Таємна січ -  Кампот
  Головна сторінка
Цікава Україна
Праці істориків
Усі розділи
Новини
Пошук
Словники
Книги
Автори
Допомога
Завантаження
Про проект
Контакти
 
   

В розділі періоди:
 

Реклама в розділі
Реклама в розділі періоди
 
  Нове:

Нариси воєнно-політичної історії України

Буквар Івана Федоровича

Атлантида в Криму!

Вовчухівська операція УГА

Чи був Мазепа зрадником?

 
  Цікаво:
А чи знаєш ти, що Характерники живуть серед звиайних українців...
читати далі..
 

Реклама
 
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ / Всі книги / Нариси воєнно-політичної історії України

Розділ V

ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ КРАЇНИ

 

5.1 Політико-правові засади розвитку Збройних Сил України

5.2. Реформування Збройних Сил

 

На зламі тисячоліть проблеми національної безпеки держав вийшли на якісно новий рівень. При цьому силовий (насильницький) спосіб вирішення політичних протиріч практично залишається безальтернативним. Закінчення епохи „холодної війни" ознаменувалося новим витком воєнного протистояння націй -початком фази „перманентних воєнних конфліктів" та „боротьби зі світовим тероризмом". Воєнні засоби, створені наприкінці минулого століття для протидії небезпеці індустріального та постіндустріального характеру, виявляються здебільшого малоефективними перед необхідністю подолання викликів та загроз нового походження. Ситуація вимагає принципово іншого мислення та дій.

Сучасна практика воєнного мистецтва наглядно продемонструвала необхідність залучення до воєнної боротьби силових комбінацій нового формату. їх ключовою особливістю є високий рівень інтеграції зусиль військових, правоохоронних та цивільних структур держави. Поряд з цим, внутрішні загрози національній безпеці країн все більше набирають „воєнного" забарвлення. Збройні сили дедалі частіше починають залучатися до виконання непритаманних їм „поліцейських" функцій. Відповідно, постало питання про створення новітнього інструментарію воєнної політики держави. Одним із напрямів реалізації зазначених завдань є створення (оптимізація, модернізація, реформування) Воєнної організації держави.

Не дивлячись на загальносвітові тенденції розвитку воєнної сфери та її військової складової, вітчизняна модель Воєнної організації держави (ВОД) має свої принципові особливості. Це обумовлюється як специфікою геостратегічного положення України, так і особливостями розвитку її внутрішніх політичних, ресурсно-економічних та соціальних секторів. Напрямок, обраний керівництвом нашої держави щодо розбудови ВОД, визначається як створення тимчасових ситуативних комбінацій військової сили для вирішення поточних воєнно-політичних протиріч. Відповідно, вітчизняні „компоненти ВОД", рознесені між собою в структурно-функціональному плані, були створені та розвиваються без належного взаємоузгодження на загальнодержавному рівні. Такий підхід не може бути ефективним. Сьогодні це виражається в незбалансованості військової сфери України, її обмеженій здатності протидіяти викликам і загрозам воєнного характеру та економічній обтяжливості для країни. В цілому, вітчизняна модель ВОД ще не набула завершеного вигляду та являє собою сукупність різноорієнтованих військових формувань держави. При цьому, системного характеру вона набуває лише у випадках виконання функціонального призначення, передбачених чинним законодавством.

З огляду на вказане та враховуючи позитивний досвід колективної системи безпеки НАТО, Україна визначила перспективи розвитку військової сфери держави у форматі євроатлантичної інтеграції. У фарватері цього рішення всі військові формування держави та відомства, яким вони належать, перебувають в стані трансформації. Паралельно з цим, воєнно-політичне керівництво держави намагається взаємоузгодити їх якісні та кількісні параметри.

5.1. ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

Важливим атрибутом незалежної України, гарантом її суверенітету та територіальної цілісності, компонентом Воєнної організації є Збройні Сили. Традиційно вони розглядаються як головний інструмент державної політики в системі національної безпеки України, призначений для захисту країни від ризиків та загроз у воєнній сфері.

Як слушно відзначають Е. Лисицин та В. Молостовцева, роль збройних сил пов'язується не тільки з проблемою безпосереднього збройного захисту держави, але й з проблемою формування та підтримання іміджу останньої як члена міжнародного співтовариства держав. Йдеться про ту саму якість, яка разом з іншими якостями держави визначає розстановку сил у світі.

Значне скорочення ЗС та надання Україною переваги невоєнним засобам запобігання воєнним конфліктам зовсім не принижує ролі Збройних Сил. На етапі нейтралізації та протидії воєнним загрозам (запобігання війні) їх могутність сприяє посиленню вагомості політико-дипломатичних та інших заходів, що вживаються державою з метою запобігання воєнним конфліктам.

Відповідно, стан і можливості ЗС України - це фактор, що є постійно діючим за будь-яких міжнародних обставин, навіть в умовах стабільного миру та відсутності явних воєнно-політичних загроз національним інтересам нашої держави. Саме тому розвиток державного механізму України в політичних, економічних, соціальних аспектах має супроводжуватися та підкріплюватися адекватним розвитком воєнної організації держави (ВОД), і перш за все - її Збройних Сил.

Порівняльний багатофакторний аналіз національних військових формувань держави, що ЗС України відповідно до свого функціонального призначення, кількісних та якісних характеристик, а також порядку підпорядкування є базовим компонентом ВОД. Вони призначені гарантувати державний суверенітет, територіальну цілісність та забезпечувати надійний захист національних інтересів від воєнних загроз.

Згідно до чинного законодавства, ЗС України - це військове формування, на яке покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності. їх основними завданнями визначено: стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорону повітряного простору держави та підводного простору у межах територіального моря України. Крім цього, з'єднання, військові частини та підрозділи ЗС України в межах, визначених законодавством, можуть залучатися до здійснення заходів правового режиму воєнного і надзвичайного стану, посилення охорони державного кордону України і виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу України та їх правового оформлення, ліквідації надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру, надання військової допомоги іншим державам, а також брати участь у міжнародному військовому співробітництві та міжнародних миротворчих операціях на підставі міжнародних договорів України та в порядку і на умовах, визначених законодавством України. Виконання цих завдань, якщо це не суперечить реалізації основних функцій або збігається з ними, відображає їх додаткове, вторинне призначення.

Керівництво ЗС України здійснює Президент України як Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України. В особливий період стратегічне керівництво ЗС Президент України здійснює через Ставку Верховного Головнокомандувача (у разі її створення), робочим органом якої є Генеральний штаб Збройних Сил України.

Безпосереднє керівництво ЗС в мирний та воєнний час здійснює Головнокомандувач Збройних Сил України.

Законодавчо, на поточний момент, Збройні Сили України мають структурну, організаційну та функціональну побудову.

Структурні основи їх побудови закріплено у статті 3 Закону України „Про Збройні Сили України". Згідно з нею, центральним органом виконавчої влади та військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають ЗС України, є Міністерство оборони України.

Загальну структуру ЗС України складають:

• Генеральний штаб (ГШ) ЗС України як основний орган військового управління;

• види ЗС України: Сухопутні війська, Повітряні Сили, Військово-Морські Сили (відповідно до Закону України „Про внесення зміни до статті 3 Закону України „Про Збройні Сили України" від 3.06.2004 р. №1740-1V);

• об'єднання, з'єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації, що не належать до видів Збройних Сил України.

Організаційно ЗС України включають:

• органи військового управління;

• об'єднання, з'єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації.

Функціональні основи побудови ЗС викладені у Воєнній доктрині України. Згідно з пунктом 21 цього документу, у рамках удосконалення системи забезпечення національної безпеки у воєнній сфері Україна здійснюватиме реформу власних Збройних Сил, які за своїм характером, складом, системою управління, навчання і підготовки мають наближатися до стандартів збройних сил держав-членів НАТО.

Характер загроз національній безпеці України у воєнній сфері визначає необхідність мати у складі Збройних Сил України такі функціональні структури, як Об'єднані сили швидкого реагування, Основні сили оборони та Стратегічні резерви.

Відповідно до статті 4 вказаного вище Закону, чисельність ЗС затверджується Верховною Радою за поданням Президента

України. Станом на кінець 2007 р. загальна чисельність особового складу становила 200 тис. осіб у т. ч. 152 тис. військовослужбовців.

Наступним важливим моментом є з'ясування місця та ролі ЗС України в структурі ВОД. Як вже зазначалось, це є необхідною умовою для проектування перспектив їхнього ефективного розвитку, що дозволяє конкретизувати завдання, а також оптимізувати їх структуру і чисельність.

Для об'єктивності розглянемо це питання у ретроспективному форматі. З моменту свого створення і майже до ХХ століття саме армія (збройні сили) уособлювала в собі інструментарій зовнішньої та внутрішньої силової політики держави. Відповідно, вона виступала в ролі ВОД.

