Київська держава, подібно до інших ранньосередньовічних держав, існувала недовгий час. Протягом двох століть (за життя Володимира до 1015 року) відокремилося Полоцьке князівство; в середині XII ст. відійшли під проводом своїх династій останні землі, що входили як складові частини України-Руси. З величезної держави Володимира та Ярослава залишилася тільки Київщина з ії пригородами. Деякий час існував титул Великого князя, але він щораз більше перетворювався на номінальний; фактичної влади Великий князь не мав. Дуже показове щодо цього «співіснування» двох великих князів: Святослава III, власне князя Києва, і Рюрика, князя над пригородами. Час від часу з'являлися видатні особистості, які намагалися піднести авторитет Великого князя, як то робили Ізяслав II, Ростислав 1, але авторитет їх спирався на особистих відносинах з князями, на пошані до них. Ні екзекутиви, ні реальної сили Великий князь не мав; не мав війська, не мав можливости примусити князів виконувати свою волю, як це міг робити Володимир Мономах і навіть Мстислав І, що позбавляли непокірних -князів князівства і навіть засилали їх до Візантії. Причин занепаду Київської Руси було багато. Перша з них — надто великі розміри держави: вона була найбільшою в Евроігі і до складу ії входили не лише українці, але й цілий конґльомерат народів, об'єднаних владою спільної династії та Церкви. Осередком влади був Київ. Колосальні простори мало залюднених земель утруднювали і так слабу комунікацію. Поки на чолі держави стояв могутній князь, як Володимир чи Ярослав, які тримали в покорі своїх синів, державне правління було більш-менш добре зорганізоване. Але якщо князі корилися батьковій волі, — хоч і тут ми бачили вияви непослуху збоку синів Володимира — то волі старшого брата, дядька, а іноді й племінника вони спротивлялися.

Міцність династії захитувала численність нащадків Ярослава та брак певних законів престолонасліддя —чи то по лінії брата за братом, чи по простій — від батька до сива, — кожна зміна Великого князя викликала непорозуміння, боротьбу ічретсяденгів; тоді, за виразом С. Томашівського, «ніж був доповненням і коректором недостатнього права. Володимир уживав його проти Ярополка, Святополк та Ярослав — один проти одного; в ХП ст. точиться збройна боротьба за Київ Мономаховичів з братаничами Мстиславичами, а далі — Мономаховичів із Святославичами. «Звідки тобі наша отчизна? Ти не маєш нічого до сеї сторони Дніпра», діставши Київ, — казав Ярослав Ізяславич, правнук Володимира Мономаха, Святославові Всеволодовичеві Чернігівському, на тій підставі, що Київ був його отчиною по Володимирові Мономахові. Але той відповідав: «Я не угрин, не лях, ми одного діда внуки, скільки тобі до нього, стільки й мені», себто — спадщина повинна належати однаково всіад нащадкам Ярослава. І дійсно, якщо не на підставі права, то, широко використовуючи його «коректора» — збройну силу, Київ не раз захоплюють Святославичі, хоч їх не любили кияни. Властивістю лінії Святославичів була солідарність у зовнішніх стосунках, яка робила їх значною силою. Сила Великого князя зменшується. Володимир Мономах міг наказати князеві «приходити, коли його покличуть», Мстислав 1 міг відібрати Мінськ у непокірного князя, хоч Полоцьке князівство було поза домом Ярославичів, на наказ Ростислава 1 «совокупилося» 12 князів і пішли 1168 року проти половців — але все це були лише вийнятий. Великі князі мали силу, завдячуючи своїм особистим прикметам, своєму авторитетові, пошані до них інших князів. В цілому ж авторитет великих князів занепадав, вони не мали ні прибутків, ані війська, а залежали від згоди інших князів дати в потребі своє військо.

