Розділ ІІ

ЗАПОРОЗЬКА ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ  

2.1. Українські землі під владою іноземних держав (середина ХІV-XVI століття)

2.2. Формування українського козацтва та його війська…

2.3. Національно-визвольна війна під проводом Б.Хмельницького

2.4. Козацьке військо в роки Гетьманщини

2.1. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ (СЕРЕДИНА ХМ - XVI СТОЛІТТЯ)

Литовська та польська експансія на українських земелях та 'її наслідки

У першій половині XIV ст. внаслідок гострих внутрішніх суперечностей, пов'язаних з постійними боярськими інтригами, напруженою безперервною боротьбою за владу, Галицько-Волинське князівство починає поступово занепадати. Цією обставиною, а також хронічними чварами у Золотій Орді негайно скористались іноземні загарбники. Під їхніми ударами перше українське королівство припинило своє існування, а галицькі і волинські землі внаслідок вакууму влади, що утворився після загибелі останнього правителя Галицько-Волинської держави Юрія II, стали легкою здобиччю агресивних зазіхань сусідніх Литви, Польщі, Угорщини та Молдавії.

У 1349 році в Галичину вторглися польські та угорські війська. Литовці утвердилися на Волині й також намагалися заволодіти Галичиною. Після довгої та виснажливої боротьби, під час якої галицькі землі не раз переходили з одних рук до інших, у 1387 році, за короля Ягайла, вони нарешті були захоплені Польщею. Ще раніше, наприкінці XIII - початку XIV століття Угорщина приєднала до себе Закарпаття, а в середині XIV ст. Буковиною заволоділо щойно утворене Молдавське королівство. Внаслідок цих іноземних експансій галицько-волинський державно-політичний центр переживає період глибокої кризи і занепаду.

У 50-х роках XIV століття почався наступ Литовської держави на Придніпров'я, полегшуваний тим, що Золота Орда вступила в смугу феодальних міжусобиць і фактично розпалась на кілька улусів. У 1355-56 рр. литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину, а в 1362 р. захопив Київ і всю Київську землю. Влітку 1362 р. військо Ольгерда на р. Сині Води (притока Південного Бугу) розгромило загони кількох татарських ханів (Хачбея, Котлбуга та Дмитра). У битві на р. Сині Води активну брали участь українці, литовці та білоруси. Внаслідок синьоводської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля. В цих землях Ольгерд посадив своїх синів і племінників: у Києві - старшого сина Володимира Ольгердовича, в Подільській землі - своїх племінників Коріятовичів. Місцеві руські феодали зберігали свої володіння. Самі руські землі - Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля -залишались автономними, бо великий князь литовський, як твердить літопис, "увійшов у приязнь" з місцевими феодалами, закріплену традиційним рядом (договором).

Руські князі й бояри зобов'язались служити великому князеві як васали, князь же - боронити землю від татар. Литовський уряд тоді ще дотримувався правила: "Ми старину не рушимо, а новини не вводимо".

З приєднанням земель Південно-Західної та Західної Русі Литовське князівство стало великою феодальною державою, де більшість становило руське населення (українці та білоруси). Руські землі з їхньою вищою культурою, правом справляли великий вплив на політичне й суспільне життя Литовської держави.

Ольгерд та його прибічники проявили неабияку політичну мудрість. Вони здобули собі довір'я місцевого населення насамперед тим, що намагалися нічим не відрізнятись від місцевих феодалів. Шануючи місцеві звичаї і культурні надбання українського народу, вони цілком свідомо переймали його культуру, намагалися практично використати її здобуття в усіх сферах життя. Литовці беруть на озброєння українську військову організацію, систему будівництва фортець, валів, вивчають і засвоюють досвід роботи адміністрації, ведення господарства.

"Руська правда" у Великому Князівстві Литовському (ВКЛ), як і в Київській Русі, стає головним джерелом права. В державній практиці продовжують зберігатись давньоруські терміни - "тіун", "намісник", "ключник" тощо.

Офіційною мовою у ВКЛ стає староруська мова. Це пояснюється тим, що споконвічні литовські землі після завоювання України та Білорусі, становили у ВКЛ близько 10 відсотків його території. Тому цілком зрозуміло, що для переважної більшості населення саме руська мова була рідною.

Панівною і загальнодержавною у ВКЛ стає поступово і православна віра. Литовці до приєднання Русі були язичниками. Проте згодом їхні правителі (Любарт, Ольгерд, його сини), зрозумівши, що в очах православного народу Княжа влада є божественною, починають сповідувати і впроваджувати православну віру. Пізніше православним стає майже все населення Литовської держави. Наприкінці XV ст. лише Трасські землі залишались вірними давнім язичницьким традиціям.

Піднесення Києва

З середини XIVст. і до 70-х років XV ст. знову підноситься значення Київського князівства. Тут княжила (з перервами) династія Гедиміновичів (Олельговичів). Порівняно з до монгольським періодом, межі тогочасної Київської землі навіть дещо розширилися - частково за рахунок приєднання до неї порубіжних округ сусідніх князівств, частково в результаті поступової колонізації південних степів. Під владою київського князя, крім стольного граду Києва, перебували численні "київські пригороди": Овруч, Мозир, Чорнобиль, Житомир, Звенигород, Остер, Канів, Черкаси, Переяслав.

Усі ці міста звалися "замками господарськими", київський князь призначав у них намісників - державців (або старост). Останні правили не лише замком, а й навколишньою округою (повітом). Усі жителі повіту, до якого б стану вони не належали, у військовому, судовому й адміністративному відношенні підпорядковувались старості та відбували на користь князя повинності й сплачували намісникові певну данину.

Будучи васалом великого князя литовського, київський князь зберігав за собою верховну владу в землі: йому підлягали старости, він здійснював верховне командування військовими контингентами всіх повітів, до нього апелював суд намісників, він мав виключне право роздачі в користування земельних володінь (привілейований стан землевласників складали земляни й бояри).

Перший князь з династії Гедиміновичів - Володимир Ольгердович - княжив у Києві з 1362 до 1395 р. Він зміцнив свою владу, спираючись на місцевих землевласників - земян та православну церкву, карбував власну монету. Гербом-символом Київської землі було зображення архістратига Михаїла.

Володимир Ольгердович був усунутий з київського столу новим правителем Литовської держави - Вітовтом, який не бажав посилення Київського князівства. В Києві князем сів Скиргайло Ольгердович. Після його смерті у 1396 р. Вітовт правив Київською землею через своїх намісників. Проте згодом, у 1440 р. князівська влада у Києві відновилася. Останній київський князь Симеон

Олелькович помер у 1470 році. З цього часу Київська феодальна державність припинила своє існування. Київська земля з 1471 р. стала управлятись литовськими воєводами.

Політичні процеси на українських землях наприкінці XIV -першої половини XVI ст.

Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст. перебували на становищі удільних князівств (із залишками місцевої автономії), очолюваних князями -членами литовського великокняжого роду. Місцеві великі феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі удільного князя, сплачувати данину та надавати йому військову допомогу. Удільні князі складали великокнязівську раду. Подібно до великого князя, удільні князі роздавали своїм васалам землі, скликали місцевих великих феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для розв'язання політичних питань.

Захопивши південно-західні руські землі, Литва за князювання Ольгерда, прагнула встановити свою владу і над Північно-Східною Руссю, але наразилась на рішучу відсіч з боку Московського князівства. Розгром литовських військ під Любутськом у 1372 р. дружинами великого князя Дмитра Івановича підніс значення Москви. її авторитет ще більше зріс після Куликовської битви 8 вересня 1380р.

Розгром татар і дальше піднесення Москви занепокоїли великого князя Ягайла (союзника хана Мамая під час Куликовської битви) та правлячі верстви Литовської держави. Намагаючись зміцнити свою владу над удільними князями та запобігти посиленню Московського князівства, до якого тяжіла частина феодалів українських і білоруських земель, що перебували у складі Литовської держави, Ягайло 14 серпня 1385 р. уклав у м. Крево угоду про унію Литви з Польщею (Кревська унія).

І Польщу і Литву спонукала до цього також загроза з боку Тевтонського ордену. Водночас польські феодали прагнули використати унію для підкорення Литви та захоплення підвладних Литві українських земель.

За унією Ягайло одружувався з польською королевою Ядвігою (і став королем Польщі), зобов'язувався прийняти католицтво і зробити його державною релігією в Литві й назавжди приєднати до Польщі підвладні йому литовські, білоруські й українські землі.

Кревська унія зміцнювала Польсько-Литовську державу перед загрозою агресії з боку німецьких хрестоносців, але разом з тим відкривала шлях до загарбання польськими феодалами українських земель та експансії католицької церкви на схід. Спроба Ягайла, який став у березні 1386 р. королем Польщі під іменем Владислава II Ягелла, ліквідувати незалежність Литовського князівства викликала опір литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Проти Ягайла і його прибічників підняли зброю й удільні руські князі. Ця боротьба закінчилася компромісом. За угодою, укладеною в 1392 р. в Острові, Ягайло і польські феодали визнали Вітовта довічним правителем Литовського князівства. Згодом Вітовт прийняв титул Великого князя литовського.

Спираючись на верстви литовського боярства та на підтримку польських феодалів, Вітовт здійснив ряд заходів щодо політичного об'єднання Литовської держави і зміцнення її центрального управління. За його князювання залежність українських та білоруських земель від Литви посилилася, почалось гноблення населення цих земель. Вітовт ліквідував на території України удільні князівства (Волинське, Київське, Подільське та ін.). Тут почали правити намісники князя. Українські землі дарували литовським феодалам і католицькій церкві.

Вітовт поставив за мету витіснити татар з Причорномор'я, однак у битві з татарським військом 12 серпня 1399 р. на Ворсклі зазнав поразки. І все ж у 20-х роках XV ст. він розширив кордони держави на південь - до Чорноморського узбережжя, збудувавши тут систему фортець-укріплень. На початку XV ст. назріла вирішальна сутичка між Польсько-Литовською державою і Тевтонським орденом. 15 липня 1410 р. відбулась битва під Грюнвальдом, в якій об'єднані сили поляків, литовців, українців і білорусів розбили німецьких лицарів і зупинили їхню агресію на схід.

Після цієї битви позиції Польщі в Литві зміцнились. Згідно з Городельською унією 1413 р. литовські бояри-католики зрівнювалися у правах з польською шляхтою. В Литві було впроваджено польський адміністративний поділ, зростав вплив католицької церкви. Незважаючи на це, Вітовт домігся за унією того, щоб Литовське князівство й після його смерті зберігало автономію (на основі васальної залежності від польського короля).

А після смерті Вітовта у 1430 р. у Литовському князівстві спалахнула боротьба проти наступу польських феодалів і католицької церкви. Литовські та руські феодали на сеймі у Вільно всупереч Городельській унії обрали великим князем Литовським Свидригайла Ольгердовича, відомого своїм негативним ставленням до унії Литви та Польщі. Він до 1435 р. чинив опір експансіоністській політиці Польщі в Литві. Невдалі дії Свидригайла та його орієнтація на руських православних феодалів викликали невдоволення литовських магнатів. У 1432 р. вони обрали великим князем литовським Сигізмунда, брата Вітовта (1432-1440 рр.), який відразу ж відновив унію Литви з Польщею за підтримки Ягайла. Сигізмунд, щоб позбавити Свидригайла опори серед православних магнатів, привілеєм від 15 жовтня 1432 р. урівняв їх у правах з литовськими феодалами-католиками. У битві під Вількомиром 1 вересня 1435 р. Свидригайло залишився волинським князем і помер у 1452 р., після чого Волинське князівство припинило своє існування. Через свою пропольську і прокатолицьку орієнтацію загинув внаслідок змови і сам Сигізмунд. Литовські феодали обрали великим князем сина Ягайла - малолітнього Казимира (у Польщі на той час королем був його брат Владислав III). У 1447 р. він став королем Польщі під іменем Казимира IV. Отже, польсько-литовська унія відновилась.

Завдяки підтримці польських феодалів, Литва у 50-х роках XV ст. взяла курс на повну ліквідацію автономію українських земель.

У 1458 р. за київського князя Симона Олельковича православну церкву України та Білорусі було відокремлено від московської митрополії та перетворено на самостійну київську митрополію. Але намагання литовських правлячих кіл схилити православне населення до унії з католицизмом у XV ст. успіху не мало.

У 1471 р. після смерті князя Симеона Олельковича було ліквідовано і Київське князівство. Великий князь Казимир призначив воєводою в Київ литовського магната Гаштольда. Однак кияни відмовилися впустити його в місто. Гаштольд здобув Київ лише за допомогою війська.

Після скасування місцевої автономії Волинь, Київщина і Поділля були перетворені згодом на воєводства, очолювані намісниками-воєводами, що підлягали безпосередньо владі великого князя. Землі-воєводства поділялись на повіти, в котрих головували старости. Посади воєвод і старост обіймали, як правило, місцеві феодали. З великих магнатів складалася великокнязівська рада ("пани - Рада"), без згоди якої великий князь

не мав права видавати закони і розпорядження.

Вищі державні посади стали в руках магнатів спадковими. Пани-магнати користувались правом мати власні, т.зв. "надвірні" військові загони й підлягали безпосередній юрисдикції великого князя.

В умовах всевладдя литовських і місцевих магнатів православне населення українських земель перетворилося на об'єкт нещадного поневолення й покатоличення. Більшість місцевих феодалів дотримувалось щодо Польсько-Литовської держави угодовської політики.

У 1492 р. помер король Казимир IV. Натомість литовські феодали обрали великим князем його сина Олександра Казимировича, який дав згоду на обмеження своєї влади "панами-радою". А польські феодали і шляхта обрали своїм королем іншого сина Казимира IV - Яна Альбрехта, що спричинило розпад унії на певний час. Але польські магнати, насамперед католицька церква, не збирались втрачати унію з Литвою, і після смерті у 1501 р. Яна Альбрехта обрали великого князя литовського Олександра королем Польщі, поновили унію. Укладена 1501 р. Мельницька унія була спробою Польщі ще більше зміцнити зв'язок з Литвою. Проте литовський сейм унії не затвердив. Литовські феодали, боячись посилення ролі шляхти, виявили бажання розірвати династичну унію. Після смерті Олександра 1506 р. великим князем литовським було обрано його сина Сигізмунда, якого невдовзі у Польщі обрали королем (Сигізмунд І). Востаннє литовці спробували розірвати унію в 1529 р., обравши великим князем Сигізмундового сина Августа. Але польське панство, випереджаючи події, з метою збереження унії 1530 р. ще за життя Сигізмунда І, обрало Сигізмунда II Августа королем Польщі. Він, ставши повнолітнім, посів престол Литви, а після смерті батька у 1548 р. - престол Польщі.

Таке намагання польської шляхти зберегти унію пояснювалося передусім бажанням заволодіти багатими українськими землями, що належали Литві.

За подіями, які відбулись в литовсько-руському князівстві дуже уважно спостерігали московські володарі. На кінець XV - поч. XVI ст. вони були силою, з якою слід було рахуватися. Протягом поколінь князі московські посіли провідне місце серед інших Північно-Східних князівств. У 1474 р. Москві підкорилось князівство Ростовське, в 1478 р. - Новгород, в 1485 р. - останній серйозний суперник

Тверське князівство. Маючи під своєю владою майже весь Північний Схід, Москва у 1480 р. скинула вікове монголо-татарське іго. Поширення експансії Москви викликало необхідність виправдовувати її. Так постала доктрина т. зв. "Третього Риму". У ній проголошувалось, що після падіння Риму й Константинополя Москві належало стати третьою, вічною, священною і всесвітньою імперією.

Водночас князь московський Іван III прибрав собі титул "государя всієї Русі" й проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають тепер належати Москві.

Звичайно, що Литву дуже непокоїли такі заяви Москви. У 1490-х роках, коли московські війська наблизились до литовських князівств біля Чернігова, їхні православні правителі добровільно визнали зверхність Москви. Були й інші ознаки того, якою привабливою ставала Москва для українських феодалів Литовської держави. Дещо раніше, у 1481 році, князь Федір Бєльський, українізований онук Ольгерда, у відповідь на ліквідацію удільних князівств, передусім Київського, змовився з кількома православними князями убити тодішнього великого князя і короля польського Казимира IV і передати українські землі під владу Москви. Змову було розкрито, й хоч Бєльському вдалося втекти до Москви, інших учасників схопили і стратили.

Ще небезпечніший вибух невдоволення української знаті стався у 1508 році, коли Михайло Глинський, український феодал, разом з братами Василем та Іваном, організували проти великого князя Сигізмунда повстання українських козаків та шляхти. У закликах до прибічників М.Глинський говорив про необхідність захисту "грецької віри" та відновлення Київського князівства. Проте не встиг цей рух поширитися, як сильне польсько-литовське військо змусило Глинського втекти до Москви. Цей та інші виступи української знаті були яскравим виявом невдоволення, своєрідним протестом проти наступу Польщі на їхні права. Метою князів було заручитись підтримкою Москви в боротьбі проти Польщі й католицизму.

Наприкінці XIV - першій половині XVI ст. на українських землях основними галузями господарства залишались землеробство, ремесла, торгівля, розбудовувались старі й виникали нові села та міста.

У сільському господарстві крім землеробства, розвивалось тваринництво, городництво, садівництво, бджільництво. Не втрачали важливого значення в господарському житті рибальство і мисливство.

Переробкою сировини займалися у феодальних господарствах. Одним із основних джерел прибутків феодалів було млинарство. З XVI ст. поширюється переробка деревини: в господарствах панів виробляється велика кількість дьогтю, смоли, поташу, ванчосу (тесу). Розвинутими промислами були також солеваріння (у Прикарпатті) та добування руди ( на Волині й Поліссі).

Промисли відігравали значну роль й у селянському господарстві: селяни виготовляли сукно й полотно, гончарний посуд, металеві, дерев'яні, предмети для господарського та побутового вжитку тощо.

Феодальне господарство ґрунтувалось на експлуатації селянства, об'єднаного в громади (общини), котрі складались з кількох дворищ, кожне з яких, в свою чергу, об'єднувало кілька індивідуальних господарств ("димів").

До складу дворища, крім родичів, входили також селяни, прийняті із сторони або як рівноправні члени ("потужники", "поплічники") або як економічно залежні люди ("половинники", "дольники", "підсусідки").

У відношенні до феодала-землевласника дворище виступало як сукупна податкова одиниця. Виконуючи повинності, накладені на неї в цілому, сільська громада розкладала між дворищами всі податки і побори на користь феодала і держави.

Головним загальнодержавним податком на землях ВКЛ була серебщина (в Галичині та на Київщині вона називалась подимщиною, бо стягалася з "диму", тобто індивідуального господарства, на Волині - воловщиною). Іншим державним податком була татарщина, яка до 60-х років XIV ст. збиралася місцевими князями за дорученням ханської адміністрації. Церкві залежні селяни сплачували десятину. Однією з головних форм повинностей селян, що проживали на землях панів і шляхти, була натуральна рента (данина) переважно цінними продуктами: медом, воском, хутрами, зерном, сіном, а ще т. зв. "мезлева" - данина свинями, вівцями, курами, яйцями.

З розвитком внутрішнього й зовнішнього ринку зростала потреба феодалів у грошах і частина натуральної данини замінювалась на грошову. З середини XV ст. всі виплати і штрафи вже стягались грошима.

Від кінця XV ст. (після скасування місцевої автономії Волині, Київщини й Поділля і перетворення цих земель на воєводства) і протягом першої половини XVI ст. поряд із збільшенням натуральної та грошової ренти феодали починають заводити власні орні землі за рахунок селянських земель та відроджувати панщину. Селяни змушені були відбувати 14-дєнну панщину як звичайну річну норму. Отже, вони потрапляли в дедалі міцнішу особисту залежність від феодалів, тобто закріпачувались.

