Україна в румунських зовнішньополітичних концепціях

Зовнішньополітична стратегія правлячих кіл Румунії на початку XX ст. базувалася на концепції об’єднання усіх «румунських історичних провінцій» в «унітарну національну румунську державу», причому українські землі північної частини Буковини і півдня Бессарабії розглядались як частина «Великої Румунії». До розробки концепції «Великої Румунії» залучалися відомі румунські історики Н.Йорґа, К.Джуреску, А.Ксенопол, І.Ністор та ін. Їхні зусилля були спрямовані на пошук етнічних, історичних і географічних арґументів, які б підтверджували «право» Румунії на всю територію Буковини і Бессарабії. Ця ідея інтенсивно пропаґувалася і всередині країни, і за її межами.

§1. Політика Румунії щодо Північної Буковини у роки Першої світової війни

Найавторитетнішим офіційним ідеологом у питанні «східної політики» королівської Румунії вважався професор І.Ністор, у працях якого обґрунтовувалась концепція «історичного права» Румунії на Покуття, Бессарабію і всю Буковину, вперше у румунській історіографії були сформульовані претензії на так звану Трансністрію (землі між Дністром і Південним Бугом) ¹.

Коли 1 серпня 1914 р. в Європі почалася світова війна, стало ясно, що Румунія не залишиться осторонь. У той час надзвичайно загострилися її стосунки з Австро-Угорщиною через суперництво за Трансільванію. Апетити Бухареста не обмежувалися територіями, більшість населення яких складали румуни, а розповсюджувались на угорські, сербські та українські землі.

На початку вересня 1916 р. після двох років політичних і дипломатичних маневрів та поступового дистанціювання від колишніх союзників — центральних держав — у Бухаресті була підписана угода про приєднання Румунії до Антанти.

Румунія вступила в Першу світову війну з метою приєднання нових територій і створення «Великої Румунії». Чи не найголовнішим об`єктом зазіхань були етнічні українські землі. Засоби масової інформації Румунії того часу чимало зусиль доклали для формування відповідної громадської думки і привертання на свій бік тієї частини політичних діячів і інтеліґенції Буковини, яка в роки Першої світової війни орієнтувалась на Габсбурзьку імперію. Ще у листопаді 1914 р. румунські політичні діячі Буковини вимагали від короля Румунії не вступати у війну проти Австро-Угорщини, бо для румунського народу Росія являє «найбільшу небезпеку», «від якої може захистити тільки сильна Австрія» ². Вони були вірні Австро-Угорській імперії навіть тоді, коли вона вже розповзалася під тиском визвольних рухів уярмлених нею народів. Так, К.Ісопеску-Ґрекул, оголошуючи 22 липня 1918 р. заяву «румунського парламентського клубу» буковинських депутатів з проханням до віденського уряду захистити «життєві інтереси румунів Австрії», чітко підкреслював, що відмова у захисті могла б привести до катастрофи, бо «пан Вільсон і Антанта приєднали б нас, всупереч нашій волі, до румунського королівства» ³.

Отже, на той час серед румунських політичних діячів Буковини не припускалася й гадка про об’єднання краю з королівською Румунією, а навпаки — висловлювалися побоювання перед можливістю такої небажаної перспективи.

У другій половині жовтня 1918 р. у виступах в австрійському парламенті депутата від Буковини Г.Григоровича підкреслювалося, що «у буковинських румунів немає абсолютно ніякого сумніву в тому, що українська частина (Буковини. — Авт.) повинна належати Україні, а румунська — Румунії» ⁴. На той час ніхто з політичних діячів румунської громади Буковини не висував претензій на північну частину краю, заселену переважно українцями.

Але у кінці жовтня 1918 р. різко активізувалися прихильники гасла «Великої Румунії». Так, сучавська газета «Вяца ноуе» 27 жовтня 1918 р. виступила із засудом «національної ради» у Відні, яка пропонувала розподіл Буковини за національною ознакою. «Що стосується Буковини, — писала газета, — то нам здається, що наші депутати в парламенті поспішили погодитись на її розчленування... Історично і географічно Буковина єдина. Це суто румунська територія не тільки від Сучави до Прута, але й від Ватра-Дорней до Дністра» ⁵. Таку ж позицію обстоювала й румунська газета «Гласул Буковіней», яка 25 жовтня 1918 р. писала: «Ми не визнаємо ніякого права українців на жодну частину Буковини як української землі і закликаємо всіх румунів... чинити опір... відчуженню нашої стародавньої землі» ⁶.

