Таємна січ -  Кампот
  Головна сторінка
Цікава Україна
Праці істориків
Усі розділи
Новини
Пошук
Словники
Книги
Автори
Допомога
Завантаження
Про проект
Контакти
 
   

В розділі періоди:
 

Реклама в розділі
Реклама в розділі періоди
 
  Нове:

Нариси воєнно-політичної історії України

Буквар Івана Федоровича

Атлантида в Криму!

Вовчухівська операція УГА

Чи був Мазепа зрадником?

 
  Цікаво:
А чи знаєш ти, що Характерники живуть серед звиайних українців...
читати далі..
 

Реклама
 
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ / Всі книги / Нариси воєнно-політичної історії України

Розділ ІІІ

ДЕРЖАВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ.

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА 1917-1921 РОКІВ

 

3.1. Воєнно-політична обстановка на теренах України наприкінці XIX – на початку ХХ століття

3.2. Організація Українських Січових Стрільців

3.3. Падіння самодержавства і активізація українського військового руху.

3.4. Збройні формування Центральної Ради в боротьбі за українську державність

3.5. Українська держава часів Павла Скоропадського

3.6. Основні напрямки державної політики Директорії УНР

3.7. Боротьба на українських землях у 1919-1921 роках ЗУНР

 

3.1. ВОЄННО-ПОЛІТИЧНА ОБСТАНОВКА НА ТЕРЕНАХ УКРАЇНИ НАПРИКІНЦІ XIX - НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

У 90-х роках XIX ст. національно-визвольний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. Саме там, значно раніше ніж в проросійській Україні, на ґрунті діючих суспільно-політичних течій почалася політизація українського національного руху, створення перших політичних партій, формування їхніх програм, ідеї самостійної України. Національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає в широкі маси. Це створює умови для формування масового політичного руху з сильним національним забарвленням. Першою такою партією стала заснована 1890 р. в Галичині русько-українська радикальна партія (РУРП) на чолі з І. Франком та М. Павликом. У своїй діяльності радикали прагнули поєднати соціалізм з вираженням українських національних проблем, захистом інтересів українців Галичини. Уперше в історії українського руху вони висунули й аргументували постулат політичної самостійності України. Згодом було створено нові партії: Українську національно-демократичну партію УНДП (1899 р.), - наймогутнішу і найвпливовішу в Україні, Українську соціал-демократичну партію -УСДП (1899 р.) і Католицький русько-народний союз (1896 р.), перетворений у 1911 р. на Християнсько-суспільну партію.

Діяльність цих партій сприяла активізації суспільно-політичного життя галицьких українців, впливала на подальший розвиток національного руху. Національно свідомі народні маси поступово стають реальною основою руху. Москвофільство втрачає зрештою свої колишні позиції. Остаточно стає на шлях національного руху греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким (1865-1944).

Початок ХХ ст. розпочався для галицьких і буковинських українців, одностайних у своїх національних змаганнях, посиленням боротьби за політичну незалежність. У 1900 р. в Галичині й на Буковині відбулися багатолюдні віча з вимогою об'єднання Східної (української) Галичини з Буковиною і створення із цих земель єдиного українського краю.

Активну участь у вічах взяла студентська молодь, яка підтримала необхідність державної самостійності українського народу. Тема української незалежності стала предметом дискусій на сторінках галицької і буковинської преси.

3 новою силою вічевий рух розгорнувся в 1905-1907 рр. У вічі, яке відбулося з вимогами загального, рівного, безпосереднього і таємного виборчого права у Львові 2 лютого 1906 р., взяло участь близько 50 тис. осіб, переважно селян. Під могутнім натиском народних мас правлячі кола імперії Габсбургів змушені були провести реформу виборчої системи, у результаті якої українцям вдалося обрати 27 представників українських партій до Державної ради і 29 - до крайових сеймів. Завдяки цьому українці дістали можливість обстоювати свої права в цих органах влади.

Значні здобутки національного руху й зростання незалежницьких настроїв у Галичині й Буковині стали притягальною силою для політичного підпілля й політичної еміграції з Наддніпрянщини. Пристановище і простір для політичної боротьби там знайшли політемігранти Д. Антонович, В. Винниченко, Д. Донцов, С. Петлюра, М. Русов та інші.

Створення політичних організацій та перших українських партій на східноукраїнських землях розпочалося значно пізніше. Влітку 1891 р. на могилі Т. Шевченка в Каневі група національно-свідомих студентів утворила таємне товариство "Братство тарасівців", ідеологами якого були Іван Липа, Борис Грінченко та Михайло Коцюбинський. Члени товариства вимагали широкої автономії України, захисту соціальних та культурних прав її народу, критикували старше покоління українофілів за аполітичність і культурну обмеженість. У 1900 р. в Харкові виникає перша політична партія в Наддніпровї - Революційна українська партія (РУП). згодом появляється низка партій, частина з яких утворилася з груп, які вийшли з РУП. Це Українська народна партія (1902 р.) на чолі з М. Міхновським, Українська соціал-демократична спілка (1905 р.) на чолі з Меленевським. У тому ж 1905 р. основна частина РУП на чолі з М. Поршем, В. Винниченком, С. Петлюрою перетворюється на Українську соціал-демократичну робітничу партію. Вона мала вплив переважно в інтелігентських колах і серед робітників дрібних підприємств Правобережжя. У 1904 р. виникають партії демократично-ліберального спрямування, зокрема Українська демократична партія на чолі з Є. Чикаленком. Восени цього ж року окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій -Українській радикальній партії (УРП).

Боротьба проти царського самодержавства, що посилилася на початку ХХ ст., спричинила певні позитивні зміни в українському національному житті. Так, було скасовано Емський указ 1876 р., відкрито нові кафедри українознавства в Одеському і Харківському університетах. В українських містах та містечках розгортається мережа філій товариства "Просвіта". У 1905 р. вийшла перша в Росії україномовна газета "Хлібороб", а з 1906 р. почала виходити щоденна газета "Рада". У 1907 р. в Києві утворилося Українське наукове товариство. У 1908 р. частина активних діячів українських політичних партій об'єднуються в Товариство українських поступовців (ТУП), яке мало широку мережу місцевих громад, що займалися переважно культурно-освітньою діяльністю. Політичною платформою ТУП була вимога української автономії та конституційного парламентаризму в Російській імперії. Необхідно зауважити, що на відміну від українських партій у Галичині, більшість українських партій підросійської України, за винятком УНП на чолі з М. Міхновським, стояли не на самостійницьких, а на автономістських позиціях з умовою перетворення Російської імперії на федерації вільних народів.

Окрім того, як у Галичині, так і в Російській імперії, майже всі партії були лівого спрямування. І майже зовсім не було правих, консервативних партій, які б стояли на патріотичних позиціях і мали реальний досвід у сфері управління. Більшість діячів українського руху Наддніпрянщини, будучи літераторами, вченими-гуманістами, широко пропагували ідеї "соціальної неповноти" українців. Натомість ідеолог українського консерватизму В. Липинський обґрунтував вирішальну роль шляхти в процесі формування української державності та закликав її боротися за відродження України. Дещо поміркованішими і вільнішими від соціальних утопій, ніж наддніпрянці, були українські діячі в Галичині, діяльність яких охоплювала широкий спектр життя - від сільських кооперативних кас і банків до участі в роботі Австрійського парламенту та Галицького сейму, що згодом дало їм можливість спертися на широку підтримку різних верств населення і домогтися реальних результатів у соціально-економічному житті та у сфері управління.

Перша Світова війна, в якій Росія і Австро-Угорщина виступали в протилежних військово-політичних коаліціях, була справжньою трагедією для українського народу. Протягом цієї війни, що палала не тільки на Балканах - у "пороховій діжці" Європи, Східна Галичина, Північна Буковина і частково Закарпаття стали ареною військових дій, унаслідок чого зазнали страшних збитків від руйнувань і спустошень. Чимало районів було зруйновано дотла, населення евакуйоване, а їхнє господарство та майно втрачено. У запеклій Галицькій битві, яка тривала з 19 серпня до 4 жовтня 1914 р., австро-угорську армію було розгромлено, вона втратила більш як 336 тис. солдатів. Галичину й Буковину окупувала царська Росія. Однак у квітні 1915 р. австро-німецькі війська змусили російську армію відступити з Галичини.

3а сім місяців окупації царська адміністрація робила все, щоб придушити національно-визвольний рух галичан. Правлячі кола Росії вважали приєднання західноукраїнських земель одним із завдань війни. Про це відверто заявив перший російський генерал-губернатор Галичини граф Г. Бобринський: "Галичина і Лемківщина - споконвіку коріння частина однієї Великої Русі. Весь устрій повинен бути заснований на російських засадах. Я буду запроваджувати тут російську мову, закон і устрій". Справді, окупанти нищили все, що було українським: гімназії, культурно-освітні установи, господарські й спортивні організації, які створювалися десятиріччями. Натомість почала здійснюватися насильницька русифікація регіону, який жив більш-менш вільним національно-культурним життям за цісарської влади. Тисячі борців за національне відродження було депортовано до Сибіру. Почалося переслідування греко-католицької церкви. Одним із перших ув'язнили митрополита Андрія Шептицького, який з 1900 р. очолював греко-католицьку церкву Галичини. Перебував він в ув'язненні аж до Лютневої революції 1917 р.

У цій національній трагедії українського народу ганебну роль відіграло галицьке москвофільство. Воно допомагало царській адміністрації вишукувати і арештовувати діячів українського національного руху, руйнувати осередки культури. зійшовши до ролі нікчемних перевертнів, москвофіли втратили будь-який вплив на галичан.

Шовіністична політика царської окупаційної адміністрації в Галичині так шокувала демократичну громадськість Росії, що відомий політичний діяч П. Мілюков назвав її у Державній Думі "Європейським скандалом".

27 липня 1914 р. українські партії утворили у Львові єдиний об'єднаний представницький орган - Головну Українську раду в складі національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної партій. Головою ради обрали К. Лівицького. Рада закликала всіх українців "стати єдинодушно проти царської імперії -історичного ворога України". Згодом Головна українська рада створила Центральну бойову раду, яка звернулася до австрійського уряду з проханням дозволити сформувати національну військову організацію - легіон Українських січових стрільців (УСС). Протягом двох тижнів на звернення відгукнулося більш як 28 тис. національно-свідомих юнаків, багато з яких належали до організацій "Січ", "Пласт" і "Сокіл". Це надзвичайно занепокоїло насамперед впливові польські кола. Розглядаючи всю Галичину як складову частину майбутньої Польської держави, вони не могли погодитися з тим, щоб на цій території були великі українські збройні формування. Під тиском польських політиків австрійський уряд обмежив чисельність легіону двома тисячами. Це було перше українське військове формування того часу, яке в складі австро-угорської армії брало активну участь в бойових діях. Українські січові стрільці вели успішні бойові дії в Карпатах, на Поділлі і повсюди вкрили себе невмирущою славою.

 

3.2. ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ

Ідея військового вишколу молоді зародилась ще наприкінці ХІХ ст. серед самої молоді, її започаткували та почали, здійснювати в таємних, чи напівтаємних середньо-шкільних і університетських пластових та освітніх гуртках. Але коли помітно загострилося суперництво між Росією й Австрією, а конфлікт між ними став неминучим, ідея, виплекана в душах української молоді, знайшла відгомін і в політичних колах і серед тодішніх спортивних товариств, Січей і Соколів.

Так, у Галичині зароджуються пожежно-фізкультурні товариства "Сокіл" та "Січ". Перше товариство "Сокіл" було організоване в 1894 р. з ініціативи інженера В. Нагірного, а першу "Січ" створив відомий громадсько-політичний діяч К. Трильовський у селі Завалля біля Снятина (тепер Івано-Франківська область) 1900 р. Вже перед Першою світовою війною в Галичині налічувалося близько 900 сокільських організацій та понад 10001 "Січей". Цей рух поширювався і на Буковині. Вихована на ідеї, що справа майбутнього самовизначення та оборона її законних прав можлива лише власними силами, галицька молодь починає ставитися серйозно до військово-патріотичного виховання.

Щоб провадити військове навчання, учні львівських середніх шкіл у 1911 р. створили таємний гурток "Пласт". Засновниками і провідними діячами цієї організації були майбутні старшини Українських Січових Стрільців П. Франко, О. Степанівна, В. Кучабський, Р. Сушко, О. Яримович та ін. З цього гуртка вийшли І. Лизанівський, Ю. Охримович та ще кілька юнаків, які 1913 р. виїхали до Києва і пропагували там ідею військового виховання серед молоді Наддніпрянщини. Аналогічні військові товариства створювали в Галичині й поляки. Завдяки старанням К. Трильовського в 1913 р. затверджено статут січової організації на зразок аналогічного польського "Стшельца".

Серед українського жіноцтва військово-патріотичний рух очолила Костянтина Малицька. З різних жіночих організацій утворився "Жіночий Організаційний Комітет", який видав відозву, почав займатися створенням санітарних курсів, збирав кошти для цієї справи. Зібрані комітетом 9 тис. корон були одним із перших грошових внесків. Окрім того, галицькі дівчата вступили у стрілецькі лави: Олена Степанівна, Софія Галєчко, Павлина Михайлишин, Ганна Дмитерко здобули славу в майбутніх боях.

Керівництво стрілецькими товариствами здійснював Український Січовий Союз. Пізніше у Львові створено й інші проводи - окрему секцію при товаристві "Сокіл-Батько" та студентську організацію "Січові стрільці - ІІ". Аналогічні товариства створювалися в провінції. Найдіяльніші з них були в Бориславі, Ясениці-Сільній, Яворові та Сокалі. На той час їх налічувалося 96, частина з яких підпорядковувалася Січовому Союзові, а частина -"Соколу-Батькові", яким тоді керував відомий педагог і громадський діяч Іван Боберський. Успішно працювали товариства, якими керували: у Львові Р. Дашкевич, в Бориславі Ф. Левицький, у Сокалі О. Демчук.

15 грудня 1912 р. довірочні збори "Українського Студентського Союзу" вирішили почати військове навчання серед молоді, і 16 грудня Міжпартійний Комітет взявся випрацювати й передати владі на затвердження статут "Українського Стрілецького Товариства", Рівночасно "Український Січовий Союз" побивався про затвердження статутів для свого "Товариства Українських Стрільців", Коли обидва статути влада відкинула, голова "Січового Союзу" К.Трильовський виробив у галицькому намісництві затвердження іншого статуту "Товариства Січових Стрільців", що був майже вірним перекладом статутів польського "Стшельца". Після його затвердження 18 березня постає у Львові перше стрілецьке товариство "Січові Стрільці", до якого незабаром приєднуються товариства у провінції. Першим провідником "Січових Стрільців" у Львові став відомий львівський адвокат В. Старосольський, Його заступником - Д. Катамай, пізніші старшини УСС.

Товариства "Січових Стрільців" формально залишилися самостійні, цього вимагав статут, але насправді їх об'єднувала і керувала ними так звана Стрілецька Секція при "Українському Січовому Союзі". Незабаром до "Січових Стрільців" вступив і академічний стрілецький гурток, що його організували колишні члени середньо-шкільних пластових гуртків під проводом І. Чмоли. Та коли підчас праці академічне товариство не згодилося признати над собою верховодства "Січового Союзу", тоді він 25 січня 1914 р. заснував у Львові інше товариство під назвою "Січові Стрільці ІІ" (з того часу академічне товариство С.С. одержало число І), де головою вибрано Р. Шашкевича, пізнішого старшину київських Січових Стрільців. Крім цих обох осередків стрілецького руху восени 1913 р. постав у Львові ще третій - "Стрілецький Курінь".

Таким був початок на галицькій Україні стрілецький рух, що взявся пропагувати серед української суспільності ідею збройної боротьби і працювати для відновлення українських збройних сил. Змагання української молоді натрапляли спершу на великі перепони, переважно від краєвої адміністрації. Вона старалася зупинити новий рух, і втримати його бодай у "безпечних" і нешкідливих межах. Ідея військової організації з трудом промощувала собі шлях і серед власного громадянства. Оскільки воно, заняте тоді геть чисто культурною роботою й боротьбою за політичні права народу в Галичині, виявило для цієї ідеї мало зрозуміння. Та ці перепони ентузіазму української молоді не зменшили. Вона, не оглядалась на "тверезі" голоси старших, училась воєнного ремесла, невтомно популяризувала гасло "війна

за Україну" й за її державну самостійність.

Правда, ця праця не йшла спільно, в одній організації, вона розбивалася на три осередки, Але всі вони залишились в постійному контакті між собою і в деяких проявах виступали разом. До Січових Стрільців І належали самі студенти вищих шкіл і ця організація обмежувалась лише Львовом. Складом і програмою праці вона була наче школою старшин. Працювала вона у двох напрямках: над ідеологічним перевихованням молоді під гаслом збройної боротьби за самостійність націй над усебічною підготовкою своїх членів до воєнного ремесла.

Для цього студентська молодь вже на початку 1913 р. почала видавати ідеологічний журнал "Відгуки" під редакцією студента університету О.Кучерішки. Девізом цього журналу була "українська держава і збройна боротьба за її самостійність". Коли ще цілий 1913 р. військово-вишкільна праця Січових Стрільців-І була доволі слаба й обмежувалась головно теоретичними викладами, вже в шкільному році 1913-14 вона сильно оживилась. Крім теоретичних курсів, члени товариства відбувають боєві вправи, вчаться стріляти. Деякі члени (О. Квас, В, Кучабський, Б. Гнатевич та ін.) взялися складати українську військову термінологію й підручники. У висліді цієї праці появилися ще до війни в "Бібліотеці вічного революціонера" перші три підручники про кріси системи Манліхера і про військову картографію.

Так само і в "Січовому Союзі" йшла жива організаційна й вишкільна робота. Вже в 1913. р. постало кілька товариств у провінції, у 1914 р. їх число, не вважаючи на різні перепони адміністрації, значно зросло так, що до війни Союз нараховував 96. Дуже енергійно і з великим - успіхом працювали товариства переважно у Львові під проводом Р. Дашкевича, в Бориславі під проводом Ф, Левицького і в Сокалі під орудою О. Демчука та в Яворові.

Січові Стрільці-И у Львові гуртували переважно міський елемент, ремісників і робітників. Роботу проводили студенти університету, які творили в товаристві 1-у чету. Тут постала й окрема жіноча чета під орудою студентки університету О. Степанівної, пізнішого хорунжого УСС Січові Стрільці-И й бориславський відділ перші добули велику кількість крісів системи Верндля, Манліхера і Кропачка.

У березні 1914 р. об'єдналися обидві львівські січові організації, що сприяло поліпшенню організаційної роботи: поширилася мережа товариств у Львові й у провінції, заходами О. Семенюка та О. Демчука видано "Правильник піхотинця", що став першим бойовим статутом організації. Друкований орган "Сокола-Батька" - "Запорізькі Вісті" - публікував фахові статті з різних галузей військових знань.

28 червня 1914 р. у Львові відбувся січово-сокільський з'їзд, який присвячувався 100-й річниці від дня народження Великого Кобзаря. Під звуки оркестра вулицями міста пройшов багатотисячний похід "Соколів" і "Січей". Попереду йшли сокільські і січові стрільці, яких населення вітало квітами та вигуками "слава". Особливий ентузіазм народу проявився під час військових вправ на площі "Сокола-Батька", коли демонстрували свій вишкіл озброєні відділи стрілецьких організацій.

Саме в той день у Сараєві пролунали постріли, від яких загинули спадкоємець австрійського престолу, ерцгерцог Фердинанд з дружиною. А через місяць розпочалася світова війна. Другого серпня 1914 р. за участю українських політичних партій була створена Головна Українська Рада (ГУР), яка мала координувати всі політичні кроки з боку українського населення, піклуватися організацією військових частин. На чолі ГУР став Кость Левицький. Створено Українську Бойову Управу (УБУ) на чолі з Кирилом Трильовським. Вона повинна була безпосередньо вирішувати військові питання.

Для організації Українського легіону австрійська військова влада скерувала 6 офіцерів-українців, хоча УБУ висунула пропозицію виділити не менше 100 старшин. 6 серпня УБУ спільно з ГУР видали маніфест до українського народу, закликаючи молодь вступати в ряди Українських Січових Стрільців.

На звернення відгукнулося українське населення краю: селяни і робітники, урядовці й інтелігенція складали свої пожертви на організацію легіону. З добровольців у Львові сформовано першу сотню під командуванням І. Чмоли. Пізніше створено ще кілька сотень, зведених у два курені: першим командував Дмитро Вітовський, другим - Ераст Коник.

Однак, найбільші перепони зустріли тодішні провідники Стрілецтва саме там, де найменше того сподівалися - від австрійської військової влади. Під час формування легіону УСС проявилася подвійна політика австрійської влади - хоч уряд і дав дозвіл на формування української військової частини, водночас (до чого спричинилося багато австрійських урядників польської національності) на ділі не підтримував її організації. А план відправлення недостатньо підготовлених і не озброєних добровольців на фронт коло Почаєва і Радивилова міг призвести до повної ліквідації січових стрільців. Рішучий протест команданта легіону Т. Рожанковського врятував справу, однак йому довелося залишити свою посаду. На його місце призначено колишнього директора Рогатинської гімназії доктора М. Галущинського.

