Можна здогадатись, що відступ проходив під прикриттям рухомого табору з возів. Так ішли цілий день, відбиваючи атаки половців. Багато воїнів було поранено та вбито. Сам Ігор дістав поранення в ліву руку. На світанку наступного дня почали втікати від Ігоревого війська ковуї. Ігор на коні кинувся наздогнати їх, половці відрізали йому дорогу й захопили в полон.

Всеволод йшов далі і хоробро відбивався. Коли проходили вздовж якогось озера, недалеко річки Каяли (місце не відоме), половці рішуче рушили на княже військо, притиснули його до води, -і бій закінчився перемогою Орди.

Після невдалого походу Ігоря, половці все частіше почали нападати на пограниччя. Одна орда знищила переяславщину, друга - Посем'я. Вся Україна опинилася перед загрозою знищення. Святослав робив спроби перенести боротьбу в степ, але це вже йому не вдалось. Тільки час від часу на степові шляхи виходили молоді князі, які швидкими набігами використовуючи "чорних

клобуків" атакували половців і поверталися зі здобиччю.

Але такі наскоки викликали невідворотню помсту половців і вони з завзяттям кидались на українські оселі.

Ця безупинна боротьба дуже виснажувала українське населення. На те, щоб організувати великий похід в степ, сил уже не було. Це й змусило Святослава й інших князів змінити тактику боротьби з кочівниками відмовитись від наступальної війни і перейти до оборонної, щоб захистити пограничні землі.

Саме він і інші князі цілими місцями стояли над Россю або над Сеймом і стерегли, щоб якимось переходом не пробрались степовики. Ці заходи мали свій результат. Половці добігали тільки до крайніх українських осель, а в середину земель пробитись уже не могли, побачивши сторожу, повертались.

Останні, значніші походи в степ водив князь Роман Мстиславович. Його славили в піснях, що "кидався на поганих, як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодил, проходив їх землю як орел, а хоробрий був як "тур". Але літописці про ці його війни докладніших звісток не дають.

Татари. Але найгрізніші і найсильніші з усіх степовиків були татари, які вперше з'явились на українських землях 1223 р. Спочатку вони напали на половців, яких звали своїми "рабами і конюхами", погромили половецьку орду й переслідували її до Дніпра.

Тоді половці звернулись до українських князів за допомогою. Князі зібрали в Києві воєнну раду і вирішили спільно виступити проти нового сильного ворога: "Краще нам прийняти їх на чужій землі, ніж на своїй". У квітні військо зібралось біля Дніпровських порогів, де був брід на Протолчі. В поході взяли участь князі київські, чернігівські, смоленські й волинські. Прийшли й таємні галицькі "вигонці", від моря на тисячі човнах. Коли прийшла звістка, що наближається татарська сторожа, молоді дружинники кинулись на них на конях, щоб оглянути це "невидане військо". 23 травня 1223 р. відбувся перший бій. Тоді перемогла українська легка кіннота.

Заохочені успіхом, українські війська пішли далі, йшли вісім днів степами, поки не зустріли татарську сторожу на р. Калці. В першій сутичці татарський передовий загін відступив, а князь Мстислав Мстиславович, що керував об'єднаними силами, дав наказ озброїтись і упорядкуватись до великого бою.

Військо перейшло Калку. Першими з татарами зустрівся

Данило Галицький. Молодий, 18-літній князь відважно кинувся у бій, дістав рану в груди, але й далі тиснув на татар, що ті почали відступати. За ним пішли в бій інші полки. Але підвели половці, почали втікати перед татарами й ослабили боєву лінію. Полки другої лінії, що не вступили в бій, почали метушитися. В цей час і вдарили з усієї сили татари. Вони обсипали наші війська такою кількістю стріл, що навіть Данило не зміг втриматись. Всі князі почали відступати.

Найдовше оборонявся київський князь Мстислав Романович. Він зайняв сильну позицію на якомусь горбі і обвів своє військо городом з возів, князі підступом умовили його здатись, але умови не дотримались - князя і його товаришів вбили. Вбитих киян було 10 тисяч.

Після цієї перемоги татари повернулись знову до Азії і довгий час в Українських землях не з'являлися.

