Націократичні концепції

§1. Микола Міхновський — романтик української ідеї

Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право її народу на самовизначення, був харківський адвокат Микола Іванович Міхновський. 1900 року він виголосив промову «Самостійна Україна», яка того ж року була видана у Львові окремою брошурою. Проблеми взаємовідносин України та Росії вперше в новітній історії розглядалися в ній з позицій державності. «Українська мрія» у вигляді питання про звільнення нації з’явилася світові. І хоча публікація містила в собі більше запитань, ніж відповідей щодо того, якими шляхами мусить іти Україна до незалежності, сама постановка проблеми висунула її автора на одне з чільних місць на українському політичному небосхилі.

Міхновський в емоційній формі характеризує утиски українського народу в царській Росії. «Яким правом,— пише він, — російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами?.. На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренеґатів? На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи і підтримуючи її науку, літературу, промисловість і т.д.? І, нарешті, найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністративні засади?» ¹.

Відповідаючи на ці запитання, автор доводить, що Росія порушує майже всі статті Переяславської угоди 1654 року, зводячи нанівець українську автономію. З цього робиться логічний висновок про те, що невиконання договору однією стороною позбавляє іншу юридичного обов’язку дотримуватися його положень. А отже, «единая неделимая Россия» для України не існує.

Окреслюючи першочергові завдання нової української інтеліґенції, яку М.Міхновський вважав рушійною силою національної революції, він констатував: «Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться... Українська інтеліґенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок...» ².

Звичайно, в даному разі Міхновський багато в чому видавав бажане за дійсне. Ані український народ, який не пройшов періоду станової стратифікації і мав досить туманне уявлення про власні інтереси, ані інтеліґенція, що перебувала в основному в полоні соціалістичних ідей і звикла обслуговувати імперський режим, вважаючи себе частиною загальноросійської демократії, — всі вони на той час не були готові до політичної боротьби за національні права. До того ж радикалізм автора «Самостійної України», що подекуди межував з шовінізмом, стояв на перешкоді популярності його думок. Заяви типу: «Усяк, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя» ³, — відштовхували від української ідеї, в інтерпретації Міхновського, інші національності поліетнічного суспільства.

Брошура Міхновського була першою спробою оформити скривджені національні почуття українців у рамках політичної програми. Власне, її важко назвати програмою, бо питання тактики і стратегії політичної боротьби окреслені в «Самостійній Україні» дуже побіжно. Скоріше, ми можемо розглядати твір Міхновського як дзеркало тих переживань, які нуртували в свідомості молодих українців, окрилених ідеями національного визволення напередодні революційних потрясінь початку XX століття. Звідси — переважаючий вплив емоційного чинника, певний брак неупередженого аналізу, виразні шовіністичні акценти.

Але всі ці очевидні вади документа не можуть вплинути на загальну позитивну його оцінку щодо чіткої постановки питання про незалежну українську державу. Заслугою М.Міхновського перед українською державністю слід вважати те, що він публічно заявив про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми.

Головним ворогом України М.Міхновський вважав Росію. Він застерігав захоплених соціалістичними ідеями земляків, що навіть у разі повалення самодержавства Україна залишиться в колоніальному стані, якщо не вийде зі складу імперії під час революції. М.Міхновський пропонував йти до незалежності протореними шляхами західних країн, використовуючи творчі потенції націоналізму європейського типу.

Проте він не брав до уваги того, що, скажімо, у Німеччині та Італії XІX століття націоналізм взагалі поєднувався з боротьбою за загальнолюдські права і свободи, які ставилися на перше місце. До того ж населення цих країн було переважно мононаціональним. Ці суттєві чинники були проігноровані і національна ідея у викладі М.Міхновського не знайшла на початку століття широкого визнання серед українства.

В середині 20-х років ці ідеї трансформувалися у рух, що виник на західноукраїнських землях, які увійшли до складу Польщі. Його ідеологією став «інтеґральний», або чинний націоналізм, автором якого був Дмитро Донцов.