Основну масу залежних селян становили "данники" й "тяглові люди": перші платили державі данину натурою, другі - відбували повинності. Із зростанням панського господарства грані між ними поступово стиралися.

Наприкінці XV - у першій половині XVI ст. данники і тяглові селяни, потрапивши під владу феодалів, які прибрали до рук землі із селянами, почали відбувати повинності та ще й сплачувати оброки.

Поширення феодального землеволодіння, а от же й зміцнення влади панів над селянством, вимагало розвитку кріпосного права як юридичного оформлення кріпацтва. Воно виявилось в дедалі більшому прикріпленні селян до землі, посиленні права феодала на працю й майно селянина. Велику роль у зміцненні феодально-кріпосних відносин відігравав кодекс законів Литовської держави -перший Литовський статут (1529 р.). Він пильнував інтереси феодалів-землевласників, зміцнював їхню владу над залежним селянством, оберігав феодальну власність. Статут остаточно визначив станову неповноправність селянина ("кметя") та обмежив його право виходу з панського маєтку. При цьому, в разі переходу кметя в інше місце все його майно, домашня худоба мали залишатись на старому місці.

Ліквідуючи право переходу, держава водночас сприяла посиленню влади феодала над покріпаченими селянами, обмежуючи общинне самоврядування.

Уже в середині XVI ст. вільних общинних земель на Україні майже не залишилось. Руками залежного селянства українські, литовські, польські феодали освоювали пустища. Часто великі князі та місцеві феодали роздавали своїм васалам землі в тимчасове користування. Наприкінці XV ст. почастішали надання земельних володінь "до живота", тобто до смерті феодала. Землевласники прагнули перетворити тимчасове володіння на спадкове. Васали мали відбувати військову службу (разом із певною кількістю воїнів, на власний кошт озброєних і споряджених).

У 1557 р. шляхта домагалася свого виняткового права на землю. Виник новий тип господарства - фільварок, орієнтований на виробництво хліба на продаж.

Згідно з виданою у 1557р. Сигізмундом II Августом "Уставою на волоки", великокнязівські та селянські землі перемірювалися й ділилися на т. зв. "волоки" (ділянки площею 21,3 га).

Під фільварок відводили кращі землі, зведені в одну велику площу, а селянам залишали гірші. Примусово запроваджували трипільну систему рільництва: кожному селянському двору виділяли волоку і відбувати з неї повинності, дозволялось двом родинам брати в користування одну волоку та розділяти повинності порівну. Фактично селянин був прикріплений до наділу. У разі його втечі всю землю передавали іншим, а втікача розшукували.

Ця реформа руйнувала, хоч і не повністю, сільську громаду та пов'язану з нею общинну форму землекористування селян («дворище»). Волока становила ту одиницю, з якої селянський двір мусив виконувати всі феодальні повинності.

Посилювалось майнове розшарування селянства, бо зростала кількість малоземельних селян, яких використовували як "робітних людей" на панських промислах у фільварках.

Отже, фільваркова система, зумовлена розвитком товарно-грошових відносин, призвела до зміни правового статусу селянина й поступового перетворення його на кріпака. Вона вимагала доступу до ринків збуту і великої робочої сили.

Такі умови були в Галичині й на Волині. А землі Центральної та Східної України спершу треба було освоїти. Тому фільварки там виникли значно пізніше.

Розвиток ремісництва. Наприкінці XIV - у першій половині XVI ст. поглиблювався суспільний поділ праці, розвивалися міські ремесла. Основні центри ремісництва - Київ, Львів, Луцьк, Кам'янець та інші міста.

Ремісники-городяни об'єднувались в цехи, очолювані цехмайстрами. Членами цехів були майстри - власники майстерень, на яких працювали підмайстри та учні. У Львові в першій половині XV ст. було 9 цехів: пекарів, різників, кравців, шевців, ковалів, лимарів, сідлярів, чинбарів і кушнірів. Наприкінці XV ст. у Львові налічувалось уже близько 500 цеховиків, 36 професій. На середину XVI ст. кількість цехів у цьому місті зросла до 20. На початку XVI ст. цехи виникли у Києві та у більшості інших міст України.

Крім цехового, в містах існувало й позацехове ремесло. До позацехових ремісників ("партачів") належали ті, хто був неспроможний вступити до цехів через брак коштів, прибулі із сіл заробітчани та інші.

Торгівля. У XV - першій половині XVI ст. на Україні тривав дальший розвиток торгівлі, зумовлений розвитком продуктивних сил, поглибленням суспільного поділу праці, спрямованого як на внутрішній, так і на зовнішній ринок.

Внутрішня торгівля відбувалася в суворих рамках середньовічної регламентації. Згідно із законом складського права приїжджі купці, зупинялись в містах, які цим правом користувались і продавали свої товари на умовах, визначених місцевим купецтвом. При цьому приїжджі купці мусили користуватись лише певними шляхами й сплачувати на них мита та інші торгівельні збори. Купці в містах створювали об'єднання на зразок ремісничих цехів. Торжища виникали також у великих селах, переважно біля монастирів. Визначну роль у розвитку внутрішньої торгівлі відігравали ярмарки, які відбувалися у певні дні у великих містах.

Економічне піднесення українських земель зумовило й розвиток зовнішньої торгівлі. За кордон вивозилися полотно, пояси, шапки, хутряні вироби, мечі, ножі, стріли, ювелірні прикраси.

В Києві існували двори-колонії московських, грецьких, польських, турецьких, італійських купців. Активну зовнішню торгівлю вели й інші міста, зокрема Львів, Луцьк.

Завдяки розвитку ремесел й торгівлі розросталися старі міста, виникали нові. На Наддніпрянщині розбудували Київ, Черкаси, Переяслав, Лубни. Населення Києва, Львова, Білої Церкви становило близько 10-20 тис. чоловік. З'явились нові міста: Кременчук, Фастів, Миргород, Умань. Найрозвиненіші міста належали державі, багато міст - феодалам. Так, із 206 міст у Київському воєводстві 46 були королівськими, 150 належали феодалам. Магдебурзьке право здобули Львів - 1356 р., Луцьк -1432 р., Київ - 1494 р.

Зростання польських впливів в Україні. Люблінська та Берестейська унії

Особливої активізації наступ польських феодалів на українські землі набрав у другій половиш XV ст.

Ще на початку XVI ст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське близьке до занепаду. У 1522 р. Москва відібрала у нього Чернігів і Стародуб. А у 1549 та 1552 рр. воно не змогло протистояти двом великим вторгненням татар. У 1562-1570 рр. наростаюча криза сягнула критичної межі, коли Литва ув'язнула в нову тривалу війну з Московським царством (Лівонська війна). Це спонукало литовців звернутись за допомогою до Польщі. Поляки готові були її надати, але за плату. Тепер головною умовою вони поставили об'єднати в одне політичне ціле Польщу з Литвою, яких до цих пір пов'язував спільний монарх.

Побоюючись поступитись своїми панівним становищем перед польськими конкурентами й занепокоєні небезпекою зростання католицьких впливів, литовські та українські магнати опиралися остаточному злиттю з Польщею. Однак поразка у Лівонській війні змусила їх поступитися. До того ж, невдоволена пануванням магнатів, середня та дрібна шляхта підтримала поляків, сподіваючись здобути собі широкі привілеї, якими користувались польські феодали.

Люблінська унія та її наслідки для України. 10 січня 1569 р. у Любліні був скликаний спільний польсько-литовський сейм для вирішення питання про об'єднання Литви та Польщі в єдину державу.

Не погодившись на польський проект нової унії, литовські посли залишили сейм. Тоді польський король Сигізмунд Август розпочав переговори безпосередньо з українськими магнатами і шляхтою Волині та Київщини. Спираючись на їхню підтримку, він видав ряд універсалів про відторгнення Волині, Київщини та включення їх до Польщі. Це змусило норовистих магнатів повернутися за стіл переговорів і 1 липня 1569 р. відбулася урочиста присяга обох сторін та була укладена угода про об'єднання Польщі та Литви в одну державу - Річ Посполиту. Ця держава мала єдиного виборного короля, сейм, гроші і податки та єдину зовнішню політику. Хоча Велике князівство Литовське й зберігало певну автономію (місцеве самоврядування, військо, скарбницю, судочинство), то українські землі, що раніше належали литовцям, тепер відходили до Польської корони.

Річ Посполита (перскл. - "Республіка") була найбільшою в Європі державою. Із загального числа населення (7,5 млн. чол.), українці становили майже 2 млн., тобто 28%.

Після 1569 р. остаточно зникають залишки адміністративної системи давніх руських князівств. Українські землі Речі Посполитої поділено на 6 воєводств (Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Белзьке).

На території України (крім Галичини) мало чинність не польське право, а обласні привілеї та Литовський статут (звід законів феодальної Литовської держави XVI ст. до складу якої входили й українські землі). Всього було видано три Литовські статути; "Старий" (1529), "Волинський" (1566) та "Новий" (1588), що діяв на території колишніх литовських областей до 1840 р.

У такому зводі законів була зацікавлена, в першу чергу, середня та дрібна шляхта. Перше видання Литовського статуту, крім підтвердження прав шляхти, містило елементи права часів Київської Русі. Статути 1566 та 1588 рр. були зумовлені Люблінською унією, крім узаконення соціально-економічних змін в Україні, ставали основою правової системи, що розвинулася в добу козаччини.

Статут 1566 р. скасував усі обмеження шляхетської земельної власності. Феодалові навіть дозволялося продавати селянина-втікача без землі. За статутом 1588 р. селянин, який проживав на землі феодала 10 років, ставав кріпаком. Узаконювалося будь-яке свавільство пана щодо своїх підданих, якщо їхня поведінка розцінювалася як непокора.

Отже, законодавство Польсько-Литовської держави в цілому мало відверто шляхетський, класовий характер.

Укладення Люблінської унії викликало різке посилення феодального, національно-культурного, релігійного гніту українського народу. Землі України почали роздавати шляхті (станом на 1629 р. в руках 37 волинських магнатів зосереджувалось ³/4 селянських господарств). Внаслідок поширення з Галичини та Волині фільваркової системи, посилилась феодально-кріпосницька експлуатація селянства. Якщо у XV ст. панщину відбували 14 днів на рік, то після введення фільварків вона зростала. У другій половині XVI ст. стали обов'язковими вже 2 дні на тиждень.

Нові форми господарювання, розвиток продуктивних сил, що базувався на експлуатації селян, вели до посилення економічної могутності шляхти. Ця могутність допомогла шляхті Речі Посполитої зміцнити свої і без того широкі привілеї та політичний вплив. У 1573 році, коли помер останній король із династії Ягеллонів, шляхта отримала право обирати собі монархів і визначати їхні прерогативи шляхом угоди ("Расіа сопуеша"). Ще раніше (з 1505 р.) існував закон, за яким король на міг видавати укази без згоди з представниками шляхти.

До 1569 р. українська знать ВКЛ не мала таких прав як польська шляхта. Великий князь відносно легко міг позбавити українську знать її земель, а її обов'язки були куди більшими ніж у польської шляхти. Це означало, що українська знать мусила переймати польські звичаї, у тому числі систему управління, закони, зрештою мову.

Польські закони заохочували навіть зміну віровизнання, передбачаючи, що особа, яка приймає католицизм, автоматично отримує рівні з польською шляхтою права.

Словом, щоб українська знать могла користуватись рівними з поляками правами, вона повинна була все більше уподібнюватися полякам (ополячуватися).

Берестейська церковна Унія. Після Люблінської унії 1569 р. посилився суспільно-політичний рух на українських землях як протидія польсько-католицькій експансії. Зростала православна магнатсько-шляхетська опозиція, яку очолив князь Василь -Костянтин Острозький. Вона прагнула збереження адміністративної та культурно-релігійної автономії українських земель у складі Речі Посполитої.

Значну роль в активізації суспільного життя в той час відігравали братства як одна з форм опозиції колонізації українських земель. Перше братство виникло у Львові у 1585 р. Наприкінці XVI ст. такі братства виникли у Красноставі, Городку, Галичі, Дрогобичі. У 1615 р. виникло Київське Богоявленське братство (у 1620 р. Єрусалимським патріархом Феофаном було затверджено його статут).

У 1615-1616 рр. було збудовано школу та Богоявленський Монастир на Подолі - основу майбутньої Києво-Могилянської академії.

Католицька церква у ті часи намагалась утвердити католицизм в українських землях. її мета - приєднання православної національної церкви до католицької з обов'язковим визнанням верховенства римського папи і католицьких догматів єдино істинними.

Ватикан вирішив створити нову, уніатську церкву, за допомогою якої можна було б православних повернути до католицизму, зберігаючи при цьому обряди православ'я, але, визнаючи верховенство Ватикану.

Вже у 1590 р. у Бельську відбулась нарада 4 єпископів: Львівського - Леонтія, Луцького - К.Терлецького, на якій було порушено питання про прийняття унії. У 1591 р. єпископи подали королю заяву про готовність укласти унію.

Сигізмунд Ш у травні 1592 р. таємно відповів згодою. У 1594 р. до них пристали митрополит М.Рогоза та володимирський, берестейський і перемишльський єпископи І.Потій, К. Терлецький і Г.Балабан.

У жовтні 1596 р. у Бресті зібрався церковний собор для обговорення питання про унію. Від самого початку він розколовся на 2 собори, уніатський і православний.

Члени уніатського собору під тиском представників короля 8 жовтня 1596 р. підписали угоду про унію, що й було затверджено Сигізмундом III.

Православний же собор унію відкинув. Український народ підтримав рішення православного собору, піднявши кілька повстань проти унії.

Після прийняття унії 1596 р. почалась відкрита експансія католицизму проти українського православ'я.

Релігійна боротьба кінця XVI - початку XVII ст. висвітлила ряд наболілих проблем українського суспільства. Вона піднесла дедалі зростаючу напруженість між Польщею та Україною на високоемоційний ідеологічний рівень. Католицька Польща тепер поставала як цілковита протилежність українському суспільству. Релігійна й культурна конфронтація з поляками змусила значну частину української верхівки вибирати між власною частиною й зубожілою культурною спадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою. Тому не дивно, що величезна більшість приймала католицтво й згодом неодмінно полонізувалася. Внаслідок цього українці втрачали свою еліту - шляхту. Ці явища мали епохальне значення в їхній подальшій історії.

Іншим побічним продуктом конфронтації між православними і католиками, що мав далекосяжні наслідки, став, зокрема, поділ українців на 2 конфесії. Це поклало початок багатьом різким відмінностям, що пізніше розвинулися між східними та західними українцями.

Все ж релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, а ворожнеча з поляками сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.

Таким чином, Люблінська унія 1569 р. стала для українців подією величезної ваги. Попри всі свої недоліки ВКЛ протягом двох століть створювало для них відносно сприятливі умови існування. Українські князі хоч і підпорядковувались литовцям, однак мали великий вплив у суспільній, політичній, економічній, релігійній та культурній сферах життя.

Проте, з переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності.

Початки козацького війська. Після монголо-татарської навали та зруйнування у 1240 році Києва головною ареною подій української історії стали Галичина й Волинь та створене тут могутнє князівство, що було спадкоємицею Київської держави.

Проте на кінці XVI ст. центр подій знову переміщується на схід у Придніпров'я, яке протягом довгого часу лишалося малозаселеним. На широких просторах з новою силою розгорілась давня боротьба між осілим людом та кочівниками, посилена протистоянням християнства та ісламу. Гніт польсько-литовської влади, що поширився у заселених західних районах, породжував численних утікачів, які надавали перевагу небезпекам пограничного життя кріпацтвом.

У наслідок цього з'являється новий стан - козацтво, що оселилось на порубіжних землях. Спочатку козаки ставили собі за мету відбивати набіги татар, але в міру того як козаки вдосконалювали свою військову майстерність та організацію, здобуваючи щоразу переконливіші перемоги над татарами та їхніми сюзеренами - османськими турками, на них почали дивитися як на борців та оборонців від національно-релігійного та суспільно-економічного гноблення.

Поступово виходячи на провідне місце в українському суспільстві, козаки стали відігравати провідну роль на кілька наступних століть забезпечивши Україну тим проводом , який вона втратила внаслідок полонізації української знаті.

2.2. ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА ТА ЙОГО ВІЙСЬКА

Умови та обставини формування козаччини

Цілком зрозуміло, що це цікаве питання має значну історіографічну базу, як у польській так і в українській та російській науці.

Ми не будемо тут зупинятися на давній українській і польській історіографії, та і друга захищають свої інтереси, і це цілком зрозуміло. Краще перейдемо до нових часів, коли почалися спроби висвітлення цього складного процесу науковими способами за допомогою історичних досліджень.

У 1857 році два історики - польський Михайло Грабовський і український Пантелеймон Куліш, в однім виданні («Записки о Южной Руси», т.2), надрукували кожен по статті на одну тему - про причини взаємної ворожнечі поляків і українців в XVII ст. Пояснення були неоднакові.

Так, Грабовський підносив заслуги поляків в справі колонізації українських земель, що несли культуру і цивілізацію в умовах відсутності панського гніту, завдяки чому й було дозволено існування козачини. Але суворі способи приборкання козаків з сторони жовнірів приводили до зіткнення.

Куліш на це відповідав, що причиною боротьби були шляхетські погляди на народ як на «бидло», а з цим народ маючи високе почуття людської гідності не міг змиритися. Зустрілись у боротьбі дві народності: польська - аристократична, українська -демократична, що не могли співіснувати.

Треба зазначити, що пізніше Куліш змінив свої погляди на козаччину, під впливом польської історіографії. Почав вважати козаччину руйнівною силою, що була перешкодою до цивілізаторської, культурної ролі поляків.

М. Максимович вважав, ще релігійні утиски були в основі боротьби. Київський професор Н. Іванишин вважав, що церковна унія мала чисто політичні цілі, щоб скріпити державний організм Польщі і знищити моральний зв'язок з Московською державою.

Погляди М.Костомарова, В.Антоновича в багатьох місцях співпадали з поглядами Куліша першого етапу, відносно головних принципів взаємин з польського боку - аристократичних, українського - демократичних. Звідси мовляв неминучий антагонізм.

Польська історіографія (60-70-ті роки 19 ст.) в цілому ставилась до козаччини негативно. Так, К.Шайноха правомірно пояснював потребу козацтва в самообороні, а значить і право на існування. Але чому вони не розвинулись в оселі населення? І сам відповідає, бо вони звикли до грабунків і в цьому їх сенс існування. А поляки намагалися залучити їх до плуга, тут центр суперництва.

А. Яблонський бачив причини ворожнечі у соціальних відносинах, у боротьбі між поміщиками і селянами, і ніяких національних та релігійних проблем не було. Т.Корзон, дивився на козаків як на болючий наріст на тілі як Польщі, так і Москви, однаково шкідливий для цивілізації. Подібні погляди були у письменника Генриха Сенкевича, белетриста Равіти-Гавранського.

Російська історіографія. Автор «Історії Росії» С.Соловйов дивиться на козаків як на елемент антидержавний. Вважав, що козак тікав у степ не з політичних міркувань, лише шукаючи особистої свободи. Хотів жити за чужий кошт, їх вплив НА суспільство негативний. Навіть коли вони боронили державу від татар, їх користь сумнівна, бо вони самі потім грабували сусідів і йшли провокувати їх на нові наскоки в Україну.

Професор В. Ключевський поділяв погляди Соловйова і Куліша.

М.Покровський трактував козацько-польську боротьбу класовими мотивами.

Значну історіографічну базу мають також дослідження з приводу пояснення назви та походження козаків від якогось імені, вибираючи імена та назви.

