Україна та «українське питання»

в політиці Чехословаччини

Чехословацька держава, що виникла при підтримці Антанти в жовтні 1918 року, об’єднала в межах своїх кордонів територію історичної Чехії, Словаччини, а також землі з українським та угорським населенням — Закарпатську Україну, яка взагалі не була зв’язана з чехословацькою державою ні історичними, ні етнічними узами ¹.

У такій ситуації перед Чехословацькою республікою постали серйозні зовнішньополітичні проблеми, зокрема — збереження територіального вреґулювання в Європі, встановленого Версальською мирною угодою 1919 р. З цього випливали не тільки зовнішньополітична активність молодої держави, але й її ставлення до державницьких змагань інших, насамперед сусідніх народів. Не випадково один із засновників Чехословацької республіки, міністр закордонних справ Е.Бенеш зразу після проголошення незалежності країни в меморандумі урядам країн Антанти наголошував на особливому геополітичному становищі майбутньої держави в Центральній Європі, з території якої можна «здійснювати безпосередній вплив на Австрію, Угорщину, Італію та Польщу, а тим самим — на Росію і Україну», і підкреслював значення своєї країни в блокуванні більшовицької загрози зі Сходу ².

Однією з важливих складових зовнішньополітичного курсу ЧСР від самого початку її утворення була політика щодо України. Ця політика зазнавала змін під впливом різних обставин і значною мірою була обумовлена загальним ставленням Чехословацької республіки, її керівників і політичних діячів до українського питання, української державності й українців узагалі. У той же час вона багато в чому залежала від ставлення до України Антанти, країн — учасниць Паризької мирної конференції, від розвитку подій у Росії і на українських землях, від ситуації на російсько-українському фронті, від політики Австрії, Угорщини, Польщі і Німеччини щодо України і, нарешті, від того, яка течія в політичних колах ЧСР брала гору — проросійська, імперська (К.Крамарж і його оточення) чи та, що симпатизувала національно-культурним прагненням та ідеям державності українців (Т.Масарик, Е.Бенеш та ін.) і яка стала в 20-х роках панівною.

§1. Утворення Чехословацької республіки та «українське питання»

Важливим морально-політичним чинником розвитку чехословацько-українських відносин було те, що Україна в роки Першої світової війни відіграла, можливо, найбільш визначну роль в історії чехословацького національно-визвольного руху. Досить нагадати, що в Києві з 1916 р. засідало правління «Союзу чехословацьких товариств у Росії», тут проходили з’їзди його делеґатів, містилося головне відділення (філія) Чехословацької Національної Ради — вищого представницького органу нації, першооснови майбутнього чехословацького уряду, а також штаб чехословацького війська і його запасні батальйони. І, нарешті, — саме в Києві протягом більш ніж чотирьох місяців перебував майбутній перший президент Чехословацької республіки Томаш Г.Масарик.

Т.Масарик підтримував національно-визвольні змагання українського народу, активно співпрацював з М.Грушевським, В.Винниченком, С.Петлюрою, О.Шульгіним та іншими діячами Центральної Ради, закладаючи підвалини чехословацько-українських взаємин. Чехословацька Національна Рада, а також за наказом останньої — чехословацьке військо, розташоване на території України, визнали Українську Народну Республіку.

Щоправда, прихильне ставлення Т.Масарика до Центральної Ради змінилося (після проголошення нею IV Універсалу і особливо після підписання мирного договору з центральними державами у Брест-Литовську) на неґативне, адже Україна уклала мирний договір і звернулася за допомогою до тих, кого чехи й словаки вважали своїми головними ворогами й від поразки яких залежав успіх їхньої боротьби за незалежність Чехословацької держави. Крім того, повне усамостійнення України суперечило поглядам Т.Масарика на українське питання, післявоєнний устрій нової Європи.

Т.Масарик в цілому був досить добре обізнаний з українськими справами, насамперед завдяки спільній політичній діяльності з представниками Галичини у Віденському парламенті 1907–1911 рр., дружнім стосункам з І.Франком та іншими визначними українськими діячами й через наукову зацікавленість слов’янськими проблемами, історією Росії та Польщі зокрема. Він визнавав істотні відмінності між «малорусами» й «великорусами» та національну й етнографічну єдність «малорусів» і «русинів», розділених політичними кордонами, відносив українців до найбільших з числа поневолених народів, симпатизував їхнім національно-визвольним змаганням і з розумінням ставився до національно-культурних і політичних самостійницьких вимог українського народу. Масарик завжди підкреслював, що українське питання — не тільки мовне, але також політичне й культурне. Він трактував його, як правило, в контексті загальнослов’янського, беручи до уваги передусім його реальний зміст, силу й слабкість українського руху порівняно з іншими слов’янськими народами і вважаючи, що тільки життєздатність і реальні сили кож ної нації визначають її сутність ³. З огляду на це Т.Масарик не міг уявити собі Україну як державу цілком самостійну. Вирішення українського питання, на його думку, мало йти лише в напрямі того чи того державного зв’язку (самоврядування, автономія, федерація) з Росією, яка мусить щонайшвидше стати демократичною. Такий державний зв’язок він уявляв запорукою від пангерманізму, вважаючи, що державне усамостійнення України спричиниться до нового розколу у лоні Слов’янщини та до послаблення великодержавної сили Росії як головної противаги пангерманської небезпеки для слов’янських народів, а самостійна Україна потрапить під вплив Німеччини, перетвориться на її колонію. Ось чому Т.Масарик після проголошення IV Універсалу Центральної Ради відверто заявив: «Ми визнали Україну, коли вона III Універсалом проголосила себе державою, але в рамках федеративної Росії. Це ми могли прийняти з чеського й слов’янського становища... Ми визнали Україну як частину Росії і гадали, що Україна буде ще воювати. Але в IV Універсалі сказано, що війни не буде, що буде мир, і зокрема з Австро-Угорщиною... Я сам особисто, оскільки мав повноваження це говорити, не годен визнати самостійну Україну поза рамками Росії як правно-політичну формацію. Це рішуче проти моєї думки. Розбивати Росію, на мій погляд, — це просто працювати для Пруссії» ⁴.

