Україна в стратегічних планах Німеччини

§1. Україна у німецькій східній стратегії на початку XX ст.

Геополітичні реалії початку XX ст. детермінували значну увагу Німеччини до українського питання. Цьому сприяли і безпосередня економічна зацікавленість, і зростання суперечностей у їхніх відносинах з Росією.

Німецька політика щодо Східної Європи, зокрема України, формувалася в трьох центрах, які істотно впливали на дії німецького уряду. Панґерманська ліґа і Партія батьківщини ставили за мету розбити Російську імперію і відсунути її кордони далеко на схід. Український рух брався ними до уваги як чинник, що послабить Росію. Існування незалежної України розглядалося виключно в межах стратегії німецької експансії на Схід. У своїх планах панґерманісти передбачали німецьку колонізацію Галичини і Чорноморського узбережжя. Друга — журналістсько-академічна група, найвідомішим представником якої був Пауль Рорбах, автор відомої роботи «Неросійські народи Росії і ми», виступала за унезалежнення неросійських народів Російської імперії. Україна потенційно розглядалася головним форпостом у Східній Європі проти експансії Росії на Захід. Нарешті, третя група, очолювана проф. Отто Гершем, розвивала політичний напрям Бісмарка на утримання з Росією добросусідських відносин і виходила з того, що Росія залишиться неподільною державою ¹.

Оточення кайзера і штаб-квартира збройних сил лавірували між поглядами панґерманської ліґи і групи О.Герша, а канцлер і міністерство закордонних справ схилялись до рекомендацій групи П.Рорбаха. Канцлер Бетман-Гольвеґ на початку світової війни брав до уваги можливість організації та підтримки революційних національних рухів у царській імперії. У меморандумі до німецького посла у Відні він згадував про наміри Німеччини викликати повстання в Україні, створити з України, Конґресової Польщі, Прибалтики і Кавказу буферні держави.

Характерно, що відразу після укладання Берестейського договору німецький посол у Києві фон Мумм просив відрядити до України відомого прихильника «української ідеї» П.Рорбаха. Такий крок вважався кориснішим за безпосередній тиск на український уряд через посольство або військові кола. Розрахунок був у тому, щоб П.Рорбах опосередковано вплинув на орієнтацію українських політиків, оскільки, як зазначав фон Мумм, Центральна Рада «своїми комуністичними експериментами поглиблює хаотичний стан на шкоду нашим інтересам» ².

Розпад царської Росії прискорив кристалізацію німецької політики щодо України. Парадоксально, але Берлін схилявся до підтримки принципу національного самовизначення, попри небезпеку зростання національних рухів на територіях, що перебували під його контролем.

Центральні держави бажали сепаратного миру з Росією, а для Австро-Угорщини, зважаючи на її катастрофічний стан, такий мир був конче необхідний. Водночас їм доводилося враховувати можливість укорінення Англії та Франції у новостворених державах. Останнє підштовхувало Німеччину до узгодження інтересів з Росією. Вимоги німців щодо російських територій були мінімальними і заторкували лише Литву й Курляндію. Центральні держави мали визначити майбутню долю цих областей з урахуванням бажання місцевого населення. Конґресова Польща теж мала стати незалежною державою, тісно зв’язаною з Німеччиною і Австро-Угорщиною. Росія мусила негайно укласти мир з УНР і визнати її мирний договір з Четвірним союзом.

Зацікавлення Німеччини Україною стрімко зростало протягом 1917 року. Поступово щезав елемент двозначності в українській політиці Берліна. Офіційні німецькі умови миру, датовані 19 серпня 1917р., відзначали, що, крім визнання новоствореної Польської держави, Німеччина буде обстоювати права на суверенітет України, Фінляндії, Балтійських провінцій, Фламандії, Ірландії, Єгипту і Персії.

25 жовтня 1917 р. на зустрічі канцлера Міхаеліса з начальником політичного відділу Головного командування німецької армії генералом Бертенверфером було окреслено загальні контури німецьких планів щодо України. Зважаючи на її винятковий економічний потенціал, армія мала підтримувати німецькі промислові інтереси в Україні. Зазначалося, що відокремлення України від Росії значно послабило б Росію в усіх аспектах, відсунуло б її від Балканів та чорноморських проток і забезпечило б для Німеччини суходольний шлях через Балкани на Близький Схід. Армія, таким чином, ініціювала нову німецьку політику щодо України, а новий канцлер погодився з цим без застережень.

Однак реалізація нової стратегії утруднювалася надто швидкими політичними змінами в Україні.

Протоколи Берестейських переговорів України з Центральними державами свідчать про те, що німецькі представники жодного разу не підкреслили своїх прав на військове втручання чи економічне проникнення. Звернення до Німеччини по військову допомогу у боротьбі з більшовиками надійшло від українських делеґатів після підписання мирного договору, в умовах очевидної кризи київського уряду. Генерал Гофман писав у своїх спогадах: «Що ми не могли в цьому проханні відмовити, було для мене логічною конечністю. Ми сказали А і мусили сказати Б, ми визнали український уряд як правочинний і уклали з ним мир; отже, мусили дбати, щоб укладений мир справді втілився у життя, а для цього потрібно було насамперед підтримати уряд, який з нами замирився. Тому наші війська увійшли в Україну» ³.

§2. Німецько-Австрійський блок та «українське питання»

Австро-Угорщина в українській політиці виявляла особливу активність, оскільки Габсбурґзька монархія володіла «українським П’ємонтом» — Галичиною, а деякі політики у Відні плекали надію на приєднання за сприятливих обставин Наддніпрянської України.

У листопаді 1914 р. австрійський міністр закордонних справ Берхтольд зазначав, що «наша головна мета в цій війні полягає у довготривалому ослабленні Росії і тому, на випадок нашої перемоги, ми приступимо до створення незалежної від Росії Української держави». Маючи це на увазі, Відень підтримуватиме діяльність «Союзу визволення України ⁴.

Розрахунок на відокремлення України від Росії переважав у австрійській політиці, починаючи з перших днів світової війни ⁵. У той же час існувало розуміння того, що майбутня Українська держава повинна бути справді незалежною і не керуватися з Відня, бо ж монархія не витримає прирощення до неї 30 мільйонів нових українців. Зокрема, існувала ідея перетворення Східної Галичини у центр загальноукраїнських культурницьких прагнень ⁶.

Деталізуючи стратегічні наміри Відня, австрійський консул у Львові Урбас зазначав, що не в інтересах Австро-Угорщини, щоб у результаті нової післявоєнної ситуації й так вже занадто довгий кордон з Росією ще більше подовжився. Після зайняття Польщі Відень отримав би більшу частину російсько-німецького кордону, внаслідок цього зона протиборства Росії з Австро-Угорщиною зросте, а з Німеччиною — зменшиться. Спосіб уникнення такої ситуації залежатиме, звичайно, від розвитку війни.

Вирішення проблеми могло б полягати у створенні незалежної України між Дністром і Дніпром. У своїй північній частині вона розділятиме Росію і Австро-Угорщину. Таким чином, проти протекторату Австро-Угорщини над Україною, за одночасної окупації Польщі, свідчить таке: 1) зона суперечностей з Росією залишиться такою ж значною; 2) зона суперечностей з Румунією може подвоїтися: у разі зайняття Бессарабії Румунією вона стане сусідкою Австро-Угорщини на сході; 3) військові завдання перевищують можливості країни; 4) дуже важко, майже неможливо, водночас провадити польську та українську політики; встановлення кордону між Польщею та Україною становитиме для Австро-Угорщини нескінченну проблему ⁷.