Польсько-литовським хроніст другої половини 16 ст. Матвій Стрийковський виводив козаків від якогось ватажка на ім'я "козак". Польські історики 17 ст. П.Пясецький доводили, що це від слова "коза", бо вони прудкі як кози.

Григорій Граб'янка - козацький літописець початку 18 ст. виводив козаків від хазар, а другий козацький літописець Петро Смоновський, вичитавши у одного римського географа, що на Кавказі була область Гірканія - по латині означає козел і ця область мовляв батьківщина козаків.

Були і інші, не менш фантастичні теорії походження козаків. На жаль, українська історіографія початку 19ст. не могла дати ясної відповіді _Про походження козаччини і навіть автор «Історії Малої

Росії» - 1822р. Бантиш-Каменський виводив козаків від черкесів, що переселились з Кавказу на Наддніпрянщину.

Наукове розроблення питання про походження козаків почалося пізніше, в 1863 р. коли з'явилась розвідка В.Антоновича «Исследование о казачестве по актам с 1500 по 1848 год».

Тут висловлені погляди, що козаччина стояла в тісному зв'язку з громадським, січовим укладом старої Русі, що збереглися під татарським і литовським пануванням і в кінці 15 ст. виступають лише під новою, запозиченою у татар, назвою козаків.

П.Куліш у «Першім періоді козацтва аж до ворогування з ляхами" (1868) говорить про походження козаччини, підкреслював, що козаччина була продуктом степового життя. Мовляв, козаки це вояки - добичники, що у складі ватаг під проводом отаманів і там промишляли: рибальством, мисливством. А постійна небезпека привчила їх володіти зброєю у проти дій з такими ж здобувачами -татарами.

У 1890-х роках в історичній науці знову було підняте питання про походження козаччини. Російські вчені М.Владимирський -Буданов і Любавський відновили старі теорії про походження козаків від тюркської колонізації українських степів княжої доби. І вважали козаків за нащадків «чорних клобуків», або татар, що перемішались з українцями, а також бродників ще 13 ст. А після 16 ст. -слов'янський елемент переважає і так виникає особлива народність - козаки.

Більшість дослідників стала на ґрунті поглядів Антоновича і Максимовича, що його коріння у давній Україні - Руси.

М.Грушевський у 7 томі «Історія України - Руси» /1904/ дав аналіз всім поглядам, особливо тим, що вважали козаччину за органічне явище українського життя, а також розвинув ці погляди, підкріпивши їх джерельним матеріалом. Грушевський зазначав, що козаччина за суттю є старе історичне явище, що викликане сусідством українського народу з кочовим хижацьким степом.

Це результат боротьби осілого хліборобського народу з кочовим розбишацьким населенням степу. Але хоч козаччина має певні аналогії з давніми явищами, її не можна виводити безпосередньо від них.

Як окрема суспільна верства, з своїм окремим устроєм, звичаями, організацією, козаччина почала формуватися лише в 16 ст., і остаточно приймає певні форми, лише на порозі 16-17 ст. Ці

погляди в основному зараз загально прийняті.

У своїх мемуарах французький інженер Гійом Левасер де Боплан згадує: «Селяни тут надзвичайно бідні, бо мусять тричі на тиждень відбувати панщину, пани мають безмежну владу не тільки над селянським майном, а й над їхнім життям. Вони в гіршому становищі, ніж каторжанин на галері». Таке рабство є причиною того, що багато селян тікає, а найважливіші з них подаються на Запоріжжя.

Зробимо короткий огляд ситуації, що склалась на цей період на півдні України. Створена Батиєм на початку 1З ст. Золота орда у другій половині 14 ст. почала занепадати. Після її розпаду в середині 15 ст. виникає ряд ханств та орд і серед них - Кримське ханство (1449 р.), яке володіло землями Північного Причорномор'я та Приазов'я. Але в цей час Туреччина протягом 14-16 ст., перетворюється в Османську імперію, яка у 1457 р. завоювала Крим і кримський хан визнав себе васалам турецького султана. Турки охопили все узбережжя Чорного моря своїми фортецями на Дніпрі -Кінбурн, Дністрі - Акерман, Дунаї - Ізмаїл, Дону - Азов. Перекрили Перекоп, тут збудовано Кафу (Феодосію).

Об'єднанні турецько-татарські загони здійснюють напади вглиб України руйнуючи міста і села, забираючи в неволю тисячі людей, для работоргівлі. В ці роки було спалено навіть Київ.

Таким чином було, дві основні причини утворення козацтва -це утиски з боку феодалів та міської верхівки Польсько-Литовської держави, котрий змушував до втечі селян і міську бідноту. Другою причиною була турецько-татарська агресія, яка у середньовіччі являла смертельну небезпеку для слов'янських та ряду інших народів.

Незважаючи на небезпеку з півдня, українські люди вирушали сюди, бо тут були землі вільні та привабливі. Польський письменник того часу, писав: «...можна одним словом зазначити, що Україна це все одно що, обітована земля, яку Господь Бог обіцяв народові, яка тече медом і молоком. Хто тільки раз побував на Україні той уже не може з нею розлучитись, бо вона тягне кожну людину, як магніт тягне залізо, небо над Україною наче усміхається, клімат її здоровий, а грунт родючий».

Хто ж були ці люди, яких звали козаками? Слово козак має безперечно, тюркське походження і йому властиве широке значення у половецькій, татарській, турецькій мовах. Так у словнику половецької мови у 1303 р., що склав італійський мандрівник, слово козак означає поняття "варти", "сторожі". У татарських пам'ятках, знаходимо багато звісток про татарських козаків (тобто мова іде про легкоозброєних кінних вояків, які виконували вартову службу в Кафі та в інших містах).

У 1492 р. - перші письмові звістки про українських козаків в листі кримського хана до великого князя литовського, скарга на сваволю козаків в усті Дніпра. Отже, переймаючи від татарських воїнів способи їхньої майстерності - наші козаки перейняли від них і саме ім'я. Через деякий час чутка про татарських козаків зникає, тоді як про українських знають всі. Козаки називались "запорізькими", бо головні їхні центри знаходились звичайно нижче Дніпровських порогів.

Тікаючи від панського гніту, козаки селились понад Дніпром та Південним Бугом і їхніми численними притоками, насамперед: Ореллю, Самарою, Чортом ликом, Томаківкою. Особливо притягував їх Дніпро - священна і заповітна козаків ріка.

Слово "Дніпро" походить він індоєвропейського "Дн"- вода, а також -"іпро"-"західний", тобто "західна ріка".

Батько історії - Геродот Галікарнійський /490-424 р. н.е./, називав Дніпро Борисфеном. Особисто був тут і залишив чудові спогади. "Уздовж нього тягнуться чудові хліборобські поля, або росте дуже висока трава, де не сіють хліб, водяться величезні риби без хребтового стовпа (осетри)".

Наші предки слов'яни називали Дніпро Славутою, тобто слов'янська ріка, або славна ріка.

Козаки називали Дніпро своїм братом, а лоцмани - козацьким шляхом.

Унікальною особливістю Дніпра були його знамениті пороги -це кам'яні скелі, що стирчали з води на висоту 5 метрів і практично перекривали ріку. Залишались лише вузенькі бурхливі проходи, які дуже небезпечні, особливо влітку і восени, коли низька вода.

Всього порогів було дев'ять: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситицький (Дід), Вознизький, Будильський (Будило), Лишній, Вільний.

Між порогами знаходились забори, тобто скелі, що розкидані по руслу ріки, особливо з правого берега (забори інколи плутають з порогами і тому налічують аж 13 порогів - це не вірно). Усього заборів було 91, але найбільші з них шість: Волошикова, Стрільга,

Тягинська, 2 Воронова, Крива, Таволжанська.

Пороги тягнулися Дніпром від Дніпропетровська до Запоріжжя. У 1932 році їх затопило Дніпрогесом. Самий перший поріг був у сучасного селища Старі Койдаки (Старий Кодак), яке в межах Дніпропетровська.

Найстрашнішим порогом був Ненаситицький (Ненаситець Дід). Проходили пороги - перетягуючи човни берегом, або понад берегом. Коли козаки проходили всі пороги, вони приставали до острова святого Григорія, тобто до Хортиці (в межах м. Запоріжжя). Далі шлях був вільний і водою не так боялись кочівників.

Хортиця найбільший острів Дніпра, довжиною 12км, завширшки сягає 2,5км, всього по Дніпру в межах запорізьких земель було 265 островів.

Нижче Хортиці Дніпро розливався утворюючи багато островів, плавнів, озер, проток, що тягнулися лівим берегом до Нікополя (Паліївщини), називали цю місцевість Великими Лугами. Козаки казали: Січ - мати, а Великий Луг - батько, отам треба умирати. У 1964 році - Луг залито Каховським морем.

Цей благодатний край активно заселився й освоювався козаками. Найменшим поселенням були бурдюки, тобто землянки, що робились з виритої ями, стінами був плетений хмиз, що загортали землею. Зверху відвід - димохід. їх описав французький мандрівник 17 ст. Жан-Анрі Мюнц. Були і хуторці, що називались Зимівками, тут 2-3 хати і комори, кузні, стайні, хліви, курники, льохи, олещаники, млин. Жило тут у кожній родині 5-6 козаків та по 10 наймитів (молодиків). Жили з сім'ями, січовики їх називали: сидні, гніздюки, баболюби. Зимівники розростались, перетворюючись у хутори, села, містечка. Назву, як правило, отримували від прізвища засновника - господаря. Тут займались хліборобством, скотарством. На жаль на ці землі сунули і пани, щоб приборкати козаків, а останні в свою чергу тікали далі на південь. Розвивали тут рибальство, рибу продавали або міняли на хліб, розводити садки, козаки були вдалі теслі, ковалі, зброярі, шевці, бондарі, кравці.

Через цей край проходили торгівельні шляхи, козаки займались посередницькою торгівлею, це особливо у середині 17 ст.

Таким чином, внаслідок колонізації так званого «Дикого поля» запорізькі козаки вже у 15-17 ст. заселили землі від Сіверського Дінця до Дністра.

Виникнення козаків та їх заселення прикордонних окраїн мало велике історичне значення, тому колонізація української верхівки змусила козацтво в державотворенні відігравати ту роль, що в інших країнах належала дворянству.

Внаслідок цього козак став ключовою постаттю не лише в історії країни, а й у національній свідомості українців.

Поряд із зростанням значення козацтва новою енергією наповнилось українське релігійне і культурне життя. Київ знову став центром православ'я.

Небезпечно наблизившись до цілковитої "асиміляції" панівним польським суспільством та його культурою українці водночас розвинули риси, що відрізняли їх від сусідніх народів.

Поступово ватаги перетворюються з розрізнених угруповань, що займались промислом і військовими походами на організовану силу, що в подальшій історії України відіграла виключно непересічну роль.

Запорізька Січ - колиска українського козацтва

Столицею козаків, місцем, куди вони зверталися своїм серцем і помислами, місцем, де знаходився цвіт козацтва, була Запорізька Січ.

Назва Січ походить від слова сікти, давньоруське сечиво -сокира, тобто рубати і означала первісне укріплення з дерева і хмизу. Не рідко поруч з цією вживалась інша назва - кіш. Слово кіш тюркського походження, означало військову ставку. Отже, з того часу, коли перші козаки почали створювати свої військові об'єднання, обирати ватажків, будувати укріплення - бази, вони стали вживати ці слова для означення столиці Війська Запорізького і його головного генерального уряду.

Існуюча джерельна інформація дає підстави вважати першого з відомих запорізьких січей - Хортицьку, що існувала у 1553 році -по 1557 рік або Томаківську - 1540 рік.

Хортицька Січ була створена при активній участі Гетьмана запорізьких козаків Дмитра Вишневецького. Його козацьке прізвисько - Байда. Нові відомості про нього надала французька дослідниця Шанталі Лемерсьє-Келькеже у своїй праці. Литовський кондотьєр 16 ст. написаний на підставі архівних знахідок у Стамбульських архівах відкрила нові сторінки його життя. Праця вийшла у 1970 р., але познайомились з нею у 1992 році.

Кондотьєр - це найманець. Д. Вишневецький князь із литовської родини, нащадок Гедиміна. Він православний. Володар величезних маєтків на Кременеччині. Про нього вперше згадується в документах 1550 року, коли Сигізмунд Другий Августа віддав йому Канівське, Черкаське староства. А це значить, що на нього покладалось захищати південь кордонів Великого князівства від кримських татар.

Оскільки польський король боявся зіпсувати стосунки з турками і відмовлявся допомагати Д. Вишневецькому організовувати експедиції на турків, то гетьман почав сам гуртувати навколо себе розрізненні ватаги козаків, а також звернувся за допомогою до російського царя Івана IV, пропонуючи йому спільний похід на Крим. Діючи в контакті з російськими військами у 1556-1558 рр. він зробив кілька успішних операцій проти Кримського ханства і Османської імперії, взяв Аслан-Кермен, Очаків. На жаль у 1557 році Хортицька Січ - захоплена і зруйнована татарами. Д. Вишневецький відступив на Монастирський острів і тут почав будівництво нової Січі. Але невдалий похід у Молдову у 1563 р., полон і трагічна загибель не дали йому завершити будівництво Монастирської Січі.

Після цього Запорізька Січ була: - на острові Талаківка (60-ті рр. 16 ст. - 1593 р.); - на річці Базавлук (1593 - 1638 рр.); - на Микитинському Розі (1638 - 1652 рр.); - на річках Чортомлину (1652

- 1709 рр.); - на річці Кам'янці (1709 - 1711 рр.); - в Олешках (1711

- 1733 рр.); - на річці Підпільній (1734 - 1775 рр.).

Коли у 1775 р. Запорізька Січ була ліквідована царською владою, чистина козаків перенесла її у гирло Дунаю і там вона існувала під назвою Задунайської у 1775 - 1889 роках.

Як правило, майже завжди вона була розташована на ідеально укріплених самою природою місцях - на річкових островах, які навіть важко було знайти серед безліч їм потрібних у прибережжі лісової гущавини, у морі плавунів. Сама Січ була оточена ровом і десятиметровим валом, на котрому стояв дерев'яний частокіл. Серед фортечних укріплень вирізнялись високі башти з бійницями для гармат. Сильно укріпленим був також вихід до річки.

В середині фортеці знаходився майдан з церквою та стовпом, де карали винних. Навколо майдану стояли довгі хати - курені, де жили січовики, будинки старшини, канцелярія, склади, арсенали, ремісницькі майстерні, торгівельні лавки.

Слово "курінь" означало і хату, де проживали козаки, була їхня кухня, а пізніше територіальна околиця. Всього налічувалось до 38 куренів, в яких жили козаки-земляки. Не випадково більшість куренів носила назву українських міст, наприклад: Батуринський, Канівський, Корсунський, Полтавський і т.д. Кожний курінь мав свої риболовецькі місця, які переділялись щороку на загальних радах січового товариства шляхом жеребкування.

Всі запорізькі землі поділялись на так званні паланки. Тобто певні території, із своєю фортецею, адміністрацією, щось на зразок області, або району. На початку 18 ст. їх було п'ять, а пізніше - вісім: Бугочарлівська; Кодацька; Самарська; Орельська; Прятовчанська; Кальміуська; Інгульська; Прогноївська.

На жаль, жодна з палаточних фортець не збереглась, але земляні вали однієї з них ще видно у Глодах - районі міста Самар (нині Новомосковськ).

Численність козаків на Січі коливалась в залежності від пори року, ходу воєнних дій та інших причин, наприклад: епідемій, але рідко перевищувала 15-20 тисяч. Основна маса козаків проживала за межами Січі на зимівниках і з'являлась там зрідка для виконання якихось господарських справ. Лише під час обрання старшини чи підготовки до військового походу Січ на короткий час перетворювалась на справжній мурашник. Про це згадували як вітчизняні, так і іноземні автори. Вони з подивом зазначали, що за кілька днів буквально на очах кількатисячне військо січовиків перетворювалося у багатотисячну армію.

На заклик старшини на Січ сходилися козаки з найвіддаленіших місцевостей. До них приєднувалися постої, котрі працювали у зимівниках, а також втікачі з козацької неволі, вони «козачилися». Німецький історик 17 ст. зауважив, що коли вибухла визвольна війна українського народу проти магнатсько-шляхетської Речі Посполитої 1648-1654 рр., то під прапором Б.Хмельницького зібралося понад 200 тис. повстанців.

Український літописець 17 ст., відомий під умовним іменем Самовидця, тобто очевидця, також писав про ці події: «Все, що живе, піднялося в козацтво і ледве можна було знайти в якому селі такого чоловіка, котрий би не мав сам або син його до війська іти».

Щоб вступити до запорізького товариства, треба було бути православним і здоровим. Прибулий отримував свій куток і харч, але повинен був нести сторожу, навчатись військовій справі, доглядати коней, худобу, займатись господарством. Чимало новачків згодом або й відразу вирушало на зимівники. Під страхом смертної кари на Січ заборонялось приводити жінок.

У той час, коли майже у всіх країнах Європи панували монархи, у запорожців існувала республіканська форма правління. Кожен запорожець мав право голосу у загальній раді, якій належала вся повнота влади. Рада керувала всіма важливими питаннями життя Січі, її внутрішньою і зовнішньою політикою, вирішувала проблеми миру і війни, приймала і відправляла посольства, займалась судочинством.

Звичайно Ради проходили на січовому майдані, але під час воєн та походів вони могли відбуватись у будь-якому місці.

Загальна військова рада відбувалась на Січі двічі - тричі на рік: 1 січня, 1 жовтня та на другий - третій день після Великодня. Крім того, кожен козак міг завжди зажадати скликання Ради у будь-який день з будь-якого питання.

На Радах обирали запорізьку адміністрацію - старшину, а також гетьмана або кошового отамана, суддю, писаря, осавула, а також менших достойників - довбиша, пушкаря та інших.

До речі, поруч із словом гетьман, використовувалось на Січі рівнозначне кошовий отаман, а після 1648-54 років, слово гетьман -тільки для правителя визволених українських земель, а для Запоріжжя з того часу лишився титул кошового отамана.

В свою чергу паланки, на своїх радах обирали полковників, а курені - курінних отаманів. Рада й вибори старшини проходили за складною церемонією, яка формувалась століттями. У стислому викладі вона виглядає таким чином.

У визначений день після служби в церкві та обіду, запорожці виходили з усіх куренів на майдан. Лунав постріл з гармати, давши початок бити у литаври. Генеральний старшина, курінні отамани з клейнодами виходили після того як зібрались козаки. Вибори нерідко супроводжувались суперечками та сутичками.

Першим обирала кошового отамана, а потім всю іншу старшину. За звичаєм обраний кошовий отаман мусив двічі відмовитись від булави і лише за третім разом взяти її до рук. Щоб він не забував свого місця і не зневажав рядових козаків і взагалі козацтво, старі січовики посипала його голову піском, або мазали багнюкою. Кошовий в цей час дякував усіх за довіру товариства і вклонявся на чотири боки. А козаки в свою чергу присягали бути слухняними вождю і виявляють йому всіляку повагу після виборів.

Після зростання у другій половині 18 ст. ролі старшини, ради ставали все більш формальними, все менш відбивали інтереси рядового козацтва. В таких випадках останні застосовували свою грізну зброю - так звану - чорну раду, яка проводилась без старшини. Рішення Чорної Ради старшини мусили безперечно сприймати, бо інакше вибухало повстання.

Курені, на які поділилося військо Запорізької Січі, не були тактичними одиницями, тобто військо не виходило в похід, або на поле бою. Для здійснення походу або бойових дій курінь або декілька куренів формували тактичні одиниці, що називались командами або партіями.