Важливо також підкреслити, що будучи переконаним в тому, що Україна має бути автономною державою в складі російської федерації, Т.Масарик водночас поборював ідею накиненої згори федерації. «Передумовою справжньої федерації, — писав він у своїй праці «Нова Європа», — є свобода народів, що федеруються, і вільні народи самі вирішать, чи вони бажають федеруватися і з ким». Розмірковуючи далі про післявоєнну реконструкцію Східної Європи і необхідність утворення нових держав, Масарик знову повертається до питання про майбутнє українського народу: «...угорські малоруси (закарпатські українці. — Авт.) бажають стати автономною частиною Чехословацької держави... Малоруси в Галичині, Буковині вирішать свою майбутність і зокрема своє ставлення до Польщі і України... Росія об’єднається у федерацію народів... Україна буде автономною частиною Росії — спроба бути самостійними показала українцям, що їхнє відокремлення від Росії веде їх у підлеглість до німців...» ⁵.

Офіційна зовнішня політика Чехословаччини не підтримувала «українського сепаратизму», коли мова йшла про Наддніпрянську Україну. Подібну ж позицію вона займала й щодо західноукраїнських земель, зокрема Східної Галичини: ЧСР офіційно не визнала уряду Західноукраїнської Народної Республіки. У той же час Чехословаччина не визнавала претензій Польщі на Східну Галичину, вважаючи, що остання має право з’єднатися з іншими українськими землями і таким чином теж стати складовою частиною майбутньої російської демократичної федерації. Чехословацькі політичні й особливо господарські кола були дуже зацікавлені в перенесенні кордонів Росії до Карпат і утворенні спільного чехословацько-російського кордону ⁶.

Обережність і зваженість чехословацької зовнішньої політики в українському питанні в кінці й після Першої світової війни були обумовлені насамперед позицією стосовно «єдиної і неподільної Росії» переможних держав Антанти, адже, як відзначав керівник чехословацької делегації на Паризькій мирній конференції Е.Бенеш, «ніхто з союзників не хотів незалежної Української держави, допускалося, в крайньому разі, створення російської федерації, в якій Україна мала б своє автономне місце» ⁷.

§2. Розвиток двосторонніх зв’язків

Географічне сусідство Чехословаччини й України, політичні інтереси й економічні потреби сусідніх народів були об’єктивною передумовою розвитку взаємних господарських зв’язків. Як відзначав 1919 р. професор С.Дністрянський, активний прибічник чесько-українського зближення, «переважно хліборобська Україна і переважно промислова Чехословаччина взаємно можуть доповнювати одна одну й ніби природнє до того призначені» ⁸. Ще рішучіше з цього приводу висловлювався 1922 р. часопис «Нова Україна», що виходив у Празі. «Потреби українського господарства такі великі, — відзначалося в передовій статті «Україна й Чехословаччина», — що без міжнародного обміну, а в ближчі часи — просто допомоги, Україна обійтись не може. Характер чеської індустрії такий, що Україна може бути задоволена. Потрібний для України капітал повинен прийти з Чехословаччини» ⁹.

Чехословацькі правлячі кола намагалися встановити тісні політичні й економічні стосунки з українськими урядами і на Сході, й на Заході України. Зокрема, відбувся обмін дипломатичними місіями між урядами ЧСР і ЗУНР (кінець 1918 р.) та ЧСР і УНР (Директорією) у 1919 р., які, хоч і мали неофіційний характер, активно працювали на ниві українсько-чехословацького співробітництва, насамперед господарського ¹⁰.

Стосунки Чехословаччини з Західноукраїнською Народною Республікою, зокрема внаслідок чехословацько-польських суперечностей та суперництва, посідали важливе місце в зовнішньополітичній концепції ЧСР (у лавах армії ЗУНР, наприклад, за згодою уряду ЧСР було чимало чехословацьких офіцерів). Якщо офіційна чехословацька політика не мала конкретних планів стосовно Східної Галичини, (хоч підтримка ЗУНР та її об’єднання з рештою українських земель у складі федеративної Росії й створення спільного чехословацько-російського кордону були бажаними для політичних і господарських кіл ЧСР), то цього не можна було сказати про другу сторону. У певних політичних колах західноукраїнського суспільства, насамперед русофільської орієнтації, ще з кінця 1918 р. обговорювалося питання про можливість приєднання території Прикарпаття і Лемківщини на правах автономії до Чехословаччини ¹¹.