В подальшому, зі зміною акцентів воєнних загроз, розширенням змісту воєнно-політичного протистояння та еволюцією поглядів на внутрішньодержавні відносини, виникла потреба розмежування внутрішньо- та зовнішньополітичних векторів силової діяльності держави. З цивілізаційних поглядів, проблеми внутрішньої воєнної безпеки країни армія вирішувати не могла. Розв'язання цього питання полягало у створенні внутрішнього компоненту системи воєнної безпеки держави. Знову ж таки, за основу цієї структури були взяті частини та підрозділи армії. Прикладом такого підходу було створення Національної гвардії України. Проте основним джерелом воєнних загроз країни залишалось зовнішнє оточення. Відповідно, основне призначення нової моделі ВОД мало зовнішньополітичний вектор та реалізувалось засобами армії.

Нинішнє положення Збройних Сил та інших військових формувань України визначається виконанням ними своїх функціональних завдань в контексті основного призначення ВОД. Згідно чинного законодавства, таким призначенням є забезпечення оборони України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності кордонів та протидія зовнішнім загрозам воєнного характеру.

Відповідно, функціями вітчизняних Збройних Сил є оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності.

Важливим є те, що діяльність майже всіх компонентів ВОД носить внутрішній характер і тільки Збройних Сил - зовнішній. Це підкреслює їх повну відповідність основному призначенню ВОД та,

відповідно, - провідну роль у цій структурі.

Поряд з цим, підтвердженням сказаного може виступати ступінь залучення армійських підрозділів до вирішення інших загальних завдань ВОД. Як бачимо, із формально неосновного -внутрішнього - призначення ЗС України, їх елементи виконують низку завдань в рамках функцій, що належать іншим структурам безпеки. Зокрема, як показує досвід ліквідації наслідків стихійних катастроф у Закарпатті та інших регіонах України, внесок ЗС у цьому напрямку досить вагомий.

Спираючись на положення основних нормативно-правових актів у сфері оборони, можна стверджувати, що виконання основних заходів щодо підготовки та відсічі збройної агресії покладається на ЗС України, які безпосередньо проводять операції та бойові дії з метою оборони країни. Інші військові формування сприяють їм у виконанні завдань, здійснюють їх пріоритетне забезпечення та інші повноваження у сфері оборони України згідно із законодавством.

Потрібно окремо розглянути роль ЗС України у керівництві військовими формуваннями ВОД в період виконання нею основного призначення.

Як відмічено у Воєнній доктрині, в особливий період стратегічне керівництво ЗС та іншими військовими формуваннями вОд здійснює Президент України. На Генеральний штаб ЗС України покладаються основні завдання щодо керівництва військовими формуваннями на стратегічному рівні. Крім цього, він набуває повноважень робочого органу Ставки Верховного Головнокомандувача ЗС України. Відповідно до зазначеного нормативного акту, у межах, визначених законодавством України, ГШ ЗС є головним військовим органом з питань планування оборони держави, управління застосуванням ЗС, координації та контролю за виконанням завдань у сфері оборони іншими військовими формуваннями та правоохоронними органами.

Міноборони та Генштабу ЗС України належить провідна роль і в організації та проведенні підготовки органів управління військових формувань. Це визначено нормативно-правовими актами, а також реалізується практично.

Починаючи з 1996 року, на всі навчання, що проводяться під керівництвом Міністра оборони України, начальника Генерального штабу, командувачів видів Збройних Сил України, оперативних командувань залучаються органи управління інших військових формувань держави. Під час цих навчань Міноборони та Генштаб намагаються забезпечити комплексне відпрацювання оперативних (бойових) завдань на кожному рівні органів управління, починаючи від центрального апарату й закінчуючи оперативним командуванням.

Відповідно до чинного законодавства України, в особливий період у підпорядкування органам управління ЗС передається певна кількість з'єднань та частин інших військових формувань держави. За цих умов на Збройні Сили однозначно покладається завдання щодо їх всебічного забезпечення. Що стосується оперативного забезпечення, то його організація у повній мірі покладається на Генеральний штаб. Матеріально-технічне забезпечення планується здійснювати в єдиній системі для усіх військових формувань за територіальним принципом.

Таким чином, всі силові структури ВОД на стадії підготовки до оборони країни свою діяльність узгоджують з Генштабом ЗС України, під його керівництвом здійснюють планування оборони та беруть участь у створенні єдиної системи управління на особливий період. В особливий період - органи управління, з'єднання, частини та установи військових формувань держави підпорядковуються відповідним органам військового управління ЗС України. Це свідчить про основоположну роль ЗС України та їх Генерального штабу в структурі ВОД під час підготовки та здійснення оборони держави.

На озброєнні ЗС України знаходиться:

Сухопутні війська: танків - 889 одиниць, бойових броньованих машин - 2 638 одиниць, бойових вертольотів - 104 одиниці, артилерійських систем калібру більше 100 мм - 1 128 одиниць;

Повітряні Сили: бойових літаків - 208 одиниць, транспортних літаків - 37 одиниць;

Військово-Морські Сили: бойових кораблів - 16 одиниць, танків - 39 одиниць, бойових броньованих машин - 138 одиниць, протичовнових літаків - 4 одиниці, протичовнових вертольотів - 8 одиниць, артилерійських систем калібру більше 100 мм - 78 одиниць.

Отже, ЗС України є стрижнем ВОД, адже саме вони безпосередньо спрямовані та мають можливості виконання стратегічних завдань щодо збройного захисту держави. Всім іншим елементам ВОД швидше можна приписати хоча й вкрай важливі, але забезпечуючі функції.

Сучасний етап розвитку Збройних Сил України обумовлюється низкою кардинальних перетворень у сфері міжнародних відносин та вітчизняному політичному просторі, що відбуваються, починаючи з 90-х років ХХ-го століття. Проте, не дивлячись на позитивні передумови створення адекватної військової сфери України та більш як п'ятнадцятирічний досвід державотворення, вітчизняна модель Збройних Сил й до сьогодні не набула завершеного вигляду.

При кількості населення більше 50 млн. чол., Україна, на момент набуття державно-політичної незалежності, успадкувала від Радянського Союзу 780-тисячне військове угруповання та могутній ядерний потенціал, який за бойовою потужністю посідав третє місце в світі. На базі цих військових формувань і почалась розбудова воєнної організації України, зокрема, її основного компонента - ЗС України.

Першим політичним кроком молодої незалежної держави була легалізація перебування та підпорядкування Верховній Раді України всіх військових формувань колишнього СРСР, які дислокувались на території республіки. В подальшому національне військове будівництво характеризується динамічним створенням з військових контингентів радянського походження ЗС України та військових формувань інших силових відомств. Так, відповідно до Конституції та чинного законодавства України, 6 грудня 1991 р. було створено національні Збройні Сили.

Тоді ж у чинному законодавстві з'явився термін „інші військові формування", що допускало несистемне створення різних воєнних та воєнізованих формувань. Зміст поняття ВОД було підмінено терміном „ЗС України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України".

Як видно, визначальною рисою початкового етапу військового будівництва України була відсутність системного підходу з боку владних структур держави. Всі новоутворені військові формування розвивалися окремо (в межах своїх міністерств та відомств), без належного узгодження на загальнодержавному рівні. Кожна силова структура створювала свої власні (автономні) підсистеми управління та забезпечення. Як вважають експерти Українського центру економічних та політичних досліджень ім. О.Разумкова (УЦЕПД), такий підхід не міг бути ефективним та економічно виправданим. Більше того, з огляду на обмеженість ресурсів він був

недосяжним.

Варто відмітити, що майже до 1997р. питання про створення Воєнної організації України залишалося відкритим. Лише з ухваленням Постановою Верховної Ради України від 16.01.97р. №3/97-ВР „Концепції (основ державної політики) національної безпеки України" було започатковано процес формування та розбудови національної ВОД.

Важливим моментом вказаної Концепції стало правове оформлення системи забезпечення національної безпеки України, визначення її суб'єктів та їх повноважень. Зокрема, було задекларовано існування ВОД, розкрито її склад та функції. Функціонально до Воєнної організації України входили: ЗС України, Служба безпеки України, Національна гвардія України, внутрішні війська, органи і підрозділи Міністерства внутрішніх справ України, Прикордонні війська України, військові підрозділи Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, інші військові формування, створені відповідно до Конституції України. Як зазначалось в документі, за своїм функціональним призначенням ВОД: забезпечує оборону України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості її кордонів; протидіє зовнішнім і внутрішнім загрозам воєнного характеру; бореться з організованою злочинністю; забезпечує захист населення в разі катастроф, стихійних лих, небезпечних соціальних конфліктів, епідемій тощо.

