Державотворення: шляхи леґітимації

Суперечність між уже здійсненою й навіть політично виоформленою дією, з одного боку, та її соціально-правовим закріпленням у вигляді стабільного суспільного ладу, політичного режиму — з другого, є однією з найістотніших ознак так званих перехідних періодів. Цей час суспільно-політичних трансформацій являє собою констеляцію безлічі суперечок між неузаконеним новим та юридично і морально вмираючим старим, зіткнення різних світоглядних устремлінь, групових та корпоративних домагань, добу загальноправової невизначеності — жадане середовище для суспільно активних осіб, не виключаючи й авантюрний тип людини на всіх поверхах скаламученого життя. Проте й у добу соціально-політичної невизначеності певна «дезорганізована організація» суспільства не зникає; життя триває; форми спільності руйнуються й творяться; з куряви, що її здіймає обвал імперської будівлі, поступово вимальовуються непевні контури нової суспільної організації.

Образ трансформованого суспільно-політичного ладу якраз і залежить від процесів, які тільки й утримують суспільство від остаточного саморуйнування, правового «безмежжя», безладдя та хаосу в перехідний період та які визначають майбутню соціально-культурну форму: це процеси леґітимації.

§1. Проблема леґітимації

В сучасній соціальній та політичній філософії поняття леґітимності означає, що існують достатні арґументи на користь вимоги визнавати певний політичний режим як добрий та справедливий. Леґітимний лад — це такий суспільно-політичний устрій, що заслуговує на визнання. Леґітимація як дія і є процесом визнання загальноприйнятності тієї чи тієї політичної організації суспільства ¹.

У практиці посткомуністичного повсякдення термін «леґітимація» найчастіше вживається у його обмеженому вузькою прагматикою сенсі — як означення політичних повноважень діючого політика, як «законність» його претензій на політичну владу.

У такому сенсі леґітимність означає лише законність політичних дій можновладців, а також політичної влади в цілому. Але проблема леґітимації насамперед пов’язана з питаннями збереження чи руйнації тієї чи тієї форми суспільного устрою, а відтак — глибшими, ніж політичні перетворення, змінами у колективній ідентичності людей.

Леґітимація — це складний процес збирання суспільства на основі спільних цінностей та водночас доведення здатності реалізовувати колективну ідентичність з боку політичної організації суспільства, надто ж у ситуації, коли створюються нові держави та соціальні інститути. А саме таку ситуацію ми маємо в сьогоденній Україні.

 В точному сенсі слова тільки політичні режими можуть набувати та втрачати леґітимність. Тільки політичні форми організації суспільства — держава насамперед — вимагають леґітимації ². Це особливо наочно виявляється у періоди соціальних перетворень.

 Державна влада як така не здатна, зазвичай, сама по собі встановлювати колективну ідентичність суспільства; не спроможна вона також сама по собі здійснювати соціальну інтеґрацію на ґрунті колективних цінностей, що їй принципово непідвладні ³. Це досить важко сприйняти нам після десятиліть панування державної ідеології, державного насильницького — тоталітарного — насаджування штучної системи суспільної ідентичності («радянської людини»). Це допомагає якнайкраще зрозуміти історичний крах неприродних цінностей комунізму, що роками нав’язувалися «зверху» тортурами та брехнею.

Комуністичний режим ніколи не був справді леґітимним. Адже він завжди нехтував цінностями, що їх природно-історично виробляють людські спільноти в своєму співжитті та на яких ґрунтуються форми суспільної інтеґрації, в тому числі етноси та нації. Марксизм тяжів до того, що можна назвати зверхністю більшовицької самолеґітимації влади: його ідеологія ґрунтувалася на можливості революційного владного самоствердження, самодіяльності, кажучи словами Маркса.

Будь-яка політична організація суспільства потребує вільного та максимального визнання на ґрунті вже визнаних спільнотою цінностей та форм колективного співжиття. Але леґітимація як процес у свою чергу вимагає певних умов, головна з яких — умова публічності, оприлюдненості. Леґітимація — це розгорнутий у часі політичний дискурс — процес розповсюдження, обговорення, обдумування, врешті-решт доведення колективної правильності та прийнятності соціально-правових норм, що їх здебільшого стихійно встановлюють нові політики. Тому ще говорять про леґітимаційний потенціал політичного дискурсу ⁴. Леґітимаційний потенціал — це засади та мотиви, що можуть бути мобілізовані для публічного доведення леґітимності політики, мають соціальну силу утворювати консенсус — найважливішу умову леґітимації.

В умовах посткомунізму леґітимація являє собою проблему в кількох найважливіших сенсах. По-перше, йдеться про історичне повернення до практики леґітимації після майже столітнього панування нелеґітимної — самолеґітимної — влади. По-друге, йдеться про штучне визначення (за допомогою цілеспрямованої пропаґанди, спланованої ідеологічної дії) тієї системи цінностей, що мають складатися природно-історично (в культурі, традиціях, мові, звичаєвому бутті тощо) та які утворюють леґітимаційне підґрунтя та леґітимаційний потенціал нової політичної системи. По-третє, посткомунізм як стан «після комуністичного суспільства» може реально опертися лише на попередні традиції та навички псевдолеґітимного політичного владарювання. Йдеться про наявний у суспільстві леґітимаційний потенціал — ті ідеологічні побудови, рівень саморозуміння особи, загальні цінності, що є життєвим конґломератом найрізноманітніших засад леґітимації посткомуністичної влади та новітнього політичного режиму. Придивимось до них уважніше.

§2. Ідеологія і утопія в посткомуністичних трансформаціях

Загальниками, ба навіть ходовими кліше політичного дискурсу, у посткомуністичну добу стали твердження щодо існування ідеологічного вакууму, браку альтернативи реформам, спрямованим на створення ринкової економіки, а також потреби тієї чи тієї форми авторитарної влади задля здійснення цих реформ. Усі три кліше пов’язані між собою особливою логікою, основи якої вироблялися впродовж усієї тоталітарної доби в історії радянської імперії.

Коли сьогодні говорять про ідеологічний вакуум, то мають на увазі зовсім не брак множини певних уявлень, що постають спонтанно і складають те, що прийнято називати суспільною свідомістю. Йдеться передовсім про втрачання панівного становища, що його завжди уможливлює «колективна несвідомість», коли вся поведінка людини спрямована до єдиного центру й має афірмативний, або, іншими словами, — суто стверджувальний характер. За всієї його шизоїдності у період, який можна визначити як «осінь тоталітаризму», найважливіші вчинки, пов’язані з соціальним вибором, супроводжувалися відсутністю саморефлексії.