Тобто курінь був скоріше військово-адміністративною одиницею, а вся Січ разом з куренями, паланками, перевозами, торгівлею та прикордонною службою була військово-адміністративним об'єднанням, своєрідною козацькою республікою, яка мала всі ознаки української державності.

Вищим органом влади Запорізької Січі була січова Рада, яка обиралась на рік - уряд Січі, - тобто військову старшину, а також місцеві органи влади - паланкову і курінну, старшину. Збройними Силами козацької республіки було Запорізьке Військо, ядро якого трималось у постійній бойовій готовності в куренях Січі. Якщо військо вирушало в похід, то разом з формуванням команд або партій призначалась наказна або похідно військова старшина, а також частково використовувалась раніше обрана.

Всім козакам, хто займав на Січі командні або військово-адміністративні посади, надавались завдання військового старшини. Після звільнення козака з посади це звання втрачалось за винятком чотирьох посад:

- кошового отамана;

- військового судді;

- військового писаря;

- військового осавула.

За ними після звільнення посад на все життя залишалося знання "військового старшини", вони продовжували жити в своїх куренях, користувались особливою повагою. Ця, так звана, військова старшина без посад була фактично резервом найдосвідченіших військових кадрів Січі. На прохання під час походу або бойових дій вони очолювали команди або партії, їм підпорядковувалися полковники, що були у складі цих підрозділів.

Полковники теж були «похідні» та "допаланок". «ІІохідний» полковник призначався під час формування бойових команд, які вирушали в похід під час війни. Його помічниками були похідна старшина - осавул та писар. Після повернення з походу вони залишались старшиною але без посад. При черговому поході вони могли знову отримати посади.

Для керівництва "паланкою" щорічно обирався Радою -полковник, а також осавул, писар, хорунжий, підосавул та підписар (казали що це: "три пани і три підпанки"), яких називали паланковою або полковою старшиною.

Полковник одержував ознаку влади - пірнач (тобто це невелика булава з глибокими рівчаками - на сферичній частині), який він носив за поясом, а також - значок - невеликий прапор, який ніс полковий хорунжий попереку команди, окрім цього мав свою "печатку".

Австрійський посол Еріх Лясота, що відвідав Січ у 1594 р. з дипломатичною місією, повідомляв, що полковник призначався на кожні п'ятсот козаків.

Якщо у похід вирушало все запорізьке військо, то його очолював обраний або наказний (призначений на час походу) кошовий отаман. У нього на командному пункті стояли корогви, бунчук (довга палиця з золотим яблуком на кінці, від якого відходило 2-3 білих кінських хвости). Там же поруч знаходилась військова старшина без посад, що відігравала роль військової ради, а також резерву командування і координації бойових дій підрозділів у якості зв'язкових отамана.

Розглянемо, як обов'язки виконувала обрана або призначена військова старшина Запорізької Січі:

Кошовий отаман. Йому належала вища військово-адміністративна та судова влада на Січі. Влада його була необмеженою, він затверджував судові вироки, в першу чергу смертні. Вступав у дипломатичні стосунки. Розподіляв земельні ділянки (паланки), трофеї між куренями. Остаточно вирішував питання прийому та звільнення козаків у Січі. Мешкав окремо із своїм кухарем. Особливу відповідальність ніс він під час війни або походу. Боплан у своєму творі "Опис України» пише: "Під час війни гетьман повинен виявити увесь свій хист і сміливість. Бо коли трапиться невдача, його вбивають як зрадника. За 17 літ, які я провів у цьому краї, усі, хто займав цю посаду, трагічно закінчили свої дні».

Символ влади кошового отамана - булава.

Військовий суддя. Чинив суд на Січі. У відсутність кошового отамана виконував його обов'язки. Разом із військовим скарбничим регулював витрати коштів Січі, відповідав за зберігання "скарбу і гармат" у Військовій Скарбниці, яка окрім приміщення у фортеці мала таємне сховище за її межами. Місце її розташування трималось у таємниці, тут були також зайві гармати. А у скарбниці що була на території Січі - зберігались лише клейноди. Символ влади судді була тростина і січова печатка.

Військовий писар. Від імені кошового отамана складав і мав право підписувати документи. Очолював Січову канцелярію. Цю посаду займали тільки високоосвічені люди, обізнані в іноземних мовах і латині. Рідко переобиралися на іншого. Його зовнішня ознака «каламар» (чорнильниця) - в довгій срібній оправі, яку під час Ради тримав за поясом, а перо застромлював за праве вухо.

Військовий осавул. В його обов'язки входила організація прикордонної служби, охорона зимівників та шляхів на Січ по Дніпру і на суші. Він проводив слідство і виконував вироки. Разом з обозним відповідав за дисципліну. Займався розподілом платні і провіанту. Мого помічник - військовий довбиш. Символ влади - тростина.

Для престижу кошового отамана, суддю, писаря, осавула під час урочистостей та на війні супроводжувала почесна варта. Отаман мав 41 козака, писар - 27, суддя - 10, осавул - 7. Крім цього вони мали особисті місця у церкві.

Військовий обозний - останній з генеральної старшини. Очолював

артилерійську та фортифікаційну справу на Січі. Він керував побудовою табору і возів, а також штурмом укріплень. Відповідав за облік та комплектування війська, разом з осавулом підтримував дисципліну та порядок на Січі. Його помічник - пушкар.

Тепер про дещо нижчі посади.

Курінний отаман. Найбільш поважаєма особа, без проходження через цю посаду, не обирали кошовим. До речі, суддя та осавул не займали раніше посади отамана, то знання військового старшини за ними не зберігалось після їх звільнення з посади. Значимість цієї посади в тому, що до неї вибирались навіть ті, хто раніше був у складі генеральної Старшини. Його заміщав - курінний кухар, тимчасово. Під час походу обирали наказного отамана, а обраний залишався в Січі. Мав свій значок - прапорець, ніс його курінний хорунжий. Обирався на курінній Раді. Крім військової старшини існували посади військових служителів до яких належали:

Військовий довбиш. Ударами в литаври збирав козаків на січовий майдан на Раду. Сповіщав про початок Ради. Проводив інспекцію стану збору та виходу козаків з зимівників під час їх виклику на Січ у похід. Контролював сплачення податків у населення. Особисто був присутній під час виконання вироків. Його символ - литаври.

Військовий пушкар. Під керівництвом обозного завідував артилерією, порохом, свинцем, ядрами. Навчав та командував гармашами. В його веденні пушкарня, де утримувались злочинці.

Військовий тлумач /або драгоман/ - від араб. - перекладач. Крім перекладів та переговорів очолював розвідку та контррозвідку. Входив, як правило, до складу посольств.

Військові штрафи перевозів. Це збирачі податків на перевозах. У нього був підшафарій, писар та підписар.

Військовий кантаржій. Зберігач ваги і міри на Січі.

Отаман Січової школи. Очолював освіту дітей в Січових шкалах, де навчання велось на кошти Січі.

Начальник січових церков. їх було - 14 монастирів, 44 церкви. Релігійну службу очолював Межигірський монастир біля Києва та його філія Самарський монастир /біля Новомосковська/.

За Січовою військовою старшиною йшла паланкова старшина, що стояла вище військових службовців (служителів) тобто, довбиша, пушкаря, тлумач і т.д.

Паланкову старшину, як ми вже вказували, складали: полковник (або сердюк), осавул, писар, підосавул, підписар, хорунжий. Щорічно її переобирали. Проводили також і позачергові паланочні Ради, але остаточне рішення приймала рада паланкової старшини. Полковник сам не міг ставити підпис, а писав: «Полковник такий - то із старшиною». Фактично полковник уособлював у паланці владу кошового отамана і тому мав тут необмежену владу. Щоб пропустити стороннього через землі паланки - йому надавали копію пірнала - як перепустку.

У паланці свої військові служителі, до них належали:

- громадський отаман - він на чолі відповідного промислу або цілої слободи;

- військовий табунник - відповідав за коней;

- військовий скотар - за худобу;

- військовий чабан - за овець.

Клейноди запорожців - Символи військової старшини. Перші клейноди запорізької Січі були даровані польським королем Стефаном Баторієм у 1576 р. Тому на рожевому полі першої корогви бур зображений білий сріблястий орел - герб Польської держави. Безпосередньо герб Січі - це козак з шаблею при боці і рушницею на лівому плечі - зображений на січовій печатці.

Булава, пірнач та литаври були срібними, а вершина бунчука золота.

Клейноди були також у куренях, паланках. Похідний кіш, команда мали свої прапори.

Клейноди були святинею Січі, втрата їх вважалась великою ганьбою. Щоб підсилити обожнювання клейнодів, для їх охорони, а також виносу в урочистій чи бойовій обстановці, були призначені військові старшини з посадами хорунжого, булавничого, бунчужного та пірначного.

Повага до клейнодів як символу влади дозволяла використовувати зменшені копії пірначів чи палиць, зроблених з різних матеріалів, як перепустки на Січових шляхах або знаки повір'я.

Прикордонна служба. Козаки гарнізону Січі несли почергово прикордонну службу на запорізьких землях.

Мета служби - своєчасно виявити наближення татар і попередити про це військо та населення міст та сіл України. Для цього на кордонах запорізьких земель та вздовж русла Дніпра була створена мережа сторожових форпостів.

Форпост мав редут - це замкнене польове земляне укріплення для самооборони, житло для козаків і стайня для коней. З форпосту почергово розсилались розвідувальні роз'їзди /бекати/, які вели розвідку рухому, Для спостереження використовували підвищені місцевості /скіфські могили/. Таких курганів частково само насипних була система - це практично система спостереження.

Сигнали подавали через вогняно-димові споруди - які називались фігурами. Біля фігури будувалась вишка, на якій почергово чатували козаки - спостерігачі. Під час небезпеки, негайно, запалювали вогонь на фігурі, через деякий час цей сигнал проходів до Січі і південних міст України.

Гарнізони піднімались, шикувалися козацькі підрозділи. У містах і селах вдаряли церковні звони, люди шукали порятунку за оборонними спорудами.

Дисципліна та судочинство на Січі. Військова дисципліна на Січі гуртувалась на звичаях людської гідності. Найбільше козак боявся осуду своїх товаришів за вчинене порушення дисципліни. Велике значення в цьому відігравало курінне побратимство. У зв'язку з цим між козаками існувала злагода. Вихованням козаків займались вірогідно дяки, (помічники священників), що здійснювали моральний вплив, задовольняли релігійні потреби під час походів. Усього було 44 церкви і 2 похідні.

Утримання дисципліни на Січі забезпечувалось вимогливістю командного складу і військової адміністрації та системою покарань, що визначали судді.

Часто просто брали на поруки. Але суворо карали такі злочини, як бійки та вбивство, крадіжки майна, несвоєчасне повернення позичених грошей, дезертирство з поля бою. А.Скальковський говорить, що застосовувались такі кари:

- позбавлення руки або ноги шляхом перелому або відрубання;

- шибениця, що була на людному місці, приреченого привозили на коні, а коня проганяли. Часом вішали головою вниз за ноги або залізним гаком за ребро. Страчений висів, поки не висихав, знімати заборонено було під страхом смерті;

- гостра паля. Дерев'яний стовп 4,5 м з залізним 1,5 м наконечником. Приреченого насаджували так, щоб гострий кінець на 35 см виходив спиною. Застосовувався рідко, зважаючи на надзвичайну жорстокість цієї кари.

- киї, забивали на смерть.

Розпорядок дня гарнізону Січі. Козаки кожного дня за загальним сигналом вставали до сходу сонця і йшли на річку купатися. Купались і взимку. Після цього сідали за стіл снідати у себе в курені.

Кухар, що готував їжу для козаків свого куреня, за звичаєм їв стоячи.

Після сніданку всі йшли на заутреню до січової церкви, потім деякий час витрачали на прання, лагодження одежі, зброї, човнів, укріплень.

Потім розпочинали бойову підготовку. Сюди входили їзда на конях, фехтування, стрільба з вогнепальної зброї, долання перешкод на конях, бій на шаблях до першої крові, змагання куренів.

Рівно в полудень з фортечної гармати лунав постріл. Починався обід. Після обіду частина козаків, чия була черга, йшла на січовий майдан при повному озброєнні шикувались /розвід/ і вирушали на прикордонну службу. Огляд підрозділів та постанову їм завдань проводив військовий осавул за участю курінних отаманів, від яких ці підрозділи виділені.

Надвечір дзвонили звони січової церкви Святої Покрови, закликаючи козаків на молитву. Потім вечеря. Відпочинок. Через деякий час Січ, за винятком вартових на фортечних вежах та козацьких роз'їздах в степу, занурювались у сон.

Реєстрові козаки. У 1524 р. польський король, Сигізмунд І запропонував створити для захисту південних кордонів держави наймане військо з запорізьких козаків. Але вперше здійснити це вдалось його наступнику - польському королю і литовському князю Сигізмунду ІІ Августу у 1572 р. Наймані козаки - 300 чол. були записані в окремий реєстр /список/, від чого й дістали назву "реєстрових козаків". Польський король Стефан Баторій збільшив реєстр до 600 чол., надав «реєстровцям» певні привілеї: право землеволодіння, право власної військової, адміністративної та судової юрисдикції. Також передав їм містечко Трахтомирів /нині село на Київщині/ з монастирем для розміщення, арсеналу та лікування поранених і хворих козаків. Козакам дали декілька гармат, корогву, литаври і зобов'язали нести службу в південних районах Придніпров'я. Часто реєстровиків використовували для боротьби з запорожцями.

Чисельний склад реєстрового війська змінювався залежно від обставин війни та вимог повсталих козаків. Так, наприклад, у 1617 р. їх було 1 тис., вже наступного 1618 р. під час походу польського війська на Москву, до реєстру було вже записано 10 тис. 600 козаків, а в 1619 р. за Роставицькою угодою між повсталими козаками і польським урядом - тільки 3 тис. У 1648 р. «Військо Запорізьке реєстрове» складалось з 6 полків (з Переяславського; Канівського; Черкаського; Чигиринського; Білоцерківського; Корсунського) - в кожному полку - 1 тис. чоловік.

Ці полки почергово, разом з загоном польських драгун, несли залогу на Микитенській Січі і паралізували її діяльність. Під час

повстання Хмельницького там стояв Корсунський полк.

Після Андрусівського перемир'я 1667 р. реєстрові козаки збереглися лише на Лівобережній Україні, оскільки Правобережна Україна відійшла до Польщі. У 1735р. козацький реєстр був переглянутий і замість нього були складені нові списки /компоти/, куди, ввійшли тільки заможні козаки /виборні/. У 1765 р. Слобідські козацькі полки були перетворені на гусарські полки російської армії. У 1775 р. було ліквідовано Військо Запорізьке /Січ/, а 1783 р. остаточно введено на Україні кріпацтво. З козацьких реєстрових полків були сформовані пікінерські полки - регулярні частини російської армії.

Військове мистецтво запорізьких козаків. Запорізьке військо славилось високою боєготовністю і військовою майстерністю. Це досягалося в значній мірі завдяки тому, що воно було регулярним і значна його частина перебувала в черговому режимі, тобто жила в куренях на Січі, займаючись повсякденно бойовою підготовкою.

Гарнізон Січі був здатний негайно дати відсіч ворогові, а також за короткий час зібрати велике військо. Висока військова майстерність досягалась за рахунок добре налагодженого військового навчання. Постійні сутички з татарами готували теж військову майстерність.

Католицький священик А.Віміна, що побував в Україні в 1650 р писав: «Мені траплялось бачити, як вони кулею гасили свічку, відсікаючи нагар так, наче це зроблено за допомогою щипців».

На полі бою запорізькі козаки були дуже майстерні. Так, польський вчений Старовольський у своїй книзі «Полонія» виданій у Кельні в 1632 р. пише: "У своїх таборах вони мають дисципліну стародавніх римлян, а воєнною доблестю та обізнаністю у військових справах не поступаються жодній нації в світі". Козак крім рушниці і запасу харчів, повинен був мати сокиру, косу, лопату і все потрібне для того, щоб сипати вали».

Запорізьке Військо поділялось на піхоту, кінноту, артилерію, але неперевершену славу козаки здобули як піхотинці. Ця риса Запорізького війська складалася історично. Ведення бойових дій у голому степу з татарами, чисельність, а також час нападу якого неможна було передбачити, примушувало запорізьких козаків шукати надійних тактичних засобів боротьби, якими стали використання піхоти під захистом табору з возів, шанців, вогню з мушкетів та артилерії. Неперевершеної майстерності запорозькі козаки досягли у використанні табору з возів, який застосовувався для просування військ, наступу, а також оборони. Історія виникнення і розвитку бойового порядку - табору з возів - губиться в глибині віків. Так, візантійський історик Феофілакт Сімокатта /у 7ст./ пише, що 600 слов'янських воїнів, зустрівшись з 1 тис. візантійських, стали табором і під захистом зв'язаних возів завдавали візантійцям великої шкоди метальними дротиками". Відомо також, що воїни Київської держави під час битви з ординцями на р. Калці /1223 р./ мали оборонний табір з возів. Табором широко користувались половці /12 ст./, чехи /1419-1434 рр./, а також поляки. Таким чином батьківщиною табору з возів є безмежний степ.

Народившись спочатку як засіб захисту вів ворога в голому степу, табір поступово перетворився на грізний, неприступний засіб оборони, а потім і наступу. Згідно з організаційною структурою війська того часу на кожні 5-10 козаків був один віз, на якому перевозились зброя, боєприпаси, продукти, фураж для коней /взимку/, лопати, сокири, пилки та інше. На окремих возах перевозили гармати.

Рухомий табір з возів мав вигляд прямокутника, по великих сторонах якого рухались вози один за одним в один або декілька рядів. Між рядами возів у середині рухалось спішене військо. В першому зовнішньому ряду були встановлені гармати. Передня і задня сторони возами не замикались, їх прикривала кіннота. Для замкнення цих сторін прямокутник мав «крила», тобто один ряд возів був довший за інші, що дозволяло в разі небезпеки перекрити табір з переду і з заду.

Якщо передбачалася довготривала оборона табору, то колеса возів зв'язували ланцюгами, закопували в землю, її також насипали на вози. Навколо возів із зовнішньої і внутрішньої сторони робили бруствери, окопи, З'єднані ходами сполучення. Розміри табору мали розміри в залежності від кількості війська. Так, під Берестечком у 1661 р. табір Б.Хмельницького мав сім на сім кілометрів.

Захисні функції табору з возів були настільки високі, що вони зводили нанівець кількісну перевагу ворога. Так, Боплан повідомляє у своїй книзі «Опис України»: "Кілька разів я зустрічав у степах татарів, їх було понад п'ятсот і вони нападали на наш табір, але нічого не могли вдіяти, хоча й було зі мною лише 50 чи 60 козаків".

Особливістю рухомого табору з возів було те, що йому не страшна була перевага ворога в озброєнні та військовій майстерності. Тому не дивно, що його часто використовували повсталі селяни.

Козаки мали розподіл обов'язків на випадок бою безпосередньо біля свого возу. Приблизно за віз відповідало 50 козаків, частина з них забезпечувала безперервність вогню, а частина слідкувала за рухом воза і загальними сигналами керування табором, щоб не допустити розриву ряду. На цей період призначався старий.

Досвід використання рухомого козацького табору, свідчить, що якщо бій був неприступним в степу, чи на складній гористій місцевості з ярами, болотами та дібровами - виникала небезпека його розриву. В цих умовах особливо ураженими від куль стають коні, бо ворог має можливість непомітно підійти до табору.

Похідний порядок козацького війська на марші. Похідний порядок будувався за всіма правилами військового мистецтва. Першим рухався козацький розвідувальний загін, який висилавсь на відстань до 6км, розвідувальні роз'їзди. За розвідувальними загонами на відстані 4-6км рухався передовий загін кінноти, який теж висилав на відстань до 6км фронтальні та бокові роз'їзди охоронної розвідки.