Однак викладені в цьому документі концептуальні основи розвитку ВОД залишились декларативними. її єдиної структури так і не було сформовано. Державні військові формування продовжували розвиватись взаємонеузгоджено. Поряд з цим, в Україні не було прийнято жодного нормативно-правового акту, який би визначав сутність, структуру, завдання, а відповідно і перспективи розвитку ВОД. Виходячи з чого - розбудова військових формувань України, у тому числі і ЗС, здійснювалась без належного взаємоузгодження.

Наступною важливою віхою законодавчого оформлення концепції ВОД стало прийняття Закону України „Про основи національної безпеки України" від 19.06.2003р. №964-М. Цим Законом було розширено поняття ВОД. Відтепер вона представляє собою сукупність органів державної влади та військових формувань, утворених відповідно до законів України. Основним її призначенням визначено захист національних інтересів України від зовнішніх та внутрішніх загроз. До повноважень ВОД належать: оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності кордонів; протидія зовнішнім загрозам воєнного характеру.

Відбулися й суттєві зміни у складі ВОД. На відміну від Концепції 1997р., до її складу тепер не ходять органи і підрозділи МВС України (за винятком внутрішніх військ) та Національна гвардія України (остання в зв'язку з розформуванням).

Сутність вітчизняної моделі ВОД в залежності від ситуації відрізняється. За теорією А. Авер'янова, в умовах мирного часу (за винятком підготовки держави до відсічі збройної агресії) вона представляє собою систему „низького" рівня організації. Тобто -неорганізовану сукупність військових формувань держави та їх органів керівництва, що робить її рівнозначною військовій сфері України. В цей період ключову роль у розвитку Воєнної організації України відіграють зовнішні та штучні системоутворюючі фактори. Це ті сили (політичний устрій країни; соціальні, економічні та ін. процеси; зовнішня і внутрішньодержавна воєнно-політична обстановка тощо), які, детермінуючи розвиток ВОД, не входять до її складу та не обумовлюються внутрішньою необхідністю організації. Крім того, враховуючи відсутність єдиних підсистем управління та забезпечення, більш істинним вбачається визначення цієї сукупності як „військової організації держави", знову ж таки „низького" рівня організації.

Інший варіант - це передбачені чинним законодавством України ситуації, пов'язані із сумісним виконанням військовими формуваннями держави заходів воєнної безпеки. За таких обставин Воєнна організація України набуває якостей цілісної системи в повному її розумінні. Інша справа, що таких ситуацій - обмаль.

Загалом таке становище провокує низку серйозних проблем у сфері військового будівництва України. Основною з них є нечітке визначення та розмежування функцій національних ЗС та інших військових формувань держави. Це, в свою чергу, призводить до дублювання ними повноважень, створення ідентичних реалізуючих структур та, як правило, надмірних ресурсно-економічних витрат держави. Крім того, допускається можливість невиконання певним військовим формуванням „небажаних" для нього функцій.

Наступним проблемним питанням, що обумовлюється відсутністю системності національної моделі ВОД, є визначення співвідношення чисельних параметрів її складових. Протягом останніх років досить помітною стала диспропорція чисельних характеристик військових формувань України. За свідченнями колишнього Міністра оборони України О.Кузьмука, „після розпаду Радянського Союзу чисельність МВС збільшилася втроє, Внутрішніх військ - у чотири рази, а СБУ - в шість разів. Тим часом Збройні Сили України скоротилися втричі...". Частково така ситуація має під собою об'єктивне підґрунтя. Серед воєнних загроз національним інтересам України на передній план вийшли внутрішні, тоді як зовнішні перейшли в категорію „малоймовірних". Проте зазначена динаміка кількісних перетворень серед „силовиків" навіть з першого погляду не вбачається обґрунтованою, збалансованою та синхронізованою, виходячи з державних інтересів та можливостей.

Як уже згадувалося раніше, соціально-політичний портрет ВОД обумовлюється типом політичного устрою держави та специфікою усталених військово-цивільних відносин. Здобувши у 1991р. незалежність, Україна ступила на шлях розбудови держави, заснованої на цінностях демократії. Цей орієнтир було зафіксовано Декларацією „Про державний суверенітет України" та Постановою Верховної Ради Української РСР „Про проголошення незалежності України", а пізніше закріплено в Конституції України. Цими документами було визначено Україну як суверенну, незалежну, демократичну, соціальну, правову державу. Відповідним чином це вплинуло й на формування і розвиток воєнної політики нашої держави та сфери військово-цивільних відносин.

Основи розвитку воєнно-політичної сфери держави було задекларовано в Конституції України, де відмічається:

- захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу;

- оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості покладаються на Збройні Сили України;

- забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом;

-зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства та загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

У подальшому ці положення були розвинуті та закріплені Законом України „Про основи національної безпеки України" та Воєнною доктриною України. Воєнна доктрина визначає, що „Україна не вважає жодну державу своїм воєнним противником", але разом з тим має наміри адекватної відповіді тим, хто загрожуватиме воєнній безпеці держави. Звідси, напрям діяльності ЗС України носить оборонний характер. Крім того, в основу її розвитку було закладено загальнодемократичні принципи воєнної безпеки України. Основними з них є:

- пріоритет прав і свобод людини і громадянина;

- верховенство права;

- перевага політичних підходів до вирішення питань воєнного будівництва;

- чітке розмежування повноважень та взаємодія органів державної влади і військового управління;

- демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією держави та іншими структурами в системі національної безпеки.

Важливим кроком утвердження демократичних перетворень у військовій сфері держави стало прийняття 28 січня 2004 р. Закону України „Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави". Цей закон, з метою захисту національних інтересів України, утвердження і зміцнення конституційних засад демократичної правової держави у сфері цивільно-військових відносин, забезпечення прав і свобод людини та відповідно до міжнародних зобов'язань, взятих нашою державою, визначає правові засади організації і здійснення демократичного цивільного контролю над ЗС України та іншими військовими формуваннями держави.

Проте демократизація життєдіяльності ЗС цим не вичерпується. Як відмічає Дж.Шерр, під демократизацією варто розуміти процес затвердження принципів демократії у всіх сферах військового життя, який спрямований на підвищення якості та ефективності розв'язання задач щодо вирішення проблем воєнної безпеки держави, завдяки повноцінній реалізації можливостей військовослужбовців як „громадян у формі".

Виходячи з цього, в Україні розроблено пакет нормативно-правових актів, діяльність яких спрямована на впровадження та розвиток гуманістичних принципів демократичного суспільства у військовому середовищі. У першу чергу це: Закони України „Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", „Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей"; Концепція гуманітарного і соціального розвитку у Збройних Силах України та ін. Крім того, положення зазначених документів не є аморфними, вони постійно удосконалюються та адаптуються до соціально-економічних перетворень українського соціуму.

Як свідчить практика, гуманітарний розвиток та забезпечення соціального захисту військовослужбовців посідають чільне місце у сфері військової політики нашої держави. При цьому, вирішення певних завдань гуманітарної діяльності досягається у тісній взаємодії з державними органами виконавчої влади, громадськими об'єднаннями, релігійними організаціями, установами та закладами культури і мистецтва, засобами масової інформації тощо. Взаємодія військових і цивільних структур сприяє не лише досягненню цілей гуманітарної діяльності, а й підвищенню рівня відкритості та прозорості військової сфери для суспільства.

Процес демократизації військового середовища тісно пов'язаний з процесом євроатлантичної інтеграції України. Як заявив Генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер, задля реалізації мети євроатлантичної інтеграції Україні „замало провести модернізацію збройних сил. Насамперед необхідно підкріпити політичні декларації конкретними діями у внутрішньополітичному житті. Україна має зміцнити демократичні інституції, твердо закріпити принцип верховенства права та забезпечити свободу ЗМІ".

Законодавчо курс України на набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору було визначено Законом України „Про основи національної безпеки України" та закріплено у положеннях Воєнної доктрини України. Активізація євроатлантичної інтеграції, в тому числі шляхом глибокого реформування оборонної сфери України відповідно до європейських стандартів, сьогодні визначає спрямованість розвитку воєнно-технічної складової національної моделі ЗС.

Згаданий курс держави максимально конкретизує завдання повномасштабного реформування ЗС України, в основу розбудови яких закладено європейську модель. За роки незалежності в Україні відбулися фундаментальні зміни в усіх сферах життя. Важливою складовою цих глибоких перетворень є реформування ВОД, основу якої складають ЗС України. Одним із пріоритетних напрямків сьогодні вбачається створення сучасних Збройних Сил, спроможних високопрофесійно виконувати покладені на них завдання, ефективно функціонувати в умовах поглиблення демократичних процесів.

