Соціалістичні та комуністичні моделі

§1. Соціалізм у новітній українській політичній думці

Чи на щастя, чи на жаль, у XX столітті в Україні найвпливовішою ідеологією був соціалізм. Від перших спроб утворення політичних партій у наддніпрянській Україні на самому початку сторіччя, через визвольні змагання 1917–1922 рр. аж до краху СРСР, всі українські (і псевдоукраїнські) уряди в Наддніпрянщині були соціалістичними. Інтеґральний націоналізм Донцова в підрадянській Україні ніколи не мав значного впливу. Консерватор Липинський на своїй батьківщині був лише самотнім голосом у пустелі. У часи Центральної Ради проблеми «буржуазних» міністрів, яка так турбувала російський Тимчасовий уряд на початку його існування, просто не було, оскільки практично не було несоціалістичних українських політичних діячів у Києві.

Соціалізм — спроба моделювання не держави, а самого суспільства за допомогою держави. У цьому сенсі державі відводиться роль інструмента для зламу старих структур. Та в самому своєму осерді соціалістична ідеологія не пропонувала нічого конструктивного для моделювання майбутньої держави. Вважалося, що армія, поліція — це інструменти класового поневолення, досить знищити старі структури державності й самі по собі зникнуть усі суспільні напруги. Це — класична ідеологічна система XIX ст.

Культ соціалістичного інтернаціоналізму в Україні призвів до того, що чимало українських соціалістів боялися навіть думати про моделювання майбутньої української державності, оскільки перебували під постійним тиском — як внутрішнім, так і зовнішнім. Українські та російські соціалісти стояли на засадничо різних позиціях. У програмах українських соціалістичних партій важливе місце займали вимоги національно-територіальної автономії. Саме ці вимоги викликали шалений опір російських соціалістів, які традиційно сприймали Україну як невіддільну частину Росії. Тому так легко записували українців до стану контрреволюціонерів, дрібнобуржуазників тощо. І як наслідок — українці почали на всі боки відхрещуватися від звинувачень в сепаратизмі, самостійництві й лякатися навіть тіні незалежної української держави.

Навіть такий радикально націоналістично настроєний український політичний діяч, як Микола Міхновський, писав у своєму проекті програми Української Народної партії (цей проект стане основою виникнення у 1917 р. Української партії соціалістів-самостійників) про «чистий світлий храм соціалістичного устрою» і декларував солідарність українців з «іншими знедоленими народами» ¹.

Симптоматично, що студентська група, яка спершу взяла за свою ідеологічну платформу положення радикальної націоналістичної праці Міхновського «Самостійна Україна», пережила еволюцію до ортодоксального марксизму. Після розколу Революційної української партії (РУП) у 1904 р. більшість її членів відхилила всі національні вимоги й увійшла в РСДРП як автономна частина під назвою Українська соціал-демократична спілка, щоправда, зі своїми партійними органами керівництва, але уже без власної платформи.

Більш «націоналістична» решта цієї групи, яка у 1905 р. переорганізувалася під назвою Українська соціал-демократична робітнича партія, у 1906 р. виявила бажання увійти до РСДРП, запропонувавши проект, у якому погоджувалася з усіма пунктами програми РСДРП і тільки в кінці, уже в примітках ², висунула вкрай мляву, невиразну вимогу українських соціал-демократів навіть не до автономії України, а тільки мати право ставити й обговорювати це питання в рамках загальноросійського політичного руху. Це, звісно ж, викликало категоричну відмову більшовицького центру на чолі з Леніним. Об’єднання не відбулося через нібито «дрібнобуржуазнo-націоналістичний характер» партії, як тлумачиться у повному зібранні творів Леніна ³. Насправді ж тільки повна відмова від будь-яких національних державницьких вимог («дрібнобуржуазності») могла бути підставою до входження у більшовицьку партію ⁴.

Українці на початку століття являли собою класичний приклад соціально-некомплектного народу, тобто народу, де чужа домінація отримала структурний характер у тому сенсі, що навіть на територіях, де дана група складала переважну більшість населення, майже всі визначальні ролі в суспільному розподілі праці, крім найменш престижних, були зайняті представниками інших народів ⁵. Після Валуєвського циркуляра 1863 року та Емського указу 1876 року підросійські українці не мали леґального доступу до рідномовних школи та літератури. І навіть у невеликих містах, де у 1870 році міщани розмовляли місцевими українськими говірками, на початку століття «переважала мова російська або суміш російської й української» ⁶. Навіть у 1917 р. українці ще були переважно селянським народом, мало втегненим у індустріальний розвиток свого краю. Профспілки та робітничий клас були російськомовними. Так само міська торгівля та панський маєток. «Безбуржуазність» — ось те ключове слово, яке домінувало на той час в українській політичній думці. У 1909 році один український активіст говорив, що український рух був слабосилим саме через відсутність української буржуазії ⁷. А В.Винниченко у 1917 році вихваляв «безбуржуазність» як чинник єдності народу в змаганні за соціальну і національну справедливість ⁸. Усі українські політичні діячі визнавали це доконаним фактом. Лише Ленін стверджував, що кожна нація має пролетарські і капіталістичні (себто ворожі, такі, проти яких соціалісти повинні боротися) елементи. По суті, ця ленінська теза була не що інше, як політичне шахрайство. Він собі дозволив визначати, що є «буржуазним» серед чужого народу, таким чином виправдовуючи втручання у внутрішні його справи та необмежене насильство проти таких елементів.

Закономірно, що з десятками мільйонів селян, двома десятками тисяч інтеліґентів та кількома індивідуалами серед інших класів тільки та ідеологія мала шанс отримати масову підтримку, яка могла дати артикуляцію національним та соціальним домаганням селянства, котре ще носило на собі залишки кріпацтва. Більш того, з другої половини XIX століття у Європі взагалі домінував масовий соціалістичний рух, ідеологія якого здавалася найбільш «проґресивною», «модною», у контексті якого поневолені народи могли сподіватися знайти союзників у спільній боротьбі за свободу та справедливість.

§2. Предки з XIX ст.: соціалізм Драгоманова

Оскільки велика тінь XIX століття у формі ідей Михайла Драгоманова була найважливішим соціалістичним конкурентом марксизму у XX ст., очевидно, потрібно починати саме з нього. Хоч якось у листі до дочки Драгоманов написав, що «для правильного розвитку народів їм треба мати державну незалежність» ⁹, публічно він завжди відстоював федерацію рівноправних слов’янських народів. Напевне, при повній відсутності навіть української народної школи будь-яка ідея повної незалежності України мала б видаватися безнадійно утопічною.

Для Драгоманова національна проблема стояла нарівні з соціальною. У 1880 році він разом з М.Павликом та С.Подолинським опублікував у «Громаді» напрочуд чітку й стислу програму, яка моделювала майбутню українську державність. Саме вона була впливовою аж до кінця Української Народної Республіки. Власне, ця програма й стала ідеологічним її підґрунтям, обумовила первісні успіхи, але й значною мірою спричинилася до її невдачі ¹⁰.

Як відзначав Іван Лисяк-Рудницький, учений, який взагалі акцентував увагу на домінуванні ліберальних моментів над радикальними і соціалістичними в драгоманівській політичній теорії, в центрі візії Драгоманова був анархосоціалізм П.-Ж.Прудона. За Драгомановим, кожна особа, кожна спілка, кожна громада має бути вільною від насильства згори. Він визнавав право на існування лише за вільними творчими спілками. Його гасло: «Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадянство людей і товариств» ¹¹.

Дві проблеми з цією візією. Вільна асоціація без зафіксованих структур нежиттєздатна, бо не має авторитету бути арбітром для реґіонів і не може мобілізувати ресурси для спільного захисту від чужих, могутніших політичних об’єднань. Щодо федералізму — це стара ідея, на яку справили свій потужний вплив процеси у США. У 1823 році в Російській імперії утворилося Товариство з’єднаних слов’ян (Общество «Соединённых Славян»), котре проголосило своєю метою з’єднання всіх слов’янських земель на федеративних засадах ¹². Втім, як Ленін писав про федералізм, будь-яка асоціація можлива лише за умов існування спільного бажання таких стосунків. Однак розуміння федеративного устрою українськими та російськими соціалістами мало суттєві розходження. З-за спини великоросіян постійно визирала знайома тінь шовініста-держиморди, і вони постійно переходили, як з гіркотою зазначав той же Драгоманов, з «ґрунту демократично-федералістичного на ґрунт офіціяльно-централістичний» ¹³.

Драгоманов вважав, що Україна має бути федерацією вільних громад у рамках міжнародної федерації подібних громад на основі аґрарного соціалізму, без армії, з народною міліцією, де кожен громадянин має власну зброю.

Така позиція могла бути (і в подальшому таки стала) найважливішою причиною краху напівдрагоманівської Української Народної Республіки. Брак конвенційних державних структур, засвоєння драгоманівської загальносоціалістичної вимоги, скасування державної армії та утворення «народної міліції», загальне озброєння народу прямо привело до доктрини Винниченка — Шаповала, датованої 1917 р., про непотрібність Україні своєї власної армії, що своєю чергою зумовило трагедію під Крутами. Адже держава, яка залежить від доброї волі окремих громадян у сфері захисту своєї національної безпеки, завжди буде слабшою за державу, яка може примусити своїх громадян за неї воювати.