На відстані 11-15км за передовим загоном йшли під захистом таборів головні сили війська. В свою чергу від табору на відстані 2-3км висилались дозори фронтального і бокового сторожового схоронення.

Бій з ворогом козаки розпочинали гарцем, тобто двобоєм окремих сміливців або невеликих загонів. Якщо вороже військо не виходило до бою, козаки починали його облогу. Для артилерійського ворожого табору напроти нього будували вали і шанці, як правило, вночі і встановлювали тут гармати. Якщо ж противник вирішував дати бій, то його військо виходило з табору і шикувалось в бойові порядки. Відносно до нього Займало бойовий порядок і козацьке військо.

Бойовий порядок козацького війська. У центрі бойового порядку ставала кіннота, вишикувана в три-чотири шеренги. На флангах "батовалась" піхота, тобто ставала в три шеренги. Між окремими піхотними підрозділами ставили легкі гармати. Козацька атака проводилась «лавою», тобто невирізняною шеренгою з загнутими краями для обхвату ворога з флангів. Піхота, ведучи невпинний вогонь з гармат та мушкетів, який забезпечували першій

шерензі дві інших, готуючи набої, підтримувала атаку кінноти.

Якщо під час бою козацьке військо змішувалось з ворожим, то такий бій вони називали «галасом». Бій окремими загонами, не зв'язаними між собою, козаки називали «розгардіяшем». А якщо піхотний підрозділ потрапляв в оточення, то він приймав бойовий порядок «трианчулою», тобто стрій трикутником.

Навальний обхват ворога з флангів, вихід йому в тил, створення резерву та засідки, раптовість удару та вміле використання рельєфу місцевості - характерні риси військового мистецтва запорізьких козаків.

Таким чином, підсумовуючи все вище сказане, можна зазначити, що сам український народ забезпечив свою оборону від татар і поляків. Створені органи самоврядування - у вигляді козацької республіки - творили козацьку державу. Козаччина, розпочавшись за стихійний прояв волелюбності українського народу і привела його до висот державності. Запорізьке військо, що сформувалось у жорстокій боротьбі з південним агресором та польською експансією - стало найкращим військом тогочасної Європи.

2.3. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА ПІД ПРОВОДОМ Б.ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Причини, рушійні сили та характер визвольної війни у середині XVII століття

Встановлення панування іноземних держав на українських землях, посилення залежності великої частини селянства від польської шляхти не могло не викликати його протесту в найрізноманітніших формах. Були приклади рішучої збройної боротьби проти гнобителів: повстання в Галицькій землі 1469 р. та ін. Великого розмаху набуло повстання під проводом Мухи в 14901492 рр. в Прикарпатті та Придністров'ї. У 1514 р. закарпатські селяни взяли участь у повстанні угорських селян.

У 1591-1593 рр. відбулось повстання під проводом гетьмана реєстрового козацтва Криштофа Косинського. Приводом до повстання стало недопущення його у володіння дарованим від короля маєтком під Білою Церквою місцевим старостою. Козаки проводили боротьбу проти місцевих урядовців на Подніпров'ї. Під містом П'ятка магнатське військо Острозьких, Вишневецьких та їхніх союзників розбило козаків. Косинський зобов'язався припинити боротьбу. Проте, зібравши на Січі свіжі сили, він рушив у похід на Черкаси, де при облозі міста й загинув.

У 1594-1596 рр. відбулось повстання під проводом Северина Наливайка (раніше був сотником у війську Острозького). Наливайко спочатку організував похід у Молдову проти татар. Нападом на шляхту в Брацлаві й почалось повстання. З Наливайком разом діяли й реєстровці (гетьман Лобода, потім його замінив Шаула). Біля міста Лубни козаки були оточені польськими військами Жолкевського. Реєстровці вирішили капітулювати, вони видали Наливайка ворогові. У 1597 р. Наливайку відрубали у Варшаві голову, а потім четвертували.

З кінця XVI ст. починаються морські походи козаків. Типовими козацькими човнами були «чайки», розмірами до 20 м завдовжки й 3-4 м завширшки. На одному човні розміщувались до 50-70 козаків. Кожен човен мав по декілька гармат. Перші морські походи були спрямовані переважно на Очаків та узбережжя Криму. Але історія знає блискучі походи козаків і на Синоп, Варну, Кафу. Знаменитий похід козаків у 1616 р. на чолі з гетьманом Сагайдачним, в результаті якого захоплено фортеці Варну, Синоп, Кафу, де були найбільші на той час невільницькі ринки.

Частими були татарські напади на українські землі в останній третині XVI — на початку XVII ст. У 1589 р. літописець записав, що татари «Подолля сплюндрували». Особливо великого лиха завдав напад 1593 р. Великі напади татар Кучманським шляхом стались у 1605-1607 рр. Намагаючись заспокоїти турок, польський уряд вдається до нечуваного акту — в липні 1625 р. у Кам'янці в присутності турецького посла стратили кількох козаків — учасників походів на турецькі володіння. Восени цього ж року кримська орда спустошила Руське воєводство та Поділля.

У 1617 р. турецько-татарська армія під командуванням гілістрійського бейлербея Іскандера-паші вирушила в Україну для приборкання козаків. Коронний гетьман Станіслав Жолкевськии став на березі Дністра поблизу містечка Яруги. Було підписано договір, що передбачав виплату Польщею данини кримському хану, невтручання у справи Молдавії, Візантії, Валахії та Трансільванії, заборону козакам виходити в Чорне море.

В 1620 р. проти Польщі виступає турецько-татарська армія під командуванням Іскандера-паші. С. Жолкевськии вирішив нанести на території Молдови попереджувальний удар. Йому на допомогу виступив польський гетьман Станіслав Конецпольський. 18-19 вересня недалеко від Прута під Цецорою відбулися бої, які закінчились поразкою польської армії. При відступі її рештки були розгромлені (загинув і сам С. Жолкевський). С. Конецпольський та багато інших воїнів потрапили в полон (в т. ч. ще нікому не відомий воїн чигиринського підстарости Богдан Хмельницький).

В 1621 р. турецький султан Осман II виступив у похід з метою розгрому Речі Посполитої. Польський уряд звернувся за допомогою до українських козаків. Відправивши полковника Сагайдачного до Варшави, гетьман Яків Бородавка виступив на чолі 45-тисячного війська під Хотином.

Після прибуття в кінці липня головнокомандуючого — литовського гетьмана Яна Ходкевича — польське військо (20 тисяч жовнірів) почало переправу через Дністер та стало табором біля Хотинської фортеці. Королевич Владислав з 10 тисячами найнятих у Німеччині солдат прибув пізніше. Козацьке військо 1 вересня стало поруч з лівим флангом польської армії (під Хотином козацьким гетьманом обрано Сагайдачного). Наступного дня підійшла турецько-татарська армія.

Битва розпочалася 2 вересня. Головний удар турок було спрямовано на козаків, які ще не встигли укріпити свій табір. 4 вересня відбулось три штурми польсько-українського табору (наступні чорити штурми були 7, 11, 25 та 28 вересня). Турецька армія понесла великі втрати. Почались переговори, які закінчились підписанням мирного договору. Ще під час боїв (24 вересня) помер Ходкевич. У квітні 1622 р. помре від ран П. Сагайдачний. Але ця війна коштувала життя і султану Осману II, тому що незадоволені поразкою яничари вб'ють його під час перевороту в травні 1622 р.

Після Хотинської війни особливу активність у нападах на Україну проявив вождь буджацьких татар Кантимир-мурза. В січні 1626 р. 20-тисячна орда на чолі з ханом спустошила Поділля, Волинь і Руське воєводство. В жовтні 1633 р. С. Конецпольський на чолі 12-тисячної армії (загони регулярного війська, команди магнатів та 1250 запорожців) відбив від Кам'янця 25-тисячне турецьке військо на чолі з Абаза-пашою. В 1637-1642 рр. запорозькі та донські козаки захопили та утримували Азов-турецьку фортецю на Дону (т.з. «Азовське сидіння»).

У 1625 р. козаки підняли повстання проти поляків на чолі з гетьманом Марком Жмайлом. Бої відбулись під Криловом та Куруківським озером. Було укладено угоду про обмеження козацького реєстру 6000 тисячами чоловік. Новим гетьманом став Михайло Дорошенко.

Протиріччя між урядом та козацтвом не могли й не були вирішені Куруківською угодою. В 1630 р. нереєстрове козацтво на чолі з Тарасом Федоровичем (Трясило) піднімає повстання. В боях під Переяславом були виснажені обидві армії. Польський уряд визнав за православними свободу віросповідання. Було затверджено київського православного митрополита.

У 1635 р. козацький загін на чолі з Іваном Сулимою захопив та зруйнував польську фортецю Кодак, споруджену для контролю за Запорожжям.

У 1637 р. козаки знову піднімають повстання, адже уряд не дотримував слова і знову почав утиски православних. Повстання очолив Павло Бут (Павлюк). Під Кумейками та Боровицею козаки зазнали поразки. В 1638 р. нові ватажки - Яків Острянин та Дмитро Гуня завдали поразки ворогові під Говтою. Пізніше, під тиском ворога, козаки відступили на територію Російської держави, поклавши початок українській колонізації Слобожанщини.

У 40-ві роки XVII століття соціальні і національні протиріччя в Україні досягли найбільшої гостроти. Народні маси зазнавали нещадної експлуатації і сваволі з боку магнатів і шляхти Польщі. Панщина в окремих районах українських земель досягала 4-6 днів на тиждень, значно зросли натуральні податки. Права і привілеї реєстровців постійно обмежувалися. Була ліквідована виборність полковників і старшин, переглядалися їх права на земельні наділи і маєтки. Часто нереєстрових козаків магнати перетворювали в кріпосних.

Важкий феодальний гніт терпіло і міське населення. Магнати, які володіли містами, заставляли їх мешканців виконувати різні повинності, сплачувати данину володарю міста. Порушувалося самоврядування міст.

Соціально-економічні утиски доповнювалися наступом національно-релігійного гніту. Католицька церква з допомогою унії намагалася перетворити український народ в послушний об'єкт експлуатації, поневолити його фізично і духовно.

Отже, шляхетська політика насильства і грабежу, експлуатації і розорення народу зачіпала корінні економічні, політичні і національні інтереси більшості українського населення - селян і міщан, козаків і козацької старшини, дрібної української шляхти і нижчого православного духівництва. Всі вони піднялися на боротьбу за визволення від гніту шляхетської Польщі.

Здійснення своїх намірів український народ почав з визвольної війни, що почалася в 1648 році.

Хвилю народного гніву очолив чигиринський сотник Богдан Хмельницький. Чи була тут випадковість? Дослідники життя і діяльності великого сина українського народу (професор Валерій Степанков та академік Валерій Смолій) доводять, що сам хід історичного розвитку виштовхував на поверхню найталановитіших і найздібніших козацьких ватажків, серед яких особливо виділялась постать Б. Хмельницького.

Про життя великого гетьмана до 1648 р. відомо не так вже й багато. Найімовірніше 27 грудня 1595 р. (6 січня 1596 р. за новим стилем) у сім'ї дрібного шляхтича Михайла Хмельницького народився син Зіновій (більш відомий як Богдан). Освіту він здобув у львівському єзуїтському колегіумі, де засвоїв граматику, поетику, риторику, оволодів польською і латинською мовами. В 1620 р. разом з батьком брав участь у битві під Цецорою та потрапив у турецький полон. В 1620-1622 рр. він перебуває у полоні, з якого, як він сам пізніше згадував, «мене Господь Бог з цієї неволі визволив» (чи йшла тут мова про втечу, чи про викуп - вчені не знають).

Повернувшись в Україну, Богдан відновив службу в реєстровому козацькому війську. В 1630 р. брав участь у повстанні Тараса Федоровича. В 1632 р. народжується його старший син Тимош. В 1637-1638 рр. він бере участь у повстаннях Павла Бута і Якова Остряниці. В 1645 р. Хмельницький, вірогідно, перебував у Франції, де брав участь в облозі Дюнкерка (окремі дослідники заперечують це).

Ще в 1646 р. Хмельницький розпочав підготовку до повстання проти Речі Посполитої. У квітні цього ж року він побував у Варшаві в складі козацької делегації та був присутній на таємній нараді короля Владислава IV. Король, який виношував плани боротьби з Туреччиною, пообіцяв збільшити козацький реєстр до 12 тис., вручив старшині привілей, гроші для будівництва «чайок».

Чигиринський староста претендував на хутір Хмельницького -Суботів. Весною 1647 р. підстароста Чаплинський зробив бандитський напад на Суботів, забрав збіжжя й худобу та так побив малого сина, що хлопець помер. Хмельницький, доведений до відчаю, почав змовлятися з іншими козаками. Зрадник викрив плани повстання, Хмельницького було заарештовано. Й тільки на поруку чигиринського полковника Кричевського випустили з в'язниці. Тоді Хмельницький в кінці 1647 року разом із сином Тимошем і довіреними товаришами подався на Запорожжя. Хмельницький, переконавшись на своєму прикладі у нестримному свавіллі магнатів, вирішив підняти восени повстання.

На той час у Січі стояла польська залога. Використовуючи королівський привілей та корогву, Хмельницький згуртував коло себе козаків та 25 січня 1648 р. без бою взяв Запорізьку Січ. На козацькій Раді 30 січня 1648 р. гетьманом було обрано саме його. Вибухнула національно-визвольна війна, яка була спробою розрубати міцний вузол національних, релігійних та соціальних протиріч, що визріли в Україні.

Головні військові операції національно-визвольної війни

Як писали сучасники «Хмельницький виявився незвичайною індивідуальністю, людиною великого ума й залізної волі, хороший організатор. Він визначався поривчастою вдачею, безоглядністю й енергією, умів опановувати маси, поробити їх своїм знаряддям, знав, як наказати послух і дисципліну, умів свої полки навіяти духом відваги й завзяття. До війська притягав широкі народні маси, Але не дозволяв їм на безумну самоволю, всякий непослух карав гостро, нерідко й на горло. З юрби охотників умів вибрати найкращі елементи і з них творив відібрані реєстрові полки. Мав незвичайне знання людей, відкривав непомічені таланти, нарівні цінував козака, шляхтича чи селянина, у своїх штабах позбиравши весь цвіт тодішнього українського громадянства. Радо бра в до війська чужих офіцерів, творив наймані відділи з німців, сербів, татар. Але з тієї різношерстої маси зумів витворити одноцільне українське військо, що з завзяттям і вірою служило своїй молодій державі й потоками крові боронило її незалежність».

Б. Хмельницький здійснив термінові кроки по залученню союзників. Для перемоги над поляками необхідна була кавалерія, якої у козаків було обмаль, тому він звертається до кримського хана. Той вирішує направити Перекопського мурзу Тугай-бея (в разі успіху походу до нього б приєднався сам хан, в разі невдачі бея можна було звинуватити у самоуправстві).

У квітні загони повстанців, які нараховували близько 5 тисяч чоловік, дочекавшись підходу Тугай-бея (з 4-х тисячним татарським загоном), перейшли у наступ. Назустріч їм рухались польське військо та реєстрові козаки. Коронний гетьман Микола Потоцький розраховував розбити Хмельницького на території Запорожжя, щоб не дати йому виходу на «волость». Вперед було послано загін на чолі з сином гетьмана — Стефаном та королівським комісаром Шембергом. Ще один загін — реєстрові козаки та іноземні найманці — спускався Дніпром на човнах.

Загін С. Потоцького та козацько-татарське військо зустрілися в Урочищі Жовті Води в кінці квітня. Поляки після невдалого бою закрились у таборі та оборонялись майже два тижні. В цей час реєстровці підняли повстання та перебили свою старшину -прибічників польської влади Барабаша та Караїмовича, після чого з'єдналися з військом Хмельницького. До нього ж перейшли два полки реєстровців, які перебували в таборі С. Потоцького. 15-16 травня козаки заволоділи табором. С. Потоцький погодився віддати гармати та повернути козацькі клейноди, проте невдовзі сутички відновились. Відступаючи, польський загін був розгромлений в урочищі Княжні Байраки, а сам Стефан Потоцький та Теофіл Шемберг потрапили в татарський полон.

М. Потоцький дізнався про поразку сина, перебуваючи в Черкасах. Після цього він вирішив відступити. Коли війська Потоцького проходили урочищем Суха Діброва за Корсунем, вони потрапили в козацьку засідку й були вщент розгромлені.

Перші перемоги повстанців сприяли розгортанню повстань на всій території України. Польські магнати і шляхта втікали в Польщу, а українська козацька старшина, духівництво почали зміцнювати свої позиції. На звільненій території України (Київське, Чернігівське, Брацлавське і східна частина Подільського воєводства) утворювалися полки і сотні як адміністративні військові одиниці. Гетьманською резиденцією став Чигирин. Б.Хмельницький готувався до подальшої боротьби, налагоджував зв'язки з Росією для загальної боротьби проти шляхетської Польщі.

У кінці травня 1648 р. Б. Хмельницький направляє на захід черкаський полк під проводом полковника Максима Кривоноса, якого літописець називає «ближнім радником і помічником» Хмельницького. Великі бої відбулися під Немировом, Брацлавом, і особливо під Махнівкою, де ледь не було розбито війська магната

Яреми Вишневецького.

Загони М. Кривоноса 20 липня підійшли до міста Полонне, яке сучасники називали ключем до Волині (писали, що воно було краще укріплене, ніж Львів, у новозбудованому замку Любомирських було понад 60 гармат). З допомогою міщан і українських драгунів, які знаходились у складі залоги, повстанці здобувають місто й замок. Основні сили Кривоноса (близько 16 тисяч) рушили на Старокостянтинів, кілька загонів відправилось для зайняття Заслава та Острога. 25 липня повстанці підійшли до Старокостянтинова, поблизу якого отаборились 10-12 тисяч жовнірів під командуванням Я. Вишневецького, та почали бій. Через день польське командування розпочало відступ.

Б. Хмельницький вирішив дати генеральну битву під містечком Пилявою (Пилявцями), що розкинулось на берегах річки Ікви. Ставка гетьмана перебувала у невеликому замку, який стояв над ставком. Головні сили розташувались на правому березі річки, на протилежному боці — загони М. Кривоноса. Обидва береги з'єднувала вузька гребля, яку зміцнили двома укріпленнями з гарматами.

Український табір було окопано ровами й укріплено шанцями та возами. Чисельність війська сягала близько 100 тисяч чоловік, приблизно половину з яких складали недосвідчені й погано озброєні селяни. В артилерії налічувалось близько 100 гармат.

Польська армія 9 вересня зупинилась у 4-5 км від українського війська та розташувалась табором на 6 пагорбах на лівому березі Ікви. У розпорядженні трьох польських воєначальників («регіментарів») — Домініка Заславського (Б. Хмельницький глузливо прозвав його «перина»), Олександра Конецпольського («дитина») і Миколи Остророга («латина») перебували близько 100 тисяч війська, хоча досвідчених жовнірів було всього близько 40 тисяч, інші ж — озброєні слуги магнатів. Артилерія складалась з 90 гармат.

У понеділок 11 вересня штурмом греблі почалася битва. Кілька разів переправа переходила з рук в руки. Реґіментарі направили кілька тисяч жовнірів через річку в обхід українських позицій. Захоплення греблі ще не означало перелому в ході битви, адже вона була занадто вузькою. Враховуючи можливість нічної атаки, реґіментарі протримали протягом ночі більшість полків у бойовій готовності.

Увечері 12 вересня до українського табору прибули близько 45 тисяч буджацьких татар, яких зустріли під залпи гармат і самопалів. Хмельницький велів переодягнути кільканадцять тисяч козаків на татарський лад.