У 1236 р. вони завоювали і знищили Поволжя й Сульдащину, потім ще раз половців, і в 1239-1240 рр. завернули в Україну.

Відразу проявилась відвага їх чисельності і тактики. Вони мали величезну масу війська, не щадили нікого.

В боях були надзвичайно завзяті, не знали милосердя не тільки до озброєних супротивників, але й до мирних людей. Перед ними не встояла навіть найсильніша сторона української воєнної організації - городи. Татари володіли вдосконаленими способами і засобами облоги, застосовували сильні воєнні машини і найсильніші укріплення їм піддавались. "Пороками били город і стрілами без числа стріляли", "розбили стіну города і вийшли на вал", "взяли город коп'ями" (приступом), - це описи, що повторюються при кожній облозі.

На Україні знали, що від татар не можливо помилування, тому кожний город оборонявся до останнього захисника.

Переяслав хан Батий добув приступом і вирізав все населення і поруйнував церкви. Чернігів "обступили в силі тяжкій" - князь Мстислав Глібович вийшов проти них усім військом, але татари перемогли його, місто добули й спалили.

Київ оборонявся довше, за переказом 10 тижнів і 4 дні. Захищала Київ залога під проводом воєводи Дмитра, якого прислав Данило з Галичини. Але Батий оточив Київ великим військом. Татари встановили свої пороки і били безперервно день і ніч, поки нарешті не розбили стіни. Городяни продовжували боронитись і після того, як ворог прорвався в місто. Воєвода Дмитро поранений потрапив в полон. Місцеві жителі здобували нове укріплення біля Десятинської церкви, але татари досягли їх і там. Люди сховались на хорах церкви, але будова не витримала ваги, завалилась й поховала під собою оборонців. Татари здобули Київ за одними звістками 19 листопада, за іншими 6 грудня 1240 року.

Татари й Галицько-Волинська держава

Оволодівши Києвом, татари рушили на Галицько-Волинську державу. За деякий час вони здобули городи Колодяжний над Случем, Кам'янець і Ізяслав над Горинем, Володимир, Галич, вибили їх населення, але довго в цих землях не затримались. Галицький воєвода Дмитро, якого татари возили з собою, налякав Батия: "не залишайся в цій землі довго, - це земля сильна, зберуться на тебе, й не пустять тебе в свою землю", - тоді й Батий перейшов на Угорщину. Зі свого походу татари повернулись на Схід і осіли над Волгою, але від тоді вони вже послідовно йшли до того, щоб опанувати всю східну Європу.

Щоб захистити свою державу Данило змушений був у 1245 р. прийняти титул союзника татар, але свою залежність від них відчував дуже боляче і почав рішуче готуватись до війни з татарами.

Насамперед він почав наново укріплювати старі городи і будувати нові, такі як Львів і Холм.

Одночасно він готував антитатарську коаліцію європейських держав під егідою папи римського Інокентія IV.

У 1253 р. він коронувався королівською короною, присланою з Риму. Але обіцяний "христовий похід" проти татар не відбувся. Данило був залишений один на один з грізними суперниками.

У 1252-1254 рр. він активно воював з татарами. У 1253 р. татарський воєвода Кулемса обложив Крем'янець, але взяти укріпленого города не зміг. У 1254 р. він обложив Луцьк, але й це місто взяти йому не вдалося. Данилові укріплення показували свою силу.

Татари, занепокоєні такою непокірністю, перейшли до гостріших виступів. З приходом у 1259 р. великої раті Бурандая, який став на кордоні і зажадав, щоб Данило розкидав всі свої укріплення, князь змушений був виконати його вимогу. Цей Бурундаєвий погром перебив усі Данилові плани. Він мав більше сил і змоги, щоб підняти проти монголотатар боротьбу і ніякої допомоги з Заходу не отримав. У 1264 р. Данило помер. Його наступники мали ще менше нагоди, щоб визволитись від татарських впливів. Змушені були платити татарам данину і ходити з татарськими воєводами на сусідів.

Аж Андрійові правнуки Андрій і Лев Юрійовичі, що правили (1315-1323 рр.) спробували захищати свою землю від завойовників і загинули разом в боротьбі з татарами.