Аж до революції 1917 року федералізм Драгоманова, де все починається з самоорганізації знизу, й марксизм з його національною байдужістю й схилянням перед великими державами були єдиними серйозними конкурентами серед українських соціалістів. Сам Драгоманов ставився дуже критично до централізму Маркса, звинувачуючи «німця Карла Маркса» за те, що в Інтернаціоналі, а особливо в Раді, головне слово було за державами, а не за народами. «Так, — пише Драгоманов, — в ній був відділ (секція) й секретар генеральний за Росією, хоч в Росії десятки країн і людських пород одна до одної неподібних». Це був для Драгоманова приклад найтяжчого гріха: «Інакше кажучи, та «спілка» (Перший інтернаціонал. — Авт.) почала працю не знизу вгору, а згори вниз» ¹⁴.

Драгоманов із Швейцарії підтримував близькі контакти з українськими радикалами, насамперед у Галичині, особливо з двома молодими соціалістами Михайлом Павликом та Іваном Франком. Та якщо Павлик одразу став і до кінця залишився політичним прихильником Драгоманова, то Франко пережив марксистський період і повернувся до драгоманівської ідеї центральної ролі селянства в становленні соціалізму в середині 80-х рр. XIX ст. Павлик дивився на марксистську «утопію» як на програму створення поліцейської держави й вважав, що вона могла знайти прихильників тільки серед державних націй, що гасло «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!» фактично перетворилося на «Нації Російської й Німецької імперій, зросійщуйтеся і зґерманізовуйтеся!» Коли 1890 р. у Львові сформувалася перша українська політична партія — Русько-українська радикальна партія — це була коаліція, для якої старші прихильники Драгоманова — Франко, Павлик і Северин Данилович написали програму мінімальну, а молоді марксисти — Євген Левицький, Микола Ганевич і Володимир Охримович написали програму максимальну. Тодішні оглядачі не могли не помітити суперечностей між загальними фразами програми максимальної про науковий соціалізм та програми мінімальної, яка запропонувала ряд реформ, щоб перешкодити пролетаризації селян ¹⁵.

На першому з’їзді радикальної партії марксист В’ячеслав Будзиновський та молодий Юліан Бачинський (майбутній автор памфлета «Україна irredenta») вперше виступили за політичну незалежність української держави, Франко та Павлик виступили проти. Та навіть коли на кінці 1895 р. Українська радикальна партія офіційно прийняла програму боротьби за політичну незалежність українського народу і як перший крок до цього — вимогу розподілу Галичини на західну (польську) та східну (українську) частини, Франко обстоював ту позицію, що політична самостійність аж ніяк не означає повного відокремлення України від Росії, що самостійність можлива в союзі з Росією, якщо остання прийме федеративну структуру ¹⁶.

У контексті розгляду соціалістичних моделей української державності важливо підкреслити, що найголовнішими критиками створення в 1914 р. як державницького центру в екзилі Спілки визволення України (СВУ) були навіть не більшовики і навіть не Ленін, хоч він постійно тримав його під прицілом, а самі українські соціалісти. Найжорстокішим критиком СВУ був Лев Юркевич, який пояснив, що він і його товариші «не вороги ідеї самостійности України», але «наші російські товариші тільки тоді би виявили себе справжніми інтернаціоналістами, коли б їхні організації і преса на Україні признали разом з нами необхідність боротьби за визволення нашого народу і щоб вони разом з нами при кожній нагоді давали відсіч проявам національного поневолення». Тобто Юркевич саме існування України, як державного утворення, поставив у пряму залежність від того, наскільки сліпо і вірнопідданськи будуть підтримувати сили української революції революцію російську. Він так вірив у справедливість міжнародного соціалізму, насамперед російського, що навіть звернувся до Троцького-Бронштейна з ідеєю проведення міжнародного інтернаціоналістичного соціалістичного суду над членами СВУ з єдиною метою, аби ті не мали права називати себе соціалістами ¹⁷.

Логіку Юркевича можна зрозуміти тільки в контексті його поглядів на майбутнє України. Кого-кого, а його аж ніяк не можна було запідозрити в проросійських симпатіях, але створення СВУ в буржуазному оточенні Австро-Угорщини, переговори СВУ з буржуазними Центральними державами, тобто з імперіалістами, навіть сам склад СВУ, до якого входили аж ніяк не «представники трудящих», а патріотично настроєні вихідці дворянства, він вважав зрадою соціалістичних ідеалів та «ідеї живого мужицького народу» ¹⁸.

Сама ідея «живого мужицького народу» утопічна. Таке одномірне суспільство можливе, але тільки в колоніальних умовах, коли всі інші місця в соціальному розподілі праці займають члени іншої національної групи. Просто нема й не може бути «мужицького народу» ще і тому, що селу потрібні промислові товари. А коли місто, де такі товари зроблені, споглядає на село з позиції сили та власного верховенства, коли існує різниця мов між містом та селом і місто виступає щодо села як представник колонізаторської сили, виникнення суперечностей неминуче. Без достатньо авторитетного арбітражу між ними можливі такі ж конфлікти, які були в Україні під час визвольних змагань.

Лев Троцький боротьбу Юркевича з СВУ, звісно, підтримав. У своєму листі-відповіді він пише, що кара революційного суду могла б стосуватися таких «авантюристів», які «засідають у віденській поліції або на австрійському автомобілі виїжджають у приймальну до турецького візира» ¹⁹. Чим же так розлютили представники СВУ Лева Троцького? Чи не тим, що саме у зв’язку з Туреччиною пов’язаний найбільший успіх цієї організації, яка домоглася офіційної заяви уряду Туреччини про повну підтримку майбутньої незалежної України. Повертаючись до такої особи, як найреволюційніший та найсоціалістичніший серед українців Лев Юркевич, який активно боровся проти будь-яких спроб організації самостійного українського державотворчого центру, треба сказати, що і йому не принесли успіху безкінечні нав’язування своєї співпраці Леніну, Троцькому, Мануїльському. Більшовики поставилися до його ідей насторожено і вороже, категорично відкинули всі його пропозиції про спільні дії, від нього ж відвернулася більшість українських патріотів.

§3. Моделі української державності під час революції

У 1917 р., згідно з соціалістичним проектом, у російській державі вищі класи втратили свою політичну роль, поступившись місцем на політичній арені «представникам трудящих». Такі «трудящі» в Україні фактично складалися з двох груп, які дуже мало розуміли одна одну: україномовне селянство (близько 80% тодішного населення) та переважно російськомовний міський пролетаріат і солдати. В Україні розвивалися практично дві революції, цілі яких, поза ілюзорну схожість соціальних гасел, були, по суті, різні. У середовищі російськомовного робітничого класу революція в Україні мала всі загальні ознаки російської революції — ради робітничих і солдатських депутатів та місцеві організації головних російських політичних партій. Тут, по суті, розвивався лише місцевий варіант загальноросійської революції. В українському селі, завдяки його самоорганізації через Селянську Спілку й мережу селянських кооперативів, об’єднаних Центральним Українським Кооперативним Комітетом ²⁰, українські соціалісти завжди могли мобілізувати тисячі селян для міських маніфестацій. Це ключ до сили українського руху та його органу — Української Центральної Ради в Києві.

Три політичні партії домінували в організованому українстві, Центральній Раді і Директорії Української Народної Республіки — згадана вище УСДРП, Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) і напівліберальна Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ). УСДРП мала найбільш досвідчених партійних діячів, але прагнула представляти дуже нечисленну суспільну групу — україномовних пролетаріїв. Інші дві партії фактично постали й прийняли платформи тільки в 1917 р. Найсильнішою партією була УПСР, що походила від гуртка, який в 1903 р. прагнув примирити доктрини Драгоманова й Маркса. Вона була побудована на базі селянського кооперативного руху ²¹. УПСФ організувалася на основі Товариства українських поступовців з переважно старих культурних і наукових діячів і являла собою найпрагматичніше крило українського руху.

Українські соціалісти, як і всі соціалісти взагалі, вірили, що соціалізм — це просто поширення демократії на сферу економіки. Спершу треба встановити громадські права за так званою моделлю «буржуазної демократії», а тоді з підтримкою трудящої більшості населення забезпечити працюючих через розподіл економічних благ від багатшої меншини до бідних та усуспільнення засобів виробництва. Соціалісти ненавиділи «експлуататорів», вважали неминучою протидію їх у формі так званої класової боротьби, були готові застосувати насильство проти «нетрудящих» прошарків населення. Та для соціалістів була просто несприйнятною думка, що можуть виникати серйозні сутички та кровопролиття між самими трудящими та їхніми соціалістичними представниками. Вони щиро вірили, що зліва ворогів немає і не може бути. Ця політична культура зробила українських соціалістів дуже уразливими внутрішньо і відкритими для атак з боку російських революціонерів. У середині українського руху це ставало приводом для постійних сварок, розколів та боротьби за імідж справжніх соціалістів за принципом: хто більший, хто революційніший. Для російських проімперськи настроєних радикалів сприйняття такої політичної культури стало могутнім інструментом у боротьбі з національними рухами. Будь-хто в будь-яку мить міг бути оголошений націоналістом, реакціонером і на цій основі піддаватися політичному остракізму.