Наведемо приклад. Кожний крок у кар’єрі партійного чи комсомольського функціонера вимагав дотримання особливого ритуалу, незалежно від того, яку оцінку мала в особистій свідомості певна марксистська догма або марксистська ідеологія в цілому. Таким чином, здійснювалось магічне дійство, тобто зміна соціального статусу за допомогою виголошення заповітних слів. І саме цей процес вельми неточно означається сьогодні через поняття «ідеологічний вакуум». За зростаючої потреби в стрункій політичній доктрині для обґрунтування й леґітимації влади у посткомуністичну добу можливість створення такої доктрини дорівнює нулеві.

Ось чому магія сягає граничних показників у детерміністській формулі безальтернативності реформ. Парадоксально, що в цій формулі влада намагається говорити мовою утопії і одночасно перестає говорити нею. Початок цьому парадоксові поклав свого часу Хрущов, коли календарно точно визначив дату побудови комунізму й у такий спосіб перевів реґулятивний (репресивний за суттю) ідеал у площину конкретного історичного часу. Утопічний пафос цієї формули помітний передовсім у припущенні, нібито людина завжди і всюди діє відповідно до своїх економічних інтересів. Звідси, скажімо, випливає й сліпа віра у ймовірність появи підприємця, готового завжди і всюди дотримуватись принципів формальної раціональності, за визначенням Макса Вебера, цієї ментальної засади західної ділової кооперації. Новітня ринкова ідеологія, таким чином, ніби відтворює утопічне підґрунтя й використовує магічний інструментарій ідеології комуністичної, яка поступово набирає силу у масовій свідомості як мрія про «втрачений рай», або «золотий вік». Засобами магії стають і сюжети, засвоєні з марксистських прописів. До них слід віднести тезу про первісне нагромадження, яке, мовляв, неодмінно супроводжується спалахом злочинності.

Тим часом поза увагою сумлінних слухачів колишньої марксистської гуманітарної бурси залишаються дуже істотні складові економічної історії. А саме — існування системи приватної власності (у вигляді мануфактур, землі, банківського капіталу) задовго до того, як відбувся вигаданий і абсолютизований Марксом стрибок у нову економічну формацію. Достатньо пригадати, що іще у XIII столітті орден тамплієрів фінансував будівництво соборів, надаючи позики європейським монархам. Цьому орденові належить також першість у започаткуванні європейської банківської традиції, зокрема, в упровадженні фінансового поручництва, чеків та акредитивів.

Детермінізм формули безальтернативності реформ викликає із небуття ще один бовван комуністичної утопії — культ жертовності і великого терпіння. Цей культ був органічно функціональним, коли йшлось про два-три роки так званого переходу, і є абсурдним за умов, коли стан переходу оголошується майже безконечним, принаймні обмеженим життям одного-двох поколінь. Комуністична влада, організована у «жрецькій державі», формально проголошувала самопожертву жерців-секретарів. Тим самим вона ніби утверджувала право на володіння секретами індивіда, право на вторгнення у його особисте та навіть інтимне життя заради «спасіння стада». Нинішній адміністративний істеблішмент вже не може використати цю техніку влади, проте не може виробити й нової, яка б виходила за межі інерції й апаратного прагматизму. Річ у тім, що зазвичай для здійснення влади необхідна ціла мережа стабільних структур, тобто структур, які функціонують без упину.

За умов тоталітаризму кожна така структура співвідносилась із символічним локусом утопії. Зокрема, держплан був прив’язаний до розподільної релігії й міфології справедливості незалежно від того, чи усвідомлювався цей зв’язок тим чи тим виконавцем. Позбавлена утопічного фундаменту влада опинилась у полоні чистої форми. Не випадково, що у сучасному політичному жарґоні вкорінюється поняття владної вертикалі, тобто суто геометричного еквіваленту владних структур. Отож зрозуміло, чому тим чи іншим способом, наче фантом, у засобах масової інформації постає рятівний образ, сказати б, проґресивного авторитаризму. Своєю популярністю цей образ зобов’язаний не в останню чергу недолугому перебудовному просвітництву.

Іще наприкінці перебудови з легкої руки московського публіциста Ігоря Клямкіна було розхитано неґативний образ чилійського диктатора Піночета. З певним запізненням московські публіцистичні фантазії знайшли благодатний ґрунт в Україні. До найвищих чеснот генерала зараховувалась економічна стабілізація в Чилі.

Втім, якщо навіть не брати до уваги химерні комбінації політичного процесу в цій країні й відмовитися від аналізу реальних геополітичних чинників такої стабілізації, то слід завжди пам’ятати про ціну, яку заплатили чилійці за неї. А це — десятки тисяч життів (зрозуміло, масштаби репресій неспівмірні з «досягненнями» радянського тоталітаризму). Варто зауважити, що cаме гальмування диктатурою процесів приватизації у Чилі, а отже й динамічного економічного розвитку наприкінці 80-х, примусило ділову еліту цієї країни зажадати й домогтись ліквідації військового режиму.

Образ проґресивного авторитаризму зорієнтований насамперед на відшкодування втрачених після серпня 1991 року дисциплінарних механізмів влади. Через те такими звабливими постають близькоспоріднені парадигми державного устрою.

Симптоматичним є й те, що й досі жодна із згаданих на початку ідей не набула свого ефективного продовження. Проте спроби рухатись саме у межах зазначеної тріади тривають. До таких спроб, без сумніву, слід віднести пошуки універсальної ідеології або «української ідеї», періодично відновлювані «держзамовлення», що виходять із президентського оточення. Навряд чи хтось із шукачів замислювався над тим, що саме поняття національної ідеї було вироблене російською релігійно‑філософською думкою, а згодом перетворене на головний структурний елемент так званої ідеократії євразійства.

Прагнення створити універсальну ідеологію, по суті, являє собою зразок політичного радикалізму, ідеалом якого є утопія цілісності соціальних трансформацій. Інститути представницької демократії для нього — це суто штучні утворення. Саме тому форми так званої прямої демократії (референдум, зокрема) постають у вигляді природного і уявно ефективного засобу леґітимації цієї критики ⁵. За такої ситуації явну перевагу отримує реанімована комуністична ідеологія попри будь-які інтелектуальні якості її сучасних носіїв — «повноважних представників народного страждання», ідеологія помножена на макіавеллістську техніку використання парламентаризму, детально вироблену колись Леніним.