Коли австрійська армія під проводом генерала Брудермана програла 26 серпня бій з росіянами під Золочевим, і фронт відступив на Золоту Липу, розпочалась евакуація Львова. Тому 30 серпня опівдні всі добровольці, що зібрались у Львові, а було їх близько 2000 людей, від'їхали до Стрия. Туди ж, з'їхались всі добровольці з півдня й заходу краю. Це вперше усі стрілецькі добровольці зібрались разом, загалом - близько 10 тисяч чоловік. Місто було переповнене військами, тому січовиків примістили на Ланах, у передмісті Стрия. Того самого дня, коли УСС склали присягу, вони поспішно виїхали на Закарпаття, бо вже 2 вересня Львів зайняли росіяни.

Розширення впливу організації УСС. На Закарпатті УСС розмістилися в селах Страбичів і Ґоронда. Тут усі сотні зведено у два з половиною курені. Матеріальні умови були жахливі, стрільців озброїли рушницями старого зразка - крісами системи Верндля на один набій, які носили на шнурку.

І хоч військовий вишкіл був дуже короткий, все ж уже 10 вересня сотня під командуванням В. Дідушка вийшла на оборону карпатських перевалів: російське військо окупувало практично всю Галичину, і австрійське командування кинуло на оборону навіть резерви.

Із 2500 добровольців, що залишились після "реєстру" в Стрию, створено на Закарпатті 10 сотень по 220 людей у кожній. Вони ввійшли в два з половиною куреня, якими, до часу перших боїв, командували: І-м - Григор Коссак, ІІ-м -Михайло Волошин, ІІІ-м півкурінем - Степан Шухевич. Всі вони були лейтенантами (чотарями) запасу австрійської армії. Першими комендантами сотень стали: Василь Дідушок, Осип Семенюк, Осип Букшований, Іван Коссак, Роман Дудинський, Дмитро Вітовський, Осип Будзиновський, Сень Горук, Ераст Коник та Іван Баран.

У жовтневій офензиві 1914 р. брали участь лише 9 сотень, а після неї залишаються в полі всього 2 курені, один під проводом Г. Коссака, другий - С. Шухевича. Під час важких карпатських походів, коли легіон утратив найбільше людей через недуги, число сотень зменшилося до 6. Але вже в січні 1915 р. збільшено знову до 8 сотень і від бою на Маківці до 1916 р. він постійно залишається у такій кількості. Після реорганізації легіону 1916 р. в І-й полк Українських Січових Стрільців при ньому створюється ще сотня піонерів і скорострільна сотня; крім цього ще й окремі відділи мінометів і світильників.

Чисельний стан бойових формацій змінювався доволі сильно, залежно від втрат у боях та прибуття поповнення. Наприклад чисельність II куреня (Коссака) від 8 до 30 жовтня 1914 р. зменшилася з 807 до 401 людей (без старшин). Найсильніший був полк УСС перед боями за Бережани. Так, 25 травня 1916 р. полк нараховував загалом 47 (37) старшин, 1683 (1361) стрільців. Зі збережених актів важко устаноти загальну кількість Стрілецтва, можна лише з певністю ствердити, що на початку 1917 р. в головній книзі записано 7000 людей. До того самого часу у втратах записано 350 вбитих, 1200 ранених, 1500 полонених.

Після поразки в боях за Бережани, коли полк УСС втратив понад тисячу людей убитими, раненими й полоненими, а з Вишколу в поле вийшло всього 6 слабих сотень, які злучено в один курінь, з чотирма піхотними сотнями, 1 технічною, 1 будівельною і 1 скорострільною сотнею. Такий стан організації фронтової формації УСС залишився до листопадового зриву.

Комендантом легіону УСС до 14 березня 1915 р. був Михайло Галущинський. До того часу також Боєва Управа у Відні виконувала формальну роль верховного проводу УСС. Після реорганізації 1915 р. боєву формацію й Кіш підпорядковано команді корпусу Гофмана, інші формації підлягали безпосередньо місцевій військовій владі. Боєвими формаціями командували: до березня 1915 р. Григор Коссак, обома самостійними куренями - до серпня 1915 р. Коссак і сотник Василь Дідушок, полком - Г. Коссак і Антон Варивода (до 30.09 1916 р.).

Організація бойових формацій. Основною бойовою формацією УСС був курінь, який від серпня 1915 р. ділився на 4 піхотні сотні, сотні складалися з 4 чет, а чети з 4 роїв по 10-15 осіб. Середня кількість військовиків у сотні була 150-200 осіб. Сотні мали своїх ремісників (1 кравець і 1 швець), сотенного писаря, його помічника, по два телефоністи. Перший відділ скорострілів сформовано 16 червня 1916 р. під час позиційних боїв над Стрипою, який невдовзі перетворили на скорострільну сотню з 4 скорострілами системи "Шварцльозе", куди належало три старшини і близько 80 рядовиків. Командирами сотні скорострілів були хорунжий Ф. Черник, хорунжий В. Соловчук, четар О. Квас, під час перебування на Буковині - четар К. Третяк. Два відділи легких і важких мінометів, гранатометів і вогнеметів об'єднано в чету "боротьба зблизу". Цей підрозділ сформували у травні 1916 р., і командували ним хорунжий І. Рогульський, хорунжий О. Квас, хорунжий С. Никифорук.

До легіону УСС також належали такі допоміжні формації: Кіш УСС, Збірна станиця УСС у Львові, Поборова станиця УСС у Станіславові, три Комісаріати УСС на Волині і Збірна станиця УСС в Сиґоті на Закарпатті (діяла в 1916 р.). У Відні містилася "Бойова Управа УСС" та "Осередня Збірна Станиця".

У 1917 р. організовано відділ протигазової служби (командант четар І. Іванець). Технічна сотня була сформована з саперного відділу (створено у жовтні 1915 р.). Зимою 1916 р. її командиром був четар д-р І. Сіяк. У 1917 р. створено додатково будівельну сотню (команданти четар М. Гнатюк, згодом четар І. Цяпка).

Кінний відділ УСС сформовано в 1914 р. при кінному загоні мадяра сотника Фаркаша, який у березні 1915 р. приєднали до сотні. Однак до часу ліквідації у травні 1917 р. ця сотня ніколи не була належно укомплектована кіньми. Кіннотники переважно виконували розвідувальну і зв'язкову службу і лише раз вступили в бій з ворожою кіннотою на Поділлі у вересні 1915 р. З лютого 1915 р. в легіоні УСС організовано санітарну службу. Д-р І. Рихло і чет. д-р А. Беляй створили її на зразок санслужби в інших частинах австрійської армії. Санітарний персонал куреня налічував до 40 осіб.

Сотенний обоз складався з 4 возів і однієї польової кухні. Після зведення куренів легіону в полк УСС увесь обоз згрупували в одну польову обозну валку, що налічувала 70 возів і близько 150 коней. Господарчі відділи куренів складалися з інтенданта, який забезпечував сотням харчі, одяг та амуніцію, та ліквіданта, який проводив розрахунки і відповідав за касу. Ці обов'язки в сотні мали сотенні справник і писар.

Поповнення частин УСС здійснювала резервна сотня, яку називали Кошем. Кіш мав збірні пункти у Львові, Станіславові (тепер Івано-Франківськ), Сиготі та Відні. У Відні перебувала також Бойова Управа УСС. У 1915 р. на Волині організовано три Комісаріати Січових Стрільців - у Володимир-Волинському, Ковелі, Луцьку, які, окрім поповнення легіону, розпочали велику культурно-просвітницьку роботу, організували понад 50 народних шкіл, де викладали стрільці. Крім цього, Бюро культурної пропаганди Спілки Визволення України, яке очолював І. Крип'якевич, скерувало на Волинь кілька вчительок: Савину Сидорович, Михайлину Мудрицьку, Іванну Пеленську та ін. І лише після Берестейського миру у квітні 1918 р. Комісаріати УСС змушені були залишити Волинь, де вже мали високий авторитет і повагу населення.

Українські Січові Стрільці мали також Пресову Кватиру, яка виконувала обов'язки ідеологічного і культурно-освітнього відділу і мала свої відділи в полку, Коші, Вишколі.

Вишкіл (власне, він був навчальною сотнею) спочатку належав до Коша, а з листопада 1916 р. став окремою формацією, якою командували М. Тарнавський, пізніше К. Слюсарчук (в майбутньому викладач школи Червоних старшин у Харкові, репресований і знищений у 30-х рр.), С. Краснопера. В 1916 р. Вишкіл УСС підпорядкували вишкільній групі німецької Південної армії, де стрільці набували навичок під керівництвом німецьких інструкторів: частини УСС були найкраще вишколеним військом УГА.

До літа 1916. р. методи вишколу не відрізнялись нічим від тих, що їх вживали в інших австрійських полках. Але рівень підготовки в ньому був досить низьким - відчувалась нестача кваліфікованих інструкторів та часу. В УСС справа вишколу новобранців потерпала ще й тому, щодо весни 1916 року вишколом займалися старшини, що не були на фронті, а інструкторам, молодим стрілецьким старшинам, хоч вони й мали деякий воєнний досвід, не доставало потрібного ні теоретичного, ні практичного знання. Життя новобранців по селянських хатах і матеріальні недостачі не дозволяли навіть завести як-слід військової дисципліни. Тому в поле приходило доповнення погано вишколене і не забезпечене як слід. Коли матеріальні недостачі можна було доповнити в полі, то брак воєнного знання й дисциплін залишились надовго. Через те в боях і гинуло найбільше новобранців.

Справа відразу змінилась, коли німці взялися за реорганізацію навчання тих частин, що належали до Південної Армії. Щоб увести свої методи праці, вони за кожною групою закріплювали на деякий час своїх старшин і підстаршин.

Метода німецького вишколу була дуже проста тим, що вчила воєнного ремесла безпосередньо, практично та швидко, без зайвого баласту теорії. Наука тривала з 6 до 8 тижнів. За такий короткий час новобранець засвоював практичне знання всіх ділянок воєнного ремесла. Навчання майже всіх дисциплін здійснювалось рівномірно через цільовий розподіл предметів вишкіл був живий і цікавий. Хоч до нього введено пруський вишкіл - який вимагав чіткого виконання найдрібнішої вправи - вояки його не відчували, бо він був до дрібниць продуманий і ніколи не доводив до перевтоми. Метою нового вишколу було, згідно з вимогами новітньої війни, навчити новобранця стати самостійним боєвиком; тому-то найбільше часу присвячено науці одинцем. Цілоденне заняття тривало недовго, 6-7 годин, (чотири до обіду, дві - три - після обіду). Зате крім кількахвилинного відпочинку, між поодинокими годинами заняття, кожна хвилина була присвячена інтенсивній праці.

Вишколена сотня ставала до перегляду - іспиту, який зазвичай проводив сам комендант армійської групи, полку, а іноді принц. Це не була звичайна нарада, що обмежувалась на переході сотні перед фронтом начальників, а іспит підготовки кожного стрільця в усіх дисциплінах воєнного ремесла. Коли сотня добре здала іспит, виходила в поле, або, залишаючись у Вишколі, поповнювала сторожову службу, доповнювала знання бойовими вправами, бойовим стрільбами і т.п. Підстаршини й кандидати на підстарішин повинні були закінчити 2-х місячний підстаршинський курс, старшини, до сотників включно, засвоювали собі німецькі методи ви школу й доповнювали військове знання на старшинському курсі, під, проводом німецьких старшин.

Хоч яка інтенсивна була праця та високі вимоги до стрільців та інструкторів, завдяки зразковому порядкові й раціональному поділові праці, всім залишалось доволі часу на відпочинок і розвагу. Крім цього, при Вишколі був курс для неписьменних, курс німецької мови, виклади з історії та географи України, дискусії на політичні й суспільні теми, тощо. Тим то з рядів Стрілецтва виходили не лише добрі вояки, але і свідомі українські громадяни, щирі патріоти. Ця майже дволітня школа під умілою, досвідною рукою німецьких мілітаристів, виробила стрілецький стяг на добірну бойову одиницю, її пройшло близько 7000 чоловік, з яких вийшло багато добірних інструкторів, старшин і підстарший. Для пацифістично-настроєної галицької вітві українського народу це був великий добуток. На превеликий жаль у визвольних змаганнях цього досвіду для організації й вишколу українських армій не залучалось.

Феномен високої боєздатності і незламності, ідейної переконаності січових стрільців пояснюється також і тим, що більшість старшин, багато рядових стрільців мали закінчену вищу і середню освіту та сформований патріотичний світогляд. Серед старшинського складу налічувалося чимало осіб зі ступенем доктора наук.

Кіш УСС. Кожний австрійський полк мав у запасі кадру (доповняючу формацію). В кадрі збирались новобранці та виздоровці. Там їх вишколювали, чи перешколювали й посилали в поле для доповнення полків. Там "висуджували" (звільняли зі служби) неспосібних до воєнної справи. Нарешті в кадрі вели евіденцію всіх приналежних до полку.

Легіон УСС спочатку своєї кадри не мав. Не мав її офіційно, бо насправді в Ґоронді та у Страбичеві, після виходу сотень в поле, залишилось кілька старшин та небагато стрільців, нездатних до бойової служби. Після перших боїв у Карпатах та після зимового карпатського походу, в стоянці Стрілецької кадри збираюсь що раз більше тих, хто підірвав здоровя, поверталися з лікарень та таких, що погоджувалися з еміграції вступити у ряди Стрілецтва. Так з'явився збірний пункт Коша УСС.

У листопаді 1917 р. в Києві з-поміж стрільців, які потрапили до російського полону, й українців з російської армії, організувався Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців, який згодом став полком, а пізніше корпусом, групою. Зі своїми незмінними командирами Є. Коновальцем та А. Мельником ця формація була найдієздатнішою частиною Армії УНР.

Кіш, функціонально, поділявся на кілька відділів. Евіденційна канцелярія - вела списки всіх приналежних до легіону. Всі вони були вписані до т. зв. головної евіденційної книги.

У відділі новобранців - збиралися новоприбулі, до осені 1915 р. він був також і вишколом. Але влітку 1916 р. справи вишколу відділено від обов'язків Коша, цей відділ гуртував нововибранців лише переходово.

У відділі виздоровців - збиралися "висуджені", інваліди й ті, що видужували після ран та хвороб.

При Коші існував захист для недужих. Лікарями Коша були др. Іван Рихло, др. Кость Воєвідка в 1914,р., др. Володимир Білозор 1915.р. і 191 7.р., др. Володимир Щуровський 1916.р.

Порядок у стоянці Коша підтримувала станційна команда з малим відділом польової жандармерії. Всіма господарськими справами, не раз дуже чисельного Коша, завідував харчовий старшина та ліквіданг (рахунковий старшина).

Найбільше турбот завдавала команді Коша справа бранки новобранців. Легіон УСС, як добровольчий орган мав право вербувати лише тих, що не були зобов'язані до воєнної служби, тобто - юнаків до 18 років та чоловіків старших 50 років. Очевидно, що питання вербування до Кошу вирішувалося різними легальними й нелегальними способами.

Крім того, у Коші УСС створено однострій стрільців: введено стрілецьку шапку, так звану мазепинку, перероблено крій військової австрійської уніформи. Завдяки цьому в 1916 р. сформувався стрій українського вояка, що увійшов до історії українського війська. За проектом І. Іванця жіночий комітет у Львові виготовив стрілецький прапор з архангелом Михаїлом, в руці якого був щит з Галицьким левом, що підкреслювало єдність Галичини і Наддніпрянщини. Який, був посвячений митрополитом Андрієм Шептицьким 28 жовтня 1917 р. у Розвалові під Львовом.

Таким чином, після багатолітньої перерви легіон УСС став першою військовою формацією українців у XX ст. Невеликий кількісно, але сильний своїми ідеалами, готовістю до самопожертви в ім'я здобуття Україною своєї державності, за чотири роки Першої світової війни легіон став першорядною бойовою одиницею. Його діяльність була найкращою пропагандою ідей опори на власні сили, збройної боротьби за Українську державу. Крім цього, Січове стрілецтво на західних і східних землях України поширювало ідеї соборності, взаємодопомоги галичан і наддніпрянців, що було доведено в 1917 р., коли в Києві під керівництвом Є. Коновальця сформовано Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців -опору Центральної Ради. Легіон УСС став тією бойовою основою, завдяки якій у листопаді 1918 р. на західних землях розпочалася боротьба за визволення з багатовікового чужоземного гноблення західної гілки нашого народу, відбувся Листопадовий зрив, тривали подальші змагання за українську державність у 1917-1921 рр.

 

3.3. ПАДІННЯ САМОДЕРЖАВСТВА І АКТИВІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКОВОГО РУХУ

Лютнева демократична революція, що призвела до краху самодержавства в Російській імперії, не лише докорінно змінила політичну структуру суспільства, а й створила сприятливі умови для розгортання національно-визвольної боротьби колишніх російських колоній і відродження їхніми народами своєї державності. Серед них був і 30-мільонний український народ, який, втративши понад два століття тому державність, також гучно заявив про свої національні інтереси.

Очолили національно-визвольний рух в Україні партії, навколо яких гуртувались українські демократи різних ідейних переконань як соціалістичного, так і революційно-демократичного напряму. Виникла гостра потреба у створенні єдиного центру з відповідною програмою дій революційно-демократичних сил України. Таким центром стала заснована 7 (20) березня 1917р. Центральна Рада. Вона являла собою ліберально-демократичну організацію парламентського типу. За партійною приналежністю в Центральній Раді переважали українські соціал-демократи та есери, які становили близько 80% її складу. До неї входили також кадети, українські соціалісти-федералісти, меншовики і російські есери, представники єврейських партій і польських соціалістів. З ідеологічного погляду Центральна Рада мала чітко окреслену ліву орієнтацію. Саме представники соціалістичних партій посіли чільні місця в УЦР. Лідерами її стали М.Грушевський (голова Ради), В.Винниченко, С.Єфремов, С.Петлюра, М.Порш та інші.

Для кращого розуміння своєрідності розвитку національно-визвольної боротьби українців за свою незалежність слід відзначити характерні риси статусу України після падіння російського самодержавства. Напевне, найважливішою з них була та, що Україну правлячі кола Російської імперії розглядали як інкорпоровану її частину. Інакше кажучи, навіть натяк на неї як на завойовану країну не допускався, бо, на думку імперського уряду, міг продовжувати сумніви щодо ідеї "єдиної неподільної Росії". З приходом до влади Тимчасового уряду ситуація практично не змінилась. Вся його діяльність і надалі була спрямована на збереження єдиної держави. Та найголовнішим було те, що українське національне керівництво з огляду на свої соціалістично-федералістичні переконання, фактично було згодним з такою ситуацією. Так, УЦР протягом 1917 року відстоювала ідею автономії України у складі Російської держави. На думку В. Верстюка, - "...то була ідея, що діставалась їй у спадок від попередніх етапів національно-визвольного руху. Проте така ідея 1917р. широко підтримувалася масами. Було і історично некоректним звинувачувати УЦР в тому, що гасло автономії гальмувало розвиток українського національно-визвольного руху. Реалії 1917р. були такими, що більшість української інтелігенції перебувала під впливом подвійної лояльності, а населення здебільшого мало невисокий рівень політичної культури та національної свідомості, що лише формувалася. За таких умов успіх справи залежав не від радикальності поставлених завдань - самостійна Україна, - а від того, чи вдасться в масовій свідомості сформувати розуміння доконечності української державності, та при тому не наразиться на смертельний удар російської влади". Для тих, хто в 1917р. став біля керма українського руху, не виникало жодних вагань у питанні про сутність і характер процесів, що розпочались в Україні і мали завершитись, як вони сподівались, досягненнями стратегічної мети.

Беззастережно визначивши головною причиною революції в Україні національний момент і пов'язавши вирішення наявної суспільної суперечності з нагальною демократизацією всього укладу життя, вони були переконані, що революція має національно-демократичний характер. В.Винниченко вважав, що після лютневих подій в українському суспільстві відпали будь-які інші орієнтації (що існували раніше), крім однієї - "Всеросійська Революція, Справедливість". Лідер українських соціал-демократів через кілька років після цих подій з пафосом писав: «За 250 років перебування в спілці з Росією українство вперше в ці дні почуло себе в Росії дома, вперше інтереси цієї колишньої в'язниці стали близькими, своїми. Ми стали частиною, органічною, активною, живою, охочою частиною єдиного цілого. Всякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від революційної Росії здавалося смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де є таке забезпечення права всіх пригноблених, понижених і експлуатованих, як у Новій Росії?».