Члени УСДРП, як і російські меншовики та європейські соціал-демократи взагалі, вірили в повне усуспільнення (одержавлення) фабрик, заводів та еволюцію сільського господарства до великомасштабного суспільного рільництва. Дивлячись, як і всі ортодоксальні марксисти, на селянство як на приречений дрібнобуржуазний прошарок, який капіталістичне фермерство неминуче витискує у небуття, вони вважали, що переділ землі від культурних маєтків до одноосібника-селянина був би небезпечним реакційним кроком. Погляд на цю проблему УСДРП чітко видно з назви статті, датованої листопадом 1917 р., «Чого хочеться українській дрібній буржуазії?» ²². УПСР, навпаки, була партією свідомих селян і сільськогосподарських діячів, які поставили аґрарну реформу на користь селянам у центрі своїх вимог. Як і російські соціалісти-революціонери, вони передбачали знищення приватної власності на землю й створення Земельного фонду, який контролювали б самі селяни і який мав би наділяти державні, церковні, поміщицькі землі одноосібникам. Вони вважали бажаним утворення великих зразкових господарств як огнищ майбутнього соціалістичного господарювання, але при цьому наголошували, що «всі землі на Україні переходять без викупу в користування всього трудового народу, який порядкує ними через сільські громади, волосні, повітові, крайові та всеукраїнський земельні комітети, обрані трудовим народом на основі загального, рівного, прямого і таємного виборчого права» ²³. УСДРП успішно блокувала цей проект УПСР, погодившись з ним лише в IV Універсалі.

Отже, основні політичні баталії в Україні у 1917 р. велися не навколо моделей майбутньої української державності (про це ніхто серйозно не думав, вважаючи, що соціалістична революція одним ударом перетворить імперію на сім’ю рівноправних братніх народів), а навколо проблем соціалістичної трансформації українського суспільства.

Аж до кінця 1917 р. ніхто з головних українських діячів серйозно не думав про повне відокремлення України від Росії. Вони до останнього моменту хотіли перетворити Росію-імперію на федерацію, де Україна мала б повну внутрішню суверенність та окремі від російських Установчі збори для розв’язання всіх внутрішніх українських політичних питань.

Протягом 1917 р. гаслом українських соціалістів було: «Національна територіальна автономія України із забезпеченням прав національних меншостей». Під цим вони мали на увазі австро-марксистську модель національної культурної автономії, твердим опонентом якої був Ленін. Більшість російських, польських і єврейських соціалістів виступала категорично проти ідей української суверенності, вбачаючи у них загрозу «українського сепаратизму»

§4. Соціалізм в Європі та «українське питання»

Домінантними моделями європейської державності того часу були конституційна монархія та парламентська республіка. В обох випадках визначальну роль грав парламент, який формував уряд. Депутати обиралися, як в Україні сьогодні, від округів, пропорційне представництво з’явилося пізніше. Якщо й існував інститут президента, то на нього були покладені функції монарха в конституційній демократії: він мав обмежені права.

У хаосі подій після Першої світової війни соціалісти прийшли до влади в Німеччині, Австрії, Польщі та Угорщині. У перших трьох державах вони самі обмежили свої соціалістичні вимоги в інтересах демократії і збереження державності. В Угорщині прийшли до влади комуністи, очолювані Беллою Куном, які невдовзі поступилися владою військовому диктаторові Хорті.

Держави, створені соціалістами, — це Веймарська республіка в Німеччині, міжвоєнна Австрія та Друга Польська Річ Посполита. У Німеччині й Австрії соціалісти написали ліберальні конституції парламентського зразка, але не прагнули раптом збудувати «соціалізм», усвідомлюючи, що це спровокувало б соціальні конфлікти, котрі знищили б нові демократії. Вони справедливо вважали, що треба зберегти все, що можливо, від реваншистських союзників-переможців, передовсім від французів.

Ставши президентом Польщі, лідер Польської соціалістичної партії Юзеф Пілсудський сам покинув свою партію, мотивуючи свій крок тим, що хоч він із соціалістами їхав в одному і тому ж потязі, але вирішив вийти на станції «незалежність». Тим же, хто хоче прямувати далі до станції «соціалізм», він бажає успіху, але сам залишиться тут, щоб будувати незалежну державу для всіх поляків. Пілсудський зумів примирити діаметрально протилежні політичні сили навколо ідеї державності як найголовнішої мети, або, говорячи мовою політиків, початкового пункту, без якого неможливе все інше. І ця ідея виявилася досить ефективною навіть в непростих умовах політичного протистояння, великої різниці в культурних та економічних рівнях розвитку трьох уламків різних імперій, з яких склалася нова Річ Посполита (Німеччини, Австро-Угорщини, Росії). Звісно, логіка політичних подій у Польщі була зумовлена загальною кризовою ситуацією на європейському континенті, загальноєвропейським пріоритетом першочерговості створення cordon sanitaire проти більшовицької Росії та французькими побажаннями сильного протинімецького бар’єра.

Тобто серед лідерів великих європейських країн існував консенсус щодо незалежності Польщі та її місця й ролі в майбутньому світі. Щодо України — традиційного ласого шматка для Австро-Угорщини, Польщі, Росії, Туреччини та ін., такої одностайності не було не лише серед керівників західних держав, але навіть серед соціалістів європейських країн. Характерно,що тільки у серпні 1919 р. Міжнародна соціалістична конференція в Люцерні, в якій брав участь колишній президент УНР Михайло Грушевський, визнала право України на незалежність. До цього часу позиція європейських соціалістів залишалася невиразною.

Проте найголовніше — в Україні не знайшлося на той час жодної впливової соціалістичної політичної сили (тільки відносно слабенька Українська партія соціалістів-самостійників), яка б вчасно зійшла із соціалістичного потягу і проголосила створення української держави головною своєю метою. Політичні баталії розгорталися, як ми вже відзначали, навколо шляхів і методів соціалістичної трансформації суспільства, а не будування української держави. Заглядаючи далеко вперед, можемо вказати, що ця традиція раптово і з великою потужною силою проявилася навіть у 1991 році під час обговорення на засіданні Верховної Ради України проголошення державної незалежності. Чимало патріотично настроєних депутатів поставили проголошення держави України у пряму залежність від політичного питання заборони діяльності КПРС, не усвідомлюючи, що такі щасливі «ями» часу, як ҐКЧП (ДКНС), блискавично закриваються, і в такі моменти будь-яка затримка з негайним рішенням може призвести до катастрофічних і незворотних наслідків. На щастя, історія все ж чогось учить, й тоді переміг здоровий глузд, хоч треба зазначити, що та ж історія, особливо в Росії, має фатальну схильність до постійного прокручування своїх кривавих сюжетів, особливо у політиці щодо тих реґіонів, які вона вважає своїми. Про це потрібно пам’ятати українським державникам, які сьогодні надто безкомпромісні у своїх політичних позиціях і не знаходять жодної спільної платформи для об’єднання зусиль.

Соціалісти Європи на початку XX століття в ім’я державності пішли на всі можливі компроміси і в результаті зберегли свої позиції у владних структурах, авторитет у співвітчизників і, зрештою, відіграли дуже важливу роль у справі забезпечення соціальних і національних прав громадян, що й було їхньою головною метою.

Однак у розвинутих європейських країнах було грамотне населення, якого не було в імператорській Росії. Класична проблема, над якою билися консервативні критики демократії XIX ст., — як перешкодити грабунку багатшої меншини біднішою більшістю аж до знищення самих цінностей цивілізації — була розв’язана на Заході через зростання освіти й масового добробуту, через спеціальні програми соціального реґулювання. В імператорській Росії ні одного, ні другого не було. А головне: не було структур, здатних взяти на себе функції проведення еволюційних програм, бюрократично-чиновницький апарат був вихований на двох фундаментальних принципах поведінки: «слушаюсь», і «не пущать». Демократія прийшла до народів, просто не готових до її сприйняття і як у багатьох країнах «третього світу», така демократія виявилася просто нежиттєздатною.