Якщо аналізувати причини, чому Україна не змогла виграти цієї великої війни з степовиками, яка велась протягом століть, то головна причина полягала в тому, що князі українських земель самі були в взаємній боротьбі і не могли одностайно стати на спільного ворога.

Таким чином, Україна упала у боротьбі з степовими ордами. Все ж боротьба з степовими наїзниками мала неабияке значення в історії України і всієї Європи.

Перші київські князі визволяли наші племена з ярма хозарів, які цілою масою вивозили слов'янське населення на східні торги. Потім наші степи заполонила орда печенігів, в боротьбі з якими загинув князь Святослав, а Володимир і Святослав покінчили з ними. Одним сильним ударом наші війська розбили нову орду торків. Два століття воювала Україна з половцями і ні на крок не поступилась перед їх натиском. І навіть тоді, коли прийшли найгрізніші з азійців, татари, навіть коли впав під їхніми ударами Київ і всі придніпровські городи Галицько-Волинська держава ще сто років стримувала удари кочівників. Коли в 1323 р. галицькі князі Андрій і Лев загинули в боротьбі з татарами, польський князь Володислав з призначенням зазначив, що вони були йому "за необорний щит від татар". Так повинна була сказати і вся Європа, для якої Україна була довгий час надійним забралом, за яким зростала Європейська культура, в той час, як Україна сама спливала кров'ю.

У цих війнах продовжувало розвиватися і українське військове мистецтво, про характерні особливості якого піде мова у подальшому.

Головні елементи українського військового мистецтва, сформовані у війнах княжих часів

Нащадки можуть судити про воєнне мистецтво Стародавньої Русі по письмовим джерелам того часу. Вони не присвячувались спеціально військовим питанням, але воєнна думка вже тоді фіксувала процеси розвитку військової справи і намагалась теоретично закріпити їх.

Одним з таких джерел є "Повесть временньїх лет" - по суті найдавніша наша воєнна історія. В ній літописці сповіщають про багато походів київських князів, розкривають причини успіхів і невдач, аналізують їх. В ній - опис складу, організація війська, озброєння, способи ведення війни та бою.

Дійшло до нас і "повчання" Володимира Мономаха, в якому разом з іншими питаннями князь намагався передати своїм послідовникам і свій бойовий досвід. Зокрема, він особливо вимагав звернути увагу на пильність, організацію розвідки і сторожі в війську. "Коли на війну вийдете, не лінуйтеся, не дивіться на воєвод; не віддавайтеся ні пиву, ні їжі, ні спанню; сторожі самі розтравляйте, а коли звідусіль війська порозставляєте, тільки тоді лягайте і рано вставайте, а зброї з себе не знімайте. Бо як чоловік з лінощів не розглянеться, то несподівано пропаде".

Питання, пов'язанні з організацією війська знайшли відображення і в "Руській правді" - зводі законів, складеному в київській державі.

Статті "Про коня княжого і смердового", "Про зброю" та інші свідчать, що воєнне діло в давньоруській державі, складало одне з найважливіших питань.

Київські і Галицько-Волинські князі показали себе не тільки як видатні політичні діячі, але й як досвідчені полководці, в воєнних походах яких розвивалась стратегія, тактика, організація княжого війська.

У тому, що княжі війська виділялись своєю згуртованістю і моральною стійкістю, велику роль відігравав особистий приклад князів, воєвод в бою.

Багаторазово українська рать отримувала перемоги над переважаючими силами супротивника.

У значній мірі ці перемоги були обумовлені твердими принципами єдино- начальства. Князі приділяли багато уваги випрацюваною єдності дій. Для цієї мети вони радились в критичний момент з дружиною, скликали військові ради як перед походом, так і в відповідальні його періоди, коли від кожного воїна і начальника вимагалась велика напруга сил. Але прийняте князем рішення було обов'язковим для війська.

Стратегія

Стратегія полководців Київської та Галицько-Волинської держав відрізнялась рішучістю і активністю. Ряд війн, які вони вели, носили завойовницький характер і проводились з метою розширення і зміцнення держави. Багато походів проти кочовиків переслідували оборонну мету, але здійснювались стратегічним наступом. Війна переносилась на територію супротивника, оборона велась в наступальній формі. Для князів було характерним захопити стратегічну ініціативу у ворога.