Одночасно з ідеологічною обробкою населення правлячі кола королівської Румунії за допомогою пробухарестських політичних діячів Буковини на чолі з Я.Флондором намагалися створити хоча б видимість «правових засад» приєднання до Румунії всієї Буковини. На противагу «національній раді» у Відні було вирішено створити нову «національну раду» в Чернівцях. 27 жовтня 1918 р. «конституанта», ініційована Бухарестом, прийняла резолюцію про створення «Румунської національної ради» і «об’єднання всієї Буковини з рештою румунських країв у національну державу» ⁷.

Поспішність у проведенні «конституанти» були викликані терміновою потребою у рішенні фіктивних «представницьких зборів» як формального приводу для інтервенції Румунії. 11 листопада 1918 р. румунська армія вступила на північну частину Буковини. А на другій день на території краю було запроваджено стан облоги. Н.Йорга пояснював запровадження надзвичайних заходів тим, що тут «справи схилились на користь українців» ⁸.

Зусилля румунського уряду і флондорівського оточення були спрямовані на юридичне оформлення акта «об’єднання». З цією метою 23 листопада 1918 р. «Комітет буковинських еміґрантів» був передислокований румунським урядом з Ясс у Чернівці. На терміновому засіданні 25 листопада до складу «Румунської національної ради» було кооптовано відразу увесь «комітет еміґрантів» у складі 54 чоловік на чолі з І.Ністором. Після кооптації «національна рада» ухвалила рішення скликати через три дні «Конґрес буковинського народу», на якому «об’єднання» Буковини з Румунією було б проголошено в такій формі, яка б являла собою правову основу ⁹.

Вступ румунської армії у північну частину Буковини віддалив на 22 роки здійснення волі українського населення краю, висловленої 3 листопада 1918 р. на Буковинському народному вічі в Чернівцях.

Уряд ЗУНР заявив протест Румунії у зв’язку з окупацією північної частини Буковини, але не міг допомогти буковинцям, бо Західноукраїнська держава уже вела оборонні бої проти польських військ. Уряд гетьманської України доживав останні дні і теж не мав реальної воєнної сили, щоб стати на захист своєї фактично вже приєднаної території ¹⁰. Водночас румунські анексії не були у подальшому визнанні УСРР ні СРСР.

§2. «Румунія для румунів» та етнічні українські землі

У міжвоєнний період з метою інтеґрації окупованих земель було прийнято закон про адміністративну уніфікацію. Представники окупаційних властей намагалися довести, що «Бессарабія і Буковина — штучні утворення австрійського і російського походження... В Румунії вони не мають ніякого права на існування» ¹¹. Замість таких окремих адміністративних територій, як Бессарабія, Буковина, Валахія тощо, було створено 10 цинутів (провінцій).

Основним напрямом етнополітики Румунії того часу була румунізація українців і інших національних меншин. Уже в 1926/27 навчальному році на Буковині не залишилося жодної української початкової школи — вони були зрумунізовані. Закон про народні школи вимагав, щоб громадяни «румунського походження», що «забули» свою рідну мову, віддавали дітей у державні або приватні школи, де викладання ведеться румунською мовою ¹². Українців змушували змінювати прізвища на румунські. На початку 30-х років була заборонена навіть назва — українці ¹³.

Із прискоренням процесу фашизації країни дискримінація українського населення особливо посилилася. На початку 30-х років лідери націонал-цараністської партії висунули гасло «Румунія для румунів». Шалена шовіністична пропаґанда поєднувалася з каральними заходами задля насадження всього румунського. Закон «Про захист національної праці» (1938 р.) вимагав витіснення представників корінного населення румунським елементом не лише в установах, а й на підприємствах ¹⁴.