Іншою моделлю була Чехословаччина, де президент фактично грав центральну роль арбітра між і над партіями. Це був продукт авторитету Масарика як батька держави і нації. Були різноманітні коаліції майже завжди з п’яти партій, і, наприклад, німецькі соціал-демократи знали, що їм була забезпечена своя черга при владі. Аж до створення нацистського руху серед судецьких німців система була досить ефективною й стабільною. І треба зазначити, що до другої половини 30-х рр. XX ст. серед усіх нових держав Європи демократія, хоча й у недосконалій формі, вижила тільки в Чехословаччині. Чехословаччина виникла на політичній мапі світу в ситуації, надзвичайно схожій з українською, але з однією, та найголовнішою відмінністю. Україна входила в імперію Російську, де були можливі Емські укази та Валуєвські циркуляри, Чехословаччина — в Австрійську імперію, яка не була національною державою та в якій ідея заборони тієї чи тієї мови у народній школі чи на книжковому ярмарку була б просто незбагненною. Чеські депутати були сильною фракцією у віденському Райхсраті (парламенті). Самі чехи вже стали більшістю міського населення Чехії, чеські національні політичні сили (і соціалістичні, і несоціалістичні) були домінуючими серед чеського населення. Взагалі чехи являли на той час уже соціально-комплектне суспільство зі своєю чеськомовною бюрократією та національно-культурною елітою. В Україні роль батька нації і держави, подібну до ролі Масарика, взяв на себе М.С.Грушевський — видатний історик, філософ, літературний критик. Людина надзвичайних здібностей і авторитету. І вкрай трагічної долі, в силу особистих обставин, а ще більш тому, що справа, за яку він боровся, виявилася приреченою через зовнішню ізоляцію і брак політичної культури. Українські соціалісти, а може, насамперед сам Грушевський, просто не розуміли, що таке держава. Держава не лише, як твердили марксисти і підспівували леніністи, інструмент класового поневолення, це насамперед інструмент самозахисту нації.

§5. Михайло Грушевський: якої України ми хочемо?

Михайло Грушевський — не просто символ української державності, він у критичному 1917-му став абсолютним втіленням української національної і державницької ідеї. Голова Української Центральної Ради, перший Президент УНР, людина виняткового інтелекту і працездатності, рівного якій по значенню й авторитету в Україні початку XX століття не було. Саме йому — кабінетному ученому, філософу, історику, теоретику літератури і мистецтва, письменнику, етнографу, довелося взяти на свої плечі вирішення практично усіх питань, пов’язаних із зародженням та існуванням Української Народної Республіки.

Як і більшість українських соціалістів, Грушевський дивився на Україну як на країну насамперед селянську. Для нього поняття українства і селянства були майже синонімами. Він вважав, що в Україні інша база соціальної революції, ніж в Росії чи на Заході, що вона пішла іншими шляхами і з іншого боку підійшла до розв’язання соціальних проблем, а отже, соціальна і політична роль селянства буде визначальною в Україні дуже довго, а може, і завжди. І поскільки «перед цими будучими поколіннями селянства лежить велика місія репрезентувати Українську Народну Республіку, Велику Україну перед світом — єдину поки що державу трудящого люду, що має послужити взірцем, школою для інших демократій світу, які будуть посилати колись своїх дітей до неї — вчитись, жити, працювати і керувати державою з участю трудящого люду», то найперше завдання української держави полягає в тому, аби забезпечити обов’язкове навчання селянських дітей, повсюдне впровадження аґрономічних шкіл, а публіцистика, література, аґітація живим словом повинні підняти в селянства почуття самоповаги, виховати справжніх «господарів землі».

Грушевський вважав, що завдання провідників українства полягає в тому, щоб гасити, нейтралізувати всяку обопільну ворожнечу, робити все для розвитку різноманітних культур в Україні, не загострювати відносин ґвалтівною українізацією, але й не поступатися принципом української державності і становищем української мови як мови державної.

Грушевський, висуваючи «ґрандіозні завдання» перед Україною, тут же застерігає, що «ми відкидаємо поліційно-бюрократичний устрій і хочемо оперти наше правління на широких основах самоврядування, залишаючи адміністрації міністерські тільки функції загального контролю, координування й заповнювання тих прогалин, які можуть виявитися в діяльності органів самоврядування. Впливи бюрократії таким чином будуть дуже обмежені». Тобто Грушевський, сам того не відаючи, на самому початку існування держави обмежив її можливості як інструменту оподаткування, перерозподілу соціальних благ і виконавця соціальних програм. Така позиція мала би призвести і, звісно, призвела до повсюдної анархії, виникнення різноманітних «незалежних республік», врешті-решт — до некерованого хаосу в новоствореній державі.

Грушевський не відкидав повністю роль армії, але вважав нормальною формою охорони держави всенародну міліцію. На армію він дивився як на явище перехідне, тимчасове, яке в будь-яку мить буде готове перейти від армійської до міліцейської системи. Утримання постійної армії він вважав «марнуванням часу», стверджував, що треба все зробити, щоб в якомога коротший час втиснути всю «технічну підготовку, доведену до рівня сучасних вимог, а потім усе далі здійснювати через учбові збори, організовані в різні пори року так, щоб вони найменше відтягали живі сили краю від продуктивної праці» ²⁴.

Велику увагу у своїх працях приділяв Грушевський майбутньому територіальному устрою України. Будучи переконаним федералістом, Грушевський думав над тим, яка модель територіального устрою дасть найкращі можливості для справжнього демократичного самоврядування. Він вважав, що існуючий поділ на повіти та губернії не придатний для такого завдання. Повіт — замала одиниця, щоб в її рамках можна організувати ширшу самодіяльність громадянства у всіх сферах життя, а губернія — надто механічне і штучне утворення, надто велике, яке фактично розпадається на окремі частини, органічно не пов’язані одна з одною. Грушевський вважав, що оптимальним варіантом може бути утворення округів з населенням приблизно до мільйона чоловік, спроможних організувати «справу санітарну, і шляхів, і сільськогосподарську, і земельну, і промислову, і культурну. У своїм районі вона буде спроможна організувати і сіть середніх шкіл, і якісь вищі школи, добрий музей і порядний театр — все те, чого звичайне повітове місто своїми засобами зробити неспроможне». Такий територіальний устрій дасть можливість кожній окрузі посилати до Всенародних зборів України не менше десяти депутатів, таким чином стануть можливими і пропорційні вибори, і партійне групування. З іншого боку, оскільки округа достатньо невелика, то всі її частини будуть пов’язані і між собою, і з своїм центром, всі громадські, політичні й культурні сили будуть на виду й на обрахунку, і все суспільне будівництво відбуватиметься за активної участі й під контролем громадянства. Грушевський запропонував план такого устрою, виходячи з уже усталеного на той час економічного і культурного районування, а також з історичних обставин і історичних назв, нехтувати які він вважав справою небезпечною, поскільки вони складалися «не капризом дипломатів чи урядовців, а виростали з умов географічних, природних — ці умови не змінюються так легко» ²⁵.

Грушевський, як засвідчує цей документ, не боявся небезпеки місцевої ідентичності, навпаки, він вважав, що самоусвідомлення усіх гілок українства як нащадків історичних українських племен деревлян, полян, сіверців, волинян тощо, розмаїття культур і дух місцевого патріотизму дадуть могутній імпульс для розвитку цих реґіонів.

Він вважав себе переконаним федералістом, цілковито в дусі соціалістичної ідеології, яку сповідував. Він рішуче відкидав будь-які звинувачення в сепаратизмі і націоналізмі, але вважав, що майбутня українська держава повинна будуватися на основі домінуючого українського національного елемента ²⁶.

Грушевський і його соратники мислили ґлобальними масштабами. Будучи переконаними соціалістами, вони брали, як бачимо, відповідальність не лише за Україну, а й за долю усієї колишньої російської імперії, всіх її народів. 21–28 вересня 1917 р., виконуючи квітневу постанову Українського Народного Конґресу про встановлення зв’язків з народами Росії, що домагалися, як і український народ, перебудови Росії на федеративних засадах, Центральна Рада провела у Києві так званий «З’їзд народів». У ньому взяли участь представники татарів, грузинів, латвійців, литовців, євреїв, білорусів, естонців, молдаванів, бурятів, донських козаків, а також представник Тимчасового уряду.

На з’їзді відзначалося, що ідея федералізму глибоко запала в громадянство численних націй Росії і що з ґрунту федералізму колишні в’язні російської тюрми народів могли зійти лише в бік цілковитої самостійності. Спеціальною постановою з’їзд висловився за докорінну перебудову російської держави на принципах децентралізації, федеративного устрою, демократизму, визнання рівності прав усіх народів, а у тих випадках, коли національності, як, наприклад, євреї, розпорошені по всій державі, за надання їм екстериторіально-персональної автономії. З’їзд також висловився за рівноправність усіх мов, скликання крайових Установчих зборів на демократичних принципах.

З’їзд також обрав Раду Народів, якій було доручено керувати спільною боротьбою всіх народів за «храм волі народів» — російську федерацію. Головою Ради було призначено Михайла Грушевського. Федералістичні традиції в українській політичній думці того часу виявилися досить живучими і стійкими. Українським соціалістам довелося пройти довгий і трагічний шлях розчарувань, аби позбутися своїх ілюзій стосовно можливості жити самостійним і демократичним життям у рамках однієї російської держави. Вони переоцінили інтернаціоналістські тенденції соціалістичної ідеології і недооцінили живучість та аґресивність російського національного міфу щодо України. З’їзд Народів ніяких наслідків не мав і не міг мати, російські радикально настроєні політики швидко просувалися до прийняття ідеї централізованої російської держави, і в цьому пункті не було практично ніякої різниці між ленінською проповіддю «зближення і злиття націй» та гаслом «єдиної і неділимої» білого генерала Денікіна.