Однак без протекторату неросійської сили незалежна Україна не в змозі протистояти Росії або мала б тенденцію перетворитися на радикально-соціалістичну республіку, що навряд чи було б приємним сусідством для Відня, — твердить Урбас. Україна з отриманою внаслідок мирного договору автономією була б фікцією за умов російського панування; Росія знову зросійщувала б її або розв’язала б нову війну. Залишаються лише такі можливості: а) Україна під протекторатом Німеччини; б) Україна під спільним протекторатом Австро-Угорщини та Німеччини; в) персональна унія України з Румунією.

Україна під протекторатом Німеччини мала б ту перевагу, що німецько-російський кордон, а також німецько-російські суперечності залишались існувати в значному обсязі, що соціалістичні тенденції українців потрапляли б під сильний військовий тиск і що німецька торгівля отримувала б широкий і зручний шлях через Чорне море до Азії, внаслідок чого встановлювався б лад на Балканах. Прийнятною була б персональна унія України з Румунією. Внаслідок цього припинялася б експансія Румунії на схід, руйнувався б питомо національний характер цієї держави, вона отримувала б довготривалі суперечності з Росією.

Найменш бажаним вважався б спільний протекторат Австро-Угорщини та Німеччини над Україною, проте, як останній вихід, він також прийнятний — у тому разі, якщо Австрія створює цивільну адміністрацію на Україні, а Німеччина бере на себе створення армії. Загалом, резюмує Урбас, слід схилятися на німецький протекторат над Україною, підкреслюючи, що Австро- Угорщина на подібний протекторат за одночасної окупації Польщі неспроможна з політичних і військових причин і що в іншому разі Україна — без допомоги неросійської сили — неможлива. У разі відмови Німеччини можна пропонувати персональну унію з Румунією ⁸.

Для української політики Відня показовою була її прихованість. Ставлення до визвольних устремлінь великого європейського народу не проголошувалося відкрито. Ще в грудні 1914 р. керівництво СВУ вказувало на необхідність офіційної заяви Центральних держав про те, що після розгрому Росії вони сприятимуть створенню вільної та незалежної Української держави. Такі заяви, зроблені ще до вступу німецько-австрійських армій на українську територію і донесені до відома російської громадськості — як це сталося з відомою заявою Талаат-бея від 24 листопада 1914 р. відносно української справи — стануть найкращим засобом австрійської і німецької аґітації серед російських українців. СВУ, зі свого боку, всіляко сприятиме поширенню аґітаційних матеріалів на Україні через своїх представників»  ⁹.

У серпні 1915 р. з пам’ятною запискою, адресованою вищому військовому командуванню Австро-Угорщини, виступила Загальноукраїнська національна рада, тісно пов’язана ідейно і політично з Союзом визволення України. Автори документа К.Левицький, Є.Олесницький та Л.Цегельський підкреслювали своє бажання не відокремлювати українські землі від австро-угорського державного організму, а, навпаки, збільшувати його за рахунок російської України. Наступ центральних монархій не треба зупиняти на лінії ріки Буг, а продовжити до Дніпра і Чорного моря, щоб звільнити українську територію від російського панування і створити автономне державне утворення, тісно зв’язане з Центральними державами. Далі зазначалося: відокремлення прибалтійських провінцій і Польщі не послабить Росію настільки, щоб вона не могла більше загрожувати Центральним державам. Єдиним шляхом до послаблення Росії буде відокремлення від неї цілої України або переважної її частини. Силою обставин майбутня українська держава змушена була шукати ґарантії свого існування передовсім у Центральних держав. Між Україною і Центральними державами не існує і не існуватиме в майбутньому суперечностей. У політичній та економічній сферах Україна матиме лише переваги від об’єднання з Центральними державами. Природна експансія українського народу з довніх часів була спрямована на схід та південний схід.

Водночас українські діячі попереджали про свою стурбованість щодо польських зазіхань на українські землі. Приєднання Східної Галичини, Холмщини, Волині, Поділля до майбутньої Польської держави або навіть до автономної Польщі було б цілком неприйнятним для українських національно-політичних інтересів, а також недоцільним і навіть небезпечним для Центральних держав. Якщо ж виникне ситуація вибору між російським тиском і вкрай шовіністичним режимом Польщі, то пригноблена нація обере менше зло і схилиться до порозуміння з Росією, що стане більш толерантною внаслідок поразки ¹⁰.

Ще через рік президія Загальноукраїнської національної ради, констатуючи той факт, що керівні установи Центральних держав передбачають найближчим часом остаточно вирішити польське питання, надсилає австрійському міністрові закордонних справ С.Буріяну свої вимоги. Офіційний Відень ставлять до відома, що, по-перше, жодна українська територія, де українці становлять більшість населення, не бажає приєднання до Польщі. По-друге, тим українцям, які мешкають західніше від межі суцільних українських поселень і, можливо, будуть приєднані до Польщі, потрібно ґарантувати всі права національних меншин. По-третє, окуповані військом Центральних держав українські території, а саме: Холмська, південно-західна частина Гродненської, південно-західна частина Мінської губерній, Волинь — якщо вони не увійдуть до складу самостійної Української держави, складатимуть автономну державну одиницю в тісному зв’язку з Центральними державами ¹¹.

Незважаючи на вірнопіддані заяви Союзу визволення України та Загальноукраїнської національної ради, австрійський підхід до ідеї незалежності України змінюється з роками війни з приязного до холодного, а то й ворожого. Офіційний Відень неґативно поставився до плану кількісного збільшення леґіону українських січових стрільців, заборонив СВУ провадити національно-аґітаційну діяльність серед військовополонених українців і поступово зменшував підтримку його діяльності ¹². У січні 1915 р. віденське міністерство закордонних справ видало інструктивний документ про зв’язки з українськими організаціями. У ньому вказувалося, що СВУ має перенести свою штаб-квартиру з Відня до нейтральної країни.

Але найнеприємнішою несподіванкою, що її отримали українські організації від австрійського уряду, був план створення Польського королівства з включенням до його складу українських земель. Це означало, що в австрійській політиці українське питання відходило на друге місце. Через це українська політична орієнтація поступово почала схилятися до Німеччини ¹³.

Внаслідок революційних подій в Росії в 1917 р. українське питання постало, з точки зору Німеччини та Австро-Угорщини, зовсім у іншому висвітленні. Принципово важливим було й те, що українська демократія з самого початку революцій виступила проти ідеї повного відокремлення України від Росії, характеризуючи її, як «удар в спину російській демократії». Українські політики не цілком визначилися щодо кордонів майбутньої України. Значні прошарки українського населення виступали за спільні дії з «материнською землею», надто ж проти зовнішньої загрози.

Зважаючи на ці обставини, у Відні вважали, що кращим паролем для війська, яке вступить в Україну, буде такий: «За даних обставин ми ведемо оборонну війну, прагнемо до справедливого для всіх сторін миру, ми не втручаємося у внутрішні справи сусідніх народів, навпаки, даємо можливість цим народам власноручно вирішувати їхню долю» ¹⁴. Відзначимо, що такі рекомендації віденський дипломат подавав ще в серпні 1917 р. — задовго до укладення Берестейського миру і появи військ Центральних держав на території Української Народної Республіки.