Так само, як і В.Винниченко, Голова УЦР М.Грушевський також був глибоко переконаний у тому, що і Росія в цілому, й Україна зокрема вступили в якісно нову стадію свого розвитку, коли відпала потреба оглядатися назад, а належало прямувати вперед, виходячи з нових реалій. "Ми домагаємося, - писав М.Грушевський , -державного права для українського народу в федерації народів Росії, широкої автономії України в її етнографічних межах, повноти політичного, культурного і національного українського життя". При цьому М.Грушевський вважав за необхідне підтримувати Тимчасовий уряд у його прагненнях закріпити й розвинути демократичний лад у Росії. Петроград мав переконатися у тому, що в Україні для нього немає загрози. Тимчасовий уряд, згідно з такою логікою, повинен був санкціонувати запровадження автономії для України. Лідери УЦР були переконані, що їхні домагання справедливі і цілком відповідають історичному моментові, завданням демократизації суспільного ладу в Росії і будуть із розумінням сприяти всією громадськістю, правлячими колами.

Всупереч неодноразовим лояльним заявам українських керівників щодо своєї вірності "єдиному революційному фронту", практично всі, без винятку, загальноросійські партії виступили проти їхніх навіть найпоміркованіших домагань. Особливо відверто ці голоси лунали, коли справа торкалась військових питань.

У перших документах Центральної Ради питання про збройні сили не порушувались. Тут, очевидно, крім усього іншого бралася до уваги його "делікатність", можлива негативна реакція центру. Навіть сама постановка цього питання могла спричинити жорсткі заходи з боку російського уряду. Проте саме життя, розвиток революційних процесів уже в перші тижні і місяці після лютневої революції змусили українських лідерів визначити свою позицію щодо проблеми створення національних військових формувань. Пожвавлення національного життя, сподівання на швидке розв'язання назрілих проблем викликали стихійний рух серед військовослужбовців-українців (як і серед солдатських мас інших національностей). Слід сказати, що в роки Першої світової війни через територію України проходили 2 фронти - Південно-Західний і Румунський, зосереджувались 2 військових округи - Київський та Одеський. Причому значну частину Харківської губернії і Донецького промислового району було включено до Московського військового округу. З метою не допустити концентрації українців у дислокованих тут військових частинах, військове міністерство систематично розпорошувало солдатів-українців по всіх фронтах. Далеко за межами України утворювались цілком українські полки, у той час як в Україні перебували російські. Так, 194-й піхотний полк у Москві і

Волинський полк у Петрограді були у своїй основі українськими. (Слід зауважити, що піднесеному сприйняттю лютневої революції серед української громадськості і війська сприяла поширювана інформація про те, що дуже велику, мало не головну роль у поваленні царизму відіграли укомплектовані переважно українцями Волинський та Ізмайлівський полки Петроградського гарнізону). Тисячі українців зосереджувалися у частинах, розташованих у Саратові, Оренбурзі, Казані, Гельсінфорсі.

Незважаючи на старання військових властей, їм було не під силу вивезти всіх солдатів українців за межі України, тому на початку 1917р. на Південно-Західному та частині Румунського фронтів і в тилових гарнізонах зосередилась значна кількість солдатів української національності. На Південно-Західному фронті українці становили 1/3, а на Румунському 1/4 частину його особового складу. На чорноморському флоті українці становили близько 65% від його чисельності .

На фронті й у тилу, на Україні й у Центральній Росії, на Кавказі й у Сибірі - скрізь, де служили українці, почалося створення українських комітетів, громад, клубів, товариств, почали виявлятися тенденції до утворення окремих українських частин.

"Військовий український рух, - пишуть автори відповідного розділу історії Українського війська, - виявив себе стихійно в парі з усім українським відродженням. Вояцька маса в численних постановах і резолюціях ставила домагання, щоб усі військові частини, які стояли на Україні, набирали з українців та щоб українські відділи з поза української території негайно перевести на Україну. ...Військові віча, маніфестації та свята, що відбувалися по різних стоянках на фронті та гарнізонах, розбуджували та підсилювали національну свідомість солдатів-українців".

На тлі зростаючої революційної хвилі, що порушила і армію, створилися сприятливі умови для наростання національно-визвольного руху в її середовищі. Це мало вкрай важливе значення для розгортання національно-визвольних змагань українців, оскільки тепер вони зливалися в єдиний потік боротьби за відродження своєї державності, а участь у ній мільйонів українських солдатів надавала їй неабиякого впливу та сили.

Перша Українська військова рада виникла у Петрограді. Своєю метою вона поставила формування українських військових частин. її активно підтримували офіцери і матроси української національності Морської школи в Петрограді. Вони виступили з вимогою розпочати формування українізованих частин і відправляти їх на Південно-Західний фронт, а також переводити матросів-українців на Чорноморський флот. На самому ж ЧФ навесні 1917р. організаційну роботу серед матросів української національності розгорнув Військовий клуб імені кошового Івана Сірка у Севастополі.

Найбільш активну діяльність серед українських партій в армії проводили угрупування самостійного напрямку. Саме вони почали робити перші кроки до закладення основ регулярної армії. Провідну роль у цій справі відігравав Микола Міхновський. Разом із своїми однодумцями - капітаном артилерії Ю.Ганом, підполковником В.Павленко, В.Отамановським і В.Євтимовичем - вирішив розпочати роботу, спрямовану на організацію українського війська.

6 березня М.Міхновський скликав перше українське підготовче віче Київського гарнізону, в якому взяли участь 211 осіб. Воно ухвалило розпочати створення регулярної національної армії. 9 березня відбулись перші збори солдатів та офіцерів Київського гарнізону. Вони вирішили надіслати Тимчасовому уряду звернення з вимогою визнання за ними права іменуватися "Організаційним комітетом для формування українського війська". Першим його головою був поручик В.Євтимович, а потім полковник М.Глинський. Події продовжували розвиватися швидко. 11 березня у Києві знову відбувся тисячний солдатський мітинг. Він затвердив резолюцію зборів від 9 березня і ухвалив організувати Український охочекомонний полк, а також обрав Тимчасове бюро із семи членів. 12 березня бюро створило Військовий комітет із депутатів від солдатів і офіцерів. Військова нарада, що відбулась 16 березня, вирішила заснувати у Києві українську військову організацію -Український Військовий клуб імені гетьмана П.Полуботка, а також приступити до формування національної армії.

У березні - квітні 1917р. рух за створення українських частин поступово починає охоплювати і діючу армію. На даному етапі він носив здебільш стихійний характер. Солдати української національності, виявляючи посилений потяг до самоорганізації в окремі частини, керувалися у своїй масі не стільки ідеями, як першочерговими практичними вигодами: перебування у рідному культурно-мовному середовищі, службою на батьківщині, можливістю мати тісніші контакти зі своїми родинами. В кінцевому підсумку все це сприяло утворенню національних частин, формуванню у них обов'язку перед рідною землею, увільненню їх від силою насадженої імперською ідеології "єдиної і неподільної Росії", котру треба всім захищати.

Варто зазначити, що такого розмаху руху українців в армії не чекали навіть лідери Центральної Ради. М.С. Грушевський писав: "Організаційні завдання, поставлені Українською Центральною Радою, програма українізації й ладу на Україні несподівано для багатьох викликали найбільший рух у війську, який послужив на найближчі місяці розчиною для українського руху. Само собою, в тім, що організаційна українська хвиля найсильніше пішла в військових кругах, не було нічого несподіваного - в війську взагалі зібрався самий цвіт, сама сила громадянства, і в російській революції взагалі військо виявило себе найбільше активно. Більше несподіваного було, що цей рух вилився в домагання формування нових українських військових частин та переформування і вилучення їх в осібній армії". На думку М.Грушевського, приводом до цього стало формування польських легіонів на території України.

Дещо інакше причини пожвавлення українського військового руху пояснював П. Христюк: "Щоб зрозуміти цілком цей надзвичайно сильний процес національного пробудження в широких сірих солдатських масах, треба мати на увазі те, що в складі нижчого старшинського персоналу російської армії було багацько колишніх учителів, переважно сільських народних шкіл. Українське народне вчительство було тим свідомим національним і демократичним елементом в армії, який допоміг проникнутись і розвинутись національному почуттю в українських солдатських масах". Свою позицію з приводу формування перших військових одиниць в Україні висловив і Д.Дорошенко: ".створення власної національної армії, як головної основи української державності - ось що було провідною ідеєю керівників руху. .це був здоровий національний рух ідейного характеру. Відроджуючи історичну національну традицію, цей рух логічно відроджував і традицію української державності: ідеал самостійної Української Держави сам собою вимальовувався перед очима провідників цього руху, і самої маси, яка за тими провідниками йшла".

З цього ставало очевидним, що тенденція військового руху, ті вимоги, що висувались із військового середовища уже на початковому етапі діяльності Центральної Ради не вписувались в її помірковані автономістські лозунги.

В той же час лідери Центральної Ради розуміли, що не зважати на військовий рух значило втратити свої провідні позиції в українському національно-визвольному русі взагалі. Це спонукало їх до більш рішучих і конкретних дій, зокрема таких, як створення у квітні 1917 року спеціальної військової комісії для завідування військовими справами, а також підготовка до проведення Першого Українського військового з'їзду.

Отже, можна зробити висновок, що український військовий рух стає не лише складовою частиною загальнонаціонального визвольного руху, а й його генератором. Саме у військових колах найгучніше лунали вимоги щодо найшвидшого визначення статусу України, і не лише автономно-федералістського, а й національно-державницького.

Очевидно, що підвалини української національної армії закладали не найвпливовіші українські партії, лідери яких очолювали Центральну Раду, а представники самостійницького крила національно-визвольного руху. Серед тогочасного українського політичного спектру самостійники, лідером у яких був М.Міхновський, займали правий фланг. їхнім кредом було будівництво міцної національної держави із сильним військом, яке б гарантувало її суверенітет. Саме завдяки їх діяльності український військовий рух набирав радикального державницького забарвлення. Звичайно, через свою малочисельність і неспроможність конкурувати із соціалістичними національними партіями їм не вдалося опанувати стихію українського військового руху.

Незважаючи на малочисельність, вони своєю діяльністю штовхали Центральну Раду до рішучих кроків, особливо в питаннях військової політики. Це, у свою чергу, породжувало недовіру Центральної Ради та її лідерів до тих військових організацій і формувань, що їх створювали самостійники. Вона постійно побоювалась, з одного боку, звинувачень її Тимчасовим урядом у сепаратизмі, а з іншого боку - можливості використання цих формувань для військового перевороту. Як покажуть подальші події, таке занепокоєння не було безпідставним, проте надмірне його перебільшення завдавало значної шкоди українському військовому руху. Постійне акцентування національними лідерами уваги на життєвій необхідності федерації України з Росією та іншими народами колишньої імперії само по собі ставило під запитання доцільність мати власні збройні сили. Таким чином, у поглядах на проблеми військового, як і, в цілому, державного будівництва, чітко окреслились 2 основні течії:

Соціалістична (або автономістично-федералістська) і самостійницька (національно-державницька). Найбільш послідовно соціалістичної позиції дотримувався лідер УСДРП В.Винниченко: "Не своєї армії нам соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій. Не українську регулярну армію нам треба організувати, а всіх українців-солдатів освідомити, згуртувати, організувати, українізувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу, а групу ту конструювати так, щоб це було українське народне військо, свідоме своїх народних, а не солдатських інтересів, щоб воно не було й не змогло ніколи бути силою в руках пануючих класів, до якої б нації вони не належали... Українська демократія повинна в цей час добре пильнувати. Українського мілітаризму не було, не повинно того бути й далі".

М.Грушевський також вважав, що ".нормальною формою охорони для держави демократичної є всенародна міліція".

На відміну від соціалістів, самостійницький табір постійно дотримувався однієї стратегічної лінії: військовий рух необхідно використати для створення національної армії, яка стане головною підвалиною для відродження суверенітету України. Типовим підтвердженням цього є слова М.Міхновського, сказані під час полеміки з опонентами від соціалістичних партій: "Коли розмежуємось з Москвою, коли вкопаємо граничні стовпи й збудуємо нову хату, а на сторожі нашої правди поставимо нашу силу - наші залізні полки.".

Як бачимо, погляди автономістів і самостійників ґрунтувалися на протилежних засадах. Очевидно, що основна маса українських солдатів і матросів не вникала глибоко у відмінності між двома ідеологіями. Скоріше їм здавалося, що всі українські партії змагаються до того, щоб вони повернулися в Україну, служили в національних частинах. На перший погляд, все так і виглядало. Насправді ж від результату боротьби обох напрямків в українському національно-визвольному русі залежали подальша доля і перспективи відродження держави і національних збройних сил. Великого розголосу набрали події, пов'язані із створенням першого українського полку. Коли надії на санкціоновану організацію цієї військової частини через відмову представників військового командування розтанули, самостійниками було прийняте рішення застосувати тактику "доконаних фактів". Солдати під керівництвом штабс-капітана Д.Путника-Гребенюка самочинно оголосили себе Першим Українським полком імені гетьмана Б.Хмельницького, обрали старшин і стали вимагати від командування направити полк на південно-Західний фронт.

У цій ситуації Центральна Рада вирішила не загострювати далі ситуації і піти на компроміс. У спеціальній резолюції з цього приводу за номером 25 від 15 квітня 1917р. зазначалось: "Щодо 3000 солдатів, які припадком, без усякої агітації з боку українських організацій, через недбальство воєнних властей зібрались у Києві і за прикладом польських легіонів домагаються формування їх в український полк, Центральна Рада не бачить іншого виходу, як сформувати з них український полк і задовольнити їх бажання вийти негайно на фронт в виді української військової одиниці. Інакше сей стихійний рух, не направлений в відповідному напрямі, може викликати заколот в тилу і на фронті і тим пошкодити справі оборони і укріплення нового ладу. Формування дальших українських частин має робитися тільки з запасних тилових, а не з фронтових частин. Приналежні до фронтових частин солдати, які б опинилися надалі в Києві, не можуть претендувати на формування з них окремих українських частин. Вилучення в осібні українські частини українських військових на фронті вважається бажаним, але в даний момент полишається вищим воєнним властям".

Слід зауважити, що спроби перешкодити формуванню першої української частини мали досить сильний зворотний ефект. Повсюдно проводились військові зібрання, з'їзди, обиралися Ради і комітети. Військовий рух охоплює дедалі більші солдатські маси як тилових, так і фронтових частин. Бурхливий його розвиток ставив на порядок денний заснування загальновизнаного військового органу, який би взяв на себе функції керівного центру щодо формування українських частин. Це питання мав вирішити Всеукраїнський військовий з'їзд, ініціатором скликання якого став клуб імені Полуботка. Підтримала його скликання і Центральна Рада.

Вся робота Першого українського військового з'їзду, що почався 5 травня 1917 року, проходила в гострих дебатах щодо шляхів державного і військового будівництва. Вкрай важливим моментом роботи з'їзду було створення керівного органу, що мав координувати й очолити національне військове будівництво. Ним став Український генеральний військовий комітет (УГВК). В ухвалі з'їзду "про українське народне військо і Український генеральний військовий комітет" було висунуто вимогу негайної "націоналізації" армії на національно-територіальному принципі", а також потреба організації Української Армії.

Зі свого боку представники автономістської течії, зокрема В.Винниченко та С.Петлюра, намагалися надати рішеннями з'їзду більшої поміркованості. В.Винниченко з притаманною йому красномовністю переконував делегатів у тому, що "Україні немає за що воювати, бо вона нікого поневолювати не хоче. їй треба тепер закінчити війну й улаштувати разом із російськими працюючими класами нове життя у спільній державі - Росії".

Під тиском УСДРП і УПСР з'їзд у своїй підсумковій резолюції записав: "Зважаючи, що всяка війна є справою не народів, а імперіалістичної політики пануючих класів, постійне військо як знаряддя панування буржуазних класів не відповідає змаганням народу, тому Український військовий з'їзд, закладаючи перший фундамент задля організованої збройної сили української демократії, ставить собі головним завданням, щоб Українська Армія стала по війні армією всього народу - народною міліцією".

Отже, Перший український військовий з'їзд, хоч і не означав цілковитої поразки самостійників, однак започаткував надзвичайно небезпечну тенденцію: відмову від створення регулярної національної армії.

Все ж з'їзд був важливим кроком щодо подальшої українізації війська. Як уже було зазначено, з'їзд створив УГВК, на чолі якого став Симон Петлюра.

Відомо, що реакція Тимчасового уряду на рішення з'їзду, що стосувались як питань автономії України так і питань українізації війська, було різко негативно. Він повністю відхилив ті мінімальні домагання, з якими звернулась до нього Центральна Рада. її лідери опинились перед непростою дилемою: або погодитись з Петроградом і відмовитись від українізації армії, передавши її долю на вирішення Всеросійського військового з'їзду (14 червня), або ж надалі продовжувати розпочату справу. Перше означало остаточну втрату лідерства в українському військовому русі, посилення у ньому позицій самостійників, друге - загрозу можливого відкритого конфлікту з Тимчасовим урядом. Існуючі на той час реалії змусили її обрати другий варіант. Відступ від прийнятих військовим з'їздом постанов означав би повну безпринципність УЦР, її слабкість як загальновизнаного національного лідера.

Зваживши на ситуацію, вона доручила УГВК розпочати підготовку до Другого військового з'їзду. Незважаючи на заборону О.Керенського, цей з'їзд все ж відкрився 5 червня 1917 року. Одне з перших питань, що постало на порядку денному з'їзду - це ставлення до урядового рішення про заборону його скликання. Центральній Раді не вдалося схилити з'їзд до поміркованої позиції. У схваленій резолюції з'їзд зажадав відміни рішень Тимчасового уряду і негайного визнання вимог, сформульованих Радою: "З'їзд пропонує Українській Центральній Раді з цього приводу до уряду більше не звертатись і негайно приступити до фактичного втілення в життя основ автономного ладу".

Що ж до власне військових питань, то з'їзд, засудивши позицію командування російської армії у справі українізації її частин, поставив перед ним вимогу затвердити Український Генеральний військовий комітет (його склад було доповнено десятьма особами) як "українську військову інституцію", заявив про обов'язковість рішень останнього для українських військових формувань. Комітетові також доручалось розробити докладний практичний план українізації армії, враховуючи, зокрема, процес створення загонів "Вільного козацтва", що набирав сили.

"Не підлягає сумніву, - зазначає В.Ф.Солдатенко, - що зростання напруженості у стосунках обох сторін було викликано шовіністичною політикою Тимчасового уряду, яку підтримувала великоросійська демократія. Це ображало почуття українців, породжувало зворотну оборонну реакцію, будило в масах бажання домогтися своїх прагнень, незважаючи на будь-чию протидію. Віддзеркаленням стану розвитку українського руху і став Перший Універсал, підготовлений і оголошений Центральною Радою спочатку на засіданні військового з'їзду (10 червня 1917р.), а потім усенародно".

Ухвалення Першого Універсалу, події, що його супроводжували, стали справді визначною віхою в розвитку української революції, українського руху, початком відродження України. Без сумніву можна сказати, що стимулюючою силою, яка підштовхнула українських лідерів до цієї акції, був військовий рух, який і надалі продовжував бути чи не найбільш активним чинником, каталізатором всього національного руху.

Однак, як відомо, подальші події, пов'язані з небажанням російського уряду визнати правомірність українських домагань щодо автономії, переговорний процес між Росією і Україною, певна поступливість у цих переговорах Центральної Ради, змусили її зробити деякий, можливо тактичний, відступ у своїй політиці. У Другому Універсалі, обнародуваному 3 липня 1917р., Центральна Рада відмовляється від негайного впровадження національно-територіальної автономії, згоджується на обмеження повноважень українського уряду - Генерального Секретаріату, поступається ще з деяких важливих політичних питань. (Дати коротку характеристику Другому Універсалу).

Саме у дні проголошення Другого Універсалу активізується діяльність самостійницького крила національно-визвольного руху. Осередком опозиційних настроїв і далі продовжував залишатись Військовий клуб імені П.Полуботка. зазнавши певних невдач на військових з'їздах, опозиція вирішила продовжувати активну діяльність, спрямовану на зміну політичної орієнтації Центральної Ради. Тепер М.Міхновський більшу увагу зосередив на розгортанні роботи поза Центральною Радою, безпосередньо у військах.

У липні 1917р. наступає кульмінаційний момент загострення стосунків між автономістами та самостійниками. Визначальною подією цього періоду стало повстання полку імені гетьмана П.Полуботка. Сталося так, що цей виступ припав саме на час ухвалення Другого Універсалу. Брак документів, непослідовність, непередбачуваність дій повсталих і тих, хто був до цього причетний, обумовлювали багато питань щодо перебігу і оцінки даних подій. Багато уваги дослідженню цього повстання приділив В.Ф.Солдатенко. Він вважає, що обнародування Другого універсалу ".дало додатковий привід силам, які були настроєні порівняно радикальніше, навіть більш екстремістські, виступити з нападками на Раду. І полуботківці були саме тим середовищем, де такі нападки, де крайні лозунги могли знайти особливу підтримку". Поява цього полку як і багатьох інших була стихійною. Однак скоро він потрапив під вплив самостійників. Наприкінці травня цей полк прибрав собі назву гетьмана Полуботка і був передислокований з Чернігова до Києва. Тут він мав бути доукомплектований і відправлений на фронт. Звичайно, не без впливу самостійницької агітації, особовий склад полку відмовляється відбувати на фронт доти, поки Центральна Рада і УГВК офіційно не визнають їх 2-м українським полком імені гетьмана П.Полуботка, а також закінчить свою роботу Другий український військовий з'їзд. Центральна Рада, виконуючи волю Тимчасового уряду, вживала всіх заходів, щоб локалізувати і загасити цей виступ. Не зваживши на вмовляння її емісарів, у ніч з 4 на 5 липня, більша частина полуботківців розпочала виконання накресленого керівниками повстання плану. План передбачав захоплення всіх найважливіших пунктів Києва, передусім Печерської фортеці й Арсеналу, Київської Ради робітничих депутатів, штабу КВО, товарної станції, державної скарбниці, банку, головної команди міліції, мостів на Дніпрі, адміністративних будинків тощо. Ці дії мотивувались таким чином: ".Ми українці-козаки, не можемо мати свободи лише на папері або півсвободи. По проголошенні І Універсалу (ми ІІ Універсалу не визнаємо), ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з російським урядом. Визнаючи Центральну Раду за свій найважливіший уряд ми поки що виганяємо зрадників з України без її відома. Коли все опануємо силою, тоді цілком підпорядкуємось Центральній Раді. Тоді вона порядкуватиме у Києві і по всій Україні як у власній хаті.".