Соціалізм, як влучно підмітив Ніцше, завжди з’являється поблизу над міру розвиненої влади, таємно готуючись до терору чи вбиваючи у голову напівосвічених мас, наче цвях, слово «справедливість», аби остаточно позбавити їх розуму... й навіяти їм добру вість для тої злої гри, яку вони мають розіграти. «Соціалізм може послужити й тому, щоб особливо брутально й вражаюче переконати у небезпеці нагромадження державної влади й у цьому сенсі прищепити недовіру до держави взагалі. Коли його хрипкий голос приєднується до бойового кличу «якомога більше держави», то спершу цей клич стає гучнішим, ніж будь-коли, але незабаром із ще більшою силою долинає й протилежний клич — «якомога менше держави» ⁶.

Перефразувавши діалектику Ніцше, можна сказати, що чим більше лунає клич створення нової ідеології, тим швидше напівосвічені маси йдуть в обійми соціалізму й тим нагальнішою стає потреба у реальних соціально-економічних реформах.

Прикметною є та обставина, що держзамовлення на нову ідеологію збігаються у часі з прискоренням так званого конституційного процесу. Це своєрідний парадокс. Адже саме Конституція має бути продуктом ідеологічної діяльності, яка іноді розпросторюється на декілька поколінь. Історія США та історія Франції дають тому найяскравіші приклади. Більш того, ця діяльність аж ніяк не була продуктом планової теми або наказу. Якщо добудувати логіку номенклатурних державницьких імпровізацій, то до цих імпровізацій слід було б додати слухняних підданих. Тим часом головна проблема полягає в іншому.

§3. Національна ідея, громадянське суспільство, політична нація

В цілому вона — ця найзагальніша проблема — має точну назву: політична організація сьогоднішнього українського суспільства. У цьому сенсі ми говоримо про шляхи формування української політичної нації. Але, на відміну від немовби очевидного сьогодні поняття нації, розмова про політичну націю залишається з різних причин скомплікованою або просто неприйнятною.

Головна з них полягає в складнощах визначення поняття політичної нації. Коли робиться наголос на політичних характеристиках національної спільноти, то йдеться насамперед про особливості національної сув’язі як політичного об’єднання людей. Політичне — похідне від політики. Проте є вкрай неточним тлумачення політики в дусі пласких й нав’язливих «мистецтва можливого» або «концентрованого виразу економіки».

Вже на самому початку свого виникнення «політика» означала бажання та вміння жити разом у «полісі». За Арістотелем, політичне співтовариство (спільнота) передбачає розподіл «почестей, майна та всього іншого, що може поділитися між співгромадянами певного державного ладу (устрою)» ⁷. Йдеться не лише про розподіл влади на рівні загального життя, а й про «мікрофізику влади» (М.Фуко) — розподіл владних повноважень на право володіння власним майном, навіть «віддаванням собі шани» з боку співгромадян, взагалі — про вміння використовувати суспільні переваги перед співвітчизниками. Інакше кажучи, поняття політичного позначало не тільки процеси розподілу влади на горішньому рівні державних інститутів та політичної еліти. Політична влада не в останню чергу ґрунтується на особистісному чи то індивідуальному самоствердженні людини у життєвому світі повсякдення. Тому політична спільнота — це суспільство, що розглядається під кутом зору «розподілу ролей, завдань, переваг чи втрат, що їх відчувають члени суспільства за умови наявності бажання жити разом й що перетворює суспільство у єдине ціле» ⁸ Сьогодні є достатні теоретичні підстави говорити про політику як про умову існування та рівночасно практику розподілу влади, владних повноважень між людьми, починаючи від рівня повсякденності й аж до складних процесів делеґування та подальшого перерозподілу влади між «вищими ешелонами» державних достойників.

З цього погляду політична нація є спільнотою, що певним способом виробила принципи, правила, процедури та ритуали розподілу влади, а проблема формування політичної нації є насамперед проблемою організації розподілу влади та владних повноважень між людьми на всіх рівнях суспільного життя.

Найбільшу оприлюдненість, переважно публіцистично-літературну, в перші роки незалежності отримала національна — українська — ідея.

Сенс національної ідеї як засади для організації (конституції, зокрема) української спільноти — досить однозначний. Він сягає визначень, що їх свого часу запропонував теоретик інтеґрального українського націоналізму Дм.Донцов. Його історичне відкриття полягало у точному визначенні політичного змісту української ідеї (так само інших «національних ідей» XX століття), а саме як владного — на засадах волі до влади, — і тут Донцов оновлює ніцшевську абетку, — унезалежнення української спільноти-нації.

Сутність «української ідеї» — за уявленнями його однодумців — у природно-історичній пов’язаності української спільноти однією волею до політичного самоутвердження. Ця колективна ідентичність, якщо перейти на мову другої половини XX століття, може подаватись, залежно від радикальності поглядів її виразників, в широкому діапазоні уявлень: як визначення національної єдності на основі духовно-кровної спільності; через твердження про спільну історичну долю, традиції, релігію; у закликах до нагального вирішення мовного питання (щодо мовної однорідності) та у вигляді риторики типу «хіба Україна не для українців?»

Реальний зміст національної ідеї полягає в дополітичному (природно-етнічному, етно-історичному) утвердженні суспільної єдності. Разом з тим справжнє політичне значення національної ідеї полягає у вирішенні проблеми леґітимації; у випадку України — узвичаєння нової, посткомуністичної влади, іншого політичного режиму.

 Політика є реальним уособленням поділу єдиного — влади — між членами суспільства та знанням про закономірності її розподілу. Національна ідея є знанням та відчуттям (свідомим переживанням) природно-культурної єдності людей. Використання образів національної ідеї в пострадянському політичному дискурсі тим часом заступає політичну організацію суспільства як таку. Йдеться про немовби заздалегідь леґітимну політичну організацію спільноти — тієї спільноти, яка ще тільки виборює право на вільне утвердження розподіленої між її членами (громадянами) влади. Така спільнота отримала — після Руссо та Великої французької революції — назву нації як народу-суверену, який передусім усвідомив свою політичну свободу і уже справедливо вирішив головну політичну проблему — проблему розподілу влади на загальнонаціональному рівні. В XIX–XX століттях національні визвольні рухи, починаючи з європейської «весни народів», український націоналізм у тому числі, додали до цього класичного розуміння нації — розуміння нації, як народу, що вивільнився з зовнішніх утисків та колоніальної залежності. Тому нація — це народ, який самовивільнився у всіх сенсах — внутрішньополітичному та, якщо завгодно, зовнішньополітичному.