Війни велись з рішучою метою і вирішення їх шукалось в бою. Відшукати і розбити головні сили ворога було основним завданням війська. Але щоб виконати це завдання, потрібно було підібрати доцільні методи. Одним із них був принцип - застати ворога несподівано. В давніші часи на перешкоді цьому стояв лицарський звичай - оголошувати війну. Найяскравіший приклад - походи Святослава. Князь відсилав послів до ворога і повідомляв його, що йде походом. Але пізніше цей звичай занепав, бо війна в своїй суті вимагала, щоб на ворога напасти несподівано. Потрібна також була швидка ініціатива і швидкість рухів війська. Зразок таких швидких рухів показував той же Святослав, що ходив в походи без тяжких обозів.

Уміло використовуючи систему рік і Чорне море, полководці дали блискучі зразки організації комбінованих походів на великі відстані. Тільки в походах до Волги і Каспію рать під проводом Святослава пройшла більше 3 тис. кілометрів по суші і біля 1,5 тис. кілометрів по рікам.

Київський надійний флот не тільки використовувався як транспортний засіб, але вів морські бої, знищуючи візантійські кораблі, озброєні "грецьким вогнем".

Воєнний похід, як морський, так і сухопутний, був направлений в першу чергу на ворожу столицю. Столичний город був осідком князя, центром адміністрації, промислу, торгівлі, культури. Хто оволодів столицею, міг легко оволодіти всією землею. Тому при головних городах йшли найзавзятіші бої.

Великої уваги заслуговує і тактика княжих військ.

Бойовий порядок Київської раті в вигляді "стіни", як свідчить візантієць Лев Диякон, став спочатку X століття розчленуватись як по фронту, так і глибину на центр "чоло" і два крила (полки правої і лівої руки). Наявність, як мінімум, сили опору і полегшувало

управління ним.

При розподілі сил в бойовому порядку враховувалась якісна відмінність різних категорій військ. Розташування кращих відбірних сил в резерві і на флангах дозволяло здійснити маневр на оточення. В зв'язку з розчленуванням бойового шикування на полки більшого значення в порівнянні з попередніми часами, набула їх взаємодія з застосуванням метальної зброї.

Для української тактики того часу характерною рисою було знищення ворожих сил одним потужнім ударом. Для кожної частини війська було почесно вступити першою в бій, тому що перший наступ давав нагоду воїнам і воєводам як найшвидше визначитись.

"Русь є скора до бою", - характеризує галицьке військо угорський воєвода Филя, - "але витримаємо їх наступ, бо на довгий час на січу не витривалі вони".

Тактику такого сильного удару називали "руський бій" і вважали її за характерну ознаку українського війська.

Остаточна ж перемога досягалась загальними зусиллями піхоти і кінноти, всіх частин бойового ладу. Результат бою, як в давні, так і в пізніші часи, вирішувався рукопашною битвою.

Своєрідні тактичні засоби були вироблені в боротьбі з кочівниками, які широко застосовували рухливі форми бойових дій.

Князі та воєводи, щоб запобігти несподіваному нападу, створювали сильні передові загони з завданням активно вести розвідку на значному віддаленні від своїх головних сил, а також завдати стрімких ударів передовим частинам ворога. Захопивши ініціативу в свої руки, передові загони забезпечували моральну перевагу сил і створювали сприятливі умови для вирішального розгрому головного угрупування ворожого війська.

Деякі полководці застосовували також з успіхом тактику, яка відрізнялась від традиційного способу боротьби з супротивною стороною в відкритому польовому бою, а саме - тактику повільних рухів, відступів, різних маневрів, щоб утомити ворога.

Для війська, що упорядкувалось до бою, і чекало зустрічі це було дошкульніше, ніж сам бій. Наприклад, в поході на Галичину в 1144 р. Ізяслав Мстиславович чекав наступу Володимирка на Рожному Полі (на верхів'ях Серету), але галицький князь відступив на Гологори і таким чином перекреслив плани свого противника. Не день і не два доводилось витратити, щоб розшукати ворога, який уникав бою.

Велике стратегічне і тактичне значення в період війни мали городи. Деякі з них стояли на стратегічних шляхах і ворог в своєму поході змушений був біля них затримуватись.

