Землі між Дністром та Південним Бугом з XIV ст. називають Поділлям. На час приєднання цієї території до Київської держави (X ст.) її заселяли уличі. V XII ст. її західна частина увійшла до Галицької землі, східна — до Київської. Після монгольської навали земля була під Золотою Ордою, а у 1360-х рр. була відвойована Литовсько-Руською державою. Було утворено удільне Подільське князівство, споруджено низку фортець, серед яких Кам'янець, що згодом і гав головним містом краю. Боротьба між Польщею та Литвою за Поділля завершилася його розділом на польське Західне (з центром у Кам'янці) та литовське Східне (з центром у Брацлаві). Після Люблінської унії (1569 р.) Брацлавське воєводство перейшло до Польського королівства. Під час Визвольної війни Брацлавщина стає козацькою територією. Серед українських земель Поділля найбільше постраждало від Руїни, у 1672 р. його окупували турки. 1699 р. край повернувся під польську владу, яка у 1793 р. змінюється російською. У складі Російської імперії утворено Подільську губернію з центром у Кам'янці.

Етнографічний регіон Опілля запозичив свою назву у географічного краю, який неширокою смугою простягається вздовж передгір'я Карпат. Сама назва означає місцевість, вільну від лісу. За історико-географічним районуванням Опілля відноситься до Галичини. За сучасним адміністративно-територіальним поділом Опілля охоплює південну частину Старосамбірського, Самбірського, Дрогобицького, Стрийського та Жидачівського районів та крайню північ Сколівського району Львівської області, північну частину Долинького та Рожнятівського, Калуський, Галицький, Рогатинський райони Івано-Франківської області, Бережанський, Зборівський, Козівський, Підгаєцький та Монастириський райони Тернопільської області. Опільський регіон на півночі межує з Галичиною, на південному сході — з Західним Поділлям, на південному заході — з Бойківщиною. Межею регіону на заході є державний кордон з Польщею. Опільський комплекс вбрання" виявляє ознаки переходового типу між галицьким на півночі, бойківським на півдні та лемківським на заході. Сорочки вишиванки опільських жінок були переважно уставковими, з "крискою" (невеликим стоячим комірцем) або невеликим виложистим коміром, які здебільшого оздоблювали вишивкою.

Розповімо про жіночий безрукавний плечовий одяг на теплу пору року поверх сорочок. У різних районах краю його по-різному називали: камізоля, камізелька, камазоля, лайбик, лейбик, лайбік, бунда, гунча.

Шили його із домотканого конопляного, бавовняного полотна, сукна, фабричної тканини (шовк, атлас, сатин, ситець, шерсть) та шкіряних кушнірських виробів. Вишивкою оздоблювали передні поли, спинку, кишені різними техніками шиття - хрест, низинка, гладь, а із 30-х років XXст -вишивкою із бісеру. Наприклад, на Хустщині мені повідали: "У селі в давнину шили гладьом і казали "заповнюємо передню полу, спинку". Вишивка була голубим, синім, черленим кольорами. А коли почали вшивати (вишивати) хрестиком вишиванки, то вшивали різними кольорами".

Галицький комплекс найбільш яскраво виявляється в трьох локальних варіантах — північно-західному (Яворівщина на кордоні з Волинню та Польщею), центральному (Городоччина і Миколаївщина, які межують з Опіллям) та східному (Золочівщина на пограниччі з Західним Поділлям). Уставкові яворівські жіночі сорочки вишиванки виділялися яскравою поліхромною вишивкою рослинної орнаментики, якою оздоблювали уставки, манжети та відкладний комір. Декоративне оздоблення яворівських сорочок формували виконаними червоною заполоччю пишними квітково-рослинними мотивами, які доповнювали делікатним вкрапленням вишитих синіми, чорними та жовтими нитками маленьких листочків та контрастно виділених серцевин квітів або лише їх контурних підводок. У вишивці яворівських сорочок поєднувалась гладь і стебелева техніки. Цей принцип поєднання двох технік при виконанні вишивки отримав назву "яворівка", або "бавничкова вишивка".

З глибини віків

XVI—XVII століття — доба розквіту українського гаптування — шитва золотними і срібними нитками, виконаного по атласу, оксамиту, парчі із застосуванням перлів та коштовного каміння. Твори образотворчого сюжетного шитва — пелени, покрівці, фелони, плащаниці — використовувались в одязі священнослужителів, у літургії православного храму.

- унікальне явище в мистецькій культурі українського народу. До неї, як до життєдайного джерела, звертаються вчені різних профілів, аби глибше висвітлити давні традиційні основи матеріально-духовного життя гуцулів. їх вишивка розвивалась у загальному руслі еволюції вишивального мистецтва українського народу на базі давньоруської культури. Упродовж віків у цьому етнографічному районі України ішов складний процес кристалізації стійких художньо-стильових канонів вишивання. В розробці орнаменту гуцульські вишивальниці досягли вершин художнього рівня. Це вони створили вишивки, які оцінюються як високомистецькі твори, що здобули визнання і всесвітню славу. Важливо, що вишивка Гуцульщини зберегла давні магічні мотиви-символи. Вона майже нічого не втрачала із своїх надбань, а поступово нагромаджувала орнаментальне багатство. Вивчення архаїчних пластів орнаментального гуцульського мистецтва допомагає аналізувати складні питання взаємозв'язків, взаємовпливів і локальних відмінностей в традиційно-побутовій мистецькій культурі населення Карпатсько-Балканського регіону.