Національна ідея ще не є достатньою ознакою політичної організації нації. Вона є вираженням протоправової, протополітичної — природно-історичної сув’язі людей, їхньої родової (скріпленою «ґрунтом» та «кров’ю») «організації». Звичайно, можна цим ім’ям позначати й сферу політичного — сферу розподілу влади. Але в такому разі національна ідея — не є і не може бути поняттям власне політичного шару людських взаємин. Її таїна — це таїна леґітимації певної влади. Ототожнення національної ідеї з режимом, що отримує соціально-політичну леґітимність на її основі, призводить до виникнення небезпечної ситуації його самоузаконення і загрози політичної сваволі. Однозначне політичне витлумачення національної ідеї неодмінно зумовлює наївне, спрощене на користь владників, позакритичне уявлення про їхню немовби природну леґітимність. Опертя будь-якої влади лише на «національну» ідеологію є позаправовим — тому що у цьому разі зникають зовнішні критерії оцінки, розсуду, істини. Коли акт леґітимації на ґрунті національних переживань фактично спрямований на перерозподіл влади, виникає улюблене середовище моралізаторів різних ґатунків — самочинних речників колективної ідентичності.

Колективна ідентичність усталюється природно-історично, плином звичаєвого життя. Тому апеляції до загальних цінностей національної ідеї є завжди зверненням та наверненням до звичаєвих норм співжиття або до шару моральнісних уявлень. Проте апологія моральної правди чи так званої історичної справедливості, заклики до моральної справедливості від імені цілої спільноти залишають осторонь питання політичної свободи для кожного з її членів. Не слід вважати, що вимоги політичної свободи на ґрунті демократії є вторинними у перспективному плануванні політичних кроків — від першої дії колективного вивільнення до державного забезпечення досягнень в економіці, культурі, науці, технологічного проґресу тощо. Кажуть: спочатку незалежність — потім решта. Досвід розвинутих демократичних країн доводить інше. Соціальний поступ є похідною від максимально демократичного політичного режиму.

Проте розподіл влади, як переконує тривала історія політики, не є справою «родової любові», «братерських взаємин» в етносі: це справа максимально раціоналізована, а, за Макіавеллі, скажімо, це боротьба за владне визнання, що не впадає в сентименталізм й відверто сміється з «неспротиву насильству». Тому будь-які концепції, що їхню основу складає національна ідея, — це завжди, незважаючи на сентиментально-моральні чи активістсько-вольові змісти, насправді є спробою леґітимації чиєїсь — власної або «близьких за національним духом» — політичної влади.

Прихованість, нерозуміння того, що національна ідея безпосередньо не збігається з самою політичною організацією спільноти, а є лише основою політичної леґітимації режиму влади, виявляється лише плином часу та практичним перебігом деструктивних (щодо організації суспільного життя) подій. Найвиразніше це виявилось у масовому розчаруванні вузько національно зорієнтованою державною політикою адміністрації першого президента України й особливо в швидкому перетворенні національно-демократичної еліти на неономенклатуру, в її корпоративізмі на ґрунті національної «чистоти». Не випадковим було легке «вростання» в такий самий, щоправда на інших засадах леґітимації, старий номенклатурний корпоративізм наступників Л.Кравчука. Проте, замість політичної консолідації української нації у суспільній думці спостерігається дедалі більше протиставлення національної ідеї — ідеалам громадянського суспільства.

Поняття громадянського суспільства справді має найбезпосередніший стосунок до проблеми політичної організації суспільства. Звернення до такого поняття — це дедалі більше розуміння необхідності існування у суспільстві угруповань (теоретик громадянського суспільства Геґель сказав би також — корпорацій, станів), за допомогою яких у такий спосіб об’єднані люди можуть реально впливати на організацію політичного режиму суспільства, будучи водночас максимально незалежними від влади. Громадянське суспільство — це сукупність окремих, не залежних особистостей (кожна з яких має свої власні потреби, приватний інтерес), у якій виокремлюються групи громадян на різноманітних засадах єднання, створюючи відповідні самоврядні угруповання. Осередки громадянського суспільства створюються задля захисту власних, приватних інтересів окремих — не залежних один від одного — людей, тобто громадян. Єдине, що їх пов’язує, — це необхідність дотримуватися моральних та правових норм, правові і культурні обмеження.

Сьогодні ясно, чому ідеали громадянського суспільства так різко протиставляються національній ідеї. Коли стверджують, що єдиний сенс національної ідеї полягає у творенні України для всіх громадян, України як правової держави, як загальної громадської держави, йдеться насамперед про утвердження норм та цінностей правової організації політичної сув’язі людей в кордонах України. Політичну організацію нації ототожнюють з правовими відносинами, що мають суто раціональну, універсально-формальну основу, у дотриманні якої й полягає головна функція держави, державної машини, всього корпусу державної влади. На цій основі зароджується мрійництво про правову організацію нашого дезорганізованого суспільства, про правову — некорумповану — владу, некримінальну економіку й т. ін. Але якщо вирішувати питання про найглибшу основу згуртування людей у політичну цілісність нації лише на засадах ідеї громадянського суспільства, висновки не будуть втішні. Адже сама концепція громадянського суспільства також ґрунтується на певних уявленнях про засади людського співжиття. Це визнані, тобто вже леґітимні, норми права, правові уявлення, що їх поділяє вся спільнота. Сенс наголосу на ідеалах громадянського суспільства полягає у своєрідному післяполітичному утвердженні суспільної єдності, в ототожненні політичної організації та правової спільноти — або, інакше кажучи, ототожненні політики та права.

Носії ідеї громадянського суспільства як основи української нації свідомо чи несвідомо тяжіють — у нинішніх історичних умовах — до гучних гасел державотворення, державництва. Нам потрібна, наголошуть вони, правова захищеність громадян, їхне громадське вільне самоврядування, щоб налагодити життя — економіку, політику, освіту тощо. А для цього потрібні сильна влада, сильна держава, сильний апарат, сильна адміністрація, сильне військо — сильна державна машина. Ототожнення поняття громадянського суспільства з образом політичної нації реально, в житті, веде до закріплення нею адміністративної моделі утримання української спільноти в тенетах протонаціональної єдності. У пафосі державництва збігаються погляди та інтереси виразників національної ідеї та представників політичного істеблішменту.