Національна асиміляція корінного населення в румунському середовищі здійснювалася методами економічної, політичної, ідеологічної і культурно-освітньої дискримінації українців та інших національних меншин. Послідовно проводячи політику румунізації національних меншин, правлячі кола Румунії намагалися довести, що належність українських земель північної частини Буковини і південної Бессарабії до Румунії забезпечена.

У 30-х роках наступ реакції і фашизму в Румунії супроводжувався посиленням маневрів її правлячих кіл на світовій арені. Приєднання до фашистського блоку уявлялося румунському урядові ґарантією проти претензій хортистів на Трансільванію та надійним засобом закріплення за собою захоплених (1918 р.) українських земель і загарбання нових територій. Так, у промові, виголошеній в кінці листопада 1938 р., прем’єр-міністр Румунії М.Кристя недвозначно зазіхав на задністровські землі, тобто на анексію Молдавської автономної радянської республіки, яка входила до складу УРСР ¹⁵.

Політика Румунії, її швидке зближення з фашистською Німеччиною, створювали загрозу для безпеки південно-західних кордонів СРСР. Водночас Москва вишукувала можливості вирішення територіального питання. Радянсько-німецькі договори про ненапад від 23 серпня та про дружбу і кордон від 28 вересня 1939 року фактично ізолювали Румунію і розв’язали руки СРСР. 26 червня 1940 р. Радянський Союз пред’явив уряду Румунії ноту, в якій підкреслювалося, зокрема, що питання про повернення Бессарабії органічно пов’язане з питанням про передачу Радянському Союзові тої частини Буковини, населення якої у своїй переважній більшості пов’язане з Радянською Україною як «спільністю історичної долі, так й спільністю мови і національного складу» ¹⁶.

27 червня 1940 р. на засіданні Королівської ради, на якому дебатувалася радянська нота від 26 червня, проти задоволення вимог виступив Карол II та ще три особи, решта членів ради наполягала на прийнятті запропонованих умов, що й було доведено до відома уряду СРСР. 28 червня радянські війська вступили на передану королівською Румунією разом з Бессарабією північну частину Буковини ¹⁷.

§3. Геополітичні проекти Бухареста в Другій світовій війні та Україна

В умовах світової війни, що вже розпочалася, розмежування румунських та українських земель не могло бути остаточним. Плани нової експансії в Бухаресті були вельми популярні і стимулювалися Берліном. Румунія, змушена за Віденським протоколом від 30 серпня 1940 р. віддати хортистській Угорщині частину Трансільванії, одночасно дістала від Гітлера недвозначні обіцянки компенсації за рахунок України.

Встановлення військово-фашистської диктатури І.Антонеску прискорило приєднання Румунії до держав «осі». 23 листопада 1940 р. уряд Румунії підписав Троїстий пакт. До травня 1941 р. між Гітлером і Антонеску були погоджені всі питання спільних дій проти СРСР. Румунії в разі перемоги у війні було обіцяно Бессарабію, Північну Буковину та південні райони України.

Істотну роль у розробці геополітичних концепцій правлячих кіл Румунії напередодні Другої світової війни відіграли праці І.Ністора «Румуни за Дністром», «Трансністрянські румуни», «Давність румунських поселень по той бік Дністра» ¹⁸. Вони готували громадську думку до загарбання цих земель. 10 липня 1942 р. І.Ністор виголосив доповідь «Геополітичні і культурні аспекти в Трансністрії», сповнену захоплення від того, що «політичні події останнього часу, в тісному органічному зв’язку з воєнними діями, які відбуваються, створили нову ситуацію по той бік Дністра», що між фашистською Німеччиною і королівською Румунією «досягнуто конкретного територіального розмежування і набуто підтримку для створення нової румунської провінції, названої Трансністрією», а «адміністрація Трансністрії може спиратися на старі етнічні, політичні і культурні основи» цього краю ¹⁹.