Питання про відновлення ЗУНР та встановлення федерації між Східною Галичиною і Чехословацькою республікою порушували також наприкінці 1919 р. представники української еміґрації в ЧСР перед урядом цієї країни, а восени 1920 р. — Українська національна рада в США перед керівниками Антанти ¹². Все це, з одного боку, ускладнювало чехословацько-польські відносини, а з іншого — використовувалося чехословацькою дипломатією в складних переговорах із Польщею стосовно спільного кордону й можливого використання її території для транзиту чехословацьких товарів на східні ринки. Не випадково вже в грудні 1919 р. президент ЧСР Масарик мусив запевнити польського посла в Празі Малчевського, що Чехословаччина не зацікавлена в спільному кордоні з Росією і задовольниться спільним кордоном із Румунією, що виник з приєднанням до ЧСР території Закрпаття і мав визначальне значення для реалізації чехословацьких планів щодо створення «Малої Антанти» ¹³.

Виходячи з головної мети своєї зовнішньої політики — закріплення того співвідношення сил, яке склалося після Першої світової війни у Центральній і Південно-Східній Європі, правлячі кола Чехословаччини в цілому позитивно зустріли закінчення радянсько-польської війни та підписання Ризького миру 1921 р. як розв’язання однієї з найскладніших проблем післявоєнного устрою Східної Європи. А незабаром вони вимушені були піти на остаточну нормалізацію відносин з Польщею: в жовтні 1921 р. був підписаний чехословацько-польський договір про нейтралітет і зняття взаємних післявоєнних претензій, а також секретний додатковий протокол, що стосувався насамперед долі західноукраїнських земель. Згідно з цими документами чехословацький уряд, по суті, погоджувався на захоплення Польщею Західної України і підтверджував східні польські кордони, встановлені Ризьким договором. Він обіцяв підтримати на міжнародній арені претензії Польщі на Східну Галичину й відмовлявся від співробітництва з діячами колишньої ЗУНР на чолі з Петрушевичем ¹⁴. Цим політичним актом було підведено риску під офіційною політикою і зносинами Чехословаччини з самостійними українськими державними утвореннями — урядами УНР і ЗУНР.

З цього часу уряд Чехословацької республіки, залишаючись і надалі принциповим супротивником радянської держави та займаючи вичікувальну позицію щодо неї, під тиском міжнародних обставин (Генуезька конференція, вихід радянської Росії з зовнішньополітичної ізоляції) і фінансово-промислових кіл та громадськості своєї країни змушений поступово змінювати свою східну політику, сприяти, зокрема, економічному й дипломатичному зближенню між обома державами. Щодо радянської України, то Чехословаччина її визнала де-факто в травні 1921 р., коли до Праги прибув голова торговельної місії УСРР М.Левицький, а до Харкова — чехословацький представник Е.Бенеш. Після тривалих переговорів 6 червня 1922 р. у Празі був підписаний тимчасовий торговельний договір між УСРР і ЧСР, що відкрив широкі можливості для взаємовигідного українсько-чехословацького економічного співробітництва.

Слід відзначити, що цей договір не був лише торговельним: завдяки наполяганню української сторони він мав статті політичного характеру. У преамбулі договору підкреслено необхідність дотримання нейтралітету в разі конфлікту однієї з сторін із третьою державою. У статті І йшлося про встановлення в обох державах представництв, які мали бути «самостійним представництвом відповідної Держави у другій Державі». Разом з тим, уряди брали на себе зобов’язання припинити офіційні зносини з різними установами, представництвами, організаціями та особами, «які мають на меті боротьбу проти уряду другої Держави». «Правда, — відзначалося у звіті Народного комісаріату в закордонних справах УСРР в жовтні 1922 р., — цей договір як тимчасовий залишає відкритим питання про визнання де-юре Радянської влади, але водночас він надає представництвам договірних сторін всі права й переваги дипломатичного корпусу і розглядає їх як єдині представництва даної держави в іншій країні. Таким чином, цим договором закріплюється фактичне визнання Радянської влади» ¹⁵.

Про зміни в чехословацькій політиці щодо українського питання говориться і в доповідній записці голови дипломатичної місії УНР в Празі М.Славинського уряду УНР від 15 січня 1921 р.: «В цей час під впливом все щораз ясніше виступаючої неможливості повороту до старого на землях бувшої Росії... в найвищих офіційних і громадських чеських політичних колах назріває час переходу цих кіл від дотеперішньої вижидаючої нейтральності і навіть байдужості до активної політики в українській справі» ¹⁶.

Дійсно, у 1921–1922 рр. українське питання посідало одне з центральних місць у активній зовнішньополітичній діяльності уряду Чехословацької республіки. Поряд зі становленням економічних зв’язків з радянською Україною, розвитком взаємовигідних контактів між зовнішньоторговельними організаціями, експортними фірмами й підприємствами двох республік, це й активна участь Чехословаччини в наданні допомоги потерпілим в Україні внаслідок голоду 1921–1922 рр. та вирішенні проблеми біженців і української еміґрації в ЧСР.

Однак широкі можливості й перспективи чехословацько-українських відносин, торговельно-економічних зв’язків та зближення, що були закладені наприкінці і в перші роки після Першої світової війни, в наступний період виразно послабшали, а з утворенням СРСР поняття «Україна» взагалі щезло в зовнішньополітичних концепціях і доктринах ЧСР.

§3. Українці в ЧСР, проблема Підкарпатської Русі

У 20–30-ті роки для Чехословаччини українське питання залишалося актуальним, але вже не в зовнішній, а у внутрішній політиці. На перший план вийшла проблема українців, що опинилися в складі Чехословацької республіки внаслідок драматичних подій Першої світової війни. Йдеться про політику чехословацького уряду стосовно понад 400 тис. русинів-українців Закарпаття, яке під назвою «Підкарпатська Русь» було приєднано рішеннями Паризької мирної конференції 1919 р. до ЧСР, а також щодо понад 20 тис. еміґрантів з інших українських земель, які змушені були покинути батьківщину після поразки самостійницьких, національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. і дістали притулок у Чехословаччині.