З позицією віденського дипломата перегукується меморандум, підготовлений у тому ж таки серпні 1917 р. президією Української парламентської репрезентації в особі Є.Левицького і Є.Петрушевича. Не підлягає жодному сумніву, — писали депутати австрійського парламенту від Галичини, — що створення української держави, навіть у федеративному союзі з Росією та іншими державними новоутвореннями: Фінляндією, Кавказом, Туркестаном і т.ін.,— відповідає інтересам Австро-Угорщини, оскільки внаслідок цього Росія розпадається на національні та територіальні складові частини. Також зрозуміло, що Україна потребує певного часу для своєї консолідації.

Українці лише бажають, щоб у разі окупації військами Центральних держав згаданих територій автономної України, ці держави визнали тимчасовий уряд у Києві і право на певну державну самостійність України, а також, маючи на увазі власні перспективні інтереси, зобов’язалися виразно підтримати прагнення українського народу до участі в мирній конференції. Українці чекають на чітку обіцянку, що союзні армії, у разі їх вступу на українську територію, не розпустять локальні органи українського тимчасового уряду в Києві, а навпаки — військова влада надаватиме їм значного сприяння, посилить і далі розбудує ці державні органи ¹⁵.

Отже, за умов кардинальної зміни курсу української політики Австро-Угорщина підійшла до етапної межі — Берестейських переговорів з делеґацією Української Народної Республіки і підписання «хлібного миру» з Україною.

Українська делеґація розпочала переговори в Бресті-Литовському в перші дні січня, а у ніч з 8 на 9 лютого 1918 р. був підписаний мирний договор між Українською Народною Республікою, з одного боку, і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною — з іншого. Берестейський договір проголошував закінчення стану війни між УНР і державами Четвірного союзу. Встановлювався кордон України на заході і північному заході. Вирішувалось питання про військовополонених. Реґулювались економічні відносини між країнами-учасницями.

У Бресті було також погоджено і таємний протокол між УНР і Австро-Угорщиною. Він стосувався майбутньої долі українських земель у складі Австро-Угорської монархії. Офіційний Відень зобов’язувався не пізніше 20 липня 1918 р. запропонувати обом палатам Австрійського парламенту законопроект про створення окремого коронного краю Східної Галичини та Буковини. Зі свого боку, УНР ґарантувала законодавчо права польського І німецького, а також єврейського населення в Українській Республіці ¹⁶.

Українська делеґація мусила досягти ще одного важливого завдання — отримати збройну допомогу від Німеччини та Австро-Угорщини для відновлення влади Центральної Ради. На нараді вищого німецького керівництва 13 лютого 1918 р. було вирішено подати допомогу Україні в рамках загальної воєнної кампанії на Східному фронті, яка мала розпочатися 18 лютого після розриву перемир’я з Радянською Росією. Українські представники мали підписати з цього приводу відозви до народів Німеччини і Австро-Угорщини. У результаті на українській землі з’явилось півмільйонне військо Центральних держав, військова адміністрація Берліна й Відня, а Україна була поділена на зони впливу.

Наближення загальної військової поразки не залишало можливостей для подальшого розігрування української карти і домагань геополітичних змін в регіоні, але наявність місцевих передумов для цього стала для Берліна очевидною.

Після Першої світової війни та українсько-німецького зближення 1918 р. у Німеччині буквально вибухнув інтерес до України. Університети й спеціальні наукові заклади стали приділяти велику увагу українознавству. Розроблялися різні концепції німецької політики щодо України, де остання розглядалась як потенційно сильна незалежна держава, що об’єднує усі чотири частини роздертої в 1919—1920 рр. української території та матиме у майбутньому великий вплив на баланс сил у Східній Європі.

Але впливу на реальну німецьку політику ці концепції не мали. За часів Веймарської республіки німецький уряд прагнув до найліпших стосунків із Москвою. Це автоматично виключало з його гри українську карту. Для Гітлера Україна не була самостійним об’єктом у політиці, а існувала лише як частка незрівнянно більшого об’єкта.

§3. Гітлерівська концепція завоювання життєвого простору та Україна

Головною метою зовнішньої політики Німеччини з приходом нацистів до влади стало проголошене в «Майн кампф» здобуття нового життєвого простору для німців як народу вищої раси. Гітлер наголошував: «Певна річ, така територіальна політика не може бути здійснена в Камерунах, але винятково в Європі». «Тому для Німеччини єдина можливість проведення здорової територіальної політики полягає тільки у здобутті нової землі в самій Європі... Слід ясно розуміти, що ця мета може бути досягнутою тільки шляхом війни» ¹⁷. «Але якщо сьогодні ми говоримо про нові землі в Європі, то насамперед можна мати на увазі тільки Росію та підвладні їй прикордонні держави» ¹⁸. Під останніми нацистський фюрер розумів західні республіки СРСР, в тому числі й Україну.

У промові на велетенському щорічному партійному зібранні нацистів у Нюрнберзі у вересні 1936 р., він вигукував: «Якби ми мали в нашому розпорядженні незліченні сировинні багатства Уралу, ліси Сибіру, і якби безкраї родючі рівнини України були в межах Німеччини — ми б мали все» ¹⁹.

21 липня 1940 р., вперше повідомляючи військове командування про свій намір якнайшвидше напасти на СРСР, Гітлер побіжно кинув: «Політичні цілі: Українська держава, Федерація Прибалтійських держав, Білорусія...» Через десять днів перед тією ж аудиторією він казав зовсім інше: «Остаточно: Україна, Білорусія, Балтійські держави — нам» ²⁰. Перше висловлювання повторювало поширену тезу німецьких геополітиків, які вважали, що для послаблення Росії від неї треба відірвати Україну, яка стане самостійною державою, орієнтованою на Німеччину, і завжди служитиме противагою Росії. Друге — відображало концепцію здобуття «життєвого простору» на Сході.

Цю плутанину було повторено на початку березня 1941 р., коли підготовка німецького нападу на СРСР набула максимальної інтенсивності. Верховне командування розробляло тоді «Керівні настанови з особливих питань, пов’язаних з директивою №21 (план «Барбаросса»)». Особливим питанням була майбутня політика на окупованій радянській території. Настанови Гітлера були, зокрема, такі: «Наступний похід буде не просто збройною боротьбою. Він буде також порахунком двох ідеологій. Щоб війну довести до кінця, мало зайняти простір, розбити ворожі збройні сили. Уся територія мусить бути розчленованою на держави з власними урядами, з якими ми могли б укласти мир» ²¹.

Це не було те, що він замишляв насправді,— навіть на некомуністичному Заході, де Німеччина на той час розгромила та окупувала шість держав, жодній не було запропоновано мир. Укладення миру Гітлер відкладав до остаточної перемоги у війні, щоб мати повну змогу перетасувати всю Європу з її колоніями відповідно до своїх імперіалістичних та расистських ідей. Тим більш йому були непотрібні держави з власними урядами на Сході, на території СРСР, де населенню готувалася зовсім інша доля, ніж у Західній Європі. На Сході: «Наше завдання — швидко, наскільки це можливо з мінімумом військових сил, побудувати соціалістичні державні утворення, які залежатимуть від нас. Ці завдання такі складні, що їх не можна покладати на армію» ²².

2 квітня 1941 р. А. Розенберґ, головний нацистський авторитет із національних питань у Радянському Союзі, що його Гітлер призначив своїм «уповноваженим для централізованого розв’язання проблем східноєвропейського простору», подав фюрерові «Пам’ятну записку №1». У ній аналізувався стан та містилися рекомендації щодо майбутньої політики в окремих частинах території Радянського Союзу після окупації її німецькими військами.