Воєнні успіхи першого етапу війни породили й ще масштабніші домагання щодо українських земель. Газета «Уніря» вимагала встановити кордон «на Дніпрі або далі». Коли ж німецькі й румунські війська дійшли до Волги, бухарестська газета «Курентул» писала, що кордон Румунії повинен проходити... по Уралу і таким чином забезпечити створення «румунської імперії до воріт Азії» ²⁰. У хід були пущені різні псевдонаукові геополітичні і геоісторичні теорії. Г.Бретіану, наприклад, висунув тезу про так званий «простір безпеки» румунської держави, яка фактично повторювала ідеї німецького фашизму про «життєвий простір».

Румунські фашисти розраховували на практичну допомогу гітлерівців у захопленні чужих земель, в тому числі й українських. Військові поразки гітлерівців не тільки перекреслили румунські плани загарбань, а й привели до швидкого падіння фашистського режиму в Румунії.

§4. «Національний патріотизм» як засіб асиміляції національних меншин

Повоєнне вреґулювання зафіксувало румунсько-радянський кордон за станом на 1 січня 1941 року. Його буковинська частка, як і дільниця в районі гирла Дунаю, загалом відповідала історичним реаліям та етнічному складу населення. Але десятки тисяч українців все ж залишалися в становищі національної меншини в Румунії.

З приходом до влади народно-демократичного уряду, керівна роль у якому належала комуністичній партії, відбулися суттєві зміни в румунсько-радянських відносинах. Україна не була їх суб’єктом. Офіційною доктриною в практиці міжнародних відносин і національному питанні Румунії стала теорія «пролетарського інтернаціоналізму».

В перші повоєнні роки були зроблені певні кроки на шляху перегляду концепції національно-територіальної належності північної частини Буковини і Бессарабії. В працях румунських істориків академіка М.Роллера, К.Кушнір-Михайлович, П.Константинеску-Яшь, В.Лівяну та інших відзначалось, що королівська Румунія, «користуючись важким становищем молодої радянської республіки», «окупувала» Бессарабію і Північну Буковину; визнавалось, що «українські селяни Північної Буковини чинили опір румунським окупантам» ²¹.

Етнополітика Румунської комуністичної партії була досить суперечлива. У другій половині 40-х і протягом 50-х років у Румунії чимало робилося для відродження національних меншин, розвитку їх мов і культур. Були відкриті українські школи практично в усіх селах і містах, де проживали українці, діяли дві педагогічні школи, які готували вчителів для українських шкіл. У 1952 р. на філологічному факультеті Бухарестського університету створюється українське відділення. Спостерігалось піднесення культурної діяльності, зародилася українська література переважно саме в рядах молодої інтеліґенції. Певний внесок у цей процес зробила двотижнева газета «Новий вік», що почала виходити українською мовою з травня 1949 р. У 40–50-ті роки в Румунії видаються українською мовою шкільні підручники, художня та суспільно-політична література. В місцевостях, де проживали українці, були відкриті українські клуби і бібліотеки. При них працювали хорові, драматичні та інші самодіяльні колективи, що користувались популярністю і серед румунського населення. Почала розвиватися й українська художня література. Твори поетів О.Мельничук, І.Шмуляка, Г.Клемпуша, В.Боршая, Ю.Павлиша, прозаїків І.Федька, С.Яцентюка, К.Регуша та інших відомі не тільки в Румунії, а й за її межами. У той же час сербська національна меншина Румунії піддається терору і репресіям.

З формуванням так званої «незалежної політичної лінії» стали переглядатися раніше сформульовані у партійних документах позиції з національного питання і міжнаціональних відносин.

У травні 1966 р. Н.Чаушеску в доповіді, присвяченій 45-річчю створення Румунської Комуністичної партії, піддав критиці визначення Румунії як багатонаціональної країни та висунув тезу про «унітарну національну державу» ²².