Чехословацький уряд підтримував насамперед демократичні течії в середовищі еміґрації з урахуванням її багатонаціонального складу. Зокрема, на відміну від урядів інших європейських країн, де перебували біженці з Росії, він при наданні допомоги вирізняв (принаймні до 1924 р.) російську та українську еміґрації як самостійні. Згодом у центрі політики чехословацького уряду щодо еміґрантів з Росії та України опинилися майже виключно питання розвитку науки, шкільництва й культури.

При підтримці урядових і громадських кіл Чехословаччини та за ініціативою визначних представників української еміґрації в 20–30-ті роки в республіці були створені й успішно діяли десятки українських наукових установ, навчальних закладів, організацій, спілок і видавництв (Український вільний університет, Українська господарська академія, Український високий педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, Українська студія пластичного мистецтва, Музей визвольної боротьби України, Український громадський видавничий фонд та ін.), в яких об’єдналися кращі сили української інтеліґенції, що своєю творчою працею збагатили українську та світову науку й культуру ¹⁷. Більше того, в міжвоєнні роки Прага поряд із Харковом, Києвом і Львовом стала центром українського культурного, наукового і навіть громадсько-політичного життя й до 1945 р. залишалася найзначнішим осередком української еміґрації в Європі.

Однак з кінця 20-х років політика чехословацького уряду щодо української еміґрації почала зазнавати істотних змін. Українські наукові й культурно-освітні організації втратили колишню підтримку, деякі з них були ліквідовані. Однією з причин такого становища була економічна криза початку 30-х років, яка викликала значне скорочення бюджету ЧСР. Але насамперед це було пов’язано з загостренням внутрішньополітичної боротьби в ЧСР та зростанням впливу чеських національних соціалістів, які традиційно підтримували проросійський напрям у зовнішній політиці. Вороже сприймали підтримку «вранґелівців» і особливо «петлюрівців» ліві сили, передусім чехословацькі комуністи. До того ж, і з часом надії на демократичні перетворення в Росії почали танути, а з ними й політичні розрахунки, пов’язані з післяжовтневою еміґрацією.

1934 р. між ЧСР і СРСР були встановлені дипломатичні відносини, а 1935 р. був підписаний Договір про взаємну допомогу. Умови діяльності політичної української еміґрації в ЧСР, особливо з огляду на її контакти з представниками німецької влади, істотно погіршилися. Проти її підтримки виступав і польський уряд.

До того ж усе більш несприятливим для Праги ставав розвиток культурно-політичних процесів на Підкарпатській Русі (Закарпатті). З кінця 20-х років за найактивнішої участі українських еміґрантів тут посилювалася самостійницька, українська орієнтація, що розцінювалось як загроза територіальній цілісності Чехословацької республіки.

Керівники Чехословацької республіки розглядали цю проблему як внутрішньополітичну, виходячи з того, що «доля Підкарпатської Русі вирішена на цілі століття і вирішена остаточно... Чехословаччина, згідно з рішенням мирної конференції, одного разу ставши володарем цієї області, від землі цієї ніколи не відмовиться...» ¹⁸. У той же час, добре усвідомлюючи етнічну належність корінного населення Закарпаття — русинів-українців до українського народу, їхні історичні поривання з’єднатися з кровними братами по той бік Карпат і все сильнішу з початку XX ст. проукраїнську політичну орієнтацію населення краю, чехословацькі провідники були свідомі того, що, як визнавав у своїх споминах Т.Масарик, прилучення Підкарпатської Русі до ЧСР значно актуалізує питання про ставлення Чехословаччини до України й українського народу взагалі, активізує українську орієнтацію в її зовнішньополітичній діяльності ¹⁹.

У відповідності до Сен-Жерменського договору від 10 вересня 1919 р. Чехословаччина зобов’язувалася «встановити територію русинів на південь від Карпат у кордонах, визначених головними союзниками і дружніми державами, як автономну одиницю в рамках Чехословацької держави, із найвищим ступенем самоуправи, який тільки можливий при збереженні єдності Чехословацької держави» ²⁰.

Всебічно й виважено оцінюючи все позитивне й неґативне у розвитку Закарпаття за часи його перебування в складі ЧСР (1919–1939 рр.), слід визнати: незважаючи на те, що практично до останніх днів існування Чехословацької республіки автономія Закарпаття залишалася на папері (з ряду суб’єктивних та об’єктивних причин деякі зрушення відбувалися тільки з жовтня 1938 р. до 15 березня 1939 р.), а політика чехословацького уряду в краї мала непослідовний, багато в чому суперечливий характер, все ж не можна заперечити загалом позитивних тенденцій соціально-економічного й культурно-політичного розвитку Закарпаття в міжвоєнні роки. У всякому разі, доля до закарпатців на цей раз була значно «прихильнішою», ніж, наприклад, до населення Буковини та Східної Галичини й Волині, загарбаних відповідно Румунією та Польщею. Чеський уряд у населені українцями території вкладав більше коштів, ніж вилучав. З 1919 до 1933 р., наприклад, державні інвестиції на розвиток Закарпаття становили близько 1,6 млрд. крон. Усе це сприяло значному пожвавленню економічного життя в Закарпатті у 20–30-ті роки. Більшість сучасних дослідників історії Закарпаття переконані, що в історії цього самобутнього, зі складною історичною долею краю міжвоєнний період — один із найважливіших і в цілому досить позитивних порівняно з минулими і що саме в складі Чехословаччини закарпатські русини-українці пройшли переломний етап у своєму соціально-економічному, національно-культурному й етнополітичному розвитку, заявили світові про своє існування, створили нарешті свою українську державу — Карпатську Україну ²¹.