Не випадково нова адміністрація так багато твердить про державність та конституцію. Йдеться про немовби вже отриману леґітимність законодавчих та виконавчих дій можновладців. Саме тому горішня влада не полишає — навіть символічно — зв’язку з національною атрибутикою, що так легко вводить у приємну оману українських націонал-романтиків.

Ми бачимо, що обидві позиції, які сьогодні виокремлюються в громадській думці щодо проблеми формування української політичної нації, якщо їх брати поодинці, не є самодостатні. З одного боку, йдеться про ототожнення політичної влади з підґрунтям її ж леґітимації — з національною ідеєю. Тобто виникає позаправова ситуація самоузаконення (самосуду) корпоративних уявлень певної частини національної спільноти. З іншого боку, вже існуюча політична влада набирає надправової сили.

§4. Рятівний етатизм

Вже саме слово «держава» говорить про себе досить відверто: держати — означає утримувати разом; вона є силою, що збирає людей у єдність. Держава — це оречевлена спільність народу. Це інституційно реалізований стан співжиття у вигляді війська, міліції, звичайно ж, чиновництва, вищої бюрократії, а крім того — інститутів права, моралі, традицій тощо. Тож на яких засадах ми сьогодні зібрані в єдність? Що є основою нашої державної сув’язі, що леґітимує владне утримання нас разом у державі Україна?

Перші роки незалежності дали (від імені першої незалежної влади) свою відповідь: основою леґітимності державної влади є наша етнонаціональна єдність, наше бажання утвердитися у вигляді певної етнокультурної форми співжиття. Державність мусить бути підпорядкована реалізації національної ідеї. Закріплюється модель етнонаціональної леґітимації влади, або, спрощено, етнонаціональна модель української державності в кінці XX століття.

З погляду такої моделі держава потрібна передусім для підтримки, особливо захисту, етнонаціональної спільності від реальної загрози (ззовні і зсередини) її зникнення, розчинення в інших етнополітичних утвореннях. Держава — це втілена в інституціях сила для охорони, підтримки, реалізації національної ідеї, тобто цінностей етнонаціонального культурного співжиття. Етнонаціональна модель наголошує на такому розумінні держави, коли остання розглядається насамперед як охоронна сила. Якщо йдеться про виживання України, кажуть захисники такої моделі, то ми краще згодні жити в монархічній Україні (читай — авторитарно-неототалітарній етнодержаві), аніж у так званій загальнодемократичній Україні. Гасла сильної держави, «державності» — головні ознаки такої моделі, такого розуміння сучасних завдань української держави. Етнонаціональна модель держави робить ставку на міцну державну владу. Проте держава не тільки охороняє, але мусить ще й з’єднувати, злучати, тримати разом усіх. Як із точки зору цієї моделі українська держава утримує спільноту? Що є головним принципом організації (конституції, до речі) народу в єдність держави України?

Етнонаціональна модель виходить з того, що міжлюдська єдність уже існує: це наша, українська соборність, духовність, спільність. Адже нація як така — це духовно-кровна спільнота, вже (історично та життєво) пов’язана з собою вузлами традицій, спільної історичної долі, мови, релігії, звичаїв, походженням, територією, однією волею. Тому держава й потрібна лише як зовнішня сила, що має захистити вже наявну спільність людей, «справжніх» громадян. Й що сильніші, міцніші держава, влада, вміння примусово відстоювати вже наявну етноєдність, то ця держава краща. Сильна держава — природне гасло такої моделі.

Але це в реальності призводить до того, що етнонаціональні державницькі уподобання підтримують суто зовнішні, бюрократичні якості та функції держави — машини владарювання та примусу. Підтримують природну жагу влади у реальної влади, у конкретної української адміністрації. Крім того, це насправді веде до дедалі більшого відчуження держави та влади від народу. Адже народ вважається за такий, що вже з’єднаний єдиною ідеєю сам собою: українська етнічна єдність уже існує. Тут державі немає чого робити, нехай її сила захищає нас ззовні, це і є, мовляв, її головна справа, нинішнє історичне завдання.

Інерцію цих етнонаціональних проектів сильної держави спритно використав новий режим. Поступово очистивши від густого національного забарвлення попередню модель, він залишив лише одне гасло — державотворення — з епізодичними ритуальними поклонами у бік вчорашньої риторики. Йдеться, фактично, про виникнення на залишках руху національного відродження принципово нової моделі, яку слід назвати моделлю силової леґітимації державної влади, або адміністративно-неономенклатурною леґітимаційною моделлю. Національна ідея не є вже головною для завдань самолеґітимування державної влади, хоч із національною ідеєю ще заграють. Влада взагалі, мовляв, потрібна, щоб налагодити життя — економіку, політику, освіту й т. ін. — в Україні. А для цього знову-таки необхідні сильна влада, сильна держава, сильний апарат, сильне військо. Виникає ситуація, коли влада утворює певну царину автономного (в сенсі самозаконного) існування, дуже далеку від життя загалу.

Національна ідея та ідея державотворення виявилися занадто зручною формою для владних домагань посткомуністичної доби. Але вони не є достатньою умовою для леґітимації незалежної держави наприкінці XX століття. Вони залишають поза увагою головний чинник сучасної державності — вільне визнання громадянами інституту держави, чим і є справжня демократична леґітимація, утвердження держави через життя, інтереси, працю, бізнес кожного окремого громадянина.

І етнонаціональна модель держави, й адміністративно-неономенклатурна не здатні рахуватися з самоврядуванням, з громадянською самоактивністю людей. Прикладів безліч: сучасна влада вочевидь не встигає згори впливати на ті процеси, що виникають на хвилі посткомуністичних трансформацій, започаткованих скоріше не цією владою, а плином історії.

§5. Спадщина авторитарної особи

Дається взнаки авторитарно-етатистська традиція, вкорінена в усій історії, у ритуалах, дисциплінарних механізмах та дискурсі влади так званої радянської держави. У центрі цієї традиції стоїть особа, суб’єкт влади, який здебільшого визначає надправові чи позаправові правила суспільної гри. Ці правила є зворотним боком усіляких утопій, у тому числі й «утопії політичної нації». Розгорнуте й звершене у часі визрівання комунікативних засад для стабільного існування політичної спільноти авторитарна свідомість перетворює на порожні наративи. Однією з її особливостей є прагнення створити штучну реальність, артефікований політичний ландшафт. Це — спосіб псевдолеґітимації, в якому виявляється туга за повномасштабним, добровільним визнанням прав на здійснення владних повноважень і водночас виголошує себе прихований ілеґалізм. Історія знає чимало прикладів, коли, з одного боку, є виразні ознаки жорсткої установки на адміністрування й нагляд, а з другого — створення саме штучної політичної реальності.