Ці вказівки знайшли широке висвітлення в історичній і суспільно-політичній літературі, виданій в Румунії починаючи з середини 60-х років. Процес перегляду на корінні питання національної історії та стосунків Румунії з сусідніми країнами проходив інтенсивно і в основному завершився офіційним закріпленням «нової історичної концепції», відображеної в ретроспективному огляді історії Румунії, включеному в Програму РКП. В цьому «ретроспективному огляді» отримали концентрований вираз основні ідеї і тези теорії «континуїтету» румунської історії в Карпато-Дунайському басейні. Мета цієї «теорії» полягала в тому, щоб довести «історичне» право Румунії на території Бессарабії і північної частини Буковини. Ця концепція стала серцевиною всієї ідеологічної політико-виховної роботи РКП.

Для згуртування населення навколо румунського керівництва, підтримки його «самостійного», «незалежного» політичного курсу в масово-політичній роботі широке розповсюдження отримали деякі націоналістичні ідеї румунської історіографії, зокрема наробки міжвоєнного і воєнного періоду.

Ідеологічна робота була спрямована на виховання населення в дусі «національного патріотизму» і, безумовно, сприяла формуванню в багатьох румун націоналістичних почуттів. Але ж націоналізм і шовінізм, цілеспрямована румунізація національних меншин, у тому числі й української, на які розраховував тоталітарний режим Чаушеску у своїй внутрішній і зовнішній політиці, по суті були однією з причин, що прискорили його падіння. Румунський літературний критик В.Крістя писав наприкінці січня 1990 р. в журналі «Роминія літераре»: «У феномена Чаушеску був не лише один коник — комунізм, але також й інший, не менш руйнівний за своїм впливом, — націоналізм, точніше, ультранаціоналізм, шовінізм, ксенофобія, антисемітизм. Щоб маніпулювати нами, Чаушеску грав не на комуністичних переконаннях, котрих, правду кажучи, і не було, але на націоналістичних забобонах: останні, на жаль, жили у серцях багатьох» ²³.

§5. Суперечності розвитку сучасних румунсько-українських відносин

Падіння тоталітарного режиму Чаушеску і прихід до влади в Румунії демократичних сил у грудні 1989 р., а також проголошення незалежності України у 1991 р., внесли суттєві зміни в українсько-румунські відносини. Перед румунським парламентом і урядом, політичними партіями і громадськими організаціями постала проблема розробки нової стратегії двосторонніх стосунків.

8 січня 1992 р. Румунія визнала незалежну Україну, а 1 лютого 1992 р. встановила дипломатичні відносини з нею. На думку міністра закордонних справ Румунії Т.Мєлєшкану, «Україна — найважливіший сусід Румунії з політичної, економічної точок зору». В інтерв’ю газеті «Роминул» Т.Мелешкану підкреслював, зокрема, що Україна «є найбільшою країною, з якою межує Румунія, є дуже важливим ринком для нашої країни і, не в останню чергу, є країною, в якій проживає румунська національна меншина, є країною, до якої включені території, які були складовою частиною румунської національної держави» ²⁴. Тому відносини з Україною мають для Румунії «пріоритетний характер». Співробітництво Румунії з Україною в Чорноморському басейні, одній із зон напруги у російсько-українських відносинах бачиться румунським політиком як важливий «козир, який слід негайно використовувати».

Посткомуністичні трансформації румунського суспільства та румунської влади не призвели до одужання від націоналістичної нетолерантності. Це виявляється у висуванні територіальних претензій до України радикальними політичними силами сусідньої держави, що вбачають у цьому дієвий чинник боротьби за владу, Нормальному розвитку міждержавних відносин завдає політичної шкоди активна тенденційна експлуатація двозначній політиці офіційного Бухареста деяких питань історії і передусім — національно-територіальної належності північної частини Буковини, Герцаївського краю, колишніх Хотинського, Акерманського, Ізмаїльського повітів Бессарабії.