§2. Головні ідеї чинного націоналізму Дмитра Донцова

На початку своєї політичної та публіцистичної діяльності Донцов віддав данину соціалістичним ідеям і навіть входив до української соціал-демократичної партії. Але ще перед Першою світовою війною у його творчості з’явилися виразні антиросійські тенденції, які зміцнювалися паралельно із відштовхуванням Донцова від товаришів по партії. Він наголошував на небезпеці для України наслідувати приклад північної сусідки й закликав українство повернути очі на Захід.

На основі цього висновку Донцов пропонує пов’язати геополітичне майбутнє України з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Зокрема, напередодні очевидного конфлікту цих держав з Росією та її союзниками він закликав (у разі поразки останніх) до створення в межах Австрійської імперії «Українського коронного краю».

Донцов постійно застерігав українських політиків від захоплення соціалістичними ідеями, що надходили з передреволюційної Росії. «Рівність рабів перед сильним володарем і паном, — писав він після подій революцій 1917 року, — уходила за рівноправність вільних громадян, і леґенда про «демократичну Росію» робила формальне спустошення серед вульґарно думаючої маси. До того прилучалася нова леґенда — про Росію — носительку політичного і суспільного поступу. Імпульсивна гра сил у варварській, неукермованій суспільности, природний вибух незадоволення у деспотично правленім краю — бралося за прояву колосальної духовної енерґії, безладне шамотання зламаного деспотичною хворобою організму — за ознаку його відпорности й великої життєвої сили» ⁴. До речі, задавно намальовану Донцовим картину ми, фактично, можемо спостерігати й сьогодні.

Вступаючи в третє десятиліття XX сторіччя, Україна опинилася в дуже складній ситуації. Галичина була у складі Польщі, в якій режим Пілсудського проводив жорстоку політику щодо української етнічної меншості. Значні українські території відійшли до Румунії та Чехо-Словаччини. Українська «державність» у всім відомому вигляді постала в формі УРСР. Звичайно, говорити про те, що ця псевдодержава могла самостійно вирішувати питання створення громадянського суспільства й повноцінної нації ми не маємо жодних підстав.

Нелегку кризу переживала українська державницька ідея в середині 20-х років. На думку Донцова, її демократична модель була скомпрометована непослідовною, великою мірою руїнницькою політикою Центральної Ради, а монархічна — такими ж діями гетьманського уряду Скоропадського. Необхідно було знайти нові імпульси для реанімації волі українського народу до суверенності. Ці імпульси мали народитися в умовах, коли дедалі більшого поширення набували ідеї тоталітаризму, що їх уособлювали насамперед російський більшовизм, італійський фашизм та німецький націонал-соціалізм. Політичні успіхи цих радикальних рухів у своїх країнах давали змогу сподіватися, що внесення їхніх основних постулатів до стратегічних концепцій будь-якої національної ідеї матиме позитивні наслідки. Ставку на це зробив і Д.Донцов, який з 1921 року проживав у Львові. Квінтесенцією його теоретичних розробок став відомий твір «Націоналізм» ⁵.

Як і раніше, публіцистично застосовуючи ідеї філософського ірраціоналізму — Шопенгавера, Гартмана і особливо Ніцше, а також інших філософів — до України, автор «Націоналізму» закликав раз і назавжди відмовитись від раціонально осмисленого світосприйняття. Натомість пануюче місце в ньому мала посісти воля до життя ⁶. Виявлення волі, інтерпретував Донцов ідеї «філософії волі», «це ніщо інше, як насолода розросту, виступлення поза власні границі» ⁷. Бо «експансія — не тільки самоутвердження власної волі до життя, а й заперечення її в інших» ⁸.

Звідси виводилися дві перші підстави чинного націоналізму: «зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії» та «стремління до боротьби та свідомість її конечности».

Донцов накреслює як наступну вимогу вольового націоналізму — романтизм та догматизм у сприйнятті пропонованої ідеології. Перший має «живитися леґендою «останнього бою», запереченням того, що є і захоплюючою картиною катастрофи, що принесе нове». Другий — «з’явиться в супроводі категоричного наказу, безоглядного послуху» ⁹.