Колись один з функціонерів дипломатичної місії Російської імперії у Мюнхені, більш відомий як видатний російський поет Ф.І.Тютчев, звернувся до імператора Миколи І з пропозицією утворити на державний кошт зарубіжний опозиційний журнал, в якому можна було б подавати матеріали з критикою імперського уряду та його політики. Річ у тім, що в європейській пресі виникав надто похмурий, на погляд Тютчева, образ Росії, тим часом як контрольований з Петербурґа часопис зміг би внести потрібні корективи в цей образ і таким чином забезпечити монархії бажаний зовнішньополітичний контекст. Дипломатична ініціатива поета не знайшла відгуку в Миколи І. Проте ідеї створення контрольованого опозиційного часопису судилося відродитись у радянській імперії аж 1945 року. Цього разу ініціатива походила вже від самого комуністичного імператора Йосифа Сталіна, який запропонував відомому російському письменникові Костянтину Симонову «взяти» «Литературную газету», де час від часу з’являлись би неортодоксальні і навіть крамольні, з погляду панівної ідеології, матеріали. Причому Сталін пообіцяв критику на адресу газети з боку політбюро. Здається, цю амортизуючу роль «Литературная газета» відігравала аж до самої так званої «перебудови».

Але що ж означає така амортизація, про що, власне, йдеться? Практика кількох десятиліть тоталітарного режиму сформувала особливу систему інструментованого страху, центральною постаттю якої є авторитарна особа. Страх відіграє особливу роль, створюючи ефект псевдолеґітимації. Симптоматично, що дискурсивна стихія радянського повсякдення відреаґувала на цю практику досить точно, позначивши такі химери словосполученням «добровільно-примусовий». Добровільно-примусовими були суботники, колгоспно-радгоспна панщина, святкові демонстрації. Модель гулагівського братства між катом і жертвою, що її відбиває словосполучення «добровільно-примусовий» набула за радянських часів всеохопного характеру, відіграючи роль універсального протезу леґітимації. Але й сьогодні у глибинах масової свідомості збереглось коріння цієї моделі й рудименти карального патерналізму: як туга за сильною рукою.   Характерною ознакою цього типу особи є ірраціональне ставлення індивіда до авторитету. Визнання виняткових прав зверхника дає індивідові також можливість психологічної рівноваги. Підкорення й субординація є, по суті, радикально редукованим способом орієнтації у суспільному довкіллі. Він також надає індивідові можливість уникнути обтяжливої ситуації вибору, уникнути загрози перетворитись на мішень для численних запитань. Адже запитання, цей спосіб артикуляції соціальної невлаштованості, постає як деперсоналізований образ влади, різноманітних стихій примусу. Ця редукція виступає водночас умовою й наслідком соціального реґулювання. Проте субординація й підкорення стають всеохопними щодо особи, позаяк індивід у своєму ірраціональному пориві визнає примус стосовно себе і в такий спосіб латентно прагне бути суб’єктом цього примусу. Частина волі до влади, аґресивності при цьому поглинається, сказати б, «любов’ю до ката», тим часом як решта знаходить вихід у формуванні образу ворога або чужого, тобто того, з ким авторитарна особа себе не ідентифікує.

Фактично й етнонаціональна, й етатистська версії леґітимації посткомуністичної влади спираються на соціально-психологічні рефлекси авторитарної особи. «Любов до ката» планується на ідеологічному рівні шляхом нав’язування персоналізованих образів сили й відповідає мазохістському імпульсові індивідів. Звідси випливає, з одного боку, прагнення підпорядкувати цим образам увесь правовий механізм, а також демократичний жарґон, а з другого — з’являються мрії про ідеального наглядача, налаштованість на «міцну руку» тощо.

На рівні горішнього урядовництва страх перед чужим, іншим, перед таємницею й непередбачуваністю іншого, трансформуючись у адміністративну аґресію, завжди виявляється у прагненні створити кришталево прозорий образ, опертись на конечні точні поняття. Згідно з ними світ поділяється на формальні, вкрай схематизовані сфери, позбавлені будь-яких зв’язків з їхнім об’єктом, життєвим світом. Виникає своєрідний надреалізм, коли все суспільне довкілля — це лише предмет нагляду й маніпуляції за допомогою умоглядних взірців ⁹. При цьому складається така формула влади, яка передбачає іґнорування невизначеності, темряви, тобто усього того, що не вкладається у межі взірця.

Можна сказати, що з погляду ладного визнати «сильну владу» індивіда остаточна невизначеність суспільних взаємин, притаманна демократії ситуація перманентного вибору сприймається як загроза авторитарно-патерналістським почуттям. Саме тому він готовий підтримати адміністративну аґресію, в такий спосіб ідентифікуючи себе із владою і закладаючи ґрунт для псевдолеґітимації, тобто силової леґітимації.

Проте приклад із «Литературной газетой» засвідчив, що окреслений вище механізм функціонування авторитарної свідомості зазнає неминучої кризи, а отже зазнає кризи й авторитарний тип особи. Прагнення влади до тотального опрозорення простору своєї дії, до надреалізму врешті-решт призводить до необхідності включати до сфери чистої адміністративно-державницької уяви конкретні форми виявлення соціальної незгоди. Ба навіть провокувати незгоду для підживлення аґресивності, приспаної надміром цвинтарного порядку. Стан такої кризи добре окреслено у відомому історичному оповіданні Ю.Тинянова «Підпоручик Кіже». Пригадаймо, як імператор Павло І — один з головних персонажів цього оповідання — відкриває для себе секрет, «як зужити зраду й порожнечу»: «запровадити точність і досконале підпорядкування... Запрацювали канцелярії. Вважалось, що собі він бере владу лише виконавчу. Але якось так траплялось, що виконавча влада плутала усі канцелярії, і тому були: сумнівна зрада, порожнеча й лукаве підкорення» ¹⁰.

Авторитарна свідомість повсякчас приречена відтворювати предмет своєї стурбованості й відчувати недовіру до образу, який позначає або репрезентує такий предмет. Один із найнадійніших способів (з погляду авторитарної свідомості) ґарантувати ясність розуміння й сприймання, аналогічного образу, — це створення певної леґітимної бази. Іншими словами, образ «чужого» має бути легко ідентифікований відповідно до тих чи тих юридичних процедур і таким чином достатньо контрольований.