На відміну від Гітлера, Розенберґ, хоч він був офіційним ідеологом нацистської партії і завжди стояв за знищення більшовизму шляхом війни, дотримувався у зовнішній політиці не екстремістських, а швидше традиційних імперіалістичних поглядів. Замість фюрерових візій нового колосального німецького життєвого простору на Сході він бачив там у майбутньому радше новий баланс сил, шукав такого варіанту їх розкладу, який був би найбільш вигідний для Німеччини, забезпечував її панування без кардинальних етнічних змін, залишаючи населення на місці. У розділі «Україна (Окраїнна область)» Розенберґ писав: «Київ був головним центром варязької держави з нордичною панівною верствою. Але й після татарського панування Київ протягом довгого часу грав роль полюса, супротивного Москві. Його внутрішнє національне життя засновано на майже незалежній традиції, що постала на власному ґрунті, всупереч твердженням московитської історіографії, котрі опанували всю європейську науку.

[Нашим] політичним завданням для цієї області мало б бути заохочення прагнень до національної незалежності аж до створення самостійної державності, якій належало б одній або у поєднанні з Донською областю та Кавказом у вигляді Чорноморського союзу постійно стримувати Москву та убезпечувати великонімецький життєвий простір зі сходу. А економічно ця область мала б разом з тим утворити потужну сировинну та додаткову продовольчу базу для Великонімецького райху.

До тієї частини, яка в СРСР розглядається як чисто українська, слід було б додати прикордонні смуги від корінної російської області... щоб послабити [її] і одночасно мати проти неї постійну противагу». (Тут ішлося про частини Курського та Воронезького адмінокругів). Так само як частка України розглядався і Крим. «На досягнення цієї політичної мети треба було б спрямувати адміністративне та економічне упорядкування всієї [української] області» ²³.

План Розенберґа передбачав збереження етнічного характеру східних територій, за винятком Прибалтики. Головним для нього було послабити та ізолювати Росію, що її він ненавидів і боявся. Звідси — Розенберґів задум утворити навколо Великоросії ланцюг національних держав, залежних від Німеччини та ворожих до Росії. Однією з них бачилася Україна. Вона була найбільша, тому й вимагала до себе найбільшої уваги.

Таких поглядів дотримувалися й деякі інші впливові особи Німеччини, особливо серед вищих військових кіл, які пам’ятали німецький прихід на Україну 1918 р. на запрошення Центральної Ради. Але ці погляди розходилися з планами Гітлера й тому наслідків не мали. Фюрер відкинув пропозиції Розенберґа.

25 квітня 1941 р. Розенберґ закінчив роботу над «Пам’ятною запискою №2». Викладений у ній план уже цілком відповідав вказівкам Гітлера. Він передбачав створення на окупованій радянській території колоніальних сатрапій у вигляді німецьких райхскомісаріатів Остланд (Прибалтика та Білорусія), Україна, Московія, Кавказ. Україна за цим планом мала простягтися аж до Волги, охоплюючи територію автономної республіки німців Поволжя ²⁴.

У січні 1941 р., виступаючи перед підлеглими з таємною промовою, райхсфюрер СС Г.Гіммлер говорив, що «головною метою війни проти Радянського Союзу є знищення 30 млн. слов’ян» ²⁵. 2 травня економічний штаб «Схід» затвердив принципи німецької господарчої політики на окупованій радянській території: «1. Війну можна вести тільки за умови, що... всі німецькі збройні сили зможуть харчуватися за рахунок Росії. 2. Коли ми заберемо з країни все, що нам потрібно, десятки мільйонів людей, безсумнівно, помруть від голоду» ²⁶. Коли нацисти писали «Росія», вони мали на увазі СРСР, а коли йшлося про продовольство — Україну.

16 липня 1941 р. на нараді з питань окупаційної політики Гітлер підкреслив: «Отже, ми наголошуватимемо, що змушені були окупувати ту чи іншу область, управляти, навести в ній лад; в інтересах населення, щоб ми забезпечили спокій, постачання продовольством, рух на шляхах і т.ін. — звідси наші заходи. Ніхто не мусить мати змогу розпізнати, що ми починаємо остаточне вреґулювання!»

Про українську територію Гітлер ще додав: «Антонеску хоче Бессарабію та Одесу зі смугою землі у напрямі на захід — північний захід від Одеси». Він дав зрозуміти, що бажання румунського диктатора буде вдоволено.

«В основному, — вів далі Гітлер, — перед нами зараз стоїть завдання розрізати велетенський пиріг відповідно до своїх потреб, щоб ми могли: по-перше, опанувати його; по-друге, управляти; по-третє, експлуатувати». «Основні принципи: Ніколи знову не повинне стати можливим утворення воєнної держави на захід від Уралу, Німеччина сама бере на себе захист цього простору від усіх можливих небезпек... Тільки німець має право носити зброю, а не слов’янин — не чех, не козак або українець» ²⁷.

На цьому тлі вирізняється дещо проукраїнська лінія Розенберґа, який вважав, що, безперечно, в кожному комісаріаті необхідно по-різному ставитися до населення. «На Україні нам слід розпочати з культурних справ; там ми повинні були б розбудити історичну свідомість українців, заснувати університет у Києві і т.ін.» Пропозиція зустріла заперечення Герінґа: на Україні німці насамперед мають думати про те, як отримати від неї максимум продовольства. Розенберґ продовжує: «також на Україні слід заохочувати певні прагнення до незалежності».

Коли Гітлер проголосив, що «територією райху має стати Крим, включаючи значну прилеглу територію (район на північ від Криму); ця прилегла територія має бути якомога більшою», Розенберґ висловив свої побоювання з цього приводу через «українців, які там живуть». Позиція Розенберґа насторожила Бормана: «декілька разів виявлялося, що Розенберґ приділяє надто багато уваги українцям; він хоче значно збільшити стару Україну».

Зусилля Розенберґа успіху не мали. Запропоновану ним кандидатуру на посаду нацистського намісника на Україні було відхилено. За пропозицією Герінґа, Гітлер призначив рейхскомісаром України Е.Коха, гауляйтера Східної Пруссії, який уособлював найбільш брутальну верству нацистської верхівки ²⁸. Своїм підлеглим він постійно втокмачував, що доля українців — бути рабами німців, «білими неграми»; що всі ті, хто становитиме навіть потенційну загрозу для панування окупантів над Україною, мусить знищуватися фізично. Головне місце серед ворожих окупантам сил, на думку Коха (як і Гітлера), займала національна інтеліґенція, отже, вона перша підлягала винищенню, і коли жертв було порівняно небагато, то це лише тому, що, як виявиться, справу ліквідації української національної інтеліґенції вже виконала Москва.

Гітлерівський сатрап не робив таємниці зі своїх поглядів, та їх і не можна було приховати, бо вони втілювалися у конкретні дії окупаційної влади. Публічні висловлювання Коха перед німцями про те, що немає ніякої України, а є лише німецька колонія, що батіг — це найнеобхідніший атрибут управління нею, про українців як «недолюдей» швидко ставали відомими. Кох рішуче відкидав ідею створення будь-якого, навіть псевдополітичного, органу з місцевих діячів, як це було в райхскомісаріаті «Остланд», який включав Прибалтику та Білорусь.