З вищесказаного випливає, що полуботківський полк мав стати знаряддям своєрідного перевороту. Ця своєрідність полягала у тому, що керівники повстання не мали наміру усувати з політичної арени Центральну Раду. їхнім наміром було примусити її взяти в свої руки всю повноту влади в Україні, від якої вона сама відмовлялась. Незважаючи на деякі успіхи, повстання все ж таки було приречене на поразку. У значній мірі цю приреченість обумовив той чинник, що повсталих не підтримали інші українізовані частини, зокрема Перший богданівський полк. Д.Дорошенко вважає, що ".командир богданців Ю.Капкан був у курсі справи змовників, але не пристав до них, граючи у згаданих подіях подвійну роль".

Зрозумівши приреченість на поразку і розгром, повстанці погодились скласти зброю на руки полку імені Б.Хмельницького, що й сталося 7 липня. їхні керівники хоч цим намагалися продемонструвати своє невизнання місцевих органів влади Тимчасового уряду і підкреслити, що влада в Україні має належати Центральній Раді. Хоч виступ зазнав поразки, бо не досяг політичної мети, все ж вимога повсталих про визнання їх Центральною Радою 2-м українським полком імені гетьмана Полуботка була задоволена.

Свою точку зору щодо можливих наслідків повстання у разі його успіху висловлює В.Голубко: "Розстановка політичних сил в Україні на початку липня 1917 р. дає підстави стверджувати, що в даних умовах, за наявності авторитетного політичного центру, яким була Центральна Рада, повстання Полуботківського полку могло увінчатися успіхом і призвести до проголошення її самостійності". Цей висновок мотивує тим, що "...Російські війська були дезорганізовані провалом наступу на Південно-Західному фронті, а тому не могли б придушити повстання в Україні".

Поразка ж повстання у великій мірі зумовила поразку самостійницької течії. Виступ полуботківців дав привід лідерам Центральної Ради за підтримкою Тимчасового уряду нейтралізувати своїх опонентів. Командувач КВО віддав наказ про негайну відправку полуботківців на фронт. Серед відправлених був і М.Міхновський - найнебезпечніший опонент у справі військового будівництва та українського державотворення взагалі. До цього політичного діяча лідери УЦР ставились вкрай вороже. Згодом М.Грушевський неодноразово згадував його як "нашого українського фашиста", безвідповідального авантюриста тощо.

У липні 1917р. починався якісно новий етап українізації війська, етап, який можна характеризувати, як санкціонований, дозволений російськими військовими властями. Провал наступу на Південно-Західному фронті призвів до повної деморалізації армії. її розвал набрав небезпечних масштабів. Стомлені війнами солдати легко піддавались демагогічним гаслам більшовиків, які втягували їх у розпалювання громадянської війни. Україна, як прифронтовий район опинилась перед загрозою затоплення анархією, що сунула з фронту.

Верховний головнокомандувач генерал Л.Корнілов, призначений на цю посаду 19 липня 1917р., шукаючи шляхів виправлення ситуації в армії, прийшов до висновку про доцільність формування не лише військових частин, але й з'єднань за національною ознакою.

Власне, Л.Корнілов, був першим воєначальником високого рангу, який зважився на широке запровадження національних частин в армії. Він підписав наказ про українізацію десяти дивізій. Передбачалося українізувати 34-й та 6-й армійські корпуси, перейменувавши їх в 1-й та 2-й українські, а також поповнити українцями ще чотири корпуси, які зазнали найбільших втрат.

Так розпочався другий, санкціонований Ставкою етап українізації армії. На відміну від першого він набрав організованих форм і набагато ширших масштабів. Якщо раніше українізація обмежувалась запасними полками, а також іншими допоміжними тиловими частинами, то тепер охоплювала цілі корпуси. Найважливіше місце в українізації армії періоду літа 1917р. посідало формування 1-го Українського корпусу під командуванням генерала П.Скоропадського. (Дати коротку історію 1-го Українського корпусу).

На середину осені 1917 року в Росії все більш чіткіше вимальовувалися діаметрально-протилежні альтернативи подальшого розвитку революції і, відповідно, активізувалася діяльність політичних сил (радикально-соціалістичного напряму, яких уособлювали більшовики, та їхніх суперників, що намагалися втримати процеси в межах уже існуючої буржуазної демократії).

Жовтневе повстання під проводом більшовиків у Петрограді відбулося в той час, коли Українська революція з кожним днем потрапляла в дедалі скрутнішу ситуацію, зволікаючи з остаточним вибором шляху подальшого суспільного розвитку. Своєрідним відбиттям різного бачення варіанта такого вибору можуть бути оцінки Петроградських подій провідними діячами українського руху. Так, М.Грушевський зазначав, що більшовицьке повстання і "... організоване ними правительство "народних комісарів" не знаходило признання ні в армії ні в громадянстві". В.Винниченко дивився на це по-іншому. Він доводив закономірність перемоги більшовиків і пояснював це тим, що народні маси цілком підтримували їх.

Падіння ж Тимчасового уряду, на думку В.Солдатенка -".створило для Української революції, її політичного проводу сприятливу обстановку. Можна було миттєво реалізувати все те, чого не вдавалось досягти впродовж попередніх восьми місяців нервово-напруженої боротьби, запровадити в життя неурізану платформу формування автономного ладу в Україні. Кроки в цьому напрямку уявлялись тим важливішими, що їх дедалі наполегливіше вимагала українська демократія.

 

3.4. ЗБРОЙНІ ФОРМУВАННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ В БОРОТЬБІ ЗА УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВНІСТЬ

Величезні зміни, викликані більшовицьким переворотом у політичному житті України, потребували законодавчого оформлення. 7(20) листопада був виданий ІІІ Універсал, що проголошував утворення УНР у складі федеративної Росії. Хоча цей Універсал і орієнтував Україну на таку федерацію, проте він став важливою віхою у становленні суверенної української державності.

Спочатку це завдання вони намагалися вирішити легітимним шляхом. Широка агітаційно-пропагандистська кампанія, підрив внутрішньої єдності УЦР (показово - конфлікт між В.Винниченком та С.Петлюрою), зовнішній силовий тиск, що на думку більшовиків, мали забезпечити їм більшість серед делегатів Всеукраїнського з'їзду Рад. Спираючись на цю більшість, можна було вихолостити національний характер Центральної Ради та шляхом переобрання трансформувати її у ЦВК рад України, як більшовицький орган влади. Проте цей стратегічний план більшовикам реалізувати не вдалося.

Своєрідним каталізатором подій став Маніфест РНК до українського народу з ультимативними вимогами до УЦР, який надійшов 3 грудня 1917 року. В цьому документі, підписаному В.Леніним та Л.Троцьким, з одного боку, визнавалась УНР, а з іншого - робилися грубі втручання у її внутрішні справи. Чотири вимоги:

- відмовитися від дезорганізації фронту;

- не пропускати через Україну козачі частини на Дон;

- пропустити більшовицькі війська на Південний фронт;

- припинити роззброєння більшовицьких військ.

На роздуми відводилось 48 годин, у разі відхилення ультимативних вимог РНК оголошував УЦР "в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні".

У цей період 4 грудня у Києві почався Всеукраїнський з'їзд Рад, на якому більшовики мали намір, сформувавши свою більшість, переобрати склад Центральної Ради і змінити її політичний курс. Але їхніх сил для цього виявилось замало. Із 2,5 тис. делегатів більшовиків та їх прихильників було всього 127 чоловік. Вони залишили з'їзд та відбули до Харкова, де приєднались до з'їзду робітничих і депутатів Донецького і Криворізького басейнів. На цьому з'їзді, який став альтернативним київському з'їзду, було проголошено про створення УРР та її уряду (ЦВК).

Після проголошення у Харкові 11-12 грудня 1917 р. Української

Радянської Республіки (певний час вона також називалася Українською Народною Республікою) новоутворений більшовицький уряд (Народний секретаріат, до складу якого увійшли Артем (Ф.Сергєєв), Є.Бош, В.Затонський, М.Скрипник та ін.) негайно визнав Україну федеративною частиною Росії, поширив на її території чинність декретів російського Раднаркому (Ради народних комісарів - уряду Радянської Росії) і скасував усі закони й розпорядження Центральної Ради, звинувативши її в антинародній, дрібнобуржуазній політиці. Народний секретаріат дозволив також вивозити хліб з України до Росії. Більшовицькі організації в Україні розгорнули серед широких мас українства величезну агітацію, спрямовану проти Центральної Ради. Сприятливий грунт для цього створили помилки в діяльності Генерального секретаріату (український уряд виявляв нерішучість у розв'язанні основних соціально-економічних завдань; землі конфіскувалися та передавалися до рук селян повільно; страждаючи від нестачі грошей, УНР зберігала в недоторканності стару банківську систему; не було встановлено належного контролю над виробництвом. Збереглися старий судовий апарат, старе законодавство, система освіти і навчання).

10 грудня 1917 р. за наказом главковерха М.Криленка наступ на Україну (з Північного, Південно-Західного й Румунського фронтів) розгорнули підрозділи російських радянських військ під командуванням М.Муравйова, Р.Берзіна та І.Кудинського. Невдовзі в руках більшовицьких загонів уже були Харків, Полтава, Одеса, Чернігів, Катеринослав. Війська М.Муравйова стояли на підступах до Києва.

Російським радянським військам і червоногвардійським загонам Москви і Петрограда протистояли 10 тис. гайдамаків та студентські загони. Під Крутами Чернігівської губернії вони зазнали поразки й змушені були відступити.

У самому Києві більшовики підняли на збройний виступ робітників і службовців "Арсеналу", залізничних майстерень і Південноросійського заводу. Після п'ятиденного артилерійського обстрілу 26 січня 1918 р. війська М.Муравйова зайняли Київ. Внаслідок масового терору було знищено понад 5 тис. осіб. Пограбування банків, заборона українських грошей і довільна зміна цін на продовольчі й промислові товари призвели до паніки та анархії. Розпочався масовий вивіз продовольчих товарів до Росії.

Лише з 19 по 26 січня так званими продовольчими загонами російських військ було вивезено 363 вагони з продовольством, багато ешелонів з вугіллям тощо.

Захоплення більшовицькими військами Києва прискорило переговорний процес у Бресті. 22 січня (9 лютого) 1918 р. було підписано мирний договір між Україною, з одного боку, і Німеччиною та її союзниками, з іншого. Це змусило РНК Росії припинити війну з Україною і визнати її незалежність.

Щоб прискорити укладення мирного договору з Четверним союзом 9 (22) січня 1918 р. Центральна Рада своїм IV універсалом оголосила Україну самостійною державою. Цим і формально і юридично був закріплений самостійний статус УНР, яка фактично з моменту проголошення III Універсалу була створена і діяла як незалежна республіка.

8 (21) лютого німецька та австрійська армії почали просуватися вглиб України. Разом з ними йшли військові частини, що залишились вірними Центральній Раді. Радянські загони відступали. 12 березня німецькі підрозділи і війська УЦР увійшли до Києва, а до кінця квітня 1918 р. під їхній контроль перейшла вся територія України. На початку березня до Києва повернулась і Центральна Рада. У містах і селах України іноземні війська зустрічали досить стримано. Населення, переживши страхіття воєнних дій та розстріли, вчинені загонами Муравйова, не знало, чого можна чекати від німців і австрійців. У відозвах до населення УЦР наголошувала, що мета приходу іноземних союзних військ -відсіч більшовицької агресії та відновлення в Україні законної влади - Центральної Ради. Своє невтручання в українські справи декларувало і німецько-австрійське командування.

Попри сповідання Центральної Ради, дипломатичні домовленості і декларації Четверного союзу, німецько-австрійські війська, зайнявши всю Україну, почали втручатись у внутрішні справи молодої держави. 25 березня 1918 р. Німеччина та Австро-Угорщина підписали конвенцію про поділ української території на зони впливу: австрійську (Подільська, Херсонська, Катеринославська губернії та південно-західна частина Волинської) та німецьку (решта українських земель, включаючи Крим). Німецьке командування підпорядкувало собі централізоване управління залізницями та водним транспортом. Під спільний контроль союзників було поставлено кам'яновугільну та залізорудну галузі промисловості. В Україні було запроваджено німецькі воєнно-польові суди. Намагаючись прискорити вивіз продовольства, німецько-австрійська адміністрація вдалась до насильницьких реквізиції хліба, інших продуктів у селян. Це викликало численні конфлікти Центральної Ради, уряду УНР з німецько-автрійським командуванням. До того ж УНР не вдалось створити ефективних органів управління на місцях, що відчутно послаблювало вплив загальнодержавних структур.

Проти політики Української Центральної Ради, спрямованої на обмеження розмірів земельних ділянок, передачу ряду основних засобів промислового виробництва до загальнодержавної власності, виступали великі промисловці, землевласники, частина заможних селян. Зокрема, 25 березня 1918 р. хліборобський з'їзд, проведений з ініціативи Української демократично-хліборобської партії (УДХП), виступив проти аграрної політики Центральної Ради, висунув вимоги відновлення приватної власності, встановлення гарантованого мінімуму землі. Ці домагання не знайшли розуміння членів Центральної Ради.

Такі конфлікти використав П.Скоропадський - нащадок давнього українського гетьманського роду, генерал-лейтенант російської армії, один з активних провідників українізації армії, керівник "вільного козацтва", командуючий в 1917 р. всіма військовими частинами УНР на Правобережжі. У 1918 р. він створив і очолив політичну організацію "Українська народна громада", яка у контакті з Українською демократично-хліборобською партією і "Союзом земельних власників" розпочала боротьбу з УЦР за владу. Сили, очолювані П.Скоропадським, підтримали німецько-австрійські війська в сподіванні на встановлення в Україні більш слухняної і твердої системи управління. 26 квітня німецькі війська роззброїли українську дивізію синьожупанників, сформованих раніше в Німеччині з полонених українців. 29 квітня загін німецьких вояків, вдершись до зали, де йшло засідання Центральної Ради, заарештував декілька її членів, решту примусили залишити приміщення і розійтись.

Саме останнього дня УЦР ухвалила Конституцію Української Народної Республіки. Згідно з нею закріплювався державний статус України як суверенної демократичної парламентської республіки, громадянам якої гарантували широкі права і свободи, а національним меншинам - можливості для вільного розвитку.

Верховну владу мали здійснювати однопалатні збори як орган законодавчий і Рада народних міністрів як орган виконавчий. Передбачалося, що голова всенародних зборів здійснює всі чинності, пов'язані з представництвом Республіки.

Гетьманський переворот не дав змоги набрати цій конституції сили, але вона стала важливим теоретико-правовим здобутком українського народу, залишилась в історії як приклад мужності і послідовності у відстоюванні його інтересів.

Центральна Рада протрималася тринадцять з половиною місяців — із 17 березня 1917 р. до 29 квітня 1918 р. Її величезною заслуга в тому, що вона відродила в Україні державницьку свідомість, утворила Українську Народну Республіку, домоглася визнання прав українського народу на свою державу, свою культуру і свою мову.

Які ж основні причини падіння Центральної Ради? Це, насамперед, брак двох головних опор державності - боєздатної армії та адміністративного апарату. Лідери Ради нехтували створенням регулярної армії. Так, коли генерал царської армії П. Скоропадський надав 40-тисячний українізований корпус дисциплінованих вояків, її діячі заявили, що революція армії не потребує. Так само Центральна Рада відкинула можливість використання старого досвідченого чиновництва. Тому вона не мала ніякого апарату зв'язку з окремими місцевостями, особливо із селом, де зосереджувалося найбільше її можливих прибічників, а військових сил для боротьби за утвердження своєї влади не вистачало.

Поразку Центральної Ради зумовили нерозвиненість українського національного руху та відсутність достатньої кількості власних досвідчених кадрів, які переймалися б ідеями незалежної, соборної України і були б готові служити новій державі. Тому й не дивно, що в Центральну Раду входили переважно молоді інтелігенти, недосвідчені в практичній діяльності. Лише її голова -М. Грушевський - мав 51 рік. Його ж 22-річний заступник М. Шраг був студентом другого курсу Московського університету; провідник найбільшої партії соціалістів-революціонерів Ковалевський мав 25 років, С. Петлюра - 35, В. Винниченко - 38. Центральна Рада, Генеральний секретаріат у вирішальний момент, коли обиралися шляхи подальшого суспільного розвитку, ще не мали достатньо визначеної позиції. До того ж, Центральну раду роздирали конфлікти, гострі сутички, особливо між Винниченком і Петлюрою. Частина діячів Ради шукала компромісу з більшовиками, адже майже всі її члени були представниками українських соціалістичних партій і не виявляли рішучості в боротьбі за державність України. Навіть голова українського уряду В. Винниченко, котрого вважають гарним письменником, але поганим політиком, не раз пропонував проголосити в Україні радянську владу. "Якщо Україна не буде соціалістична, нам не треба ніякої" - заявляв він, хоча іноді приходив до невтішного висновку, що російська демократія закінчується там, де починається національне питання.

Підриву авторитету Центральної Ради сприяло її невміння розв'язати й аграрне питання, яке хвилювало більшість населення України. Уряд і Центральна Рада вважали, що розподіл землі між селянами - справа певного часу, а хлібороби вимагали негайного поділу поміщицьких земель. Селяни бачили, що десятки ешелонів з хлібом, м'ясом, цукром відправлялись до чужих країв, і почали виступати проти влади, звинувачуючи її у змові з німцями, котрі поводились як окупанти. Тому в опозиції до Центральної Ради перебували значні верстви сільського населення.

Усе це й зумовило падіння Центральної Ради і становлення гетьманського режиму в Україні.

 

3.5. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ЧАСІВ ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО

Навесні 1918 р. в Україні різко змінилася політична ситуація. Характерною ознакою цього було падіння авторитету Центральної Ради, розчарування населення в формах її правління, прагнення мати сильну виконавчу владу. По всій Україні проходять з'їзди та збори землевласників та підприємців, на яких ставилися вимоги створення міцної ефективної влади, скасування земельного закону й відновлення приватної власності. Німецьке та австрійське окупаційне командування ігнорувало Центральну Раду та її уряд, безцеремонно втручалося в дії українських органів влади. Австрійський посол в Україні граф Форгач пропонував навіть замінити український уряд німецьким генерал-губернатором. За цих умов у Києві в березні 1918 р. утворюється Українська народна громада (УНГ), яка об'єднала землевласників та колишніх військових. До складу УНГ увійшли також старшини Першого

Українського корпусу та козаки громадського об'єднання "Вільне козацтво".

29 квітня 1918 р. в приміщенні київського цирку проходив Всеукраїнський з'їзд Союзу землевласників, який репрезентував інтереси заможного та середнього селянства.

На з'їзді кандидатура Павла Скоропадського на посаду гетьмана дістала загальну підтримку. Він був одностайно проголошений гетьманом всієї України. Виступаючи на з'їзді, Скоропадський заявив, що він бере владу для того, щоб допомогти змученому народові, й запевнив, що в хліборобах він убачає головну силу України й спиратиметься на них у своїй діяльності. Того ж дня відбулося останнє засідання Центральної Ради.

Отже, заручившись підтримкою німців, праві консервативні сили здійснили, по суті, державний переворот.

В перший день свого правління Скоропадський обнародував два маніфести. "Грамоту до всього українського народу" та "Закон про тимчасовий державний устрій України". Уособлюючи верховну виконавчу владу, гетьман видавав законодавчі акти, призначав отамана (голову) Ради Міністрів, затверджував її склад, здійснював загальне керівництво зносинами з іншими державами. Як верховний воєвода він керував армією і флотом, мав право оголошувати амністію, а також воєнний чи надзвичайний стан. У "Грамоті..." наголошувалося, що гетьман "підтримуватиме авторитет влади, не спиняючись перед крайніми заходами". У документі заявлялося також, що незабаром буде видано закон про вибори до Українських Установчих зборів (сейм). Маніфест поновлював право приватної власності, гарантував наділення землею малоземельних селян, забезпечення прав робітників. Водночас у маніфестах наголошувалося, що всі законодавчі акти й укази діють до скликання Установчих Зборів. У "Законі про тимчасовий державний устрій України" накреслювалися головні напрями діяльності нового уряду в галузі забезпечення політичних і соціальних прав населення, організації місцевого самоуправління. Генеральний суд мав здійснювати контроль за дотриманням законності в Україні. Замість назви Українська Народна Республіка почала вживатися назва Українська держава. Творці нового режиму убачали в гетьманаті можливість запровадження сильної авторитарної влади.