Дуже показовою була спроба в кінці XI ст. встановити колегіяльність рішень, скріплених хресним цілуванням на з'їздах князів, снемах. Але вже перший, Любецький з'їзд 1097 року не дав позитивних наслідків. У середині XII ст. снеми припинились, не ставши постійною інституцією федеративної держави. Одночасно з послабленням влади князя знов забирали голос віча, орган переважно боярства та міського купецтва, патриціяту. Бували випадки, коли віче скликав князь, бувало — збиралося воно само. Віче втручалось у всі справи, ламало спадкові права князя, обирало любих йому осіб, відчиняло їм міські брами і «показувало путь» нелюбим. Перша зафіксована в історії революція в Києві вибухнула 1068 року, коли віче обрало на Великого князя Всеслава, князя Полоцького, що не мав жадного права на київський стіл. Після того бачимо рішень віча — в закликанні Володимира Мономаха, в трагічній історії Ігоря 1146 р., в боротьбі Ізяслава з Юрієм, в закликанні Ярополка, Вячеслава, Мономаховичів, смоленських і чернігівських князів. З князями віче укладало «ряд», закріплюючи його хресним цілуванням. Віче вирішувало питання війни. Але воно ввесь час залишалося явищем випадковим, не набуло характеру державної Інституції і не стало зародком парляменту, як було в той час в Англії («Велика хартія вольностей» р. 1215) або в Угорщині («Золота булла» 1222 р.). Не досягли українські віча навіть рівня розвитку віча в Новгороді. Третьою ґрунтовною причиною занепаду Київської держави було роздріблення ц. Почалося воно виділенням Полоцького князівства в рід Ізяслава, поділом держави Володимира між Ярославом та Мстиславом. За цим пішов розподіл держави Ярослава між синами. Після всього того ввесь час спостерігалось два процеси: намагання Великого князя київського об'єднати всі землі під своєю владою і прагнення окремих земель відділитися і створити власні держави, своїми династіями. Цю тенденцію скріпив Любецький з'їзд, внаслідок чого велике князівство ділиться на численні маленькі, бідні князівства, нездатні до державного життя. Отже, перемагав династичний інтерес, переконання, що кожен нащадок має право на спадщину.

Послаблення Київської держави, природно, викликало її зубожіння: припинилися данини, що їх одержувала вона з різних частин, військо, яке держава могла виставити, залежало вже від тих князівств, на які вона розпалася. А це військо потрібне було й для підтримки авторитету Великого князя, і для захисту границь. Водночас із послабленням держави загострювалися міжусобні війни князів за великокнязівський стіл і між окремими князівствами — за Київ та інші міста. «Слово о полку Ігоревім» в мистецькій формі передає трагедію України, яку роздирали князівські «котори», вкорочуючи життя «Дажбожих унуків». Трагедією міжусобиць було ще й те, що князі часто закликали собі на допомогу половців. Половецькі напади стали постійним явищем. З послабленням князівств не було можливости організувати таких походів, як їх організував Володимир Мономах, що загнав половців за «залізні ворота», — на Кавказ, як Мстислав 1. Тож здебільшого такі походи мали лише оборонний характер. Південна частина Київщини, зокрема Переяславщини була стустошена. За 50 років — з 1061 року — нараховується коло 50 великих половецьких нападів, що обернули Посулля на пустелю і спричинили перенесення лінії заселення на північ. Половецькі кочовиська перетяли степи, якими проходили торговельні шляхи до Чорного моря, і відрізали Тьмутороканську Русь та ряд українських міст. В середині XII ст. кочовиська половців стояли на Орелі, на Самарі. У XII ст. значення сторожного посту на київському пограниччі набуває Канів. Коли торговельні каравани «гречників» або «залозників» ішли степами, князі з військом уже стояли напоготові під Каневом. Року 1166 Великий князь Ростислав зорганізував похід до того міста з участю 12 князів. Виходили князі з охороною навіть до Олеш'я. Року 1168 князь Мстислав знову з 12 князями ходив ще далі — до Орелі та Снопороду. Увага князів до охорони караванів свідчить про те, яке велике місце належало торгівлі в житті України.