Отже, можна стверджувати, що в міжвоєнні роки Україна та українське питання посідали важливе місце в політиці Чехословацької республіки. Ця політика, попри всі тактичні зигзаги й вимушену міжнародними обставинами еволюцію, була, в цілому, досить реалістичною та конструктивною щодо українських справ.

§4. Закарпатська Україна у роки Другої світової війни

Активізація агресивних дій держав фашистського блоку з середині 30-х років зачіпляла насамперед інтереси Чехословаччини, до якої все відвертіше ставили вимоги німці, угорці і поляки. З початку 1938 р. питання про долю Чехословаччини як держави, про Словаччину і Підкарпатську Русь — Закарпаття як її частини знаходилось в центрі уваги європейських дипломатів і світової громадськості. Українське Закарпаття в силу свого геополітичного положення було зв’язуючою ланкою тодішньої системи європейської безпеки (Мала Антанта, договір про взаємну допомогу між Францією, ЧСР і СРСР 1935 р.). Саме тому чехословацький уряд непередодні національної трагедії робив усе можливе, щоб утримати цей край в складі республіки і дати відсіч зазіханням на нього не тільки Угорщини, яка вважала його «історично угорським», але й претензіям на його частину з боку Польщі (вимога спільного кордону з Угорщиною) і Румунії (приєднання східних територій, де частково проживали румуни) ²².

В епіцентр міжнародної політики питання про Закарпаття винесли і події в самому краї, куди наприкінці 30-х років перемістився центр західноукраїнського національного життя. Усе більш рішуча вимога закарпатських політичних лідерів надання автономії краю, зближення на цій платформі провідних політичних партій Підкарпатської Русі, а також міжнародні обставини змусили празький уряд нарешті впритул зайнятись цією проблемою.

Мюнхенська змова 30 вересня 1938 р. зачепила корінні інтереси всіх народів Чехословаччини, в тому числі й закарпатських українців. Розчленування Чехословаччини значно активізувало автономістські політичні сили в Закарпатті (особливо українофільської орієнтації), а також у Словаччині, що призвело до змін у Чехословаччині: 6 жовтня 1938 р. автономію одержала Словаччина, 11 жовтня — Підкарпатська Русь, і країна перетворилася у федеративну державу. В самому Закарпатті набула поширення ідея створення «української держави в Карпатах» як «центру українського національного руху». При цьому великі надії покладалися на підтримку Німеччини ²³.

Ці події вкрай загострили чесько-українські суперечності, призвели, зокрема, 13—14 березня 1939 р. до військових сутичок між карпатськими січовиками і чеським військом у Хусті, що зробило неможливим військове співробітництво збройних сил ЧСР і молодої армії Карпатської України в переддень угорського вторгнення в Закарпаття і німецького — в Чехію ²⁴. Остаточне розчленування Чехословаччини 15 березня 1939 р. і загарбання того ж дня за згодою Німеччини Карпатської України угорськими військами — на наступний день після проголошення її незалежності — створили якісно нову ситуацію.

Але питання про долю Закарпаття, як і інших українських земель, не зникає з порядку денного міжнародних відносин. Зокрема, воно стає предметом складних зовнішньополітичних комбінацій чехословацького президента в еміґрації Е.Бенеша в його центрально- і східноєвропейській політиці і особливо в намаганні зміцнити союзницькі відносини між ЧСР і СРСР.

Радянський Союз був єдиною країною, яка в спеціальній заяві засудила окупацію гітлерівцями 15 березня 1939 р. Чехії і Моравії та xортівцями — Карпатської України. У той же час СРСР шукав шляхів зближення з Німеччиною, посилення свого впливу на півдні Карпат. 17 вересня 1939 р. згідно з пактом «Ріббентропа-Молотова» Москва вводить свої війська в східну Галичину, зробивши вирішальний прорив у справі возз’єднання українських земель, який, зрозуміло, був неоднозначно зустрінутий світовим співтовариством. Час, обставини й форми його здійснення не викликали симпатії і кидали тінь на здійснення багатовікових національних прагнень українського народу. Серед небагатьох державних діячів Європи, що прямо й одверто підтримали цю акцію, був президент Чехословаччини Е.Бенеш, який 22 вересня 1939 р. в Лондоні зустрівся з послом СРСР у Великобританії І.Майським. Останній занотував у щоденнику не лише про схвалення дій Червоної армії з боку свого співрозмовника, а й відзначив: «Він просить тільки про одне — зробити так, щоб СРСР мав спільний кордон зі Словаччиною. Це дуже важливо» ²⁵. У ході цієї зустрічі вперше у чехословацько-радянських офіційних відносинах було порушено питання про післявоєнну долю Підкарпатської Русі — Карпатської України, причому Е.Бенеш допускав тільки два можливих варіанти вирішення цієї проблеми: цей край повинен залишитися складовою частиною Чехословацької республіки або, якщо СРСР стане сусідом Чехословаччини і буде претендувати на нього, він може відійти до СРСР, але ні в якому разі не до Угорщини й не до Польщі ²⁶.