У цьому форматі вже проведено низку військово-реформаційних заходів. Проте досягти запланованих показників життєдіяльності ЗС України поки що не вдалося. Формально процес „реформування" національного війська завершено у 2005р., зараз триває етап його „розвитку". Попри цю словесну еквілібристику, необхідність вирішення нерозв'язаних проблем реформування закладено у новій „Державній програмі розвитку Збройних Сил України на 2006-2011рр.".

Показово, що, незважаючи на певні труднощі, процес військового співробітництва з НАТО, започаткований з 1994 р., нині набув якісно нового рівня. Важливу роль у становленні та розвитку співпраці у військовій галузі між Україною і Альянсом належить Програмі „Партнерство заради миру" (ПЗМ). Сьогодні у рамках цієї Програми ефективно використовується механізм Процесу планування та оцінки сил (ППОС), до якого Україна приєдналася в 1995 р. ППОС дає можливість кожній країні визначити потреби у формуванні та підготовці сил і засобів, виділених для участі у ПЗМ, з метою досягнення їхньої сумісності з силами НАТО та здатності діяти спільно під час проведення миротворчих та пошуково-рятувальних операцій. Крім цього, ППОС сприяє створенню механізму для обміну інформацією з питань оборонного та бюджетного планування в рамках ПЗМ. Але якщо на першому етапі ППОС увага зосереджувалася на військових формуваннях, що призначалися для участі у заходах ПЗМ під проводом НАТО, то тепер Україна вирішила скористатися цим інструментом планування для підтримки національної оборонної реформи.

Важливою формою співпраці у воєнній сфері є діяльність Спільної робочої групи (СРГ) з питань військової реформи, яка була створена з метою виконання положень Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО. СРГ є постійно діючим механізмом консультацій між Україною та Альянсом. її діяльність спрямовується на забезпечення підтримки процесів реформування оборонної сфери Української держави, а також на розв'язання проблем за трьома напрямками: вирішення стратегічних питань, планування та координації дій „силових" структур, впровадження спільних заходів їх оптимізації. Свідченнями ефективності такої діяльності є розробка та впровадження „Цілей національної оборонної реформи". Деякі з них (наприклад, створення сил швидкого реагування) реалізовані вже сьогодні.

Крім того, важливим напрямком реалізації стратегії євроатлантичної інтеграції є розвиток військово-технічного співробітництва (ВТС) між Україною та НАТО і ЄС. На думку В.Горбуліна, саме ВТС може стати локомотивом євроатлантичної інтеграції України та сприяти наближенню нашої держави до ЄС.

У ході такого співробітництва реалізуються ціла низка програм співпраці у галузях озброєнь, протиповітряної оборони, контролю за повітряним простором, оборонних досліджень і технологій, планування на випадок надзвичайних ситуацій цивільного характеру, матеріально-технічного забезпечення і стандартизації. Важливо зазначити, що реалізація вказаних планів передбачається як комплексна багатогранна процедура. Це свідчить про набуття процесом військового будівництва України системного характеру.

В національну систему оборонного будівництва впроваджуються універсальні механізми планування і розвитку військової сфери, прийняті в НАТО. З цією метою в Україні був проведений Оборонний огляд, активну допомогу в організації якого, надали фахівці НАТО. Результатом Оборонного огляду став Стратегічний оборонний бюлетень України на період до 2015 р. Головною метою огляду є створення фундаментальних основ для визначення конкретних завдань з оборонного реформування в Україні та імплементації національних цілей військової реформи.

У цьому ж напрямку проводиться й часткова демілітаризація ВОД. Так, війська Цивільної оборони України, підрозділи державної пожежної охорони, військові формування ДПС та ВВ МВС України в перспективі планується перетворити на цивільні служби та формування. Але й тут не обійшлось без формалізму. Проте, до сих пір залишилось не визначеним, хто візьме на себе виконання їх військових функцій.

 

5.2. РЕФОРМУВАННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

Після розпаду Радянського Союзу і проголошення в 1991 році незалежності, Україна успадкувала одне з найбільш потужних угруповань військ у Європі, оснащене ядерною зброєю та в цілому відносно сучасними зразками звичайного озброєння та військової техніки. На території України на той час дислокувалися: ракетна армія, три загальновійськові та дві танкові армії, один армійський корпус, чотири повітряні армії, окрема армія Протиповітряної оборони (ППО), Чорноморський флот. Проте це не були ще Збройні Сили незалежної держави в повному розумінні цього слова, Україна отримала лише окремі фрагменти військової організації Радянського Союзу.

З моменту ухвалення Верховною Радою України (24 серпня 1991 року) рішення про взяття під свою юрисдикцію усіх розташованих на українському терені військових формувань Збройних сил колишнього СРСР та про створення одного з ключових відомств - Міністерства оборони України, наша держава стає лідером серед колишніх радянських республік у справі створення власної армії, вбачаючи в ній основу і гаранта реальної державності. Уряд України приступив до створення Збройних Сил та інших військових формувань.

Сучасний процес військового будівництва в Україні умовно можна розподілити на чотири основні етапи:

- перший, з 1991 по 1996 роки - формування основ та будівництво Збройних Сил України;

- другий, з 1997 по 2000 роки - подальше будівництво та розвиток Збройних Сил України (Державна програма будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 р.);

- третій, з 2001 по 2005 роки - реформування та розвиток Збройних Сил України (Державна програма реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 р.);

- четвертий, з 2007 року - розвиток Збройних Сил України (Державна програма розвитку Збройних Сил України на 20062011 рр.).

Характерними ознаками першого з них були одночасне формування правової основи діяльності Збройних Сил, реорганізація їх структур, створення відповідних систем управління, забезпечення та інших елементів, необхідних для їх функціонування.

При цьому становлення Збройних Сил України у згаданий період супроводжувався значним скороченням військових структур, чисельності особового складу, кількості озброєнь та військової техніки.

Так, на кінець 1996 року було скорочено понад 3,5 тисячі різноманітних військових структур, майже 410 тисяч чоловік особового складу. Значно зменшилася кількість озброєнь та військової техніки: бойових літаків - на 600 одиниць, вертольотів -майже на 250 одиниць, парк танків та бойових броньованих машин скоротився майже на 2400 і 2000 відповідно.

В основу процесу створення власного війська були закладені політичне рішення керівництва України стосовно без'ядерного і позаблокового статусу держави. При цьому враховувалися також обмеження, пов'язані з ратифікацією Договору "Про звичайні збройні сили в Європі" та виконанням Ташкентської Угоди 1992 року, якою встановлювалися не тільки максимальні рівні озброєння для кожної держави колишнього СРСР, а й для так званого "флангового району". В Україні до нього входили Миколаївська, Херсонська, Запорізька області та Автономна Республіка Крим.

У стислі терміни Верховною Радою України був прийнятий пакет законодавчих актів стосовно воєнної сфери: Концепція оборони і будівництва Збройних Сил України, постанова "Про Раду оборони України", Закони України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", Воєнна доктрина України тощо.

На ті ж роки припадає й реалізація ядерного роззброєння України. Воно є однією із найбільш значних історичних подій кінця ХХ-го сторіччя. Вперше в історії людства держава добровільно відмовилася від володіння ядерною зброєю. На 1 червня 1996 року на території України не залишилося жодного ядерного боєзаряду або боєприпасу.

Незважаючи на різноманітні труднощі того періоду були закладені основи національного війська незалежної держави: за короткий термін були створені Міністерство оборони, Генеральний штаб, види Збройних Сил, системи управління, підготовки і всебічного забезпечення військ (сил) тощо.

Проте, з часом стало зрозумілим, що процес будівництва Збройних Сил лише починався. І справа тут полягала не тільки у тому, що у той період не було системного підходу та чітко визначеного, послідовного плану до розв'язання проблем військового будівництва, а й бракувало підготовлених кадрів для його розробки та реалізації.

Негативно вплинула на процес військового будівництва також часта зміна керівництва військового відомства. Так, з 1991 по 1996 роки змінилося три Міністри оборони і чотири начальники Генерального штабу. З початком формування Збройних Сил України було оновлено понад 70% керівного складу. Змінилися майже усі командувачі військ військових округів, армій, командири корпусів та дивізій.

На розв'язання проблем того періоду наклалися труднощі, пов'язані зі значним міждержавним переміщенням військових кадрів. З 1991 по 1994 роки з України в інші держави було переведено близько 12 тисяч офіцерів та прапорщиків і понад 33 тисячі повернулося на Батьківщину.

Безумовно, головною причиною незадовільного виконання основних заходів будівництва Збройних Сил України було постійне зниження у Державному бюджеті України, як загальної частки видатків на національну оборону взагалі, так і, витрат на утримання Збройних Сил, закупівлю озброєння і військової техніки, проведення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт зокрема.