Все ж Грушевський зробить ще одну відчайдушну спробу після жовтневого перевороту у Петроґраді.

У III Універсалі Центральної Ради, написаному ним особисто, проголошувалося: «Не відділяючись від Республики Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся Російська Республика стала федерацією рівних і вільних народів» ²⁷. Центральна Рада не виступила проти більшовицького уряду, але й не визнала його офіційно як представницький уряд Росії, врешті, для такого визнання й не було ніяких підстав, якщо виходити з твердої федералістської позиції Центральної Ради і її голови.

6 грудня Генеральний Секретаріат звернувся до Ради Народних Комісарів і до крайових комітетів, які репрезентували різні реґіони Росії з нотою, в якій пропонувалося вжити негайних заходів по створенню соціалістичного уряду Росії на такій платформі:

«Заключення загального демократичного миру та скликання в своїм часі Всеросійських Установчих Зборів. У разі вашої згоди Генеральний Секретаріят просить не відмовити і негайно повідомити безпосереднім проводом, до якого реченця ваші представники могли б прибути до Києва для участи в нараді, яка скликається Генеральним Секретаріятом з вище вказаною ціллю» ²⁸.

З цієї пропозиції УНР також нічого не вийшло, поскільки Росія на той час уже стояла на порозі громадянської війни, поділена на різні ворожі табори, сповнені смертельної ненависті один до одного. Українська Центральна Рада для реалізації свого мрійницького проекту об’єднати те, що за своєю суттю не піддавалося до об’єднання, практично не мала прихильників у Росії. Усе, чого вона домоглася, це накликала на себе гнів ленінських червоних ґвардійців.

Відповідь Леніна — ультиматум (19 грудня), а через шість днів група більшовиків створює «Народний секретаріат УНР» в Харкові та отримує військову допомогу «старшого брата». Через місяць більшовики уже в Києві. Врешті беззахисна Україна змушена була, укладаючи мирну угоду з Центральними державами, просити їхньої допомоги проти більшовицької інвазії.

Втім держава, створена Четвертим Універсалом, була уже на першій своїй стадії приречена, поскільки цей Універсал відстоював есерівську позицію щодо аґрарної реформи, а це унеможливило виконання Берестейської угоди щодо продажу хліба німцям. Закономірно, що німці, які мали реальну військову силу в Україні, шляхом гетьманського перевороту перебрали на себе владу політичну. Пізніше сам Грушевский ще раз поставить свої соціалістичні ідеали вище державності. У 1920 р., коли російськомовні більшовики боролись проти Директорії УНР на чолі з Петлюрою, він написав листа секретарю ЦК КП(б)У Косіору з наївним проханням до більшовиків України передати владу українським партіям, які стояли на радянській платформі ²⁹.

Сьогодні, з відстані часу, приглядаючись до ідейно-теоретичної спадщини М. С. Грушевського, можна тільки подивуватися, як змогли більшовицькі «теоретики» настільки викривити погляди і зміст діяльності цього безумовно переконаного соціаліста-демократа, великого гуманіста, що надовго саме його ім’я стало символом «українського буржуазного націоналізму» і контрреволюційності.

«Провина» Грушевського була в одному — він надто серйозно поставився до ідеї української держави в рамках федеративної Росії, надто щиро вірив в інтернаціоналізм російських політиків, вирізнявся від більшовицьких лідерів надто гуманістичними поглядами на роль і місце держави, іншими словами, він занадто серйозно поставився до ідей соціалістичного інтернаціоналізму.

§6. Директорія: глухий кут українського соціалізму

Директорія зіткнулася з тими ж проблемами, що і уряд Грушевського. З одного боку, сильний тиск так званих буржуазних держав Антанти, котрі взагалі були проти будь-якого соціалістичного експерементаторства, з другого боку — Радянська Росія, яка прагнула контролювати Україну. І, нарешті, був Денікін, який також з допомогою Антанти хотів реставрації «єдиної неділимої».

У цьому пункті історії українську державність могла би врятувати лише консолідація усіх проукраїнських сил, безумовні поступки і компроміси усіх політичних партій, рухів, лідерів заради однієї мети — незалежної держави. Проте було уже запізно. Політичний розкол в Україні дійшов своєї критичної межі. В середовищі селян були сильні позиції боротьбистів, котрі підтримали радянську платформу, російськомовні робітники в своїй основній масі залишалися байдужими чи ворожими до українського руху.

Гетьманщина була знесена величезним селянським повстанням на чолі з Петлюрою, що знищило рештки української армії Скоропадського. Після падіння гетьманського уряду сільські повстанці просто поверталися до домівок і перероджена УНР залишилася майже без оборони. Петлюра був змушений створювати армію майже з нуля. Тож він почав призначати отаманами Української Народної Республіки будь-кого, хто міг командувати, мав зброю і виявляв лояльність до уряду Директорії, сам же присвоїв собі титул Головного Отамана УНР. Винниченко мало що перебільшував, коли написав, що буквально будь-хто міг стати отаманом, треба було тільки оголосити бажання боротися з більшовиками — і Петлюра послав би грамоту й пару мільйонів новонадрукованих українських карбованців ³⁰. Ніякого оперативного контролю над цими отаманами не було. Результатом став епізод української революції, відомий під назвою «отаманщина». Вже у листопаді 1918 р. отаман Болбочан розстріляв лідерів Ради робітничих депутатів у Харкові, а влітку 1919 р. за наказом Петлюри був розстріляний сам як погромник. У хаосі отаманщини починалися погроми, ініціатори яких могли раптом перейти від одної сили до іншої, претендуючи на свою частину при українській центральній владі.

Трудовий Конґрес, якому Директорія мала передати владу, перетворився на політичний фарс. Українські соціалісти (а саме вони складали тут основну частину) один одного не чули, і досягти компромісу, а тим більше прийняття якоїсь спільної платформи на базі зміцнення центральної влади та державності не вдалося. Ура-патріотичні виступи Винниченка і його сподвижників уже глушила російська більшовицька канонада.

§7. Національно-культурна автономія

Австро-марксистська концепція національно-культурної (чи персональної) автономії виникла як відповідь на проблеми збереження єдності цієї багатонаціональної держави. Викладена в Брюннській програмі Австрійської соціал-демократії у 1899 р., вона мала на меті відвернути національності від вимог територіальної державності шляхом надання кожному громадянинові подвійної політичної ідентичності — державної в територіальній сфері та національної — в культурній. Всі аспекти, які торкаються культурних питань, мали розглядатися національними органами, що їх обирають члени даної національної групи незалежно від місця їхнього проживання, а до компетенції органів, обраних за територіальним принципом, мали б відноситися питання виключно загальнотериторіального характеру. Розподіл коштів серед національних органів мав здійснюватися тільки у відповідності кількості населення кожної групи ³¹. Українці та інші неросійські народи імператорської Росії, які відчували проблему стосунків титульної нації з іншими національностями, що були домінантними у містах і містечках, були дуже зацікавлені в цьому проекті. Як Юркевич раніше мріяв, що демонстрація справедливості та інтернаціоналізму могла б переконати неукраїнських соціалістів у справедливості українських вимог, так і діячі української держави вважали, що демонстрація терпимості, толерантності до національних побажань національних меншин зніме напругу у суспільстві, дасть змогу здобути підтримку серед неукраїнського населення.

Національно-культурна автономія була проведена не в Австрії, де держави-спадкоємці були національними державами, а в Україні та трьох прибалтійських державах. Третій Універсал, надрукований одночасно українською, російською, єврейською (ідиш) польською мовами, задекларував національно-персональну автономію, а разом із Четвертим Універсалом був прийнятий відповідний закон. І коли в останні дні свого існування Центральна Рада прийняла Конституцію УНР, цей закон був включений повністю до глави 7 Конституції, тобто був поставлений в центрі УНРівської моделі української державності. Силою цього закону великоруській, єврейській та польській націям надавалося право на створення такої автономії. Вони мали права на проведення Національних Установчих зборів і обрання своїх Національних Рад, яким надавався статус державних органів, а також на оподаткування для своїх культурних потреб. Українська держава зобов’язувалася фінансувати потреби національних спільнот.

Всім іншим національностям також ґарантувалося право на національно-персональну автономію в разі подання заяви, підписаної не менш ніж 10000 громадян до Генерального суду.

Фактично серед національних меншин України тільки євреї організували національну автономію через вибраний Сойм. І погроми отаманщини (оскільки петлюрівська система фактично незалежних отаманів не могла ґарантувати загальнодержавні норми законності) зумовили те, що від початку 1919 року центральною лінією єврейських виборних органів була робота по організації самозахисту єврейського населення. А головним бажанням українських соціалістів було дати усім право розвивати свою культуру й національне життя ³².