Об’єднуючи ці поняття, Донцов зазначає: «ілюзіонізм є синтезом обох: він протиставляє «змисловому» — ірраціональне,.. доказам — голу афірмацію,.. він не дискутує,.. хоче здійснити ідею неіснуючу і принципіально протилежну конкретній». — Все це умотивовує «його войовничість, антипацифізм» ¹⁰.

Тому одними з головних вимог чинного націоналізму до його послідовників Донцов вважав фанатизм і аморальність. На його думку, національна ідея мусила бути «аморальною», тобто не мала керуватися принципами загальнолюдських цінностей. Здійснювати ж аморальну політику має фанатик, що «узнає свою правду за об’явлену, загальну, яка має бути прийнята іншими. Звідси його аґресивність і нетерпимість до інших поглядів» ¹¹.

П’ята — «синтетична» вимога проголошеної доктрини полягає у піднесенні до рівня державної політики імперіалізму. «Імперіалізм, — заявляє Донцов, — це не тільки здирство, а й одночасно виконання громадських справ у громадських інтересах націями, покликаними і управленими до того. «Є вищі і менш варті народи, ті, що вміють правити іншими (і собою), і народи, що цього не вміють... Право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури і цивілізації» ¹².

Вищезгадане право Донцов пропонує здійснювати через «творче насильство ініціативної меншості», яка має підпорядкувати собі власний народ та змусити його до аґресії проти інших. Це — шоста з вимог, на яких побудував свою теорію автор «Націоналізму». Він певен, що «цей засіб (насильство) не є з тих, що можуть бути, а можуть і не бути. Аґресія, через яку нова ідея приходить до життя, не є припадкова, вона іманентна кожній «теологічній» релігіозній або національній ідеї» ¹³.

Підводячи підсумки свого основного твору, Донцов твердить, повторюючи Ніцше: «мусимо перевести основну переоцінку вартостей. «Фанатизм», «інстинктивні почування», «емоційність» замість «розумовості», дух національної нетерпимості», — все, що опльовували в нас, повинно реабілітувати свіже і молоде українство» ¹⁴. І, слід сказати, ці гасла, подані під флером боротьби за справді святу мету — визволення батьківщини, притягали до себе галицьку молодь, яка за авторитарного польського панування була поставлена в умови, що, по-перше, ускладнювали для неї одержання відповідної освіти, престижної роботи, обмежували правовий статус, а по-друге, змушували боротися за свої національні та загальнолюдські права насильницькими методами.

§3. Чинний націоналізм як ідеологічне підґрунтя ОУН

Тоталітаризм у 20-40 роки правив політичним балом в Європі, і Донцов, фактично, спробував за допомогою своєї книги підпорядкувати його ідеології український національний рух. Слушно, на нашу думку, пояснив феномен успіху «Націоналізму» в молодіжному середовищі один з лідерів ОУН (Організації Українських Націоналістів) С.Ленкавський. Завданням політичних діячів, які намагалися очолити рух спротиву на Галичині, було, за його висловом, опанування течій, «що нуртують у душах покоління, яке шукає шляхів. Донцов намагається ті психічні процеси, що вибухають стихійно, як неґація наявної дійсності, скріпити й дати їм теоретичне обґрунтування та на їхній основі перетворити душу нового українця. Ґрунт, на якому зросла ця ідеологія, наскрізь психологічний» ¹⁵. На хвилі цієї «неґації», використаної творцями майбутньої ОУН, і виникла 1929 року ця оргацізація. Формально не належачи до ОУН, провідним її ідеологом став Донцов.

Хоча політична частина донцовського «інтеґрального націоналізму» базувалась на класичних доктринах фашизму, Організація Українських Націоналістів скоріше нагадувала аналогічні формування в країнах Східної Європи. Відомий український політолог І.Лисяк-Рудницький зазначав з цього приводу: «Найближчих родичів українського (інтеґрального) націоналізму слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі — продуктах індустріальних та урбанізованих громадянств, як скоріше серед партій цього типу в аґрарних, економічно відсталих народів Східної Європи: хорватські усташі, румунська залізна ґвардія, словацькі глінківці, польський ОНР... тощо» ¹⁶.