Закон про «опозицію», що його так наполегливо прагнули впровадити у життя ідеологи-правники з президентського оточення на початку 1995 року, на тлі посткомуністичного жарґону був логічною ланкою у функціонуванні авторитарної свідомості. Тут діяла певна інерція держави, яка забезпечувала продуктивність розподільної економіки, що й донині зберігає свою владу, чинність і ефективність, але, ясна річ, у межах занепаду, розпаду режиму. Дві технології — технологія виробництва і технологія політична — нерозривно пов’язані між собою. Адже виробляти — це означає дисциплінувати, а дисциплінувати — означає виробляти, у тому числі виробляти й слухняних людей шляхом відповідної дисциплінарної техніки ¹¹.

Це означає нав’язати особі її власну ідентичність, перетворивши вироблене у межах ідеології знання про неї на її власне зання про себе і в такий спосіб створити бажаний суб’єкт. Так здійснюється інтерналізація державного нагляду і контролю. Суб’єкт починає виробляти сам себе на основі нав’язаного йому знання про себе у вигляді всіляких наративів, сформованих офіційними ідеологами.

Авторитарна особа була й залишається наріжним каменем такого виробництва. Разом з тим практично повністю розпалась політична технологія, яка його забезпечувала. Можна сказати, що у дисциплінарній майстерні, успадкованій від радянського режиму, зчинився справжній хаос.

Кожна влада утверджується й існує завдяки нескінченному двобою з усілякого роду ілеґалізмами. У процесі цього двобою історично виникав й удосконалювався репресивний апарат, який за своєю суттю є знаряддям виробництва слухняних людей. Розмаїття ілеґалізмів, притаманних тоталітарному типу влади, можна зіставити із системою галузевих міністерств, які були одним з дієвих, ефективних дисциплінарних відповідників розподільчої адміністративно-командної економіки. Протягом розпаду тоталітарної системи істотно звузився реєстр ілеґалізмів. Відтворити усе, сказати б, багатство ілеґалізмів (ну, наприклад, такі ілеґалізми, як «антирадянська пропаґанда», «наклеп на суспільний устрій» і т. д.). у нинішньому суспільно-політичному контексті практично неможливо. Водночас залишається кардинальна потреба й умова існування влади й перебудови політики як такої — це елемент опору, спротиву.

§6. Вторинність геополітичної леґітимації

Процес державного будівництва в Україні здійснюється в умовах, коли зовнішньополітичні чинники відіграють більшу роль у визначенні стратегії, ніж це могло бути. По-перше, як уже багато разів говорилось, здобуття незалежності Україною не було підкріплено деталізованою системою заходів, що виростала б на ґрунті певної історично сформованої й достатньо вкоріненої в масовій свідомості ідеології. Отож через брак леґітимної, загальновизнаної концепції державотворення поступово зросло значення суто матеріальних і прагматичних вимірів у функціонуванні держави. Можна говорити навіть про рефлекторний, безініціативний характер сучасного державотворення в Україні. Ясна річ, що за такої ситуації, коли відсутня чи не найважливіша компонента стратегії ринкових реформ, а саме — відповідний соціально-психологічний клімат, сформований певними культурними традиціями, цілком імовірною стає реставрація вчорашніх світоглядних орієнтацій або експансія сильних, розроблених ідеологій, і насамперед — євразійської ідеології.

Поняття «Євразія» міцно увійшло у мову політичних діячів посткомуністичної доби і закріпилося у лексиці багатьох видань. Реальну потребу нової універсальної, ґлобалістської побудови, яка б замінила концепцію колишнього протистояння двох систем, відчувають насамперед сучасні російські політичні стратеги. Необхідність перебудови усієї системи національної безпеки, викликаної розпадом Варшавського договору, колапс мілітаризованої економіки провокують часткову регенерацію минулої державної структури, але вже на новій основі. Не слід думати, що геополітичні погляди посткомуністичного істеблішменту, які виникають, здається, з нічого, проростають новим політичним баченням на руїнах імперського експансіонізму комуністичної ідеології. Найдалекоглядніші функціонери із середовища комуністичної бюрократії, відчуваючи небезпеки, що їх приховувала прийдешня політична та економічна криза, вже наприкінці 70‑х — початку 80-х років проводили пошуки й, сказати б, стендові випробування нової ідеологічної доктрини.

У 90-ті роки, після невдалого серпневого військово-партійного путчу, ця тенденція усталюється і поступово перетворюється на домінанту політичного життя сучасної Росії. Крайньою формою її виявлення стає журнал «Элементы», що має промовисту розшифровку: «Евразийское обозрение». На редакційні досвітки цього видання вчащають і вищі військові чини. Лише брутальна, а подеколи й образлива нелояльність до нової влади, нерозуміння справжніх устремлінь можновладців з єльцинського оточення, а також надмір відверта, на грані епатажу, суголосність з праворадикальними доктринами не дали можливості цьому виданню перетворитись на респектабельного виразника геополітичних інтересів регенеруючої імперської еліти.

Попри тимчасову заборону «Євразійського огляду» після відомих подій у Москві у жовтні 1993 р., слово «Євразія» стає своєрідним кодом для очевидно планованого Москвою політичного дрейфу колишніх республік СРСР, у тому числі й України, у напрямі до перетворення на функціональну частину геополітичного поясу держав- сателітів нової Росії із статусом неоколоній. Сировинні тили й розрив у цінах на робочу силу роблять такі плани вельми реальними та надзвичайно спокусливими для багатьох російських політиків.

Сьогодні ми стаємо свідками розгортання суперництва між кількома гілками російського великодержав’я за євразійський простір. Ідея повернення «втрачених» територій у лоно імперської структури або звучить у політичних деклараціях, або прочитується у конкретних діях, незважаючи на ідеологічні відтінки її носіїв.

Терени колишньої радянської імперії хоч і стали відкритими для розуміння західним світом, але не стали зрозумілішими. Ось чому чимало політиків і політологів використовують найлегший шлях — звертаються до історичних прецедентів, у даному разі прагнуть реанімувати зручний для уявлення й аналізу цілісний образ деструктурованого простору ще донедавна ворожого світу. Тим самим продукуються перетворені форми знання, які спонукають політичного діяча здійснювати професійний маневр у межах недосконалих програм, що їхня методологія зберігає чимало рудиментів доби протистояння двох систем.