§8. Ленінська модель

Більшовицьке моделювання української державності можна сформулювати коротко ленінськими словами: «Не может быть и речи... » і сталінськими: «Прекратите играть в республику!» На цьому ґрунтувалася вся політика більшовиків щодо України. Напередодні першого більшовицького вторгнення в Україну наприкінці 1917 р. московський ЦК поінформував київських більшовиків, що він вважає формування окремої більшовицької партії для України «небажаним». Напередодні другого вторгнення, 9 грудня 1918 р., ЦК РКП(б) послав телеграму ЦК КП(б)У в Курськ із повідомленням, що Російський ЦК буде посилати свої накази прямо органам майбутньої Радянської України, а не через КП(б)У. На 24 грудня 1918 р. «Известия» надрукували лаконічне оголошення, що з анулюванням Брестської угоди з Німеччиною Раднарком більше не визнає незалежності України ³³. На початку другої російської комуністичної аґресії висловлювалася претензія, що в Україні йде громадянська війна між Директорією та українським радянським урядом, хоч фактично не було української червоної армії, на Україну наступала Червона армія сусідньої держави — Росії.

16 січня 1919 р. Директорія оголошує війну Росії Леніна, і більшовики вже навіть не вдають, що війна має іншу мету, крім розширення кордонів радянської Росії. Найяскравіший прояв ленінської моделі української державності — це другий український більшовицький уряд 1919 р. Окрім київської Ради, інших рад в Україні не було. Влада була в руках призначених партією міських ревкомів і сільських комбідів. Зрештою, ці структури були покликані обслуговувати великоросійський шовінізм.

Згодом відвертий націоналізм сталінського і постсталінського періоду не лише став визначальним у діях влади, а й набув відвертої аґресивності. Традиційна російська ідея у формі пролетарського інтернаціоналізму стала рушієм аґресії проти Фінляндії, Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Афґаністану. Зрештою, сьогоднішня Чечня — прямий доказ того, що навіть без ідеології комунізму суть російської ідеї залишається незмінною. Тому навіть російський селянин, живучи гірше, аніж його «брати по класу» неросійських окраїн, все ж сліпо вірив у свою національну перевагу над іншими націями і готовий був іти на жертви, переважно інших народів, в ім’я їх порятунку від самих себе. Прямими наслідками цього і стали геноцид в Україні 1921–1923 рр., 1932–1933 рр., 1946–1947 рр., сталінський терор, заслання цілих народів, варварське винищення культурних і духовних цінностей, деформації економічної системи й суспільства взагалі, з руйнівною дією яких ми всі добре обізнані сьогодні. Суть більшовицької моделі — єдина повновладна, комуністична партія, яка має повний контроль над державою, і державний апарат, який повністю поглинає суспільство.

§9. Розкольники української революції

Політична культура українського соціалізму ґрунтувалася на переконанні, що трудящі різних націй не можуть воювати один з одним. Радикальні українські соціалісти дивились на відносини з «буржуазними» державами, спроби припинити хаос захоплення земель селянськими самосудами, самозахист держави проти російських червоноґвардійців як на зраду революції. Спочатку в УПСР, а згодом в УСДРП відбулися розколи, де ліві фракції — боротьбисти та укапісти — приймали «радянську платформу», тобто ідею створення незалежної української радянської республіки з власною червоною армією, українською культурою й під керівництвом українських радикальних соціалістів. Були й серед самих більшовиків такі постаті, як Василь Шахрай, Ґеорґ Лапчинський, які сприйняли подібні погляди. І боротьбисти, і укапісти в 1920 р. марно зверталися до Комінтерну з довгими меморандумами. Вони ставили за мету створення в Україні абсолютно такої ж системи радянської влади, яка нібито існувала в Росії і яка має бути в найтіснішому альянсі з Росією Леніна.

Ленін тим часом прекрасно усвідомлював, що з українськими комуністами, якби їм вдалося створити власну червону армію, треба було б рахуватися, час від часу вести переговори й іти на певні компроміси (що для нього було найгіршим). Більше того: це призвело б до демаркації кордонів, які не можуть не перешкодити «проґресивному» процесові асиміляції інших народів (як, наприклад, і насамперед — українців) «старшим братом».

Під час українських визвольних змагань боротьбисти (колишні члени УПСР, які мали значний вплив в українському селі) пішли на все в ім’я співпраці з більшовиками, водночас прагнучи переконати своїх «товаришів» у помилковості більшовицького ставлення до українського села, що залишилося без права на будь-яке представництво у фактично російськомовній державі, державі, що 1919 р. організувала одну раду в Києві і оголосила себе владою Рад. Після переговорів у 1920 р. боротьбисти відмовилися від вимоги окремої української армії і погодилися на «злиття» з КП(б)У. Тоді ж до ЦК були допущені два боротьбистські лідери — Василь Еллан-Блакитний і Олександр Шумський. Ленін сам розцінив нейтралізацію боротьбистів як незалежної політичної сили, як «перемогу, варту кількох добрих битв» ³⁴.

Укапісти (Українська комуністична партія, кілька сотень членів, переважно колишні соціал-демократи) існували як напівлеґальна опозиція під безнастанною опікою ДПУ. І у своїх поглядах вони були близькі до боротьбистів.

Більшовики прийняли спочатку рішення іґнорувати їхню діяльність і ні в яку полеміку з ними не вступати, а 30 липня 1924 р. з’явилася секретна постанова ЦК КП(б)У «Справа Катеринославської УКП»: «а) Вважати недоцільною організацію політичного процесу; б) Дати директиву ДПУ найбільш активні елементи вислати поза межі України, узгодивши з секретарем ЦК» ³⁵. В атмосфері зростаючих репресій у серпні 1924 р. укапісти ще раз звернулися до Комінтерну з заявою. 13 листопада того ж року політбюро ЦК КП(б)У приймає постанову:

«Про УКП (Українську Комуністичну партію)

1. Відхилити пропозиції про спільну роботу з УКП.

2. Визнати, що УКП підійшла до моменту, коли справді комуністичні елементи повинні порвати з націоналістичними.

3. Взяти курс на самоліквідацію УКП з входженням до КПУ, або на розкол з тим, щоб відокремити комуніст(ичні) елементи від націоналістичних.

Квірінґ» ³⁶

Як виконувалася ця постанова, чітко видно з офіційного звернення укапістів до Комінтерну, де вказувалося на «надзвичайне загострення репресій, які обрушилися на нашу партію, особливо за останній час, котрі знайшли своє вираження у висилках в Сибір та інші місця Росії, масових арештах, які призвели до 9-денного голодування групи наших товаришів, викидання з роботи, безшабашної травлі нас у пресі і т.д.» ³⁷.

17 грудня 1924 р. відбулося спеціальне засідання Виконкому Комінтерну, де були представники від УКП і так званої лівої фракції, ще у 1923 році виключеної з УКП і фактично організованої ДПУ. Микола Скрипник виступав з офіційної позиції КПУ, він звинуватив укапістів у антиросійській пропаґанді і в тому, що вони приховані петлюрівці. Представники лівої фракції фактично солідаризувалися зі Скрипником. Андрій Річицький — останній голова УКП — звинуватив ліву фракцію у провокаторстві і прислужуванні ДПУ. Він намагався продемонструвати свою лояльність до радянської влади і комуністичних ідеалів.

На цьому ж засіданні колишній боротьбист, теперішній Нарком освіти УСРР Олександр Шумський, той самий, котрий п’ять років перед тим вимагав створення окремої української червоної армії, пояснив заборону комуністичної програми УКП тим, що ті висунули вимогу української армії:

Доки ви не розросталися, були маленькою портативною партією в два-три десятки чоловік, ми вас не зачіпали, але коли ви йдете в маси і починаєте їх організовувати проти нас, то тут вже вибачте, ми не можемо більше залишатися глядачами. Так, наприклад, для протесту проти арешту ваших членів за розклад Червоної армії ви зібрали серед робітників 12 підписів, а в селі 350–400. (Річицький: «Серед робітників — декілька тисяч») ³⁸.

Виступ Шумського — це яскравий вияв насаджуваної в партії більшовицької політичної культури. Щоб стати більшовиком, треба було будь-якої миті бути готовим виступати проти всього, за що ти стояв раніше, і проти всіх, хто колись був твоїм соратником чи однодумцем. Це називалося марксистсько-ленінською діалектикою, партійною дисципліною. Так само, як Шумський, на засіданні Виконкому Комінтерну виступив проти власної ж ідеї української армії, через два роки сам Річицький виступить проти економічних ідей Михайла Волобуєва, авторство яких належало самому Річицькому.

В Комінтерні укапістів було звинувачено в націоналізмі, дрібнобуржуазності, контрреволюційності, зраді інтересів робітничого класу, їхні вимоги вступу до Комінтерну оголошено провокаційними, такими, що розходяться з поглядами і статутом Комінтерну, оскільки кожна країна тут повинна бути представлена тільки однією секцією. Україну ж як окрему країну розглядати ніхто не збирався. Було прийнято рішення розпустити «ліву фракцію» та УКП і утворити спільну комісію для прийому їхніх членів до КП(б)У. У січні 1925 р. УКП офіційно розпустилася, «ліва фракція» розпустилася в березні того ж року ³⁹. Укапісти були завжди дуже малочисельними і ніколи не становили ніякої загрози для більшовиків. Навпаки: після 1919 р. вони всіляко демонстрували їм свою вірнопідданість. Та це не врятувало їх від організаційного, а згодом — і фізичного винищення.