Донцов розробляв і теорію організаційної побудови ОУН. Саме цій проблемі присвячено його передвоєнні брошури (які пізніше увійшли до збірника «Хрестом і мечем», Торонто, 1967 рік).

В одній з них («Об’єднання чи роз’єднання») автор закликає силоміць накинути волю ОУН всім іншим течіям українського політичного життя. Для цього, на його думку, слід «... сіяти ненависть до своїх! Ширити розбрат і взаємне недовір’я! В рідну хату вносити роздор! Так, якраз це! Бо без цього — нема ніякого об’єднання, ніякої збірності. Що туподумна демократія цього не второпає — нічого дивного» ¹⁷. Окреслює Донцов і те, як потім зв’язати підкорену спільноту: «Передусім — встановивши ряд догм, ряд правил, ряд аксіом у всіх колах збірноґо життя, різко очерчених, ясно протиставлюваних всім іншим, безкомпромісових, встановивши свою правду, єдину і непомильну... Вбити ту віру і ту правду в збаламучені хитливою добою і чужими вправами мозки того загалу, без жалю поборюючи недовірків... В ролі того магнету (об’єднуючого. — Авт.) все з’являється меншість, гурт. Він витискає свою печать на думці і волі маси. Він — зорганізований не в партію, не в об’єднання, а в карний Орден — веде ту масу» ¹⁸.

Таке кредо Д.Донцова дорого коштувало Організації Українських Націоналістів, яка, принаймні до 1943 року, беззастережно сприймала його ідеологію. Український політолог Андрій Білинський вважає, що у згаданий період догмати Донцова склали «зміст, який в цілості перейняла ОУН. В усіх довоєнних писаннях ОУН славила Д.Донцова як ідеолога українського націоналізму... «Донцовізм» проголосила ОУН своєю політичною релігією» ¹⁹.

§4. «Націократична держава» Миколи Сціборського

Донцов був не єдиним оунівським ідеологом. Свою модель націократичної української держави в середині тридцятих років запропонував Микола Сціборський — на той час, фактично, друга після Є.Коновальця людина в ОУН. 1935 року він видав у Парижі книжку «Націократія», в якій окреслив своє бачення української державності.

У цій роботі він піддав гострій і подекуди справедливій критиці демократичний, соціалістичний, комуністичний та монархічний суспільні устрої. Натомість дуже схвально трактує фашизм італійської моделі. Для Сціборського «фашизм — це насамперед націоналізм — любов до власної батьківщини й патріотичні почування, доведені до самопосвяти й культу жертовного фанатизму» ²⁰.

Тут-таки Сціборський роз’яснює і сам термін «націократія». «Націократією називаємо режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціяльно-корисних верств, об’єднаних — відповідно до їхніх суспільно-продукційних функцій — у представницьких органах державного управління» ²¹. Здавалося б, життєздатна схема, яку цілком можливо реалізувати. Але — за однієї умови, а саме — наявності не абстрактної, а реальної політичної нації. Націократи ж вирішили це питання дуже просто: вони, не надто дбаючи про арґументацію, заявили, що «нація — це вічність», а, отже, бажане оголосили дійсним. Звідси випливає їхня неспроможність до будь-яких дискусій стосовно реальності пропонованого ними устрою. «Рішаючим є те, — пише Сціборський, — що націоналізм — це не плитка партійна теорійка; це універсальний і непримиримий у своїй внутрішній рації світогляд. «Погоджувати» його з кимсь методами «конґресових дискусій» і торгів немислимо... Поєднання ідеологічного наставлення націоналізму з політичною тактикою «всеукраїнських конґресів» — було б для нього рівнозначне самогубству» ²².