Брак ефективних аналітичних систем для орієнтації у посткомуністичному просторі супроводжується езотеричними техніками вироблення політичної картини сучасного світу. До таких можна віднести всілякі ґлобалістські візії й доктрини, міфологічні образи посткомуністичного світу. Особливу роль у створенні таких образів відіграють концепції, аналогічні модній нині концепції С.Гантінґтона, побудованої на таксономії, що так відгонить історичним матеріалізмом із стадіальною схемою економічних формацій. Поділ світу на зони впливу тих чи тих ґлобальних культурно-історичних парадигм навіть у О.Шпенґлера з його віртуозною енциклопедичною системою арґументів не піддавався версифікації. А, проте, такі концепції зазвичай визначають певну геополітичну балістику, штовхаючи політиків в обійми рятівної для їхньої спантеличеної свідомості метафори. Можна сказати, що вони створюють штучну політичну реальність, за якої починає жити світ. Дотримання цих приписів є нібито свідченням чинності витвореної їхньою свідомістю геополітичної реальності й підтвердженням магічної всемогутності, що її приписують таким ґлобалістським візіям. Перформативний міфологічний образ посткомунізму породжує ілюзію володіння політичною ситуацією.

Пошуки посткомуністичною політичною елітою особливого «третього шляху» суспільно-політичного розвитку та інших форм політичної леґітимації («розбудова держави», «науковий націоналізм», «національна ідея» тощо) змінюються нині на так звані євразійські пріоритети.

Суґестивну політичну та геоекономічну силу «євразійського синдрому» відчували на собі також українські політики й політологи. Відверто демонструвала свою «євразійську» солідарність комуністично-соціалістична більшість Верховної Ради, прикладом чого може служити несамовита пропаґанда необхідності членства України у структурах СНД під наглядом Росії. Відтворення й імплантацію євразійської фразеології у новітні обґрунтування державної стратегії подибуємо також у ряді публікацій і публічних висловлюваннях впливових аналітиків з оточення Президента України (* Див., зокрема: Д.Табачник, Д.Видрін. Україна на порозі XXI століття: політичний прогноз. — К., 1995; В.Гриньов. Нова Україна, якою я її бачу. — К., 1995; А.Деркач, С.Веретенников, А.Ермолаев. Бесконечно длящееся настоящее. Украина: четыре года пути. — К, 1995.).

Звернення до леґітимаційного потенціалу модернізованої євразійської ідеології є закономірним розвитком етатизму в умовах невизначеності базових цінностей, браку колективної ідентичності. Щоправда, самі представники владних структур обґрунтовують власне тяжіння до євразійських уявлень з погляду національних інтересів, суто прагматичними міркуваннями щодо важкого економічного стану України, спричиненого, мовляв, руйнуванням старих господарчих зв’язків між реґіонами колишнього СРСР. Якщо немає остаточної загальнонаціональної згоди, тоді, міркують прозеліти новітнього євразійства, є підстави для політичного самовизначення через зовнішні, так звані геополітичні інтереси.

Сенс відродження загальних контурів сучасного політичного євразійства стає зрозумілим, якщо поставити питання про його леґітимаційні засади. Останнє підґрунтя євразійства полягає у спробах віднайти — через брак національних — зовнішні основи леґітимації. Сучасні ідеологи євразійства спираються на денаціоналізовану форму уявлень про суспільну цілісність. Спадщина «радянської ідентичності», яка набула ознак природності внаслідок свого історичного довголіття, править їм за немовби надійне опертя.

Проте не це головне для спроб, сказати б, євразійської леґітимації влади. Йдеться не про пошуки основи для леґітимації в самих зовнішньополітичних стосунках та змаганнях, але в подальшому розвитку етатистської позиції: геополітика є суто державною справою.

*   *   *

Аналіз шляхів становлення політичного режиму в посткомуністичних умовах вказує на головну закономірність їхньої леґітимації. У всіх випадках політичного утвердження владні особи та інститути влади не стільки шукають іманентне суспільству підґрунтя власної леґітимації — природну систему базових цінностей, скільки щоразу намагаються авторитарно створити її «під себе». Йдеться про стійкий комуністичний рефлекс посткомуністичної влади — знову й знову відтворювати (наскільки це дозволяють час та реальні зміни, що відбулися) неототалітарні форми самолеґітимації.

Подолати цю згубну штучність, а то й примарність політичної організації пострадянського суспільства можна лише на єдиному шляху справді демократичного процесу леґітимації. Це означає творення таких політичних умов, за яких максимально природно, поза адміністративним тиском, командним нав’язуванням та культурницьким примусом вибудується леґітимаційна основа української держави — нова колективна ідентичність. Слід ясно розуміти, що творення політичної нації, державотворення в цілому, — це перспективний процес леґітимації. Українська політична нація, так само як і українська національна держава, — ще попереду. Час, який потрібний для цього, не може замінити ані суєта пришвидшеного вироблення штучної ідеології, ані завжди урочисті заклинання ідола державності, ані спрощення політичної демагогії.

 ¹ У визначеннях проблеми леґітимації ми спираємося на теоретичні розробки Юрґена Хабермаса: Habermas Jurgen. Legitimatіon Problems in the Modern State.—In: Habermas Jurgen. Communication and the Evolution of Socіety.—London, 1979,—РР. 178-183. Див., зокрема: Зиновьев А. Коммунизм как реальность.—1980.

² Там само.—Р.179.

³ Там само.—Р. 180.

⁴ Там само.—Р. 183.

⁵ Bouretz Pierre. Désir de transparence et respect du secret. Esprit, №211, Mai 1995.—P.49.

⁶ Ницше Фридрих. Человеческое, слишком человеческое.—В кн.: Ницше Фридрих. Соч.: В 2-х т.—М., 1990.—Т.2—С. 447.

⁷ Аристотель. Никомахова этика.—В кн: Соч. в 4-х томах.—Т.4.—М., 1984.—С.150.

⁸ Рикер Поль. Герменевтика. Этика. Политика. Московские лекции и интервью.—М.,1995.—С. 49.

⁹ Див.: Adorno Theodore, Frenkel-Brunswick, Levison D.I., Newitt R. The Authoritarian Personality. Studies in Prejudice.—New-York, 1950. —Vol.I.—P.768.

¹⁰ Тынянов Юрий. Кюхля. Рассказы.—Л.,1993.—С.349.

¹¹ Foucault Michel. Surveiller et Punir.—1975.—Р. 208-210.