У січні 1939 р. Е.Бенеш накреслює таку модель післявоєнної Європи: «У Центральній Європі велику роль буде відігравати Росія... Гітлер допоможе нам стати сусідом Росії. Після всіх катастроф наше завдання — щоб в Ужгороді була нарешті Росія, а Пряшів був би найближче до Росії... Кордони з Росією мають бути якнайдовші» ²⁷.

І все ж ці та подібні висловлювання Е.Бенеша ґрунтувалися насамперед на тактичних міркуваннях: аби заручитися підтримкою Радянського Союзу в питанні ліквідації наслідків мюнхенської змови і відновлення Чехословаччини в кордонах 1937 р. Аналіз взаємин між ЧСР і СРСР періоду Другої світової війни свідчить про те, що ні уряд Чехословаччини в еміґрації, ні радянський уряд не мали чіткого уявлення відносно долі Закарпаття: їхні позиції мінялися залежно від розвитку подій на фронтах Другої світової війни. Красномовні такі факти: СРСР першим визнав чехословацький уряд в еміґрації і в роки війни уклав і з ним ряд важливих угод і договорів, а саме: угоду від 18 червня 1941 р. про об’єднання сил у боротьбі проти нацизму й формування на території СРСР чехословацьких військових частин, до лав яких дістали дозвіл вступити уродженці Закарпаття, котрі в 1939–1941 рр. втекли до Радянського Союзу і опинилися в лабетах НКВС і концтаборах; Договір про дружбу, взаємодопомогу і післявоєнне співробітництво від 12 грудня 1943 р., згідно з яким СРСР зобов’язувався не втручатися у внутрішні справи Чехословаччини після війни; договір від 8 травня 1944 р. про поступову передачу визволеної території чехословацькій адміністрації. Важливо, що у всіх цих радянсько-чехословацьких документах воєнного часу було зафіксовано визнання довоєнних кордонів Чехословаччини, включаючи її східну частину — територію Карпатської України (Підкарпатської Русі) ²⁸.

Однак зі вступом Радянської армії в жовтні 1944 р. на територію Закарпаття — СРСР почав порушувати попередні угоди, все активніше втручаючись у внутрішньополітичне життя визволеного краю ²⁹. На зрозуміле занепокоєння й неодноразові дорікання чехословацького уряду, особисто Е.Бенеша радянській стороні, що вона порушує двосторонні й міжнародні угоди і має намір односторонньо вирішити питання про Закарпатську Україну, з Москви все впевненіше лунало у відповідь: «Народний рух на Закарпатській Україні не є випадковим явищем, він має свої національні і історичні корені, у зв’язку з чим радянський уряд не може і не хоче його іґнорувати», «не може заборонити закарпатським українцям висловити свою волю» ³⁰. І хоча в цих твердженнях є велика частка істини (нагадаймо, що під Маніфестом про вихід Закарпаття із складу Чехословаччини і возз’єднання його з Радянською Україною, який було прийнято першим з’їздом Народних комітетів краю в Мукачеві 26 листопада 1944 р., незабаром підписалося близько 250 тис. дорослих закарпатців), але за ними не можна не відчути чітку й невідворотну політику могутньої держави-переможця, спрямовану на розширення власної території за рахунок стратегічно важливих реґіонів, переміщення повоєнних кордонів СРСР за Карпати з виходом до Дунайської низини, перспективи безпосереднього впливу на Центральну Європу.

29 червня 1945 р. у Москві був підписаний чехословацько-радянський договір про Закарпатську Україну. У ньому підкреслювалося: «Закарпатська Україна (що носить згідно чехословацької конституції назву Підкарпатська Русь), яка на підставі договору від 10 вересня 1919 р., укладеного в Сен-Жермені, ввійшла як автономна одиниця в межі Чехословацької республіки, возз’єднується у згоді з бажанням, виявленим населенням Закарпатської України, і на підставі дружньої угоди обох Високих Договірних Сторін зі своєю споконвічною батьківщиною — Україною і включається до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки» ³¹.

Керівництво нової Чехословаччини, яка відроджувалася наприкінці війни, вже на початку 1944 р. висловило намір встановити дипломатичні відносини з Радянською Україною ³². Наприклад, влітку 1945 р. президент ЧСР Е.Бенеш заявив, що Україна могла б стати ключовим членом слов’янського блоку ³³. Проте дипломатичні стосунки між Чехословаччиною та Україною так і не були тоді встановлені. Як тільки було укладено радянсько-чехословацький договір від 29 червня 1945 р. про передачу Закарпатської України «її споконвічній матері — Україні», про встановлення дипломатичних стосунків між УРСР та Чехословаччиною відразу ж забули. Цікаво відзначити, що підписання цього договору взагалі відбулося без будь-якої участі українських дипломатів і представників Закарпатської України, хоча формально текст договору укладався українською, російською та словацькою мовами ³⁴.

§5. «Українське питання» у комуністичній Чехословаччині

Після лютневих подій 1948 р. народно-демократичний лад у Чехословаччині був замінений на тоталітарну модель соціалізму «радянського зразка». Її складовою була й нова зовнішньополітична орієнтація ЧСР на «союз, дружбу і співробітництво» з СРСР, а офіційною доктриною в практиці міжнародних відносин і національному питанні стала теорія «пролетарського, соціалістичного інтернаціоналізму». Вона не залишала можливостей для розвитку рівноправних і взаємовигідних відносин в рамках так званого соціалістичного табору, а тим більше — для проведення якоїсь окремої політики щодо радянських союзних республік, насамперед — України, на будь-які прояви «сепаратизму» чи «самостійництва» якої Москва реаґувала дуже гостро й жорстко. Показово, що відразу ж після визволення Чехословаччини від гітлерівців українські установи, культурно-освітні й наукові заклади та організації, створені там у міжвоєнні роки українськими еміґрантами, були ліквідовані як «антирадянські» та «буржуазно-націоналістичні», а ті еміґранти, які не встигли або не захотіли еміґрувати на Захід, були депортовані до СРСР та зазнали репресій ³⁵.