Але зовнішня торгівля України-Руси занепадала нелише внаслідок захоплення степів кочовиками. Причини були глибші. На це впливали події світового значення: змінився шлях з Візантії та Малої Азії до Европи. Першою причиною цього був договір цісаря Візантійського Олексія Комнена з Венецією року 1082, яким цісар, за допомогу в війні з Сіцілією, дав дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії, внаслідок чого Венеція стала світовою торговельною державою. Дуже пошкодили транзитній торгівлі України- Руси також хрестові походи, які відкрили для італійських, французьких, райнських міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язавши Західню Европу з Малою Азією, Візантією. З цього часу розцвітають італійські і німецькі міста, головно над Райном, що засновують Райнський союз, Ганзу, який схоплює північну Европу та Балтицьке узбережжя. З міст, які входили до складу України-Руси, втягуються в новий торговельний вир Новгород, Псков, Полоцьк, Смоленськ. Дніпрянська Україна залишається поза новим рухом, при чому найбільше втрачає на тому Київ, убожіють його князі, боярство патриціят. Золото, що вкривало бані київських храмів, виблискує тепер на банях храму св. Марка в Венеції, на палацах Канале ґранде.

Як сказано вище, протягом двох століть Київська держава розпалася на 15 окремих земель, які заперечували права Києва на загальний провід, і одні краще, інші гірше організували своє власне життя, як суверенні держави. При тому вже в ХШ ст. виявляються прагнення до нових об'єднань, наприклад, Волинь об'єдналася з Галичиною та Турово-Пинською землею, Ростово-Суздальпфша — з Рязанською землею. Процес розпаду великої держави був властивий не тільки Україні. Монархія Карла Великого поділилася на три частини — Італію, Францію, Німеччину, а ці частини ділилися на менші. Европейські держави вийшли з того поділу обновленими, відродженими, але цього не сталося з Київською державою, бо якраз в часи ії найбільшого ослаблення на неї чатував новий ворог — монгольські орди, що дістали у нас назву татар. Ці орди довершили занепад Київської держави, на тлі якої піднімалося Галицько-Волинське князівство, що продовжило на сто років існування Української держави з новим політичним осередком на заході, об'єднало всю Правобережну Україну і зберегло її історичні традиції. Організація Галицько-Волинського князівства тим важливіша для історії України, що вона протистала узурпації цієї традиції, цієї берперервности української державности збоку нового Ростово-Суздальського князівства, яке заявило претенсію на керівну ролю в Українській державі.

Татарська навала

Початок руху монгольських орд вийшов з басейну ріки Амуру. Десь коло 1000-го року вони почали творити окремі держави, а в середині XII ст. Темуджін об'єднав декілька, монгольських племен на північно-східньому краю Монголії і в перших роких XIII ст. став її володарем. 1206 року курутлай — загальні збори представників племен — проголосив його необмеженим володарем, і він прийняв ім'я Чінгізхана. Столицею нової могутньої держави став Каракорум. Звідти монголи підбили Китай з Пекіном і сусідні землі. 1219 року Чінгізхан розпочав війну з Ховарезмом (сучасний Туркестан), а звідти пішов на захід. Найкращі воєначальники Чінгізхана, Джебе і Субутай, перейшли південне узбережжя Каспійського моря, північну Персію, південний Кавказ, розбили грузинське військо і з'явилися в степах північного Кавказу. Тут зустріли їх сили половців, ясів, косогів та інших кавказьких народів. На Подонні, в 1222 році, монголи розбили половців, при чому кількох ханів було забито, а старий Котян, тесть Мстислава Галицького, з рештками половців відступив до Дніпра. Котян звернувся до Мстислава Галицького та до інших українських князів, прохаючи допомоги. У Києві відбувся з'їзд князів, на якому вирішено допомогти половцям. В численному поході брали участь князі Київський, Чернігівський, Волинський, Галицький, Смоленський, Половецька орда, «вигонці галицькі» з Галицького Пониззя. По дорозі прибуло до них кілька посольств від монголів, які просили не втручатися у війну, бо, мовляв, на Русь вони не зазіхають. Князі не послухали. Над р. Калкою (р. Калець, біля Марію-поля), з причини браку дисципліни та порядку в командуванні, також втечі половців — українські сили розбито, 6 князів жорстоко закатовано, а з війська врятувалася ледве десята частина, — писав сучасник. Після того монголи дійшли до Дніпра й повернулися до Азії.