Послідовно здійснюючи так звану політику «малих кроків» щодо Бессарабії і Північної Буковини, правлячі кола Румунії намагаються інтеґрувати ці території спочатку в економічному і культурному планах, а потім і політично. Останнім часом румунська преса мусує тезу про те, що українсько-румунські кордони начебто не ґарантовані міжнародними договорами і тому можуть бути переглянуті. Мотивується це тим, що Україна на той час, коли були підписані ці документи, мовляв, не була суб’єктом міжнародного права і не брала участі у їх підписанні ²⁵. Саме територіальні питання затримують розробку і підписання двостороннього політичного договору між Україною і Румунією. Вже протягом кількох років ведуться переговори щодо підписання цього документу, але й досі не досягнуто зближення позицій обох сторін. Румунія продовжує наполягати на включенні у договір до преамбули Договору положення про засудження політичних наслідків таємного Протоколу від 23 серпня 1939 р. Бухарест не погоджується на включення статті щодо відмови від будь-яких територіальних претензій обох сторін. Румунські намагання перегляду кордонів не зустрічають жодної підтримки в Європі. На цьому тлі симптоматичними були марні спроби Румунії загальмувати входження України до Ради Європи.

Питання територіальної приналежності Північної Буковини і Південної Бессарабії, острова Зміїний, збирання «історичних» румунських земель до «унітарної румунськаї держави» зараз займають чільне місце у виборчих платформах усіх програмних документів практично усіх політичних партій Румунії. Український чинник відіграє складну роль у стратегії Бухареста щодо Молдови.

Неґативно позначаються на розвитку українсько-румунських відносин спроби певних політичних сил і засобів масової інформації Румунії фальсифікувати політику України щодо румунської національної меншини. Націонал-радикальні кола в Румунії, друковані органи проводять відверту антиукраїнську пропаґанду. Так, у статті «Троглодитний хохлізм», надрукованій в газеті «Флакера», підкреслювалося, зокрема, що «в Україні найгірше ставилися і ставляться до румунів, а серед сусідніх країн найбільша ворожість проявляється до Румунії», що «в переслідуванні північнобуковинських румунів, яким руйнують церкви, оскверняють могили, грабують майно, забороняють школи і культурну діяльність, пресу, у всьому цьому і в багато чому іншому винні хохли» ²⁶. Подібні матеріали в румунській пресі не поодинокі.

Насправді румунська національна меншина в Україні користується значно більшими правами, ніж українська в Румунії. Україна надавала і надає можливості румунському населенню отримати середню освіту рідною мовою навчання, створені умови для розвитку культури, збереження національних традицій тощо.

І все ж, незважаючи на складну історичну спадщину, наявні труднощі і проблеми, українсько-румунські відносини неухильно вступають у фазу прагматичного, взаємовигідного розвитку. Геостратегічне становище обох країн, їхні об’єктивні національні інтереси у важливих стратегічних питаннях поступово зближуються. Поглиблення реформ в обох країнах має створити базу для конструктивних румунсько-українських взаємин. Зацікавленість у прискореній інтеґрації до європейських структур також стимулює Бухарест до стриманості та реалізму.

¹ У 1910 р. у Відні вийшла з друку його праця «Молдавські претензії на Покуття» (Nistor I. Die moldauische Anspriiche auf Pokutien.—Wien, 1910), у 1915 р. в Бухаресті була надрукована книга «Румуни і русини на Буковині» (Nistor I. Romanii si rutenii in Bucovina: Studiu istoric si statistic.— Bucuresti, 1915), а в 1918 р.—поширений варіант цієї праці німецькою мовою «Національна боротьба на Буковині» (Nistor I. Der nationale Kampf in der Bukowina: Mit besonderer Berucksictingung der Rumanen und Ruthenen historisch beleuchtet. — Bukarest, 1918). «Етнографічна карта, додана до німецького видання, на мирних переговорах у Парижі і наступних, а потім при визначенні кордону з Польською республікою була основою переговорів і головним джерелом інформації для обґрунтування наших прав на всю Буковину» (Grecu V. Ion I. Nistor ca istoric // Omagiu lui Ion I. Nistor: 1919—1937.—Р.30.).

² Nistor I. Unirea Bucovinei: Studiu si documente.—Bucuresti, 1928.—P.15.

³Цит. за: Неспроможність буржуазних і буржуазно-націоналістичних фальсифікацій історії Радянської Буковини.— К., 1987.— С.84.

⁴ Viata noua.—1918.—3 noiem.

⁵Viata noua.—1918.—27 oct.

⁶ Glasul Bucovinei.—1918.—25 oct.