Політика комуністичної влади Чехословаччини щодо русинів-українців Східної Словаччини, зокрема Пряшівщини ³⁶, в перші повоєнні роки сприяла економічному, культурному й національному піднесенню українського населення республіки, серед якого домінувало почуття взаємозв’язку з Україною та рідним народом. Створена 1 березня 1945 р. на з’їзді делеґатів від українських населених пунктів та районів у Пряшеві «Українська національна рада Пряшівщини» (УНРП) навіть намагалася на першому етапі вирішити українське питання в Чехословаччині шляхом возз’єднання україномовних північно-східних районів Словаччини з Закарпатською Україною в складі УРСР. В той же час неодноразові спроби законодавчо оформити існування та діяльність УНРП та інших організацій русинсько-українського населення Чехословаччини не мали успіху, так само як і боротьба УНРП за культурно-національну автономію українців у Словаччині ³⁷.

Неґативний вплив на національну свідомість русинів-українців ЧСР у післявоєнний період справили також об’єктивний процес урбанізації, масове переселення їх у 50–60-ті роки з переважно однонаціональних населених пунктів до західної Чехії та Моравії. Неґативні наслідки мали і штучна «українізація», і спроби розв’язання національних проблем адміністративно-бюрократичними методами тощо.

Боротьба проти «бандерівщини», політичні процеси 50—60-х років у Чехословаччині над «націоналістами», в тому числі й українськими, ліквідація греко-католицької церкви і насадження державою серед русинів-українців православ’я, вторгнення військ країн Варшавського Договору в 1968 р., подальші «нормалізація» та застій у супільно-політичному й соціально-економічному розвитку країни також зумовили ізоляцію русинсько-українського населення східної Словаччини від України. До того ж, з боку УРСР, громадських організацій республіки «ідеологічна витриманість» вилилася у згортання зв’язків з одноплемінниками у Чехословаччині, а турбота про їхній національно-культурний розвиток розглядалася щонайменше як небажана.

Радикального поліпшення ситуації не принесла і революція 1989 р. в Чехословаччині. Складні внутрішньополітичні процеси в країні, що розгорнулися після «оксамитової революції», загострення чесько-словацьких суперечностей, прояви словацького націоналізму ускладнили процес зростання національної самосвідомості українців ЧСФР. Не сприяло його розвитку і «розлучення» Чехії та Словаччини й утворення двох суверенних держав. Більше того, на хвилі національно-культурного й політичного піднесення, викликаного радикальними змінами останніх років, відбулося розмежування серед русинсько-українського населення Словаччини на «русинів» і «українців». Повернення частини українського населення до старої самоназви обумовлене низкою історичних, етнополітичних і національно-культурних чинників. Не останню роль у цьому зіграло намагання зберегти свою національну ідентичність, спротив політиці словакізації в умовах розбудови словацької держави.

§6. Незалежна Україна в зовнішній політиці
Чехії і Словаччини

Чехія і Словаччина об’єктивно зацікавлені в стабільному розвитку незалежної демократичної України, так само як і в економічному співробітництві з нею. Для країн Центральної Європи Україна залишається стратегічним транзитним шляхом до ринків країн СНД. Словаччина і Чехія по-різному визначають свої концепції розвитку співробітництва з Україною, хоч визначальними й спільними в цьому процесі є такі чинники: динамічний розвиток двосторонніх міждержавних стосунків, пошук можливостей реґіонального інтеґраційного зближення, інтенсифікація співробітництва в загально-європейських структурах.

Чехія не має спільного кордону з Україною. «Східна політика» Чехії концептуально відійшла на другий план порівняно з розвитком відносин із країнами Європейського Союзу. Словаччина має більше спільних інтересів з Україною, зокрема в Карпатському реґіоні. Українсько-словацькі відносини після розпаду ЧСФР розвивались димамічніше порівняно з українсько-чеськими. Під час візиту в Київ 29–30 червня 1993 р. президента Словаччини Міхала Ковача було підписано Договір про дружбу і співробітництво. Важливою є фіксація відсутності територіальних претензій. Політичне порозуміння між Україною і Словаччиною сприяє плідному розвитку економічних зв’язків.

У Празі 26 квітня 1995 р. президенти Л.Кучма та В.Гавел підписали Договір про дружні відносини та співробітництво між Україною і Чеською Республікою. Діє спільна комісія з питань торговельно-економічного співробітництва.

Дуже важливе в політиці і Чехії й Словаччини щодо України є залучення її до реґіональних інтеґраційних процесів. Завдяки позиції Чехії та Словаччини Україна в червні 1996 р. стала членом Центральноєвропейської ініціативи. Водночас, головним чином через глибоку економічну кризу в Україні, Чехія та Словаччина дуже обережно ставляться до перспективи вступу України у Вишеградський блок і до можливості приєднання України до центральноєвропейської зони вільної торгівлі.

Словаччина, Україна і Чехія активно співпрацюють у Раді Європи. З більшості проблем сучасної європейської політики концептуальні парадигми України, Чехії, Словаччини гармонують та реально сприяють розбудові нової інтеґрованої Європи.