Остерігаючись нічного нападу — козаків з татарами, більшість підрозділів польської армії знову провела ніч у бойовій готовності. Вранці 13 вересня козаки пішли у наступ. По греблі вдарила українська артилерія. На лівому березі річки Ікви з'явилися перші загони козацької і татарської кінноти.

Коли опустились сутінки, реґіментарі таємно залишили своє військо та вирушили до Львова. Слідом рушили інші воєначальники. Незабаром про втечу командування дізналися жовніри - страшна паніка охопила табір.

15 вересня Б. Хмельницький вирушив з військом до Старокостянтинова, який захопив штурмом. Після старшинської ради (18 вересня) українське військо виступило в похід, прямуючи до Львова.

На звільнених українських землях відбувався процес творення органів влади Української держави, ліквідовувалось велике й середнє феодальне землеволодіння, фільварково-панщинна система господарства, селяни отримали волю та право володіти землею.

Проте, багатомісячний успішний похід військ Б.Хмельницького був припинений. Холодна осіння погода, нестача провіанту і епідемія чуми, від якої помер і Максим Кривоніс, не сприяли дальшому розвитку бойових дій.

В таких умовах Б.Хмельницький погодився на переговори про перемир'я з новообраним польським королем Яном ІІ Казимиром. І допустив величезну помилку - він погодився відвести селянсько-козацьку армію в східні й центральні райони України. Залишену територію негайно займають шляхетські загони.

У ході визвольної війни на визволених від магнатів і шляхти землях ліквідовувалася польсько-шляхетська адміністративно-політична система і складалася нова воєнно-адміністративна і політична система, формувалася українська національна державність. В основу цих перетворень були покладені традиції Запорізької Січі. Вся територія визвольних українських земель поділялася на полки і сотні, які одночасно були і адміністративними, і військовими одиницями. На чолі полку стояв полковник, який здійснював всі військові і адміністративні справи на даній території. Формально вся повнота влади на території України належала загальновійськовій раді, але з часом всі головні питання життя Запорізького війська вирішувало вузьке коло старшинської ради.

Після переможного 1648 року і повернення Б.Хмельницького в Київ відношення між шляхетською Польщею і українським повсталим народом залишалися напруженими. Річ Посполита і Б.Хмельницький готувалися до подальшої боротьби. В такий напружений час Б.Хмельницький посилює дипломатичну діяльність. Підтримуючи союз з татарами, в січні 1649 року він посилає своє перше посольство в Росію. Веде переговори з представниками польського уряду на чолі з українським магнатом Адамом Киселем.

У квітні-травні 1649 р., порушивши перемир'я, польські війська перейшли в наступ. Бої йшли на сході Подільського та Волинського воєводств. Козацькі полки Донця та Данила Нечая стримували ворога. В середині червня 1649 р. українська армія на чолі з Б. Хмельницьким зупинилась під Пилявцями, її поява викликала паніку в польському командуванні, й воно вирішило відступити до Збаража, де була велика фортеця.

Українське військо оточило в Збаражі війська магнатів (серед яких найвідомішим був Я. Вишневецький). Коли їм на допомогу вирушив сам польський король Ян Казимір, Хмельницький виступив йому назустріч. Битва відбулась біля міста Зборова. Оскільки кримський хан не хотів повної перемоги козаків, він змусив Хмельницького укласти угоду з королем. Зборівська угода не могла задовольнити широкі маси повсталого народу, адже козацький реєстр було обмежено всього 40 тисячами, всі інші учасники військових дій повинні були повертатись під владу своїх панів. Козакам було дозволено селитись лише в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств (козаки Подністровського, Барського, Звягельського та Любарського полків опинялись за межами Української держави).

Зборовський договір викликав невдоволення селянсько-козацьких мас. Уже на початку 1650 року на Волині і Брацлавщині почалися виступи селян, які очолював полковник Данило Нечай.

Б.Хмельницький використав перемир'я для посилення своєї армії і укріплення зв'язків з Росією. Однак остання ще не погоджувалася узяти Україну під свою владу і розірвати мир з Польщею. Хмельницький змушений був поновити воєнний союз з татарами. А для забезпечення флангу з боку Молдавії, що підтримувала союз з Польщею, Хмельницький у серпні 1650 року послав туди свої загони, які захопили її столицю Ясси. Молдавський господар Василь Лупул розірвав зв'язки з Польщею і встановив дружні відносини з Україною, обіцяв віддати свою дочку Розанду за сина Хмельницького Тимоша. Однак він загинув в 1653 році під час оборони Сучави.

1650 рік проходив без значних військових суперечок. З кінця 1650 р. в околицях Кам'янця-Подільського була зосереджена 12-тисячна армія для нападу на Брацлавщину. Ворогові вдалося зненацька напасти на головні сили Брацлавського полку, які знаходились в Красному. В нерівному бою загинув полковник Данило Нечай. Проте далі, в боях під Вінницею, яку обороняв полковник Іван Богун, польська армія зазнала невдач, за місяць боїв втрати склали близько 6 тисяч жовнірів і всієї артилерії. На початку квітня 1651 р. переслідуване козаками польське військо почало відступати.

Б. Хмельницький направив до Кам'янця-Подільського близько 10 тисяч козаків і кілька тисяч татар, які на світанку 9 травня зупинились під стінами міста. Не заставши під Кам'янцем польського війська, наказний козацький гетьман Демко Лисовець послав частину війська переслідувати втікачів, а сам з рештою козаків розпочав облогу міста. Після того, як Лисовець отримав наказ Б. Хмельницького повернутись до головних сил, облога припинилась.

Основні сили українського війська в цей час рухались під Берестечко, де в червні 1651р. відбулась битва. Бої тривали два тижні. Сили були рівними: 150-тисячному польському війську протистояли 100 тисяч козаків та 50 тисяч татар. Але кримський хан несподівано покинув зі своїми військами поле бою, захопивши при цьому Хмельницького. Козаки опинились в оточенні, притиснуті до болота. Козацьке військо очолив Богун, який і вивів його з тяжкими боями.

Одночасно з цим з півночі на Україну напали литовські війська і захопили Київ. Б.Хмельницький, якому вдалося вирватися з татарського полону, гуртує нові полки. Поразка під Берестечком не могла знищити прагнення народу до свободи. Проте сили були нерівними. Гетьман йде на підписання у вересні Білоцерківського договору. Цей договір обмежив реєстр 20 тисячами та дозволив козакам мешкати лише в Київському воєводстві. Шляхта отримувала право повертатися в Україну в свої маєтки. Б.Хмельницький мав розірвати союз з Кримським ханом, йому також заборонялося підтримувати дипломатичні відносини з іноземними державами.

Важкі для України умови Білоцерківського договору Хмельницький розглядав як тимчасову поступку шляхетській Польщі. Розуміючи, що кримські татари - союзник ненадійний, Хмельницький продовжує укріпляти союз з Росією. Так, в кінці грудня 1650 року - на початку 1652 року відбулося декілька обмінів посольствами України і Росії. В лютому 1651 року Земський собор у Москві розглянув питання про можливість прийняття України до складу Росії. Але це рішення тоді ще не було втілене в життя. Російський уряд сприяв переселенню українського населення на територію Росії, зокрема на Слобожанщину.

У 1652-1653 рр. Б. Хмельницький використав мирний перепочинок для зміцнення своїх сил. Він вирішив в 1652 р. здійснити новий похід у Молдавію, щоб відновити військовий союз, який встановився раніше (в 1650 р. Хмельницький домігся, що молдавський воєвода Лупул віддав свою дочку Домну-Розанду за сина Хмельницького - Тимоша). Польське військо під командуванням коронного гетьмана Мартина Калиновського, що хотіло цьому перешкодити, було вщент розгромлене під містечком Батіг на Південному Бузі. Цю блискучу перемогу козаків під Батогом сучасники порівнювали з перемогою карфагенян під проводом Ганнібала над римлянами при Каннах у 216 році до н.е.

Після перемоги під Батогом українська армія в червні підійшла під Кам'янець-Подільський та спробувала захопити місто. Б. Хмельницький звернувся з листом до міщан з пропозицією здати місто. Проте через несприятливі обставини (епідемія серед козаків, незадоволення татар, відсутність провіанту в околицях) Б.Хмельницький був змушений віддати наказ про відступ.

Весною 1653 р. українська армія на чолі з Б. Хмельницьким знову вирушила в похід. Пройшовши через Бар, Меджибіж, Дунаєвці, вона рушила до Бедрихового Городка, де було влаштовано табір. Козацькі загони зайняли Сатанів та ряд інших містечок. Голод, грабежі татар, звістки про невдачі в Молдавії викликали у повстанців вибух невдоволення діями гетьмана. Б. Хмельницькому довелось докласти великих зусиль для заспокоєння

козаків. Козацька армія починає відступ до Білої Церкви.

Восени 1653 р. Б. Хмельницький повертається на Поділля. Він дізнається, що Тимош помер у Молдавії від рани (проти воєводи Лупула в той час виступили війська Волощини й Трансільванії, з якими билися козаки), і наказує відвести тіло сина до Чигирина й не ховати до свого повернення з походу, а сам, дочекавшись підходу хана Іслам-Гірея, вирушає назустріч 40-тисячній польській армії, яка виступила в похід з-під Кам'янця-Подільського. Польське командування прийняло рішення відступити під містечко Жванець, сподіваючись на військову допомогу від правителів Молдавії, Валахії та Трансильванії. Укріплений табір було влаштовано біля місця, де річка Жванчик впадає в Дністер. Через Дністер на молдавський бік річки було збудовано міст.

Б. Хмельницький вирішив блокувати польський табір. Під королівський обоз були направлені козацькі й татарські загони. У жовтні в польському таборі почався голод, від якого почали масово вмирати німецькі та угорські піхотинці, а рейтари й драгуни з'їли своїх коней. З 80-тисячної армії залишились лише жалюгідні рештки.

Проте в грудні кримський хан Іслам-Гірей, який не хотів повного розгрому Речі Посполитої, розпочав переговори з польськими дипломатами, які завершились укладенням 15 грудня усної Кам'янецької угоди, що передбачала припинення військових дій, виплату татарам великої суми грошей, дозвіл грабувати українські землі й брати ясир, залишення війська Запорозького «при давніх вільностях». Польську армію було врятовано. Б. Хмельницький не брав участі в переговорах з королем, тому він не визнав укладеної угоди. Але українська армія, яка була позбавлена татарської підтримки та відчувала певну скруту, мусила відступити до Чигирина.

Після рішення Земського собору у Москві 1-го жовтня 1653 року про входження України до складу Росії із Москви в Україну в Переяслав 9 жовтня 1653 року було відряджено посольство на чолі з боярином В. Батурліним, окольничим І. Алферовим і думним дяком Л. Лопухіним. В Переяслав вони прибули в кінці грудня 1653 року. Хмельницький з генеральною старшиною прибув у Переяслав 6 січня 1654 року.

8 січня 1654 року о другій годині дня на майдані в Переяславі почалася загальнонародна рада. Б.Хмельницький звернувся до присутніх з промовою, в якій говорив про складне становище українського народу, про переваги і невдачі під час визвольної війни, про необхідність вирішення питання щодо входження України до складу Росії. Присутні одностайно схвалили цей союз: «Волим под царя восточного, православного...». Після цього учасники ради в Успенському соборі прийняли на вірність Російській державі. В. Бутурлін вручив Б.Хмельницькому грамоту і ознаки гетьманської влади - військовий прапор і булаву. Населення сіл і міст України також присягло на вірність Росії. Рішенням переяславської ради частина території України - Лівобережжя і Київ - входила до складу Росії.

Після Переяславської Ради 1654 р. та «березневих статей», коли було оформлено протекторат Росії над Україною, зовнішньополітична ситуація змінилась - Кримське ханство перейшло на бік Польщі. В кровопролитних боях на Брацлавщині в 1654 - на початку 1655 рр. було зупинено наступ польської армії та татарських загонів, які прийшли їй на допомогу.

Таким чином, завершилась визвольна війна 1648-1654 років проти шляхетської Польщі. В історії України відкрилася нова сторінка.

Становище України в складі Росії було визначено «Березневими статтями» і жалуваними грамотами православному духівництву. Ці документи були підписані у Москві 21 березня 1654 року представниками посольства України на чолі з генеральним суддею С. Зарудним і царем Росії. Згідно із «Статтями» і жалуваними грамотами Україна входила до складу Російської держави на умовах козацько-старшинського самоуправління. Гетьман мав право дипломатичних зносин з усіма країнами, крім Туреччини і Польщі. В Україні залишалась полкова система адміністративного устрою, козацький реєстр козацької старшини на володіння землями і маєтками. Росія зобов'язувалася виступати на захист України від іноземних загарбників.

Слід зазначити, що вже в «Березневих статтях» містилися значні обмеження економічних і особливо політичних прав гетьманської адміністрації. Невдовзі між гетьманом і царським урядом вийшли суперечності і розбіжності. Справа в тому, що гетьман і козацька старшина рішення Переяславської ради розглядали як рівноправний воєнний союз. Однак у московського уряду було своє уявлення про цей союз. Це яскраво виявилося уже восени 1656 року під час підписання між Росією і Польщею

Віленського перемир'я, куди не були допущені українські посли. В подальшому, особливо після смерті Б.Хмельницького, в 1657 році Росія, ігноруючи рішення Переяславської ради і умови «Березневих статей», ішла по шляху обмеження козацько-старшинського самоврядування в Україні.

2.4. КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО В РОКИ ГЕТЬМАНЩИНИ

Україна та 'її військо в період Руїни

Після Переяславської Ради 1654 р. та «березневих статей», коли було оформлено протекторат Росії над Україною, зовнішньополітична ситуація змінилась - Кримське ханство перейшло на бік Польщі. В кровопролитних боях на Брацлавщині в

1654 - на початку 1655 рр. було зупинено наступ польської армії та татарських загонів, які прийшли їй на допомогу.

Після підходу російської армії під командуванням боярина Василя Бутурліна Б. Хмельницький 1 липня 1655 р. вирушає з Білої Церкви в напрямку Бара. Загони під командуванням І. Богуна вирушають на Волинь. Головні сили української армії та російські війська підійшли до Кам'янця-Подільського. Почалась облога, яка тривала до 24 серпня.

У цей час становище Речі Посполитої різко загострилось -шведські війська, які вели бої в прибалтійських землях Польщі, нанесли ряд відчутних поразок польській армії - 25 липня капітулювало великопольське ополчення, в серпні на бік шведів перейшов великий литовський гетьман Я. Радзівіл, а 8 вересня шведи захопили Варшаву. Гетьман прийняв пропозицію шведського короля про спільні дії проти польської армії. З-під Кам'янця українсько-російське військо виступило в похід на Львів.

Від неминучого розгрому Польщу врятувало Кримське ханство, яке направило на допомогу свої війська. В кінці листопада

1655 р. під Озерною на українське військо, яке переходило річку, несподівано напали татари та польські хоругви, які вийшли з Кам'янця. Щоб уникнути розгрому, Б. Хмельницький дає обіцянку знову служити королеві. В кінці 1655 р. царський уряд пішов на зближення з польською шляхтою, повіривши в її обіцянки обрати царя Олексія Михайловича польським королем (король Ян Казимір в цей час переховувався за межами Речі Посполитої - в Сілезії). Це змушує Б. Хмельницького шукати нових союзників, він укладає

договір з Трансільванією.

Весь 1656 р. військові дії не припинялись, хоча в них не брали участі такі великі сили, як раніше. В березні Б. Хмельницький направив для облоги Кам'янця 3-тисячний загін на чолі з полковником Остапом Гоголем.

У січні 1657 р. Дьордь II Ракоці вторгся на територію Речі Посполитої та при підтримці козацьких загонів зайняв Варшаву. Проте військові дії розвивались для союзників невдало, вони змушені були відступати.

Кримська орда не давала змоги відступати в південному напрямку.

Козацькі полки під керівництвом київського полковника Антона Ждановича з невідомих причин покидають союзників. Ракоці був оточений польсько-татарською армією в таборі під Меджибожем і після невеликих сутичок капітулював. Трансільванське військо здало озброєння та боєприпаси й було відпущене, проте під Скалатом на нього несподівано напали татари і захопили всіх у полон.

Літописці свідчать, що коли Б. Хмельницький дізнався про поразку під Меджибожем, він був надзвичайно розлючений -вимагав розстріляти Ждановича, в нього стався серцевий напад, який і призвів до смерті гетьмана 6 серпня (27 липня за ст. ст.) 1657 року.

Після смерті Б. Хмельницького гетьманом, згідно з його заповітом (ще за життя гетьмана полковники принесли в цьому присягу), мав стати молодший син Юрій. Але він був надто молодий і недосвідчений для цієї посади. Полковники обирають на своїй раді гетьманом генерального писаря Івана Виговського (1657-1659), якого пізніше затверджують на козачій раді.

Новий гетьман розпочав переговори з Річчю Посполитою. Стався розкол у козацькій верхівці. Проти Виговського виступили: полтавський полковник Мартин Пушкар та кошовий отаман запорозьких козаків Яків Барабаш. У жорстокій міжусобиці І. Виговський за допомогою татар розбив загони Барабаша й Пушкаря, самі вони загинули.

У вересні 1658 р. в Гадячі підписано договір з польськими представниками, за яким Україна (в складі Брацлавського, Київського, Чернігівського воєводств) переходила під протекторат Речі Посполитої. При цьому Україна зберігала свій суд, грошову систему, військо. Унія скасовувалася, православні зрівнювалися у правах з католиками, засновувалось два університети. Україна втрачала право вести власну зовнішню політику, реєстр козаків скорочувався з 60 тис. осіб до 30 тис. Гадяцький трактат був ратифікований польським сеймом, проте його здійснити не вдалося. Народні маси були невдоволені свавіллям польських військ та не бажали повернення до минулих часів.

Весною 1659 р. спалахнув конфлікт з Росією. 100-тисячна російська армія на чолі з князем Трубецьким вирушила в Україну. Під Конотопом козацькі війська під командуванням Виговського з допомогою татар розгромили їх. Двоє воєвод потрапили в татарський полон. Україну продовжували роздирати внутрішні чвари. Полковник Іван Богун та кошовий отаман Іван Сірко не дали змоги Виговському скористатися цією перемогою. Січовиками на Запорожжі гетьманом обрано Юрія Хмельницького (1659-1663). Виговський був змушений зректися гетьманської булави та виїхати на територію Речі Посполитої, де йому належало Барське староство (в 1664 р. він був розстріляний нібито за підбурювання населення проти польської влади).

Ю. Хмельницький в Переяславі на переговорах з російськими представниками підписав угоду, яка обмежувала права України. В Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлаві та Умані розміщувались російські гарнізони з воєводами.

Ю. Хмельницький не мав хисту до державної діяльності та перебував під сильним впливом більш старших та досвідченіших генеральних старшин і полковників. Уже в 1660 р. події, що блискавично розгортаються, призводять до різких змін у політиці гетьмана.

Продовжується війна з Польщею. Наприкінці літа 1660 р. Російські та українські війська нарізно виступають в похід проти польської армії на Правобережжя. Незабаром московські полки потрапили в оточення і після тривалого відступу капітулювали під Чудновом. Ю. Хмельницький в цей час вичікував поблизу, в Слободищах. Після Чуднівської битви він укладає з поляками Слободищенський трактат, згідно зі статтями якого Україна розривала Переяславські статті й визнавала зверхність польського короля. Тобто відновлює чинність Гадяцький трактат.

Невдоволеними політикою Ю. Хмельницького були не лише прості козаки, але й багато полковників, які не хотіли миру з поляками. Зокрема, Яким Сомко (брат першої дружини Б.