Кохівська адміністрація грабувала й фізично знищувала населення окупованої України, проте радянська влада не зажадала його екстрадиції для суду за злочини проти українського народу. Не позбавлене сенсу припущення, що це була своєрідна солідарність. Кох своєю політикою максимально антагонізував відносини між німцями та українцями. Отже, він робив саме те, чого треба було Сталінові і що він наказував робити радянським партизанам, які чинили німцям шкоду таким чином, щоб спровокувати репресії проти українського селянства.

Сталін добре знав, як перед війною українське село ставилося до його влади з її голодоморами, каторжними колгоспами, 10-річними присудами за зібрані на стерні «голодні» колоски. Знав він і те, що німецькі обов’язкові поставки продовольства з селянського двору удвоє менші, ніж за радянської влади. За німців українське село зажило заможніше, ніж до війни. Дії «народних месників», які насправді ніколи не захищали населення від окупантів, мали змінити настрої на селі на користь Сталіна. Сталінська стратегія, здійснювана Українським штабом партизанського руху, дала свої наслідки — сотні спалених німцями українських сіл, сотні тисяч знищених українців.

Україну по черзі збезлюднювали обидва тоталітарні режими — червоний і коричневий. Типологічна спорідненість обох тоталітаризмів створювала основу для «взаємовигідної кооперації». На нараді 16 липня 1941 р. Гітлер казав: «Зараз росіяни видали наказ про партизанську війну в нашому тилу. Ця партизанська війна має й деякі переваги для нас: вона дає нам змогу знищити кожного...» ²⁹.

§4. Генеральний план «Ост»

Апогеєм масового нищення людей на територіях Сходу мало стати виконання ґрандіозної програми етноциду, розробка якої почалася відразу після розгрому та окупації Польщі. 7 жовтня 1939 р. Гітлер підписав декрет про посилення німецької нації. Зокрема, передбачалось повернути з-за кордону німецьких громадян та фольксдойчів, створити нові німецькі колонії та нове німецьке селянство ³⁰. Саме цей декрет започаткував усі наведені вище та ряд інших людожерлих директив і наказів, що їх виконання стало змістом німецької політики в окупованій Україні. Саме він поклав початок створенню і запустив у дію механізм знелюднення східних територій — від розстрілу заручників до газових камер — «фабрик смерті».

Замисливши здобути нові величезні території на Сході, Гітлер дивився на них як на простір для зростання німецького сільського населення, котре вважав найціннішою частиною нації. Тому посилення німецької нації бачилося як зростання німецького сільського населення, але не в самій Німеччині, бо там уже всі ґрунти розібрано. Україна завжди розглядалася з Німеччини як ідеальний реґіон для сільського господарства. Тому вона не могла не стати об’єктом виняткового значення у майбутній нацистській політиці онімечення Сходу. Українському народові це несло особливу загрозу ³¹.

Зробившись райхскомісаром із проблем посилення німецької нації, Гіммлер негайно створив відповідний райхскомісаріат також у системі СС. Його плановий відділ заходився розробляти план понімечення Сходу, що дістав назву ґенерального плану «Ост» (Схід).

Генеральна ідея плану полягала в тому, що слов’янське населення в основній своїй масі підлягало депортації до Сибіру, а на його місце мали селитися німці та люди інших національностей германського кореня. Відомі тільки фраґменти плану «Ост». Зокрема, в них фігурує Галичина, з якої планувалося депортувати 65 % місцевого населення ³².

Перший етап здійснення плану був розрахований на 25–30 повоєнних років. Протягом цього періоду на просторах європейської частини СРСР мала бути утворена мережа «марок» — колоній з німецьким населенням ³³. Понімеченню підлягала саме територія, а не населення.

У своїх розмовах за вечірнім столом, що стенографувалися, Гітлер найчастіше згадував Україну. Він казав: «Ми візьмемо південну частину України, перш за все Крим, і зробимо її суто німецькою колонією. Буде неважко вигнати геть населення, яке тут є зараз... За сотню років тут житимуть мільйони німецьких селян. Сто тридцять мільйонів населення в райху, дев’яносто в Україні» ³⁴. Багатства України доводили його до екстазу: «Де ще є район, здатний давати залізо, що своєю якістю рівнялося б із українським? Україна має марґанець, за яким до неї звертається навіть Америка. А крім того — стільки інших можливостей!» ³⁵.

До понімечення української землі гітлерівці взялися, не чекаючи закінчення війни. Першою його формою було утворення сільськогосподарських маєтків для есесівців на Україні. Про долю місцевого населення виразно говорить те, що головним управителем цих маєтків у липні 1942 р. було призначено О.Поля — начальника всієї системи гітлерівських концтаборів, яка теж являла собою одну з ланок організації СС.

Власниками нових маєтків, що їх загальна площа на території від України до Прибалтики досягла 600 тис. га ³⁶, не випадково були есесівці, бо вся справа понімечення від початку до кінця мала перебувати винятково у віданні есесівських органів. Займаючи привілейоване становище в державній структурі гітлерівської Німеччини, вони прагнули зняти всі вершки зі здобичі, не рахуючись з апетитами своїх колеґ із вермахту. Описування майбутнього збагачення німецьких солдатів і офіцерів за рахунок загарбаних радянських земель було одним із головних мотивів фашистської пропаґанди. Тим часом есесівські офіцери здобували маєтки, прагнучи нахапати якнайбільше. Дійшло до того, що 26 жовтня 1942 р. Гіммлер змушений був видати циркуляр, у якому говорилося, що деякі його підлеглі втратили чуття міри у надбанні власності на Сході ³⁷.

Вже 1942 р. були зроблені перші кроки до здійснення основної ідеї ґенерального плану «Ост». У липні 1942 р., у зв’язку з перенесенням центру ваги воєнних операцій на південне крило радянсько-німецького фронту, ставка Гітлера була переведена в околиці Вінниці, звідки почалось виселення українців і куди Гіммлер наказав переселити 10 тис. німців ³⁸. 15 жовтня розпорядженням Коха, райхскомісара України, суцільна зона виселення була поширена на південну частину суміжної Житомирської області. Тут вона охоплювала до 60 населених пунктів ³⁹. Весь цей район одержав назву «Хеґельвальд». 12 грудня, після того, як операцію в основному було завершено, Кох видав наказ про утворення «німецької переселенської округи Хеґельвальд» площею 500 кв.км і з населенням близько 9 тис. чол ⁴⁰. Відповідно до ґенерального плану «Ост» округа була вилучена з відання райхскомісаріату Україна і передана під управління есесівських органів ⁴¹.

§5. Політика нацистів щодо ОУН

Готуючи напад на СРСР, гітлерівці спочатку планували використовувати українських націоналістів. У свою чергу, останні, повіривши в запевнення з боку німецьких урядових чиновників, що Німеччина сприятиме відродженню української соборної самостійної держави, погоди лися піти на співпрацю ⁴². Іншої зовнішньої сили, яка допомогла б українському народові відновити власну державність, націоналісти на той час не бачили. При цьому керівництву Організації українських націоналістів (ОУН) були притаманні незалежна ініціативна діяльність, намагання впливати на німецьку політику щодо України.

30 червня 1941 року у Львові в присутності німецьких властей «Рішенням №1 Національних зборів українців» проголошується Акт відновлення Української Держави. У документі зазначалося: «Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації. Українська Національна Революційна Армія, що творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з Союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі» ⁴³.