§10. «Модельна радянська республіка»

СРСР постав як декларований союз рівноправних держав, у якому за кожною з республік зберігалося право виходу з Союзу, достатній простір для господарської самодіяльності і самостійність розвитку національно-культурного будівництва. Та вже в ідеологічній дискусії, яка розгорнулася на VII з’їзді Рад України і постанові цього з’їзду «Про основи Конституції Союзу Соціалістичних Радянських Республік», було закладено ґрунт для можливого поглинання економічного, політичного, культурного просторів України Москвою.

Врешті, весь характер більшовицької політики в Україні і щодо України свідчив, що, плануючи масштабні дії з трансформації цілого суспільства, більшовицькі лідери не збиралися зупинятися ні перед якими бар’єрами, у тому числі (а можливо, й насамперед) і національними. Не можна сказати, що для всіх без винятку членів КП(б)У національні інтереси України були химерою, але у вирішальні моменти вони, як правовірні члени своєї партії, побудованої на жорсткому централізмі, слухняно виконували вказівки центру, послуговуючись догмами про неминучість революції у світовому масштабі і майбутню світову комуністичну спільноту, центром якої має бути, звісно, Москва, Росія.

Так, на цьому з’їзді М.Фрунзе у своїй доповіді, головною тезою якої була рівноправність, все ж назвав Росію «нашою старшою сестрою»; Микола Скрипник «українських націоналістів», які мріють про самостійність України, — «вузькими і туполобими»; ще далі пішов В.Затонський, оголосивши «шовіністами і зрадниками робітничого класу» тих членів Центральної Ради, які голосували за прийняття Четвертого Універсалу і проголошення самостійності України. На закиди іноземних спостерігачів про несправжню самостійність націй і фіктивність республік Е.Квірінґ відреаґував звинуваченням в організації бандитського руху в Україні. Схема була закладена самим Леніним — у більшовицькій партії навіть за незначне інакодумство потрапляли до розряду ворогів народу. Таким чином стало можливим прийняття постанови, де велетенський комплекс повноважень нібито добровільно делеґувався центру.

Москва прибирала до своїх рук міжнародні відносини, питання кордонів, війни і миру, державних кредитів і міжнародних угод, усю систему зовнішньої та внутрішньої торгівлі, планування народного господарства і укладення концесійних угод, транспорт, поштово-телеграфну службу, збройні сили, бюджет, грошову і кредитні системи, системи місцевих загальносоюзних і загальнореспубліканських податків, встановлення правил землеустрою, землекористування, а також користування надрами, лісами і водами по всій території СРСР, контроль над переселеннями, судами, виконанням громадянського та цивільного законодавства, встановлення основних законів про працю, освіту, охорону здоров’я, систему мір і ваги, статистику, стосунки з іноземцями. Але що найголовніше — центр отримав право відміни постанов республіканських з’їздів Рад, центральних виконавчих комітетів і рад народних комісарів союзних республік. Останнє положення особливо важливе, тому що являє собою абсолютний юридичний нонсенс. Яким же чином республіка зможе реалізувати своє нібито право вільного виходу з союзу, коли центральні органи можуть відмінити будь-яке рішення центральних республіканських органів і з’їздів, якщо вони порушують союзну угоду?

Фундатори новітньої української державності під крилом Москви не замислювалися над цими питаннями. Вони вірили, що досить задекларувати рівноправність народів — і замовкнуть голоси шовіністів, україножерів. Засліплені марксистськими догмами, вони не усвідомлювали, що, оголошуючи зрадниками і ворогами народу всіх борців за самостійність і незалежність України, вони оголошують похід не лише проти історії нації, а й проти основних її підвалин — традицій, культури, духовності.

Фактично з часу знищення багатопартійності і встановлення партійної монополії більшовиків в Україні розпочався новий етап національного комунізму, складний й драматичний. Треба відзначити, що, незважаючи на встановлення радянської влади на всій території України, все ж вона не була і не могла бути стабільною. Просто відмінити Україну, проголосивши її знову кількома губерніями, було неможливо. Внаслідок національно-визвольних змагань з’явилися національні інститути в галузі культури, управління, економіки і т.ін. Селяни почали звикати, що до них звертаються українською мовою.

Після офіційного закінчення громадянської війни в Україні існувало багато повстанських груп, що складалися з українських селян, які не могли сприйняти чужу владу. Була загроза безконечних збройних конфліктів і масових бунтів. На відміну від Росії, в Україні комбіди не були ліквідовані, а просто перейменовані у комітети незаможних селян, переважно з люмпенізованих міських елементів ⁴⁰.

По суті, щоб заспокоїти селян, була прийнята політика українізації. Це був великий крок за межі формальної рівності російської та української мов і проведення натомість, за словами В.Затонського, активної політики сприяння розвиткові української культури, українізації партії та апарату і дерусифікації зросійщених українців ⁴¹.

Спочатку українізація була фактично лише справою культури. Лідери КП(б)У дуже важко її сприймали. Багатьом, як Дмитрові Лебедю, здавалося, що стати на бік українського села перед культурно більш розвиненим російським містом — це крок назад ⁴². Скрипник постійно ставив тавро носіїв небезпечної теорії «боротьби двох культур» на своїх політичних опонентів.

Фактично одразу після XII з’їзду ВКП(б) у партії гостро постало питання влади. Перший секретар ЦК КП(б)У Е.Квірінґ був, м’яко кажучи, не найбільший прихильник такої політики, проте як вірнопідданий більшовик він поставив свій підпис під декретами 22 червня про українізацію партії, згідно з якими через рік партійці і державні службовці мали говорити українською мовою. Проте Квірінґ дуже швидко відступив. На VIII конференції КП(б)У він утримався від прояву своєї позиції, але було ясно, що він проти такої політики. У 1925 році на його місце було поставлено «великого українізатора» Лазаря Кагановича...

Прийняття політики українізації збіглося в часі з проголошенням нової економічної політики, завдяки якій дрібний товаровиробник дістав відносну самостійність. неп став ґрунтом, на якому розвивалося українське культурне відродження, ідеологічними провідниками якого були українські національні комуністи. Українізація (й коренізація взагалі) — останній крок «внутрішньої Брест-Литовської угоди», яка почалася з прийняття непу у 1921 р. У цьому сенсі національна політика була реакцією на селянську проблему, а також інструментом внутрішньопартійної боротьби, яка саме в той час розгорялася в партії за владу над партією і державою.

Однак політика українізації мала два зовсім непередбачені наслідки. Вона швидко дійшла до пункту, коли національне питання почало швидко переростати селянське питання і в кінцевому своєму підсумку приводило до політичної самодіяльності України як держави. По-перше, сприяння українській мові та культурі в місті й партійно-державному апараті створило неселянські центри підтримки українських національних прагнень. З 1926 р. по 1932 р. пропорція українців у індустріальному пролетаріаті зросла з 41% до 53%. На початку 1933 р., тобто напередодні краху українізації, 88% усіх заводських багатотиражок в Україні друкувалися лише українською мовою. Це означало, що національне питання в Україні переростає старі межі питання селянського та стає питанням розвитку продуктивних сил національних республік і їх індустріалізації.

По-друге, українізація дала леґітимність національній самодіяльності українських комуністів. Так званий національний комунізм Шумського, Хвильового, Волобуєва, Скрипника становив лише частину цієї самодіяльності. У той час, коли багато країн Європи не визнавали прав національних меншин, навіть у Галичині різко зростала полонізація, поява в Україні українських книг, шкіл, інститутів створила ілюзію її еволюції до справжньої національної державності. Українізація переконала чимало українських діячів, особливо в еміґрації, що радянська Україна є останньою надією створити справжню державність, а тому видавалася безглуздям опозиція до неї, особливо коли селянські заворушення почали затухати. Один за одним в Україну почали повертатися такі діячі, як Тютюнник, Грушевський, Чечель. В 1924 р. у «Вістях ВУЦВК» була опублікована «Відозва до української радянської інтеліґенції та всього радянського суспільства», де 66 відомих українських інтеліґентів, серед них Микола Чечель, Павло Христюк та Микола Шраг — колишні кабінетні міністри при Петлюрі й Грушевському, задекларували своє схвалення політики українізації та заявили про свою лояльність до радянського уряду ⁴³.

§11. Сталінський варіант пролетарського інтернаціоналізму

«Поки є держава — нема свободи. Коли буде свобода — не буде держави». У цьому ленінському висловлюванні, яке тривалий час претендувало на абсолютну істину, не було б нічого на позір страхітливого, коли б не більшовицька традиція зводити думку в догму — абсолютистський постулат. Сталінське прочитання цього мимохідь кинутого висловлювання цілком у дусі цієї традиції: поки є держава — нема ніякої свободи. Тенденція центру до зосередження і концентрації влади, започаткована ще Леніним, після розгрому троцькістсько-зінов’євської опозиції стрімко наростала. Політична монополія на істину породила нетерпимість до будь-яких виявів інакомислення. Сталін, ствердивши режим особистої влади, перестав удавати, що національне питання для нього є питанням ствердження принципів пролетарського інтернаціоналізму.