Гетьманська адміністрація, визнавши де-факто весь масив попереднього законодавства, пішла шляхом вибіркового скасування насамперед тих актів, що суперечили соціально-економічним і політичним засадам проголошеної держави. Скоропадський виходив не з "національного", а з "територіального" розуміння держави. 9 липня 1918 р. було скасовано закон УНР "Про національно-персональну автономію". Чинність деяких інших актів припинялася в міру прийняття нових законів Української держави. Так, 1 липня гетьман затвердив закон про українське громадянство, остання стаття якого скасовувала закон про громадянство, ухвалений Центральною Радою 2-4 березня того ж року. Гетьманський режим визнавав поділ народу України на громадян і козаків, хоча правовий статус цих груп не визначався.

Законодавча діяльність гетьманської адміністрації розпочалася з того, до чого Центральна Рада прийшла лише в останній тиждень свого існування - з визначення правових основ самого процесу законотворчості. Так, уже в маніфесті "Про тимчасовий державний устрій України" від 29 квітня 1918 р. в загальних рисах окреслювалися його принципові засади, причому одразу ж декларувалося, "що Українська Держава керується на творчих основах законів, виданих в установленій черзі". Що ж до процедури розробки законів, то їх мали готувати відповідні міністерства й передавати "на обміркування Раді міністрів", а "по їх ухвалі" законопроект остаточно затверджувався гетьманом.

До проголошення гетьманату першим отаманом - головою Ради міністрів був призначений М. Устимович, інженер-технолог, людина мало відома в Києві. Він намагався залучити до державної праці видатних українських діячів, насамперед соціалістів-федералістів. Проте сформувати Кабінет міністрів Устимович на зміг. 30 квітня гетьман призначив на посаду голови Ради міністрів М. Василенка - наукового й громадського діяча, професора історії України та права, члена ГУП і партії кадетів. Гетьман поставив перед новим прем'єром дві умови: кабінет має бути "лівим", а в своїй діяльності керуватися одним прагненням - національного відродження України.

Спроба М. Василенка залучити до праці соціалістів-федералістів також зазнала невдачі. Сам Василенко в подальшому відмовився від посади прем'єра, висловивши бажання очолити Міністерство освіти. Головою Ради міністрів і міністром внутрішніх справ був затверджений Ф. Лизогуб - багатий полтавський поміщик, поміркований земський діяч.

У внутрішній політиці уряд П. Скоропадського ставив за мету зміцнення державної влади, ліквідацію анархії, відновлення приватної власності на землю, фабрики і заводи. Вводилася цензура друку, почалося переслідування політичних партій, зокрема анархістів, більшовиків, есерів. Хоча згідно з проголошеними законами гетьман наділявся необмеженою владою, фактично він зі своїм урядом перебував у повній залежності від німецької військової адміністрації.

Зазначимо, що підтримка режиму П. Скоропадського мала тактичний характер і не суперечила стратегічному курсу східної політики Берліна. Тим більше, що нова українська влада успадкувала старі зобов'язання Центральної Ради: утримувати німецькі та австро-угорські війська в Україні, постачати ці країни продовольством та сировиною.

Встановлення авторитарного гетьманського режиму було спробою консервативних політичних сил, що спиралися на німецькі та австро-угорські окупаційні війська, загасити полум'я революції, зупинити радикальні соціальні настрої, силою державної влади та поміркованих реформ спрямувати суспільне життя в річище правових норм, зміцнити право приватної власності, захистити інтереси заможної частини суспільства. У гетьманській "Грамоті", зокрема, заявлялося: "Права приватної власності як фундамент культури й цивілізації відбудовуються повною мірою...". Далі проголошувалося право продажу й купівлі землі, запевнялося, що влада докладе всіх зусиль, аби викупити землю у великих власників "для наділення земельними ділянками малоземельних хліборобів...". "На економічнім і фінансовім полі відбудовується повна свобода торгівлі й відкривається широкий простір приватного підприємництва та ініціативи".

Своїми першими указами гетьман скасував чинність Центральної Ради та її уряду, ліквідував посади губернських і повітових комісарів, натомість призначалися губернські й повітові старости. Приходили до влади представники заможних соціальних верств: великі землевласники, колишні земські діячі, військові. Вони, як правило, виступали носіями консервативних ідей. Крім того, згідно з "Грамотою..." під 29 квітня 1918 р. приватна власність на землю була відновлена. Гетьманський план аграрної реформи мав на меті утворити міцний середній клас заможних селян-власників. Він виходив з того, що перш ніж сформувати громадянське суспільство, необхідно спочатку забезпечити наявність самих громадян-власників. Тому було обрано курс на утворення численного прошарку так званих козаків-фермерів - середніх та заможних селян, які у разі потреби, маючи відповідну самоорганізацію та озброєння, могли б швидко зібратися й виступити як народне військо.

Велике невдоволення у села викликав датований 18 травня 1918 р. циркуляр Міністерства внутрішніх справ про повернення поміщикам їхньої власності. В ньому зазначалося, що має бути повернено майно, не лише самовільно захоплене селянами, а й отримане за розпорядженням земельних комітетів. У разі невиконанім наказу винним загрожувала карна відповідальність.

9 липня 1918 р. гетьман підписав "Закон про засоби боротьби з розрухою сільського господарства". Відповідно до цього закону надавалися широкі повноваження губернським земельним комісіям. Цей акт фактично узаконював в Україні панщину.

Проти сільського виробника був спрямований і закон від 15 липня 1918 р., який передбачав передачу в розпорядження держави надлишкового хліба врожаю поточного року за нормами, визначеними Міністерством продовольчих справ. Такі дії властей викликали нову хвилю невдоволення, яке невдовзі переросло у відкриті виступи і селянські повстання.

Прийшовши до влади, гетьман обіцяв забезпечити права робітників, здійснити заходи, що сприяли б розвитку виробництва. Тим часом промисловість України швидко деградувала, щоб припинити спад виробництва і налагодити вивіз промислової сировини до Німеччини та Австро-Угорщини, гетьманська адміністрація та окупаційні власті намагалися змусити робітників працювати більш інтенсивно. Коли ж робітничі колективи вимагали поліпшення свого становища і наважувалися проводити страйки, власті, як правило, проголошували їх незаконними.

Становище робітничого класу штовхало його до посилення боротьби за політичні свободи та економічні права. Влада намагалася придушувати виступи робітництва. З цією метою гетьман затвердив 19 липня 1918 р. рішення Ради міністрів про відновлення в Україні дії царського закону від 2 грудня 1905 р., що передбачав суворі покарання та участь у страйках. На основі цього закону гетьманська влада разом із німецькими та австрійськими військовими вдалася до жорстоких репресивних акцій проти страйкарів. 22 липня командуючий Орською Східною армією видав наказ, згідно з яким проти страйкарів мали застосовуватися найжорсткіші заходи, аж до військово-польових судів. Заборонялися вуличні процесії, мітинги, а також "порушення порядку чи громадської безпеки шляхом агітації усної, через пресу, чи яким би то не було іншим способом". Репресивні заходи щодо робітництва посилювали невдоволення трудящих мас, спонукали їх до боротьби проти гетьманського режиму. Не маючи широкої і надійної соціальної опори, гетьман боявся, що й при формуванні армії він вкладе зброю до рук людей, невдоволених політикою режиму. Тому він покладав особливі надії насамперед на верстви заможного селянства.

Прихід до влади П. Скоропадського, його програмові заяви та перші кроки на терені державотворення дістали неоднозначну оцінку різних політичних партій. 30 квітня збори представників партії хліборобів-демократів (вона формально не брала участі в перевороті) висловили своє ставлення до нової української влади. Хлібороби-демократи вважали, що всі найважливіші питання життя країни має вирішувати Українська Державна Рада, й тому вимагали скликання її не пізніше як через півроку. Державна Рада мала обиратися всім народом, при забезпеченні широких виборчих прав селянству. Щодо земельної реформи, то при її проведенні слід дотримуватися певних підходів, а саме: "великі маєтки на законній підставі мають бути поділені між хліборобами", а купівлю землі дозволити лише українським селянам. Партія хліборобів-демократів не брала участі в формуванні гетьманського уряду.

Відхилила пропозицію взяти участь у формуванні уряду й Українська партія соціалістів-федералістів. Ця партія свого часу була невдоволена курсом Центральної Ради, а за два дні до гетьманського перевороту заявила, що її представники залишають уряд УНР.

На з'їзді УПСФ, який відбувся 10-13 травня 1918 р., в одній із резолюцій гетьманський уряд характеризувався як "недемократичний, і в багатьох випадках реакційний і протидержавний". Делегати з'їзду висловились за самостійність України, визнаючи легальні, цивілізовані форми політичної боротьби. Партія заявила, що стає в рішучу опозицію до уряду "й забороняє своїм членам вступати до його складу". У поведінці соціалістів-федералістів проф. Д. Дорошенко виділяє два моменти: по-перше, лідери соціалістичної партії воліли об'єднатися з німцями, а не з гетьманом, якого погоджувалися визнавати за президента. І, по-друге, справжніми українцями вони вважали тільки соціалістів.

Гостра боротьба з тактичних питань розгорнулася на з'їзді Українських есерів (УПСР), який 13-16 травня нелегально зібрався в одному з київських передмість. Ліве крило УПСР, навпаки, вважало революцію незакінченою і надавало першорядного значення розв'язанню соціально-економічних питань, закликало до підпільної діяльності й організації збройного повстання робітників і селян проти гетьманського режиму. Ліві шукали порозуміння з російськими більшовиками. Від назви свого нелегального часопису "Боротьба" вони дістали назву "боротьбистів". Боротьбисти створили новий ЦК, рішуче відмежувалися від решти українських політичних об'єднань і стали закликати до соціальної революції.

Відкрито ворожу позицію щодо гетьманату зайняли й українські соціал-демократи. На V з'їзді УСДРП, що відбувся в середині травня, на перше місце висувалося завдання "відстоювання цілковитої самостійності України" та "рішучої боротьби з гаслом федерації з Росією". На з'їзді виділилося окреме ліве крило партії, так звані незалежники, які, хоча й не порвали з нею організаційно і прийняли її програму, розходились з іншими в питаннях тактики. Незалежники (серед них і В. Винниченко) орієнтувалися на збройне повстання і різко виступали проти тих соціалістів, які йшли на переговори з гетьманським урядом.

Відмова українських соціалістичних партій взяти участь у розбудові Української держави мала трагічні наслідки. Представники українського народу, які в своїх програмних документах і політичних заявах стільки говорили про національну самосвідомість та почуття патріотизму, не спромоглися стати вище своїх вузьких партійних інтересів і об'єднатися з метою консолідації суспільства, розбудови незалежної держави. Ці партії, як із гіркотою писала через 15 років Л. Старицька-Чернявська, "побоялися забруднити свою соціалістичну чистоту".

В Україні відбулися також з'їзди тих організацій, які підтримували гетьманський режим. Зокрема, у травні 1918 р. партія Конституційних демократів скликала в Києві свій крайовий з'їзд. З виступів делегатів на кадетському з'їзді ставало очевидним, що самостійність гетьманської України вони вважали необхідним підтримувати доти, доки в Москві існуватиме радянська влада.

За прямої підтримки уряду 15-18 травня в Києві відбувся з'їзд промисловців, банкірів-фінансистів та поміщиків. З'їзд підтримав гетьманський режим переважно з прагматичних міркувань (гетьманський уряд проводив політику, спрямовану на цілковиту підтримку промислово-торговельних кіл).

Досить впливовою політичною силою в Україні за часів гетьманщини були різні російські організації. Вони мали свою базу серед населення, переважно в містах, де проживало багато росіян. Ці організації поповнювалися також утікачами з радянської Росії. Найбільші з них - "Монархічний блок", "Російський союз", "Союз російського народу", "Союз відродження Росії", "Московський центр", "Рада державного об'єднання Росії" тощо. Своєю головною метою вони вважали відновлення "єдиної і неділимої Росії". Найбільш масовим серед згаданих організацій був "Російський союз", заснований у травні 1918 р. в Києві. Він об'єднував представників багатьох російських партій та організацій, що діяли в Україні. Як зазначав В. Винниченко, "чорносотенці, кадети, меншовики й есери, усі, під захистом німців і лизоблюдів, дружно йшли походом на українське відродження".

Загостренню ситуації в Українській державі сприяла й діяльність більшовиків, які закликали маси до антигетьманського повстання. Більшовики не хотіли змиритися із втратою України. Ленін ще в травні охарактеризував гетьманський переворот як реставрацію буржуазно-поміщицького монархізму, що давало більшовикам ідейні підстави для боротьби з українським урядом. При цьому вони неухильно дотримувалися тактики збереження єдності України з радянською Росією. Взагалі більшовики всіляко підтримували антигетьманські сили в Україні, вважаючи, що існування режиму Скоропадського - явище тимчасове і входження України до складу радянської Росії - питання недалекого майбутнього. В липні 1918 р. в Москві було створено Комуністичну партію (більшовиків) України, на яку покладалося завдання відновити радянську владу в Україні. Більшовики утворили для керівництва підготовкою повстання Центральний військово-революційний комітет (ЦВРК) України.

Внутрішнє становище в Україні безпосередньо залежало від співвідношення сил між Центральними країнами, радянською Росією і державами Антанти, яке принципово змінювалося упродовж 1918 р. Від того зростала чи слабшала могутність однієї з трьох світових сил, змінювався і політичний розклад протидіючих угруповань і в самій Україні.

Уряд гетьмана здійснював певні кроки у справі визнання України як суверенної держави на міжнародній арені. Міністерство закордонних справ, очолюване М, Василенком і Д. Дорошенком, налагодило стосунки з багатьма європейськими країнами (Голландією, Данією, Іспанією, Італією, Німеччиною, Норвегією, Швецією, Австро-Угорщиною та ін.), а також із державними новоутвореннями на території колишньої Російської імперії (Грузією, Доном, Кримом, Кубанню, Литвою, радянською Росією). Особливо широкими та продуктивними були стосунки між Українською державою та Болгарією. Уряд Скоропадського домігся ратифікації Брестського мирного договору, уклав торговий, політичний і військовий союз із Доном і Кубанню, підписав договір із Грузією, зі стратегічних міркувань приєднав Сіверщину, а також українські повіти Мінської, Могилівської, Курської та Воронезької губерній, повернув Україні її споконвічні землі - Холмщину й Нідляшшя, не поступившись ними Польщі. Українську державу гетьмана Скоропадського визнало 30 країн світу, в 23 країнах вона мала свої представництва.

Одним із найважливіших чинників, що впливали на політичну ситуацію в Українській державі, були взаємовідносини з Росією. З березня 1918 р., підписавши в Бресті мирну угоду з Центральними державами, радянська Росія визнала Україну самостійною державою і зобов'язалася "негайно підписати мир з Українською Народною Республікою і визнати мирну угоду між цією державою і державами Четверного союзу".

У ході переговорів між Українською державою та радянською Росією було підписано низку важливих угод. Зокрема, з Росією було укладено договір про встановлення добросусідських відносин, а також конвенційні договори про міждержавні транспортні, фінансові, поштові й пасажирські перевезення. Між Києвом і Москвою було досягнуто домовленості про відкриття в Україні чотирьох консульств радянської Росії і понад двадцяти консульських установ Української держави на території Росії. Слід відзначити, що архітектором цього історичного акту примирення двох держав був професор С. Шелухін. Проте визнання незалежності України радянською Росією та певні поступки останньої зумовлювалися внутрішньою нестабільністю в самій Росії, загальною розрухою та громадянською

війною.

Воєнна доктрина Гетьманату суттєво відрізнялася від принципів військового будівництва Центральної Ради. Розпочинаючи військове будівництво, гетьман мусив вирішити низку першочергових питань, без чого оборона держави не мала б достатнього ідеологічного і матеріального забезпечення. Одним із них було розв'язання аграрної проблеми.

Проект земельного закону, розроблений урядом Української Держави, давав можливість селянству довести власний земельний пай до 25 десятин. Решта земельної власності відчужувалась державою за викуп. Цим самим закладалося міцне соціальне підґрунтя нової української державності. Цьому ж мало служити відновлення за гетьманським універсалом від 18 жовтня 1918 р. козацтва як стану.

Створюючи з нащадків козаків Чернігівщини, Полтавщини і Київщини зорганізовану озброєну верству, гетьманський уряд розраховував з її допомогою протидіяти крайнім соціалістичним течіям та закласти міцну економічну та соціальну основу для формування і проведення в життя воєнної доктрини Української Держави.

Від Центральної Ради Гетьманат успадкував кілька окремих військових формувань, які мали досвід бойових дій з більшовицькими підрозділами. Водночас у Києві та інших великих містах України було багато офіцерів, переважно росіян, яких планувалось використати в процесі військового будівництва.

Прийшовши до влади, П. Скоропадський продовжив розпочате Центральною Радою формування української армії, її основою мали стати вісім корпусів піхоти і 4,5 дивізії кінноти, створених на засадах територіального набору. Кількісно вони мали становити 0,05 відсотка населення Української Держави. Як згадував гетьман, "вісім корпусів лягали на Україну досить легким тягарем, усього 0,05 % мирного населення призивалося у війська, що, за порівняльною таблицею чисельності армії мирного часу всіх європейських держав, у жодній країні не було такої легкої тяготи для країни. Водночас 8 корпусів, при правильній розробці всієї системи мобілізації, могли дати в майбутньому дуже серйозну армію Україні".

Складні внутрішньополітичні умови, незацікавленість німецьких політиків та військового командування в існуванні сильної української армії гальмували військове будівництво. І все ж

Гетьманат за короткий період свого існування встиг створити певні організаційні підвалини майбутніх збройних сил України, які спиралися на доктринальні підходи (на жаль, більшість задумів через об'єктивні причини не були реалізовані).

Один із найважливіших принципів військового будівництва полягав у тому, що "армія мусить бути поза політикою, маючи своїм завданням лише службу державі". Міцна дисципліна, яка виявляється у безумовній підлеглості вищим командирам, мала стати однією з підвалин української армії. При цьому вимагалось "непохитно додержуватись принципів децентралізації", що передбачало "залишення самостійності і ініціативи кожному робітникові, в межах його компетенції, з твердим загальним керівництвом найвищих інституцій".

Значна роль відводилася формуванню національного характеру майбутньої армії України. Діловодство й офіційні зносини мали вестись державною (українською) мовою. В усіх установах і частинах передбачалось організувати курси українознавства, які ставили за мету довести у якнайшвидший термін знання державної мови до належного рівня.

Важливо, що при цьому доцільним і необхідним визнавалося використання на військовій службі знань, досвіду й таланту людей неукраїнського походження, за умови їх безумовної відданості незалежній Україні.

Парадоксально, однак принцип демократизму у воєнній доктрині консервативного Гетьманату виявляється більш послідовно, ніж у Центральної Ради, яка формувала армію на так званих класових засадах. Зокрема, це полягало в тому, що всім особам незалежно від їх службового та майнового стану відкривався вільний доступ до усіх посад в армії Української Держави, в тому числі й до найвищих. Критеріями призначення на офіцерські посади насамперед були бойові заслуги, стройовий стаж, фаховий досвід, старшинство. Це давало змогу формувати офіцерський корпус із найбільш достойних і досвідчених вояків, справжніх професіоналів військової справи.

Головну роль у реалізації воєнної доктрини Української Держави мало відіграти військове міністерство, яке очолив генерал О. Рогоза. Його заступниками стали генерал О. Лігнау та капітан 1-го рангу М. Максимов (у морських справах).

У червні 1918р. було реорганізовано Генеральний штаб, створений ще за часів Центральної Ради. Його начальником залишився полковник О. Сливинський, а помічником призначено полковника М. Какуріна. У складі Генерального Штабу діяли: перше генерал-квартирмейстерство з оперативним, розвідувальним, зв'язку, топографічним і закордонним відділами; друге генерал-квартирмейстерство - з мобілізаційним, організаційним відділами та головним управлінням військової освіти. Залізничний відділ, інспектура артилерії, військово-технічна інспектура та інспектура повітряних сил підлягали безпосередньо начальнику Генерального штабу.

Варто зазначити, що воєнна доктрина Української Держави передбачала участь у розбудові збройних сил не лише військового міністерства. Відповідно до засад тогочасного військового будівництва, визнаних розвинутими країнами, ці завдання вирішувались також міністерствами внутрішніх справ, фінансів, шляхів сполучень, органами місцевого самоврядування.