Однак досить швидко українським націоналістам довелося розчаруватися: їхні сподівання на німецьку допомогу у відродженні самостійної України зазнали краху. Після відмови провідників ОУН відкликати Акт 30 червня 1941 р. на членів ОУН падають репресії фашистської каральної системи. Радянські органи безпеки з цього приводу свідчили: «Незважаючи на те, що німецька керівна верхівка протягом кількох років обіцяла ОУНівцям виконати основний пункт їхньої «програми», фашистські військові власті не забарилися вжити рішучих заходів до припинення діяльності українських націоналістів на створення «Самостійної України», заарештували Бандеру, вигнали з України інших провідних діячів ОУН і заборонили місцевій фашистській адміністрації залучати бандерівців для боротьби з партизанами, оголосивши їх «небажаними елементами» ⁴⁴.

Гітлерівське командування не тільки вжило рішучих заходів, аби припиняти діяльність похідних оунівських груп, що на окупованій території організовували українську владу (так, від Василькова було повернуто групу, яка мала проголосити в Києві відновлення самостійної України), а й почало відкликати з України тих офіцерів німецької армії, які підтримували в цьому українських націоналістів. Йдеться, зокрема, про уповноваженого при військовій групі «Зюд» професора Коха, який, за визнанням рейхскомісара України від 20 вересня 1941 р., «підтримував українські прагнення до створення самостійної держави такою мірою, що це було не лише політично нерозумно, а й суперечило німецьким інтересам. Так, професор Кох схвалив утворення Волинської української ради довірених осіб, що присвоїла собі повноваження, які майже дорівнювали повноваженням уряду рейху. Ця рада довірених хоче, наприклад, призначати керівників українських обласних управлінь, округів і районів, створювати українські суди і призначати суддів; крім того, видавати різноманітні накази й розпорядження українським властям» ⁴⁵.

Донесення радянського партизанського командира Сабурова свідчить: «Коли гітлерівці відмовили бандерівцям в обіцяній їм раніше «самостійності» України і почали арештовувати бандерівців, останні перейшли в підпілля. Свою діяльність у підпіллі бандерівці спрямували на створення резервів для організації «Української національної армії». Вони спиралися на начальників поліції, командирів українських військових частин, створених німцями, бургомістрів, старост і вчителів, щоб через них впливати на їхніх підлеглих та оточення. Внаслідок цього поліція й козаки стали головним каналом створення й озброєння націоналістичних загонів бандерівців. Своїм завданням бандерівці поставили: використати момент знекровлення на фронтах сил Червоної Армії та німецької армії й підняти на Україні повстання (чи, як вони називають, «революцію»), захопити своїми силами міста й залізничні вузли й проголосити «самостійну Україну» ⁴⁶. Такий зініційований ОУН антигітлерівський виступ націоналістів справді стався навесні 1943 року, коли вся українська поліція перейшла протягом однієї ночі до лав Української Повстанської Армії, яка воювала збройно проти окупантів за утвердження на власній етнічній території української держави.

Сьогодні ще не підраховано остаточних втрат гітлерівців у боях з УПА ⁴⁷. Так само, як залишаються вельми приблизними дані про масштаби жертв «колаборантів» у боротьбі з гітлерівцями. Відкриті колишні таємні архіви документально засвідчують сотні боїв УПА з фашистами, зокрема на Волині в березні — квітні 1943 р. ⁴⁸.

Націоналісти розгорнули антигітлерівську діяльність по всій території України. Так, у донесенні від 24 травня 1943 р. наркома держбезпеки УРСР Савченка на ім’я начальника Українського штабу партизанського руху Строкача повідомлялося: «Ряд джерел і захоплених нами документів свідчать про те, що, незважаючи на масові репресії німців серед оунівців, зокрема серед прихильників Бандери, останні не тільки не згорнули своєї роботи, а навпаки, перейшовши в підпілля, значно посилили її. Поширивши свою діяльність на всю окуповану територію України, у всі області УРСР ОУН направляє своїх емісарів, створює підпільні організації, центри і леґіони, закладає склади зброї, боєприпасів і друкарні, готує кадри для збройної боротьби» ⁴⁹.

Антифашистську боротьбу українські націоналісти розгорнули поза межами УРСР, дуже активно — на українських етнічних землях (Берестейщині, Пинщині, Холмщині, Надсянні), а крім того — безпосередньо на території «третього рейху». На це чітко вказують документи НКВС УРСР ⁵⁰, а також німецькі ⁵¹, зокрема й про арешти великої групи бандерівців у Брауншвейґу, Дрездені, Лейпціґу, Берліні, Ганновері, Мюнхені, Відні, Празі, Бреслау, Данціґу, Бремені, Хемніці, Дюссельдорфі тощо ⁵².

§6. Східна зовнішньополітична стратегія ФРН та Україна (1949–1989)

Домінантою зовнішньої політики ФРН в 50-ті роки була «реабілітація іміджу Західної Німеччини в Європі. В умовах розколу німецької нації і жорсткого протистояння періоду «холодної війни» перевага віддавалася «західному» вектору зовнішньої політики ФРН. «Східний» напрямок обслуговував потреби конфронтації СРСР та США в Європі.

Основним завданням зовнішньої політики ФРН канцлер К. Аденауер вважав інтеґрацію держави в західні економічні, політичні та військові структури. Після вступу ФРН до НАТО і утворення ОВД, у вересні 1955 р. під час візиту К.Аденауера до Москви ФРН встановила дипломатичні відносини з СРСР. Політичні кола, суспільна думка ФРН сприймали СРСР як унітарну «супердержаву», тому реальна політика Бонна щодо СРСР концентрувалася навколо Москви. УРСР, як і інші союзні республіки, не брались до уваги. За тих історичних умов інший підхід міг бути лише утопією. Вбивство 15 жовтня 1959 р. в Мюнхені С.Бандери на деякий час загострило стосунки між ФРН і СРСР, але «концептуальної революції» в ставленні Західної Німеччини до України стимулювати не могло. Співробітництво між НДР і Україною відбувалося лише в контексті стосунків «першої німецької соціалістичної держави» з Радянським Союзом.

У 1957 році ФРН підписала Римський договір про створення Європейського Економічного Співтовариства. В.Брандт зазначав, що «через Європу Німеччина повертається до самої себе та до творчих сил своєї історії». Один із «батьків» західноєвропейського єднання Жан Монне вважав, що поглиблення західноєвропейської інтеґрації може замінити німцям ФРН національну єдність.

У зовнішньополітичній концепції ФРН тенденція відмови від «холодного миру» з СРСР виявилася лише після приходу до влади у Бонні 1966 р. «великої коаліції» ХДС/ХСС/СДПН. Канцлер В. Брандт у своїх спогадах так визначив парадигму «нової східної політики»: «Відкрити власним німецьким ключем двері, які ведуть до розрядки, і покласти край розколу Німеччини». Московський договір 12 серпня 1970 року заклав фундамент постконфронтаційного етапу в стосунках СРСР і ФРН. У історичній перспективі цей договір витяг перший камінець з Берлінського муру.

§7. Незалежна Україна в зовнішньополітичній концепції об’єднаної Німеччини

Мета утворення мирним шляхом об’єднаної демократичної Німеччини визначала стратегію і тактику ФРН щодо Радянського Союзу. На етапі розпаду СРСР і в процесі об’єднання Німеччини для Бонна головним було не дратувати Москву активним спілкуванням із національними незалежницькими рухами, що набували розвитку в республіках. Тому Німеччина дуже помірковано і обережно ставилась до нових незалежних держав, які утворились після розпаду СРСР.