Ці та інші чинники зумовлювали необхідність розробки обґрунтованої Державної програми, яка б не лише визначила напрями та пріоритети будівництва національних Збройних Сил, а й - збалансувала б їх завдання, структуру, чисельність з потенційними воєнними загрозами та викликами національній безпеці України та сучасними економічними можливостями держави.

Логічне завершення початкового етапу будівництва Збройниз Сил України, нестабільність воєнно-політичної обстановки довкола України та внутрішньополітичні зміни, що склалися з 1996р., обумовили нагальну необхідність оновлення поглядів та підходів щодо забезпечення національної безпеки України, зокрема її воєнної складової. Як вже зазначалось, законодавче оформлення її фундаментальних основ здійснювалось безсистемно, за деякими напрямками спостерігались серйозні упущення. Так, серед документів, які окреслювали перспективи розвитку ЗСУ (Закон України "Про Збройні Сили України" 1992р., Закон України "Про

Концепцію оборони та будівництва Збройних Сил України" 1991р., Воєнна доктрина 1993р.), не було взаємоузгодженості, їх зміст був недосконалим, а самі обриси майбутньої моделі армії й шляхи її досягнення носили досить узагальнений характер. Подальший поступальний розвиток оборонної сфери, зокрема її провідного суб'єкта - ЗСУ, потребували негайної корекції та доопрацювання нормативної бази, вироблення пріоритетів військового будівництва й узагальнення їх в одній програмній настанові, якою і стала Державна програма будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005р. Вона була першим комплексним документом, який окреслив мету, пріоритетні напрями та завдання військового будівництва, а головне - пов'язав їх із загальними процесами державотворення.

Реалізація завдань першої Державної програми дозволила досягти певних успіхів у сфері військового будівництва. Зокрема, було розроблено та введено в дію 25 законодавчих актів оборонного будівництва, створено базову модель ЗСУ, процес оптимізації їх параметрів набув цілеспрямованого характеру, більш ефективною стала система управління, вдалося досягти значних успіхів в сфері міжнародного військового співробітництва та ін. Хоча вказана Державна програма була помітно скорегована ще на стадії виконання нею ж передбачених поточних заходів, все ж видозміни характеру воєнних конфліктів та революційні досягнення у військовій справі, загострення воєнно-політичної обстановки в Європі та соціально-економічні перетворення в країні вимагали її уточнення. Зокрема, внаслідок другої хвилі розширення НАТО та внутрішньої трансформації Альянсу Україна виявилась затиснутою між сферами впливу НАТО та Росії. За таких умов позаблоковий статус Києва став втрачати свою ефективність. Відтак, перед нашою державою постали нові реалії, які вимагали від неї здійснення остаточного геополітичного вибору замість дотримання балансу в рівнях співробітництва з вищезгаданими „титанами" світової політики, а відповідно - трансформації сфери оборони та системи військового будівництва. Всі ці зміни на європейському геополітичному просторі впродовж кількох останніх років ХХ ст. дозволили сформулювати ряд істотних висновків стосовно розвитку військового будівництва України.

Ще в червні 1999р. відбулися парламентські слухання "Реформування Збройних Сил України. Політико-правові і соціально-економічні аспекти". Учасники слухань визнали "одним із найважливіших завдань усіх державних органів країни - посилення уваги до будівництва і розвитку Збройних Сил України... Це обумовлено як наявністю суттєвих проблем у будівництві і функціонуванні військової організації держави, її серцевини -Збройних Сил, так і небезпечним загостренням воєнно-політичної і воєнно-стратегічної обстановки в Європі". Посилення уваги законодавчої влади до армійських проблем цілком очевидне: виконання вищезгаданої Державної програми зіткнулося із численними труднощами, пов'язаними з критичним станом вітчизняної економіки, недостатніми обсягами фінансування потреб оборони, низьким рівнем завантаження підприємств оборонної промисловості, небезпечним загостренням соціальних проблем у військах, недоліками у виховній роботі, незавершеністю процесу створення відповідної правової бази.

З огляду на зазначене, Президентом України у листопаді 1999р. було прийняте рішення про внесення коректив у Державну програму будівництва та розвитку ЗСУ стосовно уточнення основних положень її третього етапу.

Серед ключових дій органів державної влади, що мають за мету формування системи воєнної безпеки України, адекватної геополітичним реаліям того часу, не можна обійти увагою питання щодо напрямів корекції змісту третього етапу Державної програми як "військової реформи".

На проведеному в Києві у лютому 2000 року за участю фахівців НАТО міжнародному семінарі "Реформування Збройних Сил України" секретарем Ради національної безпеки і оборони України Є.Марчуком були оприлюднені наступні сутнісні особливості подальших заходів оборонного будівництва у державі:

1. Збройні Сили України повинні мати європейський вигляд.

2. Військова структура України неадекватна її економіці, а, відтак, повинна виключати ірраціональні мотиви свого розвитку.

3. Негайного вирішення потребують проблеми подальшої оптимізації структури Збройних Сил, досягнення їх сумісності із натовською військовою структурою, високої маневреності та відмови від орієнтації на кругову оборону.

4. Вимагає продовження робота щодо встановлення належного цивільного контролю за армією.

5. Соціальне забезпечення військовослужбовців не може

виключатися із переліку першочергових заходів державної уваги.

Осмислюючи явище започаткованого в Україні циклу військово-реформаційних заходів, неможливо обійти увагою проблему складання у суспільстві альтернативного бачення їх необхідності, механізмів безпосередньої реалізації та наслідків. Зокрема, альтернативною позицією стосовно офіційних поглядів на військову реформу в Україні стало оприлюднення аналітичної доповіді "Військова реформа в Україні: старт чи черговий фальстарт?", підготовленої Українським центром економічних і політичних досліджень ім. О.Розумкова (УЦЕПД). Принциповим моментом доповіді є наступне визнання: "За вісім років незалежності становлення військової організації України загалом відбулося, військові формування вже можуть виконувати основні функції. Однак, результати проведеного аналізу дають підстави стверджувати, що відстояти суверенітет України на випадок серйозної воєнної загрози вони ще не спроможні. Військова організація нинішньої структури і чисельності залишиться небоєздатною і обтяжливою для України навіть після відродження її економіки. Треба збалансувати структуру, чисельність і ресурсні потреби силових структур з воєнними загрозами, можливостями економіки і пріоритетами розвитку держави. На нашу думку, військову реформу в Україні слід розпочинати невідкладно".

Як бачимо, використання у виступах державних діячів та політичних документах країни термінології „реформування військової сфери" або „реформування воєнної організації України" в цьому сенсі стало знаковим. Це свідчить про усвідомлення воєнно-політичним керівництвом держави необхідності комплексної реформи оборонної сфери. Проте ці фрази так і залишились декларативними. На практиці спостерігалась картина окремих реформаційних процесів силових міністерств та відомств, що не утворювали єдиної цілісної процедури.

На погляд деяких фахівців з військових питань, цей процес було започатковано з другої половини 90-х років ХХ ст. Зокрема, О.Бодрук пов'язує його з реальними подіями та змінами, які відбувалися в зСу, починаючи з 1997р. Період з початку 1997 по кінець 1999р. він вважає реформуванням ЗС "знизу". Тобто, спробою Міноборони "здійснити військову реформу без кардинальних змін усіх складових військової організації, без чіткого усвідомлення на державному рівні цілей та функцій силових структур у нових геополітичних умовах та обмежених економічних можливостей держави". Дещо іншої позиції, при погодженні з хронологічними рамками, дотримується Г.Перепелиця, який схиляється до думки, що початком процесу реформування ЗСУ було затвердження в січні 1997 р. Державної програми будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005р. (далі - перша Державна програма), хоча законодавчого оформлення він набув з прийняттям Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 р. у липні 2000 р. (далі -друга Державна програма). Як показала практика, прийняття кожної з цих двох Програм свого часу було досить актуальним.

Як бачимо, ситуація, яка склалася в Україні станом на 2000 р., вимагала проведення невідкладних заходів щодо реформування військової сфери, зокрема ЗС України. Тому воєнно-політичним керівництвом України заходи військового будівництва (заплановані в 1996р. та доповнені у 2000 р.) було визначено як Державна програма реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року, яку було затверджено 28 липня 2000 р.

На відміну від попередньої, друга Державна програма була розроблена більш детально та містила в собі низку особливостей. Зокрема, вона чітко визначала механізм управління реалізацією запланованих заходів. Крім того, в ній вперше було зроблено уточнений прогноз воєнно-політичної та воєнно-стратегічної обстановки у світі й навколо України, викладено рішення стосовно відмови від організації „рівномірної кругової оборони" території держави та зосередження зусиль на відбитті можливої агресії лише на декількох оперативних напрямках, а також передбачено створення у складі ЗСУ міжвидових компонентів за функціональним призначенням.