Частини регулярної армії мали таку структуру. Корпус складався з двох піхотних дивізій, кожна з яких мала чотири полки. Після вересня 1918 р. дивізії стали триполкового складу, а із виведених піхотних полків були утворені піхотні запасні полки. Корпусам також підпорядковувались дві легкі артбригади триполкового складу, важка артбригада двополкового складу, полк гірської артилерії, бронетехніка, підрозділи зв'язку й технічного забезпечення. У розпорядженні командира корпусу була також кавалерійська дивізія, котра спочатку мала чотири кінних й кінно-артилерійський полки, але у вересні 1918 р. із виведеного четвертого кінного полку був сформований запасний кінний полк.

Кінна дивізія складалася з трьох бригад. Тільки IV Київському армійському корпусу замість кінної дивізії була придана Окрема Катеринославська кінна дивізія. На практиці одна кінна дивізія обслуговувала (прикривала на стиках) два піхотних корпуси. Наприклад, V Чернігівському армійському корпусу був підпорядкований тільки один Павлоградський кінний полк. Дислокація кінних частин залежала від території, прикриття якої забезпечував армійський корпус.

Кавалерійські з'єднання комплектувалися з кінних запасних полків: 1-й Запасний кінний полк комплектував Окрему Катеринославську кінну бригаду і і Чернігівську кінну дивізію, 2-й Запасний кінний полк - Сердюцький Лубенський кінний полк і II

Волинську кінну дивізію, 3-й Запасний кінний полк - 18-й Новоросійський кінний полк і Подільську кінну дивізію, а 4-й Запасний кінний полк - 20-й Павлоградський кінний полк і IV Харківську кінну дивізію.

Армійська артилерія складалася з двох бригад важкої артилерії. У 1-й бригаді було чотири артполки, у 2-й - три, а також зенітний артполк.

У резерві головнокомандуючого знаходилися бронедивізіони, бронепоїзди, винищувальна, розвідувальна і бомбардувальна авіація.

Авіація підлягала інспектору Військово-повітряного флоту, котрий підпорядковувався безпосередньо начальникові Генерального штабу. Було сформовано три авіагрупи - у Києві, Одесі та Харкові, що складалися з розвідувальних літаків та винищувачів і група (ескадрилья) важкої бомбардувальної авіації. Крім цього до складу військово-повітряного флоту входили дві групи повітроплавальних (аеростатних) батальйонів. Кожна з цих груп мала зенітне кулеметне й артилерійське прикриття, причому артилерія монтувалася на важких вантажівках.

Кордон прикривав Окремий корпус прикордонної охорони у складі дев'ятьох територіальних прикордонних бригад, причому узбережжя Чорного моря прикривало дві бригади. Комунікації охоронялися Окремою залізничною бригадою чотирикурінного складу.

На кінець вересня 1918 р. Українські Збройні Сили мали кадри для комплектування восьми армійських кадрових корпусів постійної регулярної сухопутної армії у складі 19 піхотних дивізій, чотирьох піхотних запасних полків, чотирьох кінних дивізій, Окремої кінної бригади, чотирьох окремих кінних полків, чотирьох запасних кінних полків, кінного полку керівництва Генерального штабу, 16 бригад легкої артилерії, восьми бригад корпусної важкої артилерії, двох бригад надтяжкої (облогової) армійської артилерії, трьох окремих артполків гірської артилерії, трьох окремих бригад облогової артилерії резерву Генштабу, двох куренів понтонерів, а також бронедивізіони, бронепоїзди, авіаційні й аеростатні батальйони й ескадрильї, підрозділи зв'язку і постачання, у тому числі автоколони.

На 1 листопада 1918 р. штати мирного часу українських сухопутних сил передбачали 175 генералів, 14 000 штаб-офіцерів, 2 975 військових чиновників, 291 221 козака і молодшого командира та 63 081 коня. На цей час в українському війську служило 500 офіцерів і генералів, які закінчили Російську Академію Генштабу. Українські сухопутні збройні сили матеріально і технічно були забезпечені на 6 місяців самостійного життєзабезпечення і бойового постачання. Складності були з комплектуванням офіцерського корпусу та підготовкою його на перспективу.

Діючи в цілому професійно, військове міністерство Української Держави припустилося втім стратегічної й політичної помилки. 15 липня 1918 р. військовий міністр О. Рогоза видає наказ, згідно з яким при переході на мирний стан із збройних сил звільнялися офіцери, котрі пройшли скорочений курс навчання під час Першої світової війни й усі офіцери, набрані із запасу. Це не стосувалося нагороджених георгіївськими хрестами або золотою зброєю і тих офіцерів, які протягом усієї війни 1914-1918 рр. воювали на фронті або від самого початку служили в українській армії. Цей крок призвів до розколу українського офіцерського корпусу, і значна кількість молодих українських офіцерів, котрі робили свої погони бойовими заслугами, була відрахована з військової служби. Більша частина таких безробітних, серед яких було чимало патріотично налаштованих офіцерів, перейшла згодом до табору опозиції.

Підготовка офіцерських кадрів у державі передбачалась шляхом створення системи військової освіти, її практичне втілення в життя здійснювала спеціальна шкільна управа при другому генерал-квартирмейстерстві на чолі з М. Юнаківим. Згідно з підготовленим нею проектом були сформовані: 1-а Київська юнацька (юнкерська) їм. гетьмана Б. Хмельницького піхотна школа, 2-а Київська, Полтавська, Одеська, Житомирська та Чугуївська юнацькі піхотні школи, Київська та Одеська юнацькі артилерійські школи, Єлисаветградська юнацька кавалерійська школа, Київська юнацька інженерна школа, Офіцерська артилерійська школа удосконалювання підготовки в Дарниці, Авіаційна Київська юнацька школа. Гетьман передав також військовому міністерству Київський, Полтавський, Одеський, Сумський та Миколаївський кадетські корпуси, що за Центральної Ради підпорядковувалися міністерству освіти.

Крім того, були відкриті Київська й Миколаївська військові фельдшерські школи. Продовжувала функціонувати Інструкторська Школа старшин, заснована після прийняття Центральною Радою закону "Про волонтерську армію". Перший випуск цієї школи відбувся 2 травня, другий - 6 серпня 1918 р. Кадрові корпуси поповнили 283 офіцери-інструктори. З вересня закінчив школу 621 офіцер, також отримавши направлення до кадрових корпусів. При цьому навчальному закладі діяла офіцерська школа, а при юнацьких школах були відкриті курси удосконалювання для офіцерів, котрі пройшли скорочене військове навчання під час Першої світової війни.

Важливою складовою Збройних Сил Української Держави мав стати військово-морський флот. Гетьманат отримав у спадщину висококваліфікований особовий склад морських інституцій, більшість якого чесно розпочала свою працю у новій українській державі. Важливим кроком військового будівництва було створення міністерства морських справ на чолі з контр-адміралом М. Максимовим, а також Головного Морського Штабу, який очолив капітан 1-го рангу (згодом контр-адмірал) ПроТаСОВ.

Як відомо, значна частина суден Чорноморського флоту під впливом більшовиків і агентури Антанти була затоплена. Решта флоту опинилась у Севастополі під контролем німецького командування, яке всіляко зволікало з передачею його Українській Державі. Однак попри всі труднощі розпочалась планомірна робота українського морського відомства по створенню національних військово-морських сил.

Влітку 1918 р. було прийнято закони про уніформу українського флоту і його воєнний прапор, який одразу підняли всі українські військові кораблі, що базувалися у портах Чорного моря (крім Севастополя). Неабияке значення мало створення Ради міністерства морських справ, яка складалася з досвідчених адміралів. Було законодавче врегульовано фінансування витрат на утримання дунайської річкової і транспортної флотилій. З вересня 1918 р. розпочалась передача Українській Державі всіх кораблів Чорноморського флоту. У листопаді цей процес завершився і гетьман видав наказ про бойовий розклад флоту, командування і новобранців військово-морських сил держави.

У розпорядження Української Держави мали перейти такі військові кораблі: дредноут "Воля", крейсер "Кагул", 11 міноносців, кілька підводних човнів, 7 лінійних кораблів старого типу, кілька транспортних і допоміжних суден.

Планомірна розбудова українського військового флоту була перервана повстанням Директорії, в результаті якого припинився зв'язок військового командування з Чорноморським флотом. Після залишення Севастополя німецькою окупаційною владою на її місце прибули війська Антанти, які перебрали на себе контроль над кораблями, що стояли в бухті.

З перших днів встановлення гетьманської влади П. Скоропадському та його оточенню прийшлося зіткнутися з протидією політичних сил, представлених, головним чином, українськими соціалістичними партіями. Політичні партії, що перебували в епіцентрі подій, з'ясовували ситуацію, визначали своє ставлення до гетьманського режиму, його політики. Ті з них, що перейшли в опозицію до гетьманату, намагалися подолати міжпартійні суперечності й консолідувати свої сили, перетворюючись на осередок легальної боротьби.

Коли стало відомо, що Німеччина незабаром капітулює, гетьман зробив нову спробу зблизитися з Українським Національним Союзом. На початку жовтня відбулися переговори П. Скоропадського з керівниками УНС В. Винниченком, А. Ніковським та Ф. Шведом. Було досягнуто згоди про створення нового Кабінету Міністрів. Проте, створення коаліційного уряду ні на крок не просунуло Українську державу на шляху консолідації суспільства. Спільна робота коаліційного уряду була недовгою. Одразу ж виявилися серйозні розбіжності. Складність ситуації полягала в тому, що представники УНС відстоювали самостійність України, представники ж кадетів та Протофісу стояли на позиціях Антанти та білогвардійців, відстоювали ідеї відновлення "єдиної і неділимої" Росії, щоправда, без більшовиків.

Становище Української держави на початку листопада 1918 р. різко погіршилося. Україна опинилася в кліщах між Антантою, більшовиками та антикомуністичною армією Денікіна, якого підтримувала Антанта. Через відсутність кадрів, які б поєднували адміністративний досвід з усвідомленням нових суспільно-політичних завдань, гетьману не вдалося взяти під державний контроль всю територію краю. Від попереднього національно-соціалістичного уряду дісталися в спадщину гострі соціальні конфлікти, невирішене земельне питання, проблеми, пов'язані з перебуванням в Україні окупаційних військ. Під тиском обставин гетьманська адміністрація змушена була змінити орієнтацію: порвати з українським національним рухом і стати на бік прихильників російської монархії. Гетьман розраховував на підтримку російського білого офіцерства та Антанти.

14 листопада 1918 р. Кабінет міністрів Ф. Лизогуба був розпущений. Гетьман доручив С. Гербелеві сформувати новий кабінет, в якому б не було пронімецьки налаштованих міністрів. Була обнародувана також гетьманська грамота, якою скасовувалась суверенність Української держави й проголошувалася декларація України з майбутньою небільшовицькою Росією. Для виконання цього завдання гетьман сформував новий уряд, склад якого В.Винниченко визначив як "цілком єдино неділимський, антиукраїнський" і виразно реакційний. Сам гетьман у своїх спогадах пояснював цей крок як єдиний, що міг урятувати Україну.

Ідея федерації з Росією не додала гетьманському урядові прихильників навіть серед русофільських елементів, які жадали не федерації, а поновлення "єдиної і неділимої Росії", до якої Україна мала увійти як її частина. Відштовхнула ідея федерації і Галичину. Посол ЗУНР Микитей, який приїхав до Києва, щоб установити дипломатичні відносини з гетьманським урядом, не визнав за можливе вести з ним переговори після оголошення федерації з Росією.

Варто зазначити, що наступ проти гетьманського режиму визрівав у надрах українського суспільства вже з літа 1918 р. Останнім поштовхом, що прискорив події, стала гетьманська грамота про федерацію з більшовицькою Росією.

13 листопада 1918 р. представники УНС на таємному засіданні створюють так звану Директорію для керівництва повстанським рухом у складі В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, Ф. Андрієвського та А. Макаренка. Нарада представників усіх партій, що входили до УНС, доручила Директорії, за твердженням П. А. Христюка, одне-єдине завдання: ліквідувати гетьманщину, а в разі перемоги забезпечити, щоб форму влади і державного устрою могло визнати "відновлене народне представництво". Від імені Директорії 15 листопада було розповсюджено звернення до громадин України із закликом повалити гетьманський уряд. П.Скоропадський оголошувався "узурпатором народної влади", а його уряд - антинародним і антинаціональним.

У зверненні повідомлялося про перехід влади до Дерикторії самостійної Української Народної Республіки на чолі з В. Винниченко. Звернення було реакцією на гетьманську грамоту від 14 листопада про майбутню федерацію України з не більшовицькою Росією.

15 листопада УНС розпочав повстання. Центром повстанського руху стала Біла Церква, де був розташований полк січових стрільців. Того ж дня головний отаман українських військ С. Петлюра оприлюднив від свого імені універсал до народу України із закликом підтримати повстання проти гетьманського режиму.

За короткий строк петлюрівські загони розрослися у велику повстанську армію. На бік повсталих перейшла значна частина гетьманської варти, їх підтримували робітники і селяни. Директорія використала свої зв'язки з широкими колами інтелігенції і взяла на себе роль координуючою центру. Цьому сприяли проголошені нею демократичні гасла, що відображали прагнення українського народу: відновлення Української Народної Республіки; відновлення всіх демократичних свобод; знищення старих і оновлення місцевих демократичних структур влади; 8-годинний робочий день; захист соціальних прав. Ці гасла піднімали на боротьбу широкі верстви суспільства. Як згадував А. І. Денікін, по всій Україні з новою силою розгорнувся масовий рух проти гетьманщини, за землю, за владу. Поряд з органами Директорії в багатьох місцевостях створювалися революційні комітети і ради депутатів.

Сили Директорії, що розпочали свій виступ 15 листопада, активно просувалися до Києва. Німецька солдатська рада, яка ще раніше заявила про свій нейтралітет, 2 грудня 1918 р. підписала з Директорією угоду про перемир'я на період евакуації німецьких військ. 14 грудня війська Директорії майже без опору зайняли Київ. Того ж дня П. Скоропадський підписав грамоту про зречення від влади. Своє рішення він супроводив короткою запискою. В ній заявлялося про те, що гетьман протягом семи з половиною місяці докладав усіх зусиль, аби вивести край з того тяжкого становища, в якому він опинився. Однак Бог не дав йому сил справитися з цим завданням. "І нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, підмовляюся від влади". Того ж дня відбулося останнє засідання кабінету міністрів. Уряд ухвалив "скласти з себе повноваження і передати владу Директорії". Протягом другої половини листопада - першої половини грудня на більшій частині України Директорія встановила свою владу. Одна з причин швидкого успіху повстання полягала в тому, що, незважаючи на серйозні розходження у визначенні майбутнього України, відбулося небачене досі єднання всіх революційно-демократичних сил.

Таким чином, Українська держава, яка проіснувала з 29 квітня по 14 грудня 1918 р., була монархічною за формою правління. Із проголошених гетьманом актів випливало, що державне утворення в перспективі еволюціонізувалося б у конституційну монархію. Своєрідність монархічного (гетьманського) правління полягала в тому, що воно обмежувалося не внутрішніми, а переважно зовнішніми чинниками, воно не було самостійним з принципових питань, його політика цілком залежала від німецько-австрійського окупаційного режиму.

Разом з тим Українська держава мала чітко окреслену територію, уряд, підтримувала дипломатичні стосунки з іноземними державами, почала створювати свою армію. Диктаторський режим гетьманату значною мірою суперечив загальнодемократичному напряму, започаткованому революцією. В цьому відношенні виняток становлять кроки гетьманської влади, спрямовані на українське національне відродження. В цей період значно активізувався процес міжнародного визнання України. В галузі фінансів започатковано українську грошову систему, засновано ряд банків. Уряд гетьмана вперше в Україні розробив власний бюджет. Певною мірою вдалося подолати руїну, що її принесла війна та революція.

Доба гетьманату з самого початку свого існування була заповнена боротьбою на різних фронтах - зовнішньому - з більшовиками, внутрішньому - з українською опозицією.

Поразка у війні Німеччини та її союзників підривала основи гетьманської державності і водночас сприяла активізації правоцентристських проросійських сил, орієнтованих на Добровольчу армію А. Денікіна та Антанту, вплив якої на політичні події зростав.

З крахом австро-німецької окупації активізували свій наступ проти гетьманського режиму й більшовики. Спираючись на селянські повстання, забезпечивши об'єднання лівих елементів українських соціалістичних партій, більшовики спромоглися протягом листопада-грудня 1918 р. відновити радянську владу на частині території України. Неминуче назрівала й загострювалася конфронтація між Директорією та Тимчасовим робітничо-селянським урядом України, які керувалися різними державницькими принципами й мали різні політичні цілі. Ця конфронтація невдовзі переросла у збройну боротьбу за владу в Україні.

 

3.6. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ДИРЕКТОРІЇ УНР

Третя фаза української державності - доби Директорії УНР -почалася після усунення Павла Скоропадського від влади.

Як відомо, антигетьманське постання почалось після проголошення П.Скоропадським "грамоти 14 листопада" про федерацію України з майбутньої не більшовицькою Росією. Основною бойовою одиницею повстання були Січові стрільці на чолі з полковником Є.Коновальцем, які дислокували у Білій Церкві. Звідси 16 листопада почався наступ на Київ. До січових стрільців приєдналися повстанські загони, а також тисячі селян. За різними оцінками війська Директорії нараховували від 100 до 300 тис. чоловік.

Вирішальний бій відбувся 18 листопада під Мотовилівкою, де гетьманські війська були розбиті й відступили до Києва. До повстанців перейшли українські частини гетьманських військ, а по другий бік залишились тільки російські добровольчі та деякі німецькі частини. Коли Директорія гарантувала німцям вільний відступ додому, вони оголосили нейтралітет. У таких умовах 14 грудня 1918 року гетьман зрікся влади, передав її своєму урядові, а той, у свою чергу, передав її Директорії.

19 грудня 1918 р. Директорія урочисто переїхала з Вінниці до Києва і проголосила відновлення УНР.

Прихід до влади нових сил змусив політичні партії, що діяли на території України, визначити своє ставлення до Директорії. Окремі партії, навіть ті, що входили до складу Національного Союзу, поставили питання про недоцільність існування цього органу, вважаючи його тимчасовим і необхідним для організації повстання. Визначити свою позицію було тим більш необхідно, що поряд із Директорією з кінця листопада 1918 р. на територіях, де встановлювалася радянська влада, діяв також Тимчасовий робітничо-селянський уряд. Проведені Директорією державні наради, в яких брали участь представники провідних політичних партій, а також з'їзди партій показали відсутність одностайності в поглядах на майбутнє України, форми її державного управління.

Це з'ясувалось вже під час державної наради у Вінниці 12-14 грудня, проведеної Директорією з представниками політичних партій і громадянських організацій, що входили до УНС. її учасники поділились на 2 табори, одні обстоювали парламентську систему влади, інші - радянську. Висувалася ідея негайного скликання Центральної Ради й відновлення її законодавства. Такого погляду дотримувались ряд діячів УПСР (центру), зокрема М.Грушевський, О.Жуковський, В.Голубович та ін. Вони вважали, що лише таким чином можна відродити єдиний революційний фронт. Український соціал-демократ М.Авдієнко наполягав на тому, щоб будувати політику Директорії, виходячи з визнання того, що в Україні розгортається не лише національно-політична, а й соціально-економічна революція.

Зважаючи на ці суперечності, Директорія вдалася до компромісів, намагалася зберегти єдність українських політичних сил. Суттєвим кроком у цьому напрямі було сформування 26 грудня уряду УНР, який очолив соціал-демократ В.Чеховський. До його складу увійшли представники всіх політичних партій, що свого часу об'єднались в УНС.

Тоді ж 26 грудня з'явився перший програмний документ влади "Декларація Української Директорії".

Побіжний аналіз цього документа показував, що за своїм змістом він наближався до заяв більшовиків. У соціально-економічному розвитку заперечувалася приватна власність, для її існування не передбачалось ніяких гарантій. Що ж до вирішення такого наболілого питання, як земельне, то тут виникало чимало непорозумінь. Директорія запевняла, що "всі дрібні селянські господарства і всі трудові господарства залишаються...". Проте залишалось відкритим питання, як саме визначити межу між трудовими і нетрудовими господарствами.

В програмі також наголошувалося, що "решта земель переходить у користування безземельних і малоземельних селян, а в першу чергу тих, хто пішов у Військо Республіки для боротьби з бувшим гетьманом". Однак розмір земельного наділу, який мав одержати безземельний чи малоземельний селянин, не визначався.

Проголошена програма не вирішувала проблему, зате розпалювала пристрасті на селі. Цьому сприяла також заява про те, що "поміщики мають повернути селянам стягнені з них контрибуції за майно, яке було в них захоплене селянами".

Щодо промисловості, то запропоновані Директорією заходи являли собою, по суті, кроки до її одержавлення. Вона обіцяла, що "поставить на фабриках, заводах та інших промислових установах державний робітничий контроль і пильно дбатиме, щоб промисловість набрала здорового, корисного для народу життя". Про форми торгівлі в програмі не згадувалося, проте запевнялося, що "всі форми спекуляції Директорія нищитиме безпощадно, не зупиняючись перед карами військового часу".