Місце незалежної України в зовнішньополітичній концепції об’єднаної Німеччини можна визначити, проаналізувавши стратегічні цілі політики ФРН стосовно Центральної та Східної Європи і Росії.

На початку 90-х років XX століття трансформується парадигма зовнішньої політики ФРН. Американський політолог Г.Гайпел вважає, що за часів «холодної війни» в основі зовнішньої політики ФРН були принципи «ідеалізму і прагнення балансу» ⁵³. В умовах історичних перетворень у Європі в 1990 р. тодішній міністр закордонних справ ФРН Г.Д.Геншер визначив нову концептуальну парадигму: «Ми бажаємо динаміки в стабільності» ⁵⁴. Саме такий підхід визначав позицію ФРН в умовах геополітичних змін у Європі на початку 90-х років. Національні інтереси спонукали Німеччину не до втечі під дах західних інституцій, а до активної концептуальної розробки нової політики стосовно СРСР і країн Східної Європи. 3 жовтня 1990 року Німеччина стала єдиною. В серці Європи виникла велика держава з глобальними зовнішньополітичними інтересами, яка шукає для себе нову роль на світовій арені і має об’єктивну глибоку зацікавленість у східноєвропейському реґіоні.

Об’єктивно це концентрується у європейському напрямку зовнішньої політики об’єднаної Німеччини: «Створення довготривалого мирного устрою для всієї Європи; приєднання до Європейського Союзу держав Центральної і Східної Європи; економічно здоровий і політично дієздатний Європейський Союз» — ось як його визначає міністр закордонних справ ФРН К. Кінкель ⁵⁵.

Незалежна Україна практично відразу зайняла свою «нішу» в зовнішньополітичній доктрині Німеччини. ФРН з повагою сприйняла наслідки референдуму 1 грудня 1991 р. про незалежність України. Вже 17 січня 1992 року були встановлені дипломатичні відносини між Бонном і Києвом. Першим посольством західної країни в незалежній України стало посольство об’єднаної Німеччини.

Спільна декларація про основи взаємин між ФРН та Україною наочно продемонструвала нову концепцію політики ФРН стосовно України. «Федеративна Республіка Німеччина і Україна... пам’ятають злощасні етапи нещодавної європейської історії... і прагнуть зробити свій внесок заради миру в Європі і в усьому світі. Це відповідає глибинним потребам німецького і українського народів» ⁵⁶. Однак «російський чинник» в німецько-українських відносинах залишається помітним. Росія здобула у спадок від колишнього СРСР правову базу для розвитку співробітництва з ФРН до 2010 року. Україні довелося з нуля починати створювати таку договірно-правову базу. На початку 90-х років Німеччина почувала себе зобов’язаною «віддячити» Росії за її згоду на об’єднання Німеччини. У цей час політика ФРН щодо Росії була спрямована на забезпечення сприятливих дипломатичних умов об’єднання, своєчасного виводу військ колишнього СРСР, вільного доступу до російських енерґоресурсів і сировини. Геополітично стабільна Росія з демократичним правлінням, без злиднів і без імперського експансіонізму — концептуальна мета німецької політики щодо Москви.

Разом з тим і Україна не відчула дискримінаційного підходу з боку Бонна. Поступово в зовнішньополітичній концепції ФРН формується модель рівноцінного підходу до України і Росії. Загалом саме об’єднана Німеччина стимулює в ЄС визначення політики щодо СНД. «Підписання Договору про партнерство і співробітництво з Росією, Україною і іншими державами СНД, — підкреслив К.Кінкель,— має для нас велике значення» ⁵⁷. Залучення до асоційованого членства в ЄС, реалістична економічна допомога, поступове створення умов для взаємного зближення — основні принципи німецької політики щодо України. Просування українських реформ збільшить потенціал і пріоритетність для Німеччини відносин з незалежною Україною.

Формування концептуальних засад політики Німеччини стосовно України відбувається в складних історичних умовах. Німеччина об’єктивно сприймає геополітичне значення України для стабільності в Європі та на всьому «євразійському» просторі, вважаючи, що незалежність України закріплює і робить незворотними геополітичні зміни, які відбулися в Європі у 1989–1991 роках.

Німеччина наголошує на своїх намірах послідовно розвивати дружбу та співробітництво. Реалізм, прагматизм, толерантність стали визначальними принципами політики Німеччини щодо України в останні роки.

¹ Каменецький. І. Німецька політика супроти України в 1918-му році та її історична генеза // Український історик.—1968.—1-4.—С.14‑15.

² Крах германской оккупации на Украине (По документам оккупантов).—М., 1936.—С.38.

³Ген. М.Ф.Гофман. Берестейський мир. — «Берестейський мир. Спомини і матеріали».—Львів, 1928. — С.268-269.

⁴ Telegramm in Ziffern des k.u.k. Ministerium des Aussern an Markgraf Pallavicini in Konstantinopel, Nr.776. Wien, 20 November 1914.—Haus-Hof und Staatsarchiv von Osterreich-Ungаrn. Politische Abteilung (HHSt.A. P.A.) 902 Liasse Kr. 8b. Ausfertigung. Союз визволення України (СВУ)—створений у Львові на початку серпня 1914 р. під гаслом національної незалежності України. До його складу входили відомі громадські та політичні діячі.

⁵ Австрійський консул Урбас займався у Львові організацією українського добровольчого корпусу січових стрільців, організацією повстання українців. Складнощі у реалізації цих планів Урбас вбачав у неповороткій вдачі українців, злиденності народу і відсутності політичних навичок (на відміну від поляків). І все-само, писав він, всупереч несприятливим обставинам, українська справа породжує непорівнянно більші надії, ніж польський рух. Українці, підкреслював Урбас, пов’язують політичну самостійність з Віднем, а не з Петербурґом. Поляки ж, навпаки, бажали б зіграти на суперечностях між Віднем і Берліном, а можливо, й між Віднем і Петербурґом, щоб виторгувати для себе поступки з обох сторін. Див.: Urbas an Hoyos: zur Bildung eines ukrainischen Freikorps. Frage zur Schaffung eines selbstandigen polnischen und eines ukrainischen Staates. Lemberg, 6 August 1914.—HHSt.A. P.A. 523 Liasse XLVII/11. Ausfertigung.

⁶ Privatschreiben des Grafen Hoyos an Konsul Urbas. 11. Korpskommando Lemberg. Wien; 11. August 1914.—HHSt.A. P.A. 523 Liasse XLVII/11. Konzept.

⁷ Urbas an Hoyos; uber drei verschiedene Molichkeiten zur Schaffung eines ukrainischen Staates. Wien, 20. August 1914. Geheim.—HHSt.A. P.A. 523 Liasse XLVII/11. Ausfertigung.

⁸ Ibidem.

⁹ Der Bund zur Befreiung der Ukraine an Urbas. Wien, 16 Dezember 1914.—HHSt.A. P.A. 903, 8b. Ausfertigung.

¹⁰ Denkschrift des Allgemeinen Nationalrates an das k.u.k Armeeoberkommando. Wien, 16. August 1915.—Kr. A. Op. Nr. 14241/1915. Ausfertigung.