Реалізація положень другої Державної програми дозволила досягти деяких успіхів в процесі реформування ЗСУ. Зокрема, за період її діяльності:

- було проведено оновлення та доопрацювання нормативно-правової бази воєнної сфери;

- набула законодавчого оформлення система демократичного цивільного контролю над ВОД;

- чисельність ЗСУ приведена у відповідність до вимог Закону України „Про чисельність Збройних Сил України на 2005 рік" та складає 245 тис. осіб, у тому числі 180 тис. військовослужбовців;

- здійснено перехід до трьохвидової структури ЗС;

- започатковано перехід до комплектування військ за контрактом та ін.

Й, враховуючи ситуацію недофінансування потреб ЗС, незадовільні результати та темпи їх реформування, а також ймовірні наслідки технічної деградації ОВТ, небезпека зниження загального рівня боєздатності армії виявилась неподоланою.

Відтак, розмір та структура оборонного бюджету сприяли лише закріпленню тенденцій, в тому числі негативних, що склалися, а не прогресивних трансформаційних процесів. Внаслідок цього сьогоднішній рівень фінансування потреб ЗСУ не забезпечує їх сталого реформування та розвитку, оснащення новими та модернізованими зразками ОВТ, забезпечення необхідними матеріал ьн о-техн ічними ресурсам и.

Відсутність чіткої стратегії замовлень, виробництва, закупівлі ОВТ, невизначеність пріоритетів їх розвитку, вимушене (а подекуди невиправдане) утримання морально застарілих й надлишкових зразків призвели до неефективного використання й без того обмежених ресурсів. Потреби в технічній модернізації ЗС не підкріплювалися ні державним замовленням, ні відповідними коштами.

Скорочення чисельності ЗС призвело до зменшення їх бойового складу більш ніж у 2,5 рази та утворення дисбалансу між питомою вагою бойового та забезпечую чого компонентів.

Системи технічного, тилового та інших видів забезпечення потребували реформування в напрямі створення компактних систем логістики, що були б ефективними, економічними та дозволяли вирішувати весь комплекс завдань ЗС України.

Із затвердженням Державної програми розвитку Збройних Сил України на 2006-2011 рр. було започатковано четвертий, сучасний етап розвитку національного війська.

Загалом у 2006р. діяльність Збройних Сил була спрямована на виконання завдань, визначених Державною програмою. Особлива увага надавалася розвитку Повітряних Сил - оскільки цей рік був оголошений Роком Повітряних Сил, а також підвищенню боєздатності Об'єднаних сил швидкого реагування як основного компонента української армії зразка 2011 р.

Діяльність Міністерства оборони та Генерального штабу Збройних Сил була зосереджена насамперед на заходах професіоналізації армії; забезпеченні міжвидової координації застосування військ (сил); вивільненні оборонного відомства та військових формувань від невластивих їм завдань і функцій.

Домогтися реальних зрушень на окремих із цих напрямів, насамперед, стратегічному плануванні та організації підготовки військ (сил), дозволило затвердження Президентом України -Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил Стратегічного замислу застосування Збройних Сил України, а також розробка та ухвалення документів, що випливають, з нього.

Тому до головних здобутків року можна віднести насамперед розробку та затвердження згаданого Стратегічного замислу застосування Збройних Сил України, а також загалом успішне виконання завдань, визначених на 2006р, Державною програмою розвитку Збройних Сил.

У березні 2006р. Президент України - Верховний Головнокомандувач Збройних Сил затвердив Стратегічний замисел застосування Збройних Сил України (далі - Стратегічний замисел).

У цьому документі, на підставі аналізу всього спектру ймовірних воєнних загроз) Україні, визначені сім сценаріїв розвитку подій і відповідно - сім типових ситуацій застосування Збройних Сил: від найбільш масштабного (блокування кордону на випадок конфлікту або оборонна операція) до значно менших за масштабом та інтенсивністю (участь в антитерористичній операції, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, тощо).

Для кожної ситуації визначений оптимальний комплект сил і засобів Збройних Сил, який забезпечує виконання завдань і складається з активного та резервного компонентів.

На підставі Стратегічного замислу Міністром оборони затверджений Стратегічний план застосування Збройних Сил (далі - Стратегічний план), який узгоджує визначені завдання з процесом розвитку Збройних Сил і враховує економічні та мобілізаційні можливості держави. В ньому, з урахуванням масштабів і динаміки воєнних загроз, розраховані кількісні параметри сил і засобів, необхідних для забезпечення воєнної безпеки країни в сучасних умовах.

Відповідно до Стратегічного плану, Міністр оборони та Начальник Генерального штабу - Головнокомандувач Збройних Сил особисто затвердили формуляри бойових з'єднань і військових частин, які залишаться в бойовому складі після 2011 р. Це було зроблено вперше в історії українського війська, для кожної окремої бригади (полку).

Таким чином, затвердження Стратегічного замислу, Стратегічного плану, формулярів бойових з'єднань і військових частин дозволили встановити нові якісні параметри підготовки військ (сил), надати бойовій підготовці реального змісту та перетворити її на дійсний пріоритет розвитку Збройних Сил, а також - створити дієві стимули для підвищення ефективності діяльності командирів і начальників різних рівнів.

Виконання завдань, визначених на 2006 р. Державною програмою розвитку Збройних Сил. відбувалося з урахуванням положень і вимог названих вище документів, досвіду міжнародного військового співробітництва, участі українських військових підрозділів у міжнародних миротворчих операціях.

Постійну увагу виконанню Державної програми розвитку Збройних Сил надавали Верховна Рада, Кабінет Міністрів, Рада національної безпеки і оборони України на чолі з Президентом України.

Головні зусилля Міністерства оборони та Генерального штабу були спрямовані на професіоналізацію Збройних Сил. забезпечення міжвидової координації застосування військ (сил), вивільнення оборонного відомства та військових формувань віл невластивих їм функцій і завдань.

Реалізація цих пріоритетів здійснювалася за наступними напрямами.

1. Професіоналізація Збройних Сил:

- підвищення якості підготовки військ (сил), що досягалося проведенням цілеспрямованих, комплексних, наближених до реальної обстановки заходів (тренувань, навчань, стрільб, польотів, виходів у море) та відбилося у високих оцінках готовності частин (підрозділів) до виконання завдань, а призначенням, відповідності завданням, визначеним у формулярах бойових з'єднань і частин;

- удосконалення функціональної структури Збройних Сил, завдяки насамперед завершенню комплектування Об'єднаних сил швидкого реагування (ОСШР) - 78% військових частин їх складу ,а рівнем укомплектованості оцінені як готові до виконання завдань, а також створенню нормативних засад формування дієздатного резерву сил;

- поступовий перехід Збройних Сил на контрактний принцип комплектування з урахуванням результатів та уроків експерименту у трьох бригадах і великому десантному кораблі "Костянтин Ольшанський"; попри значні труднощі, запроваджуються стимули заохочення громадян до військової служби, а військовослужбовців до подовження контрактів; плани комплектування особового складу військовослужбовцями за контрактом виконані на 94%; запроваджене проходження служби у військовому резерві за контрактом;

- підвищення особистого професійного рівня військовослужбовців шляхом запровадження стимулів кар'єрного росту залежно від рівня власної підготовки та ступеню боєготовності підпорядкованих з'єднань (військових частин, підрозділів), покращення умов для підвищення рівня професійної підготовки (вдосконалення систем освіти, фахової і мовної підготовки; запровадження системи підвищення кваліфікації офіцерського складу);

- закріплення на військовій службі у Збройних Силах підготовлених фахівців, військовослужбовців, які мають досвід участі у миротворчих місіях: у 2006р. зі 180 військовослужбовців, які пройшли навчання за межами України, понад 90% - призначені на командні посади від тактичного до оперативно-стратегічного рівнів;

- впровадження нової системи кадрового менеджменту, принциповими елементами якої є паспорт посади військовослужбовця та оцінка результатів службової діяльності військовослужбовця з урахуванням рівня його особистої підготовки та рівня готовності підпорядкованої йому військової частини (підрозділу) до виконання завдань за призначенням;

- зміцнення дисципліни і правопорядку: кількість правопорушень під час виконання обов'язків військової служби зменшилася, порівняно з 2005р., на 12%;

- оснащення Збройних Сил сучасними (модернізованими) зразками озброєнь і військової техніки: за рахунок закупівель озброєнь і техніки вдалося підвищити темпи оновлення технічного парку ОСШР; широко використовуються модернізація та нові форми ремонту озброєнь і військової техніки.