Хмельницького, дядько Юрія), Василь Золотаренко (брат третьої дружини Б. Хмельницького) теж претендували на гетьманську булаву. Вони вигнали польські загони з Лівобережжя та звернулись до царя за дозволом на обрання гетьмана. Проте Москва розраховувала на підпорядкування всієї України, а не тільки одного Лівобережжя, тому в дозволі було відмовлено. Лише після того, як Ю. Хмельницький зрікся булави, стали можливими вибори нового гетьмана.

Ще на раді в Козельці у 1662 р. наказним гетьманом Лівобережної України було обрано Якима Сомка. Конкурентом Сомка в боротьбі за владу став запорізький кошовий отаман Іван Брюховецький, який колись служив при дворі Б. Хмельницького. На «чорній раді» у Ніжині гетьманом було обрано Брюховецького. Сомко та Золотаренко, які в останню хвилину об'єдналися, були змушені втікати до табору російського воєводи, який наглядав за виборами, але вони були ним заарештовані, пізніше засуджені та страчені.

Після зречення Ю. Хмельницького гетьманом на Правобережжі було обрано Павла Тетерю (зять Б. Хмельницького). Таким чином Україна розділилася на дві частини: Лівобережжя і Правобережжя. Цей час постійних чвар дістав назву «Руїна».

Брюховецький прийшов до влади, широко застосовуючи демагогічні прийоми, граючи на сподіваннях простих козаків. Проте вже в 1665 р. він підписав Московські статті, які обмежували права гетьманського уряду у фінансовій та адміністративній сферах. Брюховецькому цар надав титул боярина. В результаті повстання у 1668 р. Брюховецького було вбито. Після нього гетьманом став Дем'ян Многогрішний (1668-1672). Він та його наступник Іван Самойлович (1672-1687) були заарештовані за доносами та заслані до Сибіру.

На Правобережній Україні в 1663-1665 рр. проти політики гетьмана Тетері та повернення польських властей не раз вибухали повстання, що врешті-решт змусили Тетерю зректися булави. Гетьманом було обрано черкаського полковника Петра Дорошенка (онук гетьмана Михайла Дорошенка), якому довелось вступити в боротьбу з кількома претендентами на булаву. Зокрема, найдовше з Дорошенком боровся уманський полковник Ханенко, якого польський король визнав наказним гетьманом Правобережжя.

В 1667 р. згідно з Андрусівською угодою між Росією та

Польщею було закріплено поділ України на дві частини: Правобережна Україна (за винятком Києва) мала відійти під владу польського короля, а Лівобережжя залишалось за Росією. Запорожжя мало визнавати владу обох держав.

Дорошенко намагався об'єднати всю Україну під своєю булавою. Втративши надію на порозуміння з Росією та Польщею, він уклав у 1669 р. союз з турецьким султаном та отримав від нього булаву. Це дало змогу Дорошенкові спертися на підтримку Кримського ханства та Буджацької орди і розпочати витіснення польських військ та козаків Ханенка з Правобережжя.

В 1671 р. польська армія на Правобережжі отримала ряд перемог, які спонукали султана безпосередньо втрутитись у боротьбу Дорошенка з Польщею. В серпні 1672 р. султан на чолі турецької армії, яка разом з загонами молдавського й волоського воєвод, військами кримського хана та козаками Петра Дорошенка нараховувала близько 150-170 тис. осіб, з'явився під стінами Кам'янця-Подільського, залога якого нараховувала всього близько 1060 чоловік. Найбільш відомий, завдяки талановитій трилогії класика польської літератури Генріка Сенкевича, оборонець Кам'янця - Юрій (Єжи) Володиєвський (останній роман трилогії так і називається - «Пан Володиєвський») був вихідцем із старовинного українського шляхетського роду, кам'янецька гілка якого прийняла католицтво в XVI ст.

Після облоги, що тривала близько тижня, почались переговори про почесну капітуляцію, умови якої передбачали гарантію збереження життя і майна жителів міста, право вільного виїзду для тих, хто бажає, свободу релігійних обрядів тощо. Коли ввечері 27 серпня посли обложених повертались назад, начальник артилерії майор Геклінг підпалив порох - загинули понад 500 чоловік (в два рази більше, ніж під час самої облоги) та було зруйновано значну частину Старої фортеці. Серед загиблих був і герой кам'янецької облоги - Володиєвський.

В кінці серпня кримський хан, турецькі та козацькі загони рушили в похід на Львів. Річ Посполита змушена була піти на тяжкі умови мирного договору, укладеного в жовтні в султанському обозі під Бучачем - сплатити контрибуцію в сумі 80 тисяч талерів та щорічно сплачувати султану 22 тисячі червоних золотих данин. Територія Подільського воєводства повністю відходила до Туреччини, П. Дорошенко ставав гетьманом України «в старих кордонах». Польські залоги повинні були протягом двох місяців залишити територію Правобережної України.

Все колишнє Подільське воєводство склало велику адміністративну одиницю - єйялет (або пашалик). У 1681 р. на його території проживали близько 40 тисяч жителів, найбільше мешкало в Придністров'ї, а територія вздовж кучманського шляху та у верхів'ях Південного Бугу була майже повністю спустошена. В Кам'янці налічувалось 3414 мирних жителів, в т.ч. 280 українських родин. Українська громада в Кам'янці зберігала своє самоуправління. Костянтинопольський патріарх призначив для Поділля православного єпископа.

В Кам'янці розмістилась велика турецька залога - близько 6 тисяч, половину якої складали яничари. Турецькі війська відчували великі труднощі із забезпеченням продовольством. У вересні 1673 р. 30-тисячна польсько-литовська армія під командуванням гетьмана Яна Собеського розбила під Хотином 40-тисячну турецьку армію. В жовтні 1676 р. польські війська знову перемогли. Було укладено Журавненський трактат, згідно з умовами якого Польща перестала давати данину, проте Кам'янець залишався за Туреччиною.

В 1674 та 1675 рр. турецько-татарські загони здійснюють напади на Правобережну Україну, де спалахують повстання проти Дорошенка. Гине багато мешканців міст Ладижина та Умані.

В 1676 р. Дорошенко здає булаву та виїжджає на Лівобережжя, а згодом до Москви (цар призначає його воєводою у Вятку та надає йому значні маєтки в Росії). Правобережні полки опинились під владою Самойловича. Турецький султан намагається відновити свій протекторат над Правобережжям. З цією метою в 1677 та 1678 рр. здійснюються походи турецької армії на колишню гетьманську столицю - Чигирин. Під час одного з татарських нападів Юрій Хмельницький, який прийняв сан ченця, потрапив у полон. За наказом султана його розстригли та посадили в місті Немирові з титулом «Князь Сарматії».

За Бахчисарайським договором 1681 р. між Росією, Туреччиною та Кримським ханством Правобережжя визнано під турецькою владою.

Державна та військова діяльність гетьмана Івана Мазепи. Заходи російського уряду щодо ліквідації автономії України

У 1683 р. стався перелом у війнах, які вели проти Туреччини європейські держави: польська армія на чолі з королем Яном Собеським, що прийшла на допомогу обложеній столиці Австрії -Відню, з допомогою союзників розгромила турецьку армію. В боротьбі з Туреччиною брали участь й козаки відновлених на Правобережжі полків (найвідоміший з полків - у Фастові - очолив Семен Палій). Резиденція наказного гетьмана розташувалась у Немирові.

У травні 1684 р. утворилась Священна Ліга - антитурецька коаліція з Польщі, Австрії, Венеції та Папи Римського. Пізніше до них приєдналась Росія.

Похід Я. Собеського на Поділля 1684 р. та наступні походи значно звузили контрольовану турками територію. Через 2 роки було визволено Бар і Меджибіж. Польські війська силою переселяли подільських селян на Волинь. Поряд з Кам'янцем, де Збруч впадає в Дністер, засновано укріплений табір «Окоп Святої Трійці», внаслідок чого становище турецької залоги в Кам'янці-Подільському стало більш дошкульним. Загони правобережних козаків здійснюють походи на Очаків та Буджацьку орду, громлять татарські загони під Кодимою та в інших місцях.

У 1686 р. укладено «Трактат про вічний мир» між Росією та Польщею, який визнав кордони, що склалися. В 1687 та 1689 рр. відбулись походи російської армії та лівобережних козаків проти Кримського ханства. Росія повела боротьбу за вихід до Чорного моря, що контролювався Портою й Кримом. У 1687 р. за участю українського козацтва відбувся похід на Крим. Не підготовлений як слід, він закінчився ганебно: військо навіть не дійшло до Перекопу і через спеку, безводдя, степові пожежі змушене було повернутися назад. І Самойловича звинуватили росіяни у зв'язках з Кримом і всякій іншій «зраді». У військовому таборі на р. Коломак гетьмана заарештували і відправили разом з сином до Москви, а звідти до Сибіру. Ще одного сина, полковника, стратили. Тут же 25 липня 1687 року гетьманом був обраний генеральний осавул Іван Мазепа (1687-1708). Вирішальну роль у його обранні відіграв московський воєвода (за немалу мзду).

Були прийняті Коломацькі статті, які ще більше обмежували українську автономію. Без дозволу царського уряду не можна було обирати й усувати гетьмана. Гетьман не мав права усувати генеральну старшину, листуватися з іноземними урядами. Старшина не повинна була навіть згадувати про Українську державу і зобов'язувалася дбати про злиття українського народу з російським.

Іван Мазепа, український шляхтич, був людиною по-європейськи освіченою, поетом, змолоду служив при дворі польського короля, але потім залишив його. Сам він був більш політик і дипломат, ніж військова людина. Змолоду вчився на заході, зокрема в Голландії - вивчав артилерійську справу. На козацьку службу вступив при П.Дорошенку (був ротмістром надворної корогви), був його довіреною особою. За дорученням гетьмана відправився в Крим, але був схоплений запорожцями і відправлений до І. Самойловича. Тут він швидко завоював довіру й високе становище. В політиці був прихильником міцної влади, намагався відстоювати інтереси України, не псуючи стосунків з Москвою. Багато зробив для розвитку української культура, церкви. Цікавився поліпшенням зброї, мав на своєму дворі колекцію зброї, таку добірну, що вважалась найкращою в Європі. Опікувався артилерією, використовуючи своє фахове знання, добуте змолоду. У Батурині заснував відливню гармат, що виробляла пушки з його ім'ям.

Під проводом І.Мазепи українські полки в 1689 р. взяли участь у другому Кримському поході, який також закінчився невдало. В 1695-1696 рр. відбулись два Азово-Дніпровські походи, що принесли Росії певні надбання, але не розв'язали завдання виходу до Чорного моря. Уклавши в 1700 р. Константинопольський мир з Туреччиною, Петро І відразу розпочав Північну війну проти Швеції за Балтійське узбережжя. Україна не встигла перевести подих після попередніх кампаній, в яких їй довелось були найближчим тилом і забезпечувати всім необхідним діючу армію, як треба було знову посилати козаків на війну. Тисячі їх там загинули або повернулись додому каліками. Крім участі в воєнних діях у Прибалтиці, козацьке військо в 1704 р. звільнило від шведів та їх польських союзників Правобережну і Західну Україну.

У 1707 р. шведська армія рушила через Білорусію на Москву, але зустрівши сильний опір, повернула в Україну на з'єднання з І.Мазепою (що було викликано обіцянками гетьмана Івана Мазепи забезпечити шведську армію продовольством і фуражем та збільшити армію за рахунок 50 тисяч козаків). Гетьман уже кілька років мав зносини за шведами та їх союзниками. Старшинська верхівка бачила прагнення Петра І звести Україну до становища рядової російської провінції і розуміла, що в разі перемоги в війні його ніщо не зупинить. Бажаючи зберегти свою владу й українську автономію, І.Мазепа та його однодумці розраховували опертися, як свого часу Б.Хмельницький і І.Виговський, на Швецію. її віддаленість мала забезпечити невтручання в українські справи. Маневр шведської армії захопив гетьмана зненацька. Його полки були розсіяні, а неподалік стояли численні російські війська. Оголосити себе прибічником Швеції і розпочати агітацію на її користь означало б неминучу поразку. Тому І.Мазепа таївся й вичікував скільки міг і лише з наближенням Карла ХІІ приєднався до нього. З гетьманом були генеральна старшина, частина полковників і кілька тисяч козаків. Для більшості перехід на бік шведів був несподіваним і незрозумілим, тож частина їх залишила табір Карла ХІІ. Зате пізніше до І.Мазепи приєднались запорожці, інші козацькі загони. Загалом за ним пішло не так багато - в межах 10-20 тисяч чоловік. Населення не зрозуміло вчинку гетьмана, а до шведів ставились частіше як до загарбників, а не союзників. До того ж воно було залякане жорстокими розправами над явними й уявними прихильниками І.Мазепи, здійсненими за наказом Петра І. Поголовно було знищене населення гетьманської столиці - Батурина. В Лебедині спеціальний суд покарав смертю не менше 900 чоловік.

Центральною подією Північної війни стала Полтавська битва. Вона відбулася 27 червня 1709 р. після 3-місячної облоги міста шведами. Російська армія завдяки чисельній перевазі (майже в 1,5 рази), тактичним нововведенням Петра І, вдалому вибору позиції, мужності воїнів завдала противнику тяжкої поразки. Тільки вбитими шведська армія втратила 8234 чол., в полон було взято фельдмаршала й чотирьох генералів. Втрати росіян були меншими - 1345 вбитими й 3290 пораненими.

Відступаючи, основні сили шведів потрапили в оточення біля Перевалочної на Дніпрі. Лише Карл ХІІ і І.Мазепа з невеликим загоном змогли переправитись і втекти в турецькі володіння -Молдавію. 22 серпня В Бендерах пригнічений поразкою похилий гетьман помер.

У 1710 р. новим гетьманом козаки обирають генерального писаря Пилипа Орлика, який стає творцем однієї з перших в Європі державних конституцій, що дістала назву «Пакта і Конституції прав і вольностей Запорізького Війська» («Бендерська Конституція»).

Вихідним положенням цієї конституції була теза про незалежність України. Конституція складалась з 16 статей, в яких передбачалось встановлення національного суверенітету і визначення кордонів України, забезпечення демократичних прав людини, єдності і взаємодії гілок влади: законодавчої (Генеральної Ради), виконавчої (гетьманської, обложеної законом у своїх діях) і судової, яка, будучи підзвітною, все ж була незалежною від гетьмана. Затверджувались права православної церкви під верховенством константинопольського патріарха.

Цей документ, на думку історика В.Замлинського, випереджав свій час. Своїми ідеями, демократичними засадами і державницькою спрямованістю Конституція випереджала й суспільну думку тогочасної Європи. Навіть французькі просвітителі ще тільки наближалися до розробки тих суспільних ідей, які були закладені в Конституції.

У серпні 1709 р. Петро І відправив до Правобережної України 20-тисячну армію на чолі з Олександром Меншиковим.

Вже 6 листопада в Глухові було обрано нового гетьмана -стародубського полковника І. Скоропадського. В 1709 р. царськими військами зруйнована одна з найлегендарніших Січей -Чортомлицька (після зруйнування Січі козаки недовгий час перебували на річці Кам'янці, а в 1711 р. заснували в пониззі Дніпра на території Кримського ханства Олешківську Січ).

В 1710 р. почалась російсько-турецька війна, в якій Росія зазнала поразки в районі Ясс (влітку 1711р., коли російські війська здійснили похід на річку Прут). Було укладено Прутський мирний договір, згідно з яким Росія зобов'язувалась знищити новозбудовані фортеці на Дніпрі, залишити Правобережну Україну під владою Польщі. Петро І наказав переселити козаків правобережних полків у «пусті місця» Петербурзької губернії, але потім дозволив їх селити на лівому березі Дніпра. Переселення здійснювалось силою і затягнулось до 1714 р.

У січні 1711 р. П.Орлик за підтримки Карла ХІІ вступає в союз із Кримськими татарами і починає спільний похід проти росіян на Україну. Після кілької перемог над військами І.Скоропадського дійшов до Білої Церкви, але після зради татар зазнав поразки та емігрував до Європи. Там умовляв уряди окремих країн (Швеції,

Австрії, Чехії, Франції, Греції та Молдови) скласти з ним союз для боротьби за визволення України.

Після ліквідації козацьких полків на Правобережжі прапор визвольної боротьби підхоплюють гайдамаки (так тепер починають називати повстанців), які вперше про себе заявили в 1715 р.

В 1717 р. польський сейм приймає рішення про закриття всіх православних церков. Незадовго до цього в унію перейшов львівський єпископ Йосип Шумлянський. Головними провідниками унії стали ченці-василіани. Унія в той час носила виразний пропольський характер, вона не користувалась підтримкою українських селян.

В 1721 р. закінчилась багатостраждальна для українського народу Північна війна, але Росія продовжувала вести війни за розширення своїх володінь. Так, щоб закріпити свої надбання на Каспії, 12 тис. козаків було направлено в Гілян (провінція на півночі сучасного Ірану).

Лівобережна Україна поділялась на 9 полків (Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Стародубський і Чернігівський). На чолі кожного стояв полковник. Йому належала адміністративна влада на території, яку займав полк, він міг роздавати маєтності. Полковник очолював полкову старшину (писар, осавул, хорунжий). Полки ділились на сотні (по 20 у кожній), на чолі яких стояли виборні сотники.

Населення Лівобережної України на 1700 р. складало близько 1,2 млн чоловік, які жили в 11 великих містах, 126 містечках і близько 1800 селах.

Для управління Гетьманщиною при гетьмані Скоропадському була створена в 1722 р. Перша малоросійська колегія, на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Колегії належала вся повнота влади, в тому числі й нагляд за діями гетьманської адміністрації, її віданню були підпорядковані цивільні та духовні справи. Вона проіснувала до 1727 р., після чого Україна була підпорядкована Колегії іноземних справ.

Після смерті гетьмана Данила Апостола (1727-1734) було заборонено вибирати нового гетьмана, а для управління було створено «Правління гетьманського уряду» (1734-1750), що складалося з представників козацької старшини й російського чиновництва.

В 1734 р. офіційно дозволено повернутися запорізьким козакам в Україну. Вони заснували на р. Підпільній Нову Січ (проіснувала до 1775 р.).

За Гетьманщини судочинство мало таку структуру: сільський суд, окремий у козаків, суд сотенний, юрисдикції якого підлягали представники всіх станів і полковий суд. Вищою апеляційною інстанцією був Генеральний суд. Головною збіркою, згідно з нормами якої велося судочинство, вважався Литовський статут, використовували також норми магдебурзького права й традиційні звичаї. Протягом 1722-1733 рр. видано кілька гетьманських універсалів, що регламентували ведення судочинства. У внутрішньому самоуправлінні близько 20 міст користувались магдебурзьким правом.

В 1744 р. кодифікаційна комісія (займалася систематизацією законів) подала в сенат кодекс під назвою «Права, по которьім судится малороссийский народ» (складався з 1716 пунктів).

Провідною галуззю у сільському господарстві було хліборобство. Селяни вирощували технічні культури: тютюн, коноплю, льон. Значне місце займало садівництво та бджільництво.

Козацька старшина володіла величезними територіями. Зокрема гетьману І. Мазепі належало близько 20000 селянських дворів, Д. Апостолу - 9100, чернігівському полковнику П. Полуботку - 3200 дворів. На Слобожанщині великими маєтками володіли сім'ї Шидловських, Квіток та ін. Значними землями володіли також і російські дворяни: Меншиков, Долгорукий, Апраксин.

Одним з головних промислів було винокурення. Прибуток від нього був у 2-3 рази вищий, ніж від простого продажу зерна. Тільки в одному Полтавському полку в 20-ті роки нараховувалося 550 винокурних котлів. Також важливим був борошномельний промисел. Силу водяного колеса використовували також у виробництві паперу, заліза. На річці Ворсклі стояло 330 водяних млинів.