Городи давали також захист війську, коли воно не могло встояти перед ворогом і змушене було відступати. Боротьба йшла від одного города до другого. Взагалі, українське військо залишало після себе блискучі зразки облогового мистецтва і фортець того часу.

Особливо пам'ятна в цьому відношенні оборона князем Святославом Доростолу з багаточисельними загальними і невеликими вилазками.

Але не завжди була можливість займати оборону в умовах города, тому деякі полководці, серед них такий досвідчений воїн як Данило Галицький наказував війську ставати в відкритому полі.

В поході на ятвягів у 1251 р. військо, як пише літопис, -«прийшло на р. Олеп і хотіло стати на тісних місцях, коли побачив це князь Данило, скрикнув: «О, мужі воєнні, чи ви не знаєте, що за укріпленням для християн є простір, а для поганих тіснота, частокіл править за оборону? І прийшов у чисте поле і там став обозом».

Зрештою кожен полководець добирав собі способи боротьби відповідно до місця й обставин.

Полководці

І саме від особи полководця в ті часи залежав успіх воєн. Це обумовлювалось тим, що не було організованих відповідальних штабів, князь мав повну владу і ініціативу в своїх руках, сам складав воєнні плани, під його керуванням відбувались всі воєнні операції. І в тому, що історія України княжої доби відмічена частими успіхами, що на провідних місцях було багато визначних і талановитих полководців.

У першу чергу це князі, про воєнні походи яких йшла мова вище. При князях і в їх заступстві воєнне діло вели воєводи, що теж немало зробили для розвитку українського військового мистецтва. За часів Ігоря і Святослава це були варяги Свенальд, Ікмор, Вуєфаст. За Володимира на чолі війська стояли вже воєводи слов'янського походження Добриня й Путята. За Ярослава водили київський флот на Царгород Вишата й Іван Творимич. Данило також мав цілий штаб досвідчених воєвод, яким доручав керівництво в різних походах. Найвизначніші з них - тисяцький Дем'ян, дворецький Андрій і печатник Кирило.

У безперестанних війнах, походах та боях виробилась еліта українського війська, його цвіт - лицарство. До найважливіших рис лицаря належали хоробрість, відвага, взаємодопомога, також вірність князеві.

Літописці з пошаною називають імена бояр і «простих мужів», що визначились в боях і полягли геройською смертю. Воїнів, що полягли в бою, військо ховало особливо святочно. У давніх язичних часах на місці поховання насипали високі могили. Такі могили мали всі перші князі-завойовники: Аскольд - у Києві, Олег - десь під Києвом, Ігор - недалеко від Коростеня, де його вбили древляни.

Пізніше почали ховати загиблих князів у церквах. Літописи подають описи таких захоронень. В бою з половцями під Києвом 26 травня 1093 року утопився в р. Стугні молодий князь Ростислав Всеволодович. Тіло його «забрали, принесли до Києва і плакала на ньому мати його, і всі люди жаліли його дуже через молодість його; і зібралися епіскопи, попи й чорноризці, та співаючи звичайні пісні, поклали його в церкві святої Софії».

Наші лицарі, хоч і не так вирізнялись зовнішністю, як на Заході, але в своїй бойовій здатності не стояли нижче, ніж західні лицарі.

Завершуючи викладення даного матеріалу, слід проаналізувати, яке ж місце і значення мало військо в політичній системі перших українських держав.

Військо добувало державі силу й могутність. У воєнних змаганнях встановлювались і утримувались кордони держави. Кордон від степу визначали наші князі в боротьбі з дикими ордами. Західний кордон Галицької держави встановився в пограничних війнах з поляками. Де не було пущ і інших природних перешкод, там кожна держава пильно своїм військом стерегла свої межі.

Війни забезпечували державі добробут і значення серед сусідів. Вже перші походи на Чорне море і Візантію мали за мету, інтереси нашої торгівлі і закінчились договорами Олега й Ігоря.

Давньоруська держава завдяки своїй воєнній силі мала славу у всій Європі. Княжий двір у Києві прославляли найславетніші лицарі. Так, норвезький королевич Геральд Сміливий вважав для себе за велику честь служити у Ярослава Мудрого і одружився з його донькою.