Політика коренізації і непу дала можливість заспокоїти реґіони СРСР. Мілітаризація партії сприяла перетворенню її на слухняний апарат не лише державного управління, а й маніпулювання та управління людською психікою, оскільки саме партія (яка, за образним висловлюванням анґлійського дослідника Едварда Карра, проковтнула державу, а потім була проковтнута державою) ⁴⁴ підім’яла під себе, взяла під тотальний контроль пресу, інтелектуальну сферу. Мілітаризація громадської думки, прищеплення суспільству страху перед справжніми та здебільшого вигаданими ворогами, всі оті нескінченні «фронти» — культурні, ідеологічні, історичні, мовознавчі, хлібозаготівельні тощо, «бої» — з глитаями, прибічниками глитаїв, куркулями, підкуркульниками, націоналістами, шкідниками, шпигунами, терористами, фашистами, ворогами народу активно творили в свідомості громадян альтернативну дійсність.

Втім, у всій цій нібито веремії безглуздя чітко проглядалися певна логіка і мета.

10 лютого 1929 р. в газеті «Правда» з’явилася стаття Горіна про книгу академіка, завідувача кафедри історії Всеукраїнського інституту марксизму-ленінізму Матвія Яворського «Історія України в стислому вигляді». Проти одного з найближчих сподвижників Миколи Скрипника було висунуто звинувачення в тому, що він розглядає історію України як окремий історичний процес. Непрямо кампанія проти Яворського (і його політичне, а згодом фізичне знищення) своїм вістрям була спрямована проти політики українізації та її головного провідника Миколи Скрипника. Скрипник як голова Українського інституту марксизму-ленінізму (УІМЛ) зміг відвести від себе удар, надрукувавши статтю «Помилки та виправлення академіка Яворського». Одночасно була піднята у пресі кампанія проти завідувача кафедри філософії Юринця. Скрипник виступив у пресі з критикою і Юринця, та врятувати свій інститут не зміг. У червні 1931 р. ЦК КП(б)У прийняв резолюцію, в якій звинуватив УІМЛ у націоналістичних ухилах і створив замість нього Всеукраїнську Асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). Це означало, що Скрипник утратив трибуну, з якої міг відстоювати свої погляди.

У 1930 р. на процесі СВУ, інспірованому ДПУ, було викрито «шкідництво» мовознавців, які брали активну участь у складанні українського правопису. Наприкінці 1930 р. — ліквідація «Пролітфронту», журналу, де працював Хвильовий та його сподвижники, яких підтримував Скрипник. Отже, коло замкнулося. Сталін готує генеральний наступ на Україну, війну проти селянства та української інтеліґенції з метою зламати елементи самодіяльності України. У 1931 р. з’являється рішення ВКП(б) про роботу шкіл, який дав імпульс до уніфікації шкільної освіти. У 1932 р. підпорядковують Москві вищі навчальні заклади. У липні того ж року Скрипник виступає на III Всеукраїнській конференції. Це був мужній крок проти політики виголоджування українського села.

28 лютого 1933 р. Скрипника увільняють з посади наркомоса і призначають головою держплану республіки. З березня Москва починає кампанію проти націоналістичних ухилів в Україні та Білорусії. У кінці квітня 1933 р. ЦК збирає Всеукраїнську партконференцію і виносить на обговорення питання національної політики. Дуже скоро XII з’їзд КП(б)У проголосить, що, може, в когось і є проблеми з російським шовінізмом, але в Україні найголовнішим ворогом був і залишається український буржуазний націоналізм. Україна вступила в затяжну і трагічну фазу тотальної русифікації, коли перехід на російську мову означав демонстрацію політичної благонадійності і лояльності до режиму.

1 Українські політичні партії кінця XIX — початку XX століття. Програмові і довідкові матеріали.—К., 1993.—С.63.

2 Равич-Черкасский М. История Коммунистической партии (б-ов) Украины.—Харків, 1923.—С.189.

3 Ленін В.І. Повне зібрання творів.—Т.12.—С.449.

4 Там само.—Т.12.—С.218.

5 Див. Kravchenko Bohdan. Social Change and National Consciousness in Twentieth-Century Ukraine.—London, 1985.—Р.1-45

6 Шевельов Юрій. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900—1941).—Мюнхен, 1987.—С.17-18.

7 Українська хата.—1909.—№7–8.—С.383.

8 Революция и национальный вопрос в России и СССР в XX веке.—М., 1930.—Т.3.—С.157-158.

9 Цит. за: Сохань Павло. Б.Д.Грінченко – М.П.Драгоманов: Діалоги про українську національну справу..—К., 1994.—С.7.

10 З починів українського соціялістичного руху: Мих.Драгоманов і женевський соціялістичний гурток.—Відень, 1922.—С.151-153.

11 Лисяк-Рудницький Іван. Історичні есе.—К., 1994.—Т.1.—С.301-302.

12 Рубач М.А. Федералистические теории в истории России.—В кн.: Русская историческая литература в классовом освещении.—М., 1930.—Т.2.—С.10.

13 Драгоманов М. Малоруський інтернаціоналізм.—У кн.: З починів українського соціялістичного руху.—С.163.

14 З починів українського соціялістичного руху.—С.128.

15 Himka John-Paul. Socialism in Galicia: The Emergence of Polish Social Democracy and Ukrainian Radicalism, 1860—1890.—Cambridge, MA, 1983.—Р. 112, 118, 167.

16 Там само.—С.169. Він же.—Young Radicals and Independent Statehood: The Idea of a Ukrainian Nation-State, 1890—1895//Slavic Review, XL:2, 1982.—C.219-235.

17 Дорошенко. Д. З історії української політичної думки з часів Світової війни.—Прага, 1936.—С.76-77.

18 Там само.—С.95.

19 Там само.—С.79-80.

20 Kravchenko. Вказ. праця.—С.56. Про ЦУКК за часів революції див.: Марочко В.І. Українська селянська кооперація: історико-теоретичний аспект (1861–1929 рр.). —К., 1995.—С.46-83.

21 Про УПСР див.: Животко Арк. До історії Укр. Партії Соціялістів Революціонерів//Вільна Спілка: Неперіодичний орган УПСР.—№3.—1927—1929.—С.128-132. Христюк Павло. Замітки і матеріяли до історії української революції, 1917—1920 рр.—Відень, 1921—1922.—Т.1.—С.35-125. Borys Jurys. Political Parties in Ukraine/The Ukraine: 1917-1921: A Study in Revolution. Cambridge, MA, 1977. —Р.135.

22 Робітнича газета.—29 листопада 1917.

23 Українські політичні партії кінця XIX — початку XX століття. Програмові і довідкові матеріали.—К., 1993.—С.123.

24 Тут і вище аналізується стаття «Підстави Великої України», яка, на наш погляд, найбільш показова щодо поглядів Грушевського на майбутнє України як держави.—У кн.: Грушевський Михайло. На порозі нової України: статті і джерельні матеріяли. — Нью-Йорк, 1992.—С.39-56.

25 Грушевський Михайло. Новий поділ України.—Там само.—С.99-103.

26 «Якої ми хочемо автономії і федерації». - У кн.: Грушевський Михайло. Bибрані праці.—Нью-Йорк, 1960.—С.142-149.

27 Христюк Павло. Вказ. праця.—Т.2.—С.51.

28 Там само.—С.55.

29 Великий українець: матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського.—К., 1992.—С.270-273.

30 Винниченко Володимир. Відродження нації - Київ-Відень, 1920.—Т.3.—С.352.

31 Див.: Davis Horace B. Nationalism and Socialism: Marxist and Labor Theories of Nationalism to 1917. - New York — London, 1967.—Р.149-163.

32 Див.: Гольдельман Соломон. Жидівська національна автономія на Україні (1917—1920 рр.).—Мюнхен, 1963.

33 Большевисткие организации Украины в период становления и укрепления советской власти. — К, 1962. — С.419; Христюк П. Вказ. праця. — Т.4. — С.32; Куличенко М.І. Борьба Коммунистической партии за решение национального вопроса. — Харьков, 1966. — С.231.

34 Ленін В.І. ПЗТ. — Т.40. — С.254.

35 Как и почему Исполком Коминтерна распустил У.К.П.—Харьков, 1925.—С.36.

36 З архівів ВУЧВК — ГПУ — НКВД—КГБ. — 1994. — №1.

37 Как и почему Исполком Коминтерна распустил У.К.П. — С.121

38 Там само. — С.94.

39 Галаган М. Ліквідація У.К.П. // Нова Україна.—1925.—№4.—С.26– 38; Вісті ВУЦВК. — 14–15.III.1925

40 Kravchenko B. Op. cit. — P.65.

41 Затонський В. Національна проблема на Україні.—Харків,1927.—С.3-4.

42 Гирчак Е.Ф. На два фронта в борьбе с национализмом. — М., Л., 1930. — С.20.

43 Вісти ВУЦВК. — 18.V.1924.

44 Карр Э. История Советской России.—Москва, 1990.—Кн.1.— C.313.