Згідно з моделлю Сціборського, формою суспільної організації є для націократії державний синдикалізм. Націократія відкидає участь політичних партій в державному управлінні. Вона обстоює диктатуру, опорою якої має стати ударний, бойовий загін революції — організований націоналізм. Оскільки ж М.Сціборський був одним з найвпливовіших членів проводу ОУН, зрозуміло, яку організацію він мав на увазі. Водночас, на відміну від фашистської доктрини, яка визнає диктатуру єдиною формою організації суспільства, Сціборський наголошував, що в націократичній державі влада диктатора буде тимчасовою. «Покладаючи на диктатуру надзвичайні історичні завдання в переконанні, що лише вона зможе їх виконати, — пише він, — націоналізм водночас усвідомлює собі небезпеку її самоконсервації і застарілості, коли вона стане ціллю для самої себе... У відмінність до інших авторитарних концепцій, він визнає диктатуру не за незмінний принцип, лише за виправдуваний доцільністю тимчасовий період» ²³.

У розрізі націократична українська держава уявлялася Сціборському так: народні маси беруть участь у громадському та політичному житті через представництво в органах місцевої самоуправи та в синдикалістських організаціях. Держава за адміністративним принципом має поділятися на краї, повіти й громади, що керуються власними органами самоуправи. Вибори до останніх відбуваються на засадах прямого, загального, рівного й таємного голосування. У всіх ланках адміністративного поділу є також загальнодержавні, адміністративні, господарські та інші установи, що виконуватимуть своє призначення під безпосереднім керівництвом державного уряду.

Законодавчою установою є Державна Рада, яка обирається за тими ж принципами, що і місцеві, з кандидатів, визначених синдикатами. На чолі нації та державної організації стоятиме Голова Держави.

Отже, перед нами дещо примітивна, але цілком ймовірна схема державного устрою. До речі, її елементи (скажімо, представники президента на місцях) запозичувалися свого часу режимом Леоніда Кравчука, а про інші (цілковите обмеження прав Верховної Ради), здається, мріє нинішній. Єдине, що перетворює плани Сціборського на явну утопію — це, як ми вже зазначали, спрощене тлумачення процесів формування української нації.

Сціборський декларував, що ОУН змагається не за панування над нацією — «лише за панування самої нації — ось місія, що перед нею стоїть і стоятиме організований націоналізм» ²⁴. Однак згодом, коли фашистські режими в європейських країнах ще більш зміцніли, ОУН відкинула будь-які реверанси щодо свого слугування народові.

§5. Трансформації «інтеґрального» націоналізму

Стрижнем політичної програми ОУН стала монопартійність, тоталітаризація усіх державних структур. На її Другому Великому Зборі, який відбувся 1939 року в Римі, між іншим, зазначалося, що в новій Україні, побудованій на засадах донцовізму, «існування політичних партій буде заборонено. Єдиною формою організації населення Держави буде ОУН — як підстава державного ладу й чинник національного виховання та організації суспільного життя» ²⁵.

Зазначимо відразу, що держави своєї «інтеґральні» націоналісти не створили. Правда, 30 червня 1941 року бандерівське відгалуження ОУН спробувало проголосити в окупованому німцями Львові «відновлення української державності». Проте така «самостійність» не сподобалася новій владі. Як згадує на сторінках журналу «Самостійна Україна» (Чікаґо, США) один з очевидців подій, присутній на проголошенні абверський офіцер Кох «зборів не вітав, говорив щось грізно й накінець заявив: «Будете робити те, що вам скаже німецький уряд» ²⁶. Оскільки ж бандерівці не поспішали виконувати волю окупаційних властей і розпускати створений ними «уряд», німці просто розігнали його менш ніж через два тижні з дня проголошення «незалежності». Так сумно закінчилися державницькі змагання послідовників Д.Донцова.

Тільки в серпні 1943 року, коли бандерівці на власному досвіді переконалися, що, по-перше, зазнала краху їхня орієнтація на гітлерівський фашизм, а, по-друге, українці у своїй абсолютній більшості не схильні йти шляхом, вказаним автором «Націоналізму», вони змінили акценти. Саме тоді III Надзвичайний Збір бандерівського відгалуження ОУН прийняв нову програму, докорінно відмінну від донцовських постулатів. Цікаво, що зауваження Донцова до нової програми ОУН(б) на зборі не були взяті до уваги.

У цьому документі, зокрема, зазначалося, що «організовані українські націоналісти борються за інтереси українського народу, і тому їм чужі є всі ідеї панування над народом...