Минуло 13 років, і монголи знов прийшли під проводом хана Бату (Батия). Вони піднялись Волгою, сплюндрували Волзьку Болгарію, а наступного року спустошили землю Мордви, Рязанську землю, Ростово-Суздальську, попалили міста, села. Потім Волгою спустилися до Чорноморських степів і два роки добивали половцій. Року 1939 татари знову прийшли в Україну, зруйнували Переяславщину, Чернігівщину і 6 грудня 1240 р., після жорстокої облоги, здобули Київ, що його ревно боронив воєвода галицький,- князь Дмитро. Місто зруйновано, спустошено, пограбовано. Пишучи про це, літописець згадує киян, які рятувалися в Десятинній церкві, на хорах, і згинули під їх руїнами, З Києва Бату пішов на Волинь, здобув Колодяжин, Кам'янець. Данилів та Кременець витримали облогу. Зате Володимир, Галич, а також «градьі многм, им же ність числа», монголи зруйнували цілковито. На початку 1241 року татарські орди рушили на Польщу, зруйнували Люблин, Завихост, Сандомир, Краків, Вроцлав. Біля Ліґніца зустріло їх велике військо польське, пруських хрестоносців, лицарів Шлезька, Моравії, але всі вони були розбиті в квітні 1241 р. В Европі зчинилась паніка. Готувалися до оборони: Лїобек, Нюрнберґ, Тюрінгія, Прага, Оломуц, Брно. Татари розбив угорську армію під Сайо, в 1242 році вступили у Хорватію і зруйнували Загреб, Окремі загони Батиєвого війська спустошили сербські та болгарські землі. Рух монгольських орд на захід припинився 1241 року, коли Бату, діставши повідомлення про смерть великого хава Огодая (чи Огдая), поспішно подався до Азії. Але незабаром він повернувся до Європи. Внаслідок смерти Огодая татарська орда розділилася, і Батий, діставши незалежне становище, заснував Кипчакську, або Золоту орду над долішньою Волгою, із столицею Сараєм.

У Західній Европі ініціативу боротьби з монголами виявив папа Інокентій IV, обраний 1243 року. В 1245 році він скликав у Ліоні Вселенський собор, на якому поставив це питання. На соборі виступав руський єпископ, чи архиепископ Петро (місце, звідки він прибув, залишається нез'ясованим), який докладно зиав татар, їх військову тактику, численність, навіть пляни. Це були перші правдиві відомості, що їх Европа дістала про тих напасників. Дещо міг додати празький єпископ Микола, який був свідком нищення своєї країни монголами. Собор ухвалив закликати всіх християн до боротьби: будувати фортеці, засіки, копати рови на шляхах, якими вороги можуть посуватися, жертвувати гроші. Організацію оборони взяла на себе папська курія. Перед збройною боротьбою Інокентій IV пробував мирно розв'язати проблему, нахиливши монголів до християнства. Для того він відрядив, ще до скликання собору, три посольства: одно через Сирію, друге через Грузію і третє, очолене францісканцем Іваном П'яно (або Пляно) де Карпіні — через Чехію, Польщу та Україну. Основної мети — навернення монголів на християнство — посольства не досягли, але привезли інформації про їх побут, релігію, а головне — імперіялістичні пляни. Завдяки добрій організації Золота орда мала могутню силу. На її чолі стояв, хан з необмеженою владою, оточений родовою аристократією. Старе уявлення про примітивність татарської орди доводиться сильно змінити. Навпаки — вона була дуже складною організацією, яка забезпечувала мілітарний успіх, і відзначалась високою технікою, утримання величезних мас війська, що при портативності провіянту, дозволяла робити великі переходи. Десяткова система війська (кожні 10 вояків становили одиницю, десять таких десятків — сотню, десять сотень — тисячу, десять тисяч — «тьму» на чолі з воєводою) забезпечувала службу та відповідальність перед ханом. У часи, коли переписів населення ще не знали, татари вже вели його облік, бодай приблизний, і це давало їм можливість дуже швидко використовувати всі матеріяльні можливості, що їх мала країна.