¹¹ Allgemeiner Ukrainischer Nationalrat an k.u.k Minister des Aussern. Wien, 15. August 1916.—HHSt.A. P.A. 929 Kr. 11t. Ausfertigung-Auszug.

¹² Див.: Каменецький І. Вказ. праця.—С.12-13.

¹³ Kаменецький. І. Вказ. праця.—С.14.

¹⁴ Die Ukraina und Russland. Der k.u.k. Gesandte Shechenyi an Seine Exzellenz den Herrn Minister des k.u.k. Hauses ung des Aussern Ottokar Czernin. Kopenhagan, 21. August 1917.—HHSt.A. P.A. 10⁴² Kr. 58. Ausfertigung.

¹⁵ Das Prasidium der Ukrainischen Parlamentarischen Vertretung an Czernin. Wien, August 1917.—HHSt.A. P.A. Kr; 58. Ausfertigung.

¹⁶ Geheimprotokoll der Deklaration Czernins ьber die Schaffung eines autonomen Ukrainishen kronlandes, bestehend aus Ostgalizien und Nordbukowina. Brest-Litowsk 8 Februar 1918.—HHSt.A. P.A. 523 Liasse XLVII /12 g/ Ausfertigung.

¹⁷ Перед Першою світової війною Німеччина мала 539 тис.кв.км. території. Гітлер мав намір збільшити її у десять разів. При тому він рішуче відкидав колоніальний шлях прирощення «життєвого простору» заморськими територіями. Йшлося про завоювання земель, які межували з Німеччиною, а далі тих, що були продовженням перших.

¹⁸ Hitler A. Mein Kampf. Mьnchen, 1939. S. 147, 152-155, 741-742, 766-767.

¹⁹ Vцlkischer Beobachter,—1936.—15. September.

²⁰ Гальдер Ф. Военный дневник: В 3-х т.— М., 1969.—Т.2.—С.60.

²¹ Kriegstagebuch des Oberkommandos der Wehrmacht (Wehrmacht fьhrupgstab). Bd. I: August 1940—31. Dezember 1941. Zusammengestellt und erlautert von H.-A.Jacobsen.—F. a. M., 1965—S.341.

²² Про характер цілей нацистської політики можна судити, зокрема, з таких вказівок: «єврейсько-більшовицька інтеліґенція... мусить бути усунута»... «Соціалістичні державні утворення», задумані Гітлером, передбачали, що підкорене населення Сходу, як і за більшовиків, буде абсолютно безправним, а вся влада і велика власність належатимуть окупантам. Див.: Ibidem.

²³ Der Nьrnberrger Prozess. Ausgewдlt und eingeleitet von Prof. Dr. P.A.Steiniger. Bd. II. — Berlin, 1957.—S.259.

²⁴ Documents on German foreign policy, 1918—1945. Series D (1937—1945). Vol. XII.—Washington, 1962 —Р.927.

²⁵ Нюрнбергский процесс. Сб. м-лов в 7-и т. М., 1958.—Т.III.—С.358.

²⁶ Там само.—С.392.

²⁷ УІЖ—1971.—№6.—С.120.

²⁸ Там само.

²⁹ Там само.

³⁰ Koehl R. L. RKFDV: German resettlement and population policy 1939—1945. Cambridge, 1957.—Р.247.

³¹ Загарбану територію планувалось обезлюдити, аби заселити її німцями. Див.:Rauschning H. Gesprache mit Hitler. Zurich; New York, 1940.—S.129.

³² Военно-исторический журнал. 1960.—№1.—С.94.

³³ Поряд з ними передбачалось створити економічно-адміністративні та військові опорні пункти, збудовані наново, тільки для німців, на перехрестях стратегічних шляхів. Див.: Hitler’s secret conversations, 1941—1944, New York, 1953.—P.13, 76.

³⁴ Ibidem.—Р.507.

³⁵ Ibidem.—Р.45.

³⁶ Dallin A. Op. cit.—Р.284. Німецькі офіційні дані.

³⁷ Ibidem.

³⁸ Ibidem.—Р.286.

³⁹ Житомирщина в період тимчасової окупації німецько-фашистськими загарбниками, 1941– 1944 рр. Зб. док-тів.— Житомир,— 1948.—С. 105, а також карта між с. 104–105; Косик В. Україна під час Другої світової війни, 1938– 1945. К. — Париж–Нью-Йорк– Торонто, 1992.—С.272–273.

⁴⁰ Dallin A. Op. cit.—Р.286.

⁴¹ Нацистські планувальники розробляли доктрину понімечення Сходу в умовах, коли хід війни віщував їм перемогу. Вже у листопаді 1942 р.— лютому 1943 р. сталися події, що відкрили протилежну перспективу. У ході війни стався перелам. У квітні Гітлер наказав припинити роботу над планом «Ост», що, як і всі інші моделі німецької політики цього періоду на Сході, приніс страшні біди Україні.

⁴² За десятки повоєнних літ панівній комуністичній ідеології вдалося нав’язати широким колам нашого суспільства концепцію активної співпраці ОУН з гітлерівськими загарбниками в роки Другої світової війни, виставляючи українських націоналістів і перед власним народом, і перед усім світом «зрадниками», «запроданцями», «безбатченками» і т.ін. Такий погляд на діяльність ОУН під час фашистської окупації, до речі, й досі ще панує в свідомості значної частини громадян України, пропонують його й деякі історики, в тому числі—за кордоном.

⁴³ Центральний державний архів вищих органів влади та управління України—ЦДАВОВУ: Фонд 3833. —Опис 1.—Справа 5.—Аркуш 3.

⁴⁴ Центральний державний архів громадських об’єднань України—ЦДАГОУ: Ф.1.—Оп.22.—С.75.—Арк. 3.

⁴⁵ ЦДАГОУ: Ф.1.—Оп. 23.—Спр. 1063.—Арк. 61.

⁴⁶ ЦДАГОУ: Ф.62.— Оп. 1.— Спр. 253.— Арк. 1.

⁴⁷ Приблизні дані—10342 окупантів, про що виголошено на міжнародній науковій конференції в Івано-Франківську в квітні 1995 р.

⁴⁸ ЦДАВОВУ: Ф. 3833.— Оп. 1.— Спр. 164. — Арк. 2-2ф, 15—17.

⁴⁹ ЦДАГОУ: Ф. 62.— Оп. 1.— Спр. 227.— Арк. 22.

⁵⁰ ЦДАГОУ: Ф. 1.— Оп. 22.—Спр. 78.—Арк. 16-18.

⁵¹ ЦДАГОУ: Ф. 62.—Оп. 1.—Спр. 227. Арк. 31-32.

⁵² Ще одне звинувачення українських націоналістів у колабораціонізмі полягає в тому, що їх, мовляв, озброювали німці. Справді, в УПА було багато гітлерівської зброї. Але її українські повстанці здобували в боях із фашистами або ж у них вимінювали за продукти. Таких фактів—безліч (ЦДАГОУ: ф. 62.— Оп.1.— Спр. 254.— арк.16).

⁵³ Gary L Geipel «Germany and the Burden of Choise//Current History, November 1995.—Р.375.

⁵⁴ Hans-Dietrich Gencher «Zukunftsverantwortung. Reden», Berlin, 1990, Seite 138.

⁵⁵ Klaus Kinkel «Deutschland in Europa» // Europa-Arhiv, 1994.—12.—S.337.

⁵⁶ Там само.—S.339.

⁵⁷ Europa-Arhiv, 1993.—17.—S.338.