Найбільшими містами регіону були: Київ, Ніжин, Стародуб, Гадяч, Полтава. Миргород був центром селітрової промисловості. Чернігів, Глухів, Полтава - центрами продажу поташу та гончарних виробів. Стародуб - центр торгівлі вином і пивом. В середині XVIII ст. на Лівобережжі нараховувалось 350 ярмарок і понад 8000 торгів. Найбільшими ярмарковими містами були Кролевець, Полтава, Ромни, Стародуб.

Надзвичайно поширеним був чумацький промисел (чумаки перевозили сіль, рибу, товари місцевих промислів, продукти).

Купців України можна було зустріти на багатьох ярмарках Європи. В ці країни вони вивозили пеньку, шкіру, поташ, олію, сало, вироби з дерева, гнали на продаж у Польщу велику рогату худобу. Назад купці везли тканини європейського виробництва, чай, прянощі.

Особливе місце у формуванні суспільно-політичної думки того часу належало найбільшому навчальному закладові Східної Європи - Києво-Могилянській академії. Основна увага у навчанні приділялась теології, риториці, філософії, вивченню латинської та грецької мов. Найвідомішими викладачами академії були: Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Георгій Кониський.

Одним з найвідоміших поетів був Климентій Зинов'єв. Герої його творів - це прості ремісники, представники нижчого духовенства та ін. Описуючи тяжке становище простого люду, він намагався створювати вірші, близькі народу.

Для захисту південних кордонів від нападу татар на Лівобережжі й Слобожанщині в 1731-1733 рр. зводилась Українська лінія, що проходила від Дніпра вздовж Орелі до Сіверського Дінця (загальна довжина лінії складала 285 верст).

Восени 1753 р. розпочалася нова російсько-турецька війна. В жовтні російська армія (в її складі було й 2 тис. козаків) виступила в похід на Крим. Але нестача продовольства та кормів змусила командування припинити похід. 8 квітня 1755 р. почалася нова кампанія. Війська під командуванням фельдмаршала Мініха взяли Оркапу (Перекоп), Козлов (Євпаторію), Бахчисарай та Ак-мечеть (Сімферополь), але, страждаючи від епідемій та нестачі води, змушені були відступити. В наступному році була здобута фортеця Очаків, капітулювала фортеця Хотина. Але у вересні, після відчутних поразок, Австрія уклала принизливий Белградський мир, змусивши Росію поставити свій підпис під ним. Згідно з цим договором, Росія повертала Азов, і торгівля на Чорному морі мала вестися тільки на турецьких суднах.

На кінець століття на Лівобережжі проживали 2,3 млн. чол., на Слобожанщині - близько 1 млн. чол. У 1783 р. існував 8271 населений пункт, з них 48 міст і 89 містечок. У Києві мешкали 35 тис. жителів, у Ніжині та Харкові - по 11 тис. Поряд з українцями (складали 90 % населення) у містах проживали росіяни, поляки,

євреї, волохи, турки, греки, серби.

На міста розповсюджується постанова під назвою «Грамота на права й вьігодьі городам Российской империи», видана 21 квітня 1785 р. Для всіх міст вводився герб. Міській владі дозволялося будувати промислові підприємства, утримувати корчми, засновувати школи, встановлювати щотижневі торги та щорічні ярмарки. Діяли міські сходи, що вибирали міських голів, бурмистрів, старост, суддів. Для ведення міського господарства створювалися міські думи.

У 1750 р. у Глухові за дорученням імператриці Єлизавети Козацька Рада обирає гетьманом України 22-літнього Кирила Розумовського. Він походив з козацької родини, а своєму обранню був зобов'язаний старшому брату, який був коханцем, а згодом і чоловіком, імператриці Єлизавети Олексію (Кирило Разумовський був ще фельдмаршалом та президентом Російської академії наук).

За К.Розумовського Гетьманщина переживала «золоту осінь» своєї автономії.

Молодий гетьман почав дуже обережно, але щиро відвойовувати права українського народу: фактично влада в Україні почала поволі переходити з московських рук до козацької старшини, правосуддя повернено козацьким судам, Київ і Запорізьку Січ передано під владу гетьмана, столиця гетьманської України мала бути перенесена до Батурина і тут планувалося відкрити університет для навчання козацьких синів. Здійснювалось, хоч і поверхово, модернізація козацького війська шляхом систематизації його вишколу, забезпечення уніформою та вдосконалення артилерії. Українські міста набували європейських рис. Зокрема у Глухові будувалися палаци, розбивались парки, відкрився театр, де виступали оперні трупи навіть з Італії.

Козацька верхівка за Розумовського нарешті домоглась перетворення себе на дворянство. Однак багато з ініціатив Розумовського Єлизавета не сприймала. Зокрема, не були звільнені від участі у війнах, що не зачіпали українських інтересів, козацькі війська, бюджет Гетьманщини залишався під російським контролем, прерогативою цариці залишався розподіл земель на Лівобережжі та ін.

Очевидними були певні рамки, в яких українцям дозволялося вести власні справи. Смерть Єлизавети в 1761 р. принесла кінець всім планам К.Розумовського.

У 1764 р. замість гетьманського управління була утворена Друга малоросійська колегія, її очолив генерал Петро Рум'янцев.

За царс ьким указом від 1781 р. на

Лівобережжі утворено три намісництва: Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське. На чолі намісництва стояв намісник або генерал-губернатор. В губернських містах створювались правління, магістрати, судові палати, що займалися цивільними та кримінальними справами. В 1796 р. створено Малоросійську губернію (з територій Чернігівського, Новгород-Сіверського, частини Київського та Катеринославського намісництва).

Велику роль в долі України мали російсько-турецькі війни 1768-1791 рр. Приводом для розв'язання війни стали події у місті Балта, коли гайдамаки, переслідуючи загін польських конфедератів, перейшли на турецьку територію. Туреччина заявила, що це були запорожці - піддані Росії. Султан планував силами 400-тисячної армії рушити на Правобережжя, маючи кінцевою метою Москву.

У 1769 р. 1-й російській армії було поставлено завдання оволодіти Хотином. 9 вересня турецький гарнізон Хотина залишив фортецю.

В 1770 р. бойові дії велися силами 2-ї армії Рум'янцева. У червні в урочищі Ряба Могила російська армія атакувала 72-тисячну турецько-татарську армію, котра в безладді відступила. 7 липня біля річки Ларга Рум'янцев розбив 80-тисячне вороже військо. Біля озера Кагул 21 липня розгромлено 150-тисячну армію на чолі з візиром. 16 вересня капітулювала фортеця Бендери. В кампанії 1771 р. війська генерала Долгорукого окупували Крим. Перемоги Росії на морі (біля Суджук-Кале) і на суші (під Козлуджою) змусили Порту укласти мир з Росією (липень 1774 р. в Кучук-Кайнарджі): до Росії відходили території між Дніпром і Південним Бугом в їх нижній течії до побережжя Чорного моря, Керч та Азов. Росія отримувала право вільного мореплавства.

4 червня 1775 р., коли більшість запорожців ще перебувала на турецькому фронті, російська армія під командуванням генерала Текелі, що поверталася з Криму оточила Січ і остаточно її зруйнувала. Козаки спочатку спробували дати їм відсіч, але старшині вдалося відмовити їх від битви. Вся артилерія, військові клейноди й січовий архів були вивезені. Кошового отамана Петра Калнишевського та іншу старшину, незважаючи на їхнє лояльне ставлення до Росії, було заарештовано і відправлено на Соловки.

Помер Калнишевський в 1803 р. у монастирі, де він добровільно залишився після помилування Олександром І у 1801 р. Було йому тоді 113 років.

Після ліквідації Січі її земельні володіння, увійшовши до складу Новоросійської та Азовської губерній, потрапили до рук великих українських і російських поміщиків.

Російський уряд посадив на кримський престол свого васала Шагін-Гірея. В квітні 1783 р. Катерина II підписала рескрипт про приєднання Криму до Росії.

У середині 1787 р. Туреччина висунула Росії ряд вимог: повернення Криму, передача соляних озер біля Кінбурну, відмова від протекторату над Грузією. У серпні, не дочекавшись відповіді, султан оголосив війну. Планувалося висадити десант у Криму. Після цього наступати вглиб території України.

Туркам протистояли дві армії: Катеринославська (82 тис.) під командуваням Григорія Потьомкіна й Українська (30 тис.) під командуванням Петра Рум'янцева. Бойові дії розпочалися з висадки турецького десанту на Кінбурнську косу, де російські війська на чолі з Олександром Суворовим розгромили ворожий десант. 6 грудня

1788 р., після багатомісячної облоги, взято фортецю Очаків. У липні

1789 р. в битві під Фокшанами об'єднані російсько-австрійські війська під керівництвом Суворова розгромили турецьку армію. 11 вересня Суворов розгромив 100-тисячну армію біля річки Римнік. Після цієї визначної перемоги Туреччина залишилась майже без війська.

В грудні 1790 р. впала турецька фортеця - Ізмаїл. У штурмі фортеці брали участь сформовані в Україні Катеринославський єгерський, Стародубський, Павлоградський карабінерні полки, всього близько 6,3 тис. козаків. Заключним акордом війни стала перемога Чорноморської ескадри під командуванням Федора Ушакова біля мису Каліаркія. 29 грудня 1791 р. в Яссах було укладено мир. До Росії відійшли межиріччя Південного Бугу -Дністра, фортеця Очаків, Туреччина підтвердила приєднання Криму до Росії.

На Правобережжі загострились соціальні та національно-релігійні протиріччя. Особливого розмаху гайдамацький рух набув у 30-х роках. Велике повстання спалахнуло в 1734 р., коли на Правобережжі з'явились російські війська, щоб посадити на польський трон Августа III. Але в народі поширювались чутки, що вони прийшли визволяти від шляхетського панування. Гайдамацький полковник Верлан захопив ряд міст на Поділлі. Також діяли загони Медведя, Гриви, Перехреста, Моторного, Гната Голого та Сави Чалого. Нова хвиля гайдамацького руху прокочується в кінці 1740-х років.

Особливо великий виступ гайдамаків стався у 1768 р. Він дістав назву Коліївщина. Повстання вибухнуло як реакція на Барську конфедерацію, створену польськими магнатами в протест на прийняття сеймом закону про зрівняння в правах католиків і представників інших віросповідань.

Повстання очолив запорізький козак Максим Залізняк, який, зібравши кількатисячне військо в урочищі Холодний Яр, у травні розпочав боротьбу. Всього на території Київщини, Брацлавщини, частини Поділля і Волині діяло близько 30 загонів. Повстанцями було здобуто ряд міст: Сміла, Корсунь, Канів, Богуслав. Головний удар вони спрямували на Умань, яка належала Потоцьким. В червні місто взято в облогу. На бік повстанців перейшов Іван Гонта, який раніше служив сотником у магнатів Потоцьких. Місто було захоплено гайдамаками.

Контрольована повстанцями територія була розподілена на полки і сотні. М. Залізняка проголосили гетьманом. Наляканий цими подіями, царський уряд наказав генералу Кречетникову розправитися з повстанцями. Залізняка й Ґонту схоплено під час зустрічі з Кречетниковим. Залізняка як російського підданого, покарано батогами й заслано до Сибіру. Ґонту після жорстоких катувань було страчено в селі Серби (під Могилів-Подільським).

В 1772 р. відбувся перший поділ Польщі, внаслідок якого Австрія приєднала до себе Галичину. В 1775 р. Австрія відібрала у Молдови Буковину.

В кінці 80-х - на початку 90-х років у Польщі проведено ряд реформ, прийнята Конституція, затверджено «Закон про вільні королівські міста». Катерина II не раз проголошувала, що вона ворог перетворень у Польщі. 8 травня 1792 р. 64-тисячна російська армія вступила на територію Речі Посполитої. До кінця січня 1793 р. російські війська окупували Поділля і частину Волині. Росія і Пруссія підписали конвенцію про розподіл Польщі. 27 березня проголошено маніфест про приєднання Правобережжя до Російської імперії. Населення ново приєднаних земель (з частиною Білорусії) складало З млн. чол. (відбувся другий поділ Польщі).

23 грудня 1794 р. укладено нову угоду про розподіл Польщі (третій поділ). В жовтні 1795 р. Австрія захопила Малу Польщу, Пруссія - Велику Польщу, Росія - Західну Волинь, Західну Білорусію, Литву та Курляндію.

В результаті трьох поділів Речі Посполитої українські етнічні землі опинились роздертими між двома імперіями: Російською та Австрійською.

Таким чином, як ми бачимо, наслідки боротьби за гетьманську булаву після смерті Б. Хмельницького виявилися катастрофічними. Відсутність у багатьох гетьманів та полковників державницького мислення, їхня психологія підданих, а не володарів, нерозвиненість державно-національної філософії не дали змоги Україні рівноправно увійти в коло європейських держав. Патріотичний дух був пройнятий не раціонально-державними проблемами, а православ'ям, інтереси мас і еліти розходилися. Перебуваючи у центрі інтересів кількох великих держав, Україна майже не мала шансів на досягнення незалежності. Хоча козаки й були вправними вояками, але за рівнем організації, військової тактики їх військо поступалося збройним силам Туреччини, Росії, Криму, Польщі. Незважаючи на те, що за рівнем розвитку ці країни перебували у "другому ешелоні" Європи, вони мали значно більше можливостей для самостійної, імперіалістичної політики.

Вибори на козацькій раді в Коломаці у липні 1687 р. гетьманом Лівобережної України генерального осавула Івана Мазепи закінчили драматичний період в історії України, стрижнем якого була революційна хвиля зі складною амплітудою 1648-1676 рр.

Поразку національної революції спричинили:

- відсутність загальновизнаної суспільством національно-державницької ідеї; переважання регіонально-кланових інтересів у верхівки;

- перманентна політична боротьба між старшинськими угрупованнями, під час якої вони йшли на союз з іноземними державами, часто нехтуючи інтересами власного народу;

- ігнорування більшістю еліти ідеї створення спадкоємного гетьманства, утвердження республікансько-олігархічної форми правління, що призводило до суперництва за гетьманську булаву і вело до численних зловживань старшини на місцях;

- принципові помилки в проведенні соціально-економічних перетворень, що зумовлювало розкол в українському суспільстві та

створення ворогуючих соціумів.

Водночас доба української революції засвідчила зародження, існування та розвиток суттєвих для подальшої політичної історії України особливостей:

- вперше державотворча ідея опанувала козацтвом, які стали провідною силою у боротьби за українську державність. (Саме козацтво "більшою мірою, ніж будь-хто до нього опустило ідею свободи з небес на землю", — О. Компан.);

- Запорозька Січ як політичне утворення була зародком Української національної держави, продовженням національно-державницької традиції українського народу, перерваною зникненням з історичної арени Київського та Галицько-Волинського князівств;

- республіканська форма правління, що передбачала участь широких мас у вирішенні життєво важливих питань, забезпечила політичну активність і мобільність Козацької держави;

- в організації політичної системи стихійно окреслився примітивний розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову, хоч концептуально і законодавчо упорядкованим він не був;

- козацька держава була форпостом усвідомленої, організованої боротьби за інтереси та права українського народу, захисником його національно-культурних і духовних цінностей;

-якісно новий рівень існування української державотворчої традиції, однією з домінантних рис якої було самоврядування, що стало могутнім імпульсом для розвитку політичної самосвідомості українського народу;

- козацька держава, поставши у руслі державницької традиції України-Русі, стала її політичною спадкоємницею, розвинула українську державницьку ідею. Якщо на початках своєї боротьби Б.Хмельницький не ставив за мету створення Української національної держави, то згодом він сформулював положення незалежності держави і соборності українських земель;

- народні маси набули досвіду боротьби проти національно-релігійного гноблення, соціальної нерівноправності й економічного визиску;

- було зірвано плани Ватикану про укладення "універсальної унії".

Понад сто років після поразки революції продовжувала існувати автономія українського Лівобережжя, що сприяло кристалізації нової інтелігенції, національної самосвідомості, національно-державницької ідеї.

Питання для самоконтролю.

1. Охарактеризуйте становище українських земель у складі Речі Посполитої та Московського князівства?

2. Розкрийте сутність Люблінської та Берестейської уній.

3. Визначте причини виникнення і джерела формування українського козацтва.

4. Охарактеризуйте Запорозьку Січ, її соціально-економічний, політичний та військовий устрій.

5. У чому полягало військове мистецтво запорожців?

6. Опишіть боротьбу козаків проти турецько-татарської агресії часів Запорожської Січі (др. пол. ХVI - перш. пол. ХVIІ ст.).

7. Розкрите значення походів під проводом гетьмана Сагайдачного.

8. Охарактеризуйте історико-політичні передумови національно-визвольної війни ХVIІ ст. Визначте її характер, завдання, рушійні сили.

9. Розкрийте хід формування української козацької держави (1648-1676 рр.)

10. Які чинники зумовили кризу української державності.

11. Дайте оцінку Гадяцькому та Переяславському договорам.

12. Розкрийте суть конституції П. Орлика.

13. Які чинники зумовили остаточне скасування української державності.

Список використаних джерел:

1. Антонович В. Коротка історія козаччини. - К.: Україна, 1991.

2. Апанович О. Розповіді про запорізьких козаків. - К.: Дніпро,

1991.

3. Боєчко В. Ф., Чабан А. Ю. Роль порубіжних територій у процесі генезису козацтва // УІЖ. — 1999. — № 2.

4. Великое княжество Литовское // Родина. - 1993. — № 3.

5. Гой П. Дипломатичні стосунки України з Московщиною,

1648—1651.

6. Голобуцький В. Запорізьке козацтво. - К.: Вища школа,

1994.

7. Грушевський М. История украинского народа. К.: Либідь, 1991. - С.94-178.

8. Гуржій О. Українська Козацька держава в другій половині XVII — XVIII ст.: кордони, населення, право. — Київ, 1996.

9. Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. — Київ; Запоріжжя, 1997.

10. Кащенко А. Оповідання про славне військо Запорізьке низове. - Дніпропетровськ: Січ, 1991.

11. Котляр М. Галицько-Волинська Русь у XIII ст. (До 800-ліття утворення Галицько-Волинського князівства.) //Київська Старовина. - 1999. - № 6.

12. Лип'яжко С.А. Українське козацтво на державній службі (початковий період) // УІЖ. - 1999. - № 3.

13. Русіна О.В. Україна під татарами і Литвою. - К.: Альтернативи, 1998. - С.18-312.

14. Сас П. М. Політична культура Запорозького козацтва (кінець XVI — початок XVII ст.): Авт. дис... докт. іст. наук. — К., 1998.

15. Сас П. М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.). — Київ. 1998.

16. Семененко В.І., Радченко Л.О. Історія України. З прадавніх часів до сьогодення. - Харків: Торсінг, 2000. - С.87-123.

17. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.). - К.: Альтернативи, 1999. - С.18-65.

18. Телегін Д.Я. Січі запорізьких козаків низового Дніпра. - К.: Знання, 1991. - 21с.

19. Черкащина Н.К. Історія України: від давніх часів до сьогодення: Навчальний посібник. - К.: ВД «Професіонал», 2005. -384с.

20. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій: Навчальний посібник. - К.: Либідь, 1999. -480с.

21. Щербак В. Українське козацтво, формування соціального стану. Друга половина XV — середина XVII ст. - Київ, 2000.

22. Яворницький Д. І. Історія Запорозьких козаків. — Т. 1., — Львів 1990.

23. Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV — до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна.). - К., 1993.

24. Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття Причини і початок Руїни. - Київ, 1998.