Монгольський рух на захід мав найширіш імперіялістичні пляни. Згідно з досить добре опрацьованою державно-правною теорією, монгольські хани хотіли підкорити увесь світ ігід свою владу, як представників єдиного Бога. Всі володарі, що визнають владу хана, казали вони, стануть його васалями, а хто не визнає — буде забитий, а його землі — сплюндровані. Монголи ставилися толерантно до християнської релігії, навіть з пошаною до Церкви. Духовенство було звільнене від данини. Як свідчив посол папи Інокентія до монголів, де Пляно-Карпіні, в самій столиці великого хана Гаюка — Каракорумі — відправляли службу Божу за обрядом Грецької Церкви. Наприкінці ХПІ ст. в орді був окремий єпископ Сарайський. Татарське панування, або «іго», як називали його на Русі, виявлялося головним чином у двох формах. Поперше — татари стали видавати князям «ярлики»-грамоти на князювання. Для цього вони викликали князів до Золотої орди і, залежно від довір'я, яке викликав той чи інший князь у хана, від розміру подарунків, видавали «ярлик», не рахуючись ані з його правами на престол, ані з бажанням народу. Таке заміщення князівських столів відкривало широкий простір для доносів, підкупів, інтриґ і всякого роду злочинів. Звичайно, князь, що дістав стіл «ласкою» хана, не потребував підтримки людности і не прислухався до голосу громади. Подорож до орди була часто небезпечною для князя, і кілька їх загинули — забиті або отруєні. Забитий був князь Чернігівський Михайло, який відмовився поклонитися образам ханів. Це був перший мученик татар. Взагалі від князів вимагали виконання принижуючих обрядів. Князі повинні були негайно з'являтися на виклик хана, виступати з військом на допомогу йому в походах.

Другою формою «іга» була данина, якою обкладено всю людність. Спочатку данину збирали татарські урядовці-баскаки, а згодом поклали відповідальність за сплату її на князів. Таким чином перетворено Україну на провінцію, яка повинна була забезпечувати татар усім потрібним. Питання про татарську навалу й долю української людности, на території якої татари простягли своє «іго», належить до одного з найбільш спірних в історії України. Довгий час в російській, польській і навіть в українській історіографії панувгла версія про повне запустіння України після татарської навали. Нібито всі міста були зруйновані, села попалені, а населення втекло — переважно на Суздальщину. Таким чином встановлювано «переємність» — наступність Суздальщини, а за нею Московщини від України, мовляв, не лише князівська династія, а навіть людність прийшла з України.

Першу підставу для цього подали літописи, які в сильних виразах описували спустошення України («учиниша землю пусту»; «в місті не зосталося живої душі»; «держава Київська ні во що обратиша»). Не зважаючи на те, що в різних джерелах, як і раніше, згадується і міста, і людність України, стара польська і російська історіографія прийняли на віру ці гіперболічні вислови літописів. У середині XIX ст. польський історіограф М. Грабовський доводив, що спустошену Україну залюднило польське селянство. М. Максимович подав суттєву критику цієї теорії. В російській історіографії довгий час панувала теорія запустіння України й міграції людности на північ. В. Ключевський наприкінці XIX ст. писав, що «Подніпров'я на довгі часи стало пустелею з бідними рештками давньої людности», бо, мовляв, основна її маса емігрувала на захід — до Галичини та на північ — до Суздальщини. З'являються теорії, автори яких намагаються довести, що Україна за великокнязівської доби була залюднені великоросами, які по татарській навалі перейшли на Суздальщину, а подніпрянські землі колонізували українці з Галичини. Цю теорію на початку XX ст. відновив академік О. Соболевський.

М. Грушевський не припускав можливосте повного спустошення України. Він гадав, що людність південної України ще під час половецьких нападів призвичаїлась рятуватися від ворога у лісах, ярах, болотах та печерах і, коли минала небезпека, верталася додому й відкопувала закоиане добро. Жадних підстав вважати, що людність України тікала на Суздальщину — нема. Інша справа — еміграція боярства: воно мало для цього підстави вже в XII ст. у зв'язку з занепадом державного життя в Україні і розкладом дружинного устрою та даірського життя. Могли емігрувати — духовенство, яромисловці, купецтво, але сільська маса не мала для цього підстав. Тож нема сумніву, що дотатарська ліодність задержалася в лісовій смузі — в полянсько-деревлянському та сіверському Поліссі. Там не було жадної небезпеки і там в народів збереглися діяяектологічні прикмети дотатарських часів. В південігій частині України, яка найбільше потерпіла від татур, залишились топографічні і хореографічні назви дотатарських часів, а це свідчить, що зміни населення не було. Татари, ировадячи боротьбу з князями, намагаючись ослабити їх, використовували для цього сільські маси. Багато було випадків, коли вони переводили сільську людність безпосередньо під свою владу, доручаючи їй «сіяти пшеницю та просо». Таким чином постали так звані «татарські села» і «татарські люди».