Дотримуючись соціалістичної орієнтації, лідери Директорії були заклопотані, передовсім тим, як по справедливості "перерозподіляти уже надбане" - від землі до продуктів споживання.

У проголошених намірах державотворення важливе значення надавалось скликанню Трудового конгресу України, який мав стати вищим законодавчим органом держави, "революційним представництвом організованих працюючих мас", яке обиралося б лише "трудовим народом". За уявленням лідерів Директорії, "трудовий народ складався з трьох груп: "трудове селянство", "міське робітництво", "трудова інтелігенція". Якщо перші два визначення були більш-менш зрозумілими, то з "трудовою інтелігенцією" залишалось багато неясного.

На думку В.Винниченка та його однодумців, до цієї категорії могли належати лише ті, хто "безпосередньо працює для трудового народу" (вчителі, медичні працівники, народні кооператори, державні службовці). До "трудової інтелігенції не належали професори вузів, юристи, письменники на тій підставі, що вони не мають "безпосередніх стосунків з народом".

Ця категорія інтелігенції позбавлялася виборчих прав. Це стосувалось також "нетрудових, експлуататорських" класів. Такими вважалися, насамперед, землевласники і підприємці. Позбавлення політичних прав значних груп населення провокувало зростання напруженості в країні. Під тиском поміркованих українських соціал-демократів лідери Директорії все ж "поступились принципами" і допустили до виборів у Трудовий конгрес інтелігенцію, не поділяючи її на "трудову" і "нетрудову".

Проголошення "Декларації", помітна невизначеність щодо майбутнього України активізували дискусії в українських партіях, однак питання про форму державної влади залишалось невизначеним. Це призвело до розколу політичних сил на кілька таборів, що особливо виявилося в кінці 1918 - на початку 1919 р. за умов підготовки до скликання Трудового конгресу.

Гостра дискусія навколо питання влади відбулася 16 січня 1919 р. на державній нараді за участю членів уряду, представників політичних партій, громадських організацій та січових стрільців. У ході дискусії з'ясувалось, що існує три точки зору розбудову держави:

1. Встановити диктатуру пролетаріату, відмовившись від ідеї парламентаризму, і перейти на платформу влади рад.

2. Проголосити військову диктатуру.

3. Продовжувати реалізацію курсу Директорії на скликання Трудового конгресу.

Українські соціал-демократи (М.Порш, І.Романченко) заперечували проти будь-якої диктатури. Натомість представники січових стрільців О.Назарук та Ю.Чайківський пропонували запровадити замість Директорії диктатуру Тріумвірату (С.Петлюра, Є.Коновалець, А.Мельник). Більшість дотримувалась антибільшовицької орієнтації. Врешті-решт, перемогла ідея Трудового конгресу, який мав прийняти остаточне рішення щодо форми влади та складу керівництва УНР.

Єдності у проводі українського національного руху, таким чином, досягнути не вдалося.

Перебуваючи при владі, Директорія не зуміла організувати більш-менш чітку систему адміністративного управління територією, що опинилася під її контролем. В.Винниченко захоплювався "соціалістичним романтизмом" і покладався переважно на "стихійну демократію мас". С.Петлюра, взявши на себе обов'язки Головного отамана, не заперечував проти встановлення на місцях влади інших отаманів, які спиралися на напівпартизанські формування і не мали ніякого спільного та обов'язкового для всіх плану дій. У цій ситуації вже на початку січня 1919р. склалася своєрідна система військового лідерства, за якою найсильніші отамани, такі як наприклад, П.Болбочан на Слобожанщині чи М.Григор'єв на Херсонщині, які свого часу підтримували гетьмана П.Скоропадського, тепер визнавали верховне лідерство С.Петлюри. Вони ставали напівсамостійними правителями великих територій. В окремих містах і повітах висувались свої отамани, які контролювали певну територію. Нерідко це супроводжувалось популістськими революційними гаслами, широкими обіцянками та різким падінням дисципліни.

Свавільні дії деяких отаманів, зокрема, програми та інквізиції, дискредитували центральний провід УНР, особисто С.Петлюру, який не мав ефективних важелів щодо контролю за ними.

В.Винниченко визнавав, що вся система військової влади була збудована й підтримувалася Головним отаманом так "щоб над ними не було ніякого контролю. От ця безконтрольність, самодержавність влади цивільної і військової була основною, початковою нашою бідою".

Непослідовна політика Директорії, головним чином, у земельному питанні призвела до того, що такі провідні отамани, як Григор'єв та Зелений, зрештою, зрадили новій владі і перейшли до більшовиків. Лише Н.Махно з самого початку й до кінця не визнавав влади Директорії.

Багато сподівань щодо конкретизації політичного курсу УНР, українські політики покладали на Трудовий конгрес, сесія якого відбулась 23-28 січня 1919р. у Києві. У ній взяли участь близько 300 депутатів, у тому числі делегації від Національної Ради ЗУНР. Конгрес затвердив акт з'єднання УНР і ЗУНР, проголошений 22 січня 1919р., передав тимчасово Директорії, доповненій представником ЗУНР, законодавчу і верховну владу, ухвалив принцип загального виборчого права для створення майбутнього українського парламенту Соборної України. Через більшовицький наступ 28 січня 1919р. Конгрес перервав свою сесію, доручивши подальшу роботу комісіям.

Отже, Директорія УНР набувала рис радикального уряду соціалістичного спрямування. І у внутрішній і у зовнішній політиці (мова йтиме далі) вона припустилася багатьох помилок, які врешті-решт обумовили її поразку. Не було єдиної думки серед лідерів Директорії щодо організації державного устрою і влади в УНР. Уряд втрачав підтримку переважної більшості спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату - всіх, без кого нормальне існування держави неможливе. Здійснюючи революційну ломку всіх структур гетьманської влади, Директорія не мала уявлення чим її замінити. Непослідовно вирішувалось аграрне питання, внаслідок чого селянська стихія почала перероджуватись в руйнівну анархію. Почала набирати сили отаманщина, яка руйнувала єдиний державний організм УНР.

Загалом внутрішня політика УНР виявилась недостатньо ефективною і не сприяла соціальній стабільності в суспільстві.

 

3.7. ЗУНР І БОРОТЬБА НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У 19191921 РОКАХ

Відразу після повалення гетьманського режиму Директорія опинилася у вкрай тяжкому міжнародному становищі. Та велика армія повстанців, що забезпечила тріумфальний рух на Київ, розтанула з такою ж швидкістю, з якою створилась. Україна була оточена ворожими силами з усіх боків. На Заході стояли польські війська. Активізували свої дії більшовики. На Дону оформилось Добровольча армія генерала А.Денікіна. Південна смуга з Одесою, Миколаєвом, Херсоном була зайнята військами Антанти, переважно французькими, грецькими та італійськими збройними силами (тільки французька ескадра до весни 1919 р. нараховувала 70 бойових кораблів).

Ще на початку грудня 1918 р. червоні під керівництвом В.Антонова-Овсієнко, Й.Сталіна та В.Затонського з Курська воєнні операції проти УНР.

Участь українців в тих військах полегшувала більшовицьку пропаганду, трактуючи свій наступ як допомогу українському радянському урядові. Частину більшовицьких військ складали українські формування, створені за Гетьманату для оборони Чернігівщини від більшовиків - Богунська й Таращанська дивізії.

Збройні сили Директорії включали в себе Окремий запорозький корпус, корпус Січових стрільців, а також недисципліновані повстанські загони.

1 січня 1919р. більшовики практично без бою взяли Харків, швидко опанували значну частину Лівобережжя і спрямували свій наступ на Київ. У цей критичний період у Директорії з'явились нові серйозні вороги. Насамперед загони Нестора Махна, що контролювали Катеринославщину, вдарили по правому крилу лівобережного фронту і примусили його відступити за Дніпро. На Херсонщині наніс удар по військах УНР отаман Григор'єв, що зрадив Директорії. До більшовиків також перейшла повстанська Дніпровська дивізія, що стояла біля Києва (на Трипільщині) отамана Терпила (Зеленого). Україна вкрилася повстанськими загонами під командою отаманів, які не визнавали влади Директорії (на Чернігівщині Ангел, на Поділлі - Я.Шепель). Вони змінювали постійно орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили до більшовиків і вносили анархію.

Неспроможність армії УНР організувати належну оборону, а також зрада отаманщини призвели до того, що 2 лютого 1919 р. Директорія змушена була покинути Київ, і переїхати до Вінниці. 5 лютого в місто вступили більшовицькі війська. А вже 6 березня під тиском ЧА Директорія переїхала до Проскурова.

Драматична ситуація, що склалася на українсько-більшовицькому фронті змусила Директорію шукати підтримки інших держав. У цій критичній ситуації неузгодженість позицій і дій вищого державного керівництва була особливо відчутною.

В.Винниченко, В.Чеховський, М.Шаповал схилялися до союзу з більшовиками проти Антанти. Інші члени Директорії на чолі з С.Петлюрою стояли на позиціях зближення з Антантою проти більшовиків. Трудовий конгрес більшістю голосів ухвалив доручити уряду УНР знайти порозуміння з Антантою. На переговорах з французьким командуванням в Бірзулі та Одесі на початку лютого 1919р. українська сторона вимагала від Антанти визнати суверенітет України, а Директорію - її тимчасовим законодавчим органом, повернути Україні Чорноморський флот, гарантувати повну автономію українській армії.

Зі свого боку французька сторона висунула категоричні вимоги реорганізувати Директорію, усунути з її складу соціал-демократів, звільнити з-під арешту колишніх міністрів гетьманського уряду Гербеля.

Французи запевняли, що до української армії призначатимуться тільки французькі інструктори, а по закінченню війни з більшовиками кордони України, як і питання про її суверенітет визначатимуться на міжнародній конференції у Парижі. Франція зобов'язалася надати Україні необхідне військове спорядження, зброю та боєприпаси.

Українські політичні партії почали здійснювати кроки, які мали продемонструвати Антанті, що Директорія іде на поступки. ЦК УСДРП 9 лютого відкликав з уряду й Директорії своїх представників, мотивуючи це "новими міжнародними моментами в українській державній справі". З огляду на таке рішення В.Винниченко заявив про свій вихід з Директорії і невдовзі покинув Україну. Що стосується С.Петлюри, то він повідомив про свій намір тимчасово припинити своє членство в соціал-демократичній партії і залишатися й далі на державних посадах.

Всі ці події викликали гостру кризу в керівництві УНР. 13 лютого був сформований новий Кабінет міністрів, який очолив безпартійний С.Остапенко. до складу уряду увійшли представники трьох партій - соціалістів - федералістів, соціалістів - самостійників і народних республіканців, які орієнтувались на держави Антанти, а також кілька представників від галицьких партій. Однак новий уряд, що стояв на консервативних позиціях, виявився, по суті, бездіяльним. Він не створив жодного програмного документа з роз'ясненням своєї політики. Загальна анархія і хаос на фронті зростали. До того ж уже в березні 1919р. з'ясувалось, що в Антанті немає достатніх сил для розгортання широкомасштабних воєнних дій в Україні і в Росії. Під тиском ЧА іноземні війська змушені були залишити Херсон, Миколаїв, Одесу. Стало очевидним, що орієнтація УНР на Антанту зазнала невдачі. Вона не забезпечила їй зовнішньополітичної підтримки, призвела до втрати часу, що дало змогу більшовикам захопити владу над більшою частиною території України.

9 квітня був створений новий соціалістичний уряд на чолі з Мартосом. Реорганізація уряду була відчайдушною спробою вибратися з політичної пастки, в яку потрапила Директорія.

Незважаючи на скрутну обстановку, військовому командуванню Директорії у травні-червні вдалося реорганізувати армію УНР за регулярним принципом. 13 травня був ухвалений закон про державну військову інспекцію, яку очолив полковник В.Кедровський. Здійснені заходи сприяли якісним змінам в армії. Вже на початку червня армія УНР перейшла в контрнаступ на радянські війська і досягла лінії Старокостянтинів - Проскурів -Кам'янець-Подільський.

У цей період уряд УНР активізував свою діяльність, намагаючись виправити становище власними силами. Він всіляко підвищував повстанський рух, який широко розгорнувся в тилу більшовиків і був викликаний впровадженням в Україні політики "воєнного комунізму". Щоб позбавитися одного з фронтів, військова делегація УНР на чолі з генералом Дельвігом підписала 20 червня у Львові договір з представниками польської армії.

Згідно з пунктами цього договору припинялися воєнні дії між польською та українськими арміями, встановлювалась демаркаційна лінія. Це давало можливість зосередити основні сили на більшовицькому фронті, де на початку червня розпочався успішний наступ української армії.

Однак наступ продовжувався недовго. В середині червня ЧА в районі Проскурова зупинила просування частин УНР і перейшла в контрнаступ. На початку липня більшовицькі війська наблизились до Кам'янця-Подільського. Уряд УНР і армія опинилися в критичному становищі: шляхів до відступу не було через неврегульованість відносин із Польщею та Румунією. УНР у той час змогла врятуватись від можливої воєнної катастрофи завдяки переговорам із ЗУНР.

Події у Східній Галичині: ЗУНР

У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. українські військові на чолі з капітаном Січових стрільців Д.Вітовським захопила Львів і вивісили на ратуші український прапор. Аналогічні події стали і в інших містах Сх. Галичини. Нову державу було проголошено Західно-Українською Народною республікою (ЗУНР). Президентом ЗУНР був обраний Є.Петрушевич, юрист, колишній член парламенту у Відні.

Зрозуміло, що до ЗУНР відразу вороже поставились поляки, які після розпаду Австро-Угорської імперії відновили свою державність і не бажали втрачати ці території. Від самого початку вони вели з українцями збройну боротьбу, внаслідок якої військові частини ЗУНР змушені були покинути Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а потім до Станіславова.

Від самого початку існування ЗУНР УНРада доручила Державному Секретаріатові зайнятися справою об'єднання всіх українських земель в єдину українську державу.

Вже 1 грудня 1918 р. у Фастові було підписано угоду про об'єднання ЗУНР і УНР. 4 січня 1919 р. у Станіславові УНРада схвалила закон про злуку двох українських держав. 22 січня 1919р. у Києві відбулось урочисте проголошення злуки ЗУНР з УНР. Вона була ратифікована Трудовим Конгресом.

Після об'єднання, назву ЗУНР замінено на ЗО УНР. Однак формальна зміна назви і постанова про соборність не змінили побудову й організацію влади в Галичині: надто короткий був час та й обставини не сприяли реорганізації. Українсько-польське протистояння набирало все більших обертів. Польський уряд відправив у середині травня 1919р. на український фронт в Галичині армію генерала Галлера, сформовану у Франції. Завдяки цьому поляки на початку червня зайняли майже всю Галичину.

У цей критичний момент уряд Сидора Голубовича 9 липня 1919 р. склав повноваження, а УНРада призначила Є.Петрушевича повновладним диктатором ЗУНР. Петрушевич створив виконавчий орган - Раду Уповноважених. Ці зміни дещо піднесли дух населення і війська. У червні після певної реорганізації УГА під командуванням генерала О.Грекова розпочала так звану Чортківську офензиву (728 червня), яка закінчилась тим, що Сх. Галичина була повернута. Однак після цих початкових успіхів внаслідок міжнародного тиску, а також недостачі зброї УГА змушена була відступити до р. Збруч.

Як бачимо, наприкінці червня - початку липня 1919 р. обидва уряди - УНР і ЗУНР і обидві армії Наддніпрянська за УГА опинились у вкрай критичному становищі.

На пропозицію Директорії про об'єднання спільних зусиль для боротьби з більшовизмом, Є.Петрушевич висунув три умови: проведення демократичної політики, без лівих соціалістичних ухилів; відставка соціалістичного уряду Мартоса; скасування міністерства у справах ЗУНР.

Зважаючи на критичний стан справ, Директорія погодилася виконати ці вимоги. Протягом 16-18 липня 1919 р. УГА перейшла через р. Збруч. Галичину окупувала Польща. Місцем дислокації диктатора ЗО УНР і Начальної Команди УГА у липні став також Кам'янець-Подільський.

Спільні бойові дії Об'єднаних українських армій. На початку серпня 1919 р. після реорганізації УГА почався спільний з Армією УНР похід одночасно на Київ та Одесу.

Вже початкові бойові дії обох армій, а також дальші плани висували потребу створення єдиного керівництва. До серпня 1919 р. діями обох армій керував штаб Наддніпрянської армії, а власне його начальник генерал В.Тютюнник. Обидві армії різнились одна від іншої як організацією, так і тактичними методами бойових дій. Щоб ними керувати, необхідно було обидві армії знати. Це міг осягнути лише колегіальний орган, що складався з представників обох армій. Таким органом став Штаб Головного Отамана, створений 11 серпня 1919 р. Очолив його генерал М.Юнаків. На початку бойових дій об'єднанні сили України складались з 3 Галицьких корпусів та 4 груп і 2 самостійних дивізій УНР.

Крім того, в цей період, з нею узгоджували свої операції повстанці отаманів Зеленого та Ангела. Загальна кількість українського війська на той час, за підрахунками істориків, становила близько 80-100 тис. чоловік.

Спільний наступ почався досить вдало й до кінця серпня українські війська вже контролювали значну частину Правобережжя. Проте головною причиною відступу ЧА був не стільки наступ українців, скільки загроза білогвардійських військ. Особливу небезпеку становила Добровольча армія генерала А.Денікіна, що наступала з Дону.

Невдовзі гострою виявились ті протиріччя і непорозуміння, які існували між двома українськими урядами. Подолати ці непорозуміння було неможливо через ідеологічні і персональні причини. Провід ЗУНР був безпартійний, більш консервативний, провід УНР був соціалістичний.

Директорія УНР вважала основними противниками білу і червону Росію, однак вважала можливим почати переговори з українським більшовицьким урядом, щоб спільно подолати білогвардійців, і взагалі, з самого початку готовий був прийняти програму більшовиків, тільки за умови, що в Україні будуть встановлені ради українські, а не російські. Не виключав провід УНР і можливості порозуміння з поляками, щоб здобути прихильність країн Антанти, у першу чергу Франції.

Що стосується проводу ЗУНР, то він ставив подвійну мету: боротьбу з Польщею та Радянською Росією, і готовий був порозумітися з Денікіним.

Мали місце й персональні чинники: Петлюра і весь провід УНР вважали обрання Петрушевича диктатором нелегітимним; Петрушевич і його уряд вважали становище Петлюри на чолі армії шкідливим для справи. Кожна опозиція проти Петлюри знаходила моральну підтримку серед галицького проводу. Хоч наддніпрянський провід і пішов на деякі поступки вимогам галичан, все ж основні протиріччя не були розв'язані і сильно позначилися на подальшому ході бойових дій.

Загальний наступ на Київ почався вранці 30 серпня 1919 р. Біля 15 години 30 серпня 1919 р. в передмістях столиці з'явились перші галицькі розвідувальні групи. Саме в той час, коли українська армія вела бої за Київ, з півдня і заходу, добровольчий корпус генерала Бредова, захопивши Полтаву, прискореним маршем також рухався на Київ.

На світанку 31 серпня його кінні дозорні підрозділи з'явилися під Києвом і перейшли через міст, який не охоронявся українськими військами до столиці. Таким чином, майже одночасно Київ опинився

в руках двох армій (галицьких частин української та добровольчої).

Коли вдень 31 серпня до міської Думи прибули командири І і ІІІ галицьких корпусів генерала Кравс і полковник Микитка, у них з'явилась делегація від денікінців. Ця делегація домагалась, щоб поруч з національним українським прапором вивісити на Думі російський трибарвний стяг.

Волю делегації було виконано і генерал Кравс виїхав до командування денікінського корпусу, щоб домовитись про встановлення демаркаційної лінії в Києві і обговорити план майбутньої співпраці. Але незабаром в центрі міста з'явились запорожці (із складу армії УНР) і зірвали з Думи російський прапор. Це і було сигналом до збройного виступу денікінців проти української залоги Києва.

До вечора 31 серпня денікінці встигли витіснити галицькі бригади не ознайомлені з містом до передмість. Щоб уникнути зайвих втрат українське командування відтягнуло свої війська на південь від Києва.

Історик Наталія Полонська-Василенко з приводу цих подій зауважує: "Можливо наслідки походу на Київ були б інші, якби командування військами було в руках наддніпрянців, а не галичан, які весь час виявляли "денікінофільство" і вірили в можливість співдії з ними".

Генерал Бредов у своїй розмові з генералом Кравсом чітко виявив ставлення денікінців до України: з Кравсом, представником Галицької Армії, він погоджувався розмовляти, але з "армією Петлюри" - ні.

Добровольча армія повела на окупованих нею землях нищівну політику проти всього українського, відновлюючи поміщицькі землеволодіння. Це спричинило новий вибух масових повстань. Симон Петлюра, якому Директорія передала 15 вересня 1919 р. всі повноваження, і уряд УНР вирішили підтримати цей повстанський рух і 24 вересня оголосила війну Денікіну. Білогвардійські війська зайняли за цей час значну частину південної Київщини і Поділля.