⁷ Nistor I. Unirea Bucovinei: Studiu si documente.—P.37.

⁸ Iorga I. Istoria romanilor.—Vol.10.—P.424.

⁹ Однак аналіз процедури проведення «Генерального конґресу» свідчить про те, що він не був виборним органом і не мав повноважень вирішувати долю північної частини Буковини. Див.: Nistor I. Unirea Bucovinei: Studiu si documente.— P.169.

¹⁰ Ботушанський В. М. Участь українців Буковини у творенні української державності // Народне віче Буковини. 1918—1993. Документи і матеріали обласної наук.-практ. конф., присвяч. 75-річчю Буковинського народного віча 3 лист. 1918 р.— Чернівці, 1994.— С.59.

¹¹ Красная Бессарабия.—1936.—№10. —С.13.

¹² Monitorul oficial.—1924.—26 iule.

¹³ Курило В.М. У боротьбі за визволення 1922—1940. — Львів, 1977.—С. 48.

¹⁴ Там само.—С.49-50.

¹⁵ Див.: Лебедев Н.И. Крах фашизма в Румынии.—М.; 1976.— С.208.

¹⁶ Там само.—С. 265.

¹⁷ Очерки политической истории Румынии (1859–1944). — Кишинев, 1985.—С. 384-386. Оскільки передачі північної частини Буковини не передував однобічний акт з боку Радянського Союзу, а відбувся двосторонній обмін нотами, радянська сторона «давала румунським державним діячам можливість вільного волевиявлення», то розмови про «можливу анексію зайві», підкреслює західнонімецький фахівець у галузі міжнародного права Г.Вебер у роботі «Буковина у Другій світовій війні (Weber H. Die Bukowina in Zweiten Weltkrieg // Volkerrechtliche Aspecte der Lage der Bukowina im Spannungsfeld zwischen Rumannien, Sowietunion und Deutschland.—Berlin, 1972.). Міжнародно-правові аспекти становища Буковини». З точки зору міжнародного права, визначення «окупація» щодо північної частини Буковини може бути застосоване лише до вступу на її територію румунських військ і в 1918 р., і в 1941 р., доказово стверджує Г.Вебер. Див.: Weber H. Op. cit.—S.9, 14.

¹⁸ Nistor I. Romanii de peste Nistru: Lamurire pentru a-i ojuta in lupta.; Nistor I. Romanii Transnistreni.— Cernauti, 1925. Nistor I. Vechimea asezarilor romanesti dincolo de Nistru // Anal. Acad.—Rom. Ser. III.—1932.—T.12.

¹⁹ Nistor I. Aspectele geopolitice si culturale din Transnistria // Anal. Acad. Rom.—Ser. III.—1942.—T.25.—P.32,47.

²⁰ Лебедев Н. И. Цит. работа.—С.356.

²¹ Roller M. Probleme de istorie.— Bucuresti, 1951. ; Cusnir-Mihailovici C. Despre situatia revolutionara din Romania in perioada 1918—1920.— Bucuresti, 1955.; Constantinescu-Iasi P. Influenta Marii Revolutii Socialiste din Octombre asupra miscarii revolutionare din Romania.— Bucuresti, 1957.; Liveanu V. 1918 Din istoria luptelor revolutionare din Romania.—Bucuresti, 1960.

²² Чаушеску Н. Румыния по пути завершения социалистического строительства. — Бухарест; Меридиане, 1969.—Т.І.—С.403.

²³ Цит. за: За рубежом.—1990.—№14.—30 марта—5 апр.— С.4.

²⁴ Melescanu T. Romania a trecut din tabara candidatilor la integrarea euro-atlantica, in tabara potentialilor membri ai acestei aliante // Romanul.—24 dec. 1994—8 ian. 1995.—P.5.

²⁵ Звичайно, ця мотивація не витримує критики, оскільки Українська Радянська Соціалістична Республіка брала участь, поряд з іншими союзними державами, у підписанні мирного договору з Румунією в 1947 р., вона була і є членом ООН з часу заснування цієї міжнародної організації.

²⁶ Flacara.— 1993.— 8 dec.