2. Забезпечення міжвидової координації застосування військ

(сил):

- створення на рівні Генерального штабу умов для покращання взаємодії та координації діяльності видів Збройних Сил, зокрема, запровадження посади першого заступника начальника Генерального штабу, а також призначення на посади у Генеральному штабі старших офіцерів і генералів з різних видів Збройних Сил;

- функціональне і структурне удосконалення системи оперативного управління військами (силами): створення органу управління міжвидовими угрупованнями - Об'єднаного оперативного командування;

- забезпечення сумісності військ (сил) під час міжнародних навчань (тренувань) та виконання завдань у складі багатофункціональних формувань та багатонаціональних контингентів миротворчих сил - за рахунок гармонізації документів і документообігу, переходу на відповідні спільні технічні стандарти, узгодження процедур діяльності військ, навчань і тренувань командного складу та військ (у т.ч. під час спільних навчань);

- створення та розробка проектів створення на рівнях "корпус, бригада" багатофункціональних формувань із залученням військ (сил) різних видів і родів військ.

3. Удосконалення системи управління:

- завершення розподілу повноважень між Міністерством оборони та Генеральним штабом; здійснення структурних змін у центральному апараті Міністерства оборони та в Генеральному штабі;

- оптимізація структури центрального апарату Міністерства оборони: ліквідовані дублюючі структури; спрощена процедура прийняття рішень; більш чітко розподілені функції і повноваження; запроваджений жорсткий контроль над цільовим використанням бюджетних коштів;

- у Генеральному штабі впроваджується розподіл функцій управління на оперативно стратегічному рівні: створюються територіальні управління, до завдань яких належать організація територіальної оборони, мобілізаційна підготовка та підготовка резерву;

- у рамках переходу до триступеневої системи оперативного управління (Генеральний штаб - Об'єднане оперативне командування міжвидове угруповання): армійські корпуси були безпосередньо підпорядковані командувачу Сухопутних військ, що ліквідувало одну ступінь (оперативні командування) в системі оперативного управління Збройних Сил; уточнені функції і завдання структурних підрозділів Генерального штабу, його основні управління структурно і функціонально сформовані за стандартами організації штабів збройних сил держав-членів НАТО.

4. Оптимізація структури та чисельності Збройних Сил:

- удосконалення структури Збройних Сил здійснювалося з урахуванням потреб у силах і засобах для виконання завдань, визначених Стратегічним планом застосування Збройних Сил; скорочено одну бригаду, три полки, три полігони, 12 окремих батальйонів; забезпечений більш раціональний баланс бойових частин і частин забезпечення;

- планове скорочення чисельності: чисельність Збройних Сил скоротилася на 24 тис. штатних посад, у т.ч. 15 тис. -військовослужбовців; відбувається наближення до раціонального співвідношення чисельності старшого і молодшого офіцерського складу (1,0 : 1,5), на кінець року воно складає 1,0:1,13; стабілізована чисельність вищого офіцерського складу (за штатом - 143 особи); кількість генеральських посад у центральному апараті Міністерства оборони зменшена з 17 у 2005р. до семи.

5. Вивільнення оборонного відомства та військових формувань від невластивих їм завдань і функцій:

- у 2006р. Міністерство оборони вживало рішучих заходів, спрямованих на вивільнення органів військового управління, командирів бойових з'єднань (військових частин), військовослужбовців від виконання невластивих їм завдань і функцій. А саме:

- вивільнення армійських корпусів від завдань, пов'язаних з розформуванням з'єднань (військових частин), які не ввійшли до бойового складу Збройних Сил зразка 2011р. шляхом покладання цих завдань на оперативні командування, які після виведення з їх складу армійських корпусів не здійснюють управління бойовим компонентом військ.

У результаті Командування Сухопутних військ та органи управління армійських корпусів отримали можливість зосередитися на підтриманні боєздатності та бойовій підготовці військових частин, які залишаються в бойовому складі.

Оперативні командування, після виконання завдань з розформування (передача майна, озброєння, військової техніки на бази зберігання, утилізація надлишкового майна тощо) будуть перетворені на територіальні управління та відповідатимуть за організацію територіальної оборони, підготовку резерву та мобілізаційні заходи:

- вивільнення військ (сил) від функцій обліку та утримання надлишкового рухомого майна шляхом створення Центру обліку надлишкового та списаного військового майна Збройних Сил, підпорядкованого безпосередньо Департаменту використання та утилізації надлишкового озброєння, військової техніки та майна Міністерства оборони. Відтепер у військах (силах) обліковується та утримується лише табельне майно основної номенклатури. Облік, зберігання та підготовку до відчуження рухомого надлишкового майна (крім стрілецької зброї і боєприпасів) здійснює названий Центр обліку;

- вивільнення Міністерства оборони від невластивих йому господарських функцій шляхом, зокрема, створення урядового органу - Державного департаменту надлишкового майна та земель з покладанням на нього завдань реалізації нерухомого майна, цілісних майнових комплексів, надлишкового озброєння та військової техніки, що придатні для подальшого використання, але не застосовуються в повсякденній діяльності військ, і списаним військовим майном;

- передача певних функцій забезпечення військ іншим структурам: так, з метою вивільнення командирів військових частин від функцій обслуговування казармено-житлового фонду (забезпечення поточного і капітального ремонту, поставки комунально-побутового обладнання тощо) ці функції передані Головному квартирно-експлуатаційному управлінню Збройних Сил; надалі планується їх делегування (аутсорсинг) на конкурсній основі цивільним комунальним підприємствам чи комерційним структурам, а у віддалених регіонах - створення державних підприємств Міністерства оборони. Здійснюється експеримент із залучення комерційних структур до організації харчування військовослужбовців. Планується поширення практики делегування функцій забезпечення на інші сфери: охорона військових об'єктів (за винятком об'єктів зберігання артилерійського озброєння і боєприпасів); побутові і транспортні послуги; виконання господарських робіт тощо;

- вивільненню органів військового управління від частини адміністративних і господарських функцій сприятиме створення єдиної автоматизованої системи управління адміністративно-господарськими процесами у Збройних Силах, започатковане у 2006 р. Запровадження цієї системи дозволить: здійснювати централізоване, відкрите і прозоре управління особовим складом, матеріальними потоками, інфраструктурою, технічним обслуговуванням тощо; зменшити документообіг; скоротити чисельність особового складу бойових з'єднань (військових частин), який на цей час залучається до реалізації функцій забезпечення; зменшити ризики зловживань, пов'язаних з відчуженням надлишкового майна та земель.

Названі заходи сприяють зосередженню органів військового управління, командирів бойових з'єднань (військових частин), військовослужбовців. на виконанні винятково покладених на них завдань - підтримання боєздатності та посилення бойової підготовки Збройних Сил. Водночас, вони дозволяють максимально усунути з армії передумови для зловживань і порушення закону.

Так, взявши функції управління та контролю над процесами відчуження, реалізації та утилізації майна на себе, Міністерство оборони, з одного боку, звільнило від них органи військового управління Збройних Сил, а з іншого - суттєво обмежило передумови для корисливих злочинів і корупційних діянь.

Надалі Міністерство оборони продовжуватиме здійснення запланованих заходів у цьому напрямі, що дозволить забезпечити відкритість і прозорість діяльності Збройних Сил.

Виконання завдань і заходів, визначених Державною програмою розвитку Збройних Сил ускладнювалося недостатнім і неритмічним фінансуванням. Державним бюджетом на 2006р. передбачалося виділення на потреби Збройних Сил 7,6 млрд. грн. Реально отримано - 6,4 млрд. грн., або 84,2% запланованих коштів (проти 102% у 2005р.).

У результаті, не вдалося перейти від бюджету утримання до бюджету розвитку Збройних Сил - коли на утримання особового складу спрямовується не більше 50% загального обсягу асигнувань. У 2006р. на утримання особового складу було спрямовано 67% отриманих коштів. Заходи бойової підготовки були профінансовані на 50% планованого обсягу.

Таким чином, Збройним Силам України в структурі Воєнної організації держави відводиться місце її базового компонента. Як і раніше, вони покликані відігравати роль одного з визначальних атрибутів державності України, гаранта її суверенітету і територіальної цілісності, вагомого фактору підтримки зовнішньополітичного іміджу держави.

Законодавством України Збройним Силам традиційно приписуються зовнішньополітичні функції силового захисту країни, а також участь у здійсненні специфічних заходів внутрішньодержавного характеру. Крім цього, враховуючи реалії воєнно-політичної обстановки, на них покладається виконання низки завдань, не властивих арміям попередніх історичних типів (участь у міжнародних миротворчих операціях, антитерористична діяльність та ін.).