На ґрунті порівняльної забезпечности «татарських людей» та «татарських сіл» в Україні почався антикнязівський рух: опинившись без князя та його урядовців, деякі села цілком задовольнялися своїм становищем — залежністю безпосередньо від татар і працею на їхні замовлення. Найсильнішим був цей рух на Західній Україні, зокрема у так званих полоховцях: так називали населення між рр. Богом та Случчю. Питання про болоховців належить до не зовсім з'ясованих, хоч викликало воно значну літературу. М. Грушевський вважав болоховців за промисловців, які відірвалися від осель і займалися «уходництвом»: рибальством, ловецтвом. Мали вони свої міста: Деревич, Губин, Кобядь, Кудин, Городець, Дожський. То була стара українська людність, можливо з домішкою чорноклобуків. Мали своїх князів, але з Володимирової династії. З приходом татар вони добровільно перейшли під зверхність їх. «Татарські люди» творили автономні громади, які нагадували громади до-князівських часів. Татари навіть не призначали до їх сіл своїх постійних урядовців.

Гірше було становище боярства та купецтва: посол папи Інокентія IV де Пляно- Карпіні в 1245-46 рр. писав, що татари «визначних і старших ніколи не милують». Перебільшено уявлення про повний розгром міст. Пляно-Карпіні застав у Києві бояр, тисяцького. Звичайно, місто зазвало багато руйнації, але навіть церкви не всі були знищеві. Той же Пляно-Карпіні писав, що з ним їхали до Києва купці з Царгороду, Польщі, Австрії, Франції, з Генуї, Пізи, Венеції. З цього видно, що навіть зовнішня торгівля Києва не зовсім припинилась. Не були знищені цілком і інші міста, які дуже потерпіли від татар: Чернігів, Володимир-Волинський, Галич — залишились столицями князівств. Не знищений був дорешти й Переяслав, бо згадується його в літопису 1245 року. Звичайно, не можна навіть приблизно встановити, скільки люду загинуло від татарської навали. Тому цікава кожна спроба визначити це число. У 1286 р. Галицький князь Лев наказав иеревести обчислення жертв татарської навали в Галичині: обчислено дванадцять з половиною тисяч чоловіка. Проте, року 1093 у Києві на різні хвороби померло так багато люду, що з Пилипового дня (мабуть, 14 листопада) до м'ясопусту продано понад сім тисяч корст (трун). А скільки поховано без трун?

Татари зайняли степи й відрізали південні українські поселення. Відрізано Тьмуторокань, міста Шарувань та Сугров. У зв'язку з татарською навалою 1223 року згадується «вродників». Так, очевидно, називали українське населення, відірване від України половецькими ордами. Вони не мали постійної оселі, на що вказує сама назва Їх, але зберігали християнство. В 1223 році вони брали участь в битві над Калкою. Спочатку їх отаман, Пласконя, цілував хрест князям, що буде допомагати їм, а потім зрадив і видав князів татарам. У низці західньоевропейських джерел — в листах папи Григорія 1227 року і Угорського короля Бели IV 1264 року — згадується країну «Бродинію» на схід від Київської Руси. Доля Київського князівства після татарської навали неясна. Перед навалою Київ дістав був Данило, князь Галицький, але не залишився там, а призначив замість себе воєводу Дмитра. В 1241-1246 роках ним знов володів Михайло з Чернігівської династії, що був Київським князем раніше. В 1246 році князем Київським став, з ласки хана, Ярослав Суздальський, але Київ уже не приваблював, і Ярослав призначив туди свого намісника. Того ж 1246 року Ярослав помер, як казали, від отрути, вертаючись з Монголії, від великого хана Гаюка. «Ярлик» на Київ та «Руську землю» дістав Ярославів син, Олександер, але до Києва не поїхав, а залишився в Новгороді і здобув «ярлик» на Володимир. «Київ. . . вийшов з-під власти князів старої династії, — писав М. Грушевський. — Його історія як політичного центру, а потім як одного з центрів в землях старої Руської держави та вогнища князівсько-дружинного устрою закінчилася вповні.»