 ¹Бибо Иштван. Нищета духа малых восточноевропейских государств//Венгерский меридиан (Будапешт).—1991.—№2.—С.52-53.

 ² Внешняя политика Чехословакии. 1918—1939.—Сборник статей.—М.,1959.—С.58.

 ³Див.: Віднянський С. В. Т. Масарик про Україну і українців//Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки.—Вип.4.—К., 1993.—С.132-147.

 ⁴Masaryk T. G. Slovanskй problйmy.—Praha, 1928.—S.91-92.

 ⁵Masaryk T. Novб Evropa (Stanovisko slovanskй).—Praha, 1920.—S.219-220.

 ⁶ Sladek Zdenek, Jaroslav Valenta. Sprawy ukrainskie w czechoslowackiej polityce wschodniej w latach 1918-1912// Z dziejуw stosunkуw polsko-radzieckich. Stud. i mater.—1968.—№3.—S.147-148.

⁷ Бенеш Эдвард. Речь о Подкарпаторусской проблеме.—Ужгород, 1934.—С.23.

 ⁸ ЦДАВОВ України.—Ф.3696.—оп. 2.—спр.—576.—Арк.6.

⁹ «Нова Україна».—1922.—Ч.13-15.—С.6.

¹⁰ Necas J. Uprimnй slovo o stycich cesko- ukrajinskэch.—Kyjiv—Praha, 1919.—S.27-28.

¹¹ Sladek Zdenek, Jaroslav Valenta. Sprawy...—S.152.

¹² Ibid.—S.153.

¹³ Петерс И. А. Чехословацко-советские отношения (1918—1934).—К., 1965.—С.125.

¹⁴Українська РСР на міжнародній арені. — Збірник документів (1917 —1923 рр.).—К., 1966.—С.506-510.

¹⁵ Політика і час.—1992.—№3.— С.50-51.

¹⁶ ЦДАВОВ України.—Ф.3696.—Оп.2.—Спр.271.—Арк.11.

¹⁷ Див.: Віднянський С. В. Культурно-освітня і наукова діяльність української еміґрації в Чехо-Словаччині: Український вільний університет (1921—1945 рр.).—К., 1994.

¹⁸ Бенеш Эдвард. Вказ. пр.—С.26-27.

¹⁹ Масарик Т. Г. Світова революція за війни й у війні 1914—1918: Спомини.—Львів, 1930.—Ч.II.—С.444.

²⁰ Стерчо П. Карпато-українська держава.—Торонто, 1965.—С.21.

²¹ Див.: Худанич В. І. Міжвоєнний період в історії Закарпаття // Українські Карпати.—Ужгород, 1993.—С.538-545; Віднянський С. Закарпаття у складі Чехо-Словацької республіки: переломний етап у національно- культурному й етнополітичному розвитку русинів-українців // Культура українських Карпат.—Ужгород, 1994.—С.130-140.

²² Нариси історії Закарпаття. Т.II (1918—1945).—Ужгород, 1995.—С.264—270.

²³ Автономний уряд А.Волошина почав створювати українські військові формування—«Карпатську Січ», провідну роль у яких відігравали численні добровольці з УГА.

²⁴ Вегеш М. Події 13—14 березня 1939 р. в Карпатській Україні. (У кн.: Молодь—Україні.—Т.5—6.—Ужгород, 1995.—С.186—190).

²⁵ Симоненко Р. Міжнародне утвердження України // Політика і час.—1996.—№1.—С.69.

²⁶ Гранчак І. М., Поп І. І. Закарпаття в чехословацько-радянських відносинах періоду Другої світової війни // Карпатика. Актуальні питання історії, історіографії і культури країн Центральної і Південно-Східної Європи.—Вип.2.—Ужгород, 1993.—С.227.

²⁷ Kaplan K. Pravda o Ceskoslovensku 1945—1948.—Praha, 1990.—S.23.

²⁸ Див.: Поп И. И. Чехословакия—Советский Союз. 1941—1947 гг.—М., 1990.

²⁹ Див.: Політика і час.—1993.—№12.—С.52—53.

³⁰ Fierlinger Z. Ve sluzbach CSR. Pameti z druheho zahrahacniho odboje.—Praha, 1948.—D.2.—S.452.

³¹Шляхом Жовтня. Збірник документів.—Вип.VI.—Ужгород,1965.—С.284.

³² Україна згідно з затвердженим Х сесією Верховної Ради СРСР 1 лютого 1944 р. Законом отримала поряд з іншими союзними республіками право створити власний наркомат закордонних справ для укладання угод та встановлення дипломатичних і консульських відносин з іноземними країнами. (Радянська Україна. — 1944. — 2 лютого).

³³ Aspaturian Vernon V. The Union Republics in Soviet Diplomacy: A Study of Soviet Federalism in the Service of Soviet Foreign Policy—Geneve—Paris, 1960.—Р.196.

³⁴ Сборник Действующих договоров, соглашений и конвенций, заключенных СССР и иностpанными государствами.—Т.XI.—М., 1955.—С.31—32.

³⁵ Мушинка М. Українці Чехо-Словаччини // Українська діаспора.—1993.—№3.—С.43.

³⁶ У цьому реґіоні збереглося близько 250 українських сіл і містечок і мешкало, згідно з офіційною статистикою, в 50—60-х роках близько 60 тис. українців (до війни їх нараховувалося понад 100 тисяч).

³⁷ Гайдош М., Конєчни С. До питання про політико-правове становище русинів-українців у Словаччині (1944—1948 рр.) // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки.—Вип.5.—К., 1995.—С.97-106.