Контрнаступ української армії, що почався наприкінці вересня, проходив у вкрай тяжких умовах: несподівано вдарили холоди, спалахнула епідемія тифу. Позбавлені через блокаду Антанти ліків і санітарних матеріалів, військо і населення масово гинули. Внаслідок епідемії українське військо зазнало до 70% людських втрат, останніми своїми силами воно чинило опір Денікінцям, які в жовтні

зайняли велику частину Правобережжя.

У цих катастрофічних умовах Начальна команда УГА під проводом генерала Мирона Тарнавського підписала 6 листопада 1919 р. перемир'я з Денікіним. За умовами перемир'я УГА увійшла до складу "Збройних сил Півдня Росії" (офіційна назва Добровольчої Армії).

Євген Петрушевич противився цьому рішенню Проводу УГА. 16 листопада він разом з урядом ЗО уНр виїхав з Кам'янця до Відня.

Ще перед тим, 15 листопада члени Директорії, виїжджаючи за кордон, передали всі справи С.Петлюрі, який з урядом УНР та армією залишив Кам'янець і подався на північний захід. 17 листопада 1919 р. поляки окупували Кам'янець-Подільський, тимчасову столицю УНР.

Наприкінці листопада Армія УНР опинилась в районі Чорториї над Случем на Волині, оточена більшовиками, денікінцями та поляками.

Продовжувати боротьбу у формі регулярного війська було вже неможливо.

В таких умовах С.Петлюра скликав 4 грудня 1919 р. у Чорториї нараду членів уряду УНР і командувачів частин армії. На цій нараді було вирішено перейти до партизанської форми боротьби в тилу більшовиків і денікінців.

6 грудня 1919 р. частина військ УНР на чолі з генералом Михайлом Омельяновичем-Павленко і генералом Юрієм Тютюнником разом з головою Ради Міністрів І.Мазепою вирушила у Зимовий Похід, у тил окупантів.

С.Петлюра виїхав до Варшави, де перебувала місія УНР на чолі з міністром закордонних справ Андрієм Лівицьким, щоб звідти спробувати змінити ставлення держав Антанти до українського питання.

Саме тоді, коли УГА переходила до Денікіна, 7 листопада 1919 р. почався третій наступ більшовиків на Україну.

Добровольча армія відступила на Південь. Вже 16 грудня більшовики втретє зайняли Київ, а з середини лютого 1920 р. витіснили з України війська Денікіна.

Таким чином, союз УГА з добровольцями довго не протривав. Після розгрому денікінської армії на підставі угоди між ревкомом УГА й командуванням більшовицької армії УГА стала частиною

їхньої армії (ЧУГА).

Колишній командуючий УГА Микитка і генерал Цириць, які намагались переправитись через Дністер і дістатися до Румунії, 10 лютого були заарештовані групою старшин. Скоро заарештовані були передані до рук одеських чекістів.

26 лютого 1920 р. командуючим УГА був призначений Порайко, один з керівників крайового комітету КП Сх. Галичини і Буковини. Відповідальним за реорганізацію УГА був призначений В.Затонський.

В основу реорганізації армії була покладена організаційно-штатна будова ЧА.

В кожній частині вводились посади політкомісарів. На місце старих командирів призначались червоні командири. Багато старшин УГА потрапило до рук чекістів і загинуло в застінках ЧК.

Скоро замість ревкому армії обирається партійний комітет. До його функцій належала ідейно-політична і культурно-просвітницька робота з стрільцями.

Однак, не дивлячись на цю роботу, морально-політичний дух особового складу, як того бажали більшовики, був не на висоті.

Коли згодом почався спільний наступ частин НА і польських військ ІІ і ІІІ бригади УГА перейшли на бік УНР.

Після розгрому денікінських військ вся територія УНР опинилась під контролем більшовиків (за винятком Волині й Західного Поділля з Кам'янцем-Подільським, що їх зайняли польські війська).

Військово-партизанські сили армії УНР під проводом генерала Омельяновича-Павленка діяли в запіллі денікінців і більшовиків на Єлизаветщині і Ольгопільщині, Знам'янщині, проходили Дніпро, доходячи до Золотоноші. У березні 1920р. Симон Петлюра який на той час перебував у Варшаві, видав наказ армії Зимового Походу пробиватись на Захід, що й було виконано 6 травня 1920 р.

Українсько-польський військовий союз. 22 квітня 1920 р. був підписаний Варшавський договір за яким був установлений державний кордон між УНР та Польщею по р. Збруч. Одночасно Польща визнавала незалежність УНР на чолі з головним отаманом Симоном Петлюрою. Петлюра ж, в свою чергу, відмовлявся від всяких претензій на Сх. Галичину (що викликало обурення серед галицьких українців).

Участь поляків у цій несподіваній угоді мотивувалась прагненням створити між собою та Росією східноукраїнську буферну державу. Вони сподівались, що з появою на Україні відновленої армії Петлюри їхній наступ дістане підтримку налаштованого проти більшовиків селянства України.

25 квітня 1920 р. почався наступ польсько-українських військ в напрямі на Київ і Бобруйськ. Українські частини складались з двох стрілецьких дивізій під командуванням полковника Безручка і Олександра Удовиченка, а також з армії, що повернулась з Зимового Походу. Союзницькі сили, що налічували 65 тис. поляків і 15 тис. українців 7 травня оволоділи Києвом. Однак на початку червня І кінна армія Семена Будьонного змусила польсько-українські війська відступити до Дністра, а на Заході - до Замостя, під Варшаву.

Після розгрому більшовиків 15 вересня 1920 р. під Варшавою, почався польсько-український контрнаступ. В середині жовтня частини Армії УНР, що налічували бл. 25 тис. чоловік, зайняли Поділля по лінії Шаргород-Бар-Літин.

Тим часом польський уряд 12 жовтня уклав з більшовиками перемир'я, поставивши українські війська у важке становище.

Східноукраїнська армія ще продовжувала сама воювати з більшовиками до 10 листопада 1920р. поки не змушена була перейти Збруч. Там, на польській території, за умовами польсько-російського миру і частини армії УНР були інтерновані.

Ризький мир. 18 березня 1921 р. в Ризі було підписано мирний договір між Польщею та Радянською Росією. Польща визнавала УСРР. Правобережні землі Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся дісталися Польщі. Східна Волинь - Радянській Росії. Доля Галичини не була вирішена. Лише у 1923 р. Рада Амбасадорів у Парижі ухвалила прилучити Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав.

У Ризькому договорі була обумовлена заборона перебування на території Польщі всіх антибільшовицьких формувань та організацій, включаючи уряд УНР. Отже, Директорія і всі її організації втратили право легального існування у Польщі. Вони продовжували свою діяльність нелегально.

Другий Зимовий похід. Роззброєні поляками бійці НА опинились в польських таборах полонених.

В цей же час все більше зростала присутність більшовицьких військ на Україні. Майже % всіх своїх сил гуртувала Росія на

Правому березі Дніпра, щоб не тільки утримати Україну, а й прогодуватись.

В таких умовах були швидко ліквідовані антирадянські повстанські загони. З метою допомогти повстанцям в Україні еміграційний уряд УНР вирішив створити Партизансько-Повстанський Штаб. Цей штаб очолив генерал-хорунжий Юрій Тютюнник з помічником Юрієм Отмарнштайном.

Штаб підлягав безпосередньо С.Петлюрі. В червні 1921 р. штаб перенесено до Львова, де було опрацьовано план переведення в Україну кількох груп вояків. Групи ці мали стати ядром, навколо якого гуртувалися б повстанські сили. Завданням малих груп було відвернути увагу окупантів від дій головної групи.

Першим на Україну на початку жовтня 1921 р. пропущено загін полковника Нельговського в р-ні м. Городниці на Рівенщині. Загін нараховував 30 чол. і мав на меті виявлення дійсної ситуації в Україні. Пройшовши кілька разів аж до р. Тетерів, 20 листопада він повернувся. Шляхом цієї розвідгрупи незабаром мала пройти головна група.

Для відвернення уваги було здійснено військову демонстрацію Бесарабською ударною групою генерала-хорунжого Гулій-Гуленка. Не дійшовши до Тирасполя, ця група була розгромлена більшовицькими загонами Котовського.

Більш успішно діяв загін поручика Гопанчука, який вийшов у складі 20 чол. в р-ні Шепетівки.

Після невдалого рейду групи Гулія-Гуленка, на Тернопільщині була створена група соціального призначення на чолі з підполковником Палієм і заступником полковником Чорним.

З цієї південної групи був виділений окремий загін поручика Дуткевича, пропущено в напрямку на Кам'янець-Подільський. Група Палія перейшла Збруч в р-ні сіл Городницьке - Козин - Бондарівна 26 жовтня 1921 р. (бл. 400 чол.).

Завданням групи було відтягнути на себе увагу ворожого війська в р-ні Бар-Хмельник - Вінниця - Житомир, а потім з'єднатись з головною групою.

Організацію головної групи було здійснено в р-ні Моквина на Рівенщині.

За даними полковника Отмарштейка вона налічувала 800, а за даними учасника походу полковника Сушка - 900 чоловік. Разом з групою кордон біля села Борового перейшов весь штаб, залишивши

у Львові тільки інформаційне бюро.

Група була сильна тільки духом, а не зброєю. На 900 чол. було 400 рушниць, 44 кулемети, 500 шабель, та 1000 ручних гранат, кілька коней для обозу. 4 листопада група перейшла кордон.

Після початкових успіхів наступає поразка при спробі взяти м. Коростень. Незважаючи на це, група іде далі, переходить р. Тетерів і рейдує по її правому берегу.

Завдання знищити групу ставиться спеціальному загону під командуванням Г.Котовського, який постійно переслідує тютюнникінців.

17 листопада в р-ні с.Малі Міньки відбувся останній бій з котовцями.

В протоколі Надзвичайної комісії з приводу цього бою дописані такі слова: "... Зарублено в бою свьіше 400 чел. И захвачено 537 чел., в т.ч. и раненье. В момент боя некоторье из вьсшего командования, видя безвьходность положения, сами себя расстреливали и взрьвали бомбами".

Тільки нечисленній групці пощастило вирватись з оточення і повернутись до Польщі. З числа полонених сорок одного офіцера було відправлено на допити, кілька десятків померло від ран. Решту було засуджено на смертну кару: "...Лиц, перечисленньх в приложении к сему списку в числе 359 чел., как злостньх активньх бандитов, расстрелять».

Після суду полонених перевели до містечка Базар і розмістили в церкві. Біля цвинтаря наказали вирити довгу могилу і 22 листопада над нею відбувся розстріл.

Так закінчився остання спроба відновити боротьбу за незалежність України.

Отже, Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного спрямування. Це визначало її внутрішню і зовнішню політику.

І у внутрішній, і у зовнішній політиці Директорія припустилася багатьох помилок, які врешті-решт призвели до її поразки.

По-перше, Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату - всіх, без кого нормальне існування держави не можливе. Здійснюючи революційну ломку всіх структур гетьманської влади, Директорія не мала уявлення, чим її замінити.

По-друге, селянська стихія почала швидко перероджуватися в руйнівну анархію. Влада на місцях переходить до рук місцевих отаманів, що відмовлялися визнавати центральну владу. Отаманщина, як ракова пухлина, руйнувала державний організм УНР.

По-третє, не принесла очікуваних наслідків і аграрна реформа. Декларуючи вилучення землі у поміщиків без викупу, Директорія в інтересах збереження хоча б частини товарних господарств оголосила, що в заможних селян землі прощею понад 15 дес. не будуть конфісковані. Ця обставина відштовхувала від уряду селянську бідноту, яка звинувачувала його у прокуркульській політиці.

Загалом внутрішня політика Директорії виявилася недостатньо ефективною і не сприяла соціальній стабільності в суспільстві.

Невдачі переслідували Директорію і в зовнішній політиці. їй не вдалося домовитися про мир з Радянською Росією, хоча переговори про його укладення велися з кінця грудня 1918р. Російські радянські війська широким фронтом наступали на Україну, в той час як Раднарком Росії лицемірно заявляв, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає.

Не зумівши домовитися з більшовиками про визнання незалежності УНР, Директорія звернулася до представників Антанти, війська якої висадилися в південних містах України. Українські представники прохали допомогти в боротьбі з більшовиками, але Антанта орієнтувалася на російську білогвардійську контрреволюцію, на відновлення Великої Росії. УНР цікавила Антанту лише тією мірою, якою могла бути використана для повалення радянської влади.

Ще однією причиною поразки були чвари всередині самої Директорії, особливо між В.Винниченком і С.Петлюрою, авторитет якого невпинно зростав, оскільки він спирався на військову силу, особливо на "гвардію" - полк січових стрільців полковника Є.Коновальця, що підтримував диктаторські замашки Петлюри.

Таким чином, невдачі у внутрішній і зовнішній політиці Директорії сприяли наступові радянських військ, які поступово встановили свій контроль над Україною. Уряд УНР був змушений емігрувати.

Причини поразки та уроки Української революції 1917-1921 рр:

1. Слабкість влади, витвореної українською революцією. Нерозвинута і неструктурована, представлена різновекторними політичними силами, ослаблена частими змінами ударів, вона не змогла опертися на широку підтримку українського суспільства і забезпечити порядок у краї, захистити молоду державність (УЦР). Попри весь незаперечний моральний авторитет М.Грушевського, В.Винниченка та інших чільних діячів, вони не змогли стати послідовними і твердими провідниками ідеї визвольної боротьби.

Тільки в умовах загрози гетьманського перевороту ЦР дійшла висновку про необхідність концентрації влади в руках Президента.

Драматичний досвід тієї пори з гостротою свідчить про необхідність функціонування сильної системи державної влади у сучасному українському суспільстві, чіткої співпраці її гілок в ім'я матеріального благополуччя народу, формування правової держави, розбудови громадянського суспільства, духовного піднесення нації.

2. У ході національно-демократичної революції її провідники не запропонували адекватної сподіванням більшості населення соціальної програми, постійно спізнюючись із декларуванням її головних компонентів, програючи у часі іншим силам, які влучними й привабливими гаслами завойовували українське трудове середовище.

Виходячи з історичного досвіду минулого, насамперед негативно, ми маємо більш рішуче реформувати соціально-економічні відносини, спираючись на основоположні засади конституції України в частині рівноправності усіх форм власності. На практиці це означає державну підтримку вітчизняного товаровиробника, прискорення приватизації, залучення іноземних інвестицій, загалом творення такої суспільно-політичної моделі перехідної доби, яка б відкрила Україні шлях виходу з кризи і входження до кола цивілізованих, економічно розвинутих європейських держав.

3. Помилкові уявлення лідерів української революції про збройний захист здобутків визвольних змагань, ставлення до регулярної армії як до продукту буржуазного суспільства. Саме через це не було використано військовий потенціал українізованих частин армії і флоту.

Взірець національної звитяги і самопожертви нечисленних захисників української державності повинен завжди нагадувати про необхідність зміцнювати Збройні сили, як невід'ємний атрибут і гарант сильної, незалежної держави.

4. Необхідність усвідомлення нереалізованості в роки революційних змагань української національної ідеї. З одного боку, це наслідок тривалого поневолення України, її бездержавності, а з другого - автономістських, федералістських поглядів лідерів УЦР на шляхи творення суверенної української держави.

Безперечно, національна ідея не може бути самоціллю. Вона повинна виступати ідейним стрижнем державницької доктрини, важливим чинником загальногромадянської злагоди, консолідації суспільства.

5. Висока хвиля української революції винесла на гребінь десятки партій і рухів. Сучасна політична арена України своєрідно повторює чимало складових тодішнього спектру суспільних чинників від національного і більшовицького радикалізму до консерватизму. Та найприкрішою у цій ситуації є знову ж таки нездатність демократичних сил уже в нових умовах поставити національні, інтереси вище партійних, поступитися політичним амбіціям своїх лідерів.

6. Однією з головних причин поразки українських визвольних змагань було те, що українська справа так і не здобула визнання на міжнародній арені.

Трагізм української ситуації полягав у тому, що 2 найбільші сили, що діяли у Центрально-Східній Європі - Росія і Німеччина, - не поспішали визнавати українські устремління, так само як і Антанта відмовилася поширити принцип права націй на самовизначення на українців.

Тим часом, зовнішня підтримка відіграла вирішальну роль в успішному завершенні державного будівництва у Польщі, Фінляндії, балтійських державах і Чехословаччині.

Таким чином, історія вчить, що кінцевий успіх у багатьох випадках залежить від міжнародного розголосу. Безперечно, історичний досвід такого масштабного і феноменального явища, як українська революція 1917-1921 рр. з її успіхами і здобутками, невдачами та поразками не вичерпується лише згаданими уроками. їх набагато більше. Суть полягає у тому, щоб ми їх вивчали, осмислювали і враховували в процесі будівництва сучасної української держави.

Питання для самоконтролю.

1. Охарактеризуйте, яка склалась воєнно-політична обстановка на Україні наприкінці XIX - на початку ХХ століття.

2. Які причини обумовили появу стрілецьких товариств?

3. Розкрийте роль та місце Українських Січових Стрільців у національно-визвольній боротьбі та державному відродженні України в 1917-1921 роках.

4. Охарактеризуйте військову формацію УСС.

5. Визначте характерні риси статусу України після падіння російського самодержавства.

6. Визначте роль Центральної Ради в українському національно-визвольному русі.

7. Розкрийте значення ІІІ та IV універсалів Центральної Ради.

8. Яка була законодавча діяльність гетьманської адміністрації?

9. Охарактеризуйте впливові політичні сили в Україні за часів гетьманщини.

10. Сформулюйте роль та значення воєнної доктрини Української Держави.

11. Що відображав документ "Декларація Української Директорії".

12. Розкрийте значення діяльності Директорії для становлення державотворчих процесів в Україні.

13. Опишіть воєнно-політичну ситуацію в Україні та навколо неї на поч. 1919р.

14. Як Ви розцінюєте акт злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919р.?

15. Які причини обумовили поразку Української революції 1917-1921 рр.

Список використаних джерел:

1. Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. - К.: Основи, 1994. -168с.

2. Бойко О.Д. Історія України у ХХ столітті, 20-90-ті роки: Навч. посібник для студентів. - Ніжин: Стиль, 1994. - С.7-115.

3. Грицак Я.Й. Нарис історії України. Формування модерної Української нації XIX - XX століття. - К., 2000. - 248с.

4. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. - К.: Либідь. - 1993. - 288с.

5. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. -Львів: Вид-во Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, 1992. - 230с.

6. Історія України: Посібник / За ред. Г.Д. Темка, Л.С. Тупчієнка - К.: Видавничий центр "Академія", 2002. - 480с.

7. Король В.Ю. Історія України. - К.: Видавничий центр "Академія", 1999. - 360с.

8. Кондратюк В.О., Зайцев О.Ю. Україна в 20-30-ті роки ХХ ст. - Львів: Обл. книж. друк., 1993. - С.3-15.

9. Крип'якевич І, Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Історія Українського війська (від княжих часів до 20-х рр. XX ст.) / Упорядник Б.3. Якимович. — 4-те вид., змін. і допов. - Львів: Світ, 1992. - С. 712.

10. Крип'якевич І. Історія України / Упор. тексту, примітки, коментарі Б.3. Якимовича. Передм. Я.Р. Дашкевича. - Львів: Світ, 1990. - 520с. - (Пам'ятки іст. думки України); Вид. 2, пероб. і доповн. Львів: Світ, 1992. - 560с. - (Пам'ятки іст. думки України).

11. Литвин М., Науменко К. Українські Січові Стрільці. - Київ: Знання, 1992. - 48с.

12. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. - Львів: Світ, 1995. - Кн. 2. - 248с.

13. Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення: Навчальний посібник - 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: Знання-Прес, 2004. - 390с.

14. Політична історія України: Посібник для студентів ВНЗ / За ред. В.І. Танцюри - К.: Видавничий центр "Академія", 2002. -488с.

15. Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. - Нью-Йорк: Червона Калина, 1956. - VII, 360с.

16. Русначенко А.М. На шляху до національної армії (19891991). - Київ, 1992. - 75с.

17. Скрипник М.О., Домбровська Л.Ф., Красовський В.М. та ін. Історія України: Навчальний посібник. Під ред. М.О. Скрипника. -К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 367с.

18. Удовиченко О. Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил. 1917-1921. -Вінніпег: Видав, хор. УСС Д. Микитюк, 1954. - 178 с.

19. Українські Січові Стрільці. 1914-1920 / Матеріали до альбому зібр. д-р І. Іванець і В. Софронів-Левицький. Текст зредагував д-р Б. Гнатевич при співавт. Л. Лепкого і д-ра І. Іванця. -Львів: Накл. ювіл. комітету, 1935. - 159с. Репр. перевид.: Слово, 1991.

20. Українські військові формування: історія та сучасність / Колектив авторів. - Київ: НАОУ, 2007. - 285с.

21. Черкашин Н.К. Історія України: від давніх часів до сьогодення: Навчальний посібник. - К.: ВД "Професіонал", 2005. -384с.

22. Шанковський Л. Історія українського війська. - К ., 1991. -

192с.

23. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. - К.: Либідь, 1999. - С. 388-408.

                           
Початок ст.1 ст.2 ст.3 ст.4   ст.5    ст.6