М. Грушевський вважав, що з того часу на Київщині не було князів, а перебувала вона безпосередньо під владою татар. Правили в Києві та пригородах «старці градські» під зверхністю татар. Можливо, такі ж умови склалися на Переяславщині. Київщина та Переяславщина розклалися на дрібні міські громади, які жили без князів. Після татарської навали на Чернігівщині залишилися князі старої династії. Рід їх розростався, князівства дрібнішали і втрачали політичне значення. Сумним явищем для України був переїзд до Суздальщини Київського митрополита. Звичайно, митрополитам тяжко стало жити в Києві, який утратив значення столиці, резиденції великого князя. У 1250 році митрополит Кирил, галичанин з походження приїхав до Києва на митрополичу катедру, але жив там мало: він мандрував то в Чернігів, то в Рязань, то у Володимир-над-Клязьмою, в 1251 р. — в Новгород, а в 1252 р. — знов у Володимир, потім у Київ і знов — у Володимир. Найдовше жив у Володимирі, хоч зберігав титул митрополита Київського. Наступиик Кирила, митрополит Максим, у 1299 або 1300 р. перейшов до Володимира, а незабаром до Москви, куди перенесено державний осередок Суздальщини. В офіційних патріярших актах, які легалізували перенесення митрополичого осідку до Володимира та Москви, мотивується це так: «з огляду на те, що Київ дуже потерпів від замішань та непорядків теперішніх часів і тяжкого натиску сусідніх аляманів (!?), так що прийшов до нужденного упадку, зверхні пастирі Руси, не маючи такої єпархії, яка б їм належала, а далеко незначнішу, ніж давніше, аж їм не ставало способів удержання» . . . 3 цього видно, що головна причина переїзду до Москви митрополитів київських була матеріяльного характеру; можливо, що чисельно паства не поменшала, але якісно склад її змінився; не стало великого князя, заможних бояр, міського патриціяту. До того й митрополит Олексій, що подав ці відомості Царгородському патріархові, був москвич з роду.

Занепад князівсько-дружинного життя, еміграція боярської, патриціянської верхівки та вищої церковної ієрархії до Суздальщини тяжко відбилися на культурному житті Києва: слабшали елементи, які давали стимул для розвитку мистецтва, літератури, культури. Аналогічне явище спостерігалось на Чернігівщині, де убожіли князі, бояри через дрібнення уділів і татарську данину, яка лягала на них важким тягарем. Інші умови склалися в Ростово-Суздальській землі. Ярослав Всеволодович, великий князь Київський та Володимиро-Суздальський, перший поїхав до Бату негайно після повороту його з Угорщини в 1242 р., або на початку 1243 року. Літописець каже, що Бату поставив його старшим над усіма князями. Можливо, незадоволені з того інші суздальські князі також почали їздити до Бату по «ярлики». Року 1246 Ярослава отруїли. Після його смерти спадщину поділено за ханськими грамотами: Олександер (згодом Невсьвзій) дістав Київ і «землю руську», себто Київщину; Андрей—Володимир. Олександер не поїхав до Києва і повернувся до Новгорода; року 1252 йому вдалося, за допомогою татар, відбити у Андрея Володимир. Київ — взагалі Україна — на довгий час — до XVI ст. — виходить з поля інтересів північних, Володимирських князів; їх інтереси обмежуються північними землями. На півночі творилися зовсім інші умови життя. В. Ключевський підкреслює, що суздальські князі відрізнялися від українських: там віча, багаті, могутні міста закликали князя, укладали з ним «ряд». На Суздальщині князь, починаючи з Андрея, закликав населення і був повним господарем землі, був «власником свого уділу». Татарське «іго» уточнило ці взаємовідносини князя та населення; князі перестали почувати себе суверенами і визнали себе підданими татар, діставши від них повну, необмежену владу над своїми підданими.