Зрештою, війни, які велись за оборону українських земель від зовнішнього ворога, надзвичайно сприяли внутрішній консолідації держави.

Якщо перші князі - завойовники тільки примусом залучали племена до державного зв'язку (Ігоря, Олега), то наступ ворогів з усіх сторін, особливо наїзди диких кочівників, виявили потребу в сильній державі.

Спільна небезпека єднала племена й землі, примушувала забувати внутрішні чвари і ставати в один фронт боротьби проти ворога.

В цих війнах розвивалось почуття патріотизму, солідарності, відповідальності за долю країни.

Таким чином, військо було тим цементом, що зв'язував народну боротьбу в свідому державну силу.

Питання для самоконтролю.

1. Який суспільний устрій панував у кіммерійців в період з V до початку VII ст. до н.е.? Чим це було обумовлено?

2. Виділіть основні особливості скіфської держави, як воєнно-політичного утворення. Розкрийте сутність воєнної організації скіфів.

3. Зробіть порівняльний аналіз політичних утворень кіммерійців, скіфів та сарматів. Які були особливості їх військових організацій?

4. Розкрийте відмінні риси перших слов'янських утворень. Охарактеризуйте їх суспільний і політичний лад.

5. В чому полягала відмінність воєнних організацій скіфів та ранніх слов'ян?

6. Які зміни відбулися у воєнно-політичній організації слов'ян за князювання Святослава (964-972 рр.)?

7. Яким чином позначився вплив варягів на розвиток слов'янського війська?

8. Охарактеризуйте риси княжої дружини (принципи її формування та соціальний характер).

9. Коли відбулося зведення слов'янських законів в єдиний державний акт? Яке це мало значення для їх державності?

10. Назвіть основні особливості розвитку воєнної організації слов'ян (відповідно до періодизації політичної історії Київської держави).

11. Що слугувало передумовами утворенная Галицько-Волинського князівства?

12. Яку зовнішню та внутрішню політику вели князі Галицько-

Волинської держави?

13. Охарактеризуйте розвиток військового мистецтва в війнах київських та галицько-волинських князів.

Список використаних джерел:

1. Багринець В. М. Коли і як виникли назви Україна, українці. — Ужгород. 1997.

2. Баран В., Козак Д., Терпиловський Р. Походження слов'ян.

— К.. 1991.

3. Брайчевський М. Ю. Походження Русі. - К., 1968.

4. Брайчевський М. Ю. Походження слов'янської писемності.

— К., 1993.

5. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1998.

6. Історія русів.— К., 1991.

7. Котляр М. Історія України в особах. Давньоруська держава.

— К., 1996.

8. Крип'якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. - К., 1984.

9. Крип'якевич І. Історія України. - Львів, 1992.

10. Крип'якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З., Думін О., Шрамченко С. Історія Українського війська. Т.1-2. - Київ: Варта, 1994.

11. Крип'якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Історія Українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) / Упорядник Б.З.Якимович. - 4-те вид., змін. і доп. - Львів: Світ, 1992. -712с.

12. Кром М.М. Меж Русью и Литвой. Западнорусские земли в системи Руссо-литовских отношений конца XV - первуй трети ХVІ вв. - М., 1995.

13. Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення: Навч. посіб. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: Знання-Прес, 2004. - 390с.

14. Пріцак О. Походження Русі. Стародавні скандинавські джерела. — Т. 1., — К., 1997.

15. Рьібаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII—ХІІІ вв. - М.. 1982.

16. Скифь. Хазарь. Славяне. Древняя Русь... — СПб., 1998.

17. Скрипник М.О., Домбровська Л.Ф., Красовський В.М. та ін. Історія України: Навчальний посібник. Під ред. М.О.Скрипника. -Київ: Центр навчальної літератури, 2003. - 367с.

18. Історія України: Посібник / За ред. Г.Д.Темка, Л.С.Тупчієнка. - К.: Видавничий центр «Академія», 2002. - 480с.

19. Черкащина Н.К. Історія України: від давніх часів до сьогодення: Навчальний посібник. - К.: ВД «Професіонал», 2005. -384с.

20. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій: Навчальний посібник. - К.: Либідь, 1999. -480с.

                           
Початок ст.1 ст.2 ст.3 ст.4   ст.5    ст.6