ОУН бореться за свободу друку, слова, думки, віри і світогляду. Проти офіційного накидування суспільности світоглядових доктрин і догм... За повне право національних меншостей плекати свою власну по формі і змісту національну культуру... За рівність всіх громадян України, незалежно від їх національности, в державних та громадських правах і обов’язках» ²⁷.

Отже, український рух за незалежність пішов новими, не передбаченими Д.Донцовим, шляхами. Спочатку це була лише декларація про наміри — адже виховані на «Націоналізмі» люди не могли відразу відкинути свої погляди. Але основна ідея національно-визвольної боротьби українського народу рішуче змінилася. Замість тоталітарних засад «інтеґрального» націоналізму її головним змістом стали принципи загальнолюдських прав і свобод, у тому числі і національних. На думку М.Сосновського, «зв’язок між ідеологією українського націоналістичного руху та ідеологією «чинного націоналізму» можна б графічно подати в формі двох ліній, які виходять з різних пунктів і на окремому відтинку майже сходяться чи одна одну перетинають, щоб незабаром цілком відділитися. Протягом 40-х років цей зв’язок остаточно перервався, причому розвиток української націоналістичної думки пішов своїм властивим їй шляхом, а розвиток ідеології «чинного націоналізму» припинився та фактично зупинився на писаннях самого Донцова. Всі ці націоналістичні автори, які ідейно хотіли втриматися в межах, визначених ідеологією Донцова, не внесли до цієї ідеології нічого нового і справді ориґінального. Ті ж автори, які вийшли за межі безкритичного наслідування Донцова, не тільки з ним рано чи пізно розійшлися, але навіть стали на позиції, цілком протилежні ідеології «чинного націоналізму» ²⁸. Ці слова варто нагадати тим нашим співвітчизникам, які своє справедливе невдоволення життєвими незгодами прагнуть вгамувати під інтеґральним штандартом Донцова. Замість творчих ідей, спрямованих на побудову незалежної держави, вони знайдуть там лише інструмент для її чергової руїни.

Проте, українські націоналісти, здається, і самі це починають добре усвідомлювати. Принаймні в матеріалах Збору Конґресу Українських Націоналістів, що проходив 2-4 липня 1993 року у Києві, засуджуються принципи догматизму, ортодоксальності, вождизму, ідейного закостеніння та галасливої фразеології, які лежали в основі «інтеґрального» націоналізму ²⁹.

1 Міхновський Микола. Самостійна Україна.—Лондон, 1967.— С.14-15.

2 Там само.—С.26-27.

3 Там само.—С.29.

4 Донцов Д. Культура примітивізму. — Черкаси, 1918.—С.8.

5 Донцов Дмитро. Націоналізм.—Лондон–Торонто, 1966.

6 Там само.—С.230-231.

7 Там само.—С.233.

8 Там само.—С.235.

9 Там само.—С.257, 263.

10 Там само.—С.258.

11 Там само.—С.263.

12 Там само.—С.280, 283.

13 Там само.—С.284.

14 Там само.—С.311.

15 «Розбудова нації», Прага, 1928.—Ч.7-8.—С.273.

16 Лисяк-Рудницький Іван. Між історією і політикою. — Мюнхен, 1973.—С.239-240.

17 Донцов Д. Хрестом і мечем. Торонто, 1967.—С.123.

18 Там само.—С.129-130.

19 Білинський Андрій. Світ і ми. Мюнхен, 1963.—С.148.

20 Сціборський Микола. Націократія. II видання.—Прага.—1942.—С.72-73.

21 Там само.—С.109.

22 Там само.—С.138.

23 Там само.—С.141.

24 Там само.—С.151.

25 Програма і устрій Організації Українських Націоналістів. Б. м., б. в., 1940.—С.34.

26 «Самостійна Україна», 1981, №7-8.—С.8.

27 «Сучасність», 1983, №7.—С. 113-114, 127-128.

28 Сосновський М. Дм.Донцов. Політичний портрет. — Нью-Йорк— Торонто, 1974.—С.23-24.

29 Див.: «Шлях перемоги», Київ—Львів–Мюнхен, 1993.—10 липня.