Заходи, вжиті у 2006р. за зазначеними напрямами, охоплюють практично весь спектр завдань Державної програми розвитку Збройних Сил. За рахунок їх реалізації Збройні Сили набули нової професійної якості, а позитивні зрушення в їх розвитку -незворотного характеру.

Бойовий склад Збройних Сил охоплює: Сухопутні війська - три армійські корпуси, в т.ч. 15 повністю оснащених бойових бригад (механізованих, танкових, аеромобільних, артилерійських); Повітряні Сили - 208 бойових літаків та необхідну кількість зенітних ракетних комплексів великої і середньої дальності, а також підготовлених екіпажів (бойових розрахунків), підрозділів, частин; Військово-Морські Сили - 16 бойових кораблів, а також оснащені за штатом бригаду морської авіації та бригаду берегової оборони.

Такий склад військ (сил), а також позитивні оцінки їх боєготовності дають підставу для висновку, що Збройні Сили України готові і здатні до адекватної реакції на можливі загрози, а за організаційною і функціональною структурою, бойовим складом -практично відповідають параметрам зразка 2011 р.

 

Питання для самоконтролю.

1. Сформулюйте політико-правові засади створення та розбудови Збройних Сил України.

2. Охарактеризуйте основні проблемні напрямки розбудови Збройних Сил України.

3. Якими чинниками обумовлюються параметри сучасної моделі вітчизняного війська?

4. Визначте роль України у міжнародних системах

колективного захисту.

5. Яке значення для забезпечення безпеки нашої держави має напрямок євроатлантичної інтеграції?

6. Визначте роль та значення військових контингентів ЗС України у міжнародних миротворчих операціях.

7. Окресліть перспективні напрямки розвитку національного війська.

8. Сформулюйте основні етапи будівництва та розвитку Збройних Сил України.

Список використаних джерел:

1. Абрамов В.І., Шевченко М.М. Глобальні трансформації та воєнна безпека України // Наукові записки Харківського університету Повітряних Сил. Соціальна філософія, психологія. -Харків: ХУПС, 2006. - Вип. 1 (25). - С. 3-8.

2. Актуальні проблеми військової політології. / Б.А.Катеринчук, А.Л.Папікян, В.І.Скарженюк, М.П.Требін. - Вінниця: „Нова Книга". - 2003. - Частина І. - 204 с.

3. Біла книга 2005(Оборонна політика України). - К.: Заповіт, 2006. - 134 с.

4. Военная политология. Под ред. И.С.Даниленко, А.И.Позднякова. - М., 1993. - 218 с.

5. Воєнна доктрина України // Національна безпека і оборона. - 2004. - №8. - С. 2-6.

6. Горовенко В.К. Роль Збройних Сил України у системі забезпечення національної безпеки // Реформування Збройних Сил України: пріоритети, передумови та перспективи: За матеріалами міжнародних семінарів „Реформування Збройних Сил України. Потреба у змінах" (Київ, 14-15 лютого 2000 р.) та „Відносини між збройними силами, суспільством і державою" (Київ, 22-23 червня 2000 р.). - К., 2001. - С. 41-44.

7. Гречанинов В. Проблеми образования Военной организации Украиньї // Свобода. - 2000. - № 19. - С. 10.

8. Гриценко А., Перепелиця Г. Про функції Воєнної організації держави // Наука і оборона. - 1999. - № 1. - С. 28-33.

9. Горбулін В.П. Взаємовідносини Україна - НАТО в контексті євроатлантичних інтеграційних процесів // Національна безпека і оборона. - 2003. - № 7. - С. 5-7.

10. Деменко О.Ф. Євроатлантична інтеграція України (політологічний аналіз): Дис. ... канд. політ. наук: 23.00.02. - К., 2004.

- 212 с.

11. Дідіченко В.П. Запобігання воєнним конфліктам (місце та роль збройних сил) // Реформування Збройних Сил України: пріоритети, передумови та перспективи: За матеріалами міжнародних семінарів „Реформування Збройних Сил України. Потреба у змінах" (Київ, 14-15 лютого 2000 р.) та „Відносини між збройними силами, суспільством і державою" (Київ, 22-23 червня 2000 р.). - К., 2001. - С. 41-44.

12. Державна програма будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 р. Іир://ммм.тіI.доV.иа/йе^д_ргод/фЬ^. Ит.

13. Державна програма реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 р. Іир://ммм.тіI.доV.иа/йе^д_ргод/фЬ^.|-|іт.

14. Державна програма розвитку Збройних Сил України на 2006-2011 рр. - К.: МО України, 2006. - 40 с.

15. Закон України „Про Збройні Сили України" // Відомості Верховної Ради. - 1992. - № 9. - С. 108.

16. Закон України „Про основи національної безпеки України" // Відомості Верховної Ради. - 2003. - № 39. - С. 351.

17. Закон України „Про оборону України" // Відомості Верховної Ради. - 1992. - № 9. - С. 106.

18. Закон України „Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави" // Відомості Верховної Ради. - 2003. - № 46. - С. 366.

19. Закон України „Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" // Відомості Верховної Ради.

- 1992. - № 15. - С. 190.

20. Затинайко О. Реформування Збройних Сил України у контексті євроатлантичної інтеграції. // Оборонна політика України: реалії та перспективи: Матеріали міжнародної конференції (Київ 19 вересня 2003 р.). - К.: НІПМБ, ^САР, 2004. - С. 45-54.

21. Європейська інтеграція України: Політико-правові проблеми / За ред. В.П.Горбатенка: Монографія. - К.: ТОВ

„Видавництво „ Юридична думка", 2006. - 332 с.

22. Єрмоленко А.Б. Збройні Сили України як базовий елемент Воєнної організації держави: Дис. ... канд. політ. наук: 23.00.02. - К., 2007. - 238 с.

23. Єрмоленко А. Воєнна організація української держави: теорія випереджає практику // Генеза. - 2005. - № 1. - С. 107-113.

24. Єрмоленко А. Збройні Сили України як базовий компонент воєнної організації держави // Політичний менеджмент. -2005. - № 3. - С. 16-27.

25. Конституція України // Відомості Верховної Ради. - 1996.

- № 30. - С. 141.

26. Концепція (основи державної політики) національної безпеки України // Законодавство України з питань військової сфери: Збірник законів та інших нормативно-правових актів. - К.: „Азимут-Україна". - 2003. - С. 51-57.

27. Кузьмук А. отмечает угрозу превращения Украиньї в военно-милицейское государство. - ^е^:епсе Ехргезз Nем5, 12 ноября 2002г.

28. Лісіцин Е.М., Молостовцева В.П. Процес демократизації і Збройні Сили України // Реформування Збройних Сил України: пріоритети, передумови та перспективи: За матеріалами міжнародних семінарів „Реформування Збройних Сил України. Потреба у змінах" (Київ, 14-15 лютого 2000 р.) та „Відносини між збройними силами, суспільством і державою" (Київ, 22-23 червня 2000 р.). - К., 2001. - С. 78-82.

29. Постанова Верховної Ради України „Про військові формування на Україні" // Відомості Верховної Ради. - 1991. - № 38.

- С. 506.

30. СІПРІ 2004: Щорічник: Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека: Пер. з англ. / Стокгольм. міжнар. ін-т дослідження миру: К.: Заповіт, 2005. - 788с.

31. Стратегічний оборонний бюлетень України на період до 2015 року: (Біла книга України). - К.: Аванпост-прім. - 2004. - 98 с.

32. Семіков О.В. Миротворчі та гуманітарні операції // Реформування Збройних Сил України: пріоритети, передумови та перспективи: За матеріалами міжнародних семінарів „Реформування Збройних Сил України. Потреба у змінах" (Київ, 1415 лютого 2000 р.) та „Відносини між збройними силами, суспільством і державою" (Київ, 22-23 червня 2000 р.). - К., 2001. -С. 56-62.

33. Схеффер Я. Україна - реальний гравець у сфері безпеки // Дзеркало тижня. - 2004. - 17 квітня. - С. 1, С. 5.

34. Соболєв А.А. Еволюція поглядів України на питання забезпечення власних воєнно-політичних інтересів у Європі // Стратегічна панорама. - 2003. - № 3-4. - С. 56-68.

35. Требін М.П. Армія та суспільство: соціально-філософський аналіз взаємодії в умовах трансформації: Монографія. - Х.: Видавничий дім „Інжек", 2004. - 404 с.

36. Чому Україні вкрай необхідна воєнна реформа? // Національна безпека і оборона. - 2000. - № 1. - С. 3-17.

37. Шерр Дж. Уривчасте просування вперед // Новини НАТО. - 2003. - № 3. - С. 8-12.

                           
Початок ст.1 ст.2 ст.3 ст.